А ты, буй Романе, и Мстиславе!
Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дєло.
Высоко плаваеши на дєло въ буести,
яко соколъ на вєтрехъ ширяяся,
хотя птицю въ буйстве одолєти.
Суть бо у ваю желєзыи паробци
подъ шеломы латиньскыми.
Тъми тресну земля, и многы страны
Хинова,
Литва,
Ятвязи,
Деремела,
и Половци сулици своя повръгоша,
а главы своя подклониша
подъ тыи мечи харалужныи
Світлій пам’яті батька Бориса Івановича присвячується
На сторінках давньоруських літописів згадується біля 360 імен князів – представників правлячої на Русі династії. [1] Ясна річ, що це далеко не всі володарі з династії Рюриковичів, яким на той далекий час судилося князювати в одній з найбільших середньовічних держав. Більшість цих, навіть відомих з джерел, князів, навряд чи можуть представляти інтерес як об’єкт для біографічного дослідження. Проте серед міріади політичних зірок є найбільш яскраві, постаті яких заслуговують на те, щоб читач довідався про головні віхи їх життя, про політичні дії, наміри, нереалізовані плани та прагнення, тим більше, що в узагальнюючих працях їм, як правило, присвячені лише скупі рядки, у винятковому випадку сторінки.
Серед таких видатних князів, життя і правління яких були важливими віхами в історії України-Русі, можна перш за все назвати імена Святослава Ігоровича, Володимира Святославича, Володимира Всеволодовича “Мономаха”, Ярослава Володимировича “Осмомисла”, Данила Романовича “Галицького”, діяльність яких доволі грунтовно висвітлена в літературі.[2] В запропонованій книзі ми хотіли б привернути увагу шанувальників старовини до постаті галицько-волинського князя Романа Мстиславича (роки життя – прибл. 1153/1154 – 19 червня 1205 рр.).
Дослідження життя та політичної діяльності князя Романа дуже важливе, оскільки вони відбувалися на історичному переломі, коли “стара” Київська держава,[3] яка в XII столітті змінила форму свого політичного існування, поступово сходила у минуле, коли створювався фундамент нових державних організмів, що у перспективі повинно було призвести до виникнення централізованих станово-представницьких монархій. І саме князю Роману Мстиславичу судилося створити саме такий прообраз нової за політичним змістом держави. На превеликий жаль, трагічність розвитку Південно-Східної Європи у другій половині XIII ст. призвела до небажаних негативних процесів у розвитку краю, що пізніше наклало свій драматичний відбиток на розвиток історії України у подальші століття.
Особа князя Романа Мстиславича не обминалася і не обминається в літературі з історії Східної Європи, проте, в основному, ця увага реалізується у формі невеликих нарисів в працях з історії Південно-Західної Русі часів князювання там князя Романа, у відносно вузьких за темою, спеціальних дослідженнях з політичної історії Русі, де в кращому випадку розглядаються лише окремі конкретні епізоди з життя південноруського володаря.
Про життя князя Романа можна знайти цікаві повідомлення у пам’ятках давньоруської писемності. Про важливі факти його діяльності розповідають і різні іноземні епістолярні пам’ятки, що далеко не властиво висвітленню в джерелах біографій багатьох інших, навіть видатних східнослов’янських володарів. Проте, як не дивно, незадовільний сучасний стан знань про фундатора Галицько-Волинської держави викликаний, у значній мірі, саме характером збереження інформації про нього в джерелах. Так, в них, в основному, збереглися повідомлення лише про останні п’ятнадцять років життя князя, хоча у висвітленні і цього періоду ми зустрічаємо з нашої теми чимало лакун. Зокрема, з давньоруських літописів ми не дізнаємося про одну з найважливіших подій історії Русі кінця XII ст. – зайняття Романом Галича, слабо показана в них і історія останнього походу князя на Польщу, під час якого він загинув. Практично в сучасних пам’ятках не висвітлені дитинство князя, його діяльність у 80-х роках XII ст., недостатньо розповідається про політику галицько-волинського володаря щодо Києва на початку XIII ст., його відносини з сильним північноруським князем Всеволодом Юрійовичем.
Жорстока політична боротьба між князями Русі, вельми непрості відносини Романа з сусідами наклали свій відбиток на характері показу діяльності князя в творах його сучасників – різних за політичною орієнтацією авторів. Трошки забігаючи вперед, зазначимо, що як в вітчизняних, так і в іноземних джерелах спостерігається стійка тенденція до доволі негативного, упередженого ставлення до князя Романа. Це пов’язано перш за все з тим, що волею долі та історичних обставин автори літописів та хронік, де збереглася інформація про князя, писали свої твори при дворах монархів, з якими у Романа Мстиславича були досить часто напруженні відносини – польських князів Казимира II “Справедливого” та Лешка “Бялого”, руських князів Андрія Володимировича “Боголюбського”, Рюрика Ростиславича та Всеволода Юрійовича “Велике Гніздо”. Додаткову складність для реконструкції біографії створює специфіка різних за жанром написання пам’яток, де згадується князь Роман, а саме свідоцтв Київського кінця XII ст. літопису та новгородських літописів, повідомлень “Слова о полку Ігоревім” та тексту преамбули до Галицько-Волинського літопису, деяких інших свідоцтв цього написаного у жанрі військових повістей літопису, матеріалів іноземних джерел, перш за все польських – хроніки Вінцентія Кадлубка та Великопольської хроніки, численних анналів (“рочників”).[4]
Характер збереження в сучасних пам’ятках повідомлень про галицько-волинського князя Романа вимушує зразу ж визнати, що в запропонованій праці буде чимало гіпотез, припущень, деякі питання через відсутність інформації в джерелах залишаться невисвітленими. Крім опрацювання повідомлень сучасних добі джерел, автор прагнув використати весь доробок своїх попередників, без досліджень яких навряд чи можна було б написати цю книгу. Грунтовний розгляд деяких аспектів нашої теми в історіографії надав можливість нам висвітлити їх на сторінках цього дослідження менш докладно. Як і більшість інших наукових праць, ця монографія готувалася у тісному контакті з колегами – співробітниками відділу історії середніх віків та сектору з історії Київської Русі Інституту історії України НАН України, яким автор висловлює свою щиру подяку за допомогу під час підготовки книги. На завершення хотілося сказати добре слово про працівників бібліотек в Харкові, Києві, Львові, Вільнюсі, Москві, Санкт-Петербурзі, допомога яких відіграла велику роль в роботі над рідкими виданнями джерел та літератури.
Перші оцінки політичним діям південноруського князя Романа дали вже його сучасники, причому ці оцінки у певній мірі наклали відбиток на подальший розвиток усієї історіографічної “романістики”.[5] До цього необхідно додати, що означені характеристики з самого початку були далеко не адекватними. Попри поширені зараз в популярній літературі уявлення, можна вважати, що першими найбільшу увагу постаті князя Романа приділили його суперники і, цілком зрозуміло, що в цих творах князь висвітлюється в негативних тонах. Так, зокрема, оцінюється волинський князь на сторінках суздальського літопису при описі відомої битви Романа з великопольським князем Мешком II “Старим” на річці Мозгаві (вересень 1195 р.). Тут відзначається, що через нерозумну поведінку – небажання підписати мирну угоду з Мешком, вороже ставлення до боярства – Романа у битві з поляками спіткав закономірний результат – “потопташа Ляхове Русь и победи Межька Романа”. Така оцінка дій волинського князя багато в чому була спровокована тим, що автором цієї частини літопису був ігумен київського Видубицького монастиря Моісей, прибічник суперника Романа київського князя Рюрика Ростиславича.[6]
Для порівняння відзначимо, що в польських джерелах участь волинського князя у війні з Мешком подається більш об’єктивно, визнається важлива роль Романа в подіях, а негативні наслідки зіткнення показані як для однієї, так і для іншої сторони. Така специфіка показу мозгавських подій в джерелах стало причиною певних проблем для оцінки їх в історичній літературі.
Негативне ставлення до князя Романа, яке можна спостерігати в хроніці краківського єпископа Вінцентія Кадлубка, пояснюється декількома причинами. Перш за все, необхідно відзначити загальну негативну позицію польського автора до русичів, впливу на таке ставлення походу Романа Мстиславича на Польщу влітку 1205 року. Але, крім цього, такий підхід у висвітленні постаті князя Романа був викликаний у Кадлубка і іншими обставинами: польський хроніст на прикладі висвітлення діянь князя Русі прагнув розвити власну історіософську концепцію про необхідність гармонії між монархом і магнатерією. Цього, на думку Вінцентія, не було на Русі, де Роман жорстоко переслідував своїх підданих – галицьких бояр.
Одночасно, недивлячись на означену тенденційність, польський автор часто був вимушений визнавати заслугу Романа при описі конкретних подій. На це, ясна річ, впливало не те, що руський князь доводився племінником польським князям Мешку III та Казимиру II, а пояснюється великою роллю Романа в тих подіях, допомогою, яку волинський володарь надавав малопольським князям Казимиру II та його синам Лешку та Конраду – сеньорам Вінцентія.[7]
У негативному ключі дає інформацію про руського князя написана під впливом попереднього твору Великопольська хроніка, в якій у порівнянні з хронікою Кадлубка додається опис подій червня 1205 року під Завихостом, де загинув під війни з малопольськими князями Роман Мстиславич. У висвітленні конкретних сторінок біографії галицько-волинського володаря автор Великопольської хроніки вносить чимало “кореляцій”. Він переносить події 1182 р. під Берестям на пізні події 1189 р., пов’язані з Галичем, плутає матір Романа Агнесу з іншою дочкою Болеслава III Криворотого Юдитою.[8]
Значно більші за обсягом є свідоцтва про Романа в найбільшій пам’ятці польської середньовічної історіографії – “Хроніці” Яна Длугоша (XV ст.), який для висвітлення історії сусідньої з Польщею Русі широко залучив свідчення давньоруських літопи- сів.[9] При написанні праці автор у дусі тогочасної історіографії вніс чимало власних фантазій, що ускладнює вивчення хроніки як джерела інформації про князя та для використання його повідомлень. Так, зокрема, в хроніці вміщено розповідь про втечу візантійського імператора Олексія III Ангела до князя Роман, факт якої не знайшов підтвердження в сучасних подіям джерелах.[10]
Більш виважено вимальовує образ південноруського володаря Мацей Стрийковський (XVI ст.), який прагне оцінювати джерела своєї праці. Проте, як і його попередники – представники польської хронографії, Стрийковський представляє князя Романа як ворога Польщі, як тирана власного народу. На його думку, Роман “до Галича переніс руську монаршу столицю з Києва, посадивши на київське князівство Ростислава Рюриковича”. Велику увагу автор приділяє подіям під Завихостом, де, на думку польського автора, сталася видатна перемога польського війська над руським. В роботі М.Стрийковського залучено цікаві відомості фольклорного характеру про відносини західноруського володаря до литовців.[11]
У подальшій польській історіографії XVII– XVIII ст., хоча елемент критичного підходу до джерел посилюється, в цілому зберігається тенденція до висвітлення образу галицького князя та його діянь в негативному дусі. Зокрема, “нестор” новітньої польської історіографії Адам Нарушевич (XVIII ст.) в цьому плані навіть перевершує попередників, назвавши Романа “лютим” Бузирісом.[12]
Польська середньовічна історіографія справила значний вплив на сучасну їй історичну думку східнослов’янського світу, проте у плані оцінки власної давнини українські, білоруські та російські автори XVII–XVIII ст. досить критично ставляться до матеріалів польських історичних праць. Це стосується, у значній мірі, і нашої теми.
В Густинському літопису згадуються найбільш важливі віхи з життя західноруського князя. При оцінці діяльності цього володаря автор пам’ятки пише, що він – “лютий властолюбець, який завжди любить розбрат”, не виконує своїх зобов’язань щодо інших. Однак така характеристика пов’язана не з впливом польської традиції, а з симпатією автора до київського князя Рюрика, по відношенню до котрого Роман “гнівався безпідставно і шалено”. Все це, однак, не завадило при описі подій під Завихостом, авторові відзначити, що тоді “загинув цей великий серед князів Роман Мстиславич”.[13] Остання характеристика випливала з іншої, більш поширеної в давньоруській історичній та державно-ідеологічній думці тенденції, пов’язаної з прославленням князя (до цієї теми ми спеціально повернемося в останньому розділі праці).
Аналогічно з автором Густинського літопису висвітлює біографічні свідчення про Романа Феодосій Сафонович, який, з одного боку, відзначав жорстокість князя по відношенню до власних підданих, прагнення стати самодержцем у Києві, а, з іншого, відзначає мужність Романа під час боротьби із зовнішніми ворогами.[14] Такий підхід вплинув на виникнення у подальшій історичній літературі Східної Європи XVIII – початку XIX ст. досить суперечливої тенденції у висвітленні постаті галицько-волинського володаря.
Непересічне значення для вивчення біографії Романа, становленні історичних уявлень про князя мають матеріали праць В.М.Татіщева. Перш за все це пов’язано із збереженням у творах російського вченого XVIII ст. відомостей, яких ми не знайдемо у більш ранніх джерелах. Безумовно, подання цих свідоцтв у переказі, відсутність глибокої критики цих джерел самим В.М.Татіщевим ускладнюють роботу по їх вивченню, проте дослідники спадщини вченого вже прийшли до висновку про відсутність у російського історика прагнення сфабрикувати наведену в його працях інформацію.[15] Для нашої теми особливою цінністю є розповідь В.М.Татіщева про прагнення Романа створити “Добрий порядок” державного устрою Русі.[16]
В праці В.М.Татіщева зустрічається досить яскравий і багатоплановий опис портрета Романа Мстиславича. “Цей Роман Мстиславич, внук Ізяславів, ростом був не дуже високим, проте широким і надмірно сильним; обличчя мав червоне, очі чорні, ніс великий з горбом, волоси чорні та короткі; лютий у гніві; недорікий, коли сердився не міг довго слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив, проте жодна ним не володіла. Воїном був хоробрим і хитрим, у керівництві полками найкраще себе показав, коли велике військо угорців своїм малим розбив. Все життя своє у війнах провів, багато перемог здобув і під час однієї переможеним став. Всім сусідам був страшний”.[17] На жаль, важко сказати про ступінь відповідності цього опису реальності, проте відомі факти з біографії Романа, сам зміст і характер татіщевської розповіді дають підставу бачити у наведеному фрагменті елементи реальності і неупередженості.
Досить грунтовно політичну діяльність князя Романа Мстиславича описує М.М.Карамзін. Але відомості про неї явно не вписувалися в історіософську схему князів київських, володимирських та московських, створених російським історіографом. Це призвело до того, що постать князя подана вченим у вкрай темних барвах, як “тирана”, “князя жорстокої вдачі”. Так коментуючи час перебування Романа у Новгороді наприкінці 60-х років XII ст., де молодий Роман вельми позитивно себе проявив, російський вчений не втримується від такої характеристики: “Багатьма блискучими властивостями був достойний свого пращура Мономаха, але він, на нещастя, жертвував властолюбству правилами доброчеснос- ті”. Вчений особливо наголошує на конфліктності Романа у його відносинах з вельможами, при цьому повторює згадану вище характеристику князя Романа, зроблену Адамом Нарушевичем: “Тоді цей князь, злий під впливом ненависті до вельмож, почав лютувати як другий Бузиріс у своїх володіннях”.[18] Заслугою М.М.Карамзіна було те, що він залучив до наукового обігу майже повний обсяг джерел з нашої теми. З цього часу робота дослідників, їх нові спостереження багато чому залежали від вдосконалення і поглиблення методики аналізу матеріалів письмових пам’яток.
Подальша історіографія XIX ст. не прийняла різко негативної характеристики князя Романа. Важливою ознакою праць істориків було й те, що тепер вчені стали приділяти більшої уваги державним факторам розвитку давньоруського суспільства, у тому числі і політичним процесам у Південній Русі. Так, М.Польовий відзначає могутність князівства, яке побудував князь Роман: “Ніколи ще Галицьке князівство не розширяло так далеко своїх меж”. Відрізняється від позиції М.М.Карамзіна і зроблена М.Польовим характеристика Романа Мстиславича: “Наскільки хитрий, настільки хоробрий і лютий, справжній Карл Сміливий нашої історії, Роман, безумовно, чекав того часу, щоб справитися з руським Людовиком XI Всеволодом Георгієвичем”. М.Польовий критикує М.М.Карамзіна за невірну оцінку постаті князя Романа, некоректну характеристику його відносин з сильним суздальським князем. Зокрема, історик підкреслює, що Карамзін “не бачить того, що дивний Всеволод не був володарем Романа, і що Роман використовував Всеволода своєю заповзятою політикою”. Іншим князям, на думку вченого, “не вистачало розуму Романа, його дієвості, його неприборканої хоробрості”.[19] Цікаво, що трошки раніше доволі високо князя Романа як політика оцінив один з перших австрійських істориків Галичини Й.Енгел. Так, описуючи вмілу інтригу Романа з галицькими боярами, які під впливом волинського князя напали на свого володаря Володимира Ярославича, цей історик називає Романа Мстиславича “Рішельє півночі”.[20]
І для праць інших російських дослідників цього часу було притаманне бажання давати у цілому позитивну характеристику Романа. М.П.Погодін, підбиваючи підсумки політичній діяльності західноруського князя, відзначає, що той “в молодості відбив блискучу рать Андрія Боголюбського від Новгорода, в старості став найсильнішим володарем на півдні, зайняв Галич, контролював Київ, розбив половців, захистив Візантійську імперію від нападу варварів, приборкав ятвягів і литовців”. Особливу увагу історика привернув похід Романа Мстиславича проти степовиків у 1203 році, який він пов’язує з реалізацією русько-візантійських домовленостей про боротьбу проти кочівників.[21]
Найбільш докладно з російських істориків XIX століття етапи життя галицько-волинського князя висвітлені в працях С.М.Соловйова. Діяльність Романа дослідник розглядає в контексті власної концепції переходу від родинних князівських відносин до державних. Зображуючи князя як провідника нових явищ у Південній Русі, звертаючи увагу на його видатні особисті риси, вчений одночасно відзначив, що “підгрунтя Галицького князівства не мали в собі тих умов міцного державного побуту, які існували на півночі і якими скористалися місцеві князі для збирання Руської землі, для утвердження в ній єдності і порядку”. Автор грунтовно висвітлив прагнення суздальського князя Всеволода посварити між собою південноруських князів, одночасно підкресливши, що “Роман дійсно прагнув до миру на Русі”. В праці звертається увага на значне місце в діяннях Романа змагань за володіння в Київській землі, оскільки вони мали велике значення для зміцнення його позицій на Русі. Дослідник, на відміну від своїх попередників, відзначає, що суперник Романа Мстиславича київський князь Рюрик Ростиславич не міг втрутитися в справи Галича, бо йому доводилося постійно рахуватися із складним для себе перебігом подій на Чернігівщині. “Роман Мстиславич, – резюмує життєдіяльність князя С.М.Соловйов, – отримавши у спадщину від батька незвичайну дієздатність, заповзятливість, невтому, не любив відступати від раз взятого наміру і не гребував засобами при його здійсненні”.[22]
В працях В.Й.Ключевського спеціально не розглядалися обставини діяльності Романа, проте вчений звернув увагу на те, що цей князь “пропонував, між іншим, змінити порядок заміщення київського великокнязівського столу… Князі не прийняли цієї пропозиції”.[23] Таким чином, цей дослідник вперше сприйняв як реальне повідомлення В.М.Татіщева про прагнення Романа встановити новий порядок князівського управління на Русі.
Досить оригінально політичну кар’єру Романа Мстиславича оцінив на початку XX століття відомий російський історик О.Є.Пресняков. З одного боку, вчений відзначає князя як енергійного і впливового учасника життя Південно-Східної Європи, який “сильною рукою немов би стримав процеси розкладу Південної Русі, згуртував її частини довкола нового політичного центру”. Однак, на думку вченого, така діяльність суперечила об’єктивним процесам розпаду Русі. “Його велика енергія зупинила на короткий час коло історії в долі Південної Русі”.[24]
Досить докладно життя і політична кар’єра Романа висвітлювалася в дослідженнях з історії України, з минулого західноруських земель. І тут першою слід назвати велику, написану на широкому колі джерел, перш за все літопсів, працю з історії Волині та Галичини Дениса Зубрицького. На думку автора, який докладно висвітлив головні факти біографії Романа Мстиславича, той – “князь мужній, дотепний, але властолюбний”. Перебуваючи під впливом концепції М.Погодіна, Д.Зубрицький прагне показати державні аспекти розвитку Волині та Галичини часів Романа. Автор уважно розглядає складне питання про статус Києва напередодні смерті князя Романа, справедливо вважає, що немає підстав заперечувати можливість контролю над цим містом галицько-волинського князя. Що стосується питання про характер взаємин останнього з Всеволодом Юрійовичем, то дослідник робить висновок, що після приєднання Галича волинський князь по могутності зрівнявся із суздальським. Слід відзначити і один суттєвий помилковий погляд історика. Спираючись на некоректні повідомлення пізніх літописів, Д.Зубрицький вважав, що влітку 1205 р. Роман йшов у похід не проти, а на допомогу краківському князю.[25]
В другій половині XIX ст. вийшли низка нових важливих праць з історії Південно-Західної Русі, де, зокрема, розглядається структура володінь, що належали Роману, дається оцінка деяким фактам його біографії.[26] Новий аспект в характеристиці Романа можна знайти в творах М.І.Костомарова, який звертає увагу, що західноруський князь у своїй діяльності відбивав прагнення народу. “Народ південноруський шукав вже особу, довкола якої хотів згрупуватися в єдності своєї нації…”. “Роман думав про єднання Південної Русі під однією самобутньою владою, і дійсно був вже справжнім володарем її”. Виходячи з цієї тези, історик мотивував жорстокість поведінки Романа щодо бояр саме тим, що такими діями князь відбивав прагнення певних прошарків суспільства.[27] В цьому відношенні погляди М.І.Костомарова істотно відрізнялися від оцінки князя Романа М.П.Дашкевича, який вважав, що виникнення “нового порядку” в Галичині та на Волині були справою суто Романа, і разом з його відходом до могили вона потерпіла повної невдачі.[28]
В дослідженнях другої половини XIX – початку XX ст., як і в працях попередніх часів, головна увага, в основному, приділялася висвітленню останніх п’ятнадцяти років життя галицько-волинського князя. Зокрема, А.Андріяшев докладно розповідає про боротьбу Романа за піднесення свого впливу на Русі, аналізує взаємини волинського князя з руськими та польськими князями. Необхідно відзначити, що при викладенні подій у історика часто не має достатньої чіткості, оскільки робота не завжди спирається на результати серйозного критичного аналізу джерел. Історик вважає, що Роман зазнав страшної поразки під Мозгавою (1195 р.), а події під Завихостом в червні 1205 р. передані на підставі переказу хроніки Длугоша. Проте необхідно зазначити, що автор робить цікавий висновок про загибель князя Романа під час рекогносцировки. А.Андріяшев пише, що “смерть Романа була тяжким ударом для всієї південної Русі”.[29]
М.С.Грушевський висловив досить цікаву думку, що однією з причин, яка викликала відмову Рюрика прийняти пропозицію чернігівського князя Святослава зайняти Галич у 1189 р. було небажання київського князя “озброїти проти себе Романа”. Сімейний конфлікт в родині Романа, як вважає вчений, був інспірований суздальським князем Всеволодом. Захоплення Галича Романом, на думку вченого, призвело до зміни політичної ситуації в південноруському краї. Чернігівські Ольговичі вступили в союз із Рюриком, в той же час київське населення бажало знайти під Романом спокій і захист від половців. Вчений відзначає, що у своїй київській політиці Роману Мстиславовичу необхідно було рахуватися з Всеволодом, проте галицький князь “відчував себе господарем у Київській землі”. Одночасно М.С.Грушевський заперечує А.Андріяшеву, який вважав, що напередодні смерті Роман був князем у Києві. Дослідник аргументовано доводить, що в Києві тоді під контролем галицько-волинського князя сидів син Рюрика Ростислав.[30]
У першій половині XIX ст. відбулася значна кореляція підходів до вивчення історії Польщі в цілому, її відносин з Руссю зокрема. Значний вклад у цьому процесі здійснив автор першої узагальнюючої побудованої на тогочасній критиці джерел праці з історії Польщі німецький історик професор Познаньського університету Ріхард Рьопель. На відміну від Адама Нарушевича, цей дослідник прагнув критично ставитися до повідомлень хроніки Яна Длугоша, він з кожного приводу перевіряв свідоцтва останнього з матеріалами більш ранніх хронік, віддаючи перевагу інформації останніх.[31]
В 70–80 рр. XIX століття значної уваги постаті князя Романа було приділено в перших польських спеціальних дослідженнях з історії Русі і Польщі. Зазначимо, що для польської історіографії цього часу було притаманне певне перебільшення впливу Польщі на сході, особливо за часів краківського князя Казимира (1177–1194 рр.), простежується недостатньо критичне ставлення до тенденційних щодо Русі повідомлень хроніки Вінцентія Кадлубка. Проте К.Горський все ж таки, на відміну від польських середньовічних авторів, вимушений був визнати відсутність якоїсь залежності Романа від Казимира.[32]
На відміну від нього, С.Смолька – автор фундаментального дослідження “Мешко Старий та його вік”, де чимало уваги було приділено взаєминам пястівської Польщі з Руссю в другій половині XII – на початку XIII ст., прагне довести факт підкорення земель Південно-Західної Русі Малій Польщі в часи правління Казимира II Справедливого: “На усьому руському прикордонні, в Дрогичині, в Бресті, в Володимирі, в Белзі і в Галичі володарювали князі, яких Казимир сміливо міг називати своїми ленниками”. Але після завоювання Галича Роман “підкорив собі усю південну Русь, і, домовившись з Всеволодом суздальським, протягом кількох років був на півдні руських земель тим, ким Суздалець був на півночі. Ні про яку залежність Романа краківському трону не можна було й і мріяти”.[33] Л.Дроба відзначив, що з перших кроків Романа в політиці ніхто не міг побачити в цьому покірливому князеві “майбутнього лева Волині та самодержця всієї руської землі”.[34]