Переліт на військовому транспортнику ІЛ-76 зовсім не схожий на подорож цивільним рейсом. Відсік просторий, сидіння жорсткі. Посередині пузатого фюзеляжу купою – затягнутий сіткою камуфльований „багаж”.
Більшість морських піхотинців спить. Це втома після нічних зборів, переїзду на вантажівках до аеродрому та монотонних годин льоту, наповнених потужним ревінням реактивних двигунів. В одне з віконець літака вдивляється матрос Вадим Василевич. Я спеціально записав його прізвище, бо це теж штрих до репортажу! Хлопець з Чернігівщини, як і більшість на борту транспортника, за кордоном вперше.
– Ну й що ти думаєш про все це?
Хлопець хвильку вагається, про що сказати. А потім ділиться своїм найбільшим враженням на цей час.
– Ну й рівненькі ж у них поля!
Я теж дивлюсь у вікно і бачу, як далеко внизу між хмарами пропливають прямокутники фермерських угідь.
Ми над Німеччиною.
До землі 8000 метрів.
Ми летимо на навчання „Північне Сяйво” до Шотландії.
Шасі ІЛа торкаються бетонки. Минає ще якийсь час, поки відкриється вхід до вантажного відсіку. В голову лізуть всілякі банальні слова про особливий історичний момент. „Українська морська піхота вперше в Шотландії, щоб гідно представити свою державу…” Так, здається, кажуть наші урядовці, коли опиняються перед об’єктивами телекамер? Все це так, але ми прибули сюди не на дипломатичний фуршет, а працювати.
Водії автобусів розмовляють з характерним шотландським акцентом, так що звичні англійські слова треба ще вміти розрізняти.
Їдемо до Глазго. Наші два „буси” вирулюють на причали доку „Георга V”. Стаємо навпроти вражаючого розмірами корабля під французьким прапором. Морські піхотинці підхоплюють нове слово, яке потім пам’ятатимуть все життя: „Сіроко”. Це такий вітер в пустелі, а в нашому випадку – назва великого десантного корабля.
Нам пощастило, бо „Сіроко”, який стане на час плавання домівкою в Атлантиці, побудували лише п’ять років тому. Інший десантник „Ораж”, який ошвартувався поряд, вже ветеран – йому сорок.
Нас розселяють в каютах на різних палубах. Приміщень на „Сіроко” багато. Щоб не заблукати в багаторівневому лабіринті, новачку пропонується осягнути принцип поділу на 14 секцій розташування по різних палубах. Треба пам’ятати назву секції – відповідну літеру латинського алфавіту, номер дека та номер каюти. Наприклад, D0422. Але освоїтись на кораблі не так вже й просто. Набагато важче, ніж запам’ятати французькою привітання „Бонжур!”. Через деякий час наші морські піхотинці вже сама ввічливість, чемно вітаючись з французькими моряками.
Ну просто якийсь салон Анни Шерер!..
В кают-компанії всім керує президент Паскаль. Цей сорокарічний офіцер з відмінним почуттям гумору пояснює святі правила: заходьте, коли хочете, дивіться кіно, гортайте журнали, пийте каву. Але завжди будьте у військовій формі. За винятком ранку, якщо ви займаєтесь спортом.
Сам Паскаль ніколи не знехтує можливістю здійснити пробіжку під час ранкової фіззарядки. Бігати можна причалами доку „Георга V”. Наступного дня, коли трудове місто Глазго вранці піднімалось до роботи, українські морські піхотинці з командиром роти капітаном Ігорем Татарченком вийшли на пробіжку. Добре, що на французькому кораблі ніколи нема проблем з душем. Це у нас з водою завжди якась капость. У нас кожен про всяк випадок тримає декілька пластикових пляшок із невеликим запасом, щоб хоча б руки було чим помити.
Офіцери в кают-компанії дуже приязні, а їжа на столі завжди смачна. На французькому кораблі меню для всіх рангів однакове. Але що може відрізняти раціон моряків Франції від, наприклад, американців чи британців, так це вишуканість страв.
Порції швидше нагадують ресторанні, аніж „комбатантські”.
Наші морські піхотинці дуже елегантно ввійшли в атмосферу кают-компанії. Деколи у французьких колег командир взводу лейтенант Костянтин Суханюк просив гітару і звучали різні пісні про морпіхів, висадки, атаки. Словом, про романтику українських „марінз”. Гарне було товариство в каюті і головне – з почуттям гумору та щире. Якось Паскаль, якого заради жарту пригостили цигарками „Бєломор”, довго дивився на пачку з рисунком карти. Ми розповіли, що Бєломор-канал будували політзеки. Врешті-решт Паскаль запалив і задумливо вимовив: „Я – Сталін!” Всі щиро реготали.
* * *
Всю ніч велетень „Сіроко” розрізав важкі хвилі Атлантики, хитаючись з борту на борт. Довгий коридор на нашій палубі здавався гігантською гойдалкою. Але „оморячення” матроси і сержанти роти витримали. Перед цим французькі колеги пропонували: буде нудити, то не мучтесь, а попросіть у корабельного лікаря спеціальних пігулок. Наші пігулок не ковтали. А якщо хлопці трохи позеленіли під час морської прогулянки, це вже не для історії.
Позаду лишились Глазго і мальовничі береги річки Клайд.
Вранці перед очима відкрилась велична панорама. Море, гори і бездонне синє небо. Ми зайшли до затоки Лох-Х’юї, на самій півночі Шотландії. У роки Другої світової в затоці переховувались від німецьких субмарин судна військових конвоїв. Тут все й мало початися.
* * *
Як сьогодні приходить війна? Люди дізнаються про неї з газет і з телебачення. На екрані монітора в каюті спливають букви „GNN” і з’являється ведучий новин. „Топ-новина” цієї „впливової телекомпанії” – повідомлення про „кризу в Європі”. Країна „Лоуленд” не може змиритися з демократичними перетвореннями в сусідньому „Геловеї”. Радикально налаштована партія погрожує вдатися до крайніх заходів. Прямі включення з місць.
Тривожні повідомлення кореспондентів про викрадені хімічні речовини, що можуть стати зброєю терористів. Далі телебачення переносить до штаб-квартири ООН. Там приймають важливу резолюцію, що дає право використати сили НАТО для врегулювання конфлікту і припинення насильства. А що говорить військовий аналітик? Він каже, що збройний потенціал противника – значний. І що екстремісти погрожують дати будь-яку відсіч НАТО. Миготять кадри з обличчями політиків, бойовиків, демонстрантів.
Чесно кажучи, я не помітив жодного професійного недоліку в цьому телесюжеті. Журналісти на екрані – знавці справи.
Схоже на те, що на „Північному Сяйві” все має бути, як у справжньому конфлікті.
* * *
У нашому контингенті є людина, яка може не тільки оцінити драматизм сценарію навчань, але й одразу запропонувати своє бачення ролі миротворця. Найдосвідченіший в цих справах наш командир контингенту капітан 2 рангу Михайло Пінкевич. Його англійська – добра. Манера спілкування – невимушена, а тому імпонує іноземним колегам. Михайло Пінкевич використовує кожну можливість, щоб дати нашим офіцерам більш повну уяву про „Північне Сяйво”.
– Сьогодні ти командир взводу, завтра командуватимеш ротою. Дивіться і вчіться. Ви ще не раз братимете участь в таких операціях, – по-батьківськи повчає командир контингенту.
Тут, на „Північному Сяйві”, українці представляють найбільш східну з країн-учасниць. Є Бельгія, Канада, Данія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Норвегія, Польща, Іспанія, Великобританія і Сполучені Штати Америки. Всі вони – в НАТО.
З країн, що не входять до Альянсу, – лише Швеція та Україна. І наш підрозділ – теж у складі армади з 50 кораблів та суден, 400 військовослужбовців морської піхоти, двох підводних човнів та авіаносця „Інвінсібл”. Який прорив!
Українська рота братиме участь в амфібійній операції. А кораблі „працюватимуть” на французький батальйон морської піхоти, до якого ввійшли і наші підрозділи.
Французи дуже цікаві. Власне, це й не зовсім ті французи, які завжди жили у своїй країні. Це підрозділ Іноземного легіону. Тут вихідці з усіх країн, у тому числі і з колишніх радянських республік. У кожного свій сенс для того, щоб віддати себе на шматування жорстокій системі підготовки легіонерів. Хто втік від проблем із законом, хто просто поїхав заробляти гроші. Але всіх об’єднала одна мета – порвати з минулим і стати громадянами Франції. Витримують тяжкі випробування не всі. Для цього потрібна фізична витривалість скакового коня і вміння завжди тримати нерви у кулаці. Є вихідці й з України. Але ніхто й ніколи не розповідає про минуле. У них навіть імена тепер інші. Тут таке правило. Єдине, з чим не можуть владнати легіонери, так це зі своєю ностальгією. Це відчувається по розмовах з нашими хлопцями.
– Розкажи, як там життя! – просять вони, приховуючи своє хвилювання за маскою байдужості, з якою вони проходили пустелі і африканські джунглі.
* * *
Багатотонний британський „Сі кінг” зависає поблизу лівого борту. Похитуючись, як велетенський сірий жук, сідає на палубу.
Лічені хвилини на те, щоб натягнути рятувальний жилет. У гелікоптері французькі й українські морські піхотинці. Гойднулась затока, оточена ланцюгом гір. Гелікоптер з розвороту лягає на курс. До місця висадки з десяток миль. Один з пілотів на відчинених дверях. Над прірвою, покладаючись на міцність страховочного ременя. Йдемо низько. Приземлення. Вистрибуєш разом з десантниками. Тут м’яка земля – скрізь мох. Ноги ніби занурюються в нього. Гелікоптер здіймає повітряний шквал і набирає висоту.
Смарагдові пагорби, поодинокі будиночки. Десь далеко отара овець. Такою постала північна Шотландія перед українцями. Підрозділ рушає на розвідку місцевості. Цікава картина – українські камуфляжі на тлі пейзажу, що ним так захопились творці кінофільму про легендарного Маклауда. Але тепер „горці” – морські піхотинці. А ось той дядечко, що приязно помахав з авто, просто британський турист. І для нього навчання – несподіване доповнення до відпочинкового туру.
* * *
Новий кидок на узбережжя – тепер вже на десантних плавзасобах. Прибережний пісок, відпрасований північними припливами, місять „берці” морської піхоти. Французький інженерний підрозділ працює далі, вгризаючись у пісок бульдозерами.
Ще далі – французькі сапери. Вони здійснюють „демінаж”, тобто, якщо по-простому, „розмінування”. У цій операції кожен займається своєю справою. І все це для встановлення миру в уявному „Геловеї”.
В нашому контингенті два журналісти – Іван і я. Іван знімає відео для флотської телерадіокомпанії „Бриз”. Я пишу в газету „Флот України”. Для відео потрібний якийсь рух та синхрони.
Івану кортить відзняти епізод, як наші морські піхотинці патрулюють на дорозі. Просимо продемонструвати все на практиці.
Головною діючою особою стає молодший сержант. Він побоюється камери, але хоче, щоб все було якнайкраще. Дістає з кишені клаптик паперу з шкільного зошита, на якому кирилицею написано звертання англійською до цивільного мешканця. Довго бубонить про себе текст, намагаючись завчити магічні слова, які відкриють йому таємницю спілкування з іноземцями. На дорозі з’являється хечбек з правостороннім, як скрізь у Британії, кермом. Молодший сержант змахує рукою. Авто зупиняється і звідти висовується обличчя водія.
– Ду ю партісіпейт ін зіс ексісайзіс? – збиваючись, підглядаючи в шпаргалку і червоніючи від напруги, вичавлює із себе патруль.
– Єс! – здивовано відповідає водій.
– Сенк ю! – завершує завчений діалог молодший сержант.
Водій їде собі далі. Наша кінозірка дивиться на журналістів. Ну як, круто?
– Ти якось невпевнено говорив. Давай повторимо. Ти скажи теж саме без папірця, – просить Іван.
В очах морського піхотинця – невичерпна туга. В школі він ненавидів вивчення іноземної мови і знущався з учительки.
Тепер англійська мстить йому, перетворивши повтор простої фрази на тортури.
– Ду ю парті-сі-пей-т ін зіс е-ксі-сай-зіс, – як заклинання бубонить молодший сержант. І щоразу вимовляє щось не так.
Щоразу забуває якесь слово. Поки патруль нарешті долає мовний бар’єр, спливає двадцять хвилин. А назустріч якраз ще одна машина. В ній приязна леді старшого віку. Наш морський піхотинець набирає повітря і концентрується. Напруження більше, ніж тоді, коли на його голові товариш мав розбити рукою цеглу, щоб викликати оплески матусь, які приїжджали до частини на свято прийому присяги своїх змужнілих синів – молодих воїнів.
Зі страшними внутрішніми муками герой майбутнього телесюжету все ж запитує британку, чи вона бере участь в цих навчаннях. Тобто ду ю пар-ті-сі-пейт…
– Ноу, – каже британська леді.
– Сенк ю! – радісно волає сержант, відчуваючи, що цей дубль буде вдалим.
* * *
Наймасштабнішою на Лох-Х’юї була операція з врятування біженців. Їх збирали в трьох віддалених точках місцевості, до ставляючи на головний евакуаційний центр знову ж таки повітрям.
Спочатку гелікоптери розкидали всі взводи по узбережжю.
І там морські піхотинці взяли під контроль зони відповідальності, виглядаючи людей, що потребували допомоги. „Знедолених” „геловейців” було багато. Одна „вагітна” жінка з жалібним схлипуванням несподівано звалилась неподалік гелікоптера, схопившись за сховану під одежею подушку. Але на допомогу прийшли капітан Олександр Єсін та старший сержант Ловен Соболєв. Вони обережно перенесли жінку на плащ-палатці.
Інші „жертви конфлікту” – дві дівчини – не могли перейти гірську річку.
– Допоможіть нам! – кричали симпатичні британки.
Справжні „джентльмени” старший матрос Артур Акопов та матрос Олег Звягольський одразу кинулись у воду.
Матрос Василь Безбородов під час патрулювання виявив „наляканих” біженців в яру і вивів їх до пункту евакуації. А там під час перевірки один з цивільних молодиків раптом відмовився показати документи і чкурнув кудись по каміннях на узбережжі. За ним кинулись наші бійці. Але потенційний терорист плигав з каменя на камінь, як коник-стрибунець. Втік. Що ж, буває й таке… Всі „гравці” (біженці, терористи, журналісти) на цих навчаннях виявились талановитими акторами. Тому „Північне Сяйво” можна було б назвати таким собі „В зоні особливої уваги” за стандартами НАТО. У радянські часи фільм з такою назвою не одного хлопця звабив до служби в десантних військах. У нас на другому курсі на стажування до десантників записувалися пачками. А потім на випускному просили, щоб в десантники не посилали.
Та було вже пізно. Адже в радянському кіно було одне життя, а в реальності – інше. А тут на романтиці не економили.
* * *
Операція з евакуації біженців в Лох-Х’юї завершилась. Тим часом примхлива осіння погода підкинула сюрприз. Почався дощ. Здійнявся пронизливий вітер. Краєвид одразу набув загрозливості. А все тому, що холод та мокра одежа. В найбільшій халепі – французькі підрозділи. Повернення на „Сіроко” техніки було скасоване. Всім, хто залишився на березі, доводилось похмуро спостерігати за тим, як вітер котить свинцеві хвилі на оголений відпливом пляж.
Втім французи готові до випробувань не лише морально, а й завдяки екіпіровці. Спальні мішки завжди в автомобілях. Тому ніч можна провести де завгодно.
Ми з Іваном Чмілем, який скрізь тягає з собою відеокамеру, бредемо до якихось ангарів. Логіка проста – якщо ми не взяли з собою спальні мішки, то хоча б знайдемо дах над головою. З усіх українців не пощастило лише нам. Всі решта ще до погіршення погоди встигли перелетіти на корабель гелікоптерами. А ми забарились, тому що хотіли повертатись з морським десантом.
Всередині приміщення щось знову змушує на хвилю поринути в ностальгічні спогади курсантських років. На Яворівському полігоні теж були всілякі класи зі схемами і картинками. Там так само було вогко і холодно. Дивне відчуття дежавю відганяє лише зміст „наочної агітації”. Тоді в училищі все було радянським. Тут – картинки британських гелікоптерів та літаків. На одному із столів вкрита товстим шаром пилюки книжка із закладкою. Схоже на детектив, який так і дочитали багато років тому. Гортаючи сторінки, думаю про невідомого британського „томмі”, який навіть не підозрював, що детектив колись почне читати представник армії колишнього потенційного противника.
В одній з кімнат знаходимо досить пристойні та зручні дивани. Але тільки ми починаємо розташовуватись на цьому місці, як з’являється француз і з нахабним виглядом випроводжує нас з кімнати.
– Тут місце мого командира! Вже зайнято!
Отакої! Реальні труднощі миттєво змусили наших союзників забути про дипломатичний етикет. Почалась боротьба за виживання. Але ми не впали у відчай. Вже в іншій кімнаті натрапили на столи, на яких все ж краще ночувати, ніж на підлозі.
Досліджуючи сусідні будівлі, я знайшов кімнату, в якій купою аж до стелі були звалені матраци. Ми з Іваном хутко перетягнули собі одразу по два. На одному можна спати, іншим привалити себе. Вийшло щось схоже на два кубла. Але головне, що не замерзнеш. Проте яке ж було наше обурення, коли через п’ять хвилин ми побачили, що наші матраци вже тягне кудись інший француз!
– Що ти робиш? Це ж наші матраци! – спинив я нахабу. Той щось почав невдоволено белькотіти по-французьки, і знову потягнув здобич.
– Я покажу вам сотню цих матраців! Пішли зі мною! – майже по буквам вимовляючи англійські слова, намагався я переконати француза. Однак той англійської не розумів. Тоді я рішуче взяв француза за рукав і повів на вулицю. Показав будівлю, де ми й знайшли ті чортові матраци. Француз нарешті второпав, що ми мали на увазі і йому стало соромно. Незабаром з тої комори наші союзники натягали собі матраців для всього взводу.
У приміщенні було все ж дуже холодно. Ми хотіли дочекатись, коли нарешті завершиться метушня. І вже потім гідно зайняти місце у своїх кублах, спорудження яких продемонструвало бійцям іншої держави нашу військову винахідливість.
Але крізь холодну темряву радіо донесло гарну новину – командир „Сіроко” вирішив-таки ризикнути й евакуювати свій десант. Цілу ніч на десантних плавзасобах возили людей і техніку. Останній солдат ступив на борт „Сіроко” о 5-й годині ранку.
Після цього спали, як мертві. А корабель тим часом взяв курс на південь.
* * *
Затока Люс-Бей повинна стати основним випробовуванням для французького батальйону, в складі якого діє наша рота. Тут якраз і має вирішатись доля уявної країни „Геловей”.
Нашу роту перекидають на нідерландський корабель управління „Роттердам”. Всього декілька годин знайомства з величезним десантним „каютоносцем”, перетвореним на мозок навчань. Просторі коридори, дуже багатонаціональний склад „населення”. У наших найбільший шок від того, що увечері у них тут справжня дискотека. З музикою та танцями… Декілька годин сну на новому місці. І о третій ранку вже знову всі на ногах.
На ангарній палубі взвод за взводом „Сі кінги” підбирають підрозділи, щоб викинути їх у темряву на узбережжі.
* * *
„Сі кінг” продирається крізь темряву, долаючи милі від корабля управління „Роттердам” до аеродрому. Українці будуть брати стратегічний об’єкт під контроль. Востаннє зблискує затока Люс Бей, далі – земля. Що то за аеродром, і які сюрпризи приготували там? Гелікоптер притискається до землі. Йдемо! Ми залишаємося на полі поблизу злітної смуги. Командир роти Ігор Татарченко віддає розпорядження, і підрозділи старшого лейтенанта Миколи Захватихати і лейтенанта Костянтина Суханюка, витягнувшись довжелезною змією, тихо переходять до місця збору.
Розмови пошепки. Дії виважені, ніякої метушні. Через 10–15 хвилин групи морських піхотинців розчиняються в „зеленці”.
Аеродром, який було взято „під контроль”, виявився запустілою військовою базою „Уест-Фру” в західній Шотландії. Обідньої пори прибула основна частина батальйону. Французьке командування облаштувалось у авіаційному ангарі. Тим часом українські морські піхотинці продовжували контролювати підходи до „Уест-Фру”. В перерві між патрулюванням – обід з французьким пайком. Всі навчились швидко підігрівати їжу за допомогою мініатюрної „шашличниці” і таблеток сухого спирту. Дві таблетки – і консерва гаряча. Якщо вчасно підкинути до вогню третю таблетку – можна скип’ятити горнятко води і випити розчинної кави. Вітчизняний пайок, кажуть українці, теж непоганий. А от з підігрівом – не додумали…
* * *
Ми таки налякали британців, які ніколи не сподівались побачити на своєму острові слов’ян, озброєних „калашниковими”.
Можливо, це навіть не було переляком. Але один з місцевих кореспондентів подав новину саме так. Мовляв, британці на машинах їхали на уїк-енд, а якісь іноземці на світанку блокували дорогу, поки з плавзасобів на берег виїжджала військова техніка.
Якась дитина почала істерично плакати. Дитяча сльоза розбудила у журналіста почуття громадського обов’язку. Дуже швидко повідомлення стало обростати загрозливими подробицями і зайняло перші рядки в стрічках світових агенцій. Керівництво міноборони у Києві заклякло від жаху перед міжнародним скандалом. Там подумали, що ми щонайменше розпочали бойові дії у Британії. Я відчув це по настрою нашого керівника контингенту. Його службовий мобільний бомбардували дзвінки розлючених адміралів та генералів з батьківщини. Ніяких пояснень не приймали. Екзекуція мала відбутись після повернення додому.
Наші зарубіжні колеги тільки здивовано зводили плечима, коли ми намагались пояснити, яка у нас халепа. Британці казали, що скарги на дії військових у них в країні – справа звична. Не буває таких навчань, аби чиюсь клумбу з квітками не переїхав танк або на поле якогось фермера не приземлився парашутист.
Вони нашої проблеми не розуміли. Але папірця з підтвердженням того, що ми нічого поганого не скоювали, все ж виписали.
Один з представників українського генштабу, який завжди крутився поряд з нами, загорівся бажанням знайти журналіста, котрий став автором „сенсації”.
– От якби знайти його через тих журналістів, які „грають” тут на навчаннях з нами! Ми б переконали його, що все тут поіншому, – вдався у розсуди генштабіст.
– Ноу проблем! Зараз запитаємо, – запросто зголосився бути посередником Іван Чміль.
– Але ж обережно, ненав’язливо, так собі, поміж розмовою! – радісно зашепотів змовницьким тоном генштабіст, який теж боявся отримати прочуханки від міністерського начальства після повернення на батьківщину. Іван відповів впевненим жестом, який ще раз красномовно засвідчив, що проблеми тут ніякої не буде. Потім Іван рішуче зайшов до кімнати, де сиділи залучені на навчання цивільні журналісти, і одразу продемонстрував вищий пілотаж дипломатичної англійської:
– Who saw journalist?[12] – рішуче запитав Іван.
Генштабіста, який тихо спостерігав за всім через відчинені двері, аж пересмикнуло.
Потім ми все ж урегулювали ситуацію. Ми подзвонили до прес-служби міноборони і передали їм підготовлену нами інформацію. Вона повно розповіла про те, що і як ми робимо в Шотландії. Повідомлення підхопили українські засоби масової інформації, бо тема ця була гаряча. В результаті, всі в Україні, навіть адмірали та генерали, почали розуміти, що ми нічого тут не накоїли поганого. А навпаки, ми добре робимо свою справу, і це оцінило НАТО. Дзвінки Пінкевичу припинились.
* * *
На „чек-пойнті” твориться щось дуже незапрограмоване, як, взагалі-то, завжди й буває під час цих навчань. Агресивна юрба з гаслами горланить: „НАТО – гоу хоум!”. До шлагбаума біжать українці. Водії французьких бронетранспортерів запускають двигуни машин, щоб туди ж підігнати техніку…
Звідки взялись ці демонстранти? На табличках надписи французькою та… українською: „Собаки НАТО, повертайтесь додому!”. Це ж треба, до Альянсу нас ще не прийняли, а вже обзивають!
Тим часом юрба наближається все ближче і в наших хлопців летять презервативи, наповнені водою. Жива лінія в українських камуфляжах дихає образою і бажанням дати прочуханки. Але наказ – стояти. І тільки коли демонстранти починають нагло вклинюватися в шеренгу, командир роти капітан Ігор Татарченко вирішує відтіснити тих, хто намагається прорватися до табору.
Шеренга крок за кроком „пресує” демонстрантів. Кожний метр відвойованої дороги супроводжується злагодженим глухим вигуком підрозділу…
Демонстранти не змирились з першою поразкою. Вони знову наближаються до шлагбаума. Підсилений мегафоном голос одного з лідерів звучить зовсім провокаційно: „Ес-Ес Нейто!”
Один з учасників акції замахується кулаком на стрій морської піхоти. Важко розібрати, що діється. Ось навалились декілька людей. Група журналістів, наставивши камери,”смакує” цей момент. Репортерка, яка по мобільнику тримає зв'язок зі своєю радіоредакцією, вражено завмирає…
* * *
Коли втомлені українські морські піхотинці вже повертались до табору, збуджено обговорюючи епізод на „чек-пойнті”, командир взводу старший лейтенант Микола Захватихата несподівано виголосив:
– Ось ми й зустріли день нашої бригади!
Далеко в Криму у той самий день якраз лунали вітальні промови з приводу 10-ї річниці бригади морської піхоти. Інші наші хлопці ламали цегли у себе на голові, демонструючи цивільним „крутизну” морської піхоти. А потім було застілля і тости начальників. Наші ж „чорні берети” в Шотландії йшли обтрьохані грязюкою і водою з презервативів, якими в них жбурляли демонстранти.
Українцям протистояли перевдягнені у цивільне британські десантники. Класні виявились хлопці. Це з'ясувалось увечері за пляшкою віскі. Скріплюючи дружбу міцним напоєм, ми познайомили колег з деякими нашими традиціями. Вигуки „Будмоу!” з англійським акцентом не вщухали навіть тоді, коли ми попрощалися і пішли спати. І як ми повірили, що демонстранти справжні?
Ввечері холодно. Але наші настільки втомились за день, що спальний мішок здається просто казкою. Всі намагаються швидше заснути, бо вночі треба буде міняти патрулів і людей на „чекпойнті”.
* * *
Старшому лейтенанту Роману Білостигнюку не пощастило. Під час чергової „напруги” на „чек-пойнті” він поспішав з табору до воріт „Уест-Фру” і впав. Пошкодив пальця об автомат.
Мізинець, здавалося б, дурниця. Але французький лікар в таборі стривожено закивав головою. Глибока рана, перерізано нерв, можливо ушкоджено суглоб. Тільки серйозна операція може відновити рухливість пальця.
Супроводжую потерпілого. Летимо на „Роттердам”. Приязні голландські лікарі готові допомогти, але… Рентгенівські знімки показують, що операцію такого рівня на кораблі не зробити.
Залишається британський госпіталь десь на березі, або французькі лікарі на нашому ж рідному „Сіроко”. Переговори з французами завершуються доброю звісткою для Білостигнюка. На „Сіроко” беруться за таку операцію. Знову переліт на гелікоптері. І знову лікарі, і знову рентгенівські знімки. Постраждалий в „тільнику” винувато посміхається перед тим, як наркоз змушує його забути про біль.
Французька „Пума” наступного дня доставляє мене до „Уест-Фру”. Білостигнюк під наглядом лікарів ще два дні буде на „Сіроко”, командир якого П'єр Марі Депланк з гордістю промовив з приводу появи на борту хворого: „Ми завжди дбаємо, щоб у нас були добрі лікарі”.
Старший лейтенант Роман Білостигнюк повернувся веселий і щасливий. Палець в бинтах, а в руці пакет всіляких сувенірів на добру пам'ять від лікарів. НАТО врятувало мізинець нашого старлея! Хлопцю все ж пощастило, що попав на чудових французьких лікарів.
* * *
Наше прогресивне екіпірування, втілене в обриси камуфляжного рюкзака, не витримує випробування навчаннями.
Рвуться лямки, летять заклепки. З таким рюкзаком загалом добре хіба що зображати стиль „а-ля мілітарі”, а не воювати. Що вже й говорити про інші речі. Наприклад, „берці”, в яких місяцями тупотить українська піхота. Важкі, збивають ноги. Щоб якось підігнати таке взуття, наші перебивають дірки, щоб шнурівка була тугішою. Так хоча б ноги не повивертаєш, коли будеш стрибати.
А ще рветься так звана розгрузка – жилет на груди для набоїв. Та й бушлати під дощем мокнуть. Камуфляжна накидка типу „пончо” теж не для дощів.
Але є, перепрошую за пафосний стиль, невичерпний ентузіазм бути дійсно морською піхотою. Є й досвід чималий.
Командир роти Ігор Татарченко, наприклад, брав участь у всіх міжнародних навчаннях з 1998 року. Навчався у Великобританії – на курсах „командо”. Те ж саме стосується й інших офіцерів.
І ще важлива деталь: мовний бар'єр вже давно для більшості українських офіцерів – не бар'єр. Неодноразово так було, що британці підходять щось з'ясувати, з надією запитуючи, чи розуміють наші англійську. А у відповідь – ніяких проблем, мовляв, з англійською все гаразд.
* * *
Наші морські піхотинці завоювали симпатії зарубіжних колег. Наші готові до будь-яких випробувань – допомагати біженцям, знищувати „терористів”, патрулювати в негоду. Командир батальйону полковник Ерік Фурне каже, що йому було за честь працювати з українцями. І якщо, не дай Боже, реальні бойові дії – полковник, без усіляких сумнівів, взяв би до складу своїх сил морських піхотинців з України. Це були щирі слова – всі відчули.
Коротке прощання біля ангарів „Уест-Фру”. Українці презентують свої традиційні сувеніри – керамічну чашку з емблемою, календарі з морським піхотинцем. До речі, на календарі, віддрукованому у фотоательє Феодосії, капітан Олександр Єсін.
І поки французи всі як один уважно розглядають плакатне зображення нашого товариша, лейтенант Костя Суханюк несподівано вимовляє: „Голосуйте за Єсіна!” Тобто майже як за Єльцина.
Спочатку регочуть наші. Після перекладу – французи. Тим часом з наших рюкзаків з’являється й пляшка горілки „Неміров”.
Обличчя французів стають злегка напруженими. Вони все ще свято вірять, що ми звикли хлебтати горілку, як воду, і їм ніколи за нами не вгнатися. Але після прощальних „ста грам” на обличчях – посмішки. Всі знову відчувають себе рівними серед рівних.
* * *
Декілька годин в Единбурзі, де все просякнуте шотландським духом, в очах мигтить від традиційної тканини в клітинку.
Звуки волинок супроводжують навіть під час „екскурсій” до магазинів. Дві ночі в старовинних Казармах Редфорда, де з 1914-го року, схоже, робили лише косметичні ремонти, а все напрочуд чисто і приведене до ладу. Кожна деталь там – від старовинних, схожих на замки, будівель до безлічі оригінальних картин із зображеннями різноманітних батальних сцен – розповідає про історію.
І от, нарешті, дорога до військово-повітряної бази.
Завантаження буквально „з коліс” і політ додому. Ніяких тобі перевірок, митників чи поліції. Ми злетіли через декілька хвилин після того, як вийшли з автобуса і закидали речі всередину транспортного „ІЛа”! Бай-бай, Скотленд!
На рідному льотному полі Бельбека під Севастополем нас вже очікують суворі представники всіх українських силових відомств. В очах мигтить від кількості людей у великих, схожих на міні-аеродроми фуражках. Цей елемент форми завжди видає наше радянське минуле.
– Можна виходити?
– Стоять!
Починається довга і нудна перевірка. Нас суворо запитують, скільки пляшок віскі ми привезли з собою? Чи, не дай Боже, більше двох на кожного? А ми привезли досвід „Північного Сяйва”. Але ця подія блідне на тлі іншої. На флоті починається чергова київська інспекція. Доля кожного офіцера буде вирішена в залежності від того, як хто відкрокує по плацу, відгорланить стройову пісню і покаже конспекти з гуманітарної підготовки.
На аеродромі звучить Національний гімн. Всі виструнчились.
Як я люблю тебе, Україно!