Відгомін дружніх зв’язків родин Мстислава і Романа має місце в подіях вже XIII ст… Так, після жорстокої Калкської битви (1223 р.) саме дядька Данила, сина князя Романа Мстиславича, Мстислав Ярославич, ризикуючи життям прийшов на допомогу племінникові.[200] Пізніше в 1227 р. князь передав свою вотчину Данилові і доручив тому опікувати сина Івана.[201]
Приєднання Берестя до Володимирського князівства, на що вже зверталась увага, відкривало шлях для Романа по встановленню контролю над важливим бузьким торговельним шляхом. В 90-х роках Роман буде вести боротьбу за оволодіння середньою течією Західного Бугу. Але ці кроки були неможливими без попереднього контролю над басейном верхів’я цієї ріки. І тут ми пошлемося на більш пізню літописну статтю під 1215 р., де перераховуються міста фортеці на крайньому заході Волині і де підкреслюється, що це “вся Україна” (“… и прия (Данило, син Романа. – авт.) Берестий, и Угровеск, и Столп, Комов, и всю Украину”[202]).
На нашу думку, контекст літописної інформації свідчить, що мова тут йшла про порівняно нещодавно включену до складу Волині територію, де йшов процес “окняжіння”, “одержавлення”.[203] Здається, ці міста, крім Берестя, виникли саме за часів Романа Мстиславича,[204] і зразу ж стали відігравати значну роль як оборонна лінія на кордоні з Польщею і як плацдарм для поступової експансії Волині на північ.
Джерела, як ми бачили, дуже лаконічно висвітлюють волинський період життя Романа Мстиславича. Деякі висловлені думки з його біографії, і ми це визнаємо, мають інколи гіпотетичний характер. Однак у нас є всі підстави стверджувати, що саме в цей час Роман став значною політичною фігурою на Волині.
Вже тоді він показав себе політиком, який тверезо оцінював свої можливості. Роман не прагнув підкорити собі інших волинських князів, розуміючи, що ця боротьба підірве його сили, а йшов шляхом різнопланових дипломатичних комбінацій. Володимиро-волинський князь готував фундамент для здійснення важливої справи у своїй політичній кар’єрі – стати князем у сусідній Галичині.
Зі смертю у жовтні 1187 р. Ярослава Володимировича полум’я громадянської війни, що тліло у Галичині протягом п’ятнадцяти років, роздмухалося по всьому краї і невдовзі іскри від нього розлетілися по всій південній Русі, запалюючи нові вогнища міжкнязівських усобиць. Перед тим, як дати опис складних для розуміння подій у Південно-Західній Русі, ролі в них князя Романа Мстиславича, є необхідність навести короткий нарис історії Галицької землі, її місця в розвитку Русі.
Історична Галичина формувалася на землях східнослов’янських племен хорватів, які охоплювали значну територію від річки Сан на заході вздовж Дністра до річки Збруч на південному сході. Вже на початку X ст. хорвати приймали участь у поході князя Олега на Царгород, але скоріше за все мова тоді йшла про союзницькі відносини підкарпатського союзу з Руссю. Відомості про включення цих земель до сфери впливу Київської держави відносяться до другої половини X ст.
Під 981 р. князю Володимиру Святославичу вдалося завоювати одне з хорватських міст Перемишль. Саме під цим роком давьоруський літопис повідомляє: “Иде Володимеръ к Ляхомъ и зая грады их, Перемышль, Червенъ и ины грады, иже суть и до сего дне подъ Русью”. Згодом під 992/993 р. літопис інформує про велику війну київського князя з хорватами, яка, на нашу думку, завершилася перемогою київського володаря.[205]
В подальший час у літопису, який зосереджує увагу в основному на описі подій у Південній Русі, довгий час майже не зустрічаються повідомлення про події у південно-західному регіоні східнослов’янського світу. Нам лише відомо, що район довкола Перемишля (частина так званих “Червенських градів”) у 1018 р. був захоплений Польщею і в 1031 р. відвойований Руссю.[206] Все це дає підставу вважати, що довгий час значна частина хорватського району лише номінально підкорялася Києву.[207]
Становище в краї змінюється у другій половині XI ст., коли у Прикарпатті з’являються сини князя Ростислава Володимировича, онуки старшого сина Ярослава, який помер в 1052 р. в Новгороді: Рюрик, Володар та Василько. М.С.Грушевський вважав, що Ярослав Володимирович віддав територію “Червенських градів” Ростиславу Володимировичу: “Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерти Ярослава вже не малий і дід не міг би його лишити без уділу”. Звідси, на думку вченого, в 1064 р. він втік, вірогідно під тиском дядьків, в Тмутаракань. Саме належність “Червенських градів” Ростиславу пояснює появу тут значно пізніше трьох синів Ростислава.[208]
Визнаючи логічність такого погляду, необхідно зазначити, що до періоду другої половини XI ст. вже не можна застосовувати поняття “Червенські гради”, оскільки північна частина означеної території вже була складовою Волині, яка значно швидше на той час формувалася в адміністативно-політичному плані, ніж Галичина. Становлення останньої завершилося лише в 40-х роках XII ст.
В князівській родині Рюриковичів Ростиславичі були князями-ізгоями, а саме не могли за нормами династичних правил, які встановили на Русі старші сини Ярослава Володимировича Ізяслав, Святослав та Всеволод, претендувати на Київ. У той же час Ростиславичи не тільки прагнули зміцнити свої позиції в Прикарпатті, а й посилити свій контроль на Волинь, де князював син Ізяслава Ярославича Ярополк.[209]
Тоді ж спостерігається процес формування державно-князівської території володінь Ростиславичів. На чолі їх стояв перемишльський князь Рюрик, а після його смерті його стіл зайняв Володар. На жаль, нам невідомо з джерел, де сидів останній до смерті брата, проте можна припустити, що цим містом був Звенігород, який у першій половині XII ст. був відомий як столиця удільного князівства. Василько Ростиславич володів Теребовлем. Теребовльська та Звенігородська земля, за нашою думкою, сформувалися як князівські володіння у другій половині XI ст. Вірогідно, що Перемишльська, Теребовльська та Звенігородська землі до другої чверті XII ст. ще не були єдиним земельним об’єднанням, тобто про Галичину як компактну державно-адміністративну одиницю в складі Русі можна говорити лише з першої половини XII ст.
На князівських з’їздах в Любачеві (1097 р.) та Витичеві (1100 р.), як справедливо зазначає М.Ф.Котляр, вказані землі в Прикарпатті були визнані родинними володіннями Ростиславичів.[210] Однак, не дивлячись на це, Володарю та Васильку прийшлося вести за відстоювання своїх прав гостру боротьбу у першій чверті XII ст. з Володимиром “Мономахом” та польським князем Болеславом III Криворо- тим.[211]
Процес формування Галичини продовжувався і в подальший час, що було пов’язано у значній мірі із значною некомпактністю цих східнослов’янських територій, які до середини XII ст. не являли собою єдиного комплексу. Лише в 40-х роках XII ст., коли центром краю став Галич, відбулося поступове об’єднання прикарпатських (галицьких) земель під владою сина Володаря Володимира (Володимирка). Цей князь, спираючись на підтримку місцевого боярства, прагнув не тільки зміцнити своє князівство, відбити зазіхання на нього з боку іноземців (перш за все угорців), а й активно впливати на перебіг політичних подій в Південній Русі.
Цю політику у перші роки правління продовжував і його син Ярослав (1153–1187 рр.). Однак посилення Галицького князівства автоматично вело до зростання могутності його панівного прошарку – боярства, яке в силу не тільки економічних обставин, а й за сприянням природно-ландшафтних факторів мало відносно сильну владу у свої володіннях. Тому невипадково, починаючи з 70-х років XII ст., як ми вже вище коротко згадували, між князем Ярославом і представниками галицької магнатерії виникають конфлікти.
Галицькі бояри під час цих конфронтацій вміло користувались негараздами, що виникали у князівській родині. Події в Галичі не були таємницею для сусідніх князів, які, безумовно, цікавились розвитком ситуації у прикарпатському краї. Про це яскраво свідчить історія третього “ходіння по муках” Володимира Ярославича, законного спадкоємця Ярослава Володимировича.
В 1184 р. він шукав допомоги або притулку у Романа Мстиславича у Володимирі-Волинському, згодом побував у Інгваря Ярославича у Дорогобужі, у Святослава Юрійовича в Турові, у Давида Ростиславича в Смоленську, у Всеволода Юрійовича в Суздалі.[212] Цікаво, що, з одного боку. ніхто з цих князів йому не допоміг, але, з іншого – ніхто і не захопив, щоби передати батькові. Це можна пояснити вичікуванням цих князів можливого розвитку подій у Галичі.
Після двох років перебування в Путивлі місцевому князеві Ігорю Святославичу (герою видатної давньоруської пам’ятки літератури) вдалося примирити батька з сином. Літопис повідомляє. що до Галича Ігор Святославич “посла с ним (Володимиром. – авт.) на свого зятя Рюрикова Святослава”,[213] який, ймовір- но, повинен був виконати дипломатичні функції у плані примирення батька з сином. Поява Володимира Ярославича в 1186 р. у Галичі, можливо, була викликана зміною тут ситуації. Вірогідно. що неабияке значення тут мала хвороба батька.
Дуже показово, що саме тоді зростає увага до Галичини і в сусідніх країнах. Про претензії на галицький Перемишль заявляє краківський князь Кази- мир II, а угорський король Бела III (1172–1196 рр.) проголошує себе “славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції”.[214]
Напередодні смерті Ярослав зробив спробу підняти вагу своїх спільників на політичних терезах Галичини. У Галичі відбувся з’їзд найбільш могутніх бояр, де його учасники погодилися на передачу галицького столу позашлюбному сину Ярослава Олегові, а Володимиру було надано лише Перемишль. Всі учасники зібрання були примушені здійснити хресне цілування на вірність князівській волі.[215]
Вимушена єдність галицької магнатерії продовжувалася недовго. В Галичині незабаром утворилося декілька угруповань, які орієнтувалися на різних політичних діячів. Зазначимо одразу, що серед них менше всіх прихильників мав саме Олег, який невдовзі був скинутий зі столу. Літопис з цього приводу пише: “Быс мятеж велик в Галичкой земли, и сдумав же мужи Галичкыи с Володимером, переступиша хрстное целование и выгнаша Олга из Галича, и бежа Олег оттуда во Вручий к Рюрикови, а Володимер сяде на столе деда своего и отца своего”.[216]
Поява законного з позиції князівського права спадкоємця на галицькому столі ще більше розхитало, а не стабілізувало ситуацію. До Галичини привертають увагу чимало південноруських князів, і одне з перших місць у цьому політичному змаганні зразу ж зайняв волинський князь Роман Мстиславич. Князь Роман, безумовно, розумів, що він не має підстав для відкритого протистояння тут новому галицькому князю.
У реалізації політичних планів Романа щодо Галичини, а у подальшому у процесі зміцнення взагалі позицій у Південній Русі неабияке значення мали міжкнязівські взаємини волинського князя. Через це повернемося знову до теми про родинні зв’язки Романа Мстиславича. Першою жінкою волинського володаря була дочка Рюрика Ростиславича Предслава. Якщо згадати, що це був той Рюрик, який прийшов на зміну Романа до Новгорода Великого, то можна зрозуміти, що цей представник смоленських Ростиславичів вже на зорі політичної кар’єри молодого Романа навряд чи був для нього прийнятною постаттю.
Проте у політиці особисті симпатії часто-густо відходять на другий план, і у нас є всі підстави гадати, що невдовзі Рюрик і родина Романа знайшли спільну мову і, навіть, пішли на укладення матримоніального союзу двох князівських кланів. У 1188 р. Роман від цього шлюбу вже мав відносно дорослу дочку Феодору, оскільки саме тоді видав її заміж.[217] З цього випливає, що волинський князь одружився після 1170 р. і не пізніше 1173 р… Важливою подією, що могло сприяти укладенню шлюбу могло бути зайняття Києва Рюриком.
Саме у 1173 р., коли представник смоленської династії став київським князем, можливо під впливом дядька Ярослава Ізяславича, який, безумовно, хотів якимось чином нейтралізувати чи перетягнути на свій бік князя Рюрика, і виникла ідея одруження Романа. На цей час у молодого кнзязя вже “загоїлися рани” від новгородського конфлікту з Рюриком Ростиславичем. Після 1173 р. оформлення шлюбу виглядає менш вірогідним. Крім Феодори, Роман мав від Предслави ще дві дочки, ім’я однієї з яких ми знаємо, – Соломія.
Більш важливим щодо реалізації широких політичних планів Романа мала віддалена його спорідне- ність з чернігівським князем Святославом Всеволодовичем, син якого Всеволод був одружений з дочкою польського володаря Казимира II Справедливого, племінниці матері волинського князя Агнеси. “В то же лето (1178 р. – авт.), – пише літопис, – приведе Святослав за Всеволода за середнего сына жену из ляхов Казимерну во Филипове говенье”.[218] Зазначимо, що ця кревність мала велике значення у стосунках цих князівських родин у більш пізній час, а саме вже на початку XIII ст. Тоді згаданий вище Всеволод Святославич, котрий на той час був київським князем і мав прізвисько “Чермний”, надавав підтримку синам Романа Данилові та Васильку.[219]
Літопис повідомляє, що невдовзі після зайняття галицького столу Володимиром Роман вирішив віддати дочку Феодору заміж за сина володаря сусідного князівства. “Роман же Володимерьскыи Мьстиславичь сватася с ним (Володимиром Ярославичем. – авт.), и за дщерь свою за сына его старейшего (Василька. – авт.)”.[220] Цей шлюб у подальшому давав Мстиславичу додаткові козирі у його претензіях на Галич.
М.Баумгартен та М.Ф.Котляр вважають, що сини Володимира Ярославича не були повноправними претендентами на галицьку спадщину, бо народилися від попаді.[221] Проте, на наш погляд, старші сини галицького князя Василько і Володимир народилися від законного шлюбу Володимира Ярославича з Болеславною, дочкою Святослава Всеволодовича, який було укладено аж в 1167 р.[222]
Одночасно, за словами давньоруського книжника, “Роман же слашет без опаса к мужемь Галичькым, подтыкая их на князя своего, да быша выгнале из отчины своего, а самого быша прияли на княже- ние”.[223] В цьому напрямку Роман активно шукає собі спільників і поза межами Галичини, хоча ясно, що це було складне завдання. Багатий Галич привертав увагу і інших князів, котрі стояли на заваді намірів та прагнень волинського князя. Серед останніх, і в цьому нема нічого дивного, був і тесть Романа Рюрик Ростиславич, який, як ми бачили вище, надав в Овручі притулок іншому претенденту на галицький престол Олегу.[224] Відзначимо, щоб не повертатись до цієї теми, що після перевороту в Галичі в 1188 р. князь Олег Ярославич вже не повернувся у велику політику, а згодом взагалі він був отруєний.
Союзником Романа у галицьких справах в цей час став його дядько по матері Казимир II, у якого з самого початку князювання Володимира Ярославича в підкарпатському краї не склалися нормальних відносин з галицьким володарем. Вінцентій Кадлубек повідомляє, на жаль дуже коротко, що останній навіть здійснив в цей час декілька нападів на володіння польського князя. З приводу оцінки останніх подій в літературі є певні розбіжності.
Зокрема, Г.Лябуда вважає, що напади Володимира сталися пізніше, під час другого перебування князя на галицькому троні в 90-х роках XII ст., проте Б.Кюрбіс та Н.І.Щавелева доводять, на нашу думку справедливо, вірогідність свідоцтв краківського хроніста.[225]
Цікаво, що і польські, і давньоруські джерела майже в одному плані описують нового галицького князя, підкреслюють деякі його негативні схильності та звички. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек повідомляє: “Hic siquidem, quodam temeritatis impetu, limites Casimiri cum latrunculis quondam irrepserat et raptas illustrium feminas, trans ultima barbarorum exterminia, iure praedocinii distraxerat. Defloratos taceo virginum flosculos, quosdam etiam immaturos (Колись він (Володимир. – авт.) неочіковано напав з розбійниками на землі Казимира, і, захопивши жінок у вельмож, увозив їх як трофеї у варварські землі. Я вже мовчу про понищені квіти дівочості, чимало з якихі ще не встигли дозріти)”.[226] Важливо відзначити, що цей напад було здійснено на свято Успіння, що є додатковим аргументом на користь реальності свідоцтва. У літопису відзначаються також насильницькі дії князя Володимира Ярославича по відношенню до жінок та дочок галицьких бояр.[227]
1188 р. у Південно-Західній Русі розпочинається війна за галицьку спадщину, за галицький стіл. Подібні війни у ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте сама ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Дуже швидко вона переросла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрутилися монархи і магнати країн Центральної Європи.
Перш, ніж безпосередньо зупинитися на подіях цієї війни, необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці цього періоду історії Русі в літературі, висвітлити питання, як розглядаються сучасними дослідниками державний лад і система міжкнязівських відносин в країні наприкінці XII ст. Однією з найбільш поширених точок зору з цієї теми є позиція істориків, що внаслідок прогресу феодальних відносин в цей час, говорячи словами Б.О.Рибакова, “Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств”.[228]
В процесі формування нової державної структури, системи феодальних відносин виключну роль тепер починає відігравати боярство представники крупних феодальних землевласників. Висвітлюючи питання про місце Києва та київського центру у політичному житті Русі, вчений відзначає, що в той час виникає система дуумвірату, коли стольне місце контролювалося представниками різних князівських ліній, що повинно було запобігати виникненню усобиць між князями.[229]
Про систему співволодарювання князів у Києві пише і П.П.Толочко. Проте він вважає, що в XII ст. ще зберігалася загальноруська єдність, а Київ залишався центром політичного розвитку Русі.[230] Дещо інакше державна структура управління трактується Л.В.Черепніним, В.Т.Пашутом та М.Ф.Котлярем, які відзначають, що на Русі існував принцип спадковості володіння землями-князівствами, за винятком “Руської землі” (Київська, Переяславська і частково Чернігівська землі), що перетворилася у спільне володіння представників усієї династії східнослов’янських князів.[231]
О.П.Толочко, розглянувши систему державно-правових уявлень про князівських владу, доводить, що тоді на Русі існувало дві концепції державного устрою: одна висловлена в заповіті Ярослава Володимировича “Мудрого”, інша – у рішеннях з`їзду князів у Любечі. Із спроб примирення цих систем, на думку дослідника, і виникла ідея дуумвіратів.[232] Знайомство з реаліями політичного життя в Південній Русі дає підставу поставити під сумнів можливість реального існування будь-яких уявлень про колективний сюзеренітет в ідеологічному житті тодішнього суспільства.
Колективне володарювання у Києві представників різних князівських кланів виникло як наслідок суперництва їх за Київ. Тоді представники цих родин, спираючись на воєнну силу, знаходили необхідні політичні “аргументи” в залежності від досягнутих результатів. Часта зміна династій у Києві була не свідченням відсутності в князівській ідеології ідеї родинної спадковості Київської землі, а була закономірним підсумком конкретних реалій жорстокої боротьби за найбільш престижне володіння.
Причому безперспективність у змаганні за створення такої системи спадковості влади в Києві призводить до того, що поступово і найбільш могутні князі (старійшини своїх кланів) відмовляються сідати на трон у Києві, а ставлять там своїх менш сильних ставлеників. Ця ж нестабільність призводить і до виникнення “системи” співволодіння містом на Дніпрі, а також викликала появу практики “причастя”, коли більш-менш могутні князі хотіли взяти собі “шматок” від престижного київського домену.
Події на Галичині 80-х років також показують певну академічність і штучність спроб “теоретизувати” практику міжкнязівських відносин. Здавалося б ледь не сто років визнавалося право Ростиславичів на цю територію, причому тих Ростиславичів, котрі фактично були за походженням найстарішими князями Русі, бо походили від старшого сина Ярослава Володимировича “Мудрого” Володимира (помер у 1052 р.).[233] Однак після смерті Ярослава Володимировича “Осмомисла” події на Галичині кінця XII – першої половини XIII ст. мало чим відрізняються за характером від боротьби князів за Київ у середині і другій половині XII ст.
І в цей же час майже всі претенденти на Галич також досить активно висувають власні “аргументи” на право оволодіти цим містом. І слід зразу ж сказати, що з позиції Любецького з’їзду ні Роман, ні будь-хто інший з князів не мали права оспорювати Галич у Володимира Ярославича і його синів. Проте право і практика в котрий раз не співпали, і першим зробив спробу оспорити права Володимира, як ми вже зазначили вище, був його батько Ярослав, чим, безумовно, полегшив у подальшому підступи щодо Галича інших претендентів.
При висвітленні політичних подій в Галичині наприкінці XII – першої половини XIII ст. літопис показує активну позицію в них “галицьких мужів”– боярства, проте інколи на підставі цих повідомлень складається уявлення про одностайність позицій галицького магнатства, що явно не відповідає конкретним історичним реаліям. Про різну орієнтацію боярства говорить літописна стаття під 1188 р., де розповідається про повстання “галицьких мужів” проти Володимира: “И восташа на князь свои и не смеша его изымати ни убити, зане не вси бяхуть в думе тои, бяхуть бо ся приятелев Володимеровы”.[234]
Отже, тут бачимо більш-менш чітко три угруповання боярства. Перше – рішучі противники нащадка Ярослава, що хотіли заточити або вбити Володимира, друга, найбільш численна, виступала за його вигнання, і, нарешті, третя (“приятелев Володимеровы”), це прихильники князя, які теж були достатньо могутніми. Саме на цю групу вельмож, без сумніву, спирався Володимир пізніше під час свого другого князювання в Галичині.
Володимир після вигнання відправився до Угорщини з якимсь військовим загоном, а також жінкою та двома синами. Як вважає М.Баумгартен, це були згадані вище старші сини галицького князя-вигнанця Василько та Володимир.[235] Цікаво, що перед вигнанням у Василька бояри забрали жінку Феодору і відправили її до батька Романа Мстиславича до Володимира.[236] Безумовно, що це сталося за домовленістю з волинським князем, оскільки ці бояри були його спільниками. У подальшому у джерелах ми не зустрінемо більше згадок про синів Володимира Ярославича, що дало підставу М.Баумгартену зробити вірогідне припущення про їх смерть в Угорщині.
Розповідаючи про ці події, І.В.Можейко – автор цікавої популярної книги “1185 рік (Схід – Захід)” – дає характеристику князю Роману та його діям, спрямованим на захоплення Галича: “Говорячи про Романа, літописи повідомляють, що він був дуже діяльний і заповзятливий, і якщо вже приймав рішення, то ніщо не могло його від цього відвернути, а от у виборі засобів для досягнення мети Роман не був перебірливим”.[237] Ми, безумовно, не прагнемо ідеалізувати ні Романа, ні методи його діяльності, проте хочемо зазначити, що засоби досягнення мети у князя не дуже відрізнялися в негативний бік від дій інших тогочасних середньовічних володарів.
Вигнавши Володимира, бояри – прихильники Романа – запросили волинського князя до Галича. Напередодні від’їзду до Галича Роман передав Володимир-Волинський брату Всеволоду. “Роман же даде брату Всеволоду Володимерь, откудь и крст к нему целова: боле ми того не надобе Володимерь”. Навряд чи тут мова йшла про просту відмову Романа від родинних володінь. Це виглядає дуже легковажним кроком для такого серйозного політика. Скоріше всього мова йшла про створення нового міжкнязівського “тандему” (типу угоди Мстислава і Ярослава Ізяславичів в 70-х роках XII ст.).
Один з братів боровся за зміцнення позицій в новому володінні, а інший повинен був зберігати спільні вотчинні землі. Це означало, що в разі успіху Романа в Галичі, той фактично не тільки ставав князем-сувереном над галицькими, а й залишався ним над волинськими землями. Проте цього разу, як покажуть наступні події, цій системі не судилося реалізуватися. Одночасно зазначимо, що від’їзд до Галича, відмова від Володимира не призвели до серйозної втрати позицій Романа на Волині.
“И въеха Роман в Галичь и сяде в Галичи княжа”, – пише літопис про вокняжіння князя Романа, дещо інакше в характерному для себе антируському дусі цю подію трактує Вінцентій, який вважає, що Галицьке “королівство” Роман отримав за заслуги від Казимира, який вигнав звідти Володимира.[238] Але незабаром князювання Романа Мстиславича у прикарпатському місті завершилося. До нового галицького князя дійшли чутки про те, що за Карпатами угорський князь організовує військову експедицію на Русь. Бела III, довідавшись від Володимира Ярославича про події на Русі, вирішив зреалізувати свої давнішні плани щодо Галичини.