Поїзд човгав за кордон, залишаючи позаду простори рідної Батьківщини із сумлінно заштукатуреними будівлями кирпинських вокзалів. У велику Європу я виповзав вперше. В очікуванні нових вражень всередині все солодко завмирало. Поля, дерева і навіть прикордонні огорожі з колючого дроту сприймались як свідчення іншого, загадкового і колись недоступного, світу.
Стукіт у двері. Зайшов румунський прикордонник.
– Добрий день! Ваш паспорт!
Беручи документ, прикордонник звично продовжував:
– Чи є у вас наркотики, зброя, боєприпаси?
– Ні, тільки каска і бронежилет, – чемна відповідь.
В очах у контролера спалахнув мисливський азарт. Це ж нетиповий багаж!
– Куди їдете?
– Їду у Косово.
– Ви – офіцер?
– Так, офіцер.
Інтерес до моєї персони як потенційного порушника швидко втрачено. Прикордонник віддав паспорт. Звучить дещо чудернацьке, як для такого випадку, але щире побажання:
– Будьте здорові!
Поїзд мчав через Румунію і Болгарію. Далі – з Софії автобусом до Македонії. На кордоні чергова перевірка, до яких швидко звикаєш у тісній Європі.
– Хто ви? Військовий? У Косово? НАТО?
На заході Македонії в ті дні точились бої. Урядові війська намагались придушити виступи албанських сепаратистів. З повітря гори поливали вогнем вертольоти МІ-24, куплені, між іншим, в Україні. Бойовики діяли із засад, обстрілюючи війська на дорогах. Тому у касі я намагався випитати, чи є якийсь маршрут, який не проходив би через Куманово. Бо ж перед від’їздом мені сказали, що якраз у Куманово найбільші бої. Тому треба добиратись в об’їзд.
– Всі автобуси йдуть через Куманово. Інших нема, – позіхаючи, відповіла болгарка касирша.
– Тоді – один з багажем, – попросив і протягнув гроші на квиток. А в голові зрадницька думка, що було б безглуздо завершити свою місію у підбитому автобусі, в багажному відділенні якого в одній з обпалених дорожніх сумок потім знайдуть незадіяні кевларову каску і бронежилет вагою понад шістнадцять кіло.
На щастя, подорож завершилась без пригод. У Куманово було тихо. Я марно сподівався побачити у вікно хоч якусь подобу бою. Врешті-решт, останній кордон. За ним – простори краю колючого дроту, чек-пойнтів, сербських анклавів і албанських бензозаправок. Це – Косово.
* * *
Штаб КФОР – справжній острівець НАТО в Приштіні. Штаб має назву „Film City”. За часів Тіто тут збиралися будувати велику кіностудію. Для мене ж справжнє кіно – саме містечко і те, як в ньому живуть вояки НАТО. Головний архітектурний стиль – контейнерний, якщо можна так висловитись. У штабі є свої вулички, які названі на честь столиць світу. Вони розбивають на квартали групи будиночків. Моя оселя – на Рим-стріт. До Вашингтон-стріт декілька десятків метрів. З другого поверху відкривається краєвид на бар „Амстердам”. Далі – вертолітна площадка, навколо якої намотують кілометри любителі пробіжок. Не забули тут і про Київ-стріт. Тут житлових будинків нема, а є лише антени розвідцентру. На ту територію впускають не за українським громадянством, а за спецдопуском НАТО. Але мені туди й не потрібно.
Головне, що всі ми – учасники однієї Місії, яку гордо символізує чотириконечна зірка Альянсу на синьому прапорі.
На дверях моєї кімнати в контейнерному будинку вже вивісили нову табличку. На ній, крім мого звання та імені, вказано іншого мешканця – підполковника Пола Озборна з Великої Британії. На табличці також національні прапорці. Блакитножовтий і Юніон Джек тепер уживатимуться разом на площі чотирнадцять квадратних метрів.
– Good morning, my name is Albi.[2]
– My name is Paul. Pleased to meet you.[3]
Прізвище Озборн мені знайоме з дитинства, тому що Оззі Озборн настільки гарно співав, що я аж почав самотужки вивчати англійську. Надто вже хотілось вникнути у хитросплетіння середньовічно-заплутаних текстів. Підполковник Озборн, наскільки я потім зрозумів, від Оззі не в особливому захваті. Але музику взагалі-то полюбляє. Тут в Косово він пачками купує дешеві піратські компакт-диски в магазинчику поблизу штабу.
Пол розкладає диски на своєму ліжку і уважно читає написи на обкладинках. Цей процес навіває йому солодкі спогади про юні роки в англійських пабах. Взагалі, Пол дуже ввічливий. Але британська коректність в нього має форму мовчанки. Я теж не хочу бути нав’язливим. Однак статус новоприбулого змушує витягти з пам’яті англійські фрази, необхідні для поглиблення знайомства.
– Is it your collection, Paul?[4] – нарешті наважуюсь потурбувати сусіда по кімнаті.
Пол повільно виринає зі своїх британських спогадів, інтелігентно посміхається і підтверджує:
– I bought new CDs.[5]
Музична тема для мене близька. Я ошелешую сусіда по кімнаті глибокими знаннями рок-музики 70-80-х. Пол одразу підозріло дивиться на мене крізь свої круглі окуляри. Для більшості британців українці – це майже те ж саме, що росіяни.
А росіяни, як відомо, у себе на батьківщині бігають босоніж по снігу в червонозоряних шапках-вушанках з пляшкою горілки в одній руці і з балалайкою в іншій. Тож моя обізнаність у рокмузиці недаремно викликала у Пола підозри. Швидше за все, Пол спочатку вирішив, що я – шпигун, якого перед відправкою змусили вивчити дискографії та творчі склади відомих груп. Так би мовити, для полегшеного „входу в контакт” з представниками західних армій… Але потім поступово насторога зникла. Ми, як мені здалось, стали приятелями. Та Полу вже треба було бігти до штабу. Він відповідальний за угоди з фірмами на тилове забезпечення. А це нескінченний процес, тому що штабу постійно треба заправляти гелікоптери й автомобілі пальним, ксерокси, принтери розхідними матеріалами, годувати в їдальні людей і робити ще багато рутинних речей. Без цього місія була б не місія, а так, дитячий садок.
Пол протупотів своїми бойовими черевиками металевими сходами. Я ж почав роздивлятися кімнату. Всередині два ліжка, дві металеві тумбочки, дві шафи для одежі. На вікні – кондиціонер. Цей скромний інтер’єр мав оточувати мене рік.
Бронежилет і каска Пола лежали під його бездоганно застеленим ліжком. Я теж заштовхав своє бойове спорядження. І тут на очі втрапила полиця, на якій Пол вишикував з десяток флаконів, необхідних для особистої гігієни. Рядок починався з піни для гоління. В порядку зменшення завершувався найнижчим флаконом. Відстані було вивірено до міліметра. Композиція шокувала холодною довершеністю. Від цього мені чомусь стало тривожно за державу, яку я уособлював. Негайно теж склав із своїх пляшечок таку собі „драбинку дурників”. Після цього на душі стало спокійніше. Але одразу скажу, що в майбутньому вміння підтримувати такий ідеальний, як у Пола, порядок на полиці в мене так і не з’явилось. Sorry, Paul…
* * *
Українські миротворці стояли окремим табором у південній частині Косово. Контингент ніс службу спільно з поляками.
А командували у секторі американці. Які, в свою чергу, підпорядковувались командувачу КФОР. Наші вояки оберігали спокій сербського анклаву, а також конвоювали цивільні машини на шляху через албанські райони до кордону із Сербією.
Що таке ризик під час виконання завдань? Небезпека чигає за воротами табору. Ти робиш все, що можливо, для її зменшення: приладнуєш магазин автомата, одягаєш бронежилет, на голову – кевларову каску. Тим часом в густих хащах переповзає у кущах ворожий спостерігач-снайпер, і хто його знає, що в нього за плани на сьогодні? На узбіччі дороги залягають підступні міни, терпляче очікуючи на свою жертву. Небезпечним в любий момент стає й простий натовп цивільних. Люди пережили військовий конфлікт. Час ще довго лікуватиме психіку. А тут ще й нова війна – у Македонії. Це одразу за гірським хребтом. З гори й добре видно, як у долині виростають стовпчики вибухів.
Повітря із запізненням струшують звуки, як ніби хтось далеко гамселить гігантською чавунною плитою об землю. Косово теж опосередковано втягнуте у цю нову війну. Потаємними гірськими стежками до місця боїв пробираються найманці-бойовики.
А ночами туди дріботять каравани мулів, завантажених амуніцією. Їх деколи видно у сяйві освітлювальних снарядів важкої артилерії американців.
Наших вояків весь цей антураж кінобойовика влаштовував за вісімсот доларів місячної зарплатні для офіцерів і п’ятсот для солдатів. Дарма, що це була найнижча зарплатня серед всіх контингентів. До України за ці гроші можна було навезти побутової техніки, апаратури і якісних шмоток з натівських піексів.
Вистачало ще й на подарунок добродіям, які дали шанс поїхати підзаробити грошенят. Везти подарунки – наша національна риса. Це спроба задобрити тих, хто залишився на Батьківщині і після твого повернення задасть найважливіше запитання. Що б там не говорили про отримання бойового досвіду, навичок та інших корисних якостей, яких набуває миротворець, це буде запитання:
– Ну що, скільки заробив?
Не варто ганити наших людей. Поки миротворці встановлюють мир, хтось скніє за паперами, складаючи плани і готуючись до стройових оглядів. У численних в/ч в Україні своє життя, а в Місії своє. Але правда є правда. Головний стимул все ж гроші. З доларами в кишені ти нічим не відрізняєшся від представників інших армій. Ти – рівний серед рівних. Тільки ті миротворці, які економлять і бакс до бакса збирають потрібну суму на купівлю квартири для своєї родини, завжди сумніші і напруженіші під час відвідування величезного піекса в американській базі Бонд Стіл.
Рідною мовою спілкувався дуже рідко. Від українців був далеко. Але зате я опинився в самому серці багатонаціональної натівської операції – штабі КФОР „Film City”. Ось чому мої камуфляжні штани та білизна після прання не тріпотіли тривожно на вітрі з Балканських гір у центрі українського табору. Ось чому мені не довелось бачити, як генерала – перевіряючого, що прилітав у „гарячу точку” на Різдво, споряджали у путь на батьківщину свіжининкою. Добрий, між іншим, був такий собі кабанчик з підсобного господарства. І ще мені не довелось брати участь в „спецоперації” по захвату стратегічно важливих дошок та фанери на сміттєзвалищі американської бази. Після вдалої вилазки підсобне господарство в українському таборі стало ще кращим.
З побутом у натівців ніяких проблем. Приязні албанські дівчата з лондрі приймали стандартну сітку з одягом. Через два дні повертали все ідеально чистим та ретельно складеним.
– Ваш жетон? Будь ласка. Доброго вам дня, сер!
У столовій завжди був вибір страв, деколи навіть з креветками та фореллю. А столярними справами займався цивільний персонал. Одного разу в мене зламався замок на металевому шкафчику. Пішов до обслуги. Вони кажуть, витягніть все з ящика і йдіть собі на службу. Повертаюсь в кімнату увечері. Там новий шкафчик. А зверху лежить така невеличка коробочка.
Відкриваю, а там заколка для краватки. Сувенір. Мовляв, вибачте, що у нас замки деколи ламаються! Заколка, звичайно, з натівською зіркою.
Доброго вам дня, чи якщо вже по-англійськи, have a nice day…
* * *
Нave a nice day… Типова фраза переслідує всюди. Ввічливість – зворотня сторона могутньої військової сили союзників, яка зосередилась у Косово, облаштувавши свої потреби зі стандартним військовим комфортом.
Але відчуття тотальної люб’язності оманливе. В моєму коаліційному прес-центрі до кращих побажань, звичайно, домішувались і металеві нотки командного тону. Спочатку вони звучали з німецьким колоритом. Це коли директором був Манфред. Викуривши за чашкою кави традиційну міцну цигарку (коли привезеш мені з України „Біломору”?), Манфред заходив до кімнати ранкових нарад. В щоденному маневрі на шляху до крісла директора відчувалась концентрація колишнього інструктора-пілота американського „фантома”. На винищувачі Манфред літав у юні офіцерські роки. А тепер слухав доповіді.
Підсміювався жартам, які були звичним явищем навіть під час вирішення найсерйозніших проблем. А потім віддавав розпорядження як організовувати ту чи іншу операцію із залученням „медіа”. Манфред був ввічливим і уважним. Але його тон легко переходив на роздратований, коли хтось із підлеглих занадто випадав з ділової „хвилі”. Наприклад, запитував про те, як би організувати вечірку. Манфред негайно виходив на ледаря у „піке” і ставив на місце.
– Of course we will talk about party! But when mission is done![6]
Німецька мова дійсно добре підходить для армії. Навіть якщо вона переходить в англійську.
В прес-центрі були представники мало не усієї Західної Європи. Я виявився з настільки східної країни континенту, що між мною і колегами не виявилось навіть „прошарку” з поляків чи угорців. Моральна відповідальність за роль цього „передового загону” на шляху українців до НАТО давила стотонним вантажем. Мене ще й одразу поставили очолювати секцію медіаоперацій. А на цей час мої колеги були, як би краще пояснити, – „дембелями” місії…
Андре постійно „зависав” з перекладачкою-албанкою, якій згодом вдалось-таки оженити його на собі і поїхати до Німеччини. Ерік щоразу запізнювався, не прокидаючись вчасно після вечірніх дрінків у своєму клубі. Ну а Ламброса хвилювали лише „стратегії”. Маються на увазі комп’ютерні ігри однойменного жанру. Важко було з цими хлопцями. Всі вони подумки вже їхали додому. Це закономірно. Адже якщо нема такої думки, варто перевіритись у лікаря, чи після довгих місяців вже не почав „їхати дах”.
Чим більше з мого боку було спроб взяти ініціативу, тим більше вони розбивались об мовну проблему. Знання мови – одна з головних умов поїздки в таку Місію. За свою англійську до приїзду особливо не переживав. Але після невдач покомандувати натівцями мовний бар’єр все більше ставав схожим на капітальну залізобетонну споруду. В перші тижні я мало що розумів з того, що зі страшним німецьким акцентом нерозбірливо, але зате зі скорострільністю автомата пояснював мені Андре. Датчанин Ерік вішав „лапшу” більш розбірливо, але на його слова було просто важко знайти відповідь. Це жахливе відчуття, бути як німий П’ятниця на острові НАТО. Гарно поставлена в середній школі вимова була як додатковий докір неповним навичкам розмовної. Педагога Макаренка на чужій мові з мене не виходило. А все тому, що вони вели себе просто безсоромно, ці натівські „дембелі”.
Незабаром ці муки в ролі міні-командувача в окремо взятій секції завершились. Все вирішилось після розмови з директором Манфредом.
– Розумієш, у нас тут принцип ротації. А тут на чотири місяці їде ще один прес-офіцер – з Австрії. Тож нехай побуде шефом медіаопс. А ти при ньому – заступником!
В мене з’явилось відчуття катастрофи. Мені здавалось, що я завалив вступ України до Північноатлантичного альянсу. І тепер прийдешні покоління тикатимуть на моє ім’я в підручниках історії і говоритимуть нехороші слова. Мовляв, був добрий шанс – навіть ще при Президентові Кучмі. Але самовпевнений журналюга із Севастополя все зіпсував. І всі гірко зітхатимуть, що невезуха є невезуха і нічого з цим не поробиш. Звичайно, я переоцінював роль власної персони в історії взаємин з НАТО.
Окрім того, принцип ротації між країнами дійсно існує. Але є й певні внутрішньоофісні інтриги… Коротше кажучи, пізніше мені знову доведеться очолити mediaops. А я опиратимусь з усіх сил.
Але очолю. Розуміння всього цього прийшло пізніше. Тоді мені просто здавалось, що все розвивається дуже й дуже погано.
Нового шефа секції звали Карл. З англійською в нього було приблизно, як спочатку у мене. Але він був впевненим у собі, як і годиться двометровому здоровенному підполковнику, що може вільно обговорювати всі деталі діяльності секції рідною для директора німецькою мовою. Їх задушевні розмови за пляшкою пива тривали годинами. Про що вони говорили – залишалось загадкою для решти. Це у багатьох породжувало приховане обурення: що ж вони постійно теревенять між собою? І ще Карл мав звичку зранку включити на повну гучність телевізор. По „ящику” на австрійському каналі показували прогноз погоди на день. Погоду супроводжували запальні австрійські фольклорні мелодії. Це було як нагла демонстрація того, що він, як господар офісу, може робити все, що захоче.
Але попри ці нюанси моє життя загалом стало набагато кращим. Відповідальності поменшало, а можливості нормально поспілкуватися з колегами побільшало. Перед від’їздом Андре, Еріка та Ламброса ми стали добрими друзями і навіть крадькома змахували скупу чоловічу сльозу при прощанні.
З Карлом стосунки будувались складніше, але зате з гуморком. Цей здоровенний чолов’яга з погонами австрійського підполковника постійно під’южував мене. А я зі своїми погонами українського підполковника не міг залишитися в боргу.
Дивні це були відносини. Про такі не згадують в дипломатичних протоколах. Та що було – то було.
Але якось ми виїхали разом на завдання – шукати місце для журналістського „десанту” на кордоні з Македонією. Бої в тій зоні досягали апогею. Ми довго гнали армійського „Мерседеса” лісовими дорогами. Підходящої місцини не зустрічалось – всі вони були або занадто небезпечні для того, щоб вивозити журналістів, або навпаки недостатньо переконливими з точки зору того, що підрозділи КФОР дійсно виконують миротворчі завдання, а не прохолоджуються на природі. Десь далеко гриміли постріли, над деревами торохкотіли гелікоптери. Мигтіли мінні поля за вікном. Поодинокі патрулі миротворців попереджували нас про можливість засідок. А ми їхали далі й далі.
– This is a bullshit![7]– вчепившись в кермо, кричав Карл, коли авто, загинаючи гілки кущів, заледве видиралось на підйоми.
– Watch your way![8] – у відповідь кричав я.
Між мною і Карлом почало з’являтися те, що називають бойовим братством. Дружба між офіцерами двох ненатівських армій, несподівано виникнувши в екстремальних умовах, міцнішала з кожною миттю. Україна, як відомо, лише прагне вступити в НАТО. Але ще не факт, що її візьмуть. Бо Україна – бідна, ще не досягла європейського рівня демократії, а бабусі, які на кримських вокзалах пропонують відпочивальникам житло, хочуть, щоб на море їхали лише росіяни, але при цьому ціну призначають в доларах. Австрія ж в НАТО не вступає, бо нейтральна, багата і вже й так у Євросоюзі. Та це не мало ніякого значення в ті моменти, коли виконуючи натівську місію, ми мали одне бажання – живими й здоровими повернутись додому.
Нам пощастило. Все обійшлось, а місцину для вивозу журналістів ми все-таки знайшли. Тепер Карл став не тільки начальником, але й бойовим товаришем. Ми говорили на різні теми.
І знаходили, що між нами, австріяками та українцями, багато спільного. Коли Карл дізнався, що на зароблені в Місії гроші я у відпустці збираюсь придбати автомобіль, він щиро запропонував свого новесенького „BMW”. Ціна за таку шикарну машину, як він висловився, просто смішна – десь 20 тисяч доларів. Я дипломатично відмовився. Подумки прицілювався на щось… трохи дешевше. За три тисячі чотириста п’ятдесят доларів.
Коли Карл прилетів з відпустки, в офісі він запросив всіх пригоститися свіженькими стравами зі свого дому. На столі зависочіла солідна пляшка шнапсу, з’явились мариновані огірочки, сир, шоколад із Зальцбурга з портретами Моцарта на обгортках. Найбільш домашнім елементом меню були… варені яйця.
– Яйко-курка, зер гут! – потягнув мене дідько за язик згадати дурнувату фразу зі старих високопатріотичних радянських фільмів про німецьких вояків, які нагло окуповують наші села.
– Щось не так? – дещо розгублено запитав Карл.
Я ризикнув продовжити тему і пояснити, звідки це і про що.
Карл зніяковіло знизав плечима:
– Наш будинок – за містом. Моя дружина страшенно любить домашнє господарство. Яйця, наприклад, домашні. Від наших курочок. Скуштуй!
Ми підняли пластикові стаканчики і випили шнапсу. Огірки та яйця дійсно були смачними. Карл несподівано затягнув пісеньку, грайливо витягуючи йодлі на верхніх нотах. Стало дуже душевно. Я уявив собі гарненький будиночок у зелені дерев поблизу ідеально заасфальтованої штрасе, по якій щасливі австрійці на автомашинах мчать до засніжених Альп кататися на гірських лижах. Отаке-то „кіно про німців”…
Минали місяці нашої спільної служби. Досвіду більшало, з англійською теж проблем вже не було. Життя „по-натівськи” увійшло в колію.
* * *
Одного дня, коли у нашому офісі, розташованому в колишній урядовій будівлі в центрі Приштіни, пролунав телефонний дзвінок, Карл підняв трубку. Вислухавши когось на іншому кінці лінії, сказав, що це мене хтось з України.
Телефонував Андрій Цаплієнко з телеканалу „Інтер”. Він сказав, що приїхав до Македонії і негайно рушає до українського контингенту у Косово. Цаплієнко робив передачу „На лінії вогню” про „гарячі точки” на планеті. За це Андрію, звичайно, честь і хвала як журналісту. А от за те, що змусив ламати голову, як в останній момент організувати перетин кордону і зустріч з нашими миротворцями, окреме гаряче спасибі.
Я довго не міг додзвонитися на мобільний командира контингенту Віктора Ганущака. Напевно, командир був поза межами прийому десь у горах. Але врешті-решт командирський „уазик” напевно винирнув з ущелини, бо зв’язок об’явився. Тут я й домовився про те, щоб Андрія Цаплієнка та його оператора зустріли на кордоні. Залишалось лише впевнитися, що журналісти і миротворці не розминуться. Але автор „На лінії вогню” ще довго не дзвонив. Я почав нервувати.
Нарешті пролунав дзвінок, і я з полегшенням схопив трубку.
– Андрій, вже їдеш?
– Да!
– Коли доїдете до кордону, вас чекатиме машина контингенту. Зрозумів?
– Да!
– Обов’язково знайди наших, бо можуть бути проблеми!
– Да!
Я ще деякий час інструктував по телефону, називаючи номер машини і описуючи місце, де вона чекатиме. І все б гаразд, якби не щось дуже прикре:
– Скільки днів ви тут будете?
– Да!
Щось було не так. По спині пробіг холодний піт. Я повернувся і побачив Карла. Той, прикриваючи рукою службовий мобільний телефон, здригався від сміху всім своїм могутнім двометровим тілом.
– Да, да, да! – радісно прокричав Карл. Він був просто на сьомому небі від того, що зі своїми більш ніж скромними знаннями російської мови, зі своїм єдиним чортовим „Да!” так спритно мене „піймав”.
Мені залишилось тільки визнати, що так круто мене в житті ще ніхто не розігрував. Найцікавіше, що Андрій Цаплієнко після цього ще довго не телефонував. Але замість того, щоб нервувати, я просто сміявся. Ну й Карл!