Мова йде про необхідність відрізняти характер влади тих чи інших осіб, які “сиділи” на столі: чи це були князі-намісники, які виконували функцію управителів київського князя, чи князі-володарі, котрі в тій чи іншій мірі були повновладними легітимними володарями-монархами.[143] В політичному плані йшла тенденція до поступового трансформування інститутів князівства від першого до другого типу.
Перед смертю Ярослав Володимирович “Мудрий” (1054 р.) здійснює перерозподіл давньоруських земель. Вірогідно, що за життя Ярослава Володимир-Волинський належав другому за віком серед живих синів Ярослава Святославу, але за заповітам Ярослава тому, як одному з трьох найстарих синів-“тріумвірів” (до них належали Ізяслав, Святослав і Всеволод) переходить у володіння частина “Руської землі”[144] – Чернігівське князівство, а Володимир стає володінням Ігоря (“…а Игорю Володимерь”[145]).
В 1057 р. після смерті В’ячеслава Ярославича, за повідомленням “Повісті временних літ”, “тріумвіри” посадили “…Игоря Смолиньске, из Володимеря выведше…”.[146] М.Ф.Котляр припускає можливість, що Ігор зберігав Волинь до кінця життя (1060 р.), але ми схильні довіряти чіткій вказівці джерела.[147] Отже, з 1057 року, вірогідно, Волинська земля управлялася безпосередньо з Києва Ізяславом Ярославичем.
В 1068-69 рр., після тимчасового захоплення Києва Всеславом полоцьким, Волинь, як це вважає В.А.Кучкін, переходить до рук Святослава та Всеволода.[148] Про володіння Володимиром-Волинським Олега Святославича під час короткого князювання у столиці Русі Святослава Ярославича (1073–1077 рр.) є відомості у “Повчанні” Володимира “Монома- ха”.[149]
Під час свого третього, досить нетривалого правління у Києві Ізяслав (1077–1078 рр.), вірогідно, відновлює свою владу на Волині. В цей час ці землі, на думку М.Ф.Котляра, перетворюються у володіння його родини.[150] Певним доказом цього є передача Володимира-Волинського сину Ізяслава Ярополку після вокняжіння в Києві Всеволода Ярослави- ча.[151]Дещо пізніше претензії на волинські землі став пред’являти і син згаданого вище Ігоря Ярославича Давид.
Сила останнього, а можлива і певна законність цих претензій, спонукали в 90-х роках XI ст. погодитися з ними брата Ярополка Святополка Ізяславича, який на той час вже став київським князем. По крайній мірі, за рішенням Любецького князівського з’їзду (1097 р.), де вперше було узаконено право утворення володінь-вотчин, Волинь визнавалася за Давидом, і лише через декілька років новим князем краю став син Святополка Ярослав.[152]
В правління київського князя Володимира Всеволодовича “Мономаха” (1113–1125 рр.) відбувається перехід Волині у спадкове володіння його родини. Таким володарем цієї землі згодом стали дід Романа Ізяслав, а після того батько Мстислав. Захоплення цієї землі Володимиром “Мономахом” мало важливі наслідки для політичного розвитку Русі і в іншому плані.
Ще в 70-х роках XI ст., розвиваючи положення заповіту Ярослава “Мудрого”, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод фактично створили нову систему князівського володарювання, згідно якої інші князі, крім нащадків “тріумвірів”, не могли на законних підставах претендувати на Київ, тобто фактично перетворилися в князів-ізгоїв, які могли займати лише другорядні позиції в політичному житті Русі. Тепер в 20-х роках така ж доля спіткала спадкоємців старшого сина Ярослава Володимировича Ізяслава. Хоча Ярослав Святополкович, який загинув у борні за Волинь з “Мономахом”, і мав прямих нащадків, всі вони також перейшли до розряду князів-ізгоїв і у наступні часи вже не відігравали якоїсь значної ролі у перебігу внутрішнього розвитку Русі. Навіть, відомості про них в джерелах дуже і дуже лапідарні.[153]
У нащадків Мономаха в XII ст. були єдині фактичні суперники у боротьбі за верховенство на Русі – чернігівські Ольговичі (нащадки сина Святослава Ярославича Олега), проте вже у першій половині XII ст. сам клан Мономаха розпався на дві частини (волинських Мстиславичів та суздальських Мономаховичів). З середини XII ст. до них додалася ще лінія смоленських Ростиславичів (нащадків князя Ростислава Мстиславича, внука Володимира “Мономаха”).
В перші роки правління у Володимирі-Волинському політична доля Романа Мстиславича знаходилася у повній залежності від ставлення до нього дядька Ярослава Ізяславича. Вперше Ярослав з’явився на політичному обрії в 1147 р., коли після оволодіння Києвом Ізяслав Мстиславич надав свому другому синові Турів.[154] Трошки пізніше Ярослав прибув до Новгорода, де прокнязював до 1154 р.[155] Перебування у багатому північному місті ставленика київського князя було дуже важливим для збереження Ізяславом влади у столиці Русі, на яку зазіхав Юрій “Довгорукий”.[156] Згадаймо, таку ж ситуацію пізніше ми бачили на прикладі перебування там Романа під час київського правління Мстислава Ізяславича.
Як вважає В.Л.Янін, у 1154 р. в результаті виступу народних мас Ярослав втратив Новгород,[157] а незабаром Ізяслав Мстиславич послав його до Володимира-Волинського. “И посла Изяслав Ярослава сына своего Володимерю княжить”, – розповідає літопис.[158] Втрата Новгороду мала, безумовно, негативне значення для Мстиславичів і вплинула на те, що вже через півроку вони вимушені були залишити і Київ.
Після смерті Ізяслава Мстиславича його сини створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав прикривав його тили і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відповідальним, оскільки час від часу на Волинь та її центр зазіхали навіть найближчі родичі братів. Так, взимку 1155-56 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем.[159]
В ті ж роки Ярослав постійно разом з братом ходив у походи проти кочівників, приймав участь у міжкнязівських війнах. В 1167 р., коли Мстислав зайняв Київ, Володимир-Волинський залишався його володінням, але контролювалося воно Ярославом. Сюди Мстислав повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія “Боголюбського”. В 1170 р. Ярослав останній раз допомагає старшому брату ненадовго оволодіти Києвом.[160]
Про тривале зберігання союзу Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р.(фактично події кінця 1171 р.), де розповідається про захоплення Києва згаданим вище Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник відзначає, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками (“преступив крст к ратникам своим, к Ярославу и ко Мстиславичам”[161]), тобто останні розглядаються в джерелі як єдиний блок.
На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені наступним чином: у Белзі сидів Всеволод, у Бересті – Володимир, у Червені – Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володіння на цей час синів князя Ярослава Інгваря, Всеволода, Мстислава, Ізяслава нам достеменно нічого невідомо, проте цілком вірогідно, що вони також мали в управлінні якісь столи під патронатом батька у Східній Волині. Дорогичинська волость належала двоюрідному брату Мстиславичів та Ярославичів – Васильку Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.
На початку 70-х років розпочинається суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х років. На жаль, її перипетії можна прослідкувати лише у досить фрагментарному і припустимому плані. Найбільш коротким серед Мстиславичів було життя сина Мстислава і Агнеси берестянського князя Володимира, який помер невдовзі після батька.[162]
Про подальшу долю Берестя в 70-х роках нам нічого не відомо з сучасних джерел, проте дослідники Б.Влодарський та Н.І.Щавелева, проаналізувавши свідоцтва, які збереглися в праці В.Н.Татіщева, прийшли до висновку, що вони дають певну інформацію з цього питання. Зокрема, вчені вважають, що після смерті Володимира до Берестя вступив князь Василько Ярополкович.[163]
Посилення цього князя, який тепер контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння у мінського князя Володимира, який розпочинає боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Болеслава Кучерявого. Альянс з поляками не тільки дав можливість Васильку зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати невеличке місто Бузьк, де сидів до 1168 р. його батько Ярополк Ізяславич.[164] З тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х років володів Святослав Мстиславич.[165]
В 6681 р. за літописним датуванням відбувається конфлікт у родині галицького князя Ярослава Володимировича “Осмомисла”. Приводом для конфлікту стало те, що галицький князь значно посилив в своєму найближчому оточенні коханку Анастасію (“Настаську”) з її родичами Чагровичами, що викликало невдоволення його жінки Ольги Юріївни та законного сина Володимира. Внаслідок цього конфлікту Володимир Ярославич з матір’ю, галицьким воєводою Костянтином Сорославичем та групою прихильних їм бояр був вимушений шукати підтримки за межами свого краю – у Польщі.
М.Г.Бережков датує цю подію 1171 р.[166] Проте характер повідомлень джерел, а також вивчення політичних подій у Польщі, схиляє нас до думки, що точнішою є безпосередня літописна хронологія, яка пов’язує згаданий конфлікт з 1172/73 р. Перебуваючи у Польщі, Володимир Ярославич одночасно вступає у контакт з волинським князем Святославом Мстиславичем, у якого просить в володіння місто Червен, обіцяючи згодом віддячити його Бузьком і трьома іншими містами.
Цю обіцянку Володимир галицький розраховував виконати після повернення до Галича (“… а ще ти сяду в Галичи, то Бужськ твои возьворотю и три города придам и крст к нему целова”[167]). Альянс було укладено: Володимир прибув до Червена, але невдовзі він з матір’ю покинув Волинь. Їх прибічники досягли у Галичі перемоги, коханка Ярослава Анастасія, незадоволення діями якої і стало приводом для конфлікту у князівський родині, була спалена, а її позашлюбного з князем Ярославом сина Олега було відправлено на заслання.
Святослав повернув собі Червен, проте ніяких міст від Володимира не отримав. Наступного ж року в Галичині взагалі різко змінюється ситуація. Новий краківський князь Мешко III відновлює традиційний польсько-галицький союз, надає князю Ярославу допомогу для боротьби з опозицією. Тепер Володимир вимушений шукати притулок від батька на сході Волині, але луцький князь Ярослав не захотів допомагати вигнанцю, і той відправився у Торчеськ.[168] Деякі дослідники, висловлюють думку, що луцький князь відмовився надати притулок Володимиру, бо боявся галицького князя.[169] На наш погляд, така поведінка Ярослава була обумовлена більш різноплановими обставинами.
Літопис повідомляє, що до початку безпосередніх переговорів про долю Володимира двох Ярославів (галицького і луцького) перший з них звернувся за допомогою до поляків, які разом із галичанами спалили два волинські міста.[170] Зрозуміле, що такий перебіг подій, перспектива втягування у війну з галицькими та польськими полками не могла подобатися Ярославу і його волинській родині. Тим більше, що сам галицький княжич Володимир Ярославич тоді почав висувати претензії на волинський Червен.
В той же час у князя Ярослава Ізяславича і його волинських союзників були зовсім інші плани: восени 1173 р. вони відновили боротьбу за Київ, ведення якої без збереження добрих відносин з Галичиною було б досить проблематичним. “Посем же приде Ярослав на Ростиславича (Романа, київського князя. – авт.) со всею Велынскою землею”, – пише про цю подію київський літописець.[171] Очевидно, що під “Велынскою землею” давньоруський книжник розумів всі військові сили Волині, у тому числі дружини та загони синів та племінників Ярослава.
Отже, цілком вірогідно, що у поході на Київ Роман Мстиславич відігравав одну з головних ролей. Молодий князь продовжував накопичувати досвід військової справи та політичної боротьби.
Дядька Романа Ярослав Ізяславич недовго просидів у столиці Русі. І в цьому, мабуть, була винна не тільки його особиста невдача. Час князювання у Києві одноосібних володарів, навіть наймогутніших, відходив у минуле. Тепер наступала пора колективного князювання в столиці, коли шанс більш-менш стабільно володарювати в місті на Дніпрі мали тільки два володарі, частіше представники різних князівських родів. Після повернення з Києва Ярослав Ізяславич непомітно сходить з політичної арени. Нам, навіть, невідомо, коли точно помер волинський князь. Остання згадка про нього відноситься до 1175 р.[172] Можна припустити, що це сталося ще до кінця 70-х років XII ст.
Саме на другу половину 70-х – першу половину 80-х років XII ст. припадає апогей удільної роздробленості Волині. В цій землі тоді (після смерті Ярослава) не було головного князя.[173] Саме в цей час Роман розпочинає досить активні дії на політичній арені, прагнучи зайняти позицію лідера на Волині. Цікаво, що йому було легше підтримувати добрі взаємини з двоюрідними, ніж рідними братами. Більше всього Романові довелося мати справу з белзьким князем молодшим братом Всеволодом. Але на відміну від взаємин Мстислава та Ярослава Ізяславичів, між представниками молодої генерації західноволинських князів часто виникали взаємонепорозуміння, оскільки Всеволод зазіхав на Романів Володимир-Волинський.
Не склалися, вірогідно, взаємини Романа і з зведеним братом Святославом. Вже на початку 70-х років цей старший серед Мстиславичів князь прагнув знайти сильного союзника, щоб захопити лідерство на Волині, оскільки за походженням він на нього не міг претендувати. Саме амбіційністю цього князя, його прагненням стати головним волинським князем була викликана його досить авантюристична відмова від власного володіння на користь Володимира Галицького.[174] Віддаючи Червен Володимиру Ярославичу, Святослав Мстиславич, безумовно, сильно ризикував, але йти на ризик його змушували якіїсь і не дуже добрі для нього обставини, і тут варто згадати про втрату напередодні цих подій Святославом Бузька, що є свідченням боротьби між західноволинськими князями на початку 70-х років XII ст.
Володіння у Східній Волині належали Ярославичам. Луцьк тримав Всеволод Ярославич, який, вірогідно, став після смерті батька Ярослава головним серед східноволинських князів. Під 1180 р. літопис розповідає про допомогу, що надали Рюрику Ростиславичу для оволодінням Києвом, галицький князь Ярослав Володимирович та східноволинські князі Всеволод та Інгвар Ярославичі (“посла по братью свою по Ярославича по Всеволода и Ингва- ра”[175]). Через чотири роки Всеволод з іншим братом Мстиславом ходив за дорученням Рюрика у похід на половців (“Всеволод Ярославич из Лучьска с братом Мстиславом”[176]).
Цікаво, що в цих подіях не приймає участі Роман Мстиславич, незважаючи на свій шлюб з дочкою Рюрика. Можливо, це пояснюється якимись ускладненнями у взаєминах тестя і зятя. Не виключено, що відсутність допомоги Романа Рюрику була пов’язана і з нестабільною ситуацією в Західній Волині. З кінця 70-х років Святослав Мстиславич знову відновив свої претензії на верховенство в краї, захопив після смерті Василька Ярополковича Берестя і, можливо, Бузьк. Це не могло не викликати неспокій і у белзького князя Всеволода, оскільки розширення володінь червенського князя призводило до оточення ними з усіх боків його Белзького князівства.
Між нащадками Мстислава Ізяславича виникли суперечки, завершальна фаза яких у певній мірі була висвітлена польських хроністом Вінцентієм Кадлубком при описі подій у Бересті на початку 80-х років XII ст. Цей опис дуже цікавий для нас, бо проливає світло на дуже важливий етап життя нашого героя князя Романа. У восьмому розділі четвертої книги своєї хроніки Вінцентій пише про амбіційні плани свого сеньйора краківського князя Казимира II, який “Russiae nonnullas ibet accedere provincias: Premislien- sem cum oppidis contingentibus, Wladimiriensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn sum sorum universitate (деякі провінції Руссії наказав захопити: Перемишль з містами, що до нього належали, Володимир з усім князівством, Берестя з населенням, що до нього відноситься, а також Дорогичин з усім, що йому належить)”.[177]
Безумовно, в тексті джерела йшлося про певні політичні плани, які навряд чи міг реально здійснити польський володар. Кадлубек, за думкою Н.І.Щавелевої, допускає перебільшення, бо “мова йде не про завоювання цих земель, а про надання підтримки правлячим там князів”.[178] Таке пояснення, на наш погляд, дещо спрощує справу, оскільки подальші події саме свідчать про цілеспрямовані дії Казимира саме до реалізації прокламованих хроністом планів, причому тут краківський двір далеко не обмежувався тільки дипломатичними засобами. В цьому переліку названо три волинські і одне галицьке удільне князівства, територія яких буде привертати увагу малопольської верхівки і у більш пізній час. В цих планах, до речі, простежується прагнення Кракова взяти під контроль весь західнобузький торговельний шлях. Розглядаючи концепцію праці Вінцентія, польський дослідник А.Грабський пише, що Кадлубек “прагнув показати найдавнішу генеалогію залежності Русі від польської держави, тобто генеалогію такого стану справ, до якого прагнув Казимир”.[179] Все це, безумовно, призводило до негативного трактування подій, позначалося на загальному ставленні Кадлубка до сусідів, яких він малює в своїй праці дуже темними фарбами.
1182 р. Казимир здійснює напад на Берестя, щоб повернути туди князя, якого нещодавно скинуло місцеве населення. На жаль, Вінцентій Кадлубек не дає достатньої інформації про те, що передувало цьому походові поляків на схід, однак розповідь хроніста піднімає певну завісу над подіями, аналіз яких допомагає вивченню політичних процесів на Волині. Польський хроніст пише: “Quam sororis suae primogenito, a fratribus per errorem eiecto, restituere instituit; matre, ob clandestinas odii causas, filium non esse mentiente, sed prolis desperatione suppositum. Quae res, etsi veritati praediudicium non pariat, apud plurimos tamen eius opinionem gravare visa est. Unde cives, indignum accerentes, quemdam spurium principibus debere principari, acerrime rebellant; sed etiam exercituum duces plurimum in illo scandalizantur (Вирішив (Казимир. – авт.) повернути (місто. – авт.) первородному синові своєї сестри (Агнеси. – авт.) через помилку відкинутого братами, бо мати через причини прихованої ненависті заявила буцім-то він не її син, а був підкладений їй, коли не було надії на нащадків. Ця обставина, хоча і не було проведено розслідування істини, багатьом здавалася такою, що плямувало її ім’я. Тому мешканці міста, вважаючи непристойним, щоб якийсь пасерб головував над іншими князями, рішуче збунтувалися, а більше всього вожді війська)”.[180]
В центрі уваги цього дуже цікавого фрагменту польської хроніки ми бачимо постать вдови князя Мстислава Ізяславича Агнеси, яка, судячи з джерела, в той час займалася активною політичною діяльністю. Текст дає додаткові підстави для сумнівів щодо законності походження Святослава, який під приводом саме цього факту зазнав опору з боку братів. Під останніми Кадлубек міг розуміти лише двох живих на той час синів Агнеси: Всеволода і Романа. Вони ж пізніше неодноразово будуть згадуватися на сторінках хроніки.
Події, описані Вінцентієм, безумовно, стосувалися не тільки порівняно невеликого Берестя, а фактично усієї Західної Волині, оскільки Святослав претендував на головування над цим регіоном. Про це прямо пише і сам Кадлубек. Під “вождями війська” хроніст, ймовірно, розумів представників волинського боярства. Відзначимо, що думку про те, що саме Святослав Мстиславич був ставлеником Казимира вперше висловив О.Бальцер, а пізніше цю позицію підтвердила Б.Кюрбіс.[181]
Про події у Бересті досить лаконічно розповідається у написаній під впливом Кадлубка “Великопольській хроніці”, але, на великий жаль, її автор об’єднав повідомлення про берестейський похід і розповідь про захоплення Галича Романом в 1189 р., про яке Вінцентій розповідає значно пізніше. Ян Длугош взагалі не писав про події в Бересті, але “берестейський сюжет” в значній мірі передано ним при описі історії першого оволодіння Галича Романом.[182] Необхідно зазначити. що різниця у викладі походу поляків на Берестя 1182 р. польськими хроністами негативно вплинуло на історіографічну традицію, не дивлячись на те, що ще А.Нарушевич писав про некоректність викладу подій в творах пізніх польських хроністів. Але на жаль, автор не помітив, що “перекручення” у викладі подій розпочав не Длугош, а автор “Великопольської хроніки”, якого він називає в дусі традицій того часу Богуфалом.[183] В сучасній історіографії Н.І.Щавелева, відзначивши відсутність опису берестейських подій у давньоруських літописах, висловила сумнів у їх реальності, проте факт відсутності інформації в одних джерелах не може бути аргументом для заперечення можливості конкретних історичних подій.[184] Наведений розгляд свідоцтва хроніки Кадлубка у комплексі з аналізом свідчень давньоруських джерел про події попереднього та наступного часу дає, навпаки, підстави для сприйняття подій у Бересті як реальні. Дуже важливо, що короткі повідомлення про події 1182 р. є і в польських “рочниках”. Зокрема, “Рочник краківський капітульний” повідомляє: “MCLXXXII dux Kazimirus devicit Ruthenos (1182 Князь Казимир переміг Рутенів)”.[185]
Тут слід також скорегувати і висновок, зроблений нами в попередніх працях, про “досить скромний і локальний характер подій у Бересті”.[186] Конфлікт мав далеко не локальний характер. Він був розвитком давнішніх прагнень червенського князя Святослава, який ще в 70-х роках намагався стати верховним князем у Західній Волині. Після смерті Василька Ярополковича, він захопив Берестя і прагнув підкорити інших місцевих князів, для чого хотів використати допомогу краківського князя Казимира. Невипадково, що в Західній Волині знайшлися сили, які виступили проти малопольського володаря та його союзника. Очолив їх белзький князь Всеволод Мстиславич.
Кадлубек пише, що після того, як поляки взяли в облогу Берестя, “adest namque dux Belsiae Wsewlodus cum pricipibus Laodimiriensium cum Galiciensium praecipuis, cum electis tibianeorum turmis, cum Parthorum millibus, urbis subsidio (на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галицькими (воїнами. – авт), з відбірними найманими військами, з тисячами партів (половців. – авт.))”.[187]
У Володимирі в той час сидів, як ми знаємо, Роман Мстиславич, про що нижче розповість і сам Кадлубек, проте навряд чи під “володимирськими князями” слід розуміти лише князя з вказаного міста. Скоріше йшлося про “Володимирію”, тобто Волинь, група князів якої підтримали белзького князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Малої Польщі на Перемишльську землю, про що вище йшлося. Це є також додатковим аргументом проти думки про локальний характер подій у Бересті.
Сам князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хроніки, від військової конфронтації з поляками ухилився і вичікував подальшого розвитку подій. Така тактика принесла князеві бажаного результату. Казимиру, попри великій опір берестян, все ж таки вдалося захопити місто, знову посадити там Святослава, проте невдовзі того там було отруєно. “Exstinci provincia fratri eius, duci Laodimirie Romano, ratione obsequelae indulgetur a Casimiro (Провінцію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того (тобто Святослава. – авт.) князю Володимирії Роману)”,[188] – так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестейські події.[189]
Безумовно, ставлячи Романа на берестейський стіл Казимир сподівався отримати слухняного васала, проте вже найближчі події засвідчили марність цих розрахунків.[190] Зайнявши важливе у стратегічному відношенні, добре укріплене місто-фортецю на р. Мохнач, Роман Мстиславич став незабаром головним князем Західної Волині, оскільки перехопив ініціативу у енергійного молодшого брата Всеволода і позбувшись не менш енергійного старшого брата Святослава. Контроль над Берестям Роман використав для зміцнення своїх позицій в басейні Західного Бугу, який входив в зону інтересів як Малопольського, так і Мазовецького князівств сусідньої Польщі.
На користь нашого висновку про зростання політичної ваги князя Романа свідчить той факт, що в 1184 р. під час чергового конфлікту з галицьким володарем Ярославом Володимировичем саме до нього по допомогу звертається його син Володимир. Проте і в даному випадку Роман показав свою обачливість та розсудливість, коли вирішив відмовити молодому княжичу. Літопис пояснює цей крок Мстиславича побоюванням дій у відповідь галицького князя. Дійсно, це могло бути причиною відмови, проте, вочевидь вже тоді князь Роман Мстиславич будував далекосяжні плани втручання в справи сусіднього багатого князівства і зовсім не хотів допомагати вірогідному, після смерті Ярослава, претенденту на трон в Галичині.
Літопис розповідає: “Володимер приде преже ко Володимеру к Романови. Роман блюдяся отца его, не да ему опочити у себе”.[191] Володимир після цього марно шукав притулку і допомоги у белзького князя Всеволода Мстиславича, який нещодавно у берестейських подіях був союзником Ярослава Володимировича, згодом повернув до дорогобузького князя Інгваря Ярославича, проте і той також відмовив вигнанцю.
Важливо відзначити, що відмовивши сину Ярослава, Роман зумів не зіпсувати з ним особистих відносин, про що свідчить більш пізнє встановлення матримоніальних відносин між їх дітьми. Повертаючись до сюжету про Володимира, відзначимо, що після довгих митарств галицький князь так і не знайшов ні у кого військової допомоги. А притулок йому надав у Путивлі шурин князь Ігор Святославич, майбутній герой “Слова о полку Ігоревім”. Тут на Чернігівщині Володимир пробув два роки, доки в черговий раз не помирився з батьком Ярославом “Осмомислом”.[192]
В літературі неодноразово зверталася увага до рядків “Слова о полку Ігоревім”, де йдеться про князя Романа: “А ты, буй Романе, и Мстиславе! Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дєло. Высоко плаваеши на дєло въ буести, яко соколъ на вєтрехъ ширяяся, хотя птицю въ буйстве одолєти. Суть бо у ваю желєзыи паробци подъ шеломы латиньскыми. Тъми тресну земля, и многы страны Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела, и Половци сулици своя повръгоша, а главы своя подклониша подъ тыи мечи харалужныи”.[193]
До якого часу життя Романа Мстиславича має відношення цей уривок видатної давньоруської пам’ятки? Кого розуміє її автор під іменем Мстислава? Більшість дослідників вважає, що уривок стосується часу походу 1185 р. на половців, і під Мстиславом давньоруський книжник розумів луцького князя Мстислава “Німого”.[194] На думку М.Ф.Котляра, коментований текст – це пізня інтерполяція, оскільки Роман у 80-х роках не був ще визначним політичним діячем, який до того ж ще не здійснив якихось значних походів. Згаданий Мстислав, як вважає вчений, це скоріше за все Мстислав Мстиславич “Удатний” – новгородський, а на початку XIII ст. галицький князь, бо Мстислав “Німий” взагалі не був ніколи якоюсь видатною державною постаттю.[195]
Як нам здається, при розгляді цих сюжетів М.Ф.Котляр припускає деякої категоричності у підкреслюванні контрасту між Романом середини 80-х років і Романом більш пізнього часу. Вчений вважає, що Мстислав “Німий” не міг потрапити до галереї князів, описаних у “Слові о полку Ігоревім”, проте тоді стає неясним як туди потрапив його брат Інгвар. Останній, хоча і був декілька разів князем-намісником у Києві, однак також не був якоюсь авторитетною політичною фігурою на Русі.
Не ставлячи під сумнів можливість розуміння уривку пам’ятки, запропоновану М.Ф.Котлярем, висловлюємо свій, компромісний варіант розуміння тексту. А саме, до фрагменту “Слова о полку Ігоревім” попали всі основні південноруські князі (крім чернігівських та рязанських Ольговичів), або володарі з інших регіонів Русі (наприклад, Всеволод суздальський), котрі мали вплив на ситуацію в Південній Русі.
Ясна річ, що опис цих князів у середньовічній пам’ятці набув гіперболічного та узагальнюючого характеру. Згадаймо, як висвітлив давньоруський книжник Ярослава Володимировича галицького, хоча в 70-80-х роках сила цього князя значно похитнулася.[196] А 1 жовтня 1187 р. він взагалі помер. З конкретних фактів по відношенню до цього князя автор “Слово о полку Ігоревім” пише про те, що володів він територією до низин Дунаю, хоча це не підтверджується науковими дослідженнями.[197]