Вкрите пилюкою, облуплене місто Керч готувалось вплеснути ентузіазму українським військовим морякам. Суднобудівники міста таки завершили корабель „Гетьман Сагайдачний” для ВМС України. Тепер на флоті мало стати на одну бойову одиницю більше. Всього – три.
Кривобокий автобус протрясся дорогою. Двері з жалібним скреготом нарешті відчинились навпроти прохідної заводу. За нею на причалі якраз і знаходилось майбутнє морської держави. Корабель ще називали по-радянськи „сторожовиком”.
Проскакувало вже й західне слівце „фрегат”. Але не в тім справа.
Важливим було те, що після відчайдушної боротьби за розподіл Чорноморського флоту нарешті намічався прорив. Росіяни кораблі не передавали. А ми кораблі почали будувати самі. Так що не фантазував адмірал Борис Кожин, коли, рубаючи повітря рукою, обіцяв вивести український флот в океанські простори!
Все це буде…
На церемонію підняття прапора на кораблі мало приїхати з півсотні журналістів, в тому числі іноземних. Подія тягнула на „world news”. І щоб створити умови для роботи з мас-медіа, начальник прес-центру ВМС Микола Савченко відрядив свого офіцера бронювати готель і узгоджувати роботу кореспондентів. В кишені у відрядженого не вистачало купонокарбованців. Зарплатню затримували на декілька місяців. Але на тлі епохальної події, яка мала статися за тиждень, це не мало ніякого значення.
Командуванню корабля було не до преси. В кращих традиціях СРСР екіпаж ударно допомагав завершувати те, що було подаровано суднобудівниками. Командир подивився на список акредитованих. Особливо довго й уважно вивчав кутик паперу.
Там красувалось розмашисте „Згода!” та підпис міністра оборони Морозова. Сказав, що все зрозумів. Преса – це важливо.
Поселять на кораблі. Успіху.
Мене розташували в одній каюті з Його Світлістю графом Орестом Кареліним-Романишиним-Русином. Якщо простіше – паном Орестом та його п’ятирічним сином. Орест одразу почав розповідати історію про своє скороспіле аристократичне походження. Був в Іспанії. Там мешкав нащадок однієї з королівських родин. Той і нагородив високим титулом. Докази такого чудесного повороту долі – в альбомі фотографій. На тлі золотих інтер’єрів – обвішані орденськими стрічками особи з благородними поставами і сам Орест. Син графа тим часом вибіг у коридор і повернувся зі шматком хліба з маслом. Хлопчина, одягнений в костюмчик „а-ля матрос” з акуратно випрасуваним моряцьким гюйсом на плечах, доволі впевнено відчував себе на борту фрегата.
– Не нудно тут йому? – поцікавився я корабельним життям української аристократії.
– А нехай звикає! Він тепер юнга. Мічмани його люблять, – відповів Орест і погладив сина по голівці. Хлопчик відкусив добрий шмат бутерброду.
Як виявилось, сусіди по каюті – не просто пасажири. Орест шив військово-морський прапор корабля. Тканина підозріло нагадувала нове біле простирадло. На неї лягали сині смуги у вигляді хреста. Шити українські прапори – покликання пана Ореста. Спочатку шив державні. Їх встановлювали на міських ратушах західноукраїнських міст, а потім і на урядових будів лях в Києві. Тепер з-під вправних рук Ореста виходили морські штандарти.
Через декілька днів до Керчі прилетів міністерський літак з журналістами. Телевізійники встановили на вертолітній палубі штативи і камери. Поряд снували прудкі фотокореспонденти. Десятки об’єктивів нервово супроводжували біле полотнище із синім хрестом. Прапор затріпотів над кормою „Гетьмана Сагайдачного”. Світові агенції написали про появу нового корабля ВМС України. За звичай також згадали про невирішеність проблем розподілу Чорноморського флоту та тривале російсько-українське протистояння у Криму.
Кореспонденти приїжджали недаремно. В редакціях на матеріалах про „Сагайдачний” з’являлись позначки: терміново в номер чи ефір. Тож, водночас кожен із журналістів зробив ще один успішний крок на шляху професійної кар’єри. Як, наприклад, Пол Андерсон, який в Керчі готував свій перший сюжет для Бі-Бі-Сі. Ми розговорились ще в автобусі. Пол не був впевненим, що його матеріал покажуть в повному обсязі. Пол був лише початківцем. Тому все залежало від його керівництва.
Через вісім років я вгледів Пола серед натовпу кореспондентів, які зібрались перед головною брамою найбільшої військової бази Сполучених Штатів у Європі. В Косово прилітав президент Джорж дабл ю Буш. На той час Пол вже став „зірковим” журналістом Бі-Бі-Сі. На телеекрані регулярно можна було бачити його „стендапи” з різних „гарячих точок”. Ми пізнали одне одного і знову розговорились. Пол сказав, що тоді в Керчі все дійсно було важливо. І він ніколи не забуде свій перший репортаж. Я ж розповів, як росіяни не давали „Гетьману Сагайдачному” пришвартуватись в Севастополі. І що високопосадовий офіцер Чорноморського флоту з криком „Бляха-муха!” рубав сокирою швартові фрегата. Через три роки після урочистого підйому прапора „Сагайдачний” перетнув Атлантичний океан і на радість українській діаспорі кинув якір у водах Гудзону. На той час фрегат став незмінним флагманом. На його палубі екіпаж неодноразово салютував Президенту України.
Репортер Пол Андерсон слухав, і в його очах можна було прочитати ностальгію за минулим. А потім на брамі американської військової бази служба безпеки почала перевіряти журналістів та їх обладнання. І з Полом ми більше не говорили. На той час „world news” стало прибуття Буша до Косово.
А колись в Керчі в мічманській каюті дивакуватий пан Орест старанно колов голкою шмат білої тканини, нашиваючи на неї синій хрест. Поряд дзигою крутився хлопчина в костюмчику з матроським гюйсом і їв мічманський бутерброд.
– Ти, синку, уважно з прапором! В тебе руки масні від масла! – миролюбно бурчав граф…
* * *
В прес-центрі було багато роботи. Навіть ввечері вдома ми моніторили різні телеканали. Вранці зводили все до одного огляду преси. До цього ревю входили також текстові вижимки з газет. Російські засоби мас-медіа та їх кримські клони давали Україні всього 2–3 місяці для повного економічного колапсу.
Севастополь тим часом розпирало від усвідомлення свого героїчного минулого та важливості сучасного історичного моменту.
Повітря „міста дружби братніх слов’янських народів” отруювали розповіді про „бандерівський флот” і казково високі зарплати на флоті Чорноморському. На площі адмірала Нахімова не припинялись мітинги. Українським морякам вказували на шлях з Севастополя на Одесу. Добрими новинами на ті часи були репортажі про ВМС України на „немодному” в регіоні УТ-1, а також ті публікації в місцевих газетах, в яких про нас писали більшменш нейтрально.
На столі начальника безперервно дзеленчав телефон.
Журналістські голоси збуджено запитували:
– Ну що, які сьогодні новини? Що новенького?
Справи загалом були дуже кепські. Тому що те, що добре для журналістів, як правило, погане для країни.
Це були часи небезпечні для психіки. Коли тобі постійно товмачать про „місто російської слави”, сенс в цьому тільки один – зрозуміти, кого цей „пунктик” першим зведе з розуму. Чи росіян, чи українців. Ми працювали під стресом. Тому що отримували великі дози інформації, призначеної для радикального промивання мізків. Напругу знімали на перекурах. Пристойні, з фільтром, цигарки купували поштучно і вони швидко закінчувалися. І далі смалили дешеву „Ватру”. Старший офіцер прес-центру Олег Чубук завжди мав про запас декілька таких цигарок.
– Посмалимо? – запитував він.
– Дякую, не відмовлюсь, – вдячно відповідав я.
В штабі ВМС приміщення взимку не опалювали, тому шинелей практично не знімали. Люди в шинелях після „термоядерної” „Ватри” повертались за столи в свій холодний льох продовжувати роботу. Писати повідомлення і матеріали. Зустрічати групи журналістів. Радіти, коли досягаєш успіху… Зараз про це нелегко писати. Мимоволі тягне на пафос. А від нього ж так нудить, коли читаєш мемуари!
* * *
В Севастополі в черговий раз відчутно запахло паленим. З Москви на Чорноморський флот їхав Юрій Лужков. На зустріч московського градоначальника відправили мене. Це була свого роду шпигунська місія, тому що на Лужкова запрошували тільки „своїх” журналістів. Щоб затертись серед московських телегруп, які летіли разом зі столичним мером, поверх військової форми я накинув цивільну куртку, куплену ще в порту Ваніно на Далекому Сході.
Пан Лужков виступив на мітингу з приводу урочистого вручення ключів від квартир. Це була дуже полум’яна промова, в якій Севастополь декілька разів було названо російським містом. Гучномовець розносив слова людини в кепці із рішучими азіатськими рисами обличчя аж до верхніх вікон багатоповерхівки, побудованої в рекордний термін для моряків Чорноморського флоту. Натовп з вітальними транспарантами та російськими триколорами відповідав схвальним ревом. Колись в дитинстві в нас було таке слівце – „дати в дихало”. Від такого удару спирає подих, і ти робишся безсилим перед противником. Лужков тоді якраз дав нам в „дихало”. Бо квартири для офіцерів дружньої держави були потужною психологічною атакою.
Нам житла не будували. Я уявив собі, як ввечері повернусь до нашої „врємянки” на Корабельній стороні. І як слідкуватимуть за „квартирантами” очі завжди невдоволеної розміром квартплати хазяйки тьоті Валі. Лужков у кепці, тьотя Валя на своїй кухні, мітингувальники з антиукраїнськими гаслами і неподілений флот були частиною суворої реальності. Щось подібне, але з іншими „тьотями Валями” в головах, відчували тисячі інших українських офіцерів.
Автомобільні кортежі з гостями від новобудови переїхали до бухти. Делегація сіла на катери і висадилась на борту протичовнового крейсера „Москва”. Корабель стояв на рейді. Лужкова супроводжував натовп естрадних артистів. Я обрав собі за прикриття Йосифа Кобзона. Плечиста в шикарному пальті постать метра була як криголам, що впевнено йде через льодові пояси Арктики.
Всі шанобливо розступались. Хто ж не знає Кобзона? Це рятувало від зайвих запитань. Незабаром моряки крейсера й мене почали ввічливо запитувати, як там Москва златоглава? Набравшись нахабства, весело відповідав, що столиця квітне й пахне.
До речі, форменні плащ і кашкет на голові кореспондента „Флоту України” Миколи Недогибченка на крейсері одразу призвели до піймання журналіста. Коля взявся щось виписувати з корабельного „Бойового листка”, чим накликав на себе підозру і „спецрейсом” був висаджений на берег.
* * *
Юрія Лужкова офіцери ЧФ осипали словами вдячності.
Апогеєм стало вручення тільняшки і безкозирки. Мер одразу натягнув головний убір на лисину і став схожим на немолодого артиста флотського хору. Гримнули оплески. Потім зголоднілих гостей запросили на обід до кают-компанії. Туди я не втрапив.
Але був навіть радий, коли двері негостинно зачинились перед декількома місцевими журналістами. За столом довелось би зняти куртку. Мої капітан-лейтенантські погони не вписувались в товариство старших офіцерів. І це викликало б запитання, хто я такий і звідки. А потім був би скандал.
Ситуація була безглузда. Хотілось покинути чуже свято.
Однак катери очікували гостей, а банкет лише розпочинався.
Про це засвідчив гучний тост за російський флот, який супроводжувало енергійне: „Віват! Віват! Віват!”. Здравицю вигукували всі гості. Потім „Віват!” кричали знову й знову. Десь на сьомому тості голоси втратили бадьорість і зазвучали глухо й замучено, що було свідченням гостинного флотського прийому.
Перед каютою нудились також деякі місцеві журналісти, яким не вистачило місця.
– Ну й організація! Ми що, не люди? – обурювався журналіст Севастопольського телебачення Володя Іларіонов.
Іларіонов був відомий прагненням критикувати місцевий бомонд, першим повідомляти про всі надзвичайні пригоди, а також конструктивно висвітлювати проблеми продовольчого забезпечення. Коли у випуску новин йшов репортаж з інкерманських теплиць, всі чомусь підозрювали, що без свіжих огірків пробивний Іларіонов не приїхав. Але за кадром лише можна було чути злегка стурбований голос автора: „Чи з’являться цього року на столах севастопольців овочі?”
Через півгодини дзенькання виделок об тарілки в каюткомпанії стало менш інтенсивним, тому менш нестерпним. Двері вперше відчинились. З них в доброму гуморі вийшов поважний капітан 1 рангу. Побачивши журналістів, що втомлено очікували завершення тортур звуками за переборкою кают-компанії, офіцер щиро здивувався:
– А ви що, не обідаєте?
– Не вистачило місця журналістам, – з багатозначною інтонацією відповів Іларіонов.
– Нічого собі! – обурився офіцер і негайно повернувся до кают-компанії. Двері знову зачинились і з них більше ніхто не з’являвся до завершення обіду.
Результатом журналістського підпільного рейду по слідах Юрія Лужкова стало зібрання войовничих заяв і самого мера, і командувача ЧФ адмірала Едуарда Балтіна. Заяви пішли в пресу.
З прес-центру старенький факс виробництва загадкової азіатської фірми розкидав матеріали до агенцій. Через день чи два український МЗС спромігся на ноту протесту. Україна в черговий раз задумалась на тим, що твориться в Криму. Після того ж рейду прес-центр Чорноморського флоту почав прискіпливо фільтрувати журналістів, виявляючи „чужих”. В „чорному списку” начальника прес-центру Грачова з’явилось моє прізвище.
Наступного разу, коли Лужков знову приїхав піднімати бойовий дух моряків врученням ключів від квартир, Грачов в центрі натовпу з гаслами і російськими триколорами гучно розпоряджався:
– Українську пресу не пропускати!
Потім помітив мене і наказав дебелим комендатурським матросам вивести подалі.
– Ну що, господін Шудря, не вийде! – переможно кричав Грачов услід.
Протестувати не було сенсу. Всі ми добре знали методи Грачова. Він був фаховим спецпропагандистом, що на нормальній мові означає – дезінформатором. Деякі журналісти відкрито писали, що Чорноморський флот використовує геббельсівські прийоми поширення неправдивої інформації. На ВМС України відверто брехали, малюючи в уяві обивателя дикі орди з тризубами на фуражках. Мовляв, ці кровожери хочуть захопити російські об’єкти, і, припалюючи моряків-чорноморців розпеченим залізом, вибити від них прийняття української присяги.
„Грачовки” додавали нам безсонних ночей. До речі, улюбленим слівцем єзуїта Грачова було „братній”. „Братній український народ”, „братній український флот”, „братні стосунки”… Мій начальник Савченко казав, що ми ніколи не опустимось до подібних методів, а будемо оперувати лише фактами. Тому що ми – журналісти, а не спецпропагандисти.
* * *
То були буремні часи. „Дружба” з Чорноморським флотом часто доходила точки кипіння. Було й таке, що в штабі ВМС України бронетранспортери ставали навпроти брами, а стрільці займали позиції на дахах. А в прес-центр часто приходили ті, хто шукав виходу своїм наболілим почуттям. Представники нечисленних українських організацій безкінечно несли заяви протесту з проханням передати їх в Київ. Інколи зміст таких заяв доходив до абсурду, бо вони були реакцією на безглузді заяви проросійських організацій. Складали їх люди, настільки далекі від політики, наскільки впевнені в тому, що Москва чи в іншому випадку Київ повинні виконувати їх рекомендації. Ходоки до нашого прес-центру пильно вдивлялись у вічі. Припирали, як на допиті: „То ви передали?” Їх переповнювали патріотичні почуття. Від цього нікуди було дітися. Факс тоді був тільки у нас.
До речі, наш факс виробництва невідомої азіатської фірми вважався символом могутньої сили інформації. Його сприймали як технічне чудо. В штабі з повагою можна було чути на нашу адресу:
– Прес-центр! У них є факс.
Одного разу начальник прес-центру Микола Савченко поніс заявку з проханням виділити нову друкарську машинку, бо стара зламалась. Один з майбутніх адміралів хитро подивився на мого шефа і сказав:
– Миколо, навіщо тобі машинка? Я ж знаю, в тебе є факс ! На ньому і друкуй!
Шукаючи тимчасового притулку, до прес-центру заходили й військовослужбовці частин, які існували лише на папері. Одним з таких був мічман Ємцев. Він хотів створити Ансамбль пісні й танцю ВМС України, щоб був не гірш, ніж у чорноморців. Ідея ансамблю всім подобалась. Але для музичного колективу не могли знайти приміщення, купити інструменти і реквізит. Тому Ємцев готував пісні про українських моряків для майбутнього репертуару. Він чомусь був впевнений, що послухати їх треба негайно. Поставленим голосом Ємцев затягував нову бравурну пісню прямо в прес-центрі. Згодом це почало всіх нервувати.
Замість того, щоб писати матеріали, доводилось слухати вокальні екзерсиси співака. Відданість українській ідеї не давала стільки терпіння.
Якось Ємцев зайшов в обідній час. Я делікатно відклав у бік скляну банку з кашею, звареною з пайкової крупи.
– Є нова пісня, – загадково сказав керівник майбутнього ансамблю.
– Вибачте, ми тут почали обідати, – ввічливо запротестував я.
– Нічого, нічого! Ви собі продовжуйте! – заспокоїв Ємцев і почав співати. Сила мистецтва була невідворотною. Тому після коротких вагань я знову взявся за банку. Пісня була в маршовому ритмі. Рівень текстів далекий від досконалості. Але запальний співак виконував твір так щиро, на такому глибокому диханні і таким щемлячим „вібрато” в голосі, що фрази на кшталт „на сторожі південного кордону” та „державності оплот” здавались вершиною поезії. Десь на другому куплеті двері кабінету несподівано відчинились і до середини зазирнув ад’ютант командувача. Він явно хотів щось запитати. Але Ємцев, стоячи спиною до дверей за декілька кроків від мого столу, не припиняв виступ. Ад’ютант хвильку почекав. Так і не второпавши, що діється, тихо зачинив двері.
Так що було важко, але йшли „впєрьод і з пєснєй”. Між іншим, те, що тоді співав Ємцев, зараз відомо як „Марш ВМС України”.
Його виконують під оркестр на всіляких офіційних урочистостях. Ємцев тоді не міг заглянути в щасливе майбутнє. Він лише невтомно збирав репертуар. Майже всі його пісні були в кавалерійських ритмах козацьких маршів. Автор настільки ввійшов у творчий образ, що одного разу до блиску поголив голову, залишивши тільки довгий козацький оселедець. Коли Ємцев знімав мічманську фуражку з тризубом, оселедець виявлявся прим’ятим. Ємцев розгладжував його рукою і акуратно розвертав на своє чоло. Вусате обличчя мічмана осявала посмішка. „Фуру” з тризубом тримав під пахвою. А на Чорноморському флоті все більше в моду входили двоголові царські орли. Ніхто не хотів віддавати Севастополь.
* * *
Росіяни взагалі нічого не хотіли віддавати, в тому числі й Одесу. Ситуація з цим славним містом на березі Чорного моря вирішилась після походу „Славутича” на святкування роковин визволення від німецько-фашистських загарбників. Їхати на урочистості не дуже хотілося, бо грошей на відрядження традиційно не платили. Зарплатню видавали все ще з багатомісячною затримкою. Але що поробиш, така була ця місія.
Коли після нічного переходу з Севастополя корабель управління нарешті досягнув зовнішнього рейду Одеси, ніщо не віщувало буремних подій. Хіба що море, чисте й холодне у ті весняні дні, якось надто нервово хитало корабель на хвилях.
Командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний знаходився на командирському містку. Коли адміральське обличчя вдивлялось в ілюмінатор, клацнув „Зенітом”.
– Ти що, відслідковуєш мене? – невдоволено пробурчав Безкоровайний.
– Прес-центр, товаришу командувач, – відповів я. Таким чином я засвідчив адміралу своє перебування на борту і готовність висвітлювати святкові заходи.
В Одесі готувались також і до виборів. Представники кандидата на пост мера Едуарда Гурвіца завітали й на „Славутич”. Всім роздали по 20 пачок дешевих цигарок. Настрій моряків покращився. Всі прониклись глибокою симпатією до кандидата, який не забуває про український флот. Якби на причал привезли урну для голосування, Гурвіц, напевно, отримав би одностайну підтримку.
На кораблі було два журналісти – Микола Недогибченко і я. Ми вийшли на причал вдихнути повітря вільного міста. Потім попросили командира „Славутича” Валерія Мандича сфотографуватись з нами на тлі прапора та корми корабля. Щоб було що згадати про Одесу.
* * *
Тим часом у Практичній гавані, де ошвартувався „Славутич”, почали розвиватись події, які не забуваються. Гідрографічне судно „Челекен” Чорноморського флоту під святковий шумок готувалось тихцем вивезти з Одеси цілу купу цінного обладнання. Українська сторона на це обладнання мала повне право. Але всі претензії мали сенс лише до того моменту, поки військове майно не перетягнули на російський берег. „Челекену” заборонили вихід. Капітан судна не підкорився. На причалі натомість з’явились озброєні моряки-чорноморці. Ввечері, у сяйві попереджувальних ракет прикордонників, „Челекен” нахабно взяв курс на Крим, поступово зникаючи в темряві. Це був дзвінкий ляпас українцям. Виходило, що навіть в наших „глибоких тилах” Чорноморський флот робив, що хотів.
Ввечері на територію берегової бази в Одесі, налякавши сім’ї моряків ЧФ гуркотом тяжких шнурованих „берців”, вломились українські десантники. Територію було взято під контроль.
Так що ніби й Москва отримала ляпаса. З Севастополя до Одеси негайно було відправлено бойові кораблі. В свою чергу, українські винищувачі імітували штурмовку штабу ЧФ… Для простого обивателя десь в Росії чи Україні всі ці події були лише інформаційними повідомленнями. Але усвідомлюючи серйозність ситуації, всі заклякли біля екранів телевізорів. Що ж буде далі?
Занепокоєння охопило багатьох одеситів. Побачивши військового моряка на вулиці, вони підходили до того і жалібно запитували:
– І шо, в Одєсє война? І нужно оно нам?
Наш „Славутич” чекав, коли на обрії з’являться силуети кораблів противника. Потім в екіпажі заговорили, що кораблі із Севастополя підуть на Дунай, щоб там попередити перепідпорядкування військових баз. І український гордий „каютоносець” був готовий першим дістатись цього місця і стати на фарватері.
На „Славутичі” дійсно нема проблем з каютами. Але не вистачає вогневої потуги. Бабахати ворожі корпуси – місія не для цього типу кораблів. Але що було робити? Відчуття серйозної халепи, яка вимагала від нас готовності проспівати „Варяга” або кинутися в холодну воду після нерівного бою з противником, було не з приємних. На щастя, до цього не дійшло. Проте тоді кожен подумки готувався до найгіршого варіанту. То була гра нервів.
Слабший повинен був визнати свою поразку. Кораблі ЧФ покрутились в морі і повернулись в базу.
Наступного дня командувач віце-адмірал Безкоровайний зібрав офіцерів похідного штабу в кают-компанії. Рішуче зблискуючи скельцями окулярів, почав по черзі піднімати кожного з місця:
– Яку посаду займаєте в Севастополі?
– Начальник гідрографічної служби…
– Їдете до одеських гідрографів, агітуєте за радянську владу і берете командування на себе… А ви хто? – завершивши з одним, переходив до наступного адмірал.
– Заступник з виховної роботи…
– Їдете в Очаків…
Це був неабиякий момент. Всі відчували, що ця нарада може стати чимось поворотним в особистій біографії. Навряд чи це було відчуття причетності до того, як робиться історія. Але подія, з огляду на те, як все миттєво визначалось, як всі напружено і мовчазно слідкували за командувачем, не була буденною.
Потужні обставини змінювали біографії офіцерів. Поїхали святкувати. Опинились в епіцентрі міжнародного конфлікту. Тепер ставали на чолі колишніх чорноморських військових частин. На який час – невідомо. Відрядження затягувалось на невизначений час. Без копійки в кишені. Родини у Севастополі. А адмірал ще й „заспокоював”:
– Хто відзначиться, тут і залишиться!
Черга дійшла до нас з Миколою Недогибченком. Ми чесно піднялися. Безкоровайний прискіпливо окинув нас поглядом і вимовив:
– Так, хто – журналісти? Нічого, крім ручки, в руках тримати не вмієте? Сідайте! Робота буде й вам!
* * *
Після взяття під контроль Одеської берегової бази, почалась російська інформаційна навала. На телеканалах мигтіли кадри, які ілюстрували розпач сімей військовослужбовців ЧФ і „свавілля” українців. Найпопулярнішим був крупний план одного українського мічмана, що стояв за воротами КПП новоявленої української в/ч. Коли мічмана знімала російська відеокамера, той, вимахуючи руками, емоційно розповідав другу, який бачок для запасів води потрібен на дачі. В контексті подій в Одесі, здавалось, що мічман холодно й цинічно повчає, як бити „москалів”.
Всі журналісти хотіли інтерв’ю з віце-адміралом Безкоровайним. Командувач зустрічі з пресою не уникав. Коментував події аргументовано і спокійно. Але часу адміралу на всіх не вистачало. Тому журналісти часто обурювалися. Якось прорвало нетерплячого Тєліванова з російського ОРТ. Його репортажі на захист „мужніх чорноморців” щодня дивився увесь колишній Радянський Союз. Уособленням українського агресора для „оертешника” на мить став і офіцер прес-центру:
– Ви, хохли, вже взагалі знахабніли! Скоро всім вам пики битимуть!
– Ви впевнені? – обурено відповів я…
* * *
Одеса вже давно українська. Туди регулярно заходять кораблі під прапорами країн НАТО. Тому що в Одесі нема російського Чорноморського флоту і стільки прибацаних патріотів, які замість того, аби дивитися фільми жахів, піднімають собі рівень адреналіну проведенням антинатівських мітингів. Але цим все ще „славен” Севастополь.
Через декілька років я знову зустрічався із Тєлівановим.
Сталось це в тому ж таки Косово, де у коаліційному натівському прес-центрі я був єдиним українцем. Для українських журналістів влаштували спеціальний тур. Щоб подивилися, як в „гарячій точці” встановлюють мир. Тєліванов на той час представляв вже київський телеканал „Інтер”. Він теж збирався показати внесок українських миротворців у справу врегулювання конфлікту.
Про минуле мені згадувати не хотілось. Тим більш, що Тєліванов мене швидше за все не впізнав. Можливо, це лише проблема моєї військової форми, яка змінилась з чорної морської на камуфляжну сухопутню. Можливо, щось інше, те, що можна назвати „високим польотом” журналіста центрального телеканалу. Вони часто просто переступають трупи на шляху до свого найгучнішого репортажу. Колишній знайомий мирно сидів в міні-басі серед інших журналістів. Але коли ми робили зупинки для зйомок, доводилось постійно підганяти телевізійника. Наш великий прес-тур відбувався за щільним графіком.
Тоді Тєліванов злився. Але що з того, що він хотів ексклюзив? Всі два десятки журналістів в автобусі, який гнав сержант-француз, хотіли чогось особливого. І ми їхали до наступної планової зупинки. Їхали попри чек-пойнти, згарища церков і будинків колись квітучого краю.
Потім в Україні всі написали. Всі показали. В репортажі Тєліванова з Косово промайнула й моя постать. В журналістському коментарі, чітко розставляючи інтонаційні паузи, було перераховано всі можливі загрози, які чигають в зоні конфлікту. Про українців було сказано добре – мовляв, молодці, наші миротворці! Це було приємно. Успіхом було також те, що всіх журналістів відправили додому живими-здоровими. За безпеку гостей відповідав я. Так що добре, що навіть пику нікому не набили…