У хижі вождя не було нікого, лише біла куртка висіла на стіні. Поодаль, оточивши їх півколом, стояли меойці. Перкен упізнав провідника.
— Де вождь? — запитав.
Меоєць вагався, відповідати йому чи ні, так ніби військові дії вже почалися. Нарешті спромігся вимовити:
— Пішов. Буде ввечері.
— Він бреше? — запитав Клод Перкена.
— Ходімо спочатку в нашу хижу!
Вони взяли Грабо під руки.
— Ні, я не думаю, щоб він брехав. Його насторожили мої запитання про білого чоловіка. Гадаю, він подався, аби покликати на допомогу людей з навколишніх сіл.
— Виходить, це пастка?
— Як бачите, справа ускладнюється.
Вони розмовляли, а поруч стояв з безтямним
виразом Грабо.
— Чи не було б найрозумніше втекти до його приходу?
— Джунглі страшніші, ніж вони.
«Негайно втікати. Покинути харчі та брили.
Але ж без провідника — явна смерть», — гарячково міркував Клод.
Вони прийшли до хижі.
Ха дивився на них з острахом, але майже без здивування.
— Будемо запрягати? — запитав Клод. Перкен, який роздивлявся високу дерев’яну
огорожу, знизав плечима:
— Вони збираються.
Меойці вже не йшли слідом, але до них підходили інші, озброєні. Вже вкотре Клодові здавалось, що він попав у світ комах. Із-за безладно зліплених, мовчазних і ніби щойно покинутих хиж невідомо звідки виходили озброєні меойці й, мов оси, снували стежкою. Арбалети і списи стриміли догори, як вусики. Мовчазні чоловіки все йшли і йшли — чулося тільки шурхотіння їхніх ніг у кущах. Враз несамовито закувікала якась чорна свиня, й тут же все вщухло. І знову — тиша і шурхіт чоловічих ніг.
Усі білі та Ха зайшли до своєї хижі, куди перенесли зброю та набої. Вони бачили лише свої візки з брилами. Як же захищатися в цій відкритій з усіх боків хижі, що стояла на палях? Щоправда, на землі лежав метровий пліт, який можна вмить підняти, але він заступить їх лише наполовину. Коли полетять перші стріли, доведеться лягти. Вони були тут, мов посередині базарного бараку, який стояв серед величезного прямокутника, а з протилежного боку збиралися воїни; снуючи між хижами та деревами, вони переступали через шматки захисної стіни. Довкруж зависла зловісна тиша.
— Послухай, Грабо, ти добре їх знаєш. Ми в хижі, яка розташована по правий бік від хижі вождя. Здається, вони щось затівають. Що саме? Скажи! Ти зрозумів?
Тиша. Москіт прогудів біля вуха Перкена, і він сердито ляснув себе по щоці.
— Що ще можна зробити? — нарешті обізвався Грабо.
— Ти хочеш залишитися тут?
Він лише заперечливо хитнув головою, погляд був порожній, а рух шиї нагадував рух бика. Та й голос його мало скидався на людський.
— Що можна вдіяти зараз? — перепитав Грабо.
— Зараз, коли ти... коли...
— Зараз, коли всі...
— Якось воно буде, — мовив Перкен.
— А що буде з моїм оком, яке вони віддали своїм поганючим коровам, а ті зжерли його?
Крізь отвір було видно, що списів більшає.
— Хто ще з тобою в хижі? Ти, якийсь молодий чоловік і ще хтось?
— Бой.
— Це все? А вони стоять довкола?
— Мені видно лише майдан.
Двома ударами ножа Перкен поробив у стіні маленькі дірки.
— Ні, вони стоять аж на майдані.
— Зрозуміло... Вночі вони обов’язково підпалять низ... Зі мною було майже те саме...
Тиша. Вістря списів зникли — воїни посідали навпочіпки...
«Що ж робити?» — гарячково думав Клод.
— Ви конче хочете врізати тут дуба?
Цього разу Перкен, в’язень власного світу,
махнув кулаками, яких Грабо, в’язень пітьми, не бачив. Як переконати сліпого? Підбираючи слова, він заплющив очі, але Грабо обізвався сам:
— Якщо ви підстрелите когось, дайте його мені... Прив’язаного...
Клод слідкував за списом, який щойно з’явився, але останнє слово бороданя так уразило його, що він забув про спис. Єство Грабо зараз переповнювала не якась там звіряча, а безтямна, породжена жахливим приниженням жорстокість. Чи не хоче ця душа, яку в хижі-в’язниці ніщо не могло повернути до життя, спізнати ще страшніше падіння? Він уже насолоджувався однією думкою про тортури, а судомно стиснуті, ніби вістря, пальці, готові були видряпати комусь очі. Зараз його душа билася в пальцях рук, бо обличчя не виражало нічого, щоправда, пальці на ногах теж були напівстиснуті. Відколи вони відчинили хижу-млин, його тіло ожило, заговорило. До того він знав одне: наставити для їжі руку, впрягти у вуздечку спину. Його мова настільки вражала, що Клод на якусь мить забув, що і їх чекають такі ж муки. Проти вогню вони безсилі. Безсилі. Почувся крик павича, який одразу поглинула тиша. Сидячи навпочіпки, меойці, здавалося, дрімали, та їхній пильний зір, мов очі застиглого в небі яструба, бачили все. І так упродовж цілого дня...
— Перкене, ви думаєте: вони нас підпалять?
— Поза всяким сумнівом.
Грабо мовчав.
— Вони чекають вождя або ночі. Або одного й другого... В одному можеш не сумніватися — вони не відступлять.
Спочатку Клод подумав, що Перкен звертається до Грабо на «ти».
— А може, спробуємо, стріляючи зверху, пробитися? Набоїв маємо досить... Я розумію — це один шанс зі ста... Можливо, вони перелякаються і тоді... — мовив Клод.
— Після того, як ми вб’ємо кількох воїнів, решта відійде і чекатиме в засідці. Тоді пропаде всяка надія на переговори. Ніколи нічого не відомо, що вони зроблять... Меойці вважають, що, шукаючи Грабо, ми порушили рисову присягу. Але вони, видно, не так уже і впевнені в цьому...
Побачимо... Зрештою, в джунглях вони ще сильніші, ніж тут.
— Доведеться, звичайно, загинути, але спочатку треба відправити кількох на той світ. Ось двоє показуються в цій дірі... потім четвертий, п’ятий, шостий, восьмий — і кінець. Непогано. А якщо спробувати втекти сюдою? Зрештою, можна забарикадуватися...
— Джунглі!
Клод знову замовк. Перкен прислухався — до них долинув звук казана, який хтось котив.
— Вони не наважаться влаштувати пожежу вдень, — сказав він. — Наш єдиний шанс — це втекти звідси, коли почне сутеніти. Треба скористатися ніччю, перш ніж...
— Як би я хотів убити кількох! Особливо того, який вештається один там, унизу — аж руки сверблять... Ти переконаний, що слід залишити його в спокої? — Клод показав обойму. — Дві кулі я залишу обов’язково...
— Авжеж... — обізвався Грабо.
Лише його голос міг висловити справжню ненависть. Цей чоловік був тут, разом із ними. В ньому відчувалася не лише ненависть, але й упевненість. Приголомшений Клод розглядав його: бліда шкіра довго не бачила сонця, зате у нього плечі борця... Могутня руїна. Він був більш, ніж хоробрий. Азія знищила його так само, як і свої храми... Чоловік, який сам позбавив себе ока і подався сам аж сюди. «Справи завжди можна поправити з допомогою пістолета...» В цю мить страх мучив його так само, як і меойців.
— Боже мій, але ж це неможливо...
— Стерво!
Красномовніше, ніж будь-яка лайка і навіть голос, виснажене обличчя Грабо промовляло: «Неможливо, коли це марна справа, але коли вкрай потрібно, як би там не було, ти мусиш спромогтися. Вистачить одного бажання...» Йшлося про річ, якої йому, Клодові, так бракувало... Він підняв руку і наставив дуло пістолета на свою голову, хоча й розумів безглуздість цього руху, бо знав: якщо він і вистрелить, то спочатку в Грабо, щоб знищити це обличчя, цей згусток ненависті, саму його присутність, щоб прогнати геть цей доказ людської поведінки — як вбивця, який відрубує свій палець, що може його викрити. Відчувши вагу пістолета, рука безвільно впала. Проте почуття безглуздості, ніби морський приплив, відступило назад. На купу сміття насунули лиховісні тіні дерев, настовбурчені ж списи та роги буйвола виглядали зовсім не лиховісно. Але це тривало недовго. Достатньо було, аби один меоєць підвівся; він мало не впав, зачепившись за сусіда, той крикнув, і крик його, приглушений віддаллю, полинув над галявиною, що нагадувала заціпенілу пастку. З протилежного боку меойців ставало все більше: одні сиділи навпочіпки, інші, озброєні списами або арбалетами, ходили, але всі зупинялися край майдану — групувалися тут у зграю, як вовки чи собаки. Здавалось, що якась таємна сила перешкоджала їм іти далі. Тут панував і водночас нічого не важив його величність час. Хвилини стали в’язнями цього звіриного кола, яке видавалося вічним, — ніщо, здавалося, не могло проникнути туди крізь їхні голови, однак існувати тут доводилось від години до години — зблякле небо провіщало вечір і швидку пожежу — для в’язнів це був би кінець. Всі вони були свідомі того, що полон для них — це рабство. Мов загнані в клітку звірі, вони лише кидали вусебіч пильні погляди. Клод навіть не дивився у бінокль, бо відразу натрапляв на їхні жахливо жорстокі очі, які розглядали його здалеку.
Приходили нові воїни. Спершись на арбалети, вони, мов двійники своїх товаришів, ставали з лівого боку вздовж невидимої загадкової лінії.
Стіна хижі ховала їх, тому Перкен поробив у ній діри. Майже навпроти його очей була могила, над якою височіли два великих ідоли — чоловіка й жінки, а трохи далі стояла хижа. Меойці підходили до цієї хижі, яку вони зайняли, ззаду. За нею лінія меойців зникала, мов у люці, і живий ланцюжок поволі наближався до прихованого, мов осине гніздо, фасаду, що стугонів.
Цей фасад також жив: потайний і непорушний, він ховав чоловіків, які зникали позаду нього, аби в потрібну мить перетворитись на загрозливу лавину.
— Чого вони наближаються? — прошепотів Клод. — Може, хочуть помиритися?
— То їх би не було так багато...
Глянувши у бінокль, Перкен майже відразу
махнув рукою, підкликаючи Клода. Він подав бінокль Клодові.
— Погляньте на хижу.
— Що там?
— Дивіться нижче — біля підлоги.
— Що вас цікавить? Рухомі механізми чи якісь діри?
— Це одне й те ж: механізми — це арбалети, а діри для того, щоб інші могли пройти.
— Ну й що?
— їх більше двадцяти.
— Коли ми почнемо стріляти, то їм не допоможуть ніякі плоти!
— Вони лежать, а тому нам доведеться витратити багато набоїв. Та й буде вже темно. Вони бачитимуть нас, бо наша хижа горітиме, а ми не бачитимемо нічого.
— Тоді навіщо ці пусті балачки? Хіба вони не могли стояти на тому самому місці?
— Вони хочуть узяти нас живими.
Мов загіпнотизований, Клод роздивлявся цю величезну пастку і ліс вигнутих арбалетів, які, скидаючись на нижню щелепу, стирчали, мов зуби. Він почув голос Ха, який щось говорив Перкенові, і той знову взяв бінокль. Клод також втупився поглядом у майдан. Ніби пересаджуючи дерева, меойці нагнулися над землею, інші ступали з великою обережністю: вони згинали ноги і високо підносили їх догори, наче коти. Клод запитально глянув на Перкена.
— Вони застромлюють шпичаки.
Виходить, вони все-таки чекали ночі і готувались до нападу. І хто зна, що вони ще робили за хижею та за лінією, де аж роїлося від зігнутих тіл?
Перешкодити меойцям підпалити хижу? Про це не могло навіть бути мови. Коли займеться вогонь, вони зможуть кинутись уперед — просто на арбалети — або вправо, де їх чекали шпичаки. Але як минути палі та джунглі... Залишалося одне: вбити щонайбільше меойців. О, як шкварчали п’явки, скорчуючись на сірниковому вогні!
Залишилось тільки спробувати те, що радив Перкен: втекти за якусь мить до пожежі. Затаїтися в джунглях... Але якими будуть їхні шанси, якщо взяти до уваги шпичаки?
Клод кинув погляд на візки.
Візки — каміння.
Почати все спочатку...
Вийти звідси або загинути. Лише не потрапити в полон...
— Що вони ще застромлюють?
Меойці знову зарухалися — їхні списи заворушилися.
— Нічого вони не застромлюють — повернувся їхній вождь.
Перкен подав бінокль Клодові. Метушня меойців була зовсім не випадкова, ніщо не могло відволікти їх од кінцевої мети. Надзвичайна напруга, ворожа атмосфера, а також усі ці жести, спрямовані в їхній бік, ніби сконцентрувалися в одній душі; мов невидимі пута з’єднували тих, хто чатував у засідці, та загнаних у безвихідь людей. І раптом у хижі щось ніби з’єдналося з цією розлюченою душею — Перкен. Він завмер, ніби на знімку: безтямний погляд, розкритий рот, змарніле обличчя. Всередині хижі не було нічого людського: Ха чекав, зігнувшись по-звірячому у своєму кутку; Грабо і далі мовчав серед тих радше диких морд (цей садистський інстинкт — виразний і звірячий, мов череп буйвола), мовчав і заціпенілий Перкен. Страх людини, прибитої самотністю, наскрізь пройняв Клода; це був страх людини, яка потрапила до божевільних, що ось-ось зірвуться з місця. Не наважуючись щось сказати, він торкнув Перкена за плече. Той, навіть не глянувши на Клода, відійшов убік, потім ступив два кроки вперед і зупинився навпроти отвору, куди могла влетіти стріла.
— Обережно!
Та Перкен не слухав. Зараз його доволі довге життя обірветься в калюжі гарячої крові або ж стане жертвою хоробрості, яка, мов проказа, заразила Грабо; все здавалося безсилим перед джунглями. Він дивився на сліпого Грабо, який, схиливши голову на груди так, що волосся закривало обличчя, ходив поволі по колу, ніби навколо млинових жорен; він виставив плече вперед — немов знову хотів повернутися в рабство. Перкенові не давало спокою його обличчя, можливо, таке саме обличчя з навіки опущеними повіками буде завтра у нього... Але ж можна боронитися. Вбивати зрештою! Втекти в буйно-зелені джунглі, де з-за дерев і кущів можна стріляти, а пізніше вмерти з голоду. Він знав, яким жахливим є божевілля від голоду, та все одно це було ніщо порівняно з рабством у селі, коли ти прив’язаний путами до каменю. В джунглях принаймні можна з собою покінчити без мук.
Ці насторожені обличчя страшенно гнітили свідомість — вони красномовно свідчили про приниження людини, яку доля загнала в безвихідь. Розлючений кружлянням Грабо — той безперестану ходив колом по хижі, мов навколо праху власної хоробрості, Перкен відчув, як у ньому, ніби сексуальне збудження, наростає жага боротьби. Блискавкою майнула шалена думка: з гордо піднятою головою піти на пекельні муки — хай будуть поламані й вивернуті руки-ноги, відкинута назад безвільна голова, понівечене тіло, і шалене бажання, щоб усе це існувало лише для того, щоб людина врешт-решт змогла начхати на тортури, на сумління і на будь-який прояв волі, хоча б і самому довелося кричати від болю. Він був такий збуджений, захотілося поставити на карту щось більше, ніж смерть, яка стала своєрідним реваншем перед світом та звільненням од усього людського... Він відчував, ніби бореться з притягуючою нерозважністю. «Жодна людина не встоїть перед тортурами», — майнула думка, проте вона, як сказана вголос фраза, супроводжувалась якимись дивними звуками — то він цокотів зубами. Перкен стрибнув на огорожу, якусь мить завагався, упав, знову підвівся і підняв руку з пістолетом, який він тримав за дуло догори.
«Невже він збожеволів?» — затамувавши подих, Клод вів дуло свого пістолета слідом за напруженим Перкеном, який крок за кроком ішов до меойців. На галявину по діагоналі падали довгі тіні — останньою впала тінь від пістолета. Перкен не помічав нічого. Його нога стала на низький чагарник — він зробив знак рукою, мовляв, чи можна відійти вбік, бо йшов він не по стежці, й рушив далі; раптом він припав на одне коліно й одразу підвівся, напружившись, продовжуючи стискати пістолет. Рослини кололи так боляче, що на якусь мить Перкен усвідомив, хто був перед ним, — вождь уперто показував рукою на землю. Слід було покласти пістолет, який він тримав у витягнутій догори руці. Нарешті він зігнув руку, переклав зброю в іншу руку, ніби мав намір відстібнути її. Проте це не було вагання — він просто не міг рухатися. Та ось він різко нагнувся і розчепірив пальці — пістолет упав не землю.
Перкен ступив ще кілька кроків. Ніколи в житті він не ходив так — не згинаючи колін. Ноги не підкорялися свідомості — якби не сила волі, то можна було б подумати, що то якась інша невідома сила штовхає його, мов загіпнотизованого звіра, до мук. Кожен крок задерев’янілих ніг відлунював у попереку і в шиї, кожна невидима стеблина, на яку ступала його нога, прив’язувала до землі та зміцнювала витривалість його тіла, яке нахилялося то в один, то в другий бік. Що ближче підходив Перкен до меойців, то більше вони нахиляли в його бік свої списи, що тьмяно виблискували в останніх променях згасаючого сонця. Раптом він згадав, що вони не лише виколюють очі рабам, але й каструють їх.
Від цієї думки він знову завмер на місці, не в змозі пересилити власну плоть і все те, що може збунтуватися проти людини. Ні, то не був страх, бо він знав, що все одно вперто йтиме вперед, як бик. Доля може позбавити не лише хоробрості — Грабо був, безперечно, подвійним трупом. Лише борода... Чомусь йому закортіло обернутися, аби глянути на Грабо, проте він бачив тільки пістолет.
Зброя лежала зовсім близько біля стежки — майже в центрі глиняного прямокутника, і здавалося, що трава навколо неї вигоріла. Вона могла вбити семеро цих ненависних людей. Вона була найкращим захистом. Вона жила. В червонуватому промінні призахідного сонця на якусь мить зблиснули вигнуті арбалети.
Після вирваних очей і кастрації його чекає, безумовно, жахливе животіння... І безкрає, мов джунглі за цією галявиною, божевілля... Однак розуму він ще не втратив. Перкена пройняло відчайдушно-трагічне радісне збудження. Він і далі впився очима в землю, розглядаючи свої зірвані гетри, перекручені шкіряні шнурівки і чомусь бачив давній образ вождя-варвара, який, подібно до нього, потрапив у полон; запханий живцем у бочку з гадюками, умираючи, він горланив військову пісню; його підняті догори кулаки чимось нагадували порвані вузли... Страх і рішучість заполонили Перкена. Він підкинув пістолет ногою, який, дзенькнувши й перекрутившись у повітрі, впав трохи далі, і знову рушив у напрямку меойців.
Клод затамував подих і не відривав очей від бінокля. Стрілятимуть меойці чи ні? Він спробував також розгледіти їх у бінокль, але треба було зачекати, щоб очі звикли до нової віддалі, тому він одразу перевів бінокль знову на Перкена, який саме рушив уперед — із безсило звисаючими руками, задерев’янілими ногами та вигнутою, мов у корабельного стрільця, шиєю. Коли Перкен обернувся, Клод на мить побачив його обличчя; він помітив лише відкритий рот, але по напруженому тілу та плечах, які невблаганно віддалялися з кожним кроком, відчув його пильний погляд. Бінокль не бачив нічого, окрім цієї людини. Зображення попливло в лівий бік — Клод знову навів скельця на те саме місце, але Перкена вже там не було. Нарешті він побачив його досить далеко — той якраз стояв на довгій сонячній доріжці.
На якусь мить лінія меойців, до якої прямував Перкен, видалася йому зовсім не щільною. Він чітко бачив лише їхні голови, бо низ уже оповив туман. Останній відблиск сонця тремтів на рухомих речах, мов свідок людської розпуки. Його змокріла порожня рука, така ж легка, як рука хворого — стиснулася, наче шукала зброю. Раптом погляд Перкена впав на верхівки дерев, де довгими смугами багряніли останні сонячні промені, а на землі вони лише мерехтіли. Його заполонило шалене почуття волі, яку він незабаром утратить. Перебуваючи на краю жахливої метаморфози, що не давала йому спокою, Перкен уп’явся пальцями у власні стегна; очі його переставали сприймати довколишню дійсність, а шкіра стала єдиним оголеним нервом. Серед цієї агонізуючої свободи його підбурювала несамовита сила волі, але чи та сила встоїть перед неминучою смертю? Він занурювався в саму смерть. Його погляд втупився в горизонтальний промінь, який щораз довшав, а лиховісних тіней навколо нього ставало все менше — вони потрапляли в засідку всепоглинаючої пітьми. Раптом червоний відблиск витягнувся, мов тінь, — і день згас; за якусь мить на галявину спаде раптова тропічна ніч. Обриси меойців стали нечіткими, лише списи ще виразно чорніли на тлі згаслого неба. Перкен опинився віч-на-віч зі сповненими ненависті людьми та їхніми списами. Хитаючись, мов п’яний, він раптом почув власний крик і відчув, що його схопили. Але ні — страх минув, проте біль не минав... У лице йому вдарив запах трави, і він зрозумів, що, наступивши ногою на стрілу, всім тілом упав на решту стріл. З покаліченої руки текла кров. Перкен підвівся, але спочатку мусив спертися на руки, бо коліно все-таки поранив добряче. Меойці ледь ворухнулися, хоча були зовсім близько... Може, вони хотіли накинутись на нього, але щось їх зупинило? У напівтемряві він добре бачив лише білки їхніх очей, які безперестанку поверталися в його бік. Як близько вони стояли, так близько!.. Майже на віддалі списа. Ногу пройняв гострий біль, але Перкен не звертав на нього уваги, бо виходив на майдан. Меойці тримали списи обома руками перед своїми грудьми так, ніби до них наближалися дикі звірі. У кишені він завжди носив маленький браунінг. Вистрелити у вождя просто з кишені? А потім? Він не міг ступити на поранену ногу, яка безвільно звисала, а тому переніс вагу свого тіла на іншу ногу. Коліно розривав гострий біль. Він поволі й обережно підносив її через рівні проміжки, та з кожним рухом у скронях глухо стугоніла кров. Навколо Перкена почувся шум — він зреагував на нього так само, як на біль. Позаду нього меойці замкнули коло, щоб відрізати його від Клода. Але, мабуть, вони не для цього дали йому можливість прийти аж сюди?
IV
Перкен стояв перед меойцями. Вождь, не спускаючи з нього очей з тремтливими повіками, які нагадували крильця метелика, стежив за кожним його рухом. Права рука Перкена, готова вистрелити, продовжувала стискати маленький браунінг; якийсь рефлекс примушував його тримати руку в кишені, ніби вона зменшувала вагу пораненої ноги. Він простягнув ліву руку до провідника, що стояв біля вождя. Той виставив навпроти цієї руки свою криву шаблю, хоча розумів, що жест був мирний; шабля майже торкнулася руки, з якої зовсім нечутно скапувала кров, потім опустилася знову.
— Чи знаєте ви, що цей чоловік коштує сто глечиків?! — гукнув Перкен.
Провідник не перекладав. Безпомічність приголомшила Перкена. Йому хотілося схопити цю тварюку за шию, добре трусонути і таки змусити заговорити!
— Та перекладай же!
Утягнувши голову в плечі, провідник розглядав його так, ніби цих слів боявся більше, ніж битви. Перкен здогадався, що провідник не зрозумів, бо він надто швидко вимовив ці слова.
Намагаючись говорити повільно, він повторив:
— Скажи вождеві...
Перкен чітко вимовляв слова, однак його дратувало прискорене дихання, котре карбувало склади. Він упився поглядом в очі провідникові, проте, почуваючи себе незручно під поглядом тубільця, спробував передбачити ситуацію. Меоєць злегка нагнувся до плеча вождя — збирався, мабуть, перекладати.
— ...Сліпий білий чоловік коштує...
Чи розумів він, що зараз вирішується його, Перкенова, доля? Його життя враз зупинилося перед цими вкритими екземою ногами, перед огидною і закривавленою пов’язкою на стегнах, перед цими людьми, які, подібно до звірів у джунглях, здатні лише на пастки та хитрощі. Він цілковито залежав од цієї істоти, від її прихованих думок. В її голові зараз щось тяжко ворушилось, ніби личинки, які повилазили з яєчок, відкладених мухою в мозку. У нього ще ніколи не було такого величезного бажання вбити когось.
— ...Коштує більше ста глечиків...
Нарешті той переклав! Старий вождь навіть
не ворухнувся. Всі завмерли, здавалось, одна ніч не стоїть на місці, а здіймається десь у небо. Як
і під час ранкового ритуалу, життя цього шматка землі, відрізаного від навколишнього світу, зосередилось у мовчазній темряві навколо вождя. Крик жодного звіра не чувся тут — все обступили зелені шати, які, здавалось, простягалися від цього напруженого спокою аж до краю землі. Дарма Перкен сподівався вловити хоч якийсь жест. Вождь підійшов до перекладача і щось сказав — той одразу переклав:
— Більше ста?
— Так, більше.
Без упину щось жуючи, як кролик, вождь міркував. Він підняв голову, бо до них долинув крик:
— Перкене!
Не бачачи товариша, Клод почав гукати. За кілька хвилин настане ніч, і якщо вони не використають свій останній шанс — не домовляться про обмін, їх чекає кінець...
— Ходи сюди! — щосили гукнув Перкен. Вождь, не перестаючи рухати яснами, підозріло дивився на нього серед знову запалої загрозливої тиші.
— Я покличу його, — сказав Перкен перекладачеві.
— Але без зброї! — наказав вождь.
— Візьми лише малий браунінг! — гукнув Перкен по-французькому.
Боротьба тривала.
У сірих сутінках, де губився людський голос, з’явилось світле коло — то Клод засвітив свій електричний ліхтар. Сам він був непомітний і ступав нечутно, тільки коло, роблячи зигзаги, поволі наближалось, тільки кров глухо стугоніла у скронях Перкена. Коло повільно пливло над стежкою, але раптом піднялося догори й на якусь мить вихопило з темряви білі зуби та нахилені до Перкена тулуби, потім знову опустилося вниз.
Перкена мучив біль, і він не без труднощів сів на землю — сіпати стало рідше. Ліхтар був уже зовсім близько. Ступаючи по листі, Клод підійшов до Перкена, — той лежав, простягнувши ноги. Перед очима — лише темна маса джунглів, у якій розчинялося все довкола, і лінія списів. Слова долинали до нього, мов звуки приглушеної розмови.
— Ти поранений? — запитав Клод.
— Ні. Вірніше, так, але не дуже серйозно. Сядь біля мене і погаси ліхтар.
Меойці готували велике багаття.
Перкен коротко розповів про все.
— Ти запропонував більше ста глечиків... А скільки є воїнів?
— Сотня або дві.
— Вони щось говорять... Як ти гадаєш, що вони кажуть?
Слова й справді долинали до них, але стали гортаннішими. З-поміж усіх виділялося два голоси — один належав вождеві.
— На мою думку, це розмовляють вождь і хазяїн Грабо.
— Кого захищає вождь? Ціле село?
— Звичайно.
— А якщо запропонувати глечик для кожного воїна і п’ять або десять для всього села?
Перкен, не задумуючись, сказав це перекладачеві. Щойно той переклав, як у темряві почувся жахливий гомін: кожен починав розмовляти спокійно, а потім торохтів, мов навіжений. На тлі всіяного зірками неба хиталися списи. Але ось зорі стали невидимі — зашипівши, спалахнуло полум’я вогнища. Воно здійнялося високо догори і вихопило з темряви голови перших рядів, — віддалені постаті поглинала темрява. Майже всі воїни були тут. Вони мало не збожеволіли від почутого, бо зовсім несподівано білі вислизнули з їхніх рук. Кожен чимраз голосніше щось балакав до самого себе і навіть хитав головою, хоча руки й залишалися непорушними. Час од часу вогонь, розгоряючись, приглушував їхню мову і ніби карбував обличчя старих селян із застиглими поглядами, фарбуючи їх у червоний колір. Базікання чулося лише скраю живого кола, бо всередині панувала тиша; старі воїни з довгими, як у мавп, руками посідали навпочіпки довкола вождя і по черзі щось говорили. Занепокоєний Клод пильно слідкував за їхніми обличчями, намагаючись хоч щось зрозуміти, але вони були такими ж загадковими, як і мова, якою вони розмовляли.
Перекладач підійшов до Перкена.
— Один із вас піде, інший чекатиме його повернення...
— Ні.
— Один може померти по дорозі — тоді не вийде обміну, — додав Клод.
Меоєць повернувся до своїх, зачепивши поранену ногу Перкена, який мало не закричав...
І знову безконечні розмови.
— У крайньому випадку... — почав Клод.
— Ні, я знаю тубільців: якщо вони так вирішили, то старійшини все одно не підуть проти волі села. Зараз головне — виграти час, а вдень я придумаю ще щось...
Раптом белькотіння припинилося. Всі дивилися на гурт старців. Як тільки голови воїнів поверталися в їхній бік, вони замовкали.
— У жодному з племен людина не має окремого глечика! — крикнув Перкен по-тайському.
Меоєць переклав, але вождь мовчав. Ніхто не рухався, залягло важке чекання — вороже, як кола на воді. Воїни пильно стежили за вождем.
Перкен хотів підвестися, але подумав, що це забере у нього багато сил і він не зможе гукнути дуже голосно. Тож він додав:
— Ми будемо без охорони! Глечики...
Перекладач, якого всі меойці супроводжували поглядом, наблизився до нього.
— ...Глечики будуть у візках. Без охорони, — після кожної фрази він зупинявся, щоб перекладач міг одразу перекласти. — Лише троє нас. Обмін зробимо, де ви захочете.
Клод звик, що білі люди висловлюють згоду киванням голови. Ці застиглі, повернуті до них обличчя приголомшили його своєю нерухомістю. «Адже вони повинні тішитись, що кожний матиме власний глечик, — пробурмотів він. — Вони все ще не можуть усвідомити...»
Що ж відбувалося? Меойці чомусь підводилися. Спиралися рукою об землю, потім уставали і йшли до хижі, з якої прийшли білі; їхні тіні рухались попереду. Троє, четверо... Вони злилися з деревами — на тлі зоряного неба виднілася лише верхня частина списів... Решта чекала з таким напруженням, що воно аж передалося білим. Над хвилястою смугою дерев Клод побачив: списи рухаються у зворотному напрямку. До них долинули крики — їм відповіли радісні вигуки. Вістря списів на якусь мить показалися на тлі дуже яскравої зірки, потім зникли; чоловіки в супроводі власних тіней, які губилися в темряві, з’явилися перед вогнищем. Перкен упізнав серед них господаря Грабо — той хотів пересвідчитися, чи раб на місці, чи, бува, не втік. Грабо, якого підтримували під руки двоє воїнів, хотів повернутися назад у хижу. Всі троє щось кричали, але Перкен нічого не розумів. Нарешті вони посідали навпочіпки і знову почалася нудна балаканина; атмосфера безглуздої сільської суперечки трохи притлумлювала жорстокість.
— І довго так триватиме? — запитав Клод.
— Аж поки вони погасять вогнища, тобто до ранку, бо ранок — найсприятливіша пора для прийняття рішень.
Трохи розслабившись, Перкен заглибився в думки. Навряд чи він уже усвідомлював, що врятував своє життя, адже ще зовсім недавно він боявся тортур, падіння, був сам не свій — отож власне життя видавалося йому вельми туманним. Що чекало його серед цього то наростаючого, то затихаючого гомону, серед цього дикого збіговиська божевільних, серед безжальних джунглів і серед ночі? Ненависть до людей, ненависть до життя, ненависть до всіх тих сил, у полоні в яких він зараз перебував, перемішуючись із лихоманкою, переповнювала все його єство. Він перестав почувати себе в’язнем, сіпаючий біль і лихоманка докучали йому дужче, ніж нав’язливі спогади. Його лихоманило, те, що долинало від людської юрби, сприймалося важко. Меойці не рухалися. Відблиски вогню ковзали по застромлених у землю списах, по лисніючих од поту руках. Тільки-но вогнище трохи загасало, пітьма враз, мов прибій, знову насувала на них, вихоплюючи з темряви лише сяк-так застромлені списи. Через високу температуру ніч видалась йому вічністю. Вона здіймалася вгору над цим диким проклятим місцем, що його заховала від оточуючого світу, як і джунглі, які маскували храми.
Нарешті почало світати.
Грудка землі погасила останній язичок полум’я. Перекладач присів біля Перкена.
— Виберіть місце і день.
— А клятва?
— Клянемось.
Він голосно переказав зміст розмови.
Меойці поволі зводилися, зігнані зі своїх місць холодним білим світанком. Суцільний гурт з настанням ранку потроху розпадався. Кілька з них справляли нужду.
— Перкене, ти віриш клятві?
— Зачекай. Спочатку треба взяти набої, які лежать у старій кобурі — в першому візку під курткою... і ще мій кольт...
— Де він?
— Я не знаю... Десь між оцим місцем і хижею...
На щастя, він лежав на клаптику голої землі і Клод одразу знайшов його. Щойно він підняв зброю — доказ миру, — як з їхньої хижі вийшов одягнений Ха. Вони обоє пішли до візків. Ха вийняв кобуру і повернувся до Перкена.
— Як Грабо? — запитав той.
Бой розвів руками.
— Зараз спить...
Старці сиділи навпочіпки під черепом буйвола. Раб приніс їм глечики з трунком. Перкен підвівся і сперся на Клода, який занепокоєно розглядав його впалі і неголені щоки. Перкен зціпив зуби, щоб не скривитися від болю. Нахиливши бамбукову трубку, вождь пив. Перкен устав — всі глянули на нього.
— Що з тобою? — запитав Клод.
— Зачекай...
Це що — порушення клятви? Меойці нетерпляче чекали знаку вождя. Перкен підняв ліву руку, витяг кольт з кобури, сказав перекладачеві: «Дивіться на череп» і прицілився. Мушка тремтіла — давалися взнаки рана й лихоманка... Заважала й нічна роса... Пістолет був змащений... Всі вп’ялися очима у відполірований сонцем і мурахами череп. Перкен вистрелив — між рогами з’явилася кривава пляма, яка щораз більшала; витягнувшись, вона цівкою поповзла вниз і почала скапувати з носа. Вождь з острахом простягнув руку — червона крапля на якусь мить завмерла, потім упала на палець. Він одразу злизав її і сказав фразу, від котрої занепокоєні тубільці втупились у землю.
— Людська кров? — запитав перекладач.
— Так...
Клод сподівався, що Перкен пояснить, але він лише дивився на меойців. Якісь пониклі й напружені водночас, вони підходили все ближче; кидаючи погляд на череп, крадькома знову опускали очі. І були дуже занепокоєні. А пляма збільшувалась. Верхній її край засох, нижній, ще мокрий, криво сунувся вниз. Ця жива пляма з краями-лапами скидалася на величезну живу комаху і здавалася тавром на голубуватій кості буйволячого черепа.
Рукою, яку вождь підставив під скапуючі краплини крові, показав на бамбукову трубку — Перкен приклався до неї. Клод сподівався якогось раптового поклоніння. «Вони дуже природно сприймають надприродне, — мовив Перкен. — Вони дивляться на мене так, як білі на людину, що має якусь незвичайну рушницю. І так само бояться мене. Єдине, в чому ми можемо не сумніватися, — рисова клятва буде. — Клод також приклався до трубки. — А що все це означає? Замість кулі я набрав у гільзу своєї крові».
Вождь підвівся. Ха пішов запрягати буйволів, а Перкен і Клод повернулися в хижу, де вони залишили Грабо. Той, простягнувши руки, лежав у кутку. Спав. Перкен розбудив його і розповів про угоду з меойцями. Грабо сів, але чомусь мовчав.
— Я переконаний, що зараз вони не порушать рисову клятву, — мовив Перкен.
Грабо мовчки розтулив кулак. Клод відвів погляд убік — разом із візками наближалися Ха та їхній останній провідник. Ха, як завжди, швидко запряг буйволів. Такий перебіг подій та нічна трагедія приголомшили Клода, мов усвідомлення власної нікчемності. Під жердиною не було вже нікого, тільки скраю вищербленого черепа на сонці застигла крапля крові.
V
Провідник показав списом на таїландське село, яке виднілося на тлі джунглів метрів за триста внизу: кілька бананових дерев і солом’яні хижі, які завжди нагадували дерев’яних звірів. Аж до самого обрію тягнулися майже паралельні лінії пагорбів. Це був Таїланд. Провідник устромив у землю свій спис, щоб показати місце обміну.
— Добре місце, — мовив Клод. — Звідси добре видно всі стежки, які ведуть сюди.
Перкен, який лежав на опущеному дахові візка, наче на ношах, підвівся.
— Дурень нещасний. Якщо Таїланд захоче втрутитися, він це зробить і після обміну. Адже не так важко виявити сліди візків, які везуть глечики. Той, хто розвідає дорогу, потім приведе загін...
Меоєць далі тримав свій спис. Переконавшись, що білі нарешті зрозуміли його, він обернувся, поволі рушив назад, а потім побіг, мов переслідуваний звір. Вони вже не чули його ходи, але відчували його недалеку присутність. Він повернувся до свого дикого життя так, як шлюпка повертається до корабля.
Вони зосталися самі зі своїми візками, зі своїм камінням посеред цієї стежки, яка вела тільки в село. Під палючим сонцем виблискували солом’яні дахи тубільських хиж.
Кілька жителів села розмовляли по-тайському. Перкен вибрав погоничів, і вони рушили далі, минаючи, як і в Камбоджі, села тубільців. Просувалися вони швидше, та з кожним днем нога Перкена розпухала сильніше, а коліно ставало червонішим. Він майже нічого не їв і вставав тільки при невідкладній потребі. На вечір температура підвищувалась. Нарешті перед ними виринули високі дзвіниці білої пагоди, цілком голубі у промінні яскравого тропічного сонця. То було перше велике таїландське містечко. Щойно вони поселилися в бунгало, як Ха відразу дізнався, що тут є молодий місцевий лікар, який навчається в Сінгапурі, а на канікулах живе в Бангкоці. Ще є проїздом лікар-англієць — пробуде тут два дні. «Зараз він обідає в китайця...» — мовив Ха. Клод побіг у китайський ресторан. В очі кинулись облізлі, зроблені з мат стіни з понаклеюваними великими рекламами сигарет, пляшки із содовою водою, зеленкуваті келихи. Спиною до нього сидів сивий чоловік, одягнений у білу полотняну сорочку.
— Ви — лікар?
Тримаючи паличками молоду квасолю, чоловік поволі обернувся. Його обличчя було майже таке ж біле, як і волосся. Якимсь вимученим й водночас покірним поглядом він глянув на Клода.
— Що сталося?
— Наша людина серйозно поранена. Рана загноїлася.
Літній чоловік нехотя знизав плечима і продовжував їсти. Через хвилину Клод відважився покласти на стіл руки. Лікар підвів на нього очі ще раз.
— Може, ви дасте мені доїсти?
Клод завагався. «Дати йому пару ляпасів?» — подумав. Але ж це був єдиний лікар-європеєць. Він сів за сусідній столик — якраз між чоловіком і дверима.
Нарешті лікар підвівся.
— Де ви його поклали? — А голос та обличчя промовляли: «Яку ви ще зробили дурницю?»
— В бунгало.
— Ходімо.
Вони йшли під нещадно спекотним сонцем, від якого ніде не сховатися...
Англієць зайшов у кімнату, сів на ліжку й розкрив свій ніж, аби розрізати холошу штанів, але нога вже так розпухла, що Перкен сам розрізав. Лікар безжально різав тканину з другого боку, проте, мацаючи, його пальці рухалися зовсім інакше — по-делікатному. Велика зморшкувата чорна рана, здавалось, не має нічого спільного зі страшенно розпухлим червоним коліном.
— Ви не можете зігнути ногу, так?
— Ні.
— Стріла з арбалета?
— Ні, я впав на бойову стрілу.
— Скільки минуло часу?
— П’ять днів.
— Кепсько...
— Стієнги ніколи не змащують вістря отрутою.
— Якби вістря мало отруту, ви померли б за годину. Але людина сама себе заражає. Для цього тубільці й придумали їх.
— Я намастив йодом... щоправда, не зразу...
— Для такої глибокої рани це все одно нічого не дало б.
Він делікатно мацав набрякле коліно.
— Затвердіння... Колінна чашечка рухається... Дайте термометр — тридцять вісім і вісім... Увечері температура, звичайно, підвищується. Ви майже нічого не їсте?
— Ні.
— Аж від стієнгів!..
Він знову знизав плечима, ніби замислився, потім, знову глянувши на Перкена, злісно запитав:
— Ви не можете триматися спокійно?
Перкен питально глянув на його бліде обличчя.
— Коли опіоман каже мені про спокій, то я завжди кажу йому прилягти. Якщо прийшла пора потягти люльку, йдіть закуріть і приходьте знову. Так буде краще.
— Я вас не питав...
— Ви чули про Перкена?
— Ну то й що?
— Це я. Так що майте це на увазі.
— Подумати, людина ще може мати спокій...
Він знову нагнувся над раною, розмірковуючи над чимось. «Дурниця, — пробурмотів він. — Дурниця...» Ледь помітна гидлива посмішка заграла на його опущених у кутках вустах. Зникнувши, посмішка з’явилася знову.
— Ви справді Перкен?
— Ні, я перський шах!
— Ви, мабуть, гадаєте, що робите в цій країні надзвичайно велику справу і замість того, щоб спокійно сидіти на одному місці, вештаєтесь, де треба й не треба.
— Чи ж я вас питаю, що мені краще робити?
Посмішка знову зникла.
— Отже, пане Перкен, слухайте уважно. У вас гнійний артрит. Не далі як за п’ятнадцять днів ви здохнете, мов худобина. І тут нічим не зарадиш. Ви розумієте? Нічим.
Першою думкою Перкена було відлупцювати його, але в голосі лікаря скорше відчувався жаль, аніж ворожість, тому він навіть не ворухнувся. Перкен, однак, відчув у ньому нехіть старого наркомана до активної діяльності...
— Треба, певно, пошукати серйознішого лікаря, — обізвався Клод.
— Ви не вірите мені?
Перкен замислився, потім проказав:
— Я ще не бачив його, а вже відчував, що буде саме так. Між смертю і мною існує давній зв’язок...
— Не розказуйте байок!
— ...А собі я вірю.
— Ви маєте рацію, бо вам більш нічого не залишається. Нічого. Закуріть собі — і ви матимете спокій, і ні про що не будете думати. Опіум якраз дуже доречний... Коли біль стане особливо нестерпним, зробіть собі укол... Я вам дам шприц. Ви не наркоман?
— Ні.
— От і добре. Якщо ж вам заманеться покласти край усьому, дозу треба збільшити втроє... Я залишу шприц боєві.
— Я вже не раз був поранений бойовими стрілами...
— Але не в коліно... Мікробні токсини, які накопичуються всередині, поволі отруюють вас.
Є лише один вихід — ампутувати ногу. Проте ви не встигнете добратися до міста, де б вам це зробили. Зробіть собі укол і думайте про щось інше! От і все.
— А хірургічне втручання?
— Воно нічого не дасть, бо інфекція проникла надто глибоко — аж до кістки. Зрештою, ви ще можете розшукати таїландця, як вам радить цей молодик. Але попереджаю вас, що він не має ніякого клінічного досвіду. Крім того, він тубілець... Хоча, як ви вважаєте, ми повинні віддавати перевагу тим людям...
— Особливо зараз.
Перш ніж переступити поріг, лікар, біля якого стояв Ха, обернувся і ще раз глянув на Перкена й на Клода.
— А з вами все гаразд?
— Так, — відповів Клод.
— Бо поки я тут...
Проте його погляд втупився саме в Перкена; по ньому, мов по зображенню в запітнілому дзеркалі, можна було відгадати його думки. Нарешті він вийшов.
— На жаль, пара ляпасів все одно нічого не дасть, — мовив Клод. — Рідкісний тип. Я йду шукати таїландця.
— І то негайно. Білому лікареві тут і слід бути рідкісним типом... Ха, розшукай начальника пошти і дай йому ось це, — він простягнув таїландську монету, де його прізвище було викарбуване латинськими літерами. — Скажи йому — від Перкена. І знайди мені жінок на цю ніч.
Коли Клод повернувся від місцевого лікаря, начальник пошти був уже тут. Перкен розмовляв з ним по-тайському — той слухав, коротко відповідав і щось записував. Перкен продиктував йому кільканадцять фраз.
— Що буде з Грабо? — запитав Клод, коли офіцер пішов.
— Він залишиться з нами. Цей тип, як і я, вважає, що уряд скористається нагодою, аби послати каральний загін до цих бунтарів — вони ж катували білу людину. Французи тут нічого не зроблять, хоча й котрогось дня вони б теж могли знайти подібну нагоду. Люди, які отримали концесію на будівництво залізниці, дуже зацікавлені у військовій окупації... Він узяв текст моєї телеграми — сьогодні ввечері ми матимемо відповідь. Якщо каральний загін спочатку нападе на село, то паніка охопить всю область...
Крізь вікно, яке замість шибок закривала трохи припіднята мата, Клод дивився на дорогу. Нікого. «Коли прийде той таїландець?» — думав він. Верхівки пальм тягнулися вгору — до блакитного розпеченого неба; сонце з такою силою пекло землю, що, здавалося, життя завмерло. Це не були джунглі, здавалося, сонце прагнуло спопелити землю і людей, довівши таким чином свою всесильність. Спека паралізувала волю, сподівання — все. Проникаючи разом із тишею в кімнату, спека блукала над поснулими тваринами, над чоловіками, вкупі зі ще однією незримою силою — смертю. У розмові з англійцем Перкенові хотілося більше відповідати, ніж розуміти; він намагався чимсь зайнятися, аби прогнати набридливу думку, яка не давала йому спокою.
Спокійний вердикт лікаря не налякав його, навіть власні відчуття, які він пробував оцінити тверезо, не могли його переконати; він уже звик до ран і лихоманки, пульсуючий біль, що викручував коліно, були відомі йому. А от загноєна рана завдавала йому жахливих страждань. Від найменшого дотику до набряклої ноги здригалася вся його плоть. Що ж до зараження крові — діагноз того англійського лікаря — воно не завдавало йому болю. Кажуть,тут є таїландський лікар, може, він і врятує йому життя.
Тільки-но лікар увійшов, усі Перкенові надії на життя щезли, наче рожевий сон після пробудження. Він з професійною байдужістю зруйнував захисний мур сподівань. Перкен раптом відчув себе відрізаним од власного тіла, яке щосили тягло його до смерті. Лікар розмотав пов’язку і, присівши по-таїландському навпочіпки край ліжка, взявся розглядати рану. Перкен перерахував симптоми, які вже чув од англійця. Таїландець мовчав, лише дуже спритно обмацав ногу. Перкен нетерпляче чекав, але не хвилювався; він знову став на прю зі своїм ворогом, своєю власною кров’ю.
— Пане Перкен, ідучи до вас, я зустрів лікаря Блекгауса. Це людина... нечиста, проте він практик. З презирством, яке властиве англійцям, так ніби мені взагалі невідома ця хвороба, він безапеляційно заявив, що це гнійний артрит. Я знаю її теоретично, знаю, що вона була поширена під час війни в Європі, але я ще не зустрічав її. Симптоми подібні до ваших. Боротьба з нею одна — ампутація. Але самі розумієте, в якому тут стані медицина.
Перебиваючи його, Перкен підніс руки догори. Ця швидка східна тарабарщина нагадала йому, що обережний натяк на його смерть був зумовлений сподіванням на добрий гонорар. Перкен заплатив, і чоловік пішов. Він дивився йому вслід.
Він більше думав про загрозу смерті, ніж про саму смерть; зрощений із власною плоттю й водночас відділений від неї, зараз він був схожий на людину, яку топлять разом із прив’язаним покійником. Смерть, що чатувала всередині, була настільки чужа, що він знову прагнув боротьби, та вразливий погляд Клода заганяв його назад, у власне тіло. У цьому погляді відчувалася глибока співучасть, болісне братерське співчуття та тваринна злагідливість людини, яка бачить перед собою приречену на смерть плоть. Хоча Перкен звик до Клода більше, ніж до будь-кого іншого, йому здавалося, що саме Клод є причиною його смерті. Зрештою, очі Клода, які несамохіть заплющувалися, були більш промовисті, ніж слова лікарів. Коліно знову сіпнув біль, і нога мимоволі зігнулася. Біль і смерть уклали угоду, ніби одне було приготуванням до неминучого іншого. Згодом хвиля болю відступила, прихопивши з собою волю, яка боролася з ним, не залишивши нічого, крім приспаного страждання. Вперше в ньому наростало щось сильніше, ніж він сам, проти чого будь-яка надія була безсила. Проти цього, однак, треба було боротися також...
— Знаєш, Клоде, дивує те, що з усвідомленням наближення смерті чомусь завжди і без жодних вагань чітко знаєш, що тобі потрібно...
Пройняті почуттям, яке не раз єднало їх невидимими путами, вони дивилися один на одного. Простягши ногу, Перкен сів на ліжку; його погляд знову став осмисленим, наче його проймав жаль. Клод спробував відгадати, за чим він жалкує.
— Ти хочеш піти разом із військом?
Перкен завагався, бо ще не думав над цим.
Він вважав, що стієнги не були причетні до його смерті.
— Ні. Зараз я відчуваю потребу в людях. Я хотів би дістатися у свої місця.
Лише зараз Клод помітив, наскільки Перкен був од нього старший. Цього не виказували ні обличчя, ні голос — ніби роки лягли на нього важким тягарем, мовби він був із зовсім іншого роду-племені.
— А каміння?
— Нема нічого гіршого від колишньої надії, особливо зараз...
Чи дістанеться він один аж до своїх гір?..
Тепер ніщо не перешкоджало Клодові добратися в Бангкок.
Ніщо, коли не брати до уваги присутність смерті.
— Я піду з тобою.
Запала тиша. Ніби намагаючись позбутися влади рідкісної людської одностайності, вони обоє розглядали вікно, в яке з-під мати пробивалося яскраве світло. Минали хвилини, немов спопелілі на сонці. Клод думав про заховане у візках каміння, яке вони вирвали з життя. Воно так шалено опиралося! Якщо він залишить його на пошті, то нікуди воно не подінеться. «А якщо подінеться?.. Чому я вирішив піти з ним?» — подумав Клод. Він не міг кинути його, залишити одного зі смертю та з людьми, з якими не мав нічого спільного. Ця поки що не зрозуміла для нього сила приваблювала його, як якесь одкровення. Головно це були наміри, завдяки яким він плекав зневагу до людей. У ролі переможця чи переможеного Перкен був здатний лише на те, щоб принаймні зовнішньо зберегти мужність, задовольнити потребу хоробрості, усвідомлення марноти навколишнього світу та людського страждання, які він так часто бачив у домі свого діда...
Мата тихенько відхилилася — в кімнату впав трикутний промінь. Клодові здалося, що його сміховинні докази губляться в цьому потоці світла, що йому під силу спізнати лише власне бажання.
Босий тубілець приніс телеграму-відповідь, отриману начальником пошти: «ПРИГОТУЙТЕ ЖИТЛО ДЛЯ СОЛДАТІВ. ПРИБУДЕ КАРАЛЬНИЙ ЗАГІН 800 ЧОЛОВІК З КУЛЕМЕТАМИ».
— Вісімсот солдатів, — мовив Перкен. — Вони хочуть утихомирити цю область... Хоч-не-хоч, але я мушу бути там... Вони ж матимуть кулемети...
Зайшов Ха.
— Пане, жінки є...
— І для мене також? — запитав Клод.
— Так.
Перкен і Клод вийшли надвір.
Справа від дверей стояли дві жінки. Та сама неприязнь примусила Перкена зупинитись перед юністю нижчої жінки, перед її обличчям з ніжними вустами. Тепер він ненавидів юність. Глянувши на другу, він подав їй знак зайти. Нижча жінка пішла геть.
Повітря ніби зависло — здавалось, що час також стоїть на місці, а живуть серед тиші, підвладній смаглявому, непорушному азіатському обличчю з тонким вигнутим носом, лише тремтячі пальці Перкена. То була ні пристрасть, ні лихоманка, хоча він і відчував, що температура підвищується; то була радість, од якої тремтіли пальці. Цього вечора він не боявся власного безсилля. Проте, незважаючи на людський дух, в який він поринав, страх усе-таки не давав йому спокою.
Жінка лежала гола. У напівтемряві ледь-ледь вимальовувались її лоно та очі. Він прикипів поглядом до цього тіла, ще не настільки набридлого, щоб даремно шукати в ньому бентежного збудження. Аби позбутися незрозумілого почуття, вона заплющила очі. Звикла до чоловічого жадання, проте заворожена атмосферою цілковитої тиші й поглядом, який втупився в неї, жінка чекала. У полоні подушок, в яких утопали її ноги й руки, з напіврозтуленим ротом вона, здавалось, породжувала своє власне жадання, намагаючись задовольнити власну жагу повільним погойдуванням грудей. Те гойдання наповнило кімнату — за кожним разом воно ніби ставало активнішим. Оточений напівтемрявою, Перкен опустився, потім почав поволі підводитися; м’язи його напружились. Він просунув руку під її тіло — страх одразу минув. Щоб мати змогу трохи посунутись, він сперся на стегно. На якусь долю секунди жовтий відблиск світла, мов удар батога, шмигонув по крижах і зник між ногами. Перкен відчув тепло жіночого тіла. Раптом вона вп’ялася в його уста, виразно підкреслюючи цим неможливість приборкати гойдання своїх грудей.
Він дивився зблизька на це обличчя з голубуватими повіками, мов на маску, майже відособлену від дикого почуття. Воно штовхало його до цього тіла, яке йому хотілося розплющити. Все її обличчя — та й уся вона — було зараз у цих повних напружених вустах. Раптом її вуста тремтяче розтулились, напружене тіло якось не по-людськи затремтіло — так буває з деревами у велику спеку. На цьому обличчі живими були лише губи. Кожний рух Перкена супроводжувався дряпанням нігтя по простирадлі. Ось тремтіння жіночої плоті стало ще більш відчутним, і палець, завмерши в повітрі, перестав торкатися ліжка; рот закрився, очі заплющились. Незважаючи на тремтіння кутиків вуст, ошаліле само по собі тіло безнадійно віддалялося від нього. Ніколи-ніколи він не знатиме почуття цієї жінки, ніколи не знайде в цьому шалі, який підбадьорив його, нічого, крім одмежування. Володіти можна лише тим, що любиш. Охоплений хвилюванням і не в змозі відірватися від неї, він заплющив очі й знову накинувся на її тіло, мов на отруту; він ніби хотів знищити поцілунками це безіменне обличчя, що наближало його до смерті.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
І
Дні й ночі минали (а смерть, як і Клод, була поруч) серед спеки та москітів, які, здавалось, вилітали з цього пульсуючого болем коліна. Перкен їхав заціпенілими джунглями, де галявини чергувалися з хащами, а день чергувався з ніччю, через світ, де ночі видовжувались, ніби листя, а час і той загнивав. Наближався просвіт — ніби нарешті вирвані джунглі давали місце сонячному промінню, але Перкен знав: то була глибока долина, далі нова хвиля джунглів знову накриє його непорушне тіло, його знеможену волю, його надію, яка потерпала від скавуління диких собак та від нестерпно болючих укусів комах. На мить він скинув свій черевик — шкіра була темно-червона
й поцяткована, мов татуювання. Біль, сверблячка, гангрена, безперервні вигуки мавп, покручені гілки перед кожним просвітом у густих заростях — така була вся дорога до Лаосу, до ЙОГО області. Грабо обміняли на доставлені глечики й відправили до шпиталю у Бангкоці. Каральний загін, забираючи поранених стрілами та пастками солдатів, пройшов через село, підірвав ворота і гранатами познищував хижі. То була справжня бойня: чорні свині блукали серед порозбиваних на дрібні шматки глечиків, довкруж валялися розпанахані тіла тварин... До стієнгів, що втікали, приєднувались жителі інших сіл. Загін, який ішов слідом, втрачав у джунглях дуже багато людей, особливо гинули солдати від затруєних ран. Покинутих хворих солдати лікували гранатами, а поранених — багнетами. Люди масово втікали в джунглі, нагадуючи тварин, які під час посухи шукають воду. Вони йшли на схід, нічим не порушуючи спокою зелених нетрів. І лише ввечері довгі язики полум’я виказували місце, де зупинялися племена на шляху своєї нескінченної втечі у глиб зелених нетрів.
Вогні з’явилися за кілька днів після того, як Перкен і Клод покинули таїландське село. Що ближче підходили вони до області Перкена й до місця, де будувалася залізниця, то їх ставало більше. Вночі, як тільки зарості трохи розступалися, вогні застували шлях до небосхилу. Ніч, наповнена сюрчанням цикад, ховала каральний загін і таїландський уряд, який був десь там далеко... «Такі люди, як я, завжди повинні загравати з державою», — казав Перкен. Держава була тут, серед цієї темряви; вона проганяла племена геть, кілометр за кілометром прокладала залізницю і з року в рік ховала трупи своїх авантюристів — завжди неподалік. Того дня, коли дим показався так чітко, як стовбури дерев, у бінокль вони побачили черепи, пофарбовані в червоний колір. Чи доберуться коли-небудь ці вогні, чиє потріскування, здавалось, притлумлювала безмежність, до залізниці, яка дозволить піти далі? Щойно дим від вогнищ починав губитися в сутінках, як дуже довга просіка залізниці ззаду вистрілювала в небо фарою — ніби юрми втікачів меойців та гурти їхньої худоби могли знайти собі нарешті пристанище в тому яскравому трикутнику, спрямованому білими людьми на небо. Крізь просвіт у гущавині відкрився, ніби побачений з літака, новий краєвид; він наче існував сам по собі — без лінії, де в’юнилася стежка, без насиченої блакиттю далечіні. Сонце, гублячись далі, тремтіло на цій глибині, мов у воді, зависало наче скляне над хребтами, осяювало пальми. Вдалині, серед почорнілої зелені, виднілося декілька білих буддійських дзвіниць. То було перше союзницьке село Самронг і перше село, де Перкен знав вождя. Перед селом дим од багатьох вогнищ здіймався догори, і його просування вперед, тісно пов`язане з життям джунглів, видавалось непереможним; ніби те просування було не людським витвором, а земним — як пожежа чи приплив.
«Якого біса вони йдуть на село, де повно озброєних воїнів? — подумав Перкен. — Треба примусити їх...»
— Вони голодують? — запитав Клод.
— Тепер загін залишив їх у спокої. Загін, звичайно, не перейде через річку. З тамтого боку — область Савана, а там — моя.
Звиваючись і виблискуючи, річка утворювала внизу сліпучу латинську літеру V — єдине біле місце в тій голубій безодні.
— Треба допомогти Саванові захистити його село...
— Ти ж не можеш ходити.
— Якщо піти по гребеню, ми будемо там швидше. Виграємо принаймні день...
Перкен не відводив погляду від села і джунглів, проте, хоча й він сердито гриз нігті, щоб не чухати ноги, його погляд поволі згасав. Клод чудово розумів братерське почуття, яке кликало Перкена туди на боротьбу. Неспокій, однак, примушував його мовчати. Немов невидимі пута зв’язували їх з високими цівками диму, які невблаганно, наче дух джунглів, просувалися вперед. Один за одним долинало гупання й губилося в дрімотній тиші; надто слабке, щоб виповнити це сонячне пекло, — воно губилося в ньому, ніби рідкісні птахи, які, перелякані яскравим світлом, прожогом кидалися в гущавину. Рівні проміжки між тими ударами надавали їм неземного урочистого звучання. Клод пригадав удари молотка по камінню.
— Послухай...
— Що?
Перкен чув тільки власний біль, який все наростав. Він затамував подих. Один... два... три... чотири... Чіткі, але глухі, ніби губчасті удари наближалися. Разом із наближенням стовпів диму наростала сила ударів.
— То люди, — мовив Клод. — Невже вони будують оборонні споруди?
— Меойці? Ні, це не вони. Дим увесь час наближається, а шум чути ще ближче.
Перкен спробував навести бінокль туди, звідки чувся шум, але дарма — серпанок блакитної спекотної мли затуманював обриси. Пульсуючий біль раз у раз відлунював у коліні, мов бамкання дзвона. Жодної людської істоти не видно було серед цієї знавіснілої природи, яка, здавалося, сама породжувала цей дим і це незрозуміле відлуння ударів. Внизу, ніби сонячний зайчик на шибі, зринула якась блискуча цятка.
Води там не було.
Перкен глянув униз, зупинив візок і ще раз глянув. Його зболіла і водночас мертва нога закривала цю цятку. Навіть не намагаючись відсунути вбік цю чужу плоть, ніби боячись, що другу ногу також пройме біль, Перкен підвівся — тепер він бачив. Клод простяг руку за біноклем, проте Перкен і далі дивився вниз, де то піднімалась, то опускалась блискуча цятка. Здавалось, удари долинають від неї. Перкен опустив руку. Клод хотів узяти бінокль, але Перкен не відпускав. Нарешті він розтиснув пальці.
— Все-таки там річка, — мовив тихо.
Клод і собі втупив погляд у блискучу цятку.
Що це? Казан? Якась річ у військовому таборі,
який розмістився ген за річкою? Зовсім поряд — тонкі перехрещені лінії, фігури людей та трохи більші геометричні площини. Клод знав: то були намети і складена в піраміди зброя. Він знову подивився на річку, яка була далеко, дуже далеко, позаду. Спереду, слідом за димом меойців, знову щось блимнуло.
— Загін? — запитав Клод.
Перкен якусь мить мовчав, потім проказав:
— Для тих я також уже покійник...
Він із жахом дивився то на ногу, то на світлу цятку. Крізь просторінь линули гулкі, мов у бочці, звуки від довбешок, якими забивали кілки навколо наметів; вони поволі здіймались угору над димом, над джунглями і над усім тим, що корчилось під сонцем. Здавалося, люди тут слухняно корилися наказам, які диктувала їм смерть. Незважаючи на біль, Перкена пройняла люта жага боротьби зі своїм умиранням. Отже, знову — боротьба. Одначе все те, що він зробив, було перед ним, мов його власний труп. Через тиждень загін добереться сюди, і тоді його життя було б лише марним чеканням.
Піраміди зі зброєю були там. Загін наближався до закруту річки, яка мерехтіла голубуватим сяйвом. Намети були там. І все ж він відчував не впевненість, а якусь огидну тривогу, подібну до часткової втрати свідомості, що передує блюванню. Мимоволі прислухаючись передовсім до болю, який, мов гуркіт хвиль, то зростав, то слабшав, він знову втішав себе каральним загоном і смертю; нерозривно зв’язані одне з одним, вони, подібно до велетенських стовпів диму, прямували до своєї мети.
«Можливо, бути мертвим для мене набагато легше, ніж удавати з себе живого...» — подумав Перкен.
Він навів бінокль на село, яке з дивовижною чіткістю виглянуло з-поміж нечітких обрисів його черевиків.
Це село так само вгрузло в його життя, що котилося зараз у безодню, як і камінь, за який він мусив триматися. Руки мимовільно спрямували бінокль знову на загін. Але дві хвилі рухалися слідом одна за одною, і треба було спочатку вступити в бій із стієнгами.
— У Савана ми будемо значно швидше, ніж вони...
— Ти довіряєш цьому типові?
— Ні. Я можу покластися лише на вождів з півночі. Але ми не маємо вибору...
Все частіші спалахи, супроводжувані звуком вибуху, оточували село Самронг і його буддистські дзвіниці яскравими цятками, утворюючи підкову. Всередині цієї майже замкнутої підкови сюрчали нічні цикади та рудаво світився ламповий прожектор на тепловозі — довкруж панував гнітючий лаоський супокій.
— Як там унизу, Клоде? І далі без змін?
Перкен уже не міг підвестися.
Клод узяв бінокль.
— Нічого не видно...
Він ще не встиг опустити руку з біноклем, як зовсім близько, на вершині гори, знову блиснуло, і пролунав вибух. Знову спалах — і знову вибух. Порівняно із світлом зірок, це світло здавалося брудним.
— Невже стієнги оточили село?
— Ні, це неможливо.
Перкен показав пальцем на ледве видимий у темряві пагорб.
— Наші не можуть вести звідти обстріл, тому вони й не пробують зайняти там позиції.
— Меойці знають, що з боку залізниці встановлені кулемети, — сказав Ха.
Вогні тріпотіли, мов червонуваті спалахи, які вириваються з жерл гвинтівок після пострілу.
Перкен пильно стежив за ними. Вогні спалахували там, куди ще не дійшов загін. Раптом щось зовсім близько закрило від Перкена те, що він розглядав.
— Хто там іде?
Підвівшись через силу, він удивлявся в сад. Тінь зникла. Гукнувши, Перкен навмання вистрелив туди. Тиша.
— Це вже вдруге...
— Відколи ти порадив своїм вартовим затримати загін, — сказав Клод, — справи значно погіршилися... Тим паче, що мова велася лише про те, щоб допомогти їм проти стієнгів...
— От йолопи!
Поставлені Перкеном вартові тепер стріляли набагато частіше. То були незчисленні шеренги стієнгів, які боронилися від солдатів, шо обстрілювали село.
— Ти впевнений у тому, що ти їм казав? Я боюся ось чого: якщо вони пошлють парламентерів, то командир загону не зважить на це, і якщо вони стрілятимуть, то відсічі кулеметним вогнем просто не буде...
— Інструкції не дозволяють солдатам застосовувати у колоні зброю проти них. Це буддисти, які ведуть осілий спосіб життя. Вони озброєні так само, як мої люди. Треба вести переговори. Але як тільки вони без жодних умов пропустять ополченців, то пізніше їх, як кажуть таїландці, будуть «адмініструвати». Один Саван розуміє це... Проте його авторитет як вождя дуже вже хисткий... Тут усе ясно: якщо вони прийдуть сюди, то дорога до області, яку я контролюю, буде відкрита. Я можу розраховувати лише на вождів півночі...
Нічна прохолода донесла до них специфічний запах вогнища.
— Ми зупинились тут не лише для того, щоб організувати їхню оборону проти стієнгів!
Постріли з гвинтівок почастішали. Вони нагадували Перкенові трохи сповільнені черги кулемета. Підкреслюючи постійність вогнів, стрілянина то вщухала, то знову наростала. Нові цятки засвічувались, у міру того як спалахував вогонь; далекі й непорушні, вони кількома рядами тяглися вглиб; на тлі частої стрілянини їхня непорушність видавалась такою урочистою, ніби вона, зовсім байдужа до битви, була породжена спекою та ніччю.
— Як ти гадаєш? — запитав Клод. — Вони можуть об’єднатись і розпочати штурм?
— їх тепер дуже багато — подивись на вогні...
Перкен замислився: «Вони, безперечно, захоплять село, але ніяк не об’єднаються. Мої люди та вожді, яких я хотів об’єднати, належать, як і люди цієї області, до лаосців-буддистів. Примусити їх зараз триматися вкупі майже неможливо. До того ж стієнги завжди передовсім атакують переправу. Штурмувати буде важко через непоховані трупи — у тому смороді неможливо добре приготуватись до нападу. Зараз вперед їх гонить голод. Завтра загін знову наступатиме їм на п’яти... І нам також...»
Стрілянина спалахнула і знову вщухла. Із пітьми на поріг хижі ступив чоловік. Його босі ноги нечутно ступали по щаблях драбини. У тьмяному світлі ліхтаря виринали частини його тіла: голова, груди, ноги. То прибув посланець. Перкен підвівся, але, скривившись, знову впав. Біль був настільки нестерпний, що він навіть не міг розмовляти і чекав, поки трохи вщухне. Чоловік уже говорив — швидко і короткими фразами, ніби декламував. Клод здогадався: ці тайські фрази посланець справді вивчив напам’ять. Він дивився на Перкена так, наче його мовчання було для нього зрозумілішим. Перкен перестав споглядати посланця, котрий усе говорив; заплющивши очі, він, здавалося, дрімав. Раптом підвів на посланця очі.
— Що він каже? — запитав Клод.
— Стієнги знають, що я тут, і саме тому вони повертаються і атакують. Зрештою, ми не такі небезпечні вороги, як каральний загін...
Стрілянина вщухла. Посланець вийшов разом із Ха.
— Село ж не оточене суцільним кільцем... Ми маємо гвинтівки... — заспокійливо сказав Клод.
Один за одним пролунали два постріли, і знову запала тиша.
— Ще він казав, що разом із загоном ідуть залізничники.
Для Клода дещо прояснилося.
— Але ж вони працюють там на повну силу! Вони підривали принаймні десять зарядів на день...
— Кожний вибух діє на мене, мов лайка... Вони, ясна річ, просуваються вперед... Якщо вони прийдуть сюди...
— А якби вони змінили трасу?
Перкен навіть не ворухнувся — лише розглядав темряву перед собою.
— Прокласти трасу через ці місця для них економічно вигідніше. Я гадаю, що у них панує хоробрий, войовничий дух — меойці тікають, мов зайці. Проте низом загін все одно не пройде.
Клод не обзивався.
— Загін не пройде... — повторив Перкен.
Клод мовчав.
— З трьома кулеметами, лише трьома, вони ніколи не пройшли б...
Почулися поодинокі постріли, і знову запала тиша.
— Зараз вони спокійні, а ось удень...
— Саван прийде на світанку?
— Думаю, що так... Купа бовдурів! Якщо вони пропустять загін...
III
Саван ліз по драбині вгору. Скільки ще залишилося світанків до загибелі? Перкен роздивлявся його стрижене йоржиком сивувате волосся, його тривожні очі, його ніс із профілем лаоського Будди — все це поволі з’являлося в отворі дверей. Відколи смерть поселилася в тілі Перкена, людські форми перестали існувати для нього. Цей вождь, якого він знав раніше, реально існував перед його очима як старий вождь із меойського села. Проте ці руки вже готові до суперечки... Людина здатна лише на те, щоб розмовляти. Одна за одною з’являлися нові голови — за ним піднімалися інші чоловіки. Всі зайшли до кімнати. Саван вагався — він не любив сідати навпочіпки перед білими і водночас не терпів сидіти по-звичайному. Тому він залишився стояти і мовчки розглядав свої ноги. Всі чекали. Ця азіатська мовчанка страшенно дратувала Клода. Перкен уже звик до неї, але відколи був поранений, та мовчанка теж трохи дратувала його. Чекання ще більше підкреслювало його нерухомість. Аби порушити довгу мовчанку, він вирішив розпочати першим:
— Ви знаєте, що вас чекає, якщо загін прийде сюди?
Тепер уже було видно, що пагорби простягалися аж до самого небосхилу. У кількохстах метрах од них із темряви виглянули черепи, причеплені до поодиноких дерев. Вранішній вітерець гойдався у верхівках дерев, котив з пагорба на пагорб величезні зелені хвилі, які, здавалося, теж бігли слідом за племенами. Пролунав вибух. Вони не бачили просіки залізниці — полотно тяглося з протилежного від хижі боку, але відразу після вибуху, який наповнив долину гуркотом, вони почули, як зливою посипались уламки скелі й каміння.
— Післязавтра загін буде тут. Повторюю вам ще раз: якщо село, використовуючи ту зброю, яка є зараз, чинитиме збройний опір, то загін піде на північ. В іншому випадку тут проляже залізниця. Ви хочете підкоритися таїландським урядовцям?
Жест Савана був заперечний і водночас сповнений підозри.
— Легше перемогти загін, якому заборонено стріляти у вас, ніж регулярне військо, яке прибуде сюди по залізниці... Але тоді, — сказав Перкен по-французькому до Клода, — я вже буду, мабуть мертвий...
Дивина — він знову вірив, що житиме.
Один за одним тубільці заходили в хижу і всідалися навпочіпки. Вони розмовляли між собою не по-тайському, тому Перкен не розумів їхнього діалекту, та ворожість їхня була більш ніж очевидна. Саван показав на них пальцем.
— Вони найбільше бояться стієнгів.
— Але ж стієнги зовсім безсилі проти гвинтівок.
Палець вождя завмер у повітрі, потім показав на джунглі. Перкен узяв бінокль і подивився — на верхівках найвищих дерев над головами стирчали руків’я. Стієнги вже не втікали. І раптом із джунглів глянув на них цілий світ черепів убитих на полюванні тварин. Видовисько було загрозливим. Здавалось, ніби на тлі ранкового неба череп буйвола, утікаючи, теж зійшов до річки і наплодив величезну кількість кісток. Білі, мов крейда, гойдалися вгорі грудні кістки, черепи і навіть зміїні шкіри. Це свідчило про голод, який мучив утікаючі племена. На правому фланзі, зовсім близько біля ріки, виднівся прикрашений коротким пір’ям людський череп. Перкен опустив бінокль. До хижі заходили нові тубільці. Двоє з них мали гвинтівки, які тьмяно виблискували. Перкен пригадав хижу, де висіла куртка Грабо.
— Всі ви ризикуєте своїм життям. Якщо пошлете парламентерів і стрілятимете, то вони не наполягатимуть. Я знаю, які інструкції вони отримали. Загін може напасти на стієнгів з тилу. Хіба що...
Дехто з присутніх тубільців розумів тайську мову. Бурхливий протест, схожий на гавкіт, перебив його на півслові. Саван якусь мить вагався, потім усе-таки відважився:
— Вони кажуть: ти винен у тому, що стієнги атакують нас.
— Вони атакують, бо вмирають з голоду, — пояснив Перкен.
Зараз усі дивилися на Савана, який знову вагався.
— Якщо тебе не буде, вони залишать нас у спокої, — зрештою сказав він.
Перкен знизав плечима.
— І ще: вони хочуть, щоб ти пішов звідси.
Перкен вдарив кулаком у верхню перегородку. Стрибнувши по-жаб’ячому догори, всі тубільці, які сиділи навпочіпки, підвелися. Два лаосці з гвинтівками прицілились у білих.
«Ось тобі й на! — подумав Клод. — Такий ідіотизм!»
Перкен дивився понад їхніми головами — Ха в хижі не було.
— Якщо вони ворухнуться — стріляй! — гукнув він, не зводячи погляду з присутніх.
Тримаючи гвинтівки напоготові, лаосці вмить обернулися. Пролунало два постріли — Перкен стріляв просто з кишені. Від поштовхів біль був настільки настерпний, що на якусь мить йому здалося, ніби він вистрелив у власне коліно. Проте один лаосець упав, інший стояв з розкритим ротом, обидвома руками тримався за живіт і дивився виряченими очима вмираючої людини. Всі кинулись до дверей і звалили його. Після тупоту босих ніг запала тиша.
Залишився один Саван.
— Що далі? — звернувся він до Перкена.
Саван покірливо чекав катастрофи, до якої завжди приводить рано чи пізно безумство білих людей. Здавалось, його оточує світ буддизму й безтурботності, у якому він жив. Непорушно стояв він над обома трупами, з яких витікала кров; погляд його був безтямний і застиглий. «Ті, які щойно найбільше репетували, можуть бути лише його суперниками, — подумав Перкен. — Він не повинен сердитись, що ми позбавили його від них». Раптом він побачив їх перед собою — кров витікала з них крізь невидимі дірки, мов із речей, які ніколи не були живими. Він бачив: вони були тут, але йому чомусь здавалось, що вони втекли разом з іншими. Мертві. А він? Живий чи мертвий? Що могло єднати Савана і його? Інтерес і примус. Він це знав. Тих людей можна, звичайно, підняти на боротьбу, але треба було розпочати бунти або війну, на яку він очікував досить давно. Чи погодиться Саван битися із загоном, якщо половина села, напевно, втекла? Цей союз, який був колись для нього мало не сенсом життя, раптом видався йому таким самим тендітним, як цей лаосець, що вагався, і разом з яким він ніколи не виступав проти білих, проти карального загону, проти зарядів, що їх підривали в долинах; він міг покластися лише на людей, з якими був зв’язаний суто по-людському, на людей, які керувалися лояльністю, — тобто на близьких людей. Проте навіть вони.... якби не рана, лаосці ніколи б не наважилися цілитися у нього. Нехай він низько впав у їхніх очах, але він ще не був для них близьким. Ці двоє прийшли подивитися на нього. Перкен підвів голову і глянув на Савана — їхні погляди зустрілися. По його очах Перкен побачив, що він дивиться на нього, як на приреченого. Вже вдруге він побачив у людському погляді свою смерть. Перкена пройняло шалене бажання вистрелити в нього, начебто лише це вбивство могло продовжити його існування і допомогти боротися проти власного кінця. Тепер всі дивитимуться на нього такими очима. Він думав вистрелити в Савана через божевільне бажання затиснути смерть у кулаці, подолати її наче звіра, і зараз воно цілком заполонило його єство, ніби непереборний приступ. Проте є ще гірший ворог — виродження, з яким він буде боротися в душі кожного з цих людей. Він пригадав одного зі своїх дядьків: дрібного датського поміщика, який, вчинивши безліч ексцентричних вибриків, заповів поховати себе, мов гуннського короля, на мертвому коні, підпертого кілками. Під час агонії він усім своїм єством зосередився лише на одному — щоб ні разу не крикнути, але, незважаючи ні на що, плечі його тремтіли від жаху, мов у приступі падучої...
— Зараз я поїду.
IV
Села стрічалися частіше. До неба здіймалися перші гори, від яких Перкен очікував порятунку. Внизу текла ріка. Над джунглями спокійно літали птахи й метелики. Зате перед меойцями, яких загін загнав аж до небосхилу, мов од пожежі, панічно тікали тварини. Найбільше було мавп. Вони цілими сотнями перепливали річку і коли виходили на берег, то скидалися на котів із задертими хвостами. Посередині течії вовтузилась на камені велика мавпа. Клод чітко бачив у бінокль, як вона, схожа на мокрого собаку, намагається відірвати від своєї спини мавпенят. Мов подих вітру, вони зникли в гущавині на протилежному березі. Втікати, перепливаючи блискучу гладінь річки, їх спонукала та сама причина, що викликала масову втечу племен, які утворювали величезну дугу.
Вогнища, від яких над пагорбами тяглися смуги диму, тепер горіли упродовж цілого дня. Навіть яскраве денне світло не могло затьмарити їхніх вогнів — вони поволі наближалися до гір. Слідом ішли білі. Серед цілковитої тиші про наближення людей свідчив шум, схожий на приглушений тупіт війська. Клод тривожно вдивлявся в далечінь, в надії, що з’явиться новий стовп диму, подібний до оберта ключа в замку.
— Ще одне вогнище — і кільце замкнеться.
Очі Перкена були заплющені.
— Інколи мені здається, що ця історія нічого не варта, — ніби до самого себе процідив він крізь зуби.
— Через те, що ми відрізані?
— Ні. Я маю на увазі смерть...
За гірським пасмом була територія Перкена, де без вибухів шпилі гір виглядали самотньо. З протилежного боку тяглася залізниця. Якщо Перкен помре, то Клода відкинуть назад до кам’яних брил, які чекають на нього. Самі стієнги ніколи б не наважилися перейти кордон.
Перкена пройняло отупіння. Над його вухом тонко дзижчали москіти. Порівняно з болем у пораненому коліні, біль від їхніх укусів видавався терпимим. Проте він також то наростав, то слабшав, посилюючи лихоманку, не даючи Перкенові торкатися до свого тіла, прирікши його на непосильну боротьбу із власним тілом. Здавалось, що, об’єднавшись, один і другий біль вкупі чатують на його кінець. Його здивував якийсь дивний звук. То пальці, які аж пашіли від укусів комах, конвульсивно вистукували по візкові, а він і не відчував цього. Все те в ньому, що думало про життя, розкладалося від високої температури, мов мертве тіло в могилі. Сильний струс знову виштовхнув його на поверхню життя. Перкен усвідомив зміст сказаних Клодом слів і те, що він іде на візку: безпорадний і настільки знесилений, що ледве відчув це нестерпно болюче пробудження, яке повертало його до життя, від якого хотів утекти і водночас хотів зостатися в ньому. «Треба чимось зайняти свою думку!» — подумав Перкен і спробував підвестися, щоб роздивитися новий вогонь, але, перш ніж він ворухнувся, десь далеко перед ним пролунав вибух. Із глухим стугонінням земля падала вниз. Жалібно завивали собаки меойців.
— Єдине, що треба серйозно брати до уваги, — це загін, Клоде. Поки залізниця не закінчена, його можна здолати. Всі комунікації розташовані вглибині. Треба тільки обійти їх, одрізати від головної станції, захопити зброю... Це не так важко... Аби лиш я добрався туди! Клята лихоманка... Коли я очуняю, я б хотів принаймні... Клоде!
— Я слухаю тебе.
— Я б хотів, щоб моя смерть принесла їм принаймні волю.
— Що це дасть тобі?
Перкен заплющив очі — жива людина неспроможна зрозуміти його.
— Біль не мучить тебе?
— Лише коли візок підкидає на вибоїнах. Але я надто знесилів, щоб відчувати його!.. Все ще попереду...
Перкен глянув на шпилі гір, потім повільно перевів погляд на пагорб, де вибухнув заряд. Аби втримати бінокль, він мусив спертися на край візка; голова його хиталася. Зрештою він прилаштувався.
— Зараз я не зможу навіть стріляти...
Там нагорі буйволи привозили шпали, які таїландці скидали на землю; повертаючись із точністю механізму, вони знову рушали назад, чим дуже нагадували ходу Грабо у своїй хижі. Кожна шпала, яка, ніби в іншому світі, падала без найменшого звуку, відлунювала в коліні Перкена. Цей шлях, який, мов таран, рухався в напрямку гір аж до небосхилу, проляже не лише по його сподіваннях, але й по його мертвому тілу, по його зотлілих очах та вухах. Усім своїм єством він чув, як гупають, падаючи, стовбури дерев, хоч звук і не долинав до нього. Водночас Перкен знав: у себе він би вилікувався, а так він невдовзі помре; всі його сподівання підуть прахом, і світ зачиниться, зв’язаний залізницею, мов полонений мотузкою; ніщо у світі вже ніколи не компенсує ні його колишніх, ні теперішніх страждань, бо бути людиною ще безглуздіше, ніж бути мертвим... Там, де були меойці, більшало величезних і вертикальних стовпів диму; вони, мов величезні фати, закривали небосхил. Пекельна полуденна спека і лихоманка, візок та опіки, гавкіт і шпали, які падали там вгорі, — все це перемішувалося з димовими фатами, з могутністю джунглів, навіть зі смертю — у тому нелюдському полоні, де для надії вже не було місця. Крім дзижчання москітів, чувся ще й собачий гавкіт, яким наповнилась уся долина. А джунглі — до самісінького крайобрію наповнювалися людськими криками, а він — в’язень, замкнений у людському світі, наче в підземеллі, з його погрозами, з його вогнями та з його безглуздістю. І поруч — осоружний Клод, який житиме і який вірив у життя так само, як і ті, хто вірив, що кат, який мордує тебе, теж людина. Він зостався один. Ще були з ним лихоманка, що проймала все тіло, та рука, яка слухняно лежала на стегні.
Вже декілька днів він бачив, як вона спокійно лежала собі так, окремо від нього. Вона розглядала його і супроводжувала його в ці нетрі, в які він заглибився з таким відчуттям, ніби пірнув у гарячу воду. На якусь мить він виринув на поверхню свідомості і пригадав, що при агонії пальці починають судомно стискатися. В цьому він не сумнівався. Під час утечі до світу, схожого на світ джунглів, його не покидало жахливе усвідомлення того, що рука все ж таки була при ньому: біла, приваблива, з пальцями, які стирчали з пухлої долоні, з пальцями, які вп’ялись у тканину штанів, вона, притягуючи погляд, нагадувала павука, що висів на своєму павутинні й водночас тримався лапами за тепле листя. Рука була перед ним у безформному світі, де він поряд з іншими борсався у в’язкій твані. Рука виглядала зовсім природно, але, мов око, жила своїм життям. То була смерть.
Клод дивився на Перкена. Завивання диких собак пасувало до цього змарнілого неголеного обличчя із заплющеними очима — довгий сон свідчив про наближення смерті. Єдина людина, яка любила своє власне єство і те, ким вона хотіла бути, а не лише спогади дитинства... Клод не наважувався доторкнутися до нього. Голова Перкена билася об край візка. Клод зняв свій шолом і підмостив його під неї. Перкен розплющив очі — і відразу на нього впало радісне небо. Над ним пропливали гілки, які тремтіли, мов повітря, мов остання його жінка. Він уже нічого не знав ні про людей, ні навіть про землю разом з її деревами та звірами — він сприймав лише цю білу яскраву височінь, цю трагічну радість, у якій він губився і яка помалу виповнювала глухе стугоніння серця.
Перкен чув тільки самого себе — ніби лише він один був спроможний примиритись із пеклом, яке виривало його душу з джунглів, ніби він один міг висловити відповідь своєї рани цьому клятому небові. «Мабуть, зараз я таки побавлюся із власною смертю...» — подумав він. Життя було тут, у тому сліпучому світлі, де губилася земля. ІНШЕ ж життя наповнювало його жили тупим болем. Вони, однак, зовсім не опиралися — незабаром серце перестане битися і так само безслідно зникне в нещадному поклику світла... Він не чув ні рук, ні тіла — лиш біль. Що означало слово «падіння»? Його очі блищали під повіками, мов два леза. На одну повіку сів москіт, але ворухнутися Перкен уже не міг. Клод підмостив під його голову брезент і, щоб захистити від сонця, натягнув шолом на чоло.
Перкен знову бачив, як сп’яну він упав у річку і, борсаючись у воді, горланив пісню. Тепер довкола нього панувала смерть, яка, мов марево, простяглась аж до самого небосхилу. Він ніколи і ні в чому не бачив сенсу життя, навіть у цьому звеличенні, на яке прирікало його пекельне сонце. Просто на землі були люди зі своїми пристрастями, зі своїм болем, зі своїм існуванням — мов комахи під листям, мов юрба під покровом смерті. Його пройняла величезна радість, яка, плинучи жилами, стугоніла в руках, скронях і серці; та радість тавром лягала на всесвітнє безумство, що губилось у сонячному промінні. І все-таки люди ніколи не вмирали — просто вони пропливали, як хмари, які щойно розтанули в небі, як джунглі, як храми. Лише він один помре, мов вирвана з корінням істота.
Його рука знову ожила. Вона була непорушна, але Перкен відчував плюскіт крові, який зливався з плюскотом річки. Спогади, притримувані судомно стиснутими пальцями руки, теж чатували на нього. Порух пальців і навала спогадів свідчили про кінець. В передсмертній агонії вони впадуть на нього — густі, мов дим, який долинав разом із віддаленим гуркотінням тамтамів і гавкотом собак. Перкен стиснув зуби, сп’янілий від утечі од власного тіла й від цього розпеченого неба, яке викрадало його, мов беззахисну тварину. Жахливий біль, ніби хтось відривав шмат тіла, пройняв його від коліна до голови. На нього очікував готовий завалитися і глибоко запасти підземний хід... Він так міцно прикусив язик, що аж пішла кров...
Клод бачив, як між зубами проступила сукровиця, проте страждання оберігало його товариша від смерті. Якщо він страждає, значить — живий. Раптом Клод уявив себе на місці Перкена. Він би так ніколи не чіплявся за життя, якого не любив. Цівка крові текла по бороді, нагадуючи недавній слід на черепі буйвола. Клодові нічого не залишалось, як дивитись на його червоні вуста і чекати.
«Якщо я не помиляюсь, зараз я повинен умерти, — подумав Перкен. Все життя було навкруг нього — жахливе, сповнене страждань, схоже на стієнгів навколо хижі... Люди, мабуть, не пригадують...» Він стежив за своєю рукою і водночас бачив своє минуле. Незважаючи на волю й біль, Перкен знову бачив, як він кидає свій кольт і в навскісному промінні згасаючого сонця йде до стієнгів. Але це ще не було доказом його смерті — йшлося про зовсім іншу людину, про її попереднє життя. Якщо він добереться до себе, то як йому боротися з тими вибухами, що, незважаючи на лихоманку, тяжко відлунюють у його тілі? Перкен знову страждав, бо знав: він ніколи не добереться до себе. Це було так само певно, як солоний присмак власної крові — од болю він подряпав шкіру на бороді. Страждання збудило його. Проте, посилюючись, воно перетворило його на божевільного, перетворило на жінку, яка народжує і кричить, — щоб швидше минав час. Світ наплодить нових людей... Він сподівався зустріти свою молодість, але бачив лише людей, яких уже не було. Здавалося, смерть скликає померлих... «Хоч би мене не поховали живим! — майнула думка. Проте рука була на місці, а за нею — спогади, схожі на очі тубільців у темряві. — Ні, живим мене не поховають».
«Зовсім несподівано обличчя перестало бути живим», — подумав Клод. Плечі його поникли, а неспокій видавався таким же незмінним, як і небо, що простяглося над тужливим завиванням собак, яке губилося серед запаморочливої тиші. Перебуваючи віч-на-віч з марністю людського бутгя, мовчазний хворий уособлював своєю смертю невблаганне звинувачення навколишнього світу. Могутніша за джунглі та небо смерть схопила обличчя Перкена й силоміць повернула його просто до одвічної його боротьби. «Скільки ще людей не спить у цю мить біля таких же хворих тіл?» Майже всі ці тіла — чи то в Європі, чи то в Азії, — теж були сповнені марністю свого життя і ненависті до тих, хто прокинеться вранці, тішилися божествами. Ах! Він існував, аби мати змогу — навіть ціною вічних мук — скиглити, мов ті собаки (ніяка божественна думка, ніяка майбутня винагорода — ніщо не могло виправдати те, що людина перестає існувати, аби позбутися марного скиглення серед абсолютної тиші дня, позбутися цих заплющених очей, цих закривавлених зубів, які далі терзали плоть!.. Позбутися цієї спустошеної голови, цієї жахливої поразки! Вуста Перкена розтулилися:
— Смерті... нема... є лише... Я...
Зведений судомою палець уп’явся в стегно.
- ...Я... ПОМИРАЮ...
Клод з відразою пригадав фразу зі свого дитинства:
«Боже, будь присутній при нашій смерті...» Якщо не словами, то руками й очима висловити розпачливе братерство, яке раптом заполонило його душу! Він обняв товариша за плечі.
Перкен дивився на цього дивного свідка, мов на істоту з іншого світу.
ПРИМІТКИ
С. 20. Бангкок — столиця Таїланду — «Місто Ангелів» або «Венеція Сходу». Повна назва цього міста складається з 10 слів по 15— 20 букв у кожному.
Банкок — це скарбниця країни, її культурний, діловий, історичний і духовний центр. Це величезний мегаполіс з населенням близько 10 млн жителів, де можна спостерігати захоплююче дух змішання минулого — найдавніші храмові комплекси і велорикші — із сьогоденням — хмарочоси зі скла і бетону й автомобільні пробки.
«Венецією Сходу» Бангкок називають через безліч каналів, що використовуються для пересування городян і туристів під час прогулянок на своєрідних човнах.
Лаос (Лаоська Народно-Демократична Республіка) — держава в Південно-Східній Азії. Лаос граничить на лівночі з Китаєм, на сході — з В’єтнамом, на півдні — з Камбоджею, на заході з Таїландом, на північному заході — з Мьянмою. Державний кордон проходить в основному по гребенях гір, а значна ділянка границі з Таїландом — по річці Меконг. Країна не має виходу до моря. Площа — 236, 8 тис. км2. Населення — близько 5,6 млн чол. (2001). Столиця держави — В’єнтьян.
Територію Лаосу перетинає одна з найбільших азіатських річок Меконг. Її довжина на території Лаосу 1850 км. Ріки є основним засобом зв’язку, однак судноплавство на багатьох з них обмежене через численні пороги і водоспади. Меконг є судноплавною рікою протягом 500 км.
Таїланд — держава в Південно-Східній Азії, що розташована головним чином на півострові Індокитай і в північній частині півострова Малакка. Оточена водами Сіамської затоки Південно-Китайського моря і Андаманського моря. Межує з Бірмою, Лаосом і Кампучією. До території Таїланду відноситься ряд невеликих островів. Площа 514 тис. км2. Населення 61,8 млн чол. (2001). Столиця — Бангкок.
Шанська область — хребет Аракан-Йома, висотою до 2740 м, формує природний бар’єр між Бірмою і субконтинентом Індії. Хребет Білауктонг лежить уздовж границі з Таїландом. На території країни
знаходиться також частина плато Шан, середня висота якого близько 910 м. Шани мігрували з Південно-Західного Китаю на п-ів Індокитай, селилися в північно-східних і північно-західних гірських районах Мьянми (Бірми). Державні утворення шанів з’явилися у Центральній Мьянмі (Бірмі) на початку XIII ст.
Держава Бірма (повна назва — Бірманський Союз) існує з 1948 р., перейменовано в Союз Мьянма в 1989 р. Мьянма межує з Індією і Пакистаном на заході, Китаєм на північному сході, з Лаосом на сході і Таїландом на південному сході. З півдня і південного заходу її омивають води Бенгальської затоки і затоки Моутама (Мартабан), а також Андаманського моря. Площа 676,5 тис. км2. Населення 42 млн чол. (2001). Столиця — м. Рангун (з 1989 р. — м. Янгон).
С. 23. Камбоджа — королівство в Південно-Східній Азії, на півдні Індокитайського півострова. На заході і північному заході граничить із Таїландом (довжина границі 803 км), на півночі — з Лаосом (541 км), на сході — з В’єтнамом (1228 км). Південно-західні береги омиваються водами неглибокої Сіамської затоки, в якій знаходиться кілька належних Камбоджі островів (Танг, Принг, Конг та ін.). Площа країни — близько 181 тис. км2. Столиця — Пномпень.
С. 24. Долина Царів. У горах за Фівами відкриваються численні долини, сама знаменита з яких Долина Царів. Колись це була ущелина, загублена серед накопичення скель. Сьогодні, незважаючи на те що люди проклали тут зручні дороги, ця місцевість залишається окутаною серпанком загадкової таємниці. Історія Долини починається з несподіваного рішення фараона Тутмоса І відокремити свою гробницю від заупокійного храму і, більш того, поховати своє тіло не в пишній гробниці, а в потаємному місці. Це рішення порушувало 1700-літню традицію. Зодчий фараона — Інені — видовбав для свого суверена могилу в цій відокремленій місцевості у вигляді колодязя. У похоронну камеру на дні колодязя вели круті сходи, висічені в скелі за планом, шо згодом було прийнято всіма іншими фараонами.
С. 27. Баб-ель-Мандеб — протока, що зв’язує Червоне море з Аденською затокою і відокремлює Арабський півострів від Східної Африки. Це дуже важливий прохід з Індійського океану до Середземного моря для кораблів, що проходять Суецький канал. Контроль над протокою здійснює Англія і Франція.
Джібуті — держава на північному сході Африки, що була Французькою Територією Афарів й Ісса. З кінця XIX ст. — французька колонія, що має назву Французький Берег Сомалі, з 1946 р. — заморська територія Франції. У 1967 р. перейменована у Французьку Територію Афарів й Ісса. Джібуті одержала незалежність 27 червня 1977 року. Країна є членом ООН, Організації африканської єдності і Ліги арабських країн.
На сході омивається водами Аденської затоки, на південному сході граничить із Сомалі, на півдні і заході — з Ефіопією, на півночі — з Еритреєю. Площа країни складає 23400 км2. Населення близько 387 тис. чол. (1995), середня щільність населення 22 чол. на км2. За останні роки населення Джібуті різко зросло через приплив біженців із Сомалі й Ефіопії.
Етнічні групи: сомалійці — 60%, афари — 35%. Мови: французька, арабська (обидві державні), афар, сомалі. Віросповідання: мусульмани-сунніти — 94%.
Столиця — Джібуті. Державний устрій — республіка.
С. 38. Шанхай називали в різні часи — Париж Сходу, Китайська Блудниця, Королева Сходу. Це місто авантюристів, гравців, матросів, торговців опіумом і опіумних наркоманів, місто дитячої проституції і рабської дитячої праці, місто соціалістів, комуністів і революціонерів усіх мастей, батьківщина Комуністичної партії Китаю, колиска Революції і батьківщина Шанхайської комуни. В історії цього мегаполіса можна чітко виділити кілька великих етапів.
Перший етап (1840—1949) — сторіччя злету Шанхая за рахунок опіуму, шовку, рабської праці на заводах і фабриках і гігантському потоці іноземних інвестицій. Дотепер Шанхай вважається самим великим іноземним капіталовкладенням у світі: одні тільки англійці вклали в місто близько 400 млн фунтів стерлінгів. Саме тоді Шанхай дійсно став частиною західної свідомості, як Париж або Нью-Йорк.
Другий етап (1949—1989) почався з приходом до влади комуністів, їхньою задачею було показати на прикладі Шанхая, як може працювати комунізм. Якоюсь мірою вони домоглися успіху: ліквідували проституцію, торгівлю опіумом, численні гетто і кубла бандитів, втілили в життя програму реабілітації опіумних наркоманів, знищили дитячу і рабську працю. Разом з цим, комуністична влада знищила велику частину економіки міста, і Шанхай занурився в період застою приблизно на 40 років. Шанхай і тут залишався радикальним містом: у часи Культурної революції в місті була створена Шанхайська комуна на зразок Паризької комуни 1871 року. Шанхайська, щоправда, проіснувала ще менше, ніж Паризька, — всього три тижні.
Третій етап (1990 — наші дні) ознаменувався початком економічного росту міста, що був пов`язаний із планами по створенню великої економічної зони в районі Пудун (Pudong). Разом із Гуанчжоу і Шеньчженем Шанхай є самим перспективним проектом китайської економіки. Сьогодні у Шанхаї виробляється більш 15% усієї промислової продукції країни. Шанхай є найбільшим осередком науково-технічної думки Китаю. Населення всього Шанхайського муніципалітету (6100 км2) складає 6,7 млн чол. (2000).
Власне Шанхай займає 220 км2 із кількістю населення 6,5 млн чол., що є одним з найвищих показників щільності населення в Китаї й у світі. Усередині границь муніципалітету знаходиться частина дельти ріки Янцзи, острів Чунмін.
С. 39. Константинополь — столиця Візантійської імперії (330— 1453) (нині Стамбул). Давньоруська назва — Царгород. Був названий так римським імператором Костянтином Великим, після того як він захопив грецьке місто Візантій й в 328 р. оголосив його столицею
Візантійської імперії. У Константинополі були побудовані фортифікаційні споруди, здатні витримати облогу, однак місто було захоплено хрестоносцями в 1204 р. і стало столицею Латинської (Східноєвропейської) імперії до завоювання Константинополя греками в 1261 р. Напад турків у 1422 р. був невдалим, однак інша турецька армія 29 травня 1453 р. після тижневої облоги узяла місто, і воно стало столицею Османської імперії під назвою Істанбул.
Царгород відігравав значну роль в прийнятті християнства Київською Руссю (988). З 1037 по 1686 рр. Київська митрополія перебувала в канонічній юрисдикції Царгородської патріархії, яка надсилала на Русь своїх митрополитів. Вважаючи Царгород священним містом, багато прочан з Русі-України в дорозі до Св. Землі відвідували й Царгород; деякі з них зробили описи Царгорода: чернігівський ігумен Данило, ніженський чернець Іван Вишенський (1708), чигиринський чернець Серапіон (1749), В. Григорович-Барський (1723) та ін.
Під час війни з поляками після поразки під Цецорою в полоні в Царгороді-Істанбулі перебував Богдан Хмельницький (1620—1622). На початку війни проти Польщі гетьман Богдан Хмельницький намагався здобути підтримку Туреччини. У 1648 р. полковник П. Джалалій уклав в Істанбул і договір з Оттоманською імперією. У 1670 р. Юрій Хмельницький був ув`язнений в Еличкульській в`язниці в Істанбулі, згодом ставши архімандритом одного грецького монастиря.
Монмартр — назва Монмартр перекладається як «Пагорб мучеників». Так його було названо на честь Святого Дені, страченого на цьому пагорбі разом з іншими християнами в III ст. н. е. На вершині Монмартра знаходиться Сакре Кер — базиліка, що була побудована в 1876 р. З вершини пагорба відкривається прекрасний вид на Париж.
Квартал Монмартр був улюбленим місцем проживання художників. Тут жили і творили Ренуар, Дега і багато інших митців. І в наш час на Монмартрі живуть і працюють художники, поети, музиканти.
С. 52. Вьєнтьян — столиця і найбільше місто Лаосу на річці Меконг. Лаоською назва міста — Wieng Chan, у перекладі «місто сандалового дерева». Населення налічує 528 тис. чол. (1995).
У XVI столітті, рятуючись від нескінченних нападів тайців, королівський двір держави Лансанг переїжджає у В’єнтьян. Після розпаду королівства в 1707 р. В`єнтьян залишається центром одного з дрібних феодальних володінь у Лаосі, доти поки в 1828 р., зруйнований і розорений, не підпадає під владу Сіаму. Наприкінці XIX ст. сюди приходять французи, а в 1952 р. В’єнтьян знову стає столицею незалежного Лаосу.
Тімбукту — в епоху пізнього Середньовіччя не було в Чорній Африці іншого такого міста, що змушувало б європейських учених настільки часто робити фантастичні висновки, як легендарний Тімбукту. Його опис уперше зустрічається в арабських хроніках. «Гаванню в пустелі» назвав Ібн Хальдун це незвичайне поселення на перехресті п`яти караванних шляхів, якими переправлялися у південний край Сахари незліченні скарби. У каталонському атласі часів Карла V місто було позначено як «Тенбух», а в 1426 р. італійський географ Беккарі повідомляв про «Тумбетту», очевидне багатство якого впадало в око в оздобленні мечетей з високими вежами та у прикрашених золотом палацах.
Минуле Тімбукту губиться в пітьмі історії. Засноване, очевидно, у XII ст., селище «Колодязь стражниці Букту» («Тім» на туарезькій мові означає «колодязь») спочатку було просто місцем відпочинку пастухів-туарегів, що пересувалися між р. Нігер і пустелею.
Поступовий розквіт Тімбукту почався після скорення верхів`їв р. Нігер народом мандінго. Бербери-мусульмани з родинного маврам племені мессуфа, чорні раби й арабські торговці оселилися в розділених за етнічним принципом кварталах. Столиця держави Малі швидко перетворилася на значний центр торгівлі. З родинного міста Дженне купці привозили золотий пісок, слонову кістку, шкіру, горіх, іноді навіть рабів на перевалочний пункт Тімбукту, відкіля і товари, і люди переправлялися через Судан у північному напрямку. Зворотний потік забезпечував Тімбукту спеціями, шовковими тканинами та іншими предметами.
С. 61. Сайгон (Хошімім) — місто Хошімін — це «нова земля». Назва Сайгон почала згадуватися в історичних книгах лише тільки 300 років тому. На початку 1698 р. правитель Нгуєн Гіу Кань заснував район Жа-Дінь і округ Сайгон.
Суматра — острів у західній частині Малайського архіпелагу, що входить до групи Великих Зондських островів.
Сінгапур — місто-утопія. Сучасний Сінгапур був створений сером Стемфордом Раффлзом, що служив у Східно-Індійській компанії, яка в 1819 р. одержала права на цей острів. Раффлз мріяв побудувати ідеальне місто — без рабства, з мінімальним вживанням алкоголю і наркотиків та ідеальним суспільним порядком.
С. 73. Рамаяна — знаменитий епос древньої Індії, що остаточно сформувався між IV ст. до н. е. — II ст. н. е. На відміну від «Махаб-харати» «Рамаяна» являє собою порівняно струнке ціле за композицією і за розгортанням сюжету. Індійські поети називають міфічного автора «Рамаяни» — Вальмікі — «першим поетом» (адікаві), а саму «Рамаяну» — першим художнім епосом (кав’я).
Глосарій
1Справа Дрейфуса — сфабрикована реакційною вояччиною справа французького генштабу А. Дрейфуса, якого брехливо звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини й засудили 1894 року на довічне ув`язнення.
2Гайматльос (нім.) — особа без національності.
3Ернст Кассірер (1874—1945) — німецький філософ.
4Дамронг Ратчанубаб (1862—1943) — державний діяч і вчений Таїланду, історик.
5Джеймс Брук — англійський авантюрист, який за допомогу в придушенні повстання місцевого населення отримав від султана Брунея в подарунок північну частину острова Борнео (Калімантан), що називається Саравак, і став незалежним її володарем.
6 Пиття з одного глечика — це клятва вірності. У селі стієнгів глечик — найдорогоцінніша річ. (Прим, автора.)
Зміст
Авантюрист, письменник, воїн і науковець - Андре Мальро. Юрко Покальчук.
Королівська дорога
Частина перша
Частина друга
Частина третя
Примітки . Юрко Покальчук.
Глосарій.
Мальро А.
М21 Королівська дорога: Повість / Пер. з фр. Л. Колодинської, О. Чернія; Передмова та примітки Ю. В. Покальчука; Худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, С. І. Правдюк. — Харків: Фоліо, 2005. — 254 с. — (Б-ка світової літ.).
ISBN 966-03-3195-9.
Авантюрист, політичний діяч, науковець, Андре Мальро (1901—1976) став одним із визнаних майстрів французької літератури XX століття (романи «Завойовники» (1928), «Доля людська» (1933), «Надія» (1937), повість «Королівська дорога» (1930) та ін).
Що є життя? Що є смерть? Чи варто скніти, доживати, відчуваючи старіння духу і плоті, чи все ж таки жити як дихати — у вічному пошуку, долаючи перешкоди, перемагаючи, до самої смерті, — на ці питання намагається знайти відповідь молодий археолог Клод Ваннек, головний герой повісті Андре Мальро «Королівська дорога».
ББК 84(4ФРА)