Прагнучи перетворити Галичину на провінцію Угорського королівства, Бела III зразу ж почав орієнтуватися на тих бояр, які не хотіли бачити у себе на престолі сильного руського князя. “Король же въеха в Галичь, – пише літопис, – не посади в Володимера, но даде весь наряд галичанам и посади в немь сына своего Андрея”.[240] Очевидно, прихильники Бели та Андрія отримали привілеї, а деякі з них навіть увійшли до угорської адміністрації. Повертаючись додому, угорський король силою примусив йти за собою Володимира.
Під час перебування у Рюрика Роман та його волинські і галицькі союзники домовляються про спільні дії, проте вони були направлені не на повернення Володимира-Волинського, а спрямовані на боротьбу з угорцями. “Рюрик же пусти с ним (Романом. – авт.) сына своего (Ростислава. – авт.) и Славна Борисовича воеводу”, однак під Пліснеском полки Романа та Ростислава були розбиті.[241] Знову Роман поїхав до Кракова, проте Казимира не цікавив безудільний князь. Нова спроба домовитися з братом також не призвела до вирішення конфлікту.
Відмова Всеволода йти на якийсь компроміс поставила Романа Мстиславича в скрутне положення: втрачалася стратегічна ініціатива в Галичині, затяжка часу й кожна невдача відштовхувала від нього прихильників. І тут, навіть в досить складній ситуації, Роман показує свої неабиякі дипломатичні здібності. Не зумівши домовитися з однім дядьком у Кракові, він, знаючи і використовуючи суперництво між польськими князями, звертається до другого – великопольського Мешка Старого. Проте допомога останнього не дала результату. Невдача під час облоги Володимира, і Роман в черговий раз прямує до тестя Рюрика.[242]
Слід відзначити, що в цей час доля зятя Романа дуже хвилювала Рюрика, оскільки той хотів поширити свій вплив не тільки на Галичину, а й на Волинь.[243] Тому овруцький князь передає зятеві Торчеськ і надає військо для повернення Володимира. “Рюрик же да ему Торцькый, а на брата его насла с грозою на Всеволода. Всеволод же убояшася Рюрика, и ступися брату Роману Володимеря. Роман же еха в Володимерь, а Всеволод во Белз”.[244] Острах Всеволода перед Рюриком пояснювався досить великою силою і політичним авторитетом тестя Романа, який на той час був співправителем представника чернігівської династії Святослава Всеволодовича в Києві. Відзначимо, що, повернувши Володимир, Роман не наполягав на збереженні в своїх руках Торчеська, куди невдовзі Рюрик відправив сина Ростислава.
Увага Рюрика до подій у Південно-Західній Русі була викликана і його суперництвом із київським князем, представником чернігівської династії Святославом Всеволодовичем. Воно особливо проявилось саме в цей час. Угорці, прагнучи зміцнитися в Галичині, вирішили звернутися до засобів дипломатії: використати підтримку найбільш могутніх південноруських князів. Інтерес іноземців до себе, ясна річ, привернув не Рюрик, тоді фактичний покровитель та союзник ворога угорців Романа, а Святослав.
На початку 1189 р. до Святослава прийшло посольство від угорців, які запросили до Галича на переговори сина Святослава Гліба. Літопис з цього приводу пише, що “Святослав же утаився Рюрика, ухотяся творяше, яко же дадеть ему Галичь, и посла сына своего к королеви”.[245] Складно напевне уявити про що йшла мова на цих переговорах. Але можна припускати, судячи з тексту літопису, що тоді обговорювалися плани створення системи спільного контролю сторін над Галичиною.
Проте цим планам не судилося здійснитися, бо про таємну дипломатію Святослава та Гліба довідався Рюрик. Той звинуватив Святослава Всеволодовича у порушенні спільних угод. В боротьбі проти створення альянсу з угорцями Рюрик Ростиславич широко використовує “громадську думку”: в справу втрутилася церква. “Молвяшеть бо митрополит (Никифор. – авт.) Святославу и Рюрику: “Се иноплеменньници отяли отчину вашю, а лепо вы бы потрудили- ся”.[246] В Густинському літопису вміщено цікаве свідчення, що, крім вимоги боротьби з іноземцями, київський митрополит наполягав на передачі Галича Роману.[247] Враховуючи тісні зв’язки князя Рюрика та митрополита Никифора, ця інформація виглядає цілком реальною.
Звернення митрополита Никифора сприяло припиненню конфлікту київських дуумвірів, які з своїми полками вирушили до Прикарпаття. По дорозі Рюрик і Святослав почали “ділити шкуру невбитого ведмедя”: вирішувати кому буде належати після походу Галич. В літопису розповідається про прагнення Святослава стати одноосібним володарем “Руської землі”, для чого він “даяшеть Галичь Рюрику”. Останній в свою чергу повинен був віддати свої володіння довкола Києва (“… а собе (Святославу. – авт.) хотяшеть всеи Руской земли около Киева”[248]).
Така позиція, реалізація якої значно б посилювала Святослава Всеволодовича, перетворювала його в єдиного володаря Києва та Києвської землі, викликала невдоволення Рюрика, бо той не хотів “лишитися отчины”. Ймовірно, Рюрик, як і раніше, планував передати Галич Романові. Два наймогутніші на той час володарі Південної Русі розсварилися, а їх війська повернулися додому.
Не дочекавшись допомоги від сильних південноруських князів, галицькі бояри з антиугорського табору запорошують до себе молодого князя Ростислава Івановича (“Берладнича”). На цей раз претендент на галицький стіл мав незаперечні правові підстави виборювати Галичину. Ростислав був представником найстарішої гілки Ростиславичів: його дід Ростислав Володаревич був навіть старшим братом галицького князя Володимирка, батька Ярослава “Осмомис- ла”.[249]
У боротьбу за Галич вступив забутий всіма молодий князь, який довгі роки мешкав при дворі брата Рюрика смоленського князя Давида Ростиславича. Важливо відзначити, що Ростислав, судячи з усього, привернув, як ніхто з інших виборювачів Галича увагу і підтримку мешканців столиці Галичини. І тут, крім законності претензій на стіл, важливими моментами були неабиякі хоробрість і безкомпромісність в питаннях боротьби з іноземцями молодого князя.
В літопису звертається увага, що угорського королевича Андрія на той час підтримували лише ті бояри, родичів яких як заложників було вивезеного до Галича: “Мужи же Галичкии не бяхуть вси во одинои мысли, но чии бяхуть сынове и братьия у короля. То ти держахуся крепко по королевичи”.[250] Лише ціною величезних зусиль завойовникам на чолі з королевичем Андрієм вдалося подолати Ростислава, який був захоплений в полон і згодом отруєний,[251] проте суспільне напруження у Галичі досягло такої гостроти, що доля угорців тут була вже визначена. І тут на політичному обрії знову з’явилася постать Володимира Ярославича.
Розглядаючи літописне повідомлення про обставини повернення Володимира на батьківщину, невільно починаєш ставити під сумнів згадані вище критичні характеристики князя сучасниками. Дійсно, без певної вдачі, таланту, енергії йому навряд чи вдалося подолати величезні перешкоди на шляху до реалізації свої намірів.
Історія повернення Володимира Ярославича до Галича цікава і в іншому відношенні: її перебіг був пов'язаний з доволі широкою за географією дипломатією від Германської імперії до Суздальського князівства, володарі яких доклали чи не найважливіших дій у вирішенні питання про галицьку спадщину. Захопивши Галич і посадивши там королевича Андрія, угорський король Бела III обманув князя Володимира Ярославича, якому обіцяв допомогу, вивіз його до Угорщини і заточив у вежі.
Однак весною 1189 р. Володимир, розрізавши шатер на вежі і зробивши вірьовку, спустився з башти і утік. В цьому руському князеві сприяли два місцеві охоронця, яких він підкупив. Саме останні через невеликий час допомогли Володимиру дістатися до германського імператора Фрідріха I “Барбароси”. “Царь же (Фрідріх. – авт.), – розповідає літопис, – уведав есть сестричичь великому князю Всеволоду суждальскому ти прия его с любови и с великою чстью и преставя к нему мужь свои посла его Казимиру Ляхы, веля ему доправити Галича по своей воле. Ял бося бяшеть давати цареви по 2000 гривен сребра до года”.[252]
Думається, що обіцянка трибуту, а не родині зв’язки Володимира з Всеволодом вплинули на прихильне ставлення імператора до вигнанця. Фрідріх в той час не міг надати безпосередньої військової допомоги Володимиру, оскільки готувався прийняти участь у третьому хрестовому поході, однак доручив реалізацію намірів Володимира залежному від себе малопольському князю Казимиру.
Перш ніж продовжувати подальшу розповідь про події в Південно-Західної Русі, наведемо характеристику політичної ситуації в тогочасній Європі, що належить перу видатної дослідниці в галузі медієвістики О.А.Добіаш-Рождественської, авторки блискучої біографії англійського короля Ричарда I “Левове Серце”: “Європа кінця 1189 року під розливом третьої хрестоносної хвилі являє собою повну тривожного життя картину. Ні другий, ні згодом четвертий походи не змушують пригадати те, що пережито було в першому. Але третій був оточений тією ж урочистою всенародністю. Як сто років тому, на широких монастирських подвір'ях, у феодальних замках, на цвинтарях сільських церков і на міських площах не говорили ні про що, крім як про звістки, що приходили з Палестини. Численні знатні і незнатні воїни давно вже знаходилися на шляху в Палестину або висадилися на її берегах, поповнюючи ряди величезної армії, що зібралася у Акри і почала її облогу. Більш півсотні кораблів із півночі, що несуть ополчення норвежців, датчан, шведів і фризів, обігнули береги Іспанії. Фрідріх Барбаросса зі своєю німецькою армією торував собі шлях через гори і рівнини Малої Азії”.[253]
У серпні того ж року за наказом краківського князя Казимира воєвода Миколай направився з малопольським військом до Галича, вигнав звідти угорський гарнізон з королевичем Андрієм і посадив там Володимира Ярославича. В літературі при аналізі цієї події висловлюється думка, що цим походом на Русь Казимир порушив дружні відносини з Романом, а причини військової акції Кракова пояснюються тиском могутнього германського імператора Фрідріха I “Барбароси”.[254] Але така оцінка потребує певного уточнення.
Як ми бачили, ще у 1188 р. взаємини між краківським і волинським князями погіршилися, що було наслідком небажання малопольського князя допомагати Роману, який на той час докладав значних зусиль для посилення своїх позицій у Південно-Західній Русі. Тепер, використавши як привід доручення імператора допомогти Володимиру, польський князь вирішив втрутитися у події в Прикарпатті, де справи угорців різко погіршилися. При цьому польський князь, безумовно, прагнув реалізувати тут свої власні політичні інтереси: поширити на цей регіон польський вплив.[255]
Однак сподіванням Казимира не судилося здійснитися. Володимир і тепер показав здібності вести дипломатичні ігри, звернувшись за протегуванням до свого дяді суздальського князя Всеволода Юрійовича. Це було зроблено дуже завчасно, бо перший патрон галицького князя Фрідріх I знаходився у хрестовому поході (10 червня 1190 р. при переправі через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сірії Фрідріх I потонув).
Володимир Ярославич визнав себе васалом північноруського володаря, який в цей час прагне зміцнити свої позиції на півдні Русі. Згідно літопису, Всеволод звернувся до всіх руських князів, польського та угорського монархів з вимогою відмовитися від зазіхань на Галич. “Всеволод же суждальский присла ко всим княземь и ко королеви в Ляхы и води я крсту на своем сестричиче Галича не искати николти же под ним. Володимер же утвердився в Галиче и оттоле не быс на нь никого же”.[256]
Ясна річ, що цей диктат могутнього суздальського князя (що був явно перебільшений літописцем!) стосувався і Романа, який був вимушений визнати факт повернення Володимира до Галича і на певний час відмовитися від свої політичних планів у Прикарпатті. Тому на початку 90-х років XII ст. Роман Мстиславич зосереджує свою увагу на зміцненні власних позицій на Волині, де йому вдалося відновити нормальні взаємини з амбіційним молодшим братом Всеволодом, белзьким князем, а також докласти зусиль на розвиток контактів з малопольським двором.
Увага до Польщі Романа пояснюється не тільки нещодавніми активними діями Казимира щодо Галича, а викликана великою зацікавленістю Кракова до розширення польських впливів у басейні Західного Бугу, де пересікалися їх інтереси з інтересами волинян. В своїй польській дипломатії волинський князь широко використовував своїх прихильників серед польських магнатів, діяв, виходячи з перебігу політичних процесів у самій західнослов'янській країні, де на межі 1190–1191 р. зросли опозиційні настрої по відношенню до Казимира II.
Особливе невдоволення серед малопольської знаті викликала експедиція польського війська до Галича, оскільки вона не принесла Кракову позитивних наслідків і погіршила взаємини Малопольського князівства з Угорщиною. Приводом для виступу могли стати і попередні напружені відносини малопольських магнатів з новим галицьким князем Володимиром. Ймовірно, що якісь зв’язки з цим опозиційним угрупованням підтримував Роман Мстиславич. В таких умовах Казимиру прийшлося відновити старі добрі відносини з волинськими володарями. Це примирення виявилося вчасним.
В 1191 р., скориставшись відсутністю Казимира у Кракові, місцеві вельможі на чолі з Генріхом Кетличем допомогли Мешку Старому та його сину Болеславу захопити Краків. І тут на допомогу прихильникам Казимира II прийшли волинські дружини на чолі з володимирським князем Романом та белзьким князем Всеволодом. Знаменно, що польській хроніст, який дуже тенденційно (на користь, ясна річ, князя Казимира) описує події, вимушений визнати, що тільки завдяки цій підтримці Казимиру вдалося вигнати Мешка з Кракова і розбити заколотників. “Audito siquidem, – пише Вінцентій Кадлубек, – Casi- mimirum revixisse, immo cum duce Laodimiriae Romano et principe Belsiae Wsewlodo cominus imminere, noctis compendio fugam ineunt Mesconidae (Прибічники Мешка, довідавшись, що Казимир знову набрав сили і навіть з князем володимирським Романом і князем белзьким Всеволодом загрожує їм, під покровом ночі відступають)”.[257]
Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка, відзначаючи обставини, що передували заколоту Генріха Кетлича. Він повідомляє, що у переддень виступу краківських магнатів Казимир був на Русі, де виступив третейським суддею між Романом та Всеволодом, котрі сперечалися із-за кордонів між своїми володіннями.[258] Це свідоцтво для нас важливе, бо фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими володарями. Події 1191 р. сприяють зміцненню тісних взаємин Малої Польщі та Волині. Свідченням цього є те, що невдовзі після повернення до Кракова Казимир II захоплює Генріха Кетлича і відправляє його у вигнання на Русь до князя Романа.[259]
В 1192–1193 рр. малопольські війська Казимира вдерлися в землі ятвягів. Вінцентій Кадлубек називає їх “полещанами (Polexiani)”. Поява поляків в цьому регіони, безумовно, викликала неспокій у руських князів. Зокрема, з того ж джерела відомо, що на допомогу ятвягам прийшов невідомий на ім’я князь Дорогичина, місто якого нападники розорили. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію на цей похід Романа, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ зачіпало інтереси Волині в Побужжі. Вірогідно, з певних тактичних обставин, однак, волинський князь все ж вирішив в цей час не загострювати відносин з західним сусідом.[260]
Події в Ятвягії не пройшли поза увагою і південноруських князів. як відомо, цей регіон протягом XII ст. постійно був у сфері інтересів Києва,[261] велику увагу до нього проявляв Рюрик Ростиславич. 1191 р. він разом з своїми родичами пінськими князями (друга дружина Рюрика Ганна була пінською княжною[262]) збирався в похід на Литву, який, проте, через весняну негоду зірвався. “Пошел (Рюрик. – авт.) на Литву и быс у Пинеску у тещи своея, тогда бо бяше свадба Ярополча, и быс тепло и стеча снег и нелзе бо им доити земли их (литовців. – авт.) и възвратишась въсвояси”.[263]
Під час, а може зразу ж після походу Казимира, а саме 1193 р. київський князь Рюрик Ростиславич знову збирається у похід проти сусідньої з Ятвягією Литви.[264] На нашу думку, цей похід треба розглядати як прагнення овруцького князя протистояти посиленню польського впливу у Прибалтиці. Польський дослідник К.Вілінський, навпаки, вважає, що похід Рюрика був спрямований на допомогу краківському князю у боротьбі з ятвягами,[265] проте джерела не підтверджують такий погляд.
Додаткову інформацію про мотивацію походу Рюрика дає В.М.Татіщев, в праці якого відзначається, що під час переговорів з чернігівським князем Святославом Ольговичем, Рюрик наголошував: “...мне нужно идти на Литву по прозьбе шурьев моих и полоцких”.[266] Військова акція Рюрика до Литви не відбулася через спалах напруженості на кордоні з половцями, з якими саме в цей час наприкінці XII – на початку XIII ст. різко загострилися взаємини.
1194 р. став знаменним для політичного життя як Русі, так і Польщі. І перш за все це було пов’язано зі смертю у Києві Святослава Всеволодовича, а у Кракові – Казимира II “Справедливого”. Певний “вакуум” влади, що виник у стольних містах обох країн, створював фундамент як для нових усобиць, так і перспективи для посилення політичних позицій інших князів, у тому числі і, як виявилося, у першу чергу для волинського князя Романа.
Після смерті Святослава князем у Києві став Рюрик. Цим, як не дивно, останній виконав волю померлого, який перед смертю постригся у ченці і викликав до столиці Рюрика (“… и веля ся постриги в черньци и после по Рюрика и преставися”[267]). Досвід управління “Руською землею” разом з Святославом показував Рюрику, що для створення стабільної князівської влади у столиці новому князеві слід було знайти співправителя.
Тому навесні 1195 р. Рюрик запрошує до Києва свого брата смоленського князя Давида Ростиславича. “Посла Рюрик по брате своего по Давыда к Смоленьску, река ему: “Се брате се бе осталася старейши всех в Руськои земли, а поеди ко мне Кыеве, что будеть на Рускои земли думы и о братье своем о Володимери племени”. Після тривалого перебування в Києві Давид “с братом своим ряды вся уконча о Рускои земле и братье своеи о Володимере племени и иде Давыд во свой Смоленск”.[268]
Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським “причастям” – волостями в Київській (“Руській”) землі. Крім Ростислава Рюриковича, який сидів у Білгороді, таким володарем став Роман Мстиславич, котрому були передані міста Торчеськ (яким Роман вже недовго володів наприкінці 80-х рр.), Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів.
Всі ці міста входили до так званої “Торчеської волості” (території, де мешкали “Чорні клобуки”) – слов’яно-тюркської волості на півдні Київщини в Пороссі. Зазначимо, що під назвою “чорних клобуків” давньоруські джерела згадують представників близьких за етнічним та мовним походженням кочівників, які наприкінці XI – на початку XII ст. під тиском половецьких орд перейшли на службу до південноруських князів. Основна маса цих племен (торків, печенігів, берендеїв, бастиїв, коуїв, турпеїв) мешкала в басейні р. Рось. “Чорні клобуки” постійно виконували різні військові функції, охороняли південний кордон Русі від нападів зі степу, брали активну участь у походах східнослов’янських володарів проти половців, були учасниками міжкнязівських війн на Русі.
Центром об’єднання “Чорних клобуків” було місто Торчеськ, що виникло в 1086 р. і названо за іменем найбільшого з племен тюркських конфедератів південноруських князів – торків. Сама ця територія, де мешкали союзники русів, мала назву Торчеська волость. Київські князі неодноразово використовували “чорних клобуків” у міжусобних війнах з сусідніми князями. Під час походів вони нерідко виставляли загони до 6 тис. воїнів. У політичній боротьбі вони частіше всього орієнтувалися на більш сильних князів, але прагнули виступати на боці старших Мономаховичів і не дуже довіряли чернігівським Ольговичам.[269] Добрі стосунки з торками та іншими кочівниками Поросся відіграють велику роль у подальшій діяльності князя Романа. До цього необхідно додати, що одержання “причастя” в “Руській землі” значно підвищувало його політичну вагу, давало підстави в майбутньому висувати претензії на київський престол.
Посилення на півдні Русі Рюрика та його родичів викликало невдоволення суздальського князя Всеволода Юрійовича, який з часів повернення до Галича Володимира Ярославича прагнув диктувати свою волю південноруським володарям, роздмухуючи між ними ворожнечу. Влітку 1195 р. Всеволод заявив про свої претензії на старійшинство серед Рюриковичів і став вимагати від Рюрика передачі йому володінь Романа.[270]
Отже, крім того, що Всеволод фактично прагнув стати також співправителем Рюрика,[271] він добивався інших важливих цілей, а саме усунення небезпечного конкурента – Романа – з “Руської землі” і одночасно створював підгрунтя для виникнення конфлікту зятя з тестем, між якими в попередній час була дуже тісна взаємодія.[272]
Мотиви дій суздальського князя були прекрасно зрозумілі Рюрику. Той запропонував суздальському князю іншу волость, проте північноруський володар рішуче відмовився і навіть став погрожувати Рюрику війною.[273] Збентеженому Рюрику Ростиславичу прийшлося вступити в переговори із зятем, якому тесть порадив взяти інше володіння в “Руській землі”. Дізнавшись від посла київського князя про скрутне положення родича, Роман Мстиславич погодився з пропозицією Рюрика. Але невдовзі Всеволод Юрійович вдався до чергової інтриги, що викликала різке обурення у князя Романа. Отримавши серед інших володінь Романа Мстиславича Торчеськ, Всеволод передав його синові Рюрика, котрий був зятем суздальського князя – Ростиславу (останній був одружений на дочці Всеволода Анастасії).
Київський князь прагнув довести свою непричетність до цієї передачі, однак Роман вирішив, що ці дії вчинено проти нього за домовленістю Рюрика і Всеволода, образився на тестя і відмовився приймати від київського князя іншу волость.[274] Отже, план суздальського князя посилити свій вплив на півдні Русі та посварити між собою найбільш сильних місцевих князів вдався.
Невдовзі Роман збирає у Володимирі-Волинському боярську раду, на якій обговорюється питання боротьби з Рюриком Ростиславичем. Після цього волинський князь посилає до чернігівських Ольговичів послів, які запропонували від імені волинського князя місцевому володареві брату згаданого вище Святослава Ярославу Всеволодовичу стати київським князем. “Роман, – пише літопис, – отступился ко Ольговичемь, и поводить Ярослава на старшинство”.[275]
Питання про чернігівських союзників князя Романа у певній мірі дозволяє з’ясувати літописна стаття під 1194 р., де розповідається про запрошення тодішнім київським князем Святославом Всеволодовичем найближчих родичів у похід проти рязанських князів, а саме Ярослава, Ігоря та Всеволода. Всі вони належали до клану Ольговичів, однак перший був Святославу рідним братом, а два інші (Святославичі) – двоюрідні.
Персона Ігоря Святославича у контексті подальшої історії Галичини початку XIII ст. буде дуже важливою, оскільки його жінка Єфросінья була рідною сестрою галицького князя Володимира і після смерті останнього стане чи не єдиним законним спадкоємцем галицького столу.[276] Після смерті Святослава Ярослав Всеволодович очолив клан чернігівських Ольговичів. Всеволод Ярославич (відомий “Буй Тур Всеволод” “Слова о полку Ігоревім”) помер 17 травня 1196 р.
Політичний конфлікт Романа з Рюриком переріс у родинну драму. Згідно повідомлення суздальського літопису, Роман вирішив розлучитися з жінкою Предславою Рюриківною (“Роман поча пущати дчерь Рюрикову, хотяшеть постричи”[277]). Про розрив волинського князя з дружиною пише і польський хроніст Вінцентій Кадлубек.[278]
Дізнавшись про переговори Романа з чернігівськими князями і не сподіваючись на власні сили, Рюрик Ростиславич звертається за підтримкою в Суздаль, а сам відсилає до Володимира-Волинського хресні грамоти, що означало розрив його відносин з Романом. Відчуваючи реальну небезпеку для себе, князь Роман наприкінці серпня – на початку вересня 1195 р. вирушає до Кракова, де сиділи його двоюрідні по матері брати малолітні сини Казимира “Справедливого” Лешко та Конрад та їх мати вдова Казимира Олена Ростиславна, рідна сестра київського князя Рюрика.
Князь Роман запропонував своїм малопольським союзникам виступити разом проти “кривдника” Рюрика, однак ті в цей час знаходились під реальною загрозою втратити власний трон. Кракову знову загрожував Мешко Старий. “И рекохом, – пише літопис, – ему Казимеричи: мы быхом тобе раде помогле, но обидить нас стрый свои Межька, ищеть под нами волости а пережи оправи нас, а быхом быле вси Ляхове не раздно, но за одинемь быхом щитом быле с тобою и мьстили быхом обиды твоя”.[279]
Через декілька днів, а може тижнів на початку вересня 1195 р. у Малу Польщу вступило волинське військо на чолі з Романом. Пояснюючи мотиви цього кроку волинського князя, хроніст Вінцентій Кадлубек пише: “Meminit namque idem Romanus, quanta erga se Casimiri fuerint beneficia, apud quem paene a cunabilis educatus, eodemque, quo fungitur, ab eo principatu est institutus. Sciebat etiam, illis (Лешко і Конрад. – авт.) excitis, suae radici securim imminere, hinc a Mescone, si vicerit, illinc (на Русі. – авт.) a principe de Kiow, cuius filiam repudiaverut (Роман пам’ятав, скільки добра зробив йому Казимир, у якого з колиски виховувався, про князівство, яким він правив завдяки наданню Казимира. Знав він, якщо вони загинуть, то йому загрожує сокира. Тут від Мешка, а там від київського князя, з дочкою якого він розвівся)”.[280]
Немає, мабуть, вже потреби в черговий раз говорити про упередженість Кадлубка, який безпідставно підкреслює моральну залежність Романа від Польщі, перебільшує ступінь загрози Роману з боку Мешка та Рюрика. У вересні 1195 р. реальна небезпека загрожувала лише молодим нащадкам Казимира II. Допомога краківським князям для Романа була важливою у перспективі подальшої боротьби з суперниками на Русі, а головне за все, для посилення впливу на Польщу, що мало значення, перш за все, для зміцнення позицій Волині в Забужжі. Цікаво, що напередодні походу Роман здійснив нараду з своїм оточенням, під час якої заявив про своє бажання допомогти краківським володарям, щоб останні в свою чергу отримали змогу підтримати його у боротьбі з Рюриком.
13 вересня 1195 р. біля містечка Єнджеків на 80 кілометрів північніше Кракова [281] на березі річки Мозгава відбулася запекла, жорстока битва між військами великопольського князя Мешка та його суперників Лешка, Конрада та Романа Мстиславича. Події на Мозгаві знайшли докладне, але неоднозначне висвітлення в джерелах. Кадлубек розповідає про величезні втрати ворогуючих сторін, про загибель сина Мешка Старого Болеслава, про тяжке поранення Романа. Останнє викликало смятіння в лавах волинян, котрі відступили з поля бою. Проте, як далі відповідає Вінцентій, великопольський князь, засмучений великим горем, також покинув поле битви.[282]