– Good morning Gali Paradise! This is Four Four. We start our radio check. House Zero One, morning radio check![13]
Бадьорий голос чергового по сектору лунає з десятків переносних „Моторол” в розторощеному війною містечку. В моїй кімнаті радіостанція стоїть на древньому трюмо. За ним колись наводили красу доньки господині дому. Голос чергового чутно також з інших кімнат – там мешкають інші офіцери нашого українського міні-контингенту. Ранкова перекличка перехоплює за сніданком або за процесом шкрябання бритвою по щетині.
– Four Seven. You are loud and clear,[14] – як папуга, тріщить радіостанція.
Голоси різні. Різна й вимова англійських слів. Але найголовніше, щоб з будинків, де квартируються військові спостерігачі, прозвучало саме це. Значить, повний порядок. Значить, кількість офіцерів за списком співпадає з наявною. І нікого не вкрали, не взяли в заручники. Ранок справді добрий.
Деякі будинки рапортують із запізненням. Це змушує чергового нервово повторювати виклик. В цей момент хтось із наших українців у „Хаус Фо Ту”, де господиня дому Ізольда готує для всіх ранкову яєчню, спересердя може бовкнути: „Тормоз!”
Чому, мовляв, брати по зброї затримують перекличку? Нарешті черга доходить і до нашого – 42-го будинку. Доповідаємо й ми.
День розгортається за військовим розпорядком.
Викликаємо по радіо чергову машину. Виходимо на вулицю.
Їдемо до штабу. How do you do! Hello! How are you? Вітання німцям, чехам, індонезійцям, бангладешцям – всім, хто служить у секторі. Cтрокатий багатонаціональний контингент у камуфляжній формі двадцяти армій світу заповнює кімнату нарад.
Повідомлення про політичну ситуацію в регіоні, звіти про перестрілки, напади. Оголошення маршрутів чергового патрулювання. Потім представники армії планети Земля забігають до бару перехопити чашку кави. Потім підхоплюють бронежилети і каски зі своїх „тім бейзів” і прямують до автопарку. Завивають дизелі восьмитонних броньованих „наял”. Бронемашини виповзають за браму і роз’їжджаються патрулювати зону конфлікту.
Офіцер-оперативник Герхард шле їм вітання рукою і замість побажань успіху дещо театрально кидає услід:
– Рок-н-рол!
* * *
Галі – втрачений мандариновий рай. Снігові шапки гір Кавказу височіли над долиною, де під променями спекотного сонця все життєрадісно грало помаранчевим кольором. В радянські часи на мандаринах мінгрели робили свій добробут. В містечку зростали двоповерхові будинки з балконами, арочними сходами і підвалами, де зберігались цистерни вина і чачі. У дворах за один мандариновий сезон з’являлись „Жигулі” і „Волги”. Грали такі бучні весілля, що столи виносили аж на вулицю, щоб прийняти сотні гостей. Але на початку дев’яностих краєм проповзла війна. Через декілька років все повторилось.
Хвиля біженців перекотилась за ріку Інгурі. Частина населення залишилась.
Конфлікт залишив згарища будинків. Над ними моторошно височіють димарі печей, з якими контрастують вцілілі пальми у дворах. Все змінилось. Лише снігові вершини продовжують споглядати долину з тисячолітнім холодним спокоєм. А хазяйка вцілілого дому Ізольда дивиться дубльований грузинською мовою бразильський телесеріал „Клон” і чекає, коли в новинах повідомлять про те, що Галі нарешті знову повернуть Грузії.
„Галі-парадайз” – іронічна назва, яку придумали військові спостерігачі. Слово „парадайз” звучить на двох десятках мовних акцентів. Міжнародна спільнота представлена в основному майорами. Підполковників менше. Ще менше полковників. І всього один генерал, який займає посаду головного військового спостерігача.
Ми служимо разом. Тому красномовне слово „тормоз”, яке інколи звучить під час радіочеку в українському домі, теж не випадковість. Цікаво, а як обзивають нас, скажімо, пакистанці?
Інколи емоції беруть верх над дипломатичними правилами гарної поведінки. Та навіть тоді ми єдина команда. Просто військові працюють вже довгі місяці, щоденно прочісуючи зону конфлікту в пошуках озброєних формувань. Ця гра в „кота-мишки” триває, здається, вже вічність. Ми втомлені, але горді за свою справу.
Якось майор Хасім втнув ранковий радіочек о третій ночі.
Арабський гортанний голос Хасіма прохрипів на „сплячому” каналі і посхоплював з ліжок увесь сектор.
Поки оговтувались, блимкаючи очима в темряві, Хасім енергійно підганяв сплюків:
– Будинок Нуль-Два, ранкова радіоперевірка, ранкова радіоперевірка! Вас не чути!
У відповідь Будинок Нуль-Два щось нерозбірливо бурчав.
Там не розуміли, чому тепер ранок настає при місячному сяйві.
В ефірі ще деякий час спостерігалась активна метушня з рішучими месіджами чергового. А потім все раптом затихло.
Наступного дня всі спантеличено обговорювали нічний переполох. Під час ранкового брифінгу не прозвучало ніяких новин про різке погіршення ситуації. Не було несподіваних на падів, загрози взяття в заручники чи початку бойових дій. Так що ж сталось?
– Я потім взагалі не міг заснути до ранку. Що це було? – важко кліпаючи від того, що провів безсонну ніч, обурювався швед Йохан. Він завжди відрізнявся спокоєм та урівноваженістю.
Знавець історії. Його кредо – факти і порядок. Він хотів чіткого і логічного пояснення. Та нам всім кортіло знати відповідь.
Хасім винувато пом’явся і нарешті пояснив причину свого виходу в ефір з передачею „Для тих, хто не спить”. Мовляв, коли прокинувся – глянув на свого годинника. Той показував вже хвилину по дев’ятій. В неділю у цей час вже звучать рапорти будинків. Похапцем почав перекличку. Пізніше дійшло, що годинник лежав догори ногами. Стрілки насправді показували лише третю ночі. Вимкнув радіо і пішов спати.
На Хасіма ще тижнями підозріло позирали інші військові спостерігачі. Схоже, хлопець дуже перевтомився від одноманітних патрулювань. А можливо, дався взнаки рамадан?
Мусульманський піст – суворе і виснажливе випробування.
Радіо у військового спостерігача завжди при собі. Ти чуєш все й про всіх. Патруль „гольферів” минув контрольну відмітку маршруту. Якісь цивільні оонівські чиновники в’їхали в зону прийому. Інша група цивільних розпачливо кличе на допомогу, бо в них „Тойоту” так гепнуло на ямі, що тепер їхати тільки на евакуаторі. Німці-медики поспішають з мешканцем одного із сіл до госпіталю. Бідолаху вночі підстрелили партизани, бо той не хотів віддавати свій врожай горіхів. А горіхи ж тут майже як валюта. Їх здають перекупникам, які потім везуть продукт із зони конфлікту (подумати тільки!) на кондитерські фабрики.
До „моторол” прислухаються всі. Німець Герхард, наш „оперативник”, той умудряється слухати аж два канали водночас.
Пара радіоприймачів на нагрудних кишенях. Антена – зліва, антена – справа. І Герхард дивним чином встигає не тільки вислуховувати доповіді, але й віддавати кожному вказівки. Ходить по штабу і крутить головою: направо-наліво, направо-наліво.
В ефірі бурхливо кипить життя. Радіоповідомлення можна порівняти з тим, як нанизуються один за одним шматки грузинського шашлика. Черговий офіцер та офіцер „оперативник” виступають в ролі кухарів, які вчасно повертають шампури, доводячи „продукт” до кондиції. Димок від цього багаття чутно кожному військовому спостерігачеві. І треба бути готовим у потрібний момент долучитись до процесу. Щоб на цьому „пікніку” не запахло смаленим.
* * *
Радіо – саме по собі річ унікальна. Щоб там зараз не казали про телебачення чи Інтернет, радіо – особливе. В шкільні безтурботні роки ми слухали „Еуропу Ліберу” на коротких хвилях.
Транслювали передачі румунською, але, щоб відрізнити англомовну назву нового рок-альбому, не треба бути поліглотом. Вів передачі з Мюнхена таємничий дядечко на ймення Теодор.
– Музіка ла черере! – урочисто вимовляв ведучий і загадково гигикав в мікрофон. І ми знали, що „ла черере” – це на замовлення. Шанувальники „Лібери” були в багатьох країнах Східної Європи. Але основна аудиторія – румунська. Щоб не нервувати співробітників „секурітате”, які стояли на сторожі інтересів товариша Чаушеску, слухачі не афішували свої справжні імена, а використовували псевдоніми. Ох і було ж кумедних прізвиськ! Дракула з Трансільванії, Франкенштейн з Клужа, Рілу-Рілу Крокоділу з Бухаресту. Музику ми не замовляли, бо не знали румунської. Але прослуховування музичних передач було культовим в моєму рідному Косові. Це не Трансільванія, де мешкав радіослухач Дракула, хоча, в принципі, недалеко – через кордон, у Радянському Союзі… Сонце грало на стрімких водних перекатах гірської Рибниці. Пляжники, як ящірки, розповзались по кам’янистих берегах. У багатьох були радіоприймачі, налаштовані на одну й ту ж саму хвилю. Ліниву атмосферу наповнювала музика, зливаючись у неповторне карпатське стерео. Потім обмінювались новинами.
– Чув, група „Кінг Крімсон” випустила новий альбом?
– А ти чув новий „Єс”?
– По „Лібері” передавали?
– По „Лібері”…
В першій половині дев’яностих я з Тихоокеанського флоту поїхав до України воювати за Чорноморський. Зарплатня була настільки мізерною, що багато українських офіцерів йшли підробляти. Наприклад, розвантажували машини з курячими стегенцями. Навіть один з майбутніх командувачів українського флоту попрацював на ринку. Про це він зараз говорить з гордістю. Мовляв, пройшов через труднощі. Був як усі. Тоді не було іншого виходу.
Моя дружина Алла влаштувалась на першу в місті FMрадіостанцію „Крим Радіо Рокс”. Алла одразу вловила потрібну інтонацію і багатьох зачарувала своїм голосом. Вела передачу про моду і всілякі „стильні” штучки. В неї це чудово виходило незважаючи на те, що мешкали ми в житлі дуже „нестильному”.
Ми знімали „врємянку” у дворі одного з приватних будинків на вулиці з милою курортною назвою Клубнічна. Слухачі не здогадувались, що до появи нової популярної радіоведучої спонукав факт нестачі грошей на купівлю зубної пасти. Незабаром для цього радіо я почав робити огляди преси. Писав тексти і віддавав дикторам. До речі, завдяки цим оглядам велика частина населення героїчного Севастополя вперше дізналась, що є така газета „Флот України”. Мені приносило радість популяризувати своїх. Бо ж тоді домінувала проросійськи налаштована преса. В ній моряки-чорноморці згадувались з епітетами „мужні” і „стійкі”. Моряки ВМС України фігурували як „переприсягателі” і „націоналістично-налаштовані”. Підготовка прес-оглядів змушувала крутитись, як Фігаро у відомій комедії. Але це було цікавіше, ніж розвантажувати курячі стегенця.
Потім Алла вирішила робити ще одну передачу – на два голоси. У вечірньому ефірі треба було розважати публіку цікавинками і конкурсами. Чоловічий голос під псевдонімом Аркадій Волондин пропонувалось забезпечувати мені.
Спочатку я все тільки псував штучними і фальшивими інтонаціями.
– Ти можеш з настроєм говорити, а не читати текст таким дурнуватим тоном? – кричала на мене популярна радіоведуча, яку я знав як свою дружину.
Я дуже переживав. Хапав текст і йшов з нашої „врємянки” на літню кухню, де в каструлях хазяйки тьоті Валі безкінечно варилися якісь бульйони з кісток. Там на самоті бубнив і бубнив текст.
Потім в ефірі звучала наша „відпочивальна” передача. Вправи на кухні допомогли досягнути бажаного результату. Незабаром я почав отримувати явне задоволення від роботи радіоведучим. Але я так і не дізнався, для чого тьотя Валя постійно варила бульйони з кісток. По-моєму, вона просто хотіла спалювати газ, бо він був тоді нелімітований.
Цікаві то були часи. Зараз FM-радіостанції вже навіть з комп’ютера можуть грати плей-лист. А тоді радіо в поєднанні з якісним звуком сприймалось як особливий вид спілкування.
Ведучих добре знали. Та й музику можна було почути гарну.
Моя любов до радіо набула ще одної форми. Я готував репортажі для Бі-Бі-Сі. Щоб бути добрим „стрингером”, чи якщо комусь більше подобається „фрілансером”, чи якщо вже хочете „позаштатником”, треба бути завжди напоготові. Ти як канонір на вежі фортеці, що пильно озирає околиці. В руці запалена головешка. Ось з’явились ворожі загони. Підносиш головешку – і ба-ба-хх… Взагалі-то це не зовсім точна аналогія, бо ти сам як гармата і повинен „вистрелити” точно і вчасно. Пройшла пресконференція, вмикаєш диктофона, виловлюєш ключові заяви, швиденько написав текст – і ти вже „влучив” в ефір. Потім твій голос звучить з Лондона. Відчуваєш себе справжнім журналістом. Правда, чуєш себе за умови, якщо на „коротких” хвилях ніщо не шкварчить і не гуде.
Але ніякий радіоприймач не зрівняється за важливістю з „моторолою”. Вона висить при боці, як „сміт енд вессон” ковбоя з Дикого Заходу. Замість набоїв – набір частот. Вони – запорука безпеки. Вони пов’язують тебе з іншими.
* * *
До речі, особистий радіопозивний дуже часто серед військових спостерігачів замінює ім’я. Наприклад, логістика можна просто назвати Four Four – Чотири-чотири. Де Сорок четвертий? Поїхав за продуктами? А ось він! Радий бачити тебе, Сорок четвертий! І ніхто не ображається. Тому що це по-військовому.
І ще не всі імена вдається запам’ятати. У нас був індонезієць, якого звали Банбанг. Коли я вперше почув це ім’я, не одразу відважився застосувати його по відношенню до його власника. А раптом там прихована якась капость, що у поєднанні з національними особливостями перетвориться на міжнародний скандал? Але майора індонезійської армії дійсно звали саме Банбанг.
Був і такий випадок. Мені треба було поговорити з йорданцем. Щоб не ризикувати з виловлюванням на слух його імені, не полінувався залізти в роздруковану телефонну директорію.
В кліточці навпроти йорданця стояло Мохд. Після цього спілкуватися було легко. Привіт, як справи, Мохд? Коли їздив у відпустку? Є одна справа, чи не допоможеш, Мохд?.. Все в такому ж стилі – невимушено і по-товариськи. Обговорили? Все владнали? Чудово, Мохд!
– Чому ти мене так називаєш? – несподівано замість прощання поцікавився Мохд.
– А що не так? – щиро здивувався я.
– А я не Мохд. Я – Мохамед – сказав йорданець.
– Але ж у телефонній директорії…
– У списку маленькі кліточки таблиці. Тому вони там так скоротили моє ім’я.
На щастя, Мохамед був людиною з гумором, і ми просто посміялись над ситуацією. Зате після такого випробування на відчуття „толерантності” ми дозволяли собі постійно розігрувати жартівливі сценки, не боячись, що хтось застрілиться від замішаної на глибоких національних переживаннях образи.
У нас якраз назріла ротація генерала. Я жартома запропонував Мохамеду не прозявити ситуацію і зайняти посаду Головного військового спостерігача. Той одразу вловив тональність „приколу” і сказав, що негайно починає вирішувати найскладніші службові питання генеральського рівня.
– Тоді виручи з транспортом. Виділи мені особистого верблюда! – продовжував грати я.
– Я думаю, це реально. Але, на жаль, зараз в наявності нема білих верблюдів. А на звичайному українському підполковнику їздити якось не солідно, – парував Мохамед
– А що ж робити?
– Давай я буду поки що клопотати про виділення особистого гелікоптера. Який тобі – „Белл” чи „Пуму”?
– „Пуму”, якщо можливо,
– Завтра вранці гелікоптер сяде біля вашого будинку.
– Спасибі, сер! Я попереджу нашу хазяйку Ізольду, щоб не лякалася…
* * *
Деякі легендарні особистості навіки увійшли в історію саме за своїм іменем. Хто в нас не знав Боба! Кремезний бородатий чеський майор у свої майже п’ятдесят років відрізнявся неординарними витівками. Якось у секторі у вільний час почали з’ясовувати, хто найсильніший в армреслінгу. Боб хутко перетиснув руки всіх учасників змагань і при цьому умудрився зламати двом суперникам пальці.
– I am a Slav! I am a soldier! I am a jungle fighter![15] – переможно ревів Боб, поки лікарі надавали першу допомогу постраждалим.
Взагалі, Боб був романтиком і все своє життя мріяв про справжні випробування. Тому його англійськими фразами завжди можна було спокійно озвучувати третьосортний американський бойовик. Боб хотів, щоб усе було „круто” і страждав, коли його очікування не справджувалися.
Якось ми поїхали разом у патруль до Кодорської ущелини, що мала погану славу серед військових спостерігачів. У 2001 році над ущелиною збили оонівський гелікоптер. Всі загинули.
Там також періодично захоплювали в заручники. Одного датчанина і німця разом з перекладачем протримали далеко в горах тиждень, вимагаючи мільйон доларів викупу. Визволити бранців вдалось тільки через напружені переговори на всіх рівнях.
Кодорська ущелина була недобрим місцем у горах. Всі говорили, що новий грузинсько-абхазький конфлікт може розгорітися саме звідти.
Під час нашого патрулювання все обійшлось благополучно. Ми лише декілька разів натикались на підозрілих осіб з „калашниковими”, об’їжджали два предмети, схожі на міни, один раз заледве не полетіли на „Тойоті” з високої кручі в ріку, один раз міняли пробите колесо під зливою і промокли до нитки.
Але Бобу цього було замало. Нестача пригод дуже його розстроїла. Адже цей патруль він чекав, як свята. Наступного дня, бурмочучи відомий йому з кінофільмів набір брутальних англійських фраз, Боб поніс керівництву рапорт з проханням про виїзд у відпустку „поправляти здоров’я”.
Про Боба можна писати окрему книгу. Він був кіногероєм, який завжди поряд. Одного разу майору доручили супроводжувати європейського дипломата. Той прилетів у Сухумі на гелікоптері, а повертався до Тбілісі на автомобілі. Вже на виїзді з абхазької сторони на мості через Інгурі дипломата затримали місцеві „кагебешники”. Вони сказали, що не випустять того, доки не отримають дозволу від начальства. Бо іноземець може бути шпигуном. Дипломат сильно обурювався, показуючи документи і дозволи в той час, як „кагебешник” ліниво з кимось перемовлявся по телефону.
– Треба чекати, – нарешті сказав абхазець. Потім розлив всім вина. – За те, щоб всі наші рідні були здорові!
Дипломат покірливо дзенькнувся келихом з „кагебешником” і Бобом. Потім пили окремо за дітей, батьків і кавказьку гостинність. Дипломат швидко захмелів. Він тільки безсило кивав головою, коли Боб, обнявши його за плечі рукою, радісно пояснював, до яких жахливих наслідків може призвести нехтування місцевими традиціями. Через півгодини „кагебешник” сказав Бобу:
– Сухумі дає „добро”. Можна їхати.
– А ми тільки почали! – розстроївся Боб. І в його перекладі з російської дипломат почув фразу дещо іншого змісту:
– Bastards still are waiting for order![16]
Пили ще три години. В результаті запаси вина були знищені.
На прощання Боб розчулено схопив „кагебешника” у ведмежі обійми. Потім звів дипломата на ноги і обережно, як батько маленьку дитину, повів підопічного через кордон.
Але найбільш відомою була історія про вечірній „радіочек”.
Деякі чергові чомусь вважали, що сухі запитання-відповіді звучать занадто по-військовому. Тому під час вечірньої переклички будинків вважали за належне побажати всім не просто доброї ночі, а ще й доброго міцного сну та навіть солодких снів. Коли радіочек дійшов до будинку Боба, „солдат фортуни” спочатку слухняно буркнув в ефір:
– You are loud and clear.[17]
– Sweet dreams![18] – мило відгукнувся черговий.
– Fuck you also![19] – рикнув у радіостанцію Боб.
Реготав увесь сектор. Наступного дня Бобу зробили серйозне зауваження за порушення порядку радіопроцедур. Але легенда про Боба все одно збагатилась важливим штрихом. Адже Боб – це образ крутого вояка, якому замість джунглів довелось оперувати на Кавказі.
* * *
Німці-медики їхали з Галі до Сухумі. Подорож нічим особливим не відрізнялась. Вже вечоріло, але за графіком машина якраз встигала до штабу Місії до початку комендантського часу. Німці акуратно тримались маршруту, оминаючи схожі на кратери вибоїни на дорозі і піддаючи газу на кращих ділянках.
Несподівано назустріч, дико сяючи фарами, вискочив чорний БМВ. Легковик мчав, перелітаючи через ями, як винищувач йде в лобову атаку. Медики збочили вліво. БМВ теж. Машини зліпились. На щастя, ніхто не постраждав. Однак абхазців у БМВ це не втішило. Розлючено лаючись, вони вискочили з машини і одразу схопились за мобільні телефони. На місце інциденту через двадцять хвилин примчав цілий загін абхазької міліції, озброєної „калашниковими”.
– Давай, поїхали в Очамчіру. Там будемо експертизу проводити! – грубо командував за міліціонерів один з найбільш нахабних пасажирів БМВ.
Німці російської не розуміли. Абхазці не мали уяви про англійську. Але все було ясно без слів. За поведінкою в абхазці легко було впізнати бандюка. І дуже авторитетного, бо міліція на диво слухняно виконувала всі його накази, оточивши учасників інциденту тісним колом. Варто додати також, що зброї у наших не було і не могло бути. Це суворо регламентував мандат ООН щодо цієї Місії. Звучить як парадокс, але ситуація була саме такою.
В секторі про те, що сталось, дізнались з доповіді по радіо.
Коли на виручку медикам приїхали двоє чергових „секьюріті”, вони просто оторопіли від побаченого. Абхазець, одягнений, як „мафіозо”, у чорний костюм, моднячі туфлі і в білих шкарпетках, що визирали з-під штанів, схопив майора-медика за плече і тримав біля його скроні пістолета.
Справа набувала серйозного розвитку. Міліціонерів за цей час стало ще більше. Двоє наших озброєних пістолетами „секьюріті” проти купи людей з автоматичною зброєю виглядали, як самонадіяні підлітки з рогатками.
В секторі до мене підійшов командир сектора Філіп Дженінгс. Ми були друзями завдяки тому, що на більшість проблем дивилися з „британсько-українським” гумором. Але цього разу Філіпу було не до жартів.
– Слухай, треба попрацювати офіцером зв’язку. Миротворчі сили СНД відповідають за нашу безпеку. Тож попроси генерала Наумова надіслати допомогу. Зв’язок по радіо. Позивний?
– Один-шість кіло… Все зроблю, Філіп.
Генерал Наумов знаходився у своєму кабінеті, відкинувшись на кріслі. Він був у тільнику і спортивних штанях, тому що тільки нещодавно, як сказав черговий по штабу, закінчив паритися у „баньці”. Розпашілий вигляд начальника штабу був дуже домашній.
– З легким паром, товаришу генерал! Підполковник Дженінгс просить допомоги. Наших спостерігачів захопили місцеві.
Генерал вислухав, кивнув головою і взяв телефонну трубку.
– Посилай найкращих людей. Розвідвзвод на БТР. Якщо потрібно – застосуй силу. Зрозумів? – грізним голосом, який завжди цінився в армії ще з радянських часів, дав вказівку Наумов.
На іншому кінці дроту, напевно, запитань не могло бути, тому що генерал одразу поклав трубку на місце. Потім вже розслаблено запитав:
– Ну як там Філіп? Нормальний він мужик. Наш. Чекаю в гості у баню.
Тут ніби у відповідь з моєї радіостанції почувся виклик Філіппа:
– One six kilo, this is four nine. Your message. Over.[20]
– Four nine, One six kilo, send your message. Over,[21] – негайно відгукнувся я.
Філіп запитував, як там з підрозділом від росіян. Почувши, що буде бронетранспортер, він щиро зрадів і передав Наумову вітання. Я переклав відповідь. Генерал приязно кивнув. Потім знову взявся за телефон і коротко комусь сказав:
– Неси!
Через декілька секунд двері відчинились і в кабінет, цокаючи неймовірно високими каблуками цивільних туфель, увійшла жінка в камуфляжній військовій формі. В одній руці вона несла величезну чашку з кавою, в іншій – пляшку горілки. Я ввічливо ще раз подякував за допомогу і вийшов з кабінету.
Коли російський бронетранспортер, здіймаючи куряву і ревучи двигуном, примчав до місця інциденту, зо два десятки озброєних міліціонерів якраз вели наших медиків до своєї машини. Ще б якась хвилина – і німців могли завезти чорт зна куди.
А тоді шукай… Однак поява озброєного до зубів розвідвзводу швидко змінила ситуацію. Розвідники зіскочили з броні і встали півколом. Абхазькі міліціонери одразу погодились скласти протокол на місці, як того й вимагали правила щодо представників Місії. „Мафіозо” розлючено вимахував руками і лаявся по-російськи.
Ми повернулись до штабу сектора. Там за результатами інциденту командир сектора провів нараду. Мозаїка радіоповідомлень тепер була доповнена свідченнями і самих бранців, і учасників визволення. Все склалось у одну картину.
Філіп похвалив всіх за злагоджені дії і навіть сказав якийсь жарт.
Всі засміялись. Але це був сміх людей, які витратили занадто багато нервів.
Після наради всі, як зомбі, побрели в бік нашого клубу-бару „Галі парадайз”. Офіцер-оперативник швейцарець Марк зробив щедрий жест:
– Беру пиво для всіх!
Ми сиділи мовчки, попиваючи з пляшок. Всі ще подумки „прокручували” в пам’яті нещодавню подію. Німці, яким чудом вдалось вислизнути з халепи, були бліді. Нічну тишу час від часу переривали радіоповідомлення. Черговий відповідав коротко, як це завжди годиться, коли нема нічого екстраординарного:
– This is Four Seven. Roger. Out.[22]