Навіть не знаю, коли це почалося… Можливо, ще в п’ятирічному віці, коли безтурботно засипаючи на своєму ліжку, крізь подушку чув ревіння гітар групи „Блек Себет”. Неймовірну на ті часи музику на першому поверсі слухав мій дядько Олег. В нього був магнітофон „Дніпро”. Одного вечора забойна пісня „Iron Man”, що розпочинається скриплячим голосом металевого монстра, прозвучала разів двадцять підряд.
Центром Всесвіту був Косів, оточений карпатськими горами. В цьому краю живуть гуцули, які в дитячій уяві асоціювались з тисячами файно вбраних мешканців гірських сіл. На церковне свято Івана мешканці гір галасливими хвилями накочувались на вулиці. Святкуючі поважного віку гордо носили кептарі і капелюхи з перами. Діти бавились м’ячиками на довгій гумці, прив’язаній до пальця. І всі лизали „льоди”, тобто морозиво. На базарі тоді ще запросто можна було почути дримбу. Якась бабця, сидячи на лавці і заплющивши очі, як медитуючий тібетський монах, безперервно видобувала звуки, які дрижали в повітрі.
Зараз такі інструменти сприймаються майже як містичні шаманські знаряддя. А тоді цієї екзотики було стільки, що на неї ніхто не звертав уваги. Бо дримба є дримба. А автобус типу „ПАЗ”, натужно завиваючи на гірських дорогах, завжди привезе з села Верхній Березів до міста стільки людей з бесагами, скільки захочуть поїхати, а не скільки буде вільного місця.
Був ще один яскравий образ гуцула, який знайшов втілення на вивісці кафе „Трембіта”. Мешканець Карпат там завмер в гордій поставі, а трембіта стирчала грізно, як 100-мм протитанкова гармата. Гори були чудесного смарагдового кольору, сорочка гуцула білосніжно-біла. А постоли класично стирчали в різні боки загнутими носками. З кафе вечорами вивалювались щасливі відвідувачі з розчервонілими обличчями. Там завжди можна було попити коломийського пива.
Але гуцули грали не тільки на трембітах. Знайшлися люди, які вирішили, що електрогітара з фузом – це теж файний звук.
І він повинен-таки трохи струснути зі стін районного Будинку культури наочну агітацію в акуратних дерев’яних рамках з гуцульською різьбою. Світ колись поглинула „бітломанія”. Косів став жертвою „гуцуломанії”.
На жаль, мені не пощастило чути перших виступів групи „Гуцули”. Тоді я був ще замалий вештатись „забавами” у „райбуді”. А про ці концерти розповідали мало не легенди. Музиканти грали пісні „Deep Purple”, „Black Sabbath”, замінюючи оригінальні тексти на свої. Тому, наприклад, шалений „Параноїд”, в якому четвірка з англійського індустріалізованого Бірмінгема вивела не всім зрозумілий образ психічно хворої людини, набував місцевого колориту:
Ішов гуцул з полонини,
Схотів води пити.
Залетіла муха в гачі –
Мусів сі топити.
Безперечним лідером групи вважався гітарист Гєба. Цей дядечко з бородою і кругленьким черевцем йшов до слави давно протореним шляхом. Закривався на довгі дні в кімнаті з гітарою і магнітофоном і невтомно копіював партії визнаних гітаристів.
– Гєба, та ти вже граєш, як Блекмор! – захоплено відсипали компліменти шанувальники.
– Та шо тут грати. Тут собі на грифі пальцями перебираєш, і файно звучит! – скромно відповідав Гєба і негайно ілюстрував процес народження „соляка” партією з „Highway Star”. Тої самої, де фендер стратокастер дає прочуханки музичній класиці.
Шанувальники ще більше тамували подих…
Гєба був не тільки гітаристом, але й розповсюджувачем музики. Фірмовий диск, надісланий родичами з Канади чи Німеччини, коштував великі гроші. Тому більшим попитом користувались бобіни із магнітофонними записами. Мій дядько Олег став не тільки постійним покупцем таких „рекордз”, але й одвічним опонентом Гєби в музичних дискусіях. Новини про поп-музику регулярно доносили лише радіохвилі мюнхенської радіостанції „Еуропа Лібера” на румунській мові, а з офіційних радянських видань інколи повідомляв журнал „Ровесник”.
Однак співрозмовники знаходили безліч тем для диспутів.
Говорили про нові альбоми, переходи музикантів з групи в групу. У зміст пісень вникали. Тоді слухали музику не так, як у сучасну еру MTV. Тоді дослуховувались до дрібниць. Знавці до ноти пам’ятали партії кожного інструмента та вокалу. Обличчя починали сяяти, як у набожних прихожан під час церковної служби, коли доходило до найбільш улюблених фрагментів. І полеміка про те, яка гітара звучить смачніше – „фендер” чи „гібсон”, ніколи не могла остаточно завершитись. До цього завжди додавались розсуди на хіпівсько-філософські теми. Це було так захоплююче! Врешті-решт мій дядько Олег почав співати з „Гуцулами”. І це можна було передбачити.
Хіба міг і я залишитись байдужим до рок-н-ролу?
Якось мені, ще школяру, пощастило навіть проїхатись в „Жигулях” разом з іншим натхненником творчості „Гуцулів” басгітаристом Славком Корищуком. І тоді я почув, як народжуються пісні.
– Вчора зібрались на репетицію, а світло пропало в усьому Косові, – хриплуватим голосом розповідав чимось схожий на гітариста „ZZ top” бородатий Корищук, об'їжджаючи ями на дорозі.
– Та ти шо, Славку? Не було репетиції?
– Та нє, не грали. Але зато я придумав нову пісню.
– ???
– Пісня називається „Лампочка Ілліча”.
* * *
Бог велів мені стати клавішником. Я ж чесно відходив до музичної школи за класом фортепіано. Нудьгуюче ф-но „Україна”, на якому мені раніше рекомендувалось грати як мінімум години зо дві на день, тепер не знало перепочинку. Замість етюдів радянських та зарубіжних композиторів інструмент почав видавати те, що було завчено за допомогою бобінного магнітофона.
Горе сусідам! Але я досягав прогресу і осягнув багато чого такого, чого не давали в музичній школі. Виявляється, можна імпровізувати. А якщо замість звичних акордів подвоїти мелодію з інтервалом у квінту, фортепіано грізно ревітиме, як справжній хард-роковий інструмент. Через записи чужа для радянської молоді музична зараза поступово обживалась у хаті. Вона безжалісно затягувала в ідеологічне багно відмінника навчання і активного спортсмена.
* * *
Перша наша „банда” називалась „Група продовженого дня”, що безпомилково вказувало на шкільні корені творчості. На гітарі грав Славко Сусак-Чорний (бо брюнет), співав Славко Сусак-Рижий (бо відповідний колір волосся). Гітаристу СлавкуЧорному дуже хотілося, щоб ми грали „Каліфорнію”. Це тому, що її вже мали в репертуарі „Гуцули” і в них пісня кльово виходила. І ще Славко вже вивчив гітарне соло, а то вже півсправи. СлавкоРижий, як мені здалося, в своєму житті співав хіба що колядки під хатами сусідів на Смодному. Але він був хлопцем модним, слухав все „найостанніше”, дуже хотів популярності. Басист Ігор Бойко спеціалізувався на весільних піснях. Спортсмен Ігор Дзюник мав багато енергії і з однаковим ентузіазмом та радісним виразом обличчя відстукував на барабанах все, що завгодно, лише б пограти у „банді”.
Але ми хотіли грати рок. Тому незабаром в пустуючому кінозалі школи з динаміків почалось вичавлювання щось дуже схожого на „Black Night” групи „Deep Purple”. Коли інструментальна частина була доведена до впізнання невмирущого хіта, почали вирішувати з вокалом.
Славко Рижий, наш вокаліст, був впевнений, що після погарчика горілки в „каптьорці” йому буде не стидно замахнутись навіть на лаври Єна Гілана. Ігор Бойко теж рвався до мікрофона.
Бо на бас-гітарі свою партію все ніяк не міг зіграти правильно, а за звичкою переходив на весільний „гумца-гумца”. Зрештою партію басу успішно повів я на нижньому мануалі електроргана. Тоді Ігор показав, як він у своїй чорній шкіряній куртці може ефектно вигнутись з гітарою і, задерши голову, кричати в мікрофон. Ми спробували цей варіант. У Бойка несподівано для всіх прорізався мужній хриплий голос, яким він на одній ноті і чомусь із виразним німецьким акцентом викрикував невідомі йому англійські слова. Це було схоже на вилазку німецьких реваншистів, яких у ті роки час від часу таврували у телепередачі „Международная панорама”. Замість приспіву Бойко волав в мою сторону: „На нижніх, на нижніх давай!” і страшно ворушив пальцями на грифі, зображаючи з себе віртуоза-басіста. Ми просто вмирали від сміху. Але знаєте, якийсь особливий драйв у цьому виконанні був! Ми ж не знали, що на десятиліття випередили німецьку групу „Рамштайн”! Проте співати довірили все ж Сусаку Рижому. Бо ми не хотіли починати зі сварок.
* * *
Перед першим концертом всіх моїх друзів тіпало. Вони дуже боялися оганьбитись перед всією школою. Особливо не переймався лише я – мав досвід музичної школи. Адже навіть тоді, коли граєш ще „Веселого пастушка” в підготовчій групі, доводиться здавати академконцерти. А чесно вам скажу, що академконцерт – це вам не жарти! Це дуже серйозна психологічна школа музиканта. Коли тебе, одягненого в білу сорочку зі страшенно незручним тугим комірцем, періодично виштовхують на сцену, і ти з сумом думаєш про футбольний матч на березі річки та безкінечні забави в ковбоїв та індіанців, – ти не просто жалкуєш за втраченим дитинством. Ти розумієш, що воно ж дуже тяжке, це життя музиканта!
Проте хлопці хвилювались лише до моменту, поки крадькома не випили горілки.
– Ну шо, пішли? – сказав Сусак Чорний, і ми гордо пірнули в натовп, прямуючи до сцени з інструментами. Сусак Рижий чомусь поставив поряд із собою відро. Потім стало зрозуміло для чого: там була захована пляшка. Славко час від часу нібито водичкою, а насправді горілкою, змочував собі горло, створюючи звичний для себе настрій „весілля”. І концерт пішов „на ура”.
Наша головна підсилювальна установка „Мінор” вивергала стільки „мощі”, що на заводі-виробнику про такі можливості своєї продукції ніколи й не підозрювали. Дерев’яно-середніх звукових частот додавали підсилювачі типу „Кінап”, які ми напередодні нелегально повитягали з кінобудки. Словом, велкам ту зе хотел „Каліфорнія”! Рядки з учнівського зошита перетворились в потужну енергію. Там, у серці Гуцульщини, серед мальовничих зелених Карпат все гриміло, дрижало і танцювало в рваному синкопованому ритмі. Це зовсім не було схоже на традиційну „гуцулку”, будьте певні!
Поки школа стогнала від захвату, постать директора Ярослава Гушмана декілька разів тривожно промайнула на вході. Але поява директора теж була свідченням нашої слави.
Ярослав Васильович був вельми задоволений, що з організацією дозвілля в школі тепер проблем не буде, і висловив подяку коротким словом: „Молодці!”
Окрилені успіхом, через тиждень ми зважились на ще один виступ. Але він виявився провальним. Підсилювач постійно барахлив, а Славко-Рижий не попадав словами в ритм.
Красуні-старшокласниці нахабно заявили, що наша музика псує дискотеку. Ми дуже образились. Потім з динаміків зазвучав магнітофонний запис італійця Пупо. Щось на кшталт: „Джелато ал чоколато”. Красуні радісно кинулись танцювати під „чукуляду”.
А наша група померла. Свій електроорган „Естрадін” я разом з іншими музикантами-невдахами виніс на плечах, як труну.
* * *
Через рік я познайомився з Володею Петрівим, який колись грав на гітарі і був якимось чином пов’язаний з першою панкгрупою Косова. Причетність до брутального британського музичного стилю не відображалась на Володі. Він був скромним і мовчазним. І любив швидше блюзову музику, ніж панковські акорди. Просто в житті деколи доводиться викрешувати з гітари не те, що любиш. Так, здається, до цього було саме з ним.
– Ти гадаєш, це нормальне соло? Щось я не впевнений, – нерішуче вимовляв Володя, коли завершувався наш черговий музичний сейшн.
– Ні, ти ж класний гітарист! – не вгамовувався я.
Тоді Володя виголошував свою улюблену фразу:
– Та я знаю…
Ці слова з певною інтонацією в Косові можуть означати тільки одне – глибокі сумніви. А як же не сумніватись? Зазвучати фірмово можна тільки з добрими „апаратами”. Тобто з потужним і гарним звуком, від якого мурашки біжать по спині і знаного як „моща”!
* * *
Доля зглянулась над нами. Незабаром до нас докотилися чутки про сільський клуб у Смодному. Там заправляв справжній газда Юрович. Завклубом стягнув до свого закладу гори підсилювальної апаратури. З таким арсеналом можна було спробувати грати справжній рок. Проблема була тільки в тому, що рок Юрович не любив. Тому свої підступні плани ми замаскували під наміри чемних міських хлопців співати весільний хіт „Обручальноє кольцо”, пісняки Юрія Антонова та інших радянських естрадовців.
В цей час наша майбутня група вже мала повний склад. На бас-гітарі мав грати Сашко на прізвисько Молдаван. На барабанах – Славко, чи просто Адам. Хлопці були студентами нашої художньої „бурси” чи, якщо офіційно, технікуму народно-художніх промислів. Тут готували майстрів, навчаючи їх премудростям живопису, скульптури, умудряючись переплавляти канони класики в традиції гуцульського мистецтва – різьби по дереву, килимарства, кераміки, оздоблення шкіри. „Бурса” цілком заслужено вважалась унікальним навчальним закладом. Вона забезпечувала безпрецедентну кількість художників на загальну кількість населення міста. Це був і дуже прогресивний за молодіжним духом заклад. Сюди їхали вчитися з усієї України. Вони привносили в Косів щось своє. Молдаван і Адам були з інших міст, ну а Володя, котрий, до речі, закінчив той самий технікум, то наш, косівський.
– Це добре, що ви прийшли. Є апарати, а нема кому грати!
Хочу вас попередити, що музиканти мені потрібні добрі. Щоб грали щось нормальне, побільше гарної естради. „Рускую” треба грати! – по-діловому зустрів нас Юрович.
Він якраз виводив на папері назву кінострічки, яку у клубі мали показати увечері. Фільм був радянський і на історичну тему. В ньому розповідалось про повоєнні часи, коли в карпатських лісах ще сиділи бандерівці, а енкаведисти намагались їх звідти викурити. Не пам’ятаю назву того кіно, але ніколи не забуду, якою фразою Юрович вирішив заманити глядачів на сеанс. Під назвою, літера за літерою з’явився інтригуючий анонс:
„Це фільм про бандитів, які вбивали наших людей”. Нам так і не довелось дізнатись, якій із воюючих сторін співчував завклуб.
Завершивши з рекламою, господар сільського клубу задоволено, як людина, що виконала головну справу дня, потер руки.
– Юрович, тут кращі музиканти Косова, – обірвав тишу веселун Сашко Молдаван. Ну а Володя, як завжди, багатозначно промовчав.
– Ну і вперьод. Молодь на танці забезпечу! – розплився в посмішці Юрович, уявляючи розквіт клубу, натовпи дівчат та хлопців, яких він один за одним „обілечує”. Юрович завжди говорив полум’яно. При цьому він не витягував з рота сплющеної „Ватри”. Цигарка прилипала до нижньої губи, рухаючись в такт розмові, як паличка диригента.
Завклуб раптом згадав важливий момент і суворо попередив:
– На сцені не курити! Найду скурочки, руки повідриваю і повиганяю всіх… курва мать!
В темному залі над сценою спалахнуло світло. Ми повитягали підсилювачі і приєднали дроти. З динаміків почулось перше бумкання, яке знаменувало сходження на небосхил рок-музики нових „зірок”. Юрович робив вигляд, ніби йому зовсім байдуже, що буде далі. Насправді його меткі очі слідкували за кожним рухом. Юрович був хитрим ґаздою, якого важко надурити, в тому числі в справах організації сільського дозвілля. Тому перше, що ми запропонували, було варіантом джазу і рок-н-ролу. За цю полегшену імпровізацію мені не було б стидно й перед славними авторами – тріо „Емерсон, Лейк і Палмер”. Фортепіанне соло давно міцно „сиділо” в моїх пальцях. Тому за клавішами я відчував себе як король бугі-вугі.
Коли замовк останній акорд, Юрович радісно сплеснув в долоні і урочисто вимовив:
– Ну шо, в добру путь! Але не забувайте про „рускую”.
Ми переможно переглянулись. Нам довірили ключі від культосвітнього закладу. Вже в останній момент, взявшись за клямку дверей, Юрович по-газдівськи дав ще одну важливу настанову:
– Гітару на фуз не включати, бо це рве динаміки!
Юровича ми обманули. Фуз було одразу ввімкнено, і під дахом смоднянського клубу на довгі місяці залунали хард-рокові рифи. Між іншим, без доброго звуку гітари рок-музики просто не може бути. Ніякі клавішні не замінять густого ревучого гітарного звучання. Той, хто здатен затиснути дві струни, щоб викресати справді драйвовий супровід, той, хто не хоче весь час повзати по грифу зі стандартними пісняковськими баре-акордами, знає, як це має бути насправді.
* * *
В ті гарні часи я ще й працював інструктором з туризму на турбазі „Карпатські Зорі”. Але навіть безперервні екскурсії та походи далекими полонинами з табунами туристів не могли завадити рок-н-ролу. Якось взимку всім інструкторам довелось допізна працювати далеко в Карпатах – ми облаштовували одну із старих гуцульських хат під похідну стоянку. Пилили дошки, збивали туристичні столи й ліжка. Робота затягнулась до вечора. А на мене чекала репетиція! І я попрощався з „колєгами-інструкторами”, які перед ночівлею в горах вирішили приготувати розкішну вечерю з плавним переходом в п’янку.
Попрощався і пішов-почалапав по снігу через гірські хребти до Косова. Шуміли смереки. Десь вдалині в темноті завивав чи то собака, чи то вовк. До клубу в Смодному виходило напевно кілометрів зо двадцять. Щоб звеселити і підбадьорити себе, наспівував щось з „Блек Себет”. Нарешті ліс закінчився. З’явились хати. Якийсь вуйко злякано виглянув у двері. В Карпатах не звикли до таких співів серед ночі.
* * *
Ми хотіли грати не тільки готові пісні, але й свої. Якось в муках творчості народився і утвір під назвою „Пам’ятник”. На це надихнув басистий голос Філа Лінота з „Thin Lizzy”. В фронтмені цієї групи я вгледів, як мені тоді задавалося, свій виграшний голосовий діапазон. А слова… Слова були доволі абстрактні – про якісь складнощі в житті, коли навіть вигляд пам’ятника навіває чорний депресняк:
Пам’ятник дурний, тупий
Збоку все стояв
Та насміхавсь весь час.
Хто б міг міг подумати, що це – ідеологічна „диверсія”! Це мало бути просто трохи загадково, трохи інтригуюче, щоб сподобатися публіці. Зате пильні товариші з пильних органів розцінили по-іншому. Після одного концерту довелося давати пояснення про те, що ж то за пам’ятник. Бачите, комусь здалося, що то пісня про монумент на Братській могилі солдатів! А можливо, навіть натяк на посмішечку вилитого з бронзи вождя революції!
То чому ж тоді у вас він дурний-тупий? Фантазія в цих органах завжди якась збочена. „Ви кого мали на увазі? Уважніше, уважніше… Це ж ідеологічна робота!”.
Та якщо чесно, виразні натяки від чатових державного устрою тоді хвилювали мало. Я навіть не уявляв, якими неприємностями мій рок-н-рол загрожував моєму батьку. Той працював в райкомі партії, бо хотів отримати на сім’ю квартиру.
* * *
Ми грали багато хітів. Але найбільше задоволення отримували від своїх речей. Однією з таких композицій була довжелецька і меланхолійна композиція, в якій вокал нашого барабанщика Адама ширяв над залом, як птах. Композиція називалась „Papa don’t take no mess”. Про що назва – ми й самі не знали. Фразу Адам почув по радіо „Еуропа Лібера”. Вона йому запала до пам’яті, як саме враження від прослуховування маловідомої авангардної групи. Коли ми на Смодному почали бриньчати щось своє, намацуючи класні гармонії, в кульмінаційний момент всі відчули, що ось тут вже має прорватися й вокал.
Першою-ліпшою фразою, яка прийшла на згадку Адаму, звичайно була „Papa don’t take no mess”. Так все й пішло. Так деколи народжувалися пісні. В цій непередбачуваності й полягає найбільша принада рок-музики. Тому що вона, як стихія, як повінь на річці Рибниці, що перетворюється на могутній каламутний потік і рушить все на шляху, швидко несучи величезні дерева, немов тріски. А людей, що стоять на березі і спостерігають за безумством природи, в цей час муляє одна думка: „То це знову може позносити мости! Тоді з Москалівки до центра Косова – тільки в об’їзд! Треба буде добре крутити педалі ровера…”
* * *
Згодом після тривалих коливань до нас вирішив приєднатися мій дядько Олег. Його спонтанні вокальні вправи під гучно ввімкнений магнітофон все ж потребували якогось виходу. Для нас прихід Олега став радістю. Адже Олег співав з „Гуцулами” в період їх розквіту. Не дивно, що в нашому репертуарі одразу з’явились декілька пісень з „Black Sabbath”. З цими здобутками ми готувались до виступу в санаторній школі, де лікувалась і навчалась молодь з різних міст України.
– Хлопці, все буде добре! Апарати є, тільки на фуз не включати, бо я вже не маю запасних динаміків! Коли ви останній раз на концерті у Кутах виступали, один вуйко в залі від вашого звуку аж обісцявся. Ви краще грайте „рускіє” пісні – „Маліновку” чого не чути? – повчав наш „менеджер” Юрович.
З Юровичем ми продовжували спілкуватися дипломатично: обіцяли виправитися і продовжували грати своє. На виступ в школі ми вирішили представити все, що в нас є, у найкращому вигляді. Адже туди мало прийти багато косівських хлопців.
А вони потім розповідатимуть друзям, що найкраща група – це ми, звичайно…
…І от сцена, на якій вже височіють, як бетонні укріплення лінії Манергейма, звукові колонки. Все обплутане шнурами. Вони, як тенети павука, тягнуться до підсилювачів, потім з’єднуються з електророзетками. З тих розеток все дивним чином зводиться до одного товстого дроту, увімкненого у 220 В.
– Раз, раз, раз, – Олег перевіряє мікрофон і прискіпливо витягує звук на ревербераторі, аж поки замість „дешевого відлуння” з повтором кожного слова не отримує свій улюблений акустичний „коридор”.
Мої пальці звично клацають кнопки тембрів електрооргану.
Інструмент давно став рідним, і знайти щось на кшталт звучання „Хаммонда” вже не проблема. Містере Джоне Лорде, ви сьогодні б краще перепочили! Сьогодні граємо ми!
Ліва рука зосередженого Володі, від якого завжди залежить чи не половина успіху, вже схопила на грифі квінтове співзвуччя. Адам барабанними паличками почав відраховувати останні секунди перед штормом. Володя вдаряє медіатором по струнах.
Зал наповнює тріумфальне гарчання гітари. І гудіння басу. І злегка крижаний звук клавішних. І „бочка” ударних доповнюється розсипом інших барабанів. Над інструменталом, що наповнив зал щільним шаром потужного звуку, здіймається голос… Якась дівчина перед сценою спочатку збентежено кліпає очима. А потім ці очі вже випромінюють енергію, яку ми через підсилювачі безперервно, хвиля за хвилею, знову звалюємо вниз до публіки.
Це рок-концерт! Зал після останнього акорду вибухає радісним свистом і вереском. Шоу буде вдалим!
Ми довго не вагались і ввалили ще одну пісню. Прозвучала вона секунд десять. Потім все зненацька обірвалось. Настала майже могильна тиша, в якій за своєю спиною я почув загрозливі кроки по сцені. До занімілого мікрофону вийшла постать в білому халаті. Це був головний лікар санаторної школи. В руці він гидливо, неначе придушену зміюку, тримав товстого шнура з штепселем.
– Ви що, дикі? Що за крики, свист? – гнівно виховував зал чоловік, який в прямому і переносному смислі знеструмив наш виступ. За одну мить з небес всіх було повернуто на не менш щасливу радянську Гуцульщину, де молодь повинна змістовно і культурно проводити вільний час.
– Ви тут в зоопарку, чи що? – не вгамовувався головний лікар. – Хочете підтримати музикантів, то ляпайте в долоні!
Зал, що зачаїв тяжку образу, ніби відхлинув назад, як морська хвиля. А потім несподівано накотився шаленими оплесками. Щирішого протесту, здавалось, годі й придумати.
Лікар зніяковів і зник. А ми, окрилені, знову грали хард-рок.
І дарма, що не для всіх цей стиль був найулюбленішим. Якась зачарована розкутою атмосферою слухачка, наприклад, увесь час кричала: „Аве лав із елайв! Аве лав із елайв!” Це були рядки з приспіву пісні. В перекладі – „Наша любов – жива!”. Дівчина дуже хотіла почути хіта з репертуару доволі легковажної, як на наш погляд, групи „Смокі”. Точніше, дуета Кріса Нормана і Сюзі Кватро. А ми й далі грали „Сабат” і „Парпл”. І дівчина радісно витанцьовувала в колі подруг. „Смокі” так і не прозвучали. Тому що ми це не грали. Тому що це – не наш стиль. І справа навіть не в тому, що „рве динаміки”, а що ні. А в тому, хто насправді ти є на сцені…
* * *
Коли за іронією долі я опинився у військовому політучилищі, від рок-музики мене надійно відділили КПП і бетонна огорожа з акуратно вмурованими шматочками битого скла по периметру престижного військового вузу. Але я весь час малював на полях свого особистого щоденника гітари – і фендери, і гібсони. Зі мною залишались спогади про минуле. Маршируючи в строї повз старовинні похмурі навчальні корпуси, якось побачив я поштаря нашої роти. Поштар привітно махнув мені рукою, і це означало, що для мене є лист. На конверті в графі „зворотна адреса” було розмашисто виписано Саша Молдаван.
На аркуші з учнівського зошита в кліточку були новини від моїх друзів.
How do you do?
З привітом до тебе Молдаван (bass guitar) і Адам (drums). Ми ледве перенесли тяжку душевну травму, коли ти зник з Косова.
Але вже трохи відійшли. Останню нашу рок-групу в „бурсі” розігнали під час запису нового альбому (за браком коштів – найдешевшого, концертного варіанту). Як завжди втрутилася дирекція і майже переконала нас, що рок – то „ідеологічна диверсія проти радянської молоді”. Пишу „майже переконала”, тому що на Адама все ж щось сильно подіяло. Він після всього, що сталось, хоче одружу… Як правильно пишеться в цьому випадку слово „одружується”? Бо я „без руля” в цьому…
Але ясно одне, що агітація таки впливає. Хоча й не на всіх.
Бо, наприклад, я – не „радянська молодь”, а молдавський підданий. Тому в мене все по-старому. Я продовжую свою музикальну кар’єру і навіть міняю групи, як Френк Заппа, шукаючи оптимальний варіант. Запросили мене нещодавно й на Смодне, де серед інших грав Дзюник, відомий тобі ще зі школи. Там ми просиділи на репетиціях неповний, але дуже творчий місяць. Навіть альбом записали (знову ж таки за браком коштів – концертний варіант). Свисти в залі видавали двоє наших фанатів. А потім Юрович знайшов на сцені „скурочки”. Що далі – неважко здогадатися.
В підвалі твого будинку створено акціонерне товариство „Геркулес ші Макензі”, де керує теж відомий тобі косівський любитель культуризму з американським прізвиськом. В спортзалі завжди аншлаг. Займаються всі! І навіть мій однокурсник Француз, який грав на саксі, продав інструмент і купив штангу.
От до чого доводить спорт!
Пиши про себе. Як ти там, що там, як годують?
Good Bye,
Moldovan & Adam