Останній період життя князя Романа проаналізував польський дослідник початку XX ст. А. Яблоновський, який в праці “Історія південної Русі” пише, що при Романі Галич фактично перетворився в столицю південної Русі, в Києві Роман мав спочатку свого намісника, а згодом під зверхністю галицького князя та Всеволода суздальського в стольному місті на Дніпрі правив Рюрик.[36]
Чимало уваги постаті Романа Мстиславича приділено М.С.Грушевським на сторінках фундаментальної “Історії України-Руси”. Вчений відзначає, що після захоплення Галичини “Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнішим, а при своїх здібностях і енергії – і найвизначнішим з українських князів”. Наслідком цього стала поява нового політичного центру – Галича. Зосередивши свою увагу на розгляді взаємин Романа і Всеволода у порівнянні з своїми ранніми працями, М.С.Грушевський відзначає тенденційність висвітлення цих стосунків суздальським літописцем. Спільна опіка над Києвом дала Роману “можливість нацькувати Всеволода проти своїх ворогів і фактично контролювати Подніпров’є”. В праці вперше зроблена спроба датувати час оволодіння Романом Галича і утворення єдиного Галицько-Волинського князівства. В дослідженні вчений спеціально зупиняється на декількох складних в плані трактування сторінках біографії Романа – події в Бересті в 1182 р., обставинах останнього походу князя в 1205 р. під Завихост.[37]
Сучасник М.Грушевського львівський вчений С.Томашівський в своїй узагальнюючій праці з середньовічної історії України висвітлює історію Русі з позицій державницької школи, зосередивши головну свою увагу на висвітлення місця цієї держави в міжнародних та церковно-політичних взаєминах. На думку автора, велике значення для формування Романа як політика мало його виховання в дитинстві за кордоном. Ще під час перебування у Новгороді, на думку історика, “сей молодий князь здобув собі прихильність” місцевого населення. Розвиваючи тему, розпочату вище згаданим Л.Дробою, дослідник підкреслює значення добрих стосунків Романа з Угорщиною у боротьбі Романа за Галич.
С.Томашівський висловлює думку про існування аналогічних відносин волинського князя із Суздальським князівством і, ймовірно, Німеччиною. Як і В.Абрахам, львівський історик вважав, що в 1205 р. Роман прагнув здійснити далекосяжну політичну акцію на Заході – похід в Саксонію. Роман, на думку автора, “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля”.[38]
Погляд В.Абрахама та С.Томашівського про похід Романа в Саксонію в 1205 р. підтримав і розвинув у спеціальному дослідженні про релігійні стосунки Русі з Римом М.Чубатий. Історик писав: “Маємо підставу здогадуватися, що похід Романа на Польщу не був сусідньою війною, а єдиним епізодом великої боротьбі Вельфів з Гогенштавфенами”. Для аргументації своєї позиції автор навів свідоцтва інших джерел, хоча використання деяких з них, наприклад, “Діянь єпископів хальберштатських” не можна вважати правомірним.[39]
Велике значення діяльності Романа Мстиславича у політичному житті Русі підкреслюється в загальних працях з історії України, що були написані українськими істориками у діаспорі у дусі концепції М.Грушевського та С.Томашівського, прихильники якої не вбачали особливої різниці між Руссю і більш пізньою Україною. Так, Д.Дорошенко пише, що “Роману удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка об’єднала українські землі від Карпатів до Дніпра”.[40] На думку М.Голубця – автора розділу про Русь XII – XIII ст. в “Великій історії України” – не має підстав для перебільшення впливу релігійного моменту на політичні дії князя Романа. Історик не погоджуються з характеристикою про якусь виняткову жорстокість Романа Мстиславича по відношенню до бояр. “Православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву лєгенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек”.[41] М.Андрусяк звертає увагу на те, що Роман не хотів сідати князем у Києві, бо “він уважав його за окраїнний город своєї держави”.[42] З близьких позицій пише і М.Кордуба, який відзначає, що Роман “зрозумів, що погоня за маревом київського престола не лише не приносить ніяких реальних користей, але зовсім безцільно виснажує сили та енергію князів, ставляючи їх перед непоборними труднощами”. Розвиваючи погляди своїх попередників, вчений вважає, що наприкінці XII ст. реально на базі колишньої Русі в Східній Русі виникають дві нові держави – “суздальсько-ростовська” та “галицько-володимирська”.[43] Н.Полонська-Василенко підкреслює, що “Роман став володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі – від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в’язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, спільна історична традиція”. Смерть князя Романа “була величезною катастрофою для України.”[44]
З близьких до історіографії XIX – початку XX ст. позицій історія Південно-Західної Русі, біографія князя Романа висвітлювалася в історичній літературі радянської України у міжвоєнний період. Так, К.Г.Гуслистий відзначав, що при князі Романі “виникло могутнє Галицько-Волинське князівство, яке значний час відігравало головну роль в історії України”. На думку дослідника, джерела зображають галицько-волинського володаря “князем надзвичайно хоробрим, фізично дужим, енергійним, розумним, наполегливим політиком, дуже жорстоким до своїх ворогів. Ці властивості і допомогли йому відіграти видатну роль в історії Галицько-Волинського князівства”.[45] К.Г.Гуслистий також вважав, що напередодні смерті князя Романа Київ знаходився під спільним суверенітетом галицького та суздальського князів. Історик підкреслює, що Галицько-Волинське князів- ство “довгий час відігравало головну роль в історії України і прагнуло об’єднати роздроблені українські землі в єдину централізовану державу”.[46] З другої половини сорокових років під впливом відомих рішень партійно-ідеологічних установ історія Галицько-Волинської Русі, як і в цілому Русі, дистанцію- ється від більш пізньої історії України.[47]
В міжвоєнний період постать Романа, його взаємини із західними сусідами знайшли докладне відображення в дослідженнях польських дослідників. На думку С.Закжевського, в останніх роках XII – на початку XIII ст. відбувався процес поширення польських впливів на Русь, між Польщею та Угорщиною відбувся розділ сфер впливу на сході.[48] При розгляді питання про битву під Завихостом інший польський історик С.Захоровський вважає незрозумілими причини конфлікту між нещодавніми союзниками Романом і Лешком, заперечує можливий зв’язок походу галицького князя з подіями в Саксонії.[49]
В 1925 р. вийшла праця Б.Влодарського, де спеціально розглядаються питання східної політики Малопольського князівства за часів Лешка Бялого (1194–1227 рр.). В дослідженні чимала увага приділяється особі Романа, який, як вважає історик, прагнув створити міцний державний організм. Стосунки Романа і Лешка висвітлюються на фоні взаємин їх держав з Угорщиною, а також з урахуванням впливу на них міжкнязівських конфліктів на півдні Русі. Автор підкреслює важливість польської політики у діяльності галицько-волинського князя, підкреслює прагнення Романа мати у Польщі прихильних собі володарів. Чимало уваги вчений приділяє останньому драматичному епізоду життя Романа, наголошуючи на необхідності при його розгляді комплексного аналізу повідомлень польських та давньоруських джерел. Історик також не сприймає концепцію, згідно якої Роман бажав втрутитися в конфлікт Вельфів та Гогенштауфенів. У порівнянні з працею Л.Дроби, Б.Влодарський вважає впливи Польщі на Русь на межі XII – XIII ст. значно більшими. Він абсолютизує роль особистих династичних зв’язків у міждержавних відносинах Русі і Поль- щі.[50] В середині 30-х років А.Вількевич-Вавжиньчикова присвятила свою велику статтю про роль русько-польських відносин межі XII – початку XIII ст. з’ясуванню найбільш складних, невирішених питань. Зокрема, дослідниця відзначає, що у працях її попередників при висвітленні теми досить часто або відсутні загальні оцінки, або їм притаманне перебільшення ефекту результатів польської політики на сході. Історик доводить ймовірність інформації Вінцентія Кадлубка про події у Бересті 1182– 1183 рр., зокрема участі в них князя Романа, звертає увагу на необхідність уважного вивчення відомостей про Русь у працях В.М.Татіщева. Події під Завихостом (1205 р.) не знайшли достатнього висвітлення у праці, проте дослідниця наголосила на необхідності більш ретельного аналізу давньоруських літописів при розгляді проблеми, оскільки вони, на думку історика, дають найбільш об’єктивну інформацію.[51]
Не дивлячись на критику поглядів В.Абрахама, С.Томашівського та М.Чубатого з приводу направленості походу Романа 1205 р. на Польщу в працях польських дослідників 20-30-х років, думка перших набула на межі 40-50-х років відродження у працях В.Т.Пашуто, який знову наголосив, що під час останнього свого походу князь Роман прагнув досягти Саксонії. На сторінках монументальних “Нарисів історії СССР” дослідник навів основні етапи життєвого шляху видатного давньоруського князя підкреслив його велике прагнення об’єднати Південно-Західну Русь. Історія Південно-Західної Русі, діяльність князя Романа по створенню Галицько-Волинського князівства наприкінці XII – на початку XIII ст. докладно представлена на сторінках спеціальної монографії автора “Нариси історії Галицько-Волинської Русі”. Чимало фактів із зовнішньополітичної діяльності князя Романа на підставі вивчення значного корпусу вітчизняних та іноземних джерел наведена істориком у монографії “Зовнішня політика Давньої Русі”. Зокрема, В.Т.Пашуто зробив спробу зв’язати причини останньої виправи галицького князя на Польщу не тільки з подіями в центральній Європі, а й ситуацією в польському Помор’ї. Він вперше досить детально розглянув обставини перебігу взаємин Романа з Візантією.[52]
Значну увагу аналізові окремих епізодів політичної діяльності князя Романа приділяє в книзі та статті, присвяченим взаєминам Русі і Польщі в останні десятиліття XII – на початку XIII ст. Броніслав Влодарський. Зазначимо, що вивченню проблем взаємин двох слов’янських країн видатний польський дослідник присвятив майже півстоліття свого тривалого наукового життя.[53]
В книзі І.П.Крип’якевича “Галицько-Волинське князівство”, яка була завершена в 1967 р., зібрана дуже важлива інформація з різних аспектів історичного розвитку Галичини та Волині, подано стислий нарис політичної діяльності князя Романа. Вчений, зокрема, відзначав велике значення волинського князівства як політично-адміністративної структури, на яку постійно спирався Роман Мстиславич. Він справедливо відзначає, що тут “його брати та племінники, хоч і мали свої уділи, окремої політики не вели, а в усьому підкорялися Романові. Підтримкою служили йому володимирські “ліпші мужі”, бояри і верхівка міст, які повністю солідаризувалися з планами князя”. В роботі чітко відзначено, що швидка перемога в 1199–1202 роках “над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався всією територією над Дністром, Сяном і Бугом”. Є в монографії і спірні твердження. Зокрема, дослідник вважає, що князь Роман “встряв у дрібну феодальну боротьбу, яка руйнувала Київщину, і витратив на це багато даремних зусиль”.[54]
Постать князя Романа Мстиславича знайшла значне місце в творчості М.Ф.Котляра. Зокрема, в статті “Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р.?” вчений розглядає обставини походів західноруського князя проти половецьких орд наприкінці XII – на початку XIII ст., висвітлює вплив цих військових акцій на розвиток взаємин Русі і Візантії. В інших розвідках автор спростовує інформацію Яна Длугоша та Густинського літопису про подорож візантійського імператора Олексія III Ангела до Галича у 1204 р. В науково-популярному нарисі дослідник відзначає внесок Романа у розвиток військової справи на Русі. Основні віхи життя Романа наведені книзі “Галицько-Волинська Русь” та у докладній біографії його сина князя Данила. Важливим доробком для вивчення історії Волині та Галичини стала солідна монографія М.Ф.Котляра з історії державно-територіального устрою та виникнення міст у Південно-Західній Русі.[55] Оцінюючи значення держави Романа, історик підкреслює, що вона була недовговічною і неміцною. На Галичині, на думку М.Ф.Котляра, “Роман так і не зумів приборкати боярських олігархів, ні зміцнити своєї влади”.[56]
Б.О.Рибаков висловився на користь можливої достовірності свідоцтв В.М.Татіщева про проект державної перебудови Русі, висунутий незадовго до смерті князем Романом. На думку вченого, після того, як Волинь і Галич були об’єднані в одне князівство, воно стало “рівним великим європейським королівствам. Коли ж Роман оволодів і Києвом, в його руках опинився компактний кусень руських земель, який дорівнювався Священній Римській імперії Фрідріха Барбароси”. Постать князя привернула увагу історика і у зв’язку з його багаторічним дослідженням “Слова о полку Ігоревім”, в якому Романа Мстиславича згадано серед найбільш видатних князів Русі.[57]
Головні події з біографії князя Романа Мстиславича, в основному на підставі свідоцтв літописів, навів О.М.Рапов в монографії “Князівські володіння на Русі X – першої половини XIII ст.”, де наведена величезна інформація про життя багатьох давньоруських князів. Проте вчений майже нічого не написав про боротьбу Романа в Подніпров’ї та проти половців на початку XIII ст.[58]
П.П.Толочко в дослідженнях, присвячених історії Києва і Південної Русі, спеціально розглядає деякі аспекти київської політики західноруського князя. Зокрема, висвітлюючи обставини зайняття Романом столиці Русі, П.П.Толочко пише: “Перехід киян на бік Романа розцінювався як результат пробудження свідомості єдності Русі, прагнення руського народу до єднання. Багато хто бачив у Романі нащадка батьківської слави і князя, здатного захищати Південну Русь від половців і підняти значення Києва, що занепадало”.[59] На жаль, цей важливий висновок був лише задекларований, а не доведений. Це дуже важливо, якщо згадати позицію істориків, які вважають, що Роман хотів взагалі перенести столицю південноруських (українських) земель до Галича.
В спільній книзі “Київська Русь” О.П.Толочко та П.П.Толочко пишуть про галицько-волинського князя: “Будучи волинським, потім галицьким і фактично київським князем, Роман Мстиславич в умовах бурхливого дроблення Русі на невеликі князівства був одним з небагатьох політичних діячів кінця XII – початку XIII ст., що стояли на рівні тих завдань, які висувалися перед країною силами, котрі відстоювали загальноруську єдність”. На думку цих авторів, в діяльності князя Романа виразно проступили “політичні тенденції до відновлення колишньої єдності Русі”.[60]
Постаті князя Романа Мстиславича велику увагу приділяють автори досліджень з історії взаємин Волині та Галичини з Польщею.[61] Зокрема, важливим для подальшого вивчення історії взаємин двох слов’янських країн є видання корпусу польських джерел Н.І.Щавелевою. Авторка додала до них власний грунтовний коментар, де розглядає чимало питань, що стосуються сторінок життя князя Романа.[62] В окремих працях проаналізовані і деякі аспекти державотворчих процесі у Південно-Західній Русі, розглядалися загадкові обставини загибелі князя Романа під Завихостом, свідчення про Русь кінця XII – початку XIII ст. в краківського архієпископа Вінцентія Кадлубка та деякі інші теми.[63]
Наведений огляд історіографії життя та політичної діяльності князя Романа Мстиславича, який далеко не претендує на вичерпність, свідчить про велику увагу істориків до постаті видатного державного діяча Русі, великий внесок дослідників до розгляду різних сторінок біографії галицько-волинського володаря. Одночасно необхідно зазначити, що для більшості згаданих праць притаманна певна побіжність і лаконічність у висвітленні образу руського князя. З існуючої літератури ми мало візьмемо даних про походження, молоді роки князя, його життя до 1187 р.
Необхідно зазначити, що є чимало невисвітлених тем з подальшої діяльності західноруського володаря (взаємини Романа з римським папою Інокентієм III, проект “Доброго порядку” державного устрою, створений Романом, взаємини останнього з суздальським князем Всеволодом Велике Гніздо, формування в давньоруській літературі парадигми Романа Мстиславича, обставини загибелі князя Романа, загальна оцінка діяльності Романа в історії Русі та України). Все це є додатковим аргументом на користь написання наукової біографії південноруського князя Романа Мстиславича.
Майбутній могутній східнослов’янський володар Роман (у хрещенні – Борис) Мстиславич належав до родини правлячої на Русі князівської династії Рюриковичів. Його прапрадідом був Володимир Всеволодович “Мономах”, який у свою чергу був внуком Ярослава Володимировича “Мудрого” та правнуком Володимира Святославича – “хрестителя Русі”. Дід і батько Романа (Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич) в умовах, коли в середині XII ст. загострилися міжкнязівські чвари і удільна система державного устрою вже стала фактично наявною, очолювали вельми авторитетну гілку князівської династії – Мстиславичів (старша гілка Мономахів, що бере початок від сина київського володаря Мстислава Володимировича “Великого” (1125–1132 рр.).[64]
Не менш авторитетними були корені князя Романа по жіночій лінії. Роман був онуком польського князя Болеслава III “Криворотого” (1102–1138 рр.), племінником синів останнього – польських князів Владислава II (1138–1146 рр.), Болеслава IV (1146–1173 рр.), Мешка III “Старого” (1173–1177 рр.) та Казимира II “Справедливого” (1177–1194 рр.), які володарювали в Польщі майже до кінця XII ст.
Безпосередньо про походження Романа Мстиславича необхідно розповісти більш докладно. Тим більше, що в літератур обставини народження князя Романа від шлюбу руського князя Мстислава Ізяславича і польської княжни Агнеси висвітлені дещо категорично і не досить докладно, до того ж без необхідного аналізу свідчень джерел.[65] Княжна Агнеса народилася у 1138 р., тобто у рік смерті батька Болеслава III “Криворотого”. За перших років у її життя увірвалася висока дипломатія та неприпиненні політичні інтриги, до яких сама маленька дівчинка, ясна річ, ніякого відношення не мала.
1141 р. у містечку Легниці, у замку, що належав вдові Болеслава III Соломеї (друга жінка польського князя – чеська княжна, на якій Болеслав одружився в 1114 бо на самому початку 1115 р.) зібралися її сини Болеслав, Мешко, Генріх,[66] щоб обговорити плани протистояння верховному польському князеві Владиславу II. Останній народився від першого шлюбу Болеслава III з київською княжною Збиславою. Розуміючи недостатність власних сил, щоб розпочинати війну з верховним князем Польщі, молодші Болеславичі вирішили шукати собі спільників проти старшого брата за кордоном. Вірогідно, що під час зустрічі в Легниці їм вже стало відомо про подібні ж кроки старшого брата. Наступного року буде укладено шлюб сина Владислава Болеслава “Високого” з дочкою київського князя Всеволода Ольговича Звеніславою.[67]
Як там не було, а учасники зустрічі в Легниці вирішили використати самий традиційний і надійний засіб укладання союзницьких угод – видати трирічну сестру Агнесу за сина короля Русі.[68] О.Бальцер та інші дослідники, аналізуючи відомості про ці події германського хроніста Ортліба Цвіфальтенського, висловились на користь того, що Соломея та її сини хотіли видати Агнесу заміж за сина Всеволода Ольговича.[69]
Б.Влодарський, відзначивши, що у київського князя не було синів, повернувся до думки, у свій час висловленої українським істориком М.Кордубою, про сватання Агнеси за Мстислава Ізяславича з клану Мстиславичів.[70] На думку дослідника, найменування князя Русі титулом “король (rex)” не може бути підставою для заперечення проти такого припущення, оскільки германський хроніст раніше називав королем перемишльського князя Володаря.
План Соломеї та молодших Болеславичів не вдався через відмову Мстиславичів, які не хотіли втручатися у боротьбу з могутніми Всеволодом та Владиславом II. Лише на початку 50-х років XII ст. цей брак відбувся.[71] В свій час ми вже висловились на підтримку погляду О.Бальцера, вважаючи, що аргументом про контакти молодших Болеславичів з Всеволодом Ольговичем може служитися вказівка Ортліба про прагнення братів Владислава “preoccuparent eos amicicia gentis (випередити його в встановленні дружніх зв’язків)”.[72] Зараз не наполягаючи жорстко на такій позиції, спробуємо розглянути інші джерела для з’ясування обставин цих матримоніальних “змагань”.
В давньоруських літописах відомостей про княжну Агнесу немає, а в хроніці Вінцентія Кадлубка розповідається про тісні зв’язки Романа Мстиславича з краківським двором, відзначається, що при дворі Казимира пройшло його дитинство.[73] Проте остання згадка сама по собі далеко не може слугувати доказом якихось родинних взаємин, оскільки під час численних війн, що вів батько Романа Мстислав Ізяславич з князями-суперниками на Русі, його родина могла знайти собі притулок у сусідній з Волинню Малою Польщею.
Відповідь про родинні ж зв’язки Романа з польськими володарями дає “Великопольська хроніка”. Розповідаючи про допомогу краківського князя Казимира Роману під час зайняття останнім Галича, автор цієї пам’ятким пише: “Після вигнання Володимира він (Казимир. – авт.) призначив галицьким князем Романа, сина своєї сестри, який був народжений від її другого шлюбу”.[74] Ясно, що це повідомлення про значно більш пізній за часом, ніж з’їзд у Ленчиці, шлюб Агнеси. Між іншим, зазначимо, що польське джерело в данному випадку перебільшило ступінь участі краківського князя в долі Романа Мстиславича.
Інформація наведеного джерела, як це не дивно, в певній мірі узгоджує згадані вище точки зору вчених і пояснює походження і сторінки біографії матері Романа. 1141 р., ймовірно, вона була заручена з якимось із князів з роду Ольговичів. Чи це заручення дійшло до шлюбу, чи Агнеса вийшла потім ще за когось іншого – сказати важко. Проте другий її шлюб саме з представником роду волинських Мстиславичів дійсно відбувся, але вже в 50-ті роки XII ст.
Щоб приблизно визначити час укладення шлюбу Агнеси і Мстислава, треба, хоча б коротко, зупинитися на деяких сторінках життя батька Романа. Князь Мстислав вперше згадується в джерелах в 1146 р. Саме тоді у політичному житті Русі відбуваються досить важливі події. В той час батько Мстислава Ізяслав, який вважався лідером клану волинських Мстиславичів, сидів у Переяславлі.
Проте відносно скромний трон у невеликому прикордонному з небезпечним степом місті-фортеці тоді був важливою сходинкою на шляху до оволодіння столичним престолом. В Києві володарював згаданий вище Всеволод Ольгович. Однак його певні успіхи у політичній діяльності не призвели до створення міцної підтримки серед князів для його вірогідного спадкоємця Ігоря Ольговича, якому згодом вдалося покняжити у Києві лише тринадцять діб.[75]
Невдовзі після смерті Всеволода у столиці спалахнуло повстання. Як і в 1113 р., коли кияни запросили з Переяславля Володимира “Мономаха”, так і зараз вони звернулися до князя з цього ж міста, онука “Мономаха” Ізяслава Мстиславича прийти до Києва.[76] В столиці той прокнязював з перервами до 1154 р. Під час його правління відбулося різке загострення боротьби за гегемонію на Русі волинських Мстиславичів з іншим кланом нащадків Володимира Мономаха (в історичній літературі вони називаються просто Мономаховичами), які володіли величезними землями у Північно-Східній Русі, а на чолі їх стояв тоді князь Юрій Володимирович “Довгорукий”.
На той час Суздальське князівство князя Юрія мало найзначніший воєнний потенціал на Русі, що було викликано декількома причинами. Перш за все на півночі Русі процес феодального дроблення не досяг рівня півдня. Там відбувався відносно інтенсивний процес колонізації краю і підкорення місцевого угро-фінського населення, що вимагав від східнослов’янської верхівки постійної військової консолідації. Відсутність розвинутої системи феодального володарювання, кормління численних дружин за рахунок збору данини також створювали умови для існування відносно міцної військової організації. В політичній програмі суздальських князів важливими моментами було не тільки виборювання верховенства на Русі, а й прагнення добитися своєї повної незалежності від Києва.[77]
Безумовно, що перед Ізяславом Мстиславичем тепер виникли набагато складніші завдання, бо київському князю прийшлося вести боротьбу не тільки проти суздальських та чернігівських князів, а й стримувати амбіції більш близьких родичів з клану Мстиславичів. До того ж у київського князя з’явився серйозний суперник на заході Русі в особі Володимирка Володаревича – князя, який на початку 40-х років об’єднав під своєю владою Перемишльське, Теребовльське та Звенигородське князівства. Внаслідок цього утворилося єдине державне об’єднання з столицею у Галичі. Князь Галичини вів активну боротьбу як за внутрішнє зміцнення свої володінь, розширення їх на південний схід вздовж течії ріки Дністер (за рахунок так званого Пониззя), так й загрожував родинним володінням Мстиславичів на Волині.[78]
Отже, в середині XII ст. на політичну арену Русі досить рішуче вийшли два могутні політичні утворення (Суздальське і Галицьке), які через півстоліття стануть потенційними центрами консолідаційних процесів у країні.
Невдовзі після утвердження в Києві Ізяслав Мстиславич організував широку коаліцію, куди, зокрема, увійшли чернігівські князі Давидовичі, і послав її проти брата небіжчика Всеволода Ольговича Святослава, який прагнув перетягнути на свій бік суздальського князя Юрія Володимировича. Зустріч чернігівського та суздальського князів в 1147 р., як відомо, відбулася в невеличкій фортеці Москва. Це природно викликало велике незаспокоєння нового київського князя. На той час Святослав був чи не найреальнішим можливим претендентом на київській стіл з клану Ольговичів, які ніколи не відмовлялися від претензій на гегемонію на Русі. Не випадково, що невдовзі не без участі Ізяслава відбулося вбивство в Києві іншого брата Всеволода Ольговича Ігоря.[79]
У поході проти Святослава взяв участь син Ізяслава, який з цього часу неодноразово приймає активну участь у міжкнязівських війнах. Безумовно, що давньоруські літописи, відносно докладно описуючи незчисленні “раті” київського князя Ізяслава, далеко не завжди згадують про його сина, якому на час приходу батька до Києва у 1146 р. було близько 16–17 років. То був той час, коли молода людина – юнак – вже починає приймати участь у походах, але ще не був одружений. З фактів біографії Мстислава нас, безумовно, цікавлять перш за все його можливі контакти з Польщею.
Джерела повідомляють про них під 1147 та 1149 р. В першому випадку давньоруські дружини здійснили разом із польськими полками похід проти язичницьких прусських племен. На жаль, нам невідомо, чи приймав Мстислав Ізяславич участь у поході до Прибалтики, хоча є підстави вважати, що захід з руського боку було організовано київським князем Ізяславом та його братом смоленським князем Ростиславом Мстиславичем.[80]
В серпні 1149 р. після зіткнення з Юрієм Довгоруким “Изяслав събравъся с женою и з детми, беже Лучьску”.[81] Разом з усією родиною до Луцька, безумовно, прибув і молодий Мстислав. Тут під час перебування на Волині і відбулося, вірогідно, знайомство княжича з майбутніми родичами. Невдовзі саме сюди на допомогу Ізяславу прийшло польське військо на чолі з князями Болеславом і Генріхом.
Заради справедливості зазначимо, що польські князі особливої допомоги волинським Мстиславичам не надали. Але для нашої розповіді головне інше – особистий контакт Мстислава з польськими володарями, братами його майбутньої дружини. Можливо, що вже тоді відбулися попередні переговори про майбутній шлюб Ізяслава та польської княжни.
1150 р. Ізяслав Мстиславич на порівняно невеликий час повертається до Києва. Тут він прийняв рішення передати важливий у політичному та військово-стратегичному плані переяславський стіл сину Мстиславу. Проте невдовзі Ізяслав знову повернувся на Волинь, де Мстислав отримав в уділ Дорогобуж. З цього часу молодому князеві вже доручається не тільки керувати полками, а й виконувати дипломатичні функції. На початку червня 1151 р.[82] він здійснив поїздку до Угорщини, а в перші місяці наступного (приблизно навесні) 1152 р. Мстислав відправився до Польщі, а згодом знову повернувся до Угорщини.
Коментуючи результати поїздки до Польщі, давньоруський літописець вкрай лаконічно пише: “Ляхове же не идоша”, тобто мова йшла про безуспішну спробу Ізяслава Мстиславича та його сина знайти у Польщі військову допомогу проти суздальського князя Юрія “Довгорукого”. Проте в особистому плані цю поїздку важко назвати невдалою для Мстислава Ізяславича, бо, очевидно, саме тоді відбулися заручини (а може і шлюб) Мстислава та Агнеси. Літопис, на жаль, нічого про це не повідомляє, проте розгляд перебігу подій 1154 р. дає підстави зробити висновок – напередодні у 1152 або, у крайньому випадку, на початку 1153 р., цей матримоніальний союз було оформлено.[83]
Саме у листопаді 1154 р. помер батько Мстислава Ізяслав, а невдовзі сам молодий князь був вимушений покинути Переяславль і в черговий раз відправитися на Волинь. Літописець, який до цього дуже рідко згадував про молодого князя, несподівано розповідає про цю подію, причому зосереджує увагу на персоні його жінки. “И пришед Мстислав в Переяслав, поима жену свою и иде в Луческ”.[84] Думається, що у Мстислава були особливі підстави занепокоєння про долю родини. Ми зараз, поки що на рівні припущення, робимо висновок: у молодої князівської пари народився первісток!
Від шлюбу з польською княжною, як вважає Н.І.Щавелева, у Мстислава народилося чотири сини: Святослав, Роман, Всеволод, Володимир,[85] проте, на думку М.Баумгартена, перший з них був позашлюбним сином руського князя.[86] На користь останнього припущення є сейозні аргументи. Це перш за все постійне перебування Святослава на другорядних політичних позиціях, порівняно великий вік самого Мстислава, якому на момент укладення шлюбу, як мінімум, виконалося 23–24 роки і, нарешті, провідна на Волині позиція Романа серед братів після смерті їх дядька Ярослава Ізяславича. Про позашлюбність походження Святослава свідчать і деякі дані, що наводить польський хроніст Вінцентій Кадлубек, проте на них ми зупинимося дещо пізніше.
У “Слові о полку Ігоревім” є цікавий рядок: “Инъгвар и Всеволод, и вси три Мстиславичи, не худа гнезда шестокрилци”.[87] Л.Д.Дмитрієв вважає, що тут автор пам’ятки мав на увазі під “Мстиславичами” синів Мстислава Ізяславича – Романа, Всеволода і Святослава.[88] Проте на той час Святослав і Володимир вже померли, тому не можливо сказати кого, крім Романа і Всеволода, мав на увазі автор “Слова”. Виникає ще додаткова складність, оскільки в попередньому тексті вже згадувався князь Роман (цей фрагмент взято як епіграф до нашої книги!). Що стосується Інгваря та Всеволода, то тут більш-менш все ясно, оскільки в пам’ятці, незаперечно, йде мова про двоюрідних братів Романа Інгваря та Всеволода Ярославичів.
О.М.Рапов вважає Святослава молодшим братом Романа.[89] Проте текст літописних повідомлень під 1173 р., де вперше згадується цей князь,[90] свідчить, що він вже тоді відносно самостійно володарював у своєму уділі, отже досяг тоді вже достатньо зрілого віку. Цього не можна у такій мірі сказати про Романа стосовно цього ж часу.
Ми вже відзначали, що шлюб Агнеси та Мстислава можна орієнтовно датувати 1152/53 р., а дату народження Романа, ясна річ, після цього часу, вірогідно 1153/54 р. На момент приїзду до Переяславля польській княжні вже виконалося 14–15 років. Про вік князя Романа додаткову інформацію дає новгородський літопис, в якому розповідається про його перебування князем-посадником у Новгороді. Висвітлюючи події 6677 р. (лютий 1170 р.[91]), вказане джерело відзначає, що “князь Роман… еще бо тогда детеск”.[92]
Ясна річ, що прихильна до Романа літописна традиція применшувала вік князя, щоб відтінити його успіхи в північному місті. Згадаймо, що при описі Калкської битви (1223 р.) так само давньоруським книжником було охарактеризовано двадцятидвохрічного (!) сина Романа Данила.[93] Проте з контексту відомостей про перебування у Новгороді молодого князя випливає, що Роман там був далеко не у повній мірі виразником князівської волі, хоча форма “детеск” взагалі використовувалася для дітей до моменту ініціації, тобто до 12–13 років.