У Косові був гуцульський фестиваль. Його назвали міжнародним, але й так ясно, що нема місця на землі, де б не було косівчан. Час від часу вони приїздять додому.
Найважче зібрати їх в рідному місті в один час. Це майже вдалось. І хоча фестиваль тривав всього три дні, цього було достатньо, щоб згадати легенди і бувальщини про чудесне місто серед Карпат, де дихається легко, а дощі йдуть так часто, що на це ніхто не звертає уваги.
Поїзд „Львів – Чернівці” човгає до кінцевого пункту всю ніч.
Це зручно з огляду на те, що вам сходити в Коломиї вранці, а не серед ночі, як з перемишлянського. Але чомусь саме цього поїзду не торкнулись революційні зміни в „Укрзалізниці”. Займаю місце в купе, де страшно холодно. Провідниця каже: опалювати ще не сезон. Але я у відпустці і їду на фестиваль, тому від цих слів навіть не сумно. В коридорі вагона звучить англійська з м’яким акцентом. Француз разом з перекладачкою також їдуть дивитись гуцульську культуру. Косівщина завжди була місцем, куди рекомендували поїхати, щоб побачити „щось особливе”.
В радянські часи сюди їздили на базар. Можна було купити не тільки гуцульські верети, але й фірмові джинси.
Ніч. Ліхтарі за вікнами і стукіт коліс. Під старою ковдрою важко сховатись від холоду. Все-таки чому скрізь такий бардак?..
* * *
З вокзалу в Коломиї добиратись легко. „До Косова, до Косова…” – гучно закликає водій міні бусу. Пасажири всередині ввічливо мовчать, обклавшись величезними торбами. Дорога незабаром починає здиратися на горби. За вікном ліси, які, на щастя, все ж ще не „зрубали вщент”, як це стверджують борці за довкілля. А ось і він – знайомий з дитинства знаменитий спуск з пістинської дороги. Внизу місто, як на долоні. Просто тобі суцільний сад, або ж парк. Привіт, Косів. Я свій.
* * *
Фестивалю в Косові чекали довго. Спочатку всі дороги порозривали, щоб привести комунальне господарство до ладу.
Будинки в центрі почали ремонтувати в стилі „гуцульське євро”.
Міський бюджет бідненький, тому до оголошеної в кінці серпня дати не встигали. На впорядкування не вистачило одного дня.
Центральну вулицю асфальтували до третьої ночі. Хоча вже було зрозуміло, що нікого з урядовців не буде на святкуванні. Та ремонт все ж зробили. „Ну що, як тобі Косів?” – запитували мене знайомі, ніби напрошуючись на компліменти.
* * *
Взагалі, місто змінилося, і якби я був політичним діячем, то обов’язково сказав би, що відродження таких містечок свідчить про незворотність економічних змін в країні. Але що дійсно заслуговує схвальних слів, так це вивіски на магазинчиках. В Косові не побачиш ні одної вивіски, від якої б тхнуло провінцією. Вивіски акуратні і, вибачте за рекламне кліше, дуже стильні. Напевно це тому, що кількість художників на загальну кількість населення все ще перевищує всі можливі регіональні показники. Наприклад, моїм сусідом через живопліт був відомий скульптор Андрійканич. Колись в Косові був технікум художніх промислів. Тут вивчали всі художні дисципліни. Були студенти з усіх українських міст. Вони ходили на пленер з етюдниками, малювали й натурщиків в студіях. Але найголовніше – студенти переймали секрети гуцульських майстрів. Хто не бачив тих чудесних виробів з дерева, шкіри, глини! То все made in Kosiv.
До речі, колишній технікум називається тепер чи коледжем, чи інститутом.
* * *
О фестиваль, ти змушуєш щеміти серце! На площу Незалежності під легеньким дощиком пішли колони гуцулів.
Попереду кожної делегації таблички з вказівкою регіону.
Верховина, Надвірна, Рахів, Львів, далі ще більш вражаюче: Польща, Румунія… Такої кількості гуцульського вбрання тут не бачили давно. „Забагато кептарів з „клейонки„, – похмуро жартує Олег. Це мій дядько, або ж по-косівськи вуйко. Олег привчав мене до рок-музики і досі в його хаті гори ексклюзивних платівок груп „Кінг Крімсон”, „Джетро Тал” і „Блек Себет”. Олег зі своєю донькою Богданою готується до зимових Олімпійських ігор. Вони хочуть, щоб Україна заявила про себе як серйозна гірськолижна держава. На національних чемпіонатах вони медалі вже позбирали. А в Європі поки що занадто сильна конкуренція. До Італії та Австрії їздять на власному авто і за свої гроші. Набирають до багажника консервів, щоб зекономити на харчуванні і вперед! На перші змагання до Італії взагалі їхали як нелегали, на вантажівках, сховавши Богданку в спальному відсіку кабіни. На доброго потрапили „дальнобійника” з Чехії.
Поміг. А тепер от Олімпійські ігри.
* * *
На дерев’яній сцені посеред майдану з’являються трембітарі. Протяжні звуки відлунюють від схилів Міської гори, де над скалами тепер височить будова. Кажуть, буде ресторан. Колись був замок, але його обриси можна бачити лише на старовинних малюнках. А в ресторані ґаздуватиме „новий гуцул”. Нехай земляки дарують за новий термін, але ж скрізь тепер „кока-кола” і чіпси. То ж нехай будуть і нові гуцули, які все це завозять великими оптовими партіями. Є й інші види бізнесу. Мені розповіли про долю аеродрому, звідки за 6 рублів на літаку АН-2 раніше можна було долетіти до Івано-Франківська. Тепер на аеродромі новий власник. Він придбав спортивного літака, найняв майстрів спорту – льотчиків, і тепер тут відносно дешево можна оволодіти навичками пілотування.
* * *
На сцені керівники області і району. Багато теплих слів про відродження і майбутнє. Навпроти на трибуні колишні вояки УПА, які спостерігають за дійством. До речі, мій дід, коли був молодим, засновував „Пласт” на Косівщині. Він мав псевдонім Місяць, і це підтверджує старовинна знимка, подарована на пам’ять колєжанці. Дід пізніше став членом компартії Західної України, а його брат служив в УПА. Обоє постраждали від сталінського режиму. Брата заслали до Казахстану, а діда хотіли спалити в хаті спецзагонівці.
Втім, це довго оповідати. Все це старе, як полонинські пісні, що у виконанні музичних колективів лунають через акустичні системи.
* * *
По периметру майдану розташувались продавці гуцульських сувенірів. Торгівля триває жваво. Мер міста вчинив мудро, що закликав зі сцени купити щось на пам’ятку. Людям копійка, а гостям доказ, що приїхав зі столиці Гуцульщини. Купують не тільки американці, але й наші. Але мені повезло як нікому: Володя Петрів і його дружина Тетяна подарували мені справжню ексклюзивну рахву з черешні. Володя вже не робить такі. Він спеціалізується на булавах. Тому що добре йдуть. „Де два українці, там три гетьмани», – жартує майстер. Володя колись робив і класні електрогітари – під „фендер” або „гібсон”.
Робив для себе, бо грав у рок-групі. Тепер така музика вже не культивується в місті. А ми ж таки непогано грали у Юровича „на Смодному”! З наметового „шалману” поміж п’ятиповерхівками веселить фестивальну публіку ресторанна „банда”. Найчастіше замовляють „Червону руту” і „Киевляночку”. Забава триває до ночі.
* * *
Наступного дня людей на вулицях не меншає. Всі пройшли і через концерт, і фейерверк, і забаву з танцями. Косів живий, як ніколи. Міське керівництво хотіло б бачити таке частіше. Адже зараз ставка на туризм. Є природа, гори і чисті ліси. Влітку прогулянки гірськими вершинами, взимку гірські лижі. Можливо, це правильний вибір. Адже недаремно нерухомість в мальовничих місцинах почали потихеньку скуповувати мільйонери з Києва та інших міст. „Населенню потрібні робочі місця”, – кажуть представники влади. Поки що не напрацюєшся за такі мізерні зарплати. Тому тільки й чуєш: той поїхав до Канади, та – до Італії на заробітки. Зараз вже навіть стало популярним їхати до Ірландії. Їдуть, і більшість повертається. Щоб почати будувати хату і налагодити побут.
Десь там поряд з Ірландією, у Великій Британії насолоджується життям на пенсії мій друг Девід Метью, з яким ми ділили на двох кімнату у штабі місії КФОР у Косово. Девід їздить по усьому світі місцями битв британців. Був навіть у Південній Африці. Збирався й до Криму колись. Може, ще побачимось.
Сотос продовжує військову службу на одному з грецьких островів. На Різдво я отримую від нього електронну листівку, в якій Сотос божиться, що нарешті одружується.
Француз Філіп у Парижі, де він добирається до місця служби на метро. Знімає велику квартиру. Але вона набагато менша, ніж та, що була на місці попередньої служби у провінції. А коштує більше. Зате – Париж.
Колишній відповідальний секретар газети „На страже Родіни” Еммануїл Шевчук давно в Чернівцях. Випускає комерційну газету.
Микола Савченко, який керував прес-центром ВМС, працює севастопольським кореспондентом на українські телеканали.
У Краснодарі живе Саша Кутченко, для якого футбол, спорт загалом зажди були тим самим, що для мене рок-музика. Якби я міг так само любовно писати про його футбол, як про свою музику, то книга вийшла б щонайменше в два рази товща. А якби нас з Сашою доля не звела в Львівському політучилищі, ця книга ще довго чекала б моменту виходу з друку. Тому що тоді, двадцять років тому, Саша був просто курсантом. А тепер керівник потужної мережі ріелтерських агентств Півдня Росії „Аякс”.
Ми всі залишилися друзями. І не так важливо, як часто ми вважаємо за необхідне підтверджувати це. Наприклад, раз на рік надіслати різдвяне поздоровлення за кордон – теж вчинок, гідний справжньої дружби. Ми ж тут недалеко один від одного, ми всі – у старенькій Європі.
* * *
Фестиваль добігає кінця. На прямий комфортний автобусний рейс до Києва на перші дні після святкувань немає квитків. Але можна їхати поїздом з Івано-Франківська. В купе вагона цього разу нестерпно жарко. Я їду додому, до Криму.
Там, у Севастополі центральну набережну теж виклали новою плиткою. По ній вже прогулюються поважні німецькі туристипенсіонери. В дорожній сумці чудесна рахва з черешневого дерева. Карпати залишаються все далі, але туди можна повернутися.
Албі бек!