У Львівському вищому військово-політичному училищі в андроповсько-черненковсько-горбачовські 80-ті роки основну масу курсантів складали „балалаєчники”. Якщо ж офіційно, то це факультет культпросвітроботи.
Альтернативою їм були „мурзилки” – факультет журналістики.
„Мурзилки” підсміювались над „балалаєчниками”. І навпаки.
Нас потішало пристрасне бажання „капеерівців” вже в училищі ходити в офіцерських шитих хромових чоботях та фуражках.
Майбутні журналісти презирливо ржали над суто військовими замашками та прямолінійністю. Була навіть „підколка” така: „Ти що, „капеерівець”, чи що?” Ну а нас вони називали придуркуватими письменниками.
Втім, незважаючи на інтелігентський снобізм, журналісти залишались продуктом тієї ж військової системи. І кожен був би не проти змінити курсантські чоботи на хромові. Бо в юхтових тяжких чоботях, чалапаючи незграбною важкою ходою, сам собі нагадуєш середньовічного ландскнехта. А коли ти ще повний енергії хлопак, хочеться не чалапати, а літати над землею.
Отже, ми співіснували мирно. Навіть більше, наша вперше сформована за експериментальним змішаним принципом 10-та рота давала унікальну можливість зазирнути один одному у внутрішній світ. Ми вгледіли там, що представники протилежного клану не такі вже й погані хлопці. Окрім всіляких нарядів, парадів та польових виходів ми згуртовувались також на конкурсах художньої самодіяльності. Наші поети та їх танцюристи й хористи породжували неповторний творчий симбіоз, здатний розчулити до сліз полковників зі штабу.
Я хоча й навчався журналістиці, але й також добре грав на фортепіано. Колись відходив до музичної школи. Потім грав у рок-групі. З тих часів отримав вміння грати не тільки по нотах, але й, так би мовити, „на слух”.
* * *
Ще й досі, навідуючись до рідного Косова, доводиться чути від своїх ровесників з Гуцулії – вже солідних і в більшості своїй огрядних від розміреного життя і звичної тихої вечері під телевізор, спогади про той блюз. Той шедевр імпровізації наповнив геніальною простотою одну фразу:
– М’єсо сі збавит, якщо не покласти його до холодильника…
Ці слова як символ нетлінної поп-слави районного масштабу. Ми тоді проводили дискотеки в Будинку піонерів. Були нерозлийвода друзі і хотіли піднятися в променях слави над провінційним життям. Кожна дискотека була для нас, як для якоїсь „мегазірки” виступ десь на Медісон Сквеар Гарден. Коля Федорук сидів на ручках мікшера, натхненно чаклуючи над звуком. Олег Острук розігрівав публіку жартами. Ну а я розповідав про групи. Тоді було модно розбавляти танці всілякими балачками про стилі, музикантів та нові альбоми. І от одного разу ми заглибилися в таку безмежну тему, як блюз, і вирішили продемонструвати таїнство імпровізації. В кульмінаційний момент дискотеки я всівся за ф-но. В оточенні натовпу, що охоче сприймав кожну спробу себе звеселити, почав переливати клавішами. Це був блюз в соль-мінорі, тональності, в якій я міг грати навіть із заплющеними очима і при цьому ще й ефектно вибрикувати ногами, як це роблять віртуози рок-н-рольщики. „М’єсо сі збавит…” – натхненно заспівав я. Хоча то вже був ніби хтось інший – такий собі „поп-стар”, звичний до фанатіючої публіки. Пісня настільки розчулено розповідала про гастрономічні проблеми рядками гуцульського блюзу, що в місцевому хіт-параді народної пам’яті я завоював собі „намбер уан” на десятиліття. Наразі мені досі нагадують про „м’єсо” в соль-мінорі.
* * *
В приміщенні нашої 10-ї роти стояло фортепіано. У політучилищі воно було останнім порятунком для відвертих рокерів.
Ростовчанин Сергій Коняєв лупив по струнах гітари, а я гучно блумкав клавішами. Ну і співали, звичайно. Ми відчували себе хардроковою групою середнього децибельного рівня.
– Це просто „віли”! – радісно кричав Коняєв.
Причому за роки навчання ніхто так і не дізнався, що це слово точно означає. Але було зрозуміло – ми суперхлопці. За таким заняттям нас одного разу застав сержант Вітя Провозін з культпросвіт відділення. Він став збоку і почав діловито про щось говорити, навіть не дочекавшись, поки відгримить „Дим над водою” в нашому виконанні. Що говорив сержант – ми не чули. Тому деякий час він нагадував рибину, яку тільки-но витягли з води. Рот ворушиться, а слів – нема. Коли ми дограли пісню до останнього акорду, майже завершив свою промову й Провозін. І ми почули лише останні слова:
– …так що ти зіграєш на концерті, де будуть генерал і все керівництво училища?
Вітю Провозіна призначили відповідальним за підготовку підсумкового концерту художньої самодіяльності роти. І він вирішив, що мені теж треба виступити.
Я з жахом уявив себе в парадній формі з білим ременем, в чоботях, одного на освітленій прожектором сцені, на яку з темного залу дивляться сумні очі полковників із журі. Що може розтопити їх суворі серця? Напевно, що гуцульський блюз вони не зрозуміють. Тим більше, що без вибриків ногами він багато втрачає. Що ж більш-менш пристойне можна заграти для такої публіки?
– Добре, це буде… балада! – несподівано знайшовся варіант. Дійсно, яке гарне й прийнятне слово „балада”! Ніякої тобі в ньому провокації „з-за бугра”. – Це буде балада під назвою „Злови веселку”, – вже впевненіше підтвердив я.
Віті Провозіну назва сподобалась:
– А хто автор?
Питання знову вмикнуло невидимого внутрішнього цензора. „Це ж група „Рейнбоу”, а гітарист там…”
– Автор – Блекмор. Річі Блекмор…
Провозін ще раз перепитав прізвище, записав щось до зошита і задоволений пішов.
Треба сказати, що „Злови веселку” вдало інтерпретується для фортепіано. Ліва рука веде плавне арпеджіо. Воно завершується щемлячими меланхолійними нотками у верхніх октавах.
Права рука чутливо розплутує мелодію. „When evening falls…” Чудесна тема і дуже гарна, особливо, коли співає вокаліст Діо.
Однак ніякої англійської, бо її в Радянській Армії вивчали для допиту військовополонених, а не для виховання товаришів по службі. Досягнути виховного ефекту треба було виключно шляхом майстерного виконання інструментального музичного твору на конкурсі худсамодіяльності підрозділу. Якщо ж розібратись, то чим поганий Блекмор для курсанта? З цією думкою я й почав готуватись…
* * *
І от сам концерт. Полковники журі розсілись за столом в залі. Далі – ряди курсантів. Всі підскочили й виструнчились, коли до залу зайшов генерал Золотарьов. Той за своєю звичкою пильно окинув зал поглядом, ніби звіряючи, скільки курсантів на місцях, а скільки все ж чкурнуло в „самоволку”.
– Вільно, сісти! – сказав генерал, і почалась творчість. На сцені спочатку – хор, потім – декламатори віршів, танцюристи.
Далі моя черга. Провозін, який виконував роль конферансьє, вийшов на сцену і бадьорим голосом оголосив:
– Блек мoре! Балада „Злови веселку”! Виконує курсант Шудря!
Мені вперше за багато років було важко владнати з емоціями, які вирували в душі перед виступом. Але вигляду не подав.
Сів за інструмент, плавно змахнув руками, як вчили в музичній школі, юхтовий чобіт делікатно натиснув на педаль. Грав душевно. Але в свідомості все ж декілька разів спливала думка, що все це схоже на концерт в концтаборі. От зараз вмикнуть прожектора і бабахнуть з кулемета! Рояль розлетиться на друзки, а від столика журі крізь гавкання вівчарок донесеться розлючений голос: „Це ж не наша музика!” Проте все завершилось добре.
Задні ряди, зайняті курсантами нашої роти, дружньо гримнули оплесками.
Це тепер здається дрібницею – Блекмор, навіть ненавмисне замаскований активістом худсамодіяльності Вітею Провозіним під Блек мoре, в нашому орденоносному училищі. Тоді з таким не жартували! Так що мій в парадній формі і в чоботях виступ цілком можна порівняти з виступом Блекмора десь у Москві.
Але ж Річі тоді ніхто б не пустив в СРСР з огляду на небезпеку ідеологічних диверсій… Я думав про все це пізніше. А після самого концерту найважливішим був вирок журі.
Оголошував результати начальник училища генерал Золотарьов:
– …Виступав курсант Шудря, – не поспішаючи взявся за мене високий інтелігентний генерал, а я закляк на стільці.
– Відчувається, що виступав не вперше, – продовжив Золотарьов, погладжуючи рукою лампаси на штанях. Після цього начальник училища набрав повітря, як це роблять командири дивізій перед тим, як послати на ворога мотострілецькі полки на БТР, і гучно виголосив:
– Гарний виступ! Треба нарощувати!
Ось так я грав „Рейнбоу”. Як „нарощувати” майстерність музиканта-клавішника, мені було відомо. Для цього потрібні вільний час і свобода цивільного життя. І ще – добрий інструмент. Тому рок-зірки з мене навіть теоретично не могло вийти.
Але коли тобі двадцять років, життя здається безмежнішим за Яворівський полігон, де ми стріляли зі своїх „калашникових” і несамовитими голосами доповідали викладачам-полковникам завдання з тактики. Життя видається навіть більшим, ніж води Тихого океану, де на великому протичовновому кораблі „оморячувався” і відзначав черговий день народження. Життя може досягнути навіть більших висот, ніж засніжені пасма гір Балкан чи Кавказу. Проте в цей момент ти вже частіше ловиш себе на думці, що ось вже й вони, твої сорок років…
* * *
Роки в училищі залишились на сторінках щоденника. Перед очима оповитий туманом Владивосток. На голові – сяюча свіжістю, як льодовики Ісландії, „фура”. Звикаєш до індивідуально пошитої офіцерської тужурки. Гордо крокуєш до політуправління Тихоокеанського флоту. Там все вирішать. Посвідчення, перепустки, коридори. Нарешті ось і вони, двері в майбутнє.
Солідний капітан 1 рангу задав декілька чергових питань. Потім крізь ліниве позіхання нарешті про головне:
– Де хочете служити?
Відповідь була заготовлена давно. Вона базувалась на почутому про переваги та мінуси Далекого Сходу.
– На Камчатці!
Кадровий гуру багатозначно посміхнувся.
– А чого там? У нас, наприклад, є газета на атомному крейсері. Це добра школа. Крейсер!
– Корабель – це прекрасно! Але на Камчатці платять більше…
Кадровика нервово пересмикнуло, бо відповідь відхилялась від стандартів. Як правило, треба було аргументувати тим, що хочу на найвіддаленіші рубежі Батьківщини. Там ворог чатує, служба справжня.
– У вас що, сім’я велика, годувати нічим? – співчутливо поцікавився кадровик.
Я вирішив чесно розповісти все. Пояснив, наскільки важливий фінансовий фактор для мене. Адже музикант. Мрію купити синтезатор. Це такий клавішний інструмент. Без синтезатора нема майбутнього. А з синтезатором про мене обов’язково почуєте.
Кадровик підозріло дивився на лейтенанта. Потім безсило змахнув рукою і призначив рішення на наступний день.
Вердикт політуправління виявився не таким вже й поганим.
Направили до Совєтської Гавані. Теж пільговий район, рік – за півтора і зарплата з надбавками.
У вагоні поїзда, що мчав крізь тайгу до іншої частини узбережжя Тихого океану, розговорився з капітан-лейтенантом. Той розповів, що штаб флотилії не в самій Совгавані, а в „колхозі”.
Офіційно селище називається Завєти Ілліча. А оскільки там колись рибалки-колгоспники хазяйнували, прізвисько „колхоз” до „Завєтів Ілліча” прилипло назавжди. Взагалі, в селищі тисяч двадцять населення. З них більшість – моряки. Є ще й льотчики – „певеошники”, і „стройбат”. Театр флоту чомусь саме там, а не у Владивостоці. Воєнторг завозить літаками помідори, московське морозиво, полуниці, угорське вино. А найголовніше – є красива бухта. Туди всі ходять на шашлики.
– Місце непогане, один хрен де служити, можна і в „колхозі”, – зі знанням аборигена підсумував офіцер.
В „колхозі” все виявилось не таким вже й поганим. Колектив газети прийняв молодого лейтенанта та дав „карт бланш” на професійне становлення. За неофіційною традицією, кожен з новачків повинен був за три-чотири місяці заявити про себе цікавим матеріалом. Писанина про комсомольських вожаків та партійних активістів, а також передовиків бойової підготовки, довго не давала такого шансу. Але знайшлась віддушина – молодіжна сторінка. У першому ж випуску головним матеріалом представив утвір під назвою „Бах і рокери”. Завдання було амбітне – довести, що рок-музика – заняття не для дебілів, що прослуховування року, можливо, й зменшує надої у корів, як це стверджували радянські видання, але це ще не аргумент. Висновок – дайте матросам слухати те, що вони хочуть!
Редактор прочитав, довго чухав потилицю і нарешті вирішив, що все-таки це, напевно, в дусі „перестройки”. Матеріал опублікували. Його навіть визнали кращим в номері. Служба пішла…
* * *
Оселився я в районі дач під назвою „Шанхай”. Господиня Єгорівна працювала в редакції „технічкою”. На той час вона отримала квартиру в „колхозі”. Мене залишила на господарці. З підйомних лейтенантських грошей я вирішив купити хоча б ненове фортепіано. Знайшовся варіант, і я попросив у редактора виділити вантажівку та матросів. На запитання для чого, збрехав, що купив шафу. Коли інструмент, який попри правила безпеки на кузові підтримували руками матроси, повільно проплив повз паркан редакції, сорокарічні капітани 3 рангу від подиву роззявили роти. Ми поїхали на „Шанхай”, і там виявилось, що ф-но не входить у двері. Єгорівна теж була шокована появою інструмента. Але він викликав в неї шанобливі почуття. Господиня довго спостерігала за відчайдушними спробами просунути негабаритний вантаж. Потім рішуче схопила сокиру і… зірвала дверну коробку. Фортепіано урочисто втягнули в хату.
Тепер кожного ранку я підбадьорював себе декількома потужними акордами на фортепіано, голився, готував сніданок, одягав форму і, на ходу кидаючи курям жмені пшона, прямував до редакції. Вечорами стареньке піаніно давало змогу морально оговтатись після здачі чергової „норми” – матеріал 150 рядків плюс замітка в газету. Ці імпровізації були гімном самотності. В печі палахкотіли дрова. Біля ноги терся кіт Пацифік. Деколи звуки зливались з ревом МІГів на аеродромі через дорогу. І досі, коли я чую свист реактивних турбін, мені інколи здається, що до них непогано було б додати блюзові переливи на ф-но…
* * *
В Завєти Ілліча доля завела також одного з моїх „сокоритників” з Львівської „політухи” – „балалаєчника” Артура Гагунца.
Він отримав призначення інструктором в Матроський клуб.
Артур був дуже комунікабельним вірменом з Баку і незабаром став справжнім героєм „колхозу” завдяки дискотекам та танцювальному гуртку, в якому навчав бажаючих „запальному американському танцю – джайв”. І ще Артур був справжнім кавказцем, що було причиною хронічної неспроможності до тягувати до зарплати. Якщо Артур призначав побачення дамі, то це означало обов’язковий похід в ресторан. Туди Артур і дама їхали на таксі. В ресторані Артур до меню замовляв для своєї пасії також пісню в оркестрантів. Назад їхали теж на таксі. З собою Артур тримав пляшки дефіцитного шампанського на випадок продовження вечора. До витрат додавались щедрі чайові таксистам, офіціантам та музикантам. Оскільки рандеву для Артура були звичною справою, він свої гроші витрачав дуже швидко. Про фінансові проблеми Артур ніколи не розповідав подружкам. Це торкалось його кавказького почуття гідності. Гроші позичав у друзів, а коли віддавав з „получки”, то виявлялось, що розрив між доходами та витратами все більше перевищує річний дохід лейтенанта.
Якось ми зустрілись на вулиці, і Артур почав розповідати про свою чергову амурну пригоду. Спинити його багатослівну оповідь можна було тільки в певний момент – коли найбільш пікантну подробицю мій товариш змальовував ефектним клацанням пальцями. Нарешті Артур дійшов до апогею і клацнув. Я ввічливо запитав:
– „Получки” нема ще?
– Ось вже – на днях обіцяють! Та ти не хвилюйся. Всі на флоті знають, що ти хочеш зібрати грошенят.
– ???
– А я тобі хіба не розповідав? Коли я був у Владивостоці, там вся політуправа гуділа про те, що один лейтенант з нашого училища дуже до грошей жадібний. Бо все хоче купити собі резонатор. Що за резонатор?..
* * *
„Резонатор” купити одразу не вдалось. Такі речі коштували немало. Але моя мрія про синтезатор все ж стала реальністю через декілька років. Інструмент привіз з Японії один з цивільних моряків. Алла, моя дружина, знайшла розписане ієрогліфами чудо електроніки і притягнула додому.
– Ну що, цінуєш мене? – з переможним виглядом запитала вона.
Звичайно, це був один з найщасливіших моментів у моєму житті! Правда, покупка була в борг. Тому довелось здійснити декілька нехитрих комерційних операцій, типових для епохи „перестройки”. В магазині воєнторгу після штовханини в черзі вирвав спортивні костюми. З великими труднощами їх вдалось продати на іншому краї СРСР – на базарі в рідному місті Косові.
За отримані купони було куплено долари. Але доларів було ще замало. Долари обміняв на рублі. В одному з московських універмагів було куплено десяток пар італійських жіночих чобіт.
Потім ці чоботи з великими потугами знову перетворились на гроші вже на Далекому Сході в порту Ваніно. І все це заради благородної мети – музики.
Із синтезатором я напридумував багато нових пісень. А кращого та ближчого по духу музиканта, ніж Володя Петрів, з яким ми колись „ставили на роги” публіку ще в Косові, знайти так і не вдавалось. Тому раз на рік під час відпустки я зустрічався з Володею і ми починали грати разом. Після того як пісня була практично готова, наставав час повертатись до служби. Я летів через весь Радянський Союз із Заходу на Схід. І наш проект чекав ще рік. Потім все повторювалось. Правда, за допомогою свого синтезатора я придумав також пісні для дитячого спектаклю драмтеатру Тихоокеанського флоту. Найбільше всім сподобалась „Пісенька людожера”. Вона ж і була найбільш схожа на хард-рокову пісню. Коли діти приходили на спектакль і звучав моторошний вступ на моєму синтезаторі, вони злякано втискувались у стільці. Потім виходив людожер і починав деренчливим голосом співати про свої комплекси, які нікому не давали спокійного життя.
Рок-зірки з мене не вийшло. Вийшов непоганий журналіст.
Але й досі мене тягне до клавіш. Коли народжується цікава мелодія, я подумки знову повертаюсь у свої сімнадцять. Тоді із звучанням цього синтезатора наш бенд мав би просто фантастичний успіх. Але настає новий день. З шафи я витягую свою чорну морську форму з погонами капітана 1 рангу і дивлюсь, чи не пом’ялись брюки. Потім вдягаюсь і йду до редакції газети „Флот України”. „Резонатор” самотньо залишається в кутку.