– Як я заскучав за цією машиною!
Новоприбулий поліцейський Місії Пітер плавно піддає газу і переходить на підвищену передачу. „Тойота 4 Раннер” весело урчить движком і мчить вулицями Сухумі – невизнаної столиці невизнаної країни Абхазії.
Темношкірий чолов’яга баскетбольного зросту на ймення Гіл прискіпливо зиркає на водія. Гіл приймає іспит. Тому досвідчений німецький поліцейський Пітер, який намотав сотню тисяч кілометрів дорогами Косова під час попередньої Місії, все одно хвилюється. Гіл зараз головний. Від нього залежить отримання прав.
Потім за кермо сідає ще один німецький поліцейський Андреаз, а його щасливий колега, який випробування пройшов, займає поряд зі мною місце на задньому сидінні.
– Це гарна машина. Дуже потужна! – каже новий учасник тест-драйву. Позадорожник знову легко набирає швидкість. Під вправною рукою „Тойота” елегантно виконує всі розвороти на гірці, потім знову вирулює на вулиці пальмового причорноморського міста.
Господи, тепер моя черга! Підозрюю, що мій досвід на тлі досвідчених німецьких поліцейських – це просто знущання над машиною. Але приборкую мандраж і теж намагаюсь випромінювати впевненість:
– Куди їдемо, шефе?
В теорії водіння я не слабак. І машина благополучно рушає.
Гіл змахує рукою – „прямо”. Потім – „поворот наліво”. Знову „прямо”… „Тойота” біжить вулицями. І прискіпливий погляд Гіла вже ніби пом’якшав. Однак на перехресті, де дорожні знаки заросли буйними зеленими кущами, нас хвацько „підрізає” місцевий джигіт на „BMW”. Результат для мене сумний. „Тойота” глохне в найнезручнішому для тест-драйву місці – на подзьобаному асфальті інтенсивного перехрестя.
– Ба, ти що робиш? Хочеш повбивати всіх нас? – вигукує Гіл скоромовкою енергійних темношкірих реперів.
Гіл нервує. Чим більше він обурюється, тим швидше мої міцні теоретичні навички бліднішають і втрачають сенс…
Це провал. Гіл обрав свою жертву. Він буде демонструвати свою принциповість на мені. Тому що не буває так, що всі їздять однаково добре. Чому ж тоді оонівські машини час від часу потрапляють в ДТП? А це доповіді старшому начальству.
Начальство ж боїться Нью-Йорка, адже там, у штаб-квартирі, обурюються: „А ви куди дивились?”
Гіл не хоче втрачати роботу і повертатись на батьківщину – сонячний острів Ямайка.
– На гірці в тебе добре, задній хід і розвороти – добре. А в місті – проблеми. Перездавай завтра, – каже Гіл. І я знаю, що в мене залишилось лише дві спроби.
Наступного дня Гіл пропонує поїхати під заборонювальний знак, який я, звичайно, не помітив.
– Розслабся, мужиче! Хочеш, приходь здавати після обіду? – єзуїтськи запропонував Гіл.
Ввічливо відхилив пропозицію. Треба виграти час. Треба тихцем потренуватись. Нездача на службове посвідчення водія обернеться повним крахом. Це тут називається „репатріація”.
Одного албанця відіслали додому одразу після того, як той під час екзаменаційної парковки заднім ходом зніс пальму. Я уявив собі сяючого від радості полковника Хуторянка в Києві. Той одразу був проти моєї кандидатури. Бо ж коли я був ще в Косові, йому надокучили мої дзвінки з проханням дозволити поїхати вирішувати сімейні проблеми. До Грузії Хуторянко направляв, вивергаючи обурення і погрози. Образу довелось проковтнути.
Правда, свої „п’ять копійок на прощання” я все-таки вставив. На подарованому мучителю-полковнику журналі „Морська держава”, заступником редактора якого я був, поставив дарчий напис на сяючій палітурці: „Журналісти пишуть історію. А в історію головне – не вляпатись”. Хуторянко уважно прочитав і промовчав.
Зрозумів, на що натякається. Але тепер він потиратиме руки від задоволення. Тому що виходить, можна писати історію і в неї ж вляпатись. А він попереджав!
Ні, треба пройти цей тест-драйв. Як би не вивертався ямайський рубака-хлопець Гіл, жертвою в його принциповій доповіді начальству я не буду.
Першим і основним моїм інструктором став українець капітан Саша Приходько. Ми виїжджали подалі від зайвих очей і там їздили, скільки дозволяв час. Рік тому Сашко теж провалив тест-драйв і в своєму секторі Зугдіді на грузинській стороні тренувався на „копійці” хазяїна дому. Врешті-решт Сашко здав на службові права. Тепер він допомагав мені.
– Не хвилюйся. Нормально ти їздиш. Чого вони причепились? – співчував мій товариш.
Потім вчив росіянин майор Женя Власов. Водієм він був з великим стажем, але дуже побоювався втрапити зі мною на очі начальству. Тому Женя підпільно навчав премудростям парковки.
– Завертай, грай зчепленням і газом. Слідкуй тільки за дзеркалами. Повільно, повільно…
Машина обережно втискувалась заднім ходом у викладений камінцями прямокутник на подвір’ї запустілої школи.
З найпідступнішим елементом маневрування було владнано.
Дзеркала заднього виду стали частиною світосприйняття з кабіни водія. Залишалось потренуватись їздити містом. Тому що це був мій психологічний „пунктик”. Але як організувати тренування? На службовій машині в місті легко напоротись на когось з начальства. Почнуть розбиратись, як це стало можливим, що людина без службових прав – а за кермом. Ніхто з моїх товаришів не хотів, щоб його „підставили” таким чином.
Тому ми знайшли Руслана з „Волгою”. Знайомство із сухумським таксистом і його машиною додало багато цікавих штрихів до картини абхазького міста. Автомобіль Руслан почав водити, ще коли служив у Радянській Армії. Навіть у кіно тоді знімався.
Фільм був про війну. За сюжетом, вантажівку треба було перевернути, ніби в неї влучив снаряд. Руслан з цим завданням із превеликим задоволенням впорався декілька дублів підряд.
– Я й далі б поперевертався, але у них плівка закінчилась, – з гордістю розповідав Руслан.
В Сухумі Руслана добре знають. А ще в нього велика сім’я і багато родичів, яким постійно треба допомагати. „Волга” Руслана мала такий вигляд, ніби була задіяна під час грузино-абхазького конфлікту. Автомобіль колись уславленої і шанованої на Кавказі марки цілком „гармоніював” з обгорілими багатоповерхівками, небезпечними вибоїнами на дорогах та типовим темпераментним стилем водіння на вулицях Сухумі.
Від інших вчителів-водіїв я твердо усвідомив, що тест-драйв починається з того, щоб справити гарне враження на екзаменатора. Сумлінний водій почне з того, що підлаштує положення дзеркал. На „Волзі” цього важливого елемента авто не було.
– Руслане, а де дзеркала?
– Навіщо дзеркал багато? Ось маєш одне в кабіні, вистачить!
Далі рука потягнулась до ручних гальм, але важеля не було.
– Стара машина, а „ручник” і не потрібен. Ставиш на першу передачу – і все! – весело пояснив Руслан.
Я з розумінням кивнув і повернув ключ.
– Не заводиться! – радісно констатував мій інструктор. – Прокачай педаллю!
Машина нарешті тяжко рохкає, дрібно трясеться кузовом, розвіюючи останні сумніви про те, що це сумне нагадування про радянську епоху ще здатне пересуватись. Але кермо заблоковане! І тут Руслан відкриває останню таємницю „тюнінгу” свого чотириколісного скакуна. Виявляється, кермо заблоковане не якимось хитрим замком безпеки. Просто там, всередині, щось зламалось. Кермо треба сильно смикнути вліво, так, якби намагаєшся відірвати його від колонки. Це зі скреготом звільняє механізм, і водій отримує повну владу над авто.
Досвід приходить з практикою. На диво швидко я опанував всі тонкощі управління: з передачі зняв, педаллю прокачав, руль смикнув, і ти вже поїхав по Сухумі, як справжній місцевий таксист. Щодо претензій на право вважатися місцевим перевізником, то вони були цілком виправдані. Руслан сказав, що просто так палити бензин нерозумно. Тому ми почали підбирати пасажирів, половина з яких виявлялась знайомими мого інструктора. Куди їдемо, шефе?..
Петляючи вуличками, дізнався багато цікавих речей про повоєнну столицю, яка протягнулась вздовж узбережжя Чорного моря. Останнім часом ціни на нерухомість тут різко пішли вгору.
Вцілілі будиночки охоче скуповують росіяни. Протистояння між грузинським та де-факто абхазьким урядами покупців лякає.
Але перспектива заволодіти ласим шматочком прибережної землі сильніша. Що поробиш, така психологія обділених сонцем – хочеться пожити під пальмами. В Сочі це дуже дорого, а тут ціни нижчі.
Взагалі, росіяни давно втямили, що на північ від Сухумі залишився безпечний, хоча й занедбаний радянський курортний рай. Тому щорічно тисячі відпочивальників їдуть в Гагри та Гудауту, їдуть купатися і куштувати домашнє вино, дивитися дачі Сталіна, Новоафонський монастир, фотографуватися в кавказьких бурках на тлі високогірного озера Ріца. А на півдні Абхазії залишається відчуття війни. Чим ближче до ріки Інгурі, тим частіше звучать постріли.
* * *
Саме там, в серці „секьюріті зоун”, продовжилась моя підпільна практика водіння. Таксування в Сухумі тривало два дні, і воно додало впевненості. Але думка про те, що знову доведеться сісти в одну машину з Гілом, була маловтішною. Мої руки, як колись писали у військових газетах про льотчиків, все ще „скучили за штурвалом”. А „наліт” дорогами Абхазії здавався занадто малим, щоб ризикнути останньою спробою здачі тест-драйву.
Ох, як я мріяв, щоб Гіл поїхав у відпустку на свою Ямайку!
Отже, в секторі Галі, мінгрельському краї, неподалік бурхливої ріки Інгурі, що, несучи води танучих снігових шапок, розділяє цю частину Кавказу на грузинську та абхазьку сторони, я знову найняв місцевого водія.
– Вагнер! – назвав ім’я і простягнув руку для знайомства власник „Жигулів”. Сіли в машину. Покотились по дорозі, яка швидше нагадувала місячну поверхню з кратерами, ніж вулицю містечка. Вагнер спочатку мовчки спостерігав, що я роблю з його машиною. Потім переконався, що рівень водія все ж вищий, ніж могло бути. Заспокоївся. Рішуче підпалив цигарку і, почісуючи щетину на шиї, перевів погляд на дорогу попереду. Так з неговірким Вагнером, який, нахилившись вперед, шкрябав щетину і пихкав у лобове скло димом, їздили вулицями напівзруйнованого війною Галі. Попри магазини, вигляд яких нагадував пункти роздачі пайка в обложеному ворогами місті. Минаючи колись діючий вокзал, що зяяв страшними отворами замість вікон. Долаючи переїзд через „залізницю”, якщо так можна назвати насип без рейок, розтягнених збирачами металобрухту.
Життя тривало лише поблизу ринку. Тут народ неквапливо снував навпроти воріт, не звертаючи ніякої уваги на нервові гудки автомобільних сигналів. Потім, як це було в Сухумі, виникла ідея дарма не витрачати бензин. Підвезли „одну хорошу людину”.
Потім ще і ще. Щоб не казали абхази про грузинів і навпаки, між ними дуже багато спільного.
* * *
Перед останнім екзаменом з’явилась дуже гарна новина. Гіл таки поїхав у відпустку на Ямайку! Це підняло настрій. Але відчуття фатальності цієї останньої спроби продовжувало під’їдати десь зсередини.
Тест-драйв цього разу приймав спокійний і доброзичливий філіппінець Рубен. Ми поїхали вулицями. Щоб не концентрувати увагу екзаменатора на моїй персоні, я одразу почав розмову про Філіппіни, культуру та традиції цієї країни. Журналістський досвід допомагав безперервно нанизувати одне питання на інше, і це імпровізоване інтерв’ю під час здачі тест-драйву дало свій результат. Коли ми в’їжджали у ворота табору, Рубен був моїм кращим другом і обурювався, як це я з першого разу не здав на права. Останні сумніви екзаменатора були розвіяні вишколеною парковкою з допомогою дзеркал у вузький простір поміж машинами. Рубен з повагою потис руку, а я подумав про те, які ж вони класні, ці філіппінці.
Це була перемога!
Для українців, які стали миротворцями у багатьох „гарячих точках”, водіння завжди було проблемою. Точніше, деякі з офіцерів водять дуже добре. А інші – ніяк. Поясняюється все дуже просто – у кого вдома є власний автомобіль, той у Місії і король доріг. Але особистий транспорт для більшості офіцерів все ще недосяжна мрія. Тому й виникають час від часу проблеми, як це було зі мною. І спробуй тоді довести, що ти, наприклад, добрий журналіст, якщо ти такий слабак за кермом.
У військовому училищі мені вже доводилось здавати на права. Ми два роки записували до зошитів формули, перемальовували картинки двигуна та інших агрегатів вантажівки.
Потім під керівництвом бравих прапорщиків опановували навичками керування. Ніколи не забуду, як зі швидкістю 60 км на годину їхав вулицями Львова, а інструктор весь час матюкався і нетерпляче кричав: „Газу, газу!” Бо товариш прапорщик поспішав до села Вінники на весілля доньки. Але ж то була практика!
І вона дала результати, дозволивши з першого разу пройти екзамен і отримати права.
Дуже шкода, що вони пролежали без діла двадцять років.
Все треба було починати з нуля.
Бідні українські офіцери стали заручниками свого невисокого матеріального статку та традицій непереможної Радянської Армії. В наших військах офіцерів обслуговують водії. Сідаєш „старшим машини”, ставиш підпис на шляховому листку (ніби ти краще знаєш за водія, як тому треба їхати). Потім вперед! Якщо водія нема, а це буває дуже часто – офіцери української армії їдуть автобусами чи тролейбусами. Бо ж армія завжди з народом! Товаришу полковник, поступіться місцем дамі і не штовхайте своїм кашкетом кондуктора!
В ООН серед військових спостерігачів – всі водії, незалежно від звання. Чиркнув пластиковою карткою-правами по „кар логу” в машині. Електроніка зчитала твій код і не тільки розблокувала авто, але й одразу почала „шпигувати” за твоїм лімітом швидкості. Порушив, вирішив „поганяти” – а комп’ютер вже й „стуконув” у головний транспортний офіс. І там тебе чекає перше з трьох можливих попереджень. Але це вже інша проблема. Головне ж, що за кермом і теоретично, і практично можуть бути всі – від генерала до лейтенанта. В Косові, в штабі КФОР, де командувала НАТО, теж всі „драйвери”. Офіцер йде до транспортної роти, показує заявку і йому видають ключі від авто.
Заправився і поїхав куди потрібно. Полковник за кермом – це нормально. А що вражає найбільше – водити можуть всі! Тому що там, у них на батьківщині, ніхто ніколи не молився на купу заліза, розповідаючи друзям скільки років збирав гроші на придбання „Москвича”. Там у них нема такого дебільного поняття, як „автолюбитель”, що передбачає обов’язкову передплату журналу „За рулем” і захоплюючі вихідні під черевом автомобіля з гайковим ключем, який завжди лежить в гаражі поряд з трилітровими слоїками домашньої консервації. Нещасні наші люди!
Бідні наші офіцери, більшості з яких так і не судилося зрозуміти свого принизливого становища!
Правда, й там у них бувають дуже специфічні шоферюги.
Одному з французьких офіцерів на ймення Ерік „вдалось” за чотири місяці миротворчої місії розбити чотири службових машини. Остання ДТП сталась буквально за день до від’їзду з Косова.
Ерік попросив машину директора прес-центру і того ж вечора розбив її, чим сильно розлютив німецького полковника. Але як би там не було, автомобіль – це свобода пересування.
* * *
Дороги Кавказу для мене були відкриті. Звичайно, ті дороги, які вже розміновано. І ще потрібно було завжди пам’ятати, що практично скрізь на дорогах розгулюють коні, корови й свині. З коровами якось легше, бо вони мирно сплять на середині дороги, де не так докучають кусючі комахи. А от свині, прудкі й піджарі, як хорти, місцеві свині, дуже підступні створіння.
Військові спостерігачі називають їх „п’ятдесят баксів”. Тому що, не дай Боже, зіб’єш тварину – хазяї одразу влаштують гвалт. І вимагатимуть ті самі п’ятдесят доларів компенсації. Є у свиней й інше прізвисько. Іноземцям дуже важко вимовити російське слово „поросьонок”. Хто вимовляє „поносьонок”, хто – „паласьорок”. Один військовий спостерігач з далекої азійської країни так довго ламав язика, що дійшов до відчаю. В повному безсиллі перед великою і могучою російською мовою він заплющив очі і заволав:
– Панасонік! Ця тварина називається панасонік!
Це було геніально! Зрозуміло і вимовляти легко. От скрізь і бігають з того часу „панасоніки”, в яких на шиї кумедна конструкція з трьох стирчачих патиків у вигляді трикутника. Це для того, щоб крізь огорожі до сусідів не пролазили. Бігають, рохкають, риються в болотах, поглядаючи на прудкі оонівські „Тойоти” та броньовані „Наяли” й „Скаути”. У тварин і „інших учасників дорожнього руху” свої маршрути. І нехай би вони ніколи не перетинались. Справа навіть не в грошовій компенсації за самовбивцю-підсвинка. Просто нехай всі живуть! Живуть і поважають закони, в тому числі святі Правила дорожнього руху.
Завжди пам’ятати про це наказали в твоїй рідній країні, яка довірила тобі почесну місію воїна-миротворця.