В СССР нараховується понад 20 мільйонів в'язнів. За неофіційними і неперевіреними відомостями, наприкінці 1937 року їх кількість немов би становила 15 млн. осіб (разом з жінками і дітьми). На Заході, на основі різних джерел, кількість в'язнів совєтських концтаборів нараховується від 5 до 10 % загальної кількости населення СССР. Але про докладну кількість в'язнів СССР, певно і совєтський уряд не скаже, бо хоч в МВД та ГУЛАГ-ові ведеться облік ув'язнених, то все ж він далеко відбігає від дійсности. Велика кількість з/к, що перебувають: в слідчих та переселенчих в'язницях, в тюрмах спеціяльного призначення, в різних тимчасових ізоляторах, в міліційних та емведівських камерах, не охоплюються центральним обліком «Учотно-распрєдєлітєльним Управлєнієм» (УРУ) ГУЛАГ-у. Крім того, величезна смертельність ув'язнених в тюрмах та ізоляторах, а також постійне перекидання їх з одного табору до іншого, ліквідація старих таборів та організація нових, надзвичайно ускладнюють облік. Якщо до того додати, що в СССР часи масових арештів мають вигляд коливання сінусоїди, або згасаючої кривої (зростають в окремі періоди до максимальної величини, а потім поступово зменшуються, щоб знову зрости), то стане очевидним, що надзвичайно важко визначити загальну кількість в'язнів. За приклад «докладного» совєтського обліку в'язнів можна навести, хоч би і Ухта-Печорські табори, де окремих в'язнів, що відбули свій термін арешту, ГУЛАГ розшукував по півтора року, щоб їх звільнити на волю— були і такі випадки коли з ГУЛАГ-у приходило розпорядження про звільнення померлого кілька років тому в'язня. Таких прикладів у цілій концтаборовій системі СССР можна нарахувати багато.
За часів доєжовських чисток не можна було навіть приблизно обрахувати і національний склад в'язнів, але з певністю можна твердити, що прошарок в'язнів з поневолених Москвою народів значно перевищував відсоток в'язнів з росіян. Найбільші і найбезоглядніші чистки Кремль завжди провадив не на корінних російських землях, а на загарбаних ним та збройною силою «приєднаних» до Московщини «самостійних» сов. республіках. Найбільший прошарок в'язнів у совєтських концтаборах до єжовських чисток складали українці та кавказькі народи. По перемозі Гітлера в Німеччині, компартія взагалі звертає головну увагу на Україну. Для цього були три головні причини: перша та, що росіянам-поневолювачам стало ясно, що національна проблема в Україні і взагалі серед поневолених народів має далеко більше і політичне важніше значення, ніж вони думали. Українці, що займають в СССР кількісно по росіянах друге місце, а культурно, стоять за них вище, ніколи не погодяться на поневолення України росіянами та на свою русифікацію; друга — зріст потуги Німеччини перестрашив росіян, бо вони від царських часів брехливо твердять, що Україну вигадали Австро-Мадярщина та Німеччина. Москва відчула, що німецька потуга поважно загрожує Україні і може статися так, що Німеччина під час війни її окупує, а це в свою чергу може розв'язати руки українським самостійним прагненням. (Як знаємо, москалі в тій справі знайшли в гітлерівській Німеччині для себе вірного союзника. Обидві держави — сталінська Московщина та гітлерівська Німеччина — випікали в Україні розпеченим залізом найменші намагання до самостійницького життя). Третьою причиною був загрозливий стан з боку України для Москви внаслідок примусової російської колективізації українського селянства. Десятки мільйонів українських селян ожебрачено, прикріплено до колгоспів, віддано під панування насланих з Московщини совєтсько-партійних бюрократів. У 1932-33 роках, не зважаючи на штучно створений Москвою в Україні голод, під час якого вимерло ок. 7 млн. українського населення, Україна все ж таки свідомо не виконала союзних плянів хлібозаготівель. Населення свідомо нищило живий і мертвий реманент, сільськогосподарські продукти і т. д., виявляючи тим свій протимосковський спротив поневоленню. Зарадити цій українській небезпеці було доручено П. Постишеву. Маючи вільну руку в Україні, він почав виселювати з України на Сибір та замикати до концтаборів незадоволене населення, особливо селянство. Дуже голосною стала його розправа з комісаром освіти Скрипником, у висліді якої він покінчив самогубством. Потім Постишев провів масову чистку урядових і господарських установ в Україні, вичищаючи та виарештовуючи все українське, заступаючи його московським. У висліді своєї розправи, на пленумі нового ЦК КП(б)У 19 листопада 1933 р., Постишев сказав: «Викриття націоналістичного ухилу в Україні дало змогу взятись до очищення різних дільниць соціялістичного будівництва від петлюрівських, махнівських[12] та інших націоналістичних елементів. Тут пророблено велику роботу. Досить сказати, що на цей час було вичищено понад 2 000 націоналістичного елементу з різних установ Києва. З системи Наркомпросу[13] вичищено понад 300 наукових і редакційних працівників. Тільки з восьми радянських установ викинено 200 націоналістів, які були завідувачами відділів, секторів тощо. Разом з ними вичищено і тисячі їхніх співпрацівників. Тільки з двох систем — з кооперації та заготзерна — ми вичистили понад 1 000 націоналістів…» Всі вони були заарештовані, засуджені, частинно розстріляні, а більшість заслана до концтаборів, їх обвинувачено в підготовці повстання проти Москви, за відокремлення України від Росії. Отже, Україна ніколи не мирилася з своєю бездержавністю в російсько-імперіялістичній системі. Вона протягом довгих віків прагнула до вільного життя, без поневолювача, з власними законами та власним укладом державної і суспільної системи, опертої на демократичних підставах. Це й було головною причиною, чому Москва так жорстоко розправлялася з українським національно-визвольним рухом в Україні та засилала незчисленну кількість українців в концтабори.
За часів постишевщини були розстріляні або заслані до концтаборів обвинувачені в тероризмі проти совєтсько-російських партійців в Україні новеліст Гр. Косинка-Стрілець; поети О. Близько і Дм. Фальківський; романісти О. Досвітній і Гр. Епік; драматург М. Куліш; гуморист Остап Вишня (перебував 10 років в концтаборах Ухто-Печери в Усть-Шугорі), Ґео Шкурупій; артист-режисер Лесь Курбас, К. Буревій; поет Мисик та багато інших. Разом з ними заарештовано та заслано ряд діячів культурно-освітніх та інших установ, про яких відомостей не оголошено. Косинку-Стрільця, О. Близька, Дм. Фальківського та К. Буревія розстріляно в Києві 15 грудня 1934 року, після вбивства Кірова (1.12.1934 р.)
Єжовські чистки особливо збільшили як загальну численність всіх в'язнів у концтаборах, так і прошарок української людности в них. Яка кількість людей була заслана в цей час до концтаборів — невідомо, але з певністю можна ствердити, що вона дорівнювала кільком мільйонам. Так, на Котласький таборовий пересильний пункт в кінці лютого 1937 року за 2 дні прибуло 5 товарових залізничних ешельонів, у яких перевезено 7 000 в'язнів по єжовській чистці, з них до 75 % українців, грузинів, мінгрелів, вірменів, абхазців, тюрків. Котласький пересильний табір перепустив через себе за 2 тижні в лютому 1937 р. 18 600 в'язнів, що пішли етапами до Ухто-Печорських, Воркутських та інших концтаборів, з них до 13 000 були українці. Протягом доби (чотири рази в день і два рази на ніч) формувались і відправлялись з Котласу 6 етапів по 450 в'язнів кожний. Сотні ешельонів везли в'язнів до концтаборів у часи єжовських чисток у всі кінці окраїн ОССР. Велику частину перевезено морськими кораблями в глибоких переломах через Крижаний океан та навіть і через Суезький канал на Сахалін, Камчатку, на Амур, Чукотку до Сучану. На залізничних товарових вагонах було написано крейдою лише два слова: «жівой груз», отже тим самим влада маскувала від населення, кого насправді перевозилось під отим написом «жівим грузом». В СССР, коли перевозять тварин, теж на вагонах пишеться «жівой груз».
Заарештованих в час єжовщини в концтаборах називали «єжовський набор», на відміну від «кіровського», який відбувся протягом 1935 року, після вбивства Кірова 1 грудня 1934 року. Взагалі ж усіх політичних за статтею 58 в концтаборах називалося «каери», тобто, контрреволюціонери. Назва «набор» була дуже влучна, бо НКВД мало власні пляни постачання даремної живої робочої сили для концтаборів, які, згідно з божевільними мріями російської компартії, розбудовували старі та будували нові індустрійні підприємства на далеких окраїнах СССР, глибоко заховуючи їх в лісах та серед багновищ і пустель на випадок війни. За рахунок невільничої праці і жахливого визиску робітників, селян, інтелігенції, Москва приспішено розбудувала власний мілітарний потенціял для підбиття світу. Це саме відбувається в СССР і тепер, в часі виконання шостої п'ятирічки, на чолі з колективним керівництвом, яке пересовує центри промисловости в Сибір та в Середню Азію. Величезна кількість ув'язнених вимагала і потрібних місць для їх перетримання. В залежності від призначення, місця ув'язнення в СССР мають і відповідну їм назву. Вони поділяються на:
Тюрми (колишні ДОПР-и); Поправно-трудові табори (ІТЛ) — концтабори; Спецпоселення; Трудпоселення; Поправно-трудові Колонії (ІТК) — для дітей; Політізолятори; Концтабори спецпризначення (підпорядковані місцевому МВД).
Російсько-комуністична влада (як вже було згадано) одержала тюрми в спадщину від царського режиму Росії. Частина їх, але дуже незначна, в час громадянської війни була під час боїв зруйнована, але не червоною чи білою арміями, а протимосковськими військами поневолених народів. Хоч в ті часи російські комуністи і виспівували: «церкви і тюрми сравняєм с зємльой» — але церкви таки дійсно зрівняли, а тюрми не тільки відремонтували старі, але побудували й нові. За царських часів кожне велике місто мало тюрму або навіть і дві, за совєтських часів кількість тюрем у великих містах збільшено та побудовано у кожному, навіть районовому, місті нову тюрму. Так, напр., в м. Іркутськ збудовано величезну тюрму в Пійорці з одиночними камерами, центральну тюрму в Спаську і т. д. Будівництво їхнє засекречувалось від населення, місце будови огороджувалося високим парканом, охоронялося ззовні, а саме будівництво називалося «спецбудівництвом НКВД».[14] Тюрми в СССР належать до розпорядження МВД (Міністерства Внутрішніх Справ), вони йому підлеглі і ним використовуються. Всі совєтські тюрми в основному розподіляються на:
а) Тюрми спеціяльного призначення, у яких тримаються вороги, що особливо важливі для компартії та совєтської влади, переважно політичні, які засуджені на різні терміни ув'язнення, але не менше ніж на 10 років. Режим для в'язнів надзвичайно, суворий, він дорівнює режимові в політізоляторі. Такі тюрми знаходяться в окремих місцях великого міста, в більшості ж за містом. Огороджені високим кам'яним муром з колючими дротами (зрештою, в СССР усі тюрми так ізольовані) і дуже пильно охороняються. Пересічне населення майже не знає про існування таких в'язниць, бо вони замасковані і мають назву «вогненебезпечне містечко МВД», або просто «городок МВД». Вже сама назва чи напис «МВД» негайно знеохочує кожного дізнатися про те, що в такому «городку» діється, — такий великий жах підсовєтського населення перед МВД. В'язням, замкнутим до таких в'язниць, усяка праця заборонена. Вони перебувають у цілковитій ізоляції від світа. Коли ж там «сидить» якийсь визначний науковець (інженер або висококваліфікований спеціяліст), МВД дає йому завдання опрацювати якийсь винахід чи скласти проект. Винахід і проект конфіскуються на користь держави, а в залежності від його важливості МВД може навіть дотерміново звільнити науковця з в'язниці, а в більшості зменшує термін ув'язнення або засилає до концтаборів. Так, напр., було з науковцем Рамзіном, який винайшов прямопотічні парові казани; так було з сучасним конструктором літаків А. Туполєвим та іншими. В цих випадках Москва перепроваджує свою спеціяльну політику. З конструктором А. Туполєвим сидів разом і ув'язнений український науковець Григорович. Перед арештом він працював старшим інженером літакобудівництва в Центральному Аеро-Гідродинамічному Інституті (ЦАГІ). Економ-управління МВД обвинувачувало Григоровича в шпигунстві на користь чужої держави, а «тройка» його засудила на кару смерти. Але тому, що Григорович працював над дуже важливою конструкцією літака, кару смерти замінено на 10 років в'язничної ізоляції. Після закінчення праці над конструкцією літака, Григоровича НКВД розстріляло.
б) Пересильні або етапні тюрми. Ці тюрми знаходяться в розпорядженні Управління місць ув'язнення МВД СССР та республік. Вони призначені виключно збирати і накопичувати вже засуджених до концтаборів, у яких в'язні перетримуються тимчасово, до відправки в концтабір або до того місця, де призначено їм вироком відбути свій термін ув'язнення. Коли в пересильній тюрмі сконцентрується певна кількість засуджених, їх перевозять транспортом до розподільчих таборів. Перед етапом усіх в'язнів оглядає етапна комісія.
Частина в'язнів у пересильних тюрмах перебуває також напостійно. Це ті, що виконують різні праці в характері обслуги тюрми. Якщо при пересильній тюрмі працює якесь виробництво, робітниками такого виробництва бувають постійні в'язні. Але їм не ґарантують, що вони не будуть спрямовані до концтаборів. За найменшу провину або непослух начальству, кожного постійного в'язня чекає концтабір або навіть гостріший вирок. З пересильних тюрем ув'язнені перевозяться до пересильно-розподільних концтаборів, де їх призначається до етапу, а потім пішоходом (частинно перевозили навіть на вантажних автах, залізницею або пароплавом) Вохра гонить до тих чи інших концтаборів у віддалені місцевості СССР.
Збірні пункти, з яких транспорти в'язнів відправлялися до концтаборів, розміщені по всім СССР. Так напр. з Красноярська в'язнів спрямовували до Норильська, Ігарки, Дудники, Магдагачі, Алдан, Верхоянськ, а звідсіль спеціяльними пароплавами по річках Обь, Єнісей, Лена, Іртиш, Нижня Тунгуска розвозили по концтаборах Сибіру. Іншими збірними пунктами і персональними тюрмами були такі міста як Сталінград, Куйбишев, Казань та Кіров. На південь — до Казахстану, Узбекістану та Туркменістану, в'язнів транспортували в більшості через пересильні тюрми в Махач-Калі, Астрахані, Красноводську, Кандагач. На Кавказі збірні пункти існували в Тбілісі, Баку, та Сухумі.
Збірним розпридільчим таборовим пунктом для півночі СССР був Котлас — на залізниці Кіров-Вельськ — Вологда.[15] Через Котлас, що знаходиться в Архангельській області спрямовували в'язнів до Ухто-Печорських таборів, на Воркуту, до Ненецької національної округи, в Архангельську область, на Кольський півострів, острів Вайгач та до інших таборів на Баренцовому і Білому морях.
В'язні, що призначені для Далекого Сходу, перевозять потягами через Новосибірськ, Томськ до Владивостоку або Комсомольська-на-Амурі. Звідти, (портове місто Владивосток на Японському морі або в бухті Іваніно) навантажують на морські кораблі і розвозять на Колиму, Маґадан, Камчатку, Заярськ, Сахалін, Чукотку, яку в'язні називають білим пеклом і т. д. Існують також і інші пересильні в'язниці, розпридільчі табори та шляхи транспортування в'язнів до всіх концтаборів СССР.
в) Окремо існують совєтські тюрми для арештованих, які знаходяться під слідством МВД, прокуратури, трибуналів, міліції та інших совєтських судово-слід чих органів. В тих тюрмах ув'язнені перебувають під час переведення над ними слідства.
Режим всіх совєтських в'язниць залежить від самого їх призначення, місця розташування (в великом місті, за містом, у віддалених районах, біля виробницт і т. п.), від особистого характеру в'язничної адміністрації та керівних працівників МВД, від суду, прокуратури, а також і від категорії арештантів, яких ув'язнено (кримінальні злочинці — режим легший, політичні — режим тяжчий). Але взагалі для всіх місць совєтського ув'язнення існують загальні інструкції, затверджені найвищою владою МВД, які публікації не підлягають. Вони відомі тільки в'язничній адміністрації та працівникам МВД. В самих тюрмах в'язням також не оголошується тюремний режим чи внутрішній розпорядок. Справа в'язня — сидіти тихо в камері і виконувати накази наглядачів. За невиконання наказів в'язня карається в'язничним ізолятором, позбавлення на декілька днів приділу харчів або суворішим вироком під час судової чи заочної розправи. Взагалі можна ствердити, що в тюремних дворах, одні поруч другого, стоять багатоповерхові кам'яні корпуси з безліччю загальних і поодиночних камер. Старі царські тюрми залишились такими, якими були, або ж перебудовані і модернізовані. Корпуси відокремлені один від одного високою залізною огорожею, а спец-корпуси — товстим кам'яним муром. Всі будівлі від зовнішнього світу обов'язково відгорожені настільки високим кам'яним муром, що через нього з вікна найвищого поверху в'язниці не в стані нічого на «волі» побачити. На мурах цілу добу ходять стійкові, озброєні крісами (тепер автоматами). Крім того, в спеціяльних кам'яних баштах, біля кулеметів, стоять стійкові-кулеметники. Охоронну службу виконують спеціяльні в'язничні війська, що належать до внутрішніх військ МВД. Їхня уніформа змінюється в залежності від приписів Центрального Управління МВД. До 1930 року вони мали уніформу, впроваджену в Червоній армії, але з синіми петличками на комірі. Від 1930 року носили уніформу внутрішніх військ НКВД. Потім її знову змінено.
На чолі кожної тюрми стоїть загальний начальник, над кожним корпусом існує начальник корпусу, а для кожного поверху корпусу призначено начальника поверху. Це все офіцерський склад, який належить до працівників МВД, але він нічого загального з оперативно-слідчими установами МВД не має. Його справа адмініструвати в'язницями та виконувати всі приписи зверхників. Крім офіцерського складу, кожний поверх має старшого наглядача на коридор поверху («старший надзіратєль») та дижурних наглядачів.
В'язнів до тюрми або з тюрми перевозять у спеціяльному закритому авті, популярно названому «чорним вороном». Ззовні воно схоже на вантажне, яким у великих містах розвозять по крамницях та підприємствах хліб, різний крам, м'ясо і ковбасні вироби. Для маскування по його боках були навіть написи «Хлєбобулочниє…», або «М'ясо-колбасниє іздєлія треста…». Таке авто демаскувало себе чорним пофарбуванням та спеціяльною побудовою на заді. Згодом фарбу з чорного кольору змінено на іншу, але побудову на заді не змінено. Та, не зважаючи на зміну фарби, назва «чорний ворон» за ним залишилася і надалі. Маршрут «чорного ворона», за кожним разом його їзди визначався завжди окремий і обов'язково глухими вулицями міста. Головними вулицями «чорний ворон» їхав максимальною швидкістю і при першій нагоді повертав у бічну вулицю.
«Чорний ворон» з в'язнями в'їжджає за спеціяльною перепусткою через першу браму в'язничного муру, що має величезні, збудовані з грубої криці, суцільні ворота. У воротах зроблено спеціяльний отвір — «глазок», який прикривається металевою заслонкою. Через нього вартовий за брамою спостерігає, хто прибув до воріт в'язниці і одержує від прибулого перепустку. За першою брамою знаходиться така ж сама — друга, а між ними канцелярія в'язниці, кімната для побачення відвідувачів з в'язнями та кімната для прийняття і обшуку в'язнів.
Кімната для побачення рідних з в'язнем перегороджена двома дротяними (від підлоги до стелі) сітками. Одна сітка від другої віддалена 2 метри. За однією сіткою стоїть в'язень, а за другою — людина, що прийшла на відвідини. Двометровий простір не дозволяє обом особам щось передати або взаємно доторкуватись. Під час побачення обов'язково є присутній черговий наглядач по кімнаті побачень з тюремної адміністрації.
Кожний поверх корпусу відокремлений один від другого на східцях спеціяльною решіткою-огорожею з грубого круглого заліза. В огорожі є двері, які замикаються на колодку. Тим самим самовільний перехід в'язнів з одного поверху до другого перешкоджений. Всі камери в'язничного, корпусу замикаються грубими і крицевими дверима з подвійними колодками. В дверях для спостерігання, як уже сказано, зроблено спеціяльний отвір з наружною заслонкою, який тюремною мовою зветься «вовчок», а наглядачі — «архангелами». В камерах, що за царських часів мали дерев'яні двері, тепер замінено на залізні, бо були випадки, що в'язні їх зсередини вибивали. Московська червона влада побудувала й іншого типу в'язниці, напр. в Житомирі. Вона збудована на зразок високої башти з спіралевими східцями серед башти (на зразок слимакового дімка чи безкінцевого ґвинта). Навколо східців-спіралі розташовані камери-одиночки.
В камерах слідчих в'язниць перетримується завжди велика кількість в'язнів. Досить часто, особливо під час загально-масових арештів, до камери, яка розрахована на 10–15 в'язнів, замикалося по 40 осіб. За часів кіровських та єжовсько-беріївських арештів камери переповнювано, в абсолютному розумінні, як бочівки оселедцями. Навіть з того приводу існував у ті часи анекдот. На запит ув'язненої до сусідки: «Чи й ваш чоловік теж сидить?» — сусідка відповіла: «Ні, він не сидить, а стоїть!». Тобто, камери були так заповнені в'язнями, що вони не мали можливості сидіти, а лише стояти. У слідчих в'язницях усіх в'язнів: політичних, злочинців, «битовиків» перетримують разом в одній камері. До одиночних камер замикали тоді, коли в перебігу слідства потрібно було, щоб «однодєльци» перебували один від другого ізольовано, не змогли шляхом внутрішнього в'язничного контакту змовитись між собою, або, щоб випадково вони в тюрмі не зустрілись. В тюремний карцер вкидається в'язня за порушення ним в'язничних приписів: суперечки з начальниками, псування в'язничного майна, невиконання наказів, невідповідальна поведінка на слідстві, образа слідчого, гучна розмова в камері, співи одинцем або загальні, виявлення у в'язнів заборонених до тримання предметів (голка, ніж, бритва, нитки, тютюн, сірники, шнури і ін.), розмова з іншими в'язнями під час прогулянки, самочинна передача якихось речей з камери до камери, перестукування через стіну і т. д.
В'язні в загальних камерах сплять на нарах, а при переповненні прямо на підлозі, навіть на «параші» (дерев'яний або залізний бак для природніх потреб в'язнів). Нари іноді бувають подвійні, а іноді зроблені на зразок советського особового залізничного вагона найнижчої кляси. Такий тип ліжок зветься «вагонкою». Хоч камери дезинфекують карболовим розчином або навіть спеціяльно для того виробленим, жахливо смердючим середником, все ж, при переповненні їх в'язнями, гігієнічних приписів дотримуватись неможливо. Тому в'язні терплять від різних паразитів, особливо насікомих. Один раз на місяць, а в деяких в'язницях один раз на півмісяця, в'язні переходять «санітарну обробку»: лазню, голення та стриження. Стриження безкоштовне, за голення підслідчий мусить платити, якщо має на рахунку в тюрмі гроші. Якщо не має, бороду йому обстригають ножицями або машиною до стриження. Одяг час-до-часу дезинфекують. Спеціяльного в'язничного одягу підслідчим не видають. У власному одязі, який був на в'язневі під час його арешту, спрямовували в'язня до концтаборів або до в'язниці спеціяльного призначення. На етапній комісії, яка провізорично переглядає перед етапом всіх в'язнів (мусіла б за приписами переглядати), бували випадки, що окремим в'язням, які цілком зносили свій одяг до лахміття, видавали в'язничний одяг. У деяких тюрмах, камери мали загальний стіл. В поодиночних камерах залізне ліжко на день приминається до стіни, а парашу видавали тільки наніч (в інших тюрмах, параша перебувала в камері весь час). В день в'язня тричі виводили з камери. Ранком помитися та полагодити природні потреби, те ж саме по обіді, а також вечором перед сном. Поодинча камера вікон не має, освітлюється її електричною лямпкою, що є задротована і вмонтована в одному з кутів камери. В деяких в'язницях існували раніше поодиночні камери з меблями: невеличкий стіл, стілець, ліжко, параша, глечик для води. Такі камери звалися «аристократичними».
В загальних камерах, за часів ягодовщини, вікна вже було закрито знадвору бляшаними заслонами («козирками»). Вони відкриті лише зверху і через них можна побачити тільки маленький клаптик неба. Всі вікна мають з грубого круглого заліза решітку, вмуровану своїми кінцями глибоко в стіни корпусу.
О четвертій годині ранку в'язні вже змушені з ліжок вставати. Черговий вартовий по камері, призначений її старшим — це були як правило кримінальні злочинці або «блатні» — підмітав підлогу і наводив «порядок». Потім камери по черзі виводились до туалету, де в'язні мились в умивальні, а дижурний спорожняв парашу. Умивальні розраховані в більшості на 20 осіб, а милось разом 40–80, — вся камера. Після туалету видавали хліб (400–600 гр.) на весь день, чай — кип'яча вода та одна чайна ложка цукру-піску. В обід до камери вносили (обслуговуючий персонал з в'язнів) дерев'яну бочку юшки («баланда»), надзвичайно низької кальорійности, з розрахунком по пів літри на в'язня. В більшості це була рибна юшка з оселедців або дрібної риби-«тюльки». В деяких в'язницях на обід давали і друге дання — дві столових ложки каші «сєчки» на особу. За дозволом слідчого, в'язні у підслідчих тюрмах можуть одержувати від рідних продуктову передачу та чисту білизну. Тримати в'язневі гроші в камері забороняли, їх здавали до в'язничної каси, а в бухгальтерії записували на особовий рахунок в'язня. Ранком і вечором кожного дня відбувалася перевірка по камерах, а ночами, досить часто, відбувалися загальні обшуки. Листування та побачення з рідними у підслідчих тюрмах в'язням за правилом — не дозволялося. Після вироку, перед етапом до концтаборів, слідчий іноді дозволяв листування. Іноді до камер замикали також і спеціяльних донощиків, які випитували того чи іншого в'язня про його справу та інформували слідчого. Перетримувати в камері книжки чи газети—заборонено. Дозволяли, і то не в усіх тюрмах, грати в шахи та доміно, що їх переважно виготовляли з хліба самі в'язні. Забороняли також гру в карти, але в'язні грали, також виготовляючи їх таки в камері. Заборонено мати папір до писання та олівці.
Таким у загальному був у совєтських підслідчих тюрмах режим до 1936 року.[16] По 1936 році, в зв'язку з єжовськими чистками, коли виявилося, що вся совєтська країна переповнена «ворогами народу», режим надзвичайно загострився.
Режим у цих тюрмах, як уже згадувалось, надзвичайно суворий. Листуватись чи мати будь-які контакти з світом взагалі заборонені. В'язні мусять найдокладніше виконувати всі суворі в'язничні приписи. Перетримують у таких тюрмах та ізоляторах або політичних в'язнів особливої важливости, вже засуджених за вироком, або підслідчих. До політізоляторів замикають також і різних найвищих партійних зверхників Кремля, засуджених заочно. Так, у політізоляторі перебували свого часу Радек, Єнукідзе, Бубнов, Каплан (вона стріляла в Леніна) та інші. В Ярославльському політізоляторі (м. Ярославль на р. Волзі) в 1931–1937 рр. були ув'язнені К. Гвоздов, соціял-демократ, кол. міністер праці за часів уряду Корейського; В. Базаров (Рудньов), провідний член ЦК соціял-демократичної партії в Росії; грузинські меншовики К. Думбадзе, Г. Перцхалашвілі; дашнак А. Степанас'янс. З російського православного духовенства в Ярославльському політізоляторі перебували єпископ князь А. Ухтомський і єпископ петербурзький Д. Любімов. З католицького духовенства були прелати Матушевич, Стромчинський, Жмігродеський, а такозв пробсти Ф. Забурський та І. Ладига.
Українці, яких замкнено до Ярославльського політізолятора, в минулому були або членами політичним українських партій, або військовиками з армії УНР. На початку осени 1930 року українську групу збільшено за рахунок привезених до політізолятора засуджених у судовому процесі СВУ. До складу новопривезених немов би входили віце-президент Української Академії Наук С. Єфремов, який був засуджений на кару смерти і, за офіційним повідомленням НКВД, — розстріляний; колишній міністер А. Ніковський, академік Слабченко, науковець Чехівський та багато інших. До політізолятора привезено із знищеної Москвою Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Миколу Борецького, який, за свідченням очевидців, мав уже ознаки психічного розладнання нервової системи. Загальна кількість ув'язнених в політізоляторі досягала приблизно 400 осіб. Кожний в'язень сидів окремо й ізольовано.
Санітарні умови та харчування в спеціяльних тюрмах і політізоляторах до 1936 року були ліпші, ніж це було в інших в'язницях. Після 1936 р. стан надзвичайно погіршився. В'язні спали на ліжках, але вдень лежати на них заборонено. Тим в'язням, що мали на своєму рахункові гроші, дозволяли протягом 7 днів один раз замовити собі харчові продукти та туалетні приладдя, на суму не більше 5-10 карбованців. Кількість в'язнів обмежена в камерах від 1-го до 4-ох осіб. В політізоляторах — по 1 особі.
Світло в камерах по всіх тюрмах ніччю не гаситься. В'язнична сторожа весь час спостерігає в'язнів через «вовчок» у дверях. Підчас викликів на слідство арештантів ведуть коридорами так, щоб кожний з них нікого іншого по дорозі не зустрічав. В разі такої зустрічі, арештант мусить стати обличчям до стіни, а конвоїр попереджає зустрічного звуком: пс-пс-пс! Викликаючи того чи іншого арештанта з камери, охорона завжди запитує: «Хто має прізвище на літеру…» Називається лише перша літера прізвища, напр., «К», «М», «П» і т. д. В'язні, що мають початок прізвища на таку літеру, називають своє прізвище голосно і коли той в'язень, якого викликається на допит, нарешті назве прізвище, його виводить конвоїр з камери. Існують ще тюрми особливого призначення, в яких перетримують особливо важних для держави арештантів. До кляси особливо важних в'язниць належать і спецізолятори. Один з таких спецізоляторів знаходиться у самій Москві при МВД СССР. Він розрахований на кілька тисяч в'язнів.
Крім ув'язнення підсоветського населення, в тюрмах та концтаборах до 1935 року в СССР існували також і місця для спецпоселення, до яких засилали репресоване населення органами ҐПУ-НКВД. Під час єжовських чисток заслання на спецпоселення було тимчасово припинене, а за урядування народнього комісара внутрішніх справ Берії знову відновлено і вони існують досьогодні.
На місця спецпоселення або т. зв. заслання органами НКВД вивозили населення як індивідуально, так і масово — родинами, селами або навіть цілими районами й областями. Заслання — це свого роду також чистка, що іноді набувала надзвичайно широкого розміру. В 1929-33 роках на спецпоселення вивезено десятки тисяч українського населення, в зв'язку з примусовою колективізацією та «розкуркуленням». 1939 року, аж до початку німецько-совєтської війни 1941 року, на новозагарбаних Москвою західніх землях, Білорусі, Латвії, Литви та Естонії відбулися масові репресії населення, яке вивозили з рідних країн на нові місця поселення до віддалених районів СССР. За відомостями з різних джерел, під час тих масових репресій з західніх земель України вивезено на спецпоселення 20 % складу населення. Вироки ухвалювали та виконували органи НКВД на місцях. Частину українського населення в ті часи заслано і до концтаборів.
Як стало відомо з таємної промови Хрущова на 20 з'їзді компартії СССР з 1956 року, Москва плянувала заслати по війні все українське населення, то є 42 млн. Але, як твердив сам Хрущов, в СССР для того не знайшлося відповідного віддаленого місця. Отже, тільки через брак місця (?) не відбулося запляноване запроторення 42 млн. українського населення, а не через якісь інші причини. Своєю заявою Хрущов ще раз ствердив, що в пляні Москви давно передбачено зліквідувати Україну та винищити її населення поголовно. Після смерти Сталіна перепроваджується це і надалі російсько-окупаційною владою, лише з більш прихованими способами: добровільне переселення через Переселенчі установи СССР; «добровільне» заслання на цілини та перелоги до Сибіру і Середньої Азії, а також на будівництва; таємне виселення шляхом депортацій і т. д. Але Хрущов навмисне «забув» сказати в своїй таємній промові, що розстріли у Вінниці — це справа його рук і його урядування в Україні.
На місцях спецпоселення засланці повинні проживати постійно з обмеженими «громадянськими» правами (яких в СССР для звичайної людности взагалі нема). Людям, призначеним на спецпоселення, не оголошували, за яку провину їх запроторюють з рідних земель. Всі вони зараховані до категорії політично неблагонадійних. Виселення виконують різними методами. В більшості вивозять цілу родину, але досить часто застосовують і методу руйнування родини, тобто голову родини засилають в одне, а родину в друге місце. На спецпоселення вивозили також і дітей, бо вони теж вважалися «політично-неблагонадійними». В СССР, як відомо, згідно з законами, арештують за політичні «злочини» й дітей від 10–12 років. Їх засилають до концтаборів на 3–5 років ув'язнення нарівні з дорослими.
Для спецпоселення визначають окремий район мешкання, до якого привозять запроторенців цілими залізничними товаровими ешельонами і там вони мусять жити напостійно та працювати на державних підприємствах або в радгоспах з обмеженою заробітною платнею. Далі, ніж за певно визначені кордони, від місця свого замешкання та праці, запроторенці не мають права віддалюватися. Вони весь час перебувають під спеціяльною контролею та вартою. Ніяких особистих документів, крім довідки з штампом МВД — «спецпоселенці» — з місця праці, вони не мають. За втечу з місця поселення спецпоселенця засуджують на 10 років ув'язнення.
Під час другої світової війни на спецпоселення заслано все населення зліквідованих Калмицької, Кримської, Карачай-Балкарської та Чечено-Інгушської АССР, а також німців Поволжжя. На місцях спецпоселення засланці живуть у дерев'яних бараках або збірних будинках, що їх масово виготовляла, згідно з торговельно-економічними договорами з СССР, Фінляндія. Вона фактично виготовляла 95 % усіх збірних дерев'яних будинків і бараків загальної продукції СССР. На спецпоселення засилали також і тих в'язнів, що закінчили свій термін перебування в концтаборах. Як правило, таких в'язнів спрямовують на трудпоселення або залишають при концтаборах на «вільне» поселення для праці за вільним наймом. В більшості в'язням, після терміну ув'язнення, згідно з вироком, забороняли постійно мешкати на тому місці свого проживання, де вони жили до арешту. Забороняли їм також жити в центральних і великих індустрійних містах або ближче, ніж 100 км. до центрального міста. Це можна було завжди перевірити, бо звільнені з концтаборів в'язні мали в своїх особистих документах-паспортах примітку: «паспорт виданий згідно з II пунктом ухвали СНК СССР про паспортизацію». «Пункт II» вказував, що господар паспорту перебував у концтаборах.
По війні депортація до місць спецпоселення набула надзвичайно жахливих розмірів, особливо з України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонїї та Кавказу), тобто, з тих земель, які перебували під німецькою окупацією. Населення названих земель було обвинувачене в зраді, співпраці з німецькими військами, контрреволюції, «буржуазному» націоналізмові, «сепаратизмові» і т. п. Тепер в СССР спецпоселенці заселюють значні терени віддалених районів, де розбудовують промисловість і сільське господарство, підприємства мілітарного значення або працюють уже на діючих.
Всі місця спец- та трудпоселення, як взагалі всі місця ув'язнення в СССР, засекречені.
Поправно-трудові колонії призначені для засуджених на малі терміни ув'язнення, приблизно терміном до 2 років. Такі колонії існують на просторах цілого СССР. До колоній у більшості ув'язнюють заарештованих і засуджених поліційними (міліційними) «трійками» або т. зв. народнім судом. Напр., якщо дружина робітника продавала на базарі два-три рази власні речі, її арештувала міліція і засуджувала до поправно-трудової колонії за «систематичну» спекуляцію. Народні суди також засуджували до ув'язнення в поправно-трудових колоніях совєтських службовців за дрібні кримінальні злочини, напр., за розтрату невеликої суми грошей у крамницях, що сталося через неувагу до своїх обов'язків; за дрібні порушення в родинному житті, які в західньому світі взагалі не належать до компетенції суду; за дрібні порушення вуличного порядку або навмисне псуття на виробництві інструменту, приладдя і т. д. Окремо існують поправно-трудові колонії для малолітніх дітей від 12 до 16 років. Дітей засуджують до колоній за поповнення якогось кримінального злочину, який передбачає для дорослих кару до 10 років ув'язнення. До таких колоній засилають також і «трудноісправіміх» (важкопоправних) дітей і безпритульних, яких в СССР не бракує. За правилом, існуючим в СССР, до ув'язнення засуджують і батьків тих дітей, які поповнили злочин, зокрема політичний. Батьків обвинувачують, що вони або навчали дітей політичного злочину, або не приділяли уваги вихованню. Дітей, що поповнили політичний злочин, засуджують до концтаборів тільки у віддалені райони. Напр., учень у клясі на власному зошиті, з образом партійного вождя, підмалював вуса або намалював окуляри, то це вже розцінювалось як нахил до тероризму супроти вождя. Викладач школи про такий випадок зобов'язаний повідомити місцеве МВД. Учня арештували й обвинувачували за ст. 58 пункт 8 Кримінального Кодексу СССР, разом з ним арештували батька, якого обвинувачували, що він виховував сина в нахилі до тероризму проти совєтських керівників. Був, напр., такий випадок. Мати з малим сином купувала в крамниці з забавками дитячу повітряну рушницю. Син, бавлячися, вистрілив з рушниці і куля влучила в портрет Сталіна. На донос продавця мати і малолітній син були арештовані і засуджені до концтаборів на 5 років ув'язнення.
7 квітня 1935 року ЦИК та СНК СССР ухвалили закон «Про притягнення до кримінальної відповідальности неповнолітніх». (Збірник Законів. СССР ч. 19 за 1935 р., стор. 155. Кримінальний Кодекс РСФСР. Госюриздат, Москва 1952 р., стор. 84). Потім додатково ухвалено ще два укази: «Указ про притягнення до кримінальної відповідальности неповнолітніх за всі злочини» та «Указ про притягнення до кримінальної відповідальности неповнолітніх не лише за навмисні, але й за необережні злочини». (Відомості Верховного Совєта СССР, 1941 р., ч. 25).
В поправно-трудових колоніях функціонують різнородні власні підприємства, а також в'язнів використовують і на підприємствах місцевої промисловости: на будівництвах, торфорозробках, в шахтах, заводах, лісорозробках. Працюють вони під конвоєм, мешкають у таборі-колонії, під замком і охороною.
Ці табори організувалися ще до другої світової війни, але найбільше поширились під час та після війни. Їхнє призначення — будувати за спеціяльними завданнями особливо важливі державні об'єкти та відбудувати промисловість, зруйновану під час другої світової війни. Концтабори для відбудови зруйнованої промисловости знаходяться в диспозиції місцевих МВД, а табори спеціяльного призначення, для будови особливо-важливих державних об'єктів, знаходяться в диспозиції Міністерства Внутрішніх Справ у Москві. До таких концтаборів належали будівництво ББ Каналу, Рибінського «моря», Волго-Донського каналу, Байкало-Амурської Магістралі, таємних військових підприємств на Уралі, в Сибірі, серед Алтайських гір, в пустелях Казакстану. В СССР кружляють уперті чутки, що серед гір Яблонового хребту, недалеко від оз. Байкал, збудовано таємну лябораторію для дослідів атомової енерґії, а також майдан для випробування атомової зброї. Кружляють чутки, що серед Середньоазійських гір збудовано навіть спеціяльне місто «Атомґрад», а в горах побудовані величезні сховища від атомового нападу, до яких можуть на випадок потреби евакуюватися всі державні, адміністративні та найважливіші наукові установи центральних міст Росії. Такі чутки можуть відповідати правді, бо німців-науковців у галузі ракетної зброї на окупованих Москвою землях Европи негайно по війні було виарештовано і вивезено в глибину СССР. Вони живуть у цілковито таємному місті, серед азійських гір, працюючи над винаходами нової зброї.
Український автор Василь Савченко в своїй книжці «Безимлаг» пише, що він особисто перебував ув'язненим в одному з концтаборів спецпризначення під назвою «Безимянский лагер Особстрой НКВД СССР», де під час війни будували військові сховища для найвищої московської верхівки. Лише чудо вирвало Савченка з того табору. За свідченнями Василя Савченка, в тому таборі люди замерзали на роботі, гинули в бараках голодні і хворі в шпиталях. Якщо більш докладніших відомостей про концтабори спецпризначення, що будують найважливіші державні таємні будівлі, не дістаються в світ, то тільки через те, що в'язнів таких концтаборів МВД фізично винищує або цілковито ізолює, і лише одиницям вдається проникнути у вільний світ і сказати правду.
Як уже ми згадували, вся система совєтських концтаборів одержала назву «поправно-трудові табори». З такої назви виходило б, що в совєтських концтаборах ув'язнені перевиховуються ідеологічно та спокійно працюють на різних працях за своїм фахом або набувають нової кваліфікації для майбутньої праці на «користь соціялістичного суспільства». Але не так є, не тільки практично, але й юридично. За докладного вивчення концтаборового життя, їхнього режиму, адміністрування, всієї функції концтаборів, доходимо до висновку, що совєтські концтабори — це держава в державі, в якій концентруються і надзвичайно загострено виявляються всі хиби совєтсько-комуністичної системи, впровадженої компартією Росії від 1917 р.
Всі совєтські концтабори за виробничою діяльністю можна поділити на 4 групи:
а) виробничі, б) будівельні, в) сільсько-господарські та г) табори внутрішньогосподарської обслуги концтаборової системи.
Виробничі табори виробляють загально-державну продукцію в самих концтаборах або на підприємствах, біля яких вони розташовані. Концтабори Воркути, наприклад, видобувають вугілля за північним колом, яким опалюють металюрґійний комбінат в м. Щербаково (кол. Рибінськ). Мілітарна вага вугілля Воркути, залізно-рудних копалень Кольського півострова та металюрґійного комбінату Щербаково під час другої світової війни була так важлива, що про це навіть згадувала в червні 1956 року газета «Піонерська Правда», оповідаючи своїм читачам про працю металюрґії Щербаково. Концтабір Усть-Щугор видобуває буре вугілля для Печорського пароплавства та пароплавів Крижаного океану; концтабори на Колимі видобувають вольфрам, золото, цину; в Буддугічських копальнях — уран. В Ухто-Печорських таборах, недалеко від кол. м. Чіб'ю, на р. Ухті добувають нафту і в цій системі таборів знаходиться також засекречене виробництво радія з радієвої води. В таборах Тенкінського Гірничопромислового Управління видобувають різні підземні поклади.
Окремі концтабори займаються лісорозробками — т. зв. «лєсозаготовітєльниє лагеря». Вони в більшості побудовані серед лісів в Архангельській області, Карельській АССР, Комі АССР, в Сибірській тайзі. Ліс переважно розробляють зимою; йото трелюють (звозять) до найближчих річок, а весною справляють до тартаків. Влітку такі табори очищають ліси від ріща, сучків, хмизу, засмічення, рубають просіки, підготовляють місця до праці на зиму або обробляють зрубаний зимою ліс та працюють на тартаках або в деревообробній індустрії.
В'язні, що перебувають в концтаборах, розташованих близько виробничих підприємств, затруднені на тих підприємствах. Напр., в'язні-жінки табору Коцугар працюють на фабриці, а табори в долині Дижґасхан, що входять до системи концтаборів Шибенді, видобувають мідь. Отже, виробничі табори в більшості є сировинно-видобувні.
Будівельні табори займаються будівництвом фабрик, заводів, інших підприємств та різних державних об'єктів. «Сєвжелдорлаг» будує залізниці в системі Ухто-Печорських таборів; табори «Волга-Дон» будували Волго-Донський канал; тепер їх переведено на будування Куйбишевського «моря»; Тайшетські табори будують залізницю Іркутськ-Колима; табір Тішма, 300 км. від Солекамську, будував міст на одному з допливів р. Ками; на Птичому острові будують підземні фортеці, а на Сахаліні в'язні будували від суходолу до острова під морем тунель, щоб пов'язати його з Совєтською Гаванню.
Концтабори сільсько-господарського виробництва обслуговують в більшості радгоспи, які МВД створило для постачання інших концтаборів сільсько-господарськими продуктами. Так, напр., в системі Ухто-Печорських концтаборів у Савин-Бор існує концтаборовий радгосп ярини; на віддалі 45 км. від Абакану діє вівцерадгосп, який за останній час став місцем примусового заслання поневолених народів. У перші часи заслання всі запроторені в згаданому радгоспі мусіли зголошуватися в міліції щодня; пізніше через 3 дні; потім раз на два тижні; тепер раз на місяць. За втечу з вівцерадгоспу засланця засуджують на 25 років ув'язнення. Пильнує засланців спецкомендантура за дозволом якої можна відлучатися від місця мешкання на невелику віддаль.
Табори внутрішньогосподарської обслуги концтаборової системи СССР займаються виробництвом продукції, що є потрібно для всіх концтаборів. Ув'язнені виготовляють одяг, взуття, посуд, потрібний реманент: лопати, тачки, ліжка, сінники, накривала й інші предмети. Вони також заготовляють лико, мох, лісові ягоди, гриби, ловлять рибу в річках та озерах і т. д. Такі табори не мають постійного складу в'язнів, до них у більшості спрямовують людей слабосилих, інвалідів, тимчасово фізично ослаблених, хворих на хронічні хвороби (турбекульоза, рак, нирки, шлунок і т. п.).
За фізичною ознакою працездібности табори можуть бути поділені на дві катеґорії: окремі табори для в'язнів-інвалідів і табори для здібних до важкої фізичної праці.
В'язнів до інвалідних таборів спрямовують у вийняткових випадках: коли він став інвалідом підчас перебування в концтаборах або вже був інвалідом під час арешту. Тому, що всі совєтські концтабори розприділяються також і на групи за своїм режимом, тобто, легший режим, суворий і спеціяльний режим, то кожна група таких концтаборів має власні табори для інвалідів. Так, напр., на р. Адак, доплив р. Абзь (система таборів Воркути) існував до 1940 р. концтабір «Адак» для інвалідів з суворим режимом. В тому таборі відбували термін ув'язнення лише ті інваліди, які були політично засуджені за північне коло. В'язні в «Адак» мешкали у вогких землянках, серед багновищ і лісів. Там перебували в'язні-інваліди, засуджені терміном від 3 до 10 років. Засуджених інвалідів на термін більше ніж 10 років перетримували в іншому концтаборі. За своїм каліцтвом інваліди були різні: безрукі, безногі, паралітики, сліпі, важко хворі на серце, туберкульозники та інші. Всі вони мусіли працювати і виконувати таборову норму праці. Праця полягала в будуванні нових бараків, копанні ровів, заготівлі моху, плетенні лаптів, виготовленні ґудзиків, ложок, мисок, збиранні в лісі грибів та ягід. Внутрішньогосподарську обслугу табору також виконували в'язні-інваліди. Частину інвалідів спрямовували до праці на вапнярню, — виробляти і вантажити вапно. Інвалід, що працював і виробляв норму, одержував 800 гр. хліба на день, інші ж, цілком непрацездібні, одержували 500 гр.
Мірилом виконання чи невиконання норми в концтаборах був у першу чергу хліб і його кількість приділу. Інваліди, що цілком не надавалися до праці, перебували в землянках і поволі помирали, дотерміново з концтаборів їх не звільняли, навіть і в таких випадках, коли було вже виразно помітно, що він скоро помре.
Для чоловіків і жінок існували окремі концтабори хоч, як уже попередньо згадувалось, що ті приписи таборовими управліннями не завжди виконувались Одначе, табори в СССР розподіляються за статевою ознакою. З дорослими перебували разом і засуджені підлітки, т. зв. «малолєтка».
Режимово всі табори можна розприділити на три категорії: звичайний режим, суворий та спецрежим, до якого зараховуються і табори-ізолятори. До таборів із звичайним режимом спрямовують ув'язнених, що засуджені за малозначними пунктами 58 ст., в більшості пункт 10 або 11, коли слідчий мав лише підозріння, ще арештант належав до «контрреволюційної» організації, але доказів на те не було. До концтаборів з суворим режимом спрямовували в'язнів, обвинувачених за більш важливі пункти 58 статті: шпигунство, диверсія, саботаж, тероризм, шкідництво, але прямих доказів під час слідства не знайдено, а до концтаборів з спецрежимом та концтаборів-ізоляторів засилали особливо великих «злочинців», згідно з ст. 58.
Кожна група совєтських концтаборів має власну окрему назву: Воркута, Ухто-Печорлаг, Карлаг, Свердлаг, БАМ, ББК, Озерлаг, Тайшет, Потьма, Інта, Абезь, Вязьмлаг, Куйбишевлаг, Сазлаг, Дальлаг і т. д. Назву таборам привласнюють або від назви міст, біля яких вони близько розташовані, або від місцевости, де збудовані концтабори. Всі табори займаються виробничою діяльністю для совєтської держави, навіть табори в'язнів-інвалідів. Виробнича діяльність в'язнів досить різноманітна — від видобування вугілля, нафти, радія, металу до плетення лаптів, заготівлі моху та сушення грибів і ягід. Існують як виробничо-промислові, так і сільсько-господарські табори (радгоспи). Кількість ув'язнених в кожному таборі різна. Всі табори безпосередньо підлягають МВД СССР. Частину таборів до 1940 р. називали трестами або будівництвами, що дуже маскувало їх перед пересічним населенням СССР.
Напр., Ухто-Печорські концтабори мали назву «Ухто-Печорський трест»; концтабір для видобування асфальту називавсь — «Асфальтитові копальні»; концтабір для видобування вугілля на Усть-Щугорі називався «Усть-Щугорське вугілля»; «Сєвжєлдорлаг», який будував залізницю Котлас-Воркута, називався «Севжєлдорстрой» і т. д. На продукції, виробленій в таборі (напр., на бочкотарі, що призначена для транспортування з табору Асфальтиту), писалася назва не концтабору, а тресту («Асфальтитові копальні»).
Махновщина ніколи не була українським національно-визвольним рухом. Це була величезна банда анархістів, складена з анархістичного елементу, численну кількість якої складали і зайди-росіяни в Україні. Очолював цих анархістів Махно.
«Народний Комісаріят Просвєщєнія».
Під назвою «спецбудівництво НКВД» будувалося тюрми в Прокоп'євську, Старо-Кузнецьку, Сталінську, Ленінсько-Кузнецьку, Кемерово, Магнітогорську, Харкові, Одесі, Житомирі, Тбілісі.
Автор цієї книжки також перейшов через Котлас на Воркуту.
Цей режим автор знає з власного перебування у в'язницях.