Розгляд латиномовних джерел дає підставу вважати слушною думку українського дослідника М.С.Грушевського та польської дослідниці А.Вількевіч-Вавжиньчикової, які відзначають тенденційність і декларативність відомостей про події 1205 р. в хроніці Альбріка і в польських пам’ятках і наголосили на необхідності при розгляді цього сюжету зосередити головну увагу на аналізі повідомлень давньоруських літописів.[394]
Конфлікт між нещодавніми союзниками виник, як можна припускати з контексту джерел, з ініціативи галицького князя. Десь через рік, в 1206 р. під час зустрічі з вдовою Романа Ганною князь Лешко Бялий, за свідоцтвом Галицько-Волинського літопису, заявив, що він не знає причин, що призвели до війни і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, які призвели до виникнення конфлікту (“… бе бо Володислав лестя межи има”[395]). Біль- шість дослідників поділяє точку зору, що цим “Володиславом” був великопольський князь Владислав Ласконогий, син князя Мешка III Старого,[396] який також прагнув на підставі засад сеньйорату як старший у польській князівській родині отримати краківський стіл.
Г.Лябуда, розглядаючи проблему міжкнязівської боротьби у Польщі на початку XIII століття, відзначає, що джерела дають суперечливу інформацію щодо спадкоємця Мешка III Старого (помер в 1202 р.) на краківському столі. Згідно одних пам’яток, цей стіл рік займав Владислав, а потім до Кракова прийшов Лешко Бялий, а згідно інших, до яких схиляється більше вказаний дослідник, – Владислав князював у Кракові до зими 1205– 1206 рр.[397]
Нам остання версія представляється також більш вірогідною. А з неї випливає, що з приходом до влади у Кракові Владислава, представника великопольської гілки Пястів, у Романа продовжувалися розвиватися нормальні добросусідські відносини з володарем сусідньої держави і одночасно малопольським князем. Такий стан речей продовжувався до початку 1205 р., поки на той час сандомирський князь Лешко та його брат мазовецький князь Конрад не розпочали війни проти Владислава. Ситуація для Владислава виявилася, вірогідно, складною, а тому той попросив допомоги у Романа. Загибель Романа призвела до посилення позицій Лешка та Конрада Казимировичів, а перший, вірогідно, вже на початку 1206 р. зайняв Краків.[398] Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні як противаги Лешку і Конраду Владислава Мешковича, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі.
Те, що руський князь був у певній мірі ініціатором війни з Казимировичами, підтверджує факт відсутності дій у відповідь малопольських військ проти Південно-Західної Русі у перші місяці після смерті Романа Мстиславича. Правда, австрійський історик Й.Енгель вважав, що польські війська переслідували після Завихостської битви рештки полків Романа аж до воріт Галича. проте ця версія, як безпідставна, була спростована ще Л.Дробою.[399]
Проте останній, як і більшість інших представників польської історіографії, все ж таки вважає, що 19 червня 1205 р. між військами Романа та Лешка відбулася велика битва.[400] У нас є всі підстави відкинути такі погляди як необгрунтовані. Для цього звернемося до розповіді давньоруського літопису про обставини походу 1205 р.: “Иде Роман Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская и ставше же нему на Вислою рекою и отъеха сам в мале дружине от полку своего. Ляхове же наехавше убиша и, дружину около его избиша, приехавше Галичане, взяша князя своего мртва, несоша в Галичь”.[401]
Текст літопису прямо свідчить, що ніякої битви між головними силами західноруського та малопольського військ не було, а сам князь загинув внаслідок зіткнення його невеликої дружини з польським військом. Б.Влодарський з цього приводу пише: “Переможець інших руських князів недооцінив суперника. Він віддалився з малим загоном від своїх, на нього напали Лешко і Конрад, і у сутичці князь загинув”.[402] Дещо суперечливо подію трактує А.Вількевіч-Вав- жиньчикова, яка, з одного боку, пише про битву під Завихостом та перемогу Лешка, а, з іншого боку, відзначає, що “смерть, яка трапилася внаслідок легковажного відходу Романа без достатньої охорони від табору, вимусила Русь повернутися. Але військо не було розбите”.[403] Розгляд більш пізніх свідоцтв джерел про походи східноєвропейських володарів до Польщі дозволяє пролити певне світло на причини появи Романа саме під Завихостом, дещо по іншому представити обставини останніх годин життя князя.
Під 1245 р. у Галицько-Волинському літопису повідомляється, що під час походу до Польщі князь Василько Романович в районі Завихоста прагнув форсувати Віслу, проте через повінь не зумів реалізувати свій намір: “Не могоша бо переехати си реки, понеже наводнилася бяше, возвратистася вземше полону много”.[404] Пізніше, в 1261 р. під Завихостом опинилася орда могутнього монгольського хана Бурундая, який “изнайдоша собе брод у Висле, и поидоша на ону страну реки”.[405] Взимку 1287 р. тут переправу через льодостав не зміг здійснити хан Телебуга: “И тако придоша ко Завихосту и придоша к реце ко Висле, река же стала бяшеть и не могоша ее перейти, и поидоша во верх еи к Судомиру (Сандомиру. – авт.), и переидоша Сан реку по леду”.[406] В польській хроніці Янка з Чарнкова згадується про перехід Вісли біля Завихоста литовських князів Кейстута і Любарта восени 1376 р.[407] Існування бродів і мілин на Віслі біля Завихоста фіксує Ян Длугош, який, між іншим, вважає, що саме в рік смерті Романа на Віслі була нечувана посуха.[408] Отже, є всі підстави вважати, що Роман Мстиславич загинув під час пошуку зручної переправи через Віслу, коли він та його невеличкий загін несподівано натрапили на польське військо.
Нападом на Малу Польщу, Роман Мстиславич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов’янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині частину території Польщі. Як і під час інших воєнних акцій, є підстави думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, як свідчить літопис, зберіглися і після смерті галицького володаря. До них, зокрема, належав, могутній малопольський воєвода Пакослав, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для останніх часи.[409]
Завершуючи розгляд цього сюжету, слід відзначити, що напередодні свого останнього походу Роман уклав угоду з новим угорським королем Андрієм II. Ми вже вище писали, що після смерті Бели III його сини Емерік та Андрій вели гостру боротьбу один з другим, в якій останньому допомогав галицько-волинський князь. 30 листопада 1204 року Емерік VI помер, а незабаром Роман підписав з новим королем Угорщини Андрієм II угоду про допомогу та патронат над дітьми у випадку смерті когось з волода- рів.[410]
Відмова від версії про похід Романа до Саксонії влітку 1205 р. ні в якій мірі не применшує взагалі масштабів його міжнародної діяльності, у тому числі і взаємин із латинським Заходом. Так, про контакти галицько-волинського князя з Германією свідчить досить загадковий запис про смерть Романа в помяннику (синодику) бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті: “XIII Kal. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hic dedit nobis XXX marcas (В 13 календи липня (тобто 19 червня. – авт.)[411] Роман, король Русі, який надав нам 30 марок).”[412]
На нашу думку, навряд чи цей цінний дарунок (7 кг срібла) можна пов’язувати з торговельними зв’язками Південно-Західної Русі із Східною Німеччиною,[413] або якимись симпатіями Романа до католицтва.[414] Наявні джерела не дають підстав для висловлювання більш-менш аргументованої версії щодо обставин виникнення повідомлення помянника, проте можна зробити припущення про можливе перебування Романа в дитинстві протягом певного часу на вихованні у ерфуртських бенедиктинців. Зазначимо також, що руські князі (матері яких досить часто були католичками) взагалі були толерантними в питаннях віри, не дуже сильно розбиралися в розбіжностях між двома гілками європейського християнства. Остання риса взагалі була характерна для Русі XI – XII ст.[415]
Ситуація почала змінюватися лише в XIII ст. в процесі зростання загального тиску католицько-релігійного світу на Східну Європу, що розпочався захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р., агресією католицьких країн, перш за все Германії, Данії та Швеції, у Прибалтиці та в Карелії.[416] Що до дарунку Романа ерфуртським бенедиктинцям, то, на нашу думку, давньоруський князь, життя якого тісно пов’язано із Польщею та Германією, підтримував якісь давні, особисті стосунки з монахами ерфуртського монастиря.
У пізньому Кенігсберзькому літопису, фрагменти які наведені В.М.Татіщевим, вміщено цікаву звістку про те, що в цей час до Романа прибуло посольство від римського папи Інокентія III, яке запропонувало князю перейти до католицтва і отримати за це підтримку меча св. Петра. У відповідь на цю пропозицію, згідно розповіді літопису, Роман дістав свій меч і відповів: “Такий ли то меч Петров у папы? Иж имать такий, то можеть городи давати, а аз доколе имам ей при бедре, не хощу куповати ино кровию, якоже отци и деди наши розмножити землю рускую”.[417]
В історіографії XIX – початку XX ст. по різному ставилися до цього повідомлення, хоча, як не дивно, у буквальному плані його майже не сприймали взагалі. М.Чубатий, виходячи з власної схеми пошуків слідів унії Русі з Римом, вважає, що це повідомлення не є свідоцтвом релігійних протиріч Романа з папою, стосується лише “справ чисто політичних”, оскільки, на думку історика, посланці Інокентія прагнули залучити Романа до війни, що точилася між Вельфами та Гогенштауфенами.[418] М.С.Грушевський відзначив пізній характер оповідання літопису, вплив на нього фольклорних легенд про Романа та антиуніатської літератури, проте не відкидає реальності самої події, яка лягла в основу повідомлення.[419]
Найбільший вплив на наступні наукові дослідження мала точка зору відомого історика церкви Є.Є.Голубінського. Останній, на підставі факту відсутності слідів про посольство до Романа в літописах і в архіві римської курії, взагалі заперечує факт цього посольства.[420] Ця думка постійно враховується в спеціальних дослідженнях, хоча автори популярних та синтетичних праць розглядають історію посольства Інокентія до Романа як достовірну подію, яка не потребує додаткових доказів.[421]
Аргументи О.О.Голубинського, однак, виявляються не досить переконливими. В давньоруських літописах нема практично повідомлень про поїздки будь-яких релігійних католицьких діячів на Русь в X – XIII ст., хоча такі подорожі відбувалися і вони є незаперечними фактами (місія архієпископа Адальберта до княгині Ольги в 968 р., подорож Бруно Кверфуртського в Київ в 1008 р. та ін.). В ватиканському архіві зберіглися далеко не всі документи тих часів. Так, порівняно нещодавно у Львівському архіві давніх актів було знайдено досі невідоме послання 1233 р. папи Григорія IX до домініканців, які вирушають у місії до Русі або до сарацин.[422] На нашу думку, дуже важливо цю тему розглянути під кутом зору, а чи було можливо саме в цей час таке посольство. І тут треба нагадати про велику політичну активність на початку XIII ст. римської курії і самого Інокентія III (1198–1216 рр.).[423]
Тут можна відзначити, зокрема, широкомасштабний наступ католицьких країн у Східну Європу від Полярного кола до Балкан, спрямовану на навернення до латинства язичників та схизматиків. В 1204 р. після захоплення Константинополя хрестоносці утворили на території Візантії декілька власних держав. На декілька десятиліть зверхність римських понтифіків була вимушена визнати Болгарія. Католицькі місіонери стали проникати до половецького степу, де їм навіть вдалося створити своє єпископство. Держави хрестоносців, спираючись на підтримку римської курії, германських та датських феодалів, створюються в Східній Прибалтиці, а шведські королі здійснюють воєнні акції проти угромовного населення карелів та ємі.[424] До цього можна додати, що саме в ці ж роки хрестоносці продовжують бойові дії на Близькому Сході, надають допомогу християнам в боротьбі з маврами під час реконкісти на Піренейському півострові, піддали жорстокому розоренню міста альбігойців у Лангедоці (Південна Франція).[425]
Через два роки після смерті Романа Мстиславича згаданий вище папа Інокентій III звернувся з посланням до своїх єпископів, кліру Русі і до всього руського народу з закликом: “… країна греків (Візантія. – авт.) і їх церква майже повністю повернулась до визнання апостольського престолу і підкорилась його розпорядженням. Тому уявляється оманою, що частина не з’єднується з цілим і що часткове відкололось від спільного”.[426] У тому ж 1207 р., Інокентій III направив на Русь місію на чолі з кардиналом Григорієм, яка повинна була на практиці здійснювати плани папи у південно-західних регіонах Русі.[427]
Отже, на нашу думку, зміст повідомлення Кенігсберзького літопису про контакти Романа з римським папою узгоджується з конкретними історичними реаліями початку XIII ст., і у дослідників не може бути сумніву, що в його основі лежить реальна подія. В той же час слід враховувати застереження М.С.Грушевського, що на виклад інформації у пам’ятці наклалися більш пізні уявлення середньовічних авторів. В зазначеному Кенігсберзького літопису, зокрема, наводиться інформація, що в разі домовленості папа Інокентій III обіцяв Роману якісь польські міста.[428]
19 червня 1205 р. життя Романа, якому тоді було трохи більше п’ятдесяти років, припинилося. В хроніці Длугоша повідомляється, що Романа було поховано у Володимирі. Це дало підставу деяким дослідникам засумніватися у повідомленні літопису про поховання Романа в Галичі.[429] Як нам здається, у нас нема підстав ставити під сумнів відомості давньоруського книжника, який пише з цього приводу: “Галичане взяша князя своего мртва й в Галичь и положиша й в церкви святыя Богородица”.[430] Поховання Романа в Галичі було цілком закономірним, оскільки тут був центр його держави.
Зразу ж після поховання Романа Мстиславича галичани принесли присягу його синові Данилові, проте ця подія, як і багато наступних, є вже частиною іншого періоду історії Південно-Західної Русі.
В першому розділі нашої праці вже відзначалося, що в історіографії, в певній мірі під впливом політичних обставин, не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився в значній мірі внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича. Нагадаємо, що в працях, що належать до так званої радянської історіографії не показувалось якихось тісних генетичних зв’язків південно-руських князівств Русі з майбутньою Україною, вбачалось в об’єднаному князівстві Романа скоріше історичну випадковість, ніж закономірність.
Інші погляди були притаманні українським дослідникам, які працювали в XIX – на початку XX ст., а також історикам, що вивчали українську давнину в діаспорі. За їх спостереженнями, XII – перша половина XIII ст. – це один з періодів в історії України, князівство Романа Мстиславича слід розглядати як одну з українських держав. На жаль, ця тема поки не стала предметом серйозної наукової дискусії в сучасній історичній науці.[431]
Спостереження політичних процесів у порівняльно-хронологічному плані дає підставу говорити, що на певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох феодальних країн притаманний перехід від етапу існування державності у вигляді системи або конфедерації державних формувань у вигляді князівств (герцогств, графств, баронств тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. На цьому перехідному етапі за рахунок об’єднання удільних державних утворень можна спостерігати виникнення складних за формою та характером розвитку державно-політичних структур.
Тут можна згадати, хоча б, синхронну за часом до князівства Романа так звану державу Плантагенетів XII ст., до складу якої, крім Англійського королівства, входили численні французькі володіння. Останні, за обсягом були більшими, ніж землі, що безпосередньо підкорялися французькому королю. Як володар числених французьких володінь, що тягнулися від Нормандії на південь до Піренеїв, король Генріх II Плантагенет формально був васалом французького короля Філіпа II Августа і водночас самим запеклим його ворогом. Дослідники часто називають державу Генріха Анжуйською державою, не дивлячись на те, що її монарх як суверен правив лише в Англії. Проте остання не належала до головних володінь Плантагенета, і на острові Генріх майже не жив. Відзначимо, що на початку 70-х років Генріх виношував план своєї коронації імператорською короною, а числених своїх синів хотів відповідно зробити королями Англії, Шотландії та Ірландії. Конфлікт двох династій Плантагенетів та Капетингів пізніше, як відомо, призведе до тривалої Столітньої війни. В XIII – XV ст. володіння бургундського герцога у Франції також були більшими за масштабом, ніж володіння короля Франції. Проте поступово, в значній мірі в силу ідеологічно-політичних факторів, саме довкола сюзерена Франції йшов процес об’єднання держави, яке завершилося на межі XV – XVI ст.
Не менш цікавим в цьому може бути приклад Германської імперії, до складу якої входило Чеське королівство, яке за тими ж ідеологічними ознаками мало всі риси справжньої держави, але фактично це була “держава в державі”. Більш того, формально германські імператори, імператори “Священної Римської імперії” постійно заявляли претензії на свою зверхність над всіма монахами середньовічного світу.[432]
Повертаючись до процесів на Русі кінця XII – початку XIII ст., необхідно відзначити, що саме в цей час на східноєвропейському обшарі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу мали стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства.[433] М.Ю.Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень в Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводились до формування нових політичних систем управління у відповідно Володимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і фактори етнічного розвитку, що були зародками формування східнослов’янських народностей. Проте важко погодитись з думкою автора, що на межі XII – XIII ст. Київ вже не цікавив північноруських князів.[434] Конкретні факти перших років XIII ст., значну частину з яких ми розглянули в цій книжці, свідчить, що доля як Києва, так і усієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо. Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в XI та у значній частині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то тепер Київ та південноруські землі стають об’єктом інтересів Володимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення. В певній мірі цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності. Складність процесу полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха – короля. Відзначимо, що до володаря Володимиро-Суздальського князівства з кінця XII ст. офіційно використовується титул “великий князь”.[435] Отже, вже існувала тенденція щодо відокремлення з маси інших князів особливого за статусом володаря.
Цікаво, що по відношенню до володаря Галицько-Волинської держави також спостерігалася тенденція книжників якось “підняти” його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна бачити в намаганні південноруських книжників створити парадигму ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича (це питання ми докладно розглянемо в наступному розділі). Важливо відзначити, що західноєвропейські хроністи використовують по відношенню до Романа титул суверенного володаря “rex (король)”.[436] Могутнім та суверенним князем вимушен був визнати краківський єпископ Вінцентій, який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман “omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[437] Пізніше вже офіційно від папського посланця Оппізо в 1253 р. королівську корону отримає Данило, після чого галицькі книжники постійно будуть його називати не характерним для Русі титулом.[438] Прийняття Данилом королівського титулу мало велике дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвердження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодішньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.
Відзначимо, що для об’єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але одночасно ця держава існувала в рамках єдиного давньоруського комплексу, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та Данила була програма збирання всіх давньоруських земель. В цьому плані в конкретному аспекті подолання удільної системи треба розглядати згадану вище систему “доброго порядку”, запропоновану Романом Мстиславичем напередодні його смерті.
Отже, у нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія р. Дністра), Побужжя (“України”) та Київщини,[439] як державу, державу, яка потенційно мала шанс в перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південно-руських землях мав різко негативний вплив зовнішній фактор, а саме спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше польських, угорських та литовських феодалів вже в середині XIV ст.[440]
В літературі, ймовірно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного утворення в Південно-Західній Русі, у значній мірі, було наслідком особистої енергії, вдачі та таланту князя Романа, смерть якого, в свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя.[441] Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. у житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, що підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що і проявлялося в конкретних подіях та явищах тодішнього політичного життя.[442]
Визнаючи правильність думки про значну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини і Волині, необхідно відзначити, що все це не дає, одночасно, підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння цих тенденцій.[443] На Волині були досить впливові антикнязівські (по відношенню до головного волинського, “земельного” князя), сепаратистські сили, і, в той же час, в Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, що підтримували чи не підтримували об’єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід не є у значній мірі вірним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичові в 1188–1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося зайняти Галич в 1199 р., активно використовувати галицькі полки у походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І.Костомаров справедливо відзначав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося утвердитися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мстиславича з суперниками.[444] Формування нового державного організму, що започаткував князь Роман наприкінці XII – на початку XIII ст. відкривало великі можливості для посилення галицькому магнатству. І.Б.Греков справедливо пише, що “перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення їх економічних та політичних позицій”.[445]
С.Томашівський писав, що Роман “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина”.[446] Автор цих рядків не може погодитися з таким категоричним твердженням, тим більше, що львівський вчений вважав, що означена держава прийшла на зміну Русі, але вважає, що Роман, відчуваючи веління та подих часу, утворив в умовах поступового складання української середньовічної національності на базі волинських та галицьких етнічних формувань східнослов’янської етнічної спільності державно-політичне утворення, яке в перспективі повинно було перетворитися на феодальну централізовану монархію. Доказом останнього було відносно довге збереження державних інституцій на Волині та в Галичині (до середини XIV ст.) у вкрай складних умовах золотоординської навали, експансії угорських, польських та литовських володарів. Я.Д.Ісаєвич пише, що за всіма ознаками слова “князівство” та “держава” є синонімами, а по відношенню до державно-територіального утворення, головними складовими якого наприкінці XII – в першій половині XIV ст. були Волинь та Галичина і де правили Роман та його нащадки, можна застосовувати поняття “Галицько-Волинська держава”.[447] Враховуючи загальноісторичні тенденції розвитку, на наш погляд, є підстави погодитися з такою думкою. Дійсно, в науці використовується поняття “Київська держава”, проте під владою її правителів, що сиділи в Києві, східнослов’янські землі перебували у повному складі лише тільки в правління князя Володимира I Святославича! Тому поняття “Київська держава” не поглинає поняття “Русь”, під яким традиційно розуміється комплекс східноєвропейських земель, де мешкали східнослов’янські племена. Протягом ста п'ятдесяти років існування держава Романовичів теж не була постійно єдиним державно-політичним комплексом, проте в XIII – першій половині XIV ст. існувала стабільна тенденція до об’єднання та збереження єдності земель Південно-Західної Русі. Це є доказом змін, що відбулися на території Волині і Галичини цього часу у порівнянні з періодом X – XII ст., вагомим аргументом щодо можливості науково коректного використання поняття “Галицько-Волинська держава” як потенційного прообразу якісно нового за змістом державного організму в Східній Європі. Важливим доказом висловленої позиції є не тільки аналіз політичних процесів в Південно-Західній Русі, а і розгляд ідеологічного життя краю в правління синів та онуків князя Романа Мстиславича.
19 червня 1205 р. загинув володар майже всієї Південно-Західної Русі Роман Мстиславич. З життя пішла яскрава політична постать, діяльність якої протягом багатьох років впливала не тільки на розвиток давньоруських земель, а й багатьох інших країн та народів Східної та Центральної Європи. Свідченням цього є численні згадки про східнослов’янського володаря в польських, західноєвропейських та візантійських пам’ятках.
Смерть Романа сталася в апогеї могутності князя, в час піднесення великого державно-політичного утворення, що виникло, багато в чому, завдяки його величезної енергії. Ясна річ, що загибель володаря неоднаково сприймалася в різних країнах. Для півдня Русі вона стала справжньою катастрофою, початком нового витка удільної роздробленості, причому, що найбільш драматично, напередодні події загальносвітового значення – вторгнення полчищ монгольських ханів у Східну та Центральну Європу.
Останній похід галицько-волинського князя викликав справжній шок у верствах польського суспільства. Тут раптова кончина Романа сприймалася як справжнє чудо для поляків. Тому не випадково саме в Польщі ці події стали досить часто обростати різного роду епічними розповідями. Під впливом фольклорних пам’яток з легендарними описами Романа в епістолярних творах середньовічних хроністів з’являлося все більше і більше подробиць про “славну битву” під Завихостом.[448] Ян Длугош згадував після докладного опису “битви” ще тричі про смерть Романа,[449] а Мацей Стрийковський присвятив цілу оду “перемозі” поляків.[450] М.Грушевський з цього приводу відзначав: “Роман вибрався був на Польщу з дуже серйозними замірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху, відти таке сильне вражіннє від смерті сього руського в Польщі”.[451]
Неабиякий вплив діяльність західноруського князя справила на фольклор половецького та литовського суспільства, про що ми дізнаємося з епістолярних пам’яток їх сусідів. Так, згаданий вище Мацей Стрийковський переказує легенду, згідно якої Роман (в одному місці польський хроніст помилково його називає Ростиславичем, хоча мова, безумовно, йде про Мстиславича[452]) багато ятвягів та литовців після походу до Прибалтики вивів до Києва та інших руських “замків”, де наказав впрягати полонених до плугів, з приводу чого один з литовців-невільників начебто сказав князеві: “Романе, Романе! Поганим живеш, бо Литвою ореш”.[453]
В Галицько-Волинському літопису під 6759 р., де розповідається про одну з перемог синів Романа Данила та Василька, пишеться, що Романовичі “придоста со славою на землю свою, наследивши путь отча своего великого Романа, иже бе изострился на поганыя, яко лев, имже половци дети страшаху”.[454] З цього можна зробити припущення про існування якихось епічних пам’яток у кочівників про Романа.
Широко предстає образ князя Романа в українському та російському фольклорі. “Це була одна з найбільш обдарованих особистостей, образ яких міцно вкарбовується до пам’яті народу і дає імпульс його поетичній творчості”, – писала про Романа О.Єфіменко.[455] Відомий російський історик Б.О.Рибаков з цього приводу пише: “Роман – останній з руських князів, якого оспівували билини: книжна та народні оцінки співпали, що траплялося рідко. Народ дуже обачливо вибирав героїв для свого билинного фонду”.[456] Розглядаючи фольклор як вияв історичного світогляду народних мас, вчені спеціально звертають увагу, що поява окремих політичних діячів в епосі була не випадковим явищем, а проявом найвищого визнання народом значення оспіваної ним персони.[457] Саме галицько-волинський князь Роман Мстиславич був останнім з нечисленних давньоруських володарів, яких прославляв народ.[458] У пізнього польського хроніста Мартіна Бельського є цікавий переказ західноруського епічного оповідання про те, що Романа Мстиславича поховали у Києві поряд із легендарними богатирями.[459]
Цікаво, що розповсюдження билин про Романа в північноруських районах пов’язано не лише тільки з переміщенням з півдня частини східнослов’янського населення під тиском степових завойовників. Так, згаданий вище Б.О.Рибаков звернув увагу, що в XV ст. у Новгороді знаходить поширення серія ікон “битва новгородців із суздальцями”, де на чолі перших зображено Романа. Тутешні билини про князя, на думку вченого, не зв’язані з цими пам’ятками,[460] проте пам’ять про Романа на півночі Русі в умовах боротьби Новгородської республіки з Московським князівством вимушує поставити під сумнів таку категоричність дослідника.
В праці В.М.Татіщева, як вже відзначалося на початку нашої книги, зберіглася яскрава характеристика князя Романа: “Цей Роман Мстиславич, внук Ізяславів, ростом був не дуже високим, проте широким і надмірно сильним; обличчя мав червоне, очі чорні, ніс великий з горбом, волоси чорні та короткі; лютий у гніві; недорікий, коли сердився не міг довго слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив, проте жодна ним не володіла. Воїном був хоробрим і хитрим, у керівництві полками найкраще себе показав, коли велике військо угорців своїм малим розбив. Все життя своє у війнах провів, багато перемог здобув і під час однієї переможеним став. Всім сусідам був страшний”. Для порівняння наведемо опис сучасника Романа французького короля Філіпа II, що належить його хроністу Мартину Турському: “Він мав блискучу статуру, вишукані манери та приємне обличчя, був лисим і червоним, великий майстер поїсти та випити. Він був щирим з друзями і закритим для тих, хто йому не подобався. Завбачливий, завзятий у своїх рішеннях і твердий у вірі, він виявляв чудову швидкість у діях і прямодушність у своїх судженнях. Улюбленець долі, вічно побоюючись за своє життя, він швидко приходив у гнів і так само швидко заспокоювався; він був суворий стосовно знатних, що не проявляли по відношенню до нього покорності. Любив збуджувати між ними розбрат й охоче наближав до себе незнатних людей”.[461] Це порівняння показує, що опис постаті Романа, що зберігся в праці В.М.Татіщева, носить вельми об’єктивний та реалістичний характер. Він відрізняється в цьому плані від панегиристичних характеристик Романа в “Слові о полку Ігоревім” та в преамбулі до Галицько-Волинського літопису.
Якщо в польській хронографії поступово склався вкрай негативний образ Романа, який, можливо, у давньоруському літописанні можна, хіба що, порівняти з найтемнішою постаттю давньоруської житійної літератури Святополком “Окаянним”, то зовсім іншу тенденцію можна спостерігати щодо галицько-волинського князя в давньоруській політичній думці. Тут склалася чергова, після двох Володимирів – Володимира Святославича та Володимира Всеволодовича “Мономаха”,[462] парадигма ідеального державного володаря – Романа Мстиславича.
Яскравим проявом виникнення та існування такої парадигми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі підстави розглядати як окрему пам’ятку давньоруської літератури. В ній прославляється державна діяльність Романа, який порівнюється, особливо за вдалу боротьбу з половцями, з Володимиром “Мономахом”: “Одолаша всим погнаньскым языком ума мудростью, ходяша по заповедемь божим: устремил бося на поганыя яко лев; сердит же бысть, яко и рысь, и губяша и коркодил; и прехожаху землю их, яко и орел, храбор бо бе, яко и тур. Ревноваше бо деду своему Мономаху, погубившему поганыя измаильяны, рекомыя половци…”.[463]
Створення парадигми нового ідеального володаря є свідченням розвитку в нових умовах державної еволюції Русі ідейно-політичної думки східних слов’ян. Важливо нагадати, що князь Роман Мстиславич – політичний діяч і полководець – в ті ж самі часи яскраво предстає і на сторінках “Слова о полку Ігоревім”, де також відзначається його успішна боротьба проти сусідів – литовців, ятвягів та половців.[464]
Складанню преамбули до Галицько-Волинського літопису сприяли важливі події в історії Південно-Західної Русі XIII ст., а саме тривала, широкомасштабна діяльність князів Данила та Василька по поверненню батьківської спадщини, відновленню держави Романа Мстиславича. В таких умовах, безумовно, треба було ідеологічно і політико-юридично довести історичну правочинність претензій Романовичів на роль політичних лідерів у Південній Русі. Галицько-Волинський літопис, який створювався з метою прославлення Данила, Василька та їх родини, постійно підкреслює цей зв’язок.
Так, вже в статті під 6710 р.[465] підкреслюється, що Роман – “великий князь”.[466] Нижче відзначається велика любов волинян до нього, його родини і вірність його політичному курсу (стаття під 6712 р.). В ній йдеться про підтримку волинянами племінника Романа белзького князя Олександра Всеволодовича, який, використовуючи допомогу польських полків, підійшов в 1209 р. до Володимира Волинського. “И отвориша им врата володимерци, рекуше: “Се сыновець Романови””.[467] “Великою княгинею” називає західноруський книжник і вдову Романа, яка довгий час успішно виконувала роль регентші при малолітніх синах Данилові та Васильку.[468]
Вельми цікавою є характеристика союзника Данила (по Калкській битві 1223 р.) східноволинського князя Мстислава Німого: “… бе бо муж и ть крепок, понеже ужика сый Роману от племени Володимеря прироком Маномаха”.[469] В цій звістці вперше у конкретному літописному повідомленні спостерігаються чіткі ознаки процесу формування образу ідеального володаря Романа, підкреслюється його зв’язок з аналогічною для ідеологічної думки Русі постаті Володимира “Мономаха”.
Перші штрихи майбутньої преамбули до Галицько-Волинського літопису, про яку йшлося вище, можна спостерігати в літописній статті під 6759 р., де розповідається про повернення князів Данила і Василька з походу проти прусів. Тут похід братів прямо порівнюється з діяннями батька: “И придоста (Данило та Василько. – авт.) со славою, наследивши путь отца своего великаго (!. – авт.) Романа, и же бе изострился на поганыя, яко лев (!. – авт.), им же половци дети страшаху”.[470]