Сповитий сутінками острів стогнав від гуркоту бубнів.
Тривожні, пульсуючі звуки змусили зачаїтись тварин і птахів. Тільки володар цих хащ – леопард продовжував свою ходу, час від часу нервово здригаючись від стугону.
Він добре знав, що гуркіт лунає з того місця, звідки завжди тхне димом. Там живуть ці двоногі істоти, які, збираючись у зграї, забирають леопардову здобич. Після останніх дощів ці істоти навіть наважились влаштувати засідку на нього, господаря хащ.
Сутичка завершилась болем у боці. Це від однієї з тих палиць, з якими продимлені істоти виходять на полювання.
Від згадки, що налила кров’ю мозок, хижак вигнув спину і різко випрямився, вивергаючи невдоволене ричання.
Бубни тим часом прискорили ритм, грюкаючи, як тривожне калатання серця. Потім несподівано замовкли. І ліс здригнувся від нестямного крику сотень двоногих істот.
– Духи сказали! Духи повідомили! – закидаючи погляд у небо, виголосив наймудріший і обраний предками мешканець села між двома джерелами. Натовп завмер. Всі очікували, що наймудріший скаже тепер. Від цього залежала їхня доля, доля дітей і доля дітей їхніх дітей.
– Духи сказали, що чужинців треба віддати тому, хто їх породив. Чужинців треба віддати Великій воді! – промовив чаклун і махнув рукою туди, де з шумом накочувались на берег морські хвилі.
– А чи не приведуть вони із собою інших чужинців? – злякано запитав найкращий мисливець села.
На ці слова чаклун почав повільно, а потім все швидше й швидше погойдувати тілом. Тільки кругленьке черевце наймудрішого, яке свідчило про право того після полювання завжди брати собі найкращі шматки, здавалось, завмерло. Як завмер і повний місяць на небі, що вже зросив землю блідим світлом.
Шалений танець знову підхопили пульсуючі звуки бубнів.
Поки чаклун просив нового одкровення від духів, чужинці з острахом стояли під навісом з пальмового листя. Вони були вбрані в одежу, яку далеко звідси, за морем, кожен назвав би просто армійським камуфляжем. Але не тут, на цьому забутому на століття острові, де життя вимірюється ударами бубна…
* * *
Книгу я міг би писати приблизно в такому стилі. Тоді всі проблеми і негаразди можна було б покрити екзотикою. Вийшла б прикольна пригодницька книжка. Такий собі „пейпербек” з тубільцями на обкладинці. Тубільці, списи, бубни і щось контраверсійне, як правило, блондинка з довгим волоссям. Але, на жаль, картинка була трохи іншою.
Замість пузатого шамана такого ж неспортивного вигляду козацькі отамани з двоголовими орлами. Спілкування з потойбічними силами замінювали заклики до Росії: „Матушка, дай же сил защитить правое дело!” …І результат: на телеекранах – просякнуті пафосним настроєм репортажі про гордих кримчан, які протестують проти приїзду американців.
* * *
Три години тому військові журналісти оголосили про намір розпочати голодування. Заява була підхоплена інформагентствами. В редакції готувались до появи начальства, розлюченого нашою „самодіяльністю”.
– Терміново зателефонувати командувачу! Ось номер його мобільного! – поспішив виплеснути повідомлення черговий, захекавшись від бігу. В його очах читався переляк.
Спілкуватись довелося мені, бо я заміщав редактора:
– На зв’язку – заступник головного редактора газети, товаришу командувач…
– Заступнику… слухай, що ви там затіяли?
– Акція протесту, товаришу командувач. Оголосили про наміри голодувати. Ми протестуємо проти інформаційної війни, яку ведуть проти навчань „Сі бриз” у Феодосії.
Там, на тій телефонній трубці, переварювали почуте. Після довгої паузи – невдоволений сиплий голос:
– Голодуєте? А я не знаю! Ви вже в цивільних піджаках? Ні?
То завтра всі в мене цивільні піджаки повдягаєте! Припинити все! Завтра зранку з редактором – до мене в кабінет!
А через півгодини ми спілкувались з кореспондентами українських телеканалів і газет. В інтерв’ю ми сказали, що обурені брехнею, яку ллють російські журналісти, що все це не журналістика, а якась інформаційна спецоперація, тільки наші політики-йолопи роблять вигляд, ніби нічого не відбувається. А так можна перекреслити увесь багатолітній досвід співпраці з НАТО. Особливо переконливими були інтерв’ю наших офіцерів-кримчан.
Сергій Осипов і Сашко Шталтовний говорили гарною українською мовою, хоча опанували нею порівняно недавно, за час роботи в редакції.
Наступного дня головний редактор Павло Шунько і я переступили поріг кабінету командувача. Ми одразу отримали зауваження – за нестатутні зачіски. Потім адмірал почав довго й обурено говорити про „самодіяльність”, „військову субординацію” й „оперативну роботу розумних хлопців, які вчасно відслідкували і перекрили поширення звістки про наш протест”. Стало зрозуміло, до чого веде командувач. Він переконував нас, що ми ідіоти, які влізли не у свою справу.
Командувач не задіяв на повну потужність свій каральний потенціал. Він змилувався над нами. Але перед тим, як відпустити, ще раз грізно нагадав про цивільні піджаки, які ми неодмінно одягнемо одного дня. Наслідком спілкування було відчуття ганебної офіцерської нестриженості. Але, з точки зору журналістської, це була… Ні, не перемога (навчання все ж було зірвано). Просто вчинок, гідний журналістів. Ми продемонстрували, що в Криму все ж є думки за співпрацю з НАТО. Але проти нас ведуть „інформаційну війну”.
Агенції навперейми продовжували розповсюджувати нашу заяву. Редакційний телефон приймав дзвінки журналістів з усієї України. Ті висловлювали солідарність. Ми відчували себе героями. Правда, з деяких телеканалів телефонували і запитували, чи є у нас пов’язочки на лобі. На пов’язочках, як собі це уявляли телевипускаючі новин, мало бути написано великими буквами „Голодую!”. Але ми не хотіли клоунади. Тому деяким телевипускаючим така відеокартинка здалась нерейтинговою. І вони запланували на новини сюжети про народження тигреняти в Берлінському зоопарку.
Те, що сталось у Феодосії, навряд чи можна пояснити з точки зору нормальної логіки. Нам не дали провести традиційні навчання „Сі бриз” з американцями. До цих навчань ми вже давно звикли. За десять років їхнього проведення на них по черзі з’їздили мало не всі кореспонденти нашої редакції.
Цього року американці погодились допомогти привести до ладу український полігон у Криму. Проте армія нашої рідної країни так і залишилась у цьому місці дислокації з дідівськими туалетами, без душових і нормальних казарм. Обурене, налякане, знервоване феодосійське населення стало на захист столітніх традицій. І в Росії мітинги протесту під безграмотно написаними англійською антинатівськими гаслами сприйняли як виявлення великої любові. Так, принаймі, здавалось більшості мешканців півострова. Це був бонус від російських телеканалів. Але радісні верески кримських домогосподарок услід автобусам, які вивозили наших партнерів по військовій співпраці, також ознаменували зрив курортного сезону.
Колись незабутній Леонід Ілліч Брежнєв через своїх партійних літописців подарував крилату фразу. „Такой народ нєпобєдім!” – повідомив світу генсек з волохатими бровами. Він не покривив душею. „Савєтскій” – це назавжди.
Але все ж непереможність старої гвардії, яка кидається з матюками на іноземців, була б ніщо без старої партійно-кагебешної закваски російських пропагандистів. У своїй бурхливій діяльності вони опираються на потужний творчий потенціал. У результаті, знаменита пісня Брюса Спрінгстіна „Born in the USA” перетворюється на „Рожденный в СССР”. А виконавець і автор Олежка Газманов вже не злодій, який поцупив у противних янкі вдалий синкопований ритм і мелодію. Він – молодцюватий акробат-патріот. Він „заводить” натовп. Та це ще не найгірший приклад. Пропагандисти взагалі можуть, як чистильники відхожих місць, зібрати все найгірше. А потім – о диво! – перетворити все на поживний високопатріотичний російський продукт.
Затуркані тубільці завжди побоюються пришельців. Тому вони повністю довіряють свою долю чаклуну. Той, потираючи товсте пузо, бігає навколо багаття і войовничо скрикує: „Підсмажити всіх чужинців!” Добре, коли магічна сила опирається на багатолітній досвід традицій.
* * *
Це було у Косово, де я товаришував з колегами з російського військового контингенту. До нас в об’єднаний натівський пресцентр регулярно навідувався капітан Арзу і його помічник сержант Женя. Ми допомагали один одному і намагались не говорити про політику. Бо вона ставала нездоланним водорозділом, який псував спілкування „на нармальном руском”. Взагалі, Арзу був азербайджанцем, котрий з’явився на світ у німецькому родильному будинку. Сталось це за звичних у ті часи обставин, коли могутня Радянська Армія роками квартирувалась на східній половині країни. Відповідно, в сім’ях радянських військовослужбовців на німецькій території й народжувались діти. Першим словом цих діточок ніколи не було „мутер”, а все ж таки „мама”.
Так от, Арзу і Женя завжди були в нашому прес-центрі гостями. Тут вони залишали під замок свої „калашникови” і йшли пити каву у барі „Хроніка”. Між іншим, нічого спільного з алкоголізмом цей бар не мав. „Хроніка” – назва військової натівської газети.
Редакційний офіс був за десять метрів від барної стійки.
За кавою говіркий Арзу легко знайомився з іншими відвідувачами, використовуючи мене як перекладача. Арзу швидко перекидав комунікативний місток. До нього тягнулись люди. Через Арзу люди хотіли осягнути загадкову російську ментальність. Але справжній гіпнотичний ефект мала посмішка мого друга. Арзу мав повний рот золотих зубів. Напевно, це багато в чому відповідало тодішнім примітивним стереотипам європейців про загадкову й холодну країну на Сході. Зблиск жовтого металу навівав іноземцям думки про величезні поклади коштовних металів у Сибіру. Адже справжня Раша – це коли сніг, мороз і багаті природні копалини. Дуже часто Арзу запрошували на спільне фото. На них він залюбки позував з автоматом, але соромився посміхатись.
І ще Арзу і Женя дуже полюбляли військову романтику в стилі „а-ля Чечня”. Якось вони приїхали на «бeтері» в повному бойовому спорядженні, яке вінчали зелені хустини-бандани на головах. Російські хлопці були дуже горді зі свого крутого вигляду. А на них дійсно вирячували очі, здивовано шепочучи:
„Пайретс? Пайретс?”, тобто „Пірати? Пірати?”
– Є справа! – якось оголосив Арзу під час чергового візиту до нашого прес-центру. Я з готовністю кивнув головою, знаючи, що помагати друзям треба завжди. Арзу радісно плеснув мене по плечу і весело посміхнувся. І тут стало ясно, що в його вигляді сталася величезна зміна. Замість сяючих золотих у нього тепер були зуби природного кольору.
– Арзу, ти позбавився тяжкої радянської спадщини! Коли встиг? – щиро порадів я за товариша.
– Ну як, нормально? – задоволено поцікавився той і ще раз, як кінозірка, засвітив двома білосніжними рядами. Потім поважно пояснив, що спеціально взяв відпустку і присвятив її курсу лікування у місцевого сербського лікаря: – Ну тепер залишилось під свій „дембель” у косівській місії ще зняти відео про службу.
Ми купили камеру, купили штатив, як ти порадив. Ти можеш нас познімати з Женею? Обіцяв!..
Женя розкрив кофр і витягнув новеньку відеокамеру, куплену в натівському піексі. Це був пристойний камкордер типу НI-8. Такими „хайками” ще у дев’яності регіональні стрингери робили третину новин на центральних телеканалах. Тож Арзу і Женя мали шанс отримати відеоматеріал гарної якості, щоб потім дивувати своїх знайомих на батьківщині.
Знімати ми поїхали в російський сектор і попрямували аж туди, де з Косово конвої цивільних машин сербів під охороною українських миротворців доїжджають до розмежувальної лінії повоєнної провінції і Сербії. Навпроти щита з прикордонним попередженням для водіїв наше авто зупинилось. Навкруги здіймались гори, буяла зелень, пташки цвірінькали. Картина була дуже мирною. Не хотілось думати ні про війну, ні про проблеми, якими вона дошкуляє всім – і місцевому населенню, і миротворцям.
Але Арзу та Женя не були налаштовані споглядати краєвиди. Вони витягли коробку, яку жінки однозначно назвали б „набором тіней” для макіяжу. Почали пальцями мазюкати один одного по обличчях. Різнобарвні лінії створювали загрозливе бойове розфарбування.
– З ким будемо воювати? – ще не второпавши до чого все і не бажаючи виринати зі стану повної гармонії з чудесною природою, поцікавився я.
– Зараз все побачиш! – життєрадісно відповів російський капітан.
Хлопці вже завершили з малярством. Їхні обличчя перетворились на войовничі фізіономії апачів, які вийшли на стежку війни. Росіяни позатягували ремені спорядження, перевісили автомати на груди. На довершення Арзу і Женя ще й поплигали на місці, перевіряючи, як підігнано екіпірування.
– Ну що, знімай! – рішуче сказав Арзу і поліз на гору. За ним, ступаючи майже слід у слід, подерся наверх і Женя.
Мене вся ця загадковість почала злегка нервувати. Але попри це я швидко налаштував штатив. Зловив в об’єктив дві фігури в характерному світло-зеленому російському камуфляжі.
Капітан і молодший сержант піднімались швидко. Навівши трансфокатором на крупний план, я бачив, як худорлявий Арзу ступає бойовим черевиком на черговий виступ скелястої гори.
Переконавшись, що опора міцна, спритно, як кішка, переносить вагу тіла вперед. Далі ще крок, і ще… За капітаном неухильно прямував Женя.
Поки зі штатива я знімав сходження, по дорозі час від часу проїжджали легковики. Водії і пасажири здивовано поглядали на гору. Через декілька хвилин я помітив, що мої російські друзі починають все більше відхилятися вправо. Маршрут пролягав у сторону Сербії. Вони переходили кордон!
Мені ці російські фокуси зовсім не сподобались. Не вистачало тільки влипнути в скандальну історію. Ми на таке „дембельське” відео не домовлялись! Подумки я вже нагороджував росіян нехорошими словами. Але знімати все ж продовжував.
Нарешті дві фігури видерлись майже на саму вершину. Там Арзу і Женя зупинились під величезним каменем. Вони хутко щось витягували з рюкзака. Але навіть трансфокатор відеокамери не давав змоги розглянути, що ж вони там роблять. Підозріла думка раптом ніби окропом облила: „А, можливо, вони хочуть підірвати камінь? Для чого? Щоб звалити його вниз і перекрити дорогу. Підірвуть – і до Росії…”
Поки я губився в здогадках, фігури в камуфляжі продовжували загадкову операцію. І тут… Оптика допомогла угледіти, що Арзу і Женя виводять літери. Через п’ять хвилин поміж Косово та Сербією, можливо, навіть більше на сербській території, ніж косівській, надпис читався вже й неозброєним оком. На камені розгонисто було вималювано: „ВДВ России! Вперед!” Збоку для певності було домальовано російський прапорець.
Арзу зі своїм помічником швидко спускались вниз. Бойове розфарбування не могло приховати їхньої радості.
– Ну як, круто? – запитав Арзу.
– Добре, що ви не написали там матюки, – сказав я, і при цьому сам матюкнувся.
Мої російські друзі щасливо посміхались.
Насправді, мені відлягло від серця. Зйомку такого „дембельського” сюжету можна було б назвати хіба що дрібним хуліганством. Тим часом у голові Арзу ще було багато гарних ідей стосовно продовження. Ми перебрались на берег річки неподалік. Там було безлюдно. Тільки один албанець мив свій тракторець. Поява розфарбованих десантників його дуже налякала. Але нашим завданням було всього-на-всього „дембель муві”.
Арзу і Женя знову підтягнули спорядження, знову поплигали на місці і шубовснули у воду. Вони перебрались на протилежний берег. Там почали зображати „спецназ” під час виконання завдання.
Женя і Арзу зненацька вибігали з хащі. Присідали, наставляли автомати, знову різко кидалися у кущі. Потім голови в пов'язках-банданах несподівано вигулькували вже з інших заростів і знову занурювалися в „зеленку”. Потім Арзу раптом кудись зник. Через хвилину кущі заворушилися біля самої річки.
Він виповз до води. Поглядом окинув околиці. Хижо так дивився. Ніби за ворогом спостерігав. Пригорщею зачерпнув води і почав спрагло пити, як зацькований погонями кіношний Рембо.
Арзу повністю увійшов в образ героя кінобойовика.
Ентузіазм російських десантників у намаганні правдиво зобразити дії під час спецоперації мене теж захопив. Я азартно водив камерою. Єдиною проблемою було те, що я не завжди встигав схоплювати в кадр голови вояків.
– Давай ще раз! Тими самими кущами! – гукнув я на той берег. Арзу зрозумів. Тепер вони з Женею вигулькували вже в потрібних місцях. Студену воду російський капітан хлебтав теж у погодженій точці. Відео вийшло на славу. Особливо ж останні кадри, де вони удвох, як змилені коні, бігли через річку прямо на об’єктив, здіймаючи фонтани бризок.
Мої друзі були задоволені. Задум було реалізовано. І ми поїхали на американську базу „Бонд Стіл” пообідати. Що таке „Бонд Стіл”, варто змалювати хоча б кількома словами. Уявіть собі величезне місто, оточене захисними огорожами з вартовими баштами. Місто, в якому вам одразу кидається у вічі велетенський фонтан. Гідротехнічний шедевр з’явився не за примхи якогось модного архітектора. Це частина установки для безперервного очищення сотень тонн води. На широких вулицях фантастичної бази-фортеці за вікном авто пропливають довгі ряди гелікоптерів, автомобілів, тягачів. Тягнуться прямокутні казарми, будівлі прямокутних спортзалів і прямокутних кінотеатрів. Тут всього багато, все кілометрами, все велике і неосяжне. Це інша планета під смугасто-зоряним прапором.
Вона вражає всіх без винятку європейців. І як символ особливого американського військового стилю перед вами проїжджає чудернацького вигляду авто з надписом. Ось це авто якраз невеличке. На ньому надпис „Доставка піци”. Американцям інколи не хочеться йти до своєї величезної прямокутної їдальні. Час від часу їм хочеться замовити піцу в службовий офіс…
А сама головна їдальня, схожа за розмірами на столичний Палац спорту, зустрічає вас звичним гамором і публікою в камуфляжах багатьох армій світу. „Бонд Стіл” завдяки здатності сервіровки тонн смачних і поживних страв був справжньою Меккою для представників усіх контингентів. В тому числі й для росіян.
Ми славно перекусили. Після цього наповзла лінь, і ми сиділи, попиваючи колу.
– Товаришу підполковник, а ви знаєте, що нас термітами обзивають? – несподівано запитав Женя, якого я так і не зміг привчити до свого гордого морського звання – капітан 2 рангу.
– Чому термітами?
– Тому що ми ніколи з їдальні не йдемо з пустими руками.
Ми завжди на халяву набираємо із собою колу і фрукти.
– Наші є наші, – філософськи вимовив я, плекаючи в душі надію, що це стосується більше росіян, ніж українців. У цій натівській місії росіян дві тисячі, а наших – лише триста вояків.
І росіянам легше залишати за собою спустошені холодильники і полиці.
– Так от, товаришу підполковник. Я зараз прихоплю з собою щось для взводу.
– Навіть не думай! – обурився я.
– Не треба, – підтримав мене Арзу.
Жені стало соромно, і він замовк. Ми піднялися і побрели до виходу. Але в останній момент Женя раптом сповільнив ходу.
Його обличчя, на якому ще не стерлись залишки бойової фарби, несподівано набуло рішучого виразу.
– Ух, терміти ми! – відчайдушно процідив крізь зуби Женя.
І рішуче попрямував до холодильників з колою. Стримувати Женю було пізно. Він кидав бляшанки до рюкзака, не дивлячись у наш бік, щоб не давати своїй совісті останнього шансу.
* * *
Через декілька днів мені знову довелось зустрітися зі своїми друзями-росіянами. До російського табору поблизу аеродрому Слатіна приїхали журналісти з впливового російського телеканалу. Телевізійники попросили організувати медіа-тур на „Сніговий леопард” – найбільш високогірний чек-пойнт у Косово. Там наші українські хлопці несли службу разом з німцями. Російські журналісти працювали з натхненням. Назнімали гірських краєвидів, вояків-патрулів – і наших, і німців, шлагбауми, перевірки техніки. Лише один момент зіпсував нашу роботу.
Кореспондент тихцем, щоб ніхто не бачив, надів радіомікрофонприщіпку і завів розмову з українським сержантом. Той не здогадувався, що камера здалеку записує все.
Мені це не сподобалось. Але як журналіст я й сам знав, що постановочні епізоди часто вбивають репортажі. Тож, терпів.
Але лише до моменту, доки російський журналіст вкрадливим голосом не запитав:
– А українці теж американців „піндосами” називають?
Це була провокація. Слівце було образливим. Винайшли його самі росіяни. Воно увібрало в себе всю специфіку типового внутрішнього комплексу росіян стосовно американців.
Сержант зніяковів. Він не знав, що відповісти. Довелось прийти на допомогу:
– Вибачте, у вас мікрофон зараз на землю впаде!
Журналіст від несподіванки завмер, відкривши рота. Він не думав, що його хитрість буде викрито.
Але загалом прес-тур був успішним. Після завершення роботи Арзу умовив мене поїхати до російського табору. Там ми мали завершити вдалий день: пити пиво і дивитися на „відаку” тільки-но привезений військовим „бортом” з Москви запис попереднього репортажу про Косово. Цей матеріал вже бачила вся Росія і есенговія. Але не самі вояки контингенту.
Матеріал був про інший сектор – французький. Саме там російські військовослужбовці, як з патріотичним піднесенням розповідав той самий журналіст, що сьогодні чіпляв радіомікрофона-прищіпку, облаштовували новий табір. І звичайно, усіх зарубіжних колег російські вояки просто полонили своєю пристосованістю до важких польових умов! А те, як працювали, те, як перетягували на собі будматеріали, просто вразило представників інших армій! „Спостерігаючи за працьовитими росіянами, які нагадували їм невтомних мурах, представники натівських контингентів почали з повагою називати своїх колег… термітами!” – сказав добре поставлений голос журналіста за кадром.
Це було дуже смішно. Особливо після того, як всього декілька днів тому я вперше почув, що означає слівце „терміти”.
Женя, до речі, дуже почервонів, коли воно прозвучало. Поки ми пили пиво, він посмоктував кока-колу з чергової бляшанки, яку на халяву взяв з холодильника на американській базі.
* * *
Таємнича сила пропаганди! Хіба це не диво, коли за допомогою нескладних маніпуляцій зі словом можна перетворити шкоду на користь? Не хочеться довго патякати про те, що на просторах СНД у нас знають про те Косово, про ту війну в Югославії в основному від російських журналістів з мікрофонамиприщіпками. І що завдяки дуже своєрідному висвітленню тих подій при слові НАТО наші войовничі амазонки глибокого бальзаківського віку тіпаються в нервових конвульсіях і ще грізніше трясуть безграмотними гаслами на плакатах. І що в уяві обивателя воїн-росіянин постає єдиним гарантом захисту від усіх напастей, починаючи від нахабних янкі, в яких у холодильниках все ще повно халявної кока-коли, і закінчуючи інопланетними прибульцями.
Пропагандисти створили справжнє диво, переконавши суспільство у тому, що російська військова підготовка значно краща західної, стверджуючи, що без біотуалетів американці воювати не зможуть. А росіянам, тобто савєтскім, тобто, вважай, нашим, – байдуже куди „ходити”. А найпотужніший потенціал пострадянської армії полягає у використанні онучів, як найбільш гігієнічної частини бойового гардеробу. Все це – чудеса пропаганди. Не варто потішатися над недолугими міфами, з якими живуть наші браття на півночі. Придивіться уважніше до своїх. Хіба наші сильно відрізняються своїми поглядами? Хіба наші не дивляться те ж саме тупувате „телемило” про романтику служби у Чечні? Чи, скажімо, про „героїчних російських моряків” з типовими українськими прізвищами, які не захотіли „зраджувати” радянській присязі? Ті залишились служити на російському флоті і продовжували отримувати більші зарплати. На зло іншим „хохлам”!
Після тривалого розподілу Чорноморського флоту пропагандисти умудрились багатьом запхати до свідомості дуже своєрідне поняття про патріотичний обов’язок. За цією версією, всі українці, які служили колись на радянському флоті, повинні з подвоєною енергією добросовісною службою вже на російському флоті довести, що вони вірні офіцерському обов’язку і добре засвоїли матеріали з політпідготовки. Взагалі, ідея цікава. Але щось подібне вже було в історії. Деякі самураї після війни продовжували гасати азіатськими джунглями, гадаючи, що настане ще час дати американцям „прикурки”. Спливали десятиліття.
Коли їм з літаків почали скидати на голови листи від родичів з Японії, вояки імператора думали, що це – пастка. Що родичів захопили американці і під тортурами змусили написати прохання вийти з джунглів.
З хащ самураї все ж повиходили. І одразу запитали: „А що, війна закінчилась?”
Якщо Арзу коли-небудь прочитає ці рядки, я думаю, що якраз він не образиться. Адже ми дійсно були друзями. Я й тепер готовий при зустрічі пити з ним пиво і розмовляти „на нармальном руском”. Для мене, як і для багатьох українців, „от тайги до британских морей” не існує мовного бар’єру. І як багато українців, я ладен прощати браттям з півночі багато недоречностей. Тому що вони – дійсно близькі нам. Близькі і зрозумілі.
Тому якраз це – не головна проблема.
І ще перед відльотом до Москви Арзу разом з Женею вже помстилися мені за мої знущання над їхньою військовою романтикою. За допомогою своєї камери формату HI-8 вони тихцем відзняли й мене. Потім змонтували кумедний кліп, в якому підігнали декілька кадрів з військової хроніки з морською піхотою. І виходило, що в десь у Косово несподівано спливає…
Український підводний човен. Ні, не той, що у нас – єдиний і неходовий. А просто… Просто підводний човен. А потім біжить морська піхота. Потім на цьому відео з пістолетом Макарова в руці з’являюсь я. Потім йде ще всіляка суміш з морських і сухопутних кадрів… Загалом, вийшло дуже смішно. Тому тепер ми квити. Тепер, коли Косово стало спогадами, я із великим задоволенням переглядаю цей кліп.
* * *
Слово „пропаганда” в’їлось у нашу свідомість міцно. Колись училищний викладач на кафедрі журналістики давав нам під запис вислів вождя революції про те, що газета – колективний пропагандист, агітатор і організатор. Шурхотіли кулькові ручки, виписуючи в зошитах для конспектів правильні слова. Навіть ті, хто після наряду чи „самоходу” у місто тихцем дрімав на „парах”, уловили безсмертну ідеологічну формулу. Тому що вона була скрізь – на стендах, у конспектах, звучала на заліках і екзаменах. І важко було уявити, що слівце „пропаганда” може означати ніщо інше, ніж брехню. Для цього мені треба було поїхати у миротворчу місію. У розмові за пивом з речником нашого пресцентру, колишнім командиром ескадрильї реактивних винищувачів, Роєм Брауном це слівце прозвучало по відношенню до однієї газети. Браун сказав:
– Не газета, а просто – пропаганда.
Лінива розмова після важкого дня, розбавлена недорогим німецьким пивом з бляшанок. В ній, як крупинка золота серед гори піску, намитого настирливим золотошукачем, раптом зблиснуло велике одкровення. Пропаганда – це брехня.
Для того щоб отримати підтвердження цього відкриття, не варто звертатись до радянських або сучасних російських, та й українських, словників. Там, у розділі на літеру „П”, ви знайдете лише такі слова: „Поширення і постійне, глибоке та детальне роз’яснення яких-небудь ідей, поглядів, знань, агітація, популяризація”. Але відкрийте якесь з видань англомовної країни або ж наберіть в Інтернеті на сторінці „пошук” англійською „propaganda”. І ви напевно ж знайдете дещо інше: „Пропаганда – систематичне маніпулювання громадською думкою, в основному завдяки використанню ура-патріотизму, ораторського мистецтва, публікацій”. „Впродовж ХХ століття в ліберальному західному суспільстві термін остаточно набув негативного підтексту з огляду на схильність керівництва Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини до методів пропаганди”.
У цьому, для себе особисто, я знайшов ключ до розгадки. Всі філософські теревені про „загниваючий Захід”, „особливий шлях” і „особливе призначення”, „несумісність демократії і нашого менталітету” розкриваються під особливим кутом. Найсумніше те, що пропаганда як радянський код життя продовжує існувати.
* * *
Навчання „Сі Бриз-2006” було зірвано. Російська пропаганда перемогла здоровий глузд. Але якщо оцінювати подію, з точки зору звичайної людини, наслідки могли бути гіршими. Особисто я, коли обговорював зі своїми колегами ідею оголошення голодування, подумки готувався до найгіршої розв’язки.
Мене могли виперти з військової служби. Навіть попри те, що в Україні стало більше демократії. Випнути за те, що затіяв бунт. Могли змусити одягнути цивільного піджака. А до піджаків просто не звик. Зате знаю, що найкраща і найпрактичніша одежа у світі – це джинси. Морська офіцерська тужурка – просто звично. На тужурці, на планці нагород, є й дві інтернаціональні: одна натівська медаль і одна оонівська. Для мене вони – свідчення, що я був не просто „писакою”. Пройшов те, що мають проходити справжні військові.
Поки політики вправляються в риториці, змальовуючи українцям захоплюючі перспективи розвитку країни, я знаходжу можливість бути самим собою. Коли пишу цю книжку або сідаю у свій „Форд”, куплений на зароблені у місії гроші, запускаю двигуна і вмикаю сольний альбом Тоні Айоммі. Тоді світ стає простим і зрозумілим. Світ – це дорога, на якій ніколи ловити гав. А наші радості – пронизливі соло на гітарі „гібсон”, які супроводжують під час подорожі.
Між іншим, через рік черговий „Сі Бриз” відбувся за планом…