_Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалiєш, що здоровий? Що за дурницi!
_Вiн._ Якби я був хворим, як Андрiй, може б ти i про мене потурбувалась! (Зiтхає). Може, й мене б приголубила добрим словом i тому подiбне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь вiд нього.
_Вона_ (вдаючи, що не чує). Вiзьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Менi казали, що в цьому мiсяцi будуть часто йти дощi.
_Вiн._ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!
_Вона._ Бо ти дуже хороший i милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.
_Вiн._ Менi нiяк не зрозумiло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрiя спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.
_Вона._ Вiн носитиме стiльки iнструментiв: молоти, кирки, ломи! Невже тобi не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди мiсце для термоса. Глянь, який вiн гарний!
_Вiн._ Термос!.. А ще що?
_Вона._ Не бiйся! Це майже все. Лишились дрiбницi. Коробки з бiсквiтами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягiд, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафiнад.
_Вiн._ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнiм верблюдом. (Рiшуче). Нi! Якби я навiть був ним, однаково не погодився б.
_Вона._ Ти завжди був добрий i благородний.
_Вiн._ А яка менi з цього користь?
_Вона._ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!
_Вiн._ Тобто "вiн вирушає в дорогу" i подiбне. Так?
_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пiр'їнку.
_Вiн._ Якби я йшов сам, ти б i жменьки солi не поклала менi в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?
_Вона._ Поклала й сiль, будь спокiйний. Загорнула в папiр разом з бiсквiтами.
_Вiн_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком... для втiхи.
_Вона._ Втiхою для тебе будуть мої хорошi почуття.
_Вiн._ А яка користь вiд цих "хороших" почуттiв?
_Вона._ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тiльки так робить справжнiй товариш. I я любитиму тебе.
_Вiн._ I пiдеш за мене замiж?
Невiдомо, що вiдповiла б дiвчина на його запитання, якби до них не пiдiйшов Марко Маринов.
- Слухай, голубе, - звернувся вiн до картографа. - В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрiя. Якщо особисто дам йому - вiдмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я i не звертає уваги на дрiбницi. Начальство iснує для того, щоб тримати нас в руках. Скiльки мене тягали! Дивись, не забудь!
Вiн поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всмiхнувся лаборантцi i, пiдстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг вiн перейти через дорогу, як бiля лаборантки й картографа вирiс Зюмбюлев.
- А, ти тут, зраднику! - прогримiв придушений басистий голос Зюмбюлева. - Все бiля жiночої спiдницi крутишся! Я ж говорив тобi вночi, по очах бачу, що ти за один! - Зюмбюлев повернувся до лаборантки. - Вiн з перелiтних птахiв, май це на увазi, дiвчино! Iнакше зав'язнеш.
- Навряд! - сумно похитав головою картограф.
Зюмбюлев набрав серйозного вигляду i, озирнувшись навколо, витяг iз задньої кишенi своїх мисливських бриджiв пляшку i спритно засунув її пiд пакунок з яблуками.
- Щоб тiльки не помiтив Папазов, боронь боже! - застерiг вiн.
Вiн вп'явся очима в картографа i, посмикуючи борiдку, сказав похмуро:
- Це даю вам обом з Андрiєм, та бiльше для нього. Хай прополiскує час вiд часу горло. Скiльки ми перетерпiли разом минулого лiта! А ти, голубчику, дивись менi у вiчi i мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собi! Я злий i нiкому нiчого не прощаю. Тiльки жiнцi своїй прощаю один-два рази на рiк, коли повертаюсь з вiдряджень. Це у морякiв та в нас, геологiв, такий закон. В усiх iнших випадках, - вiн покрутив вуса, - я нещадний. Я й сам мiг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось вiн дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись менi!
Вiн насварився кулаком i пiшов.
Табiр поступово стих, спустiв. Залишилось тiльки троє: Вилю Власев, лаборантка i сторож з села Цвят. Циган погнав мулiв пастись.
Прощаючись з Андрiєм, лаборантка причепила йому гiлочку дикої геранi до куртки i шепнула:
- "Невидимий" з нами. Дивись, сам не ходи по темних мiсцях. Увечерi не розпалюй багаття!
VI
Замiсть того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днiв, Андрiй вже на сьомий повернувся в табiр.
Рiк-пiвтора тому я випадково зустрiвся з картографом Делчо Єневим, i вiн одразу мене впiзнав, як це не дивно. Наберiться терпiння, я розповiм, коли й де ми познайомились того лiта. Цiкаво, що вiн з першого погляду впiзнав мене, хоч спочатку i не мiг згадати, хто я i де ми зустрiчались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш i запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомi дуже нiяковiють, коли я починаю з ними розмову, нiби не розумiють вiдразу, хто я i де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважнiстю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамiчну епоху.
Так от зупиняю я Делчо Єнева, привiтно тисну руку i посмiхаюсь.
- Як ся маєте? - питаю. - Як справи?
- Дякую, - вiдповiдає вiн. - Я здоровий, i на роботi все гаразд.
- В наших краях буваєте? - i вигукую: - Якi там змiни!
Вiн нiяково посмiхається.
- Пробачте, - каже, - якi це краї ви маєте на увазi?
Я пояснив йому, i вiн вдарив себе по лобi:
- Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!
Я сказав, що вибачатись нiчого, бо час, звичайно, йде, ми змiнюємось i таке iнше. Вiн слухав мене, посмiхаючись, i навiть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборiв.
- До речi, - сказав вiн, - це добре, що ми зустрiлись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часiв.
Я не люблю пити, та коли зайшла мова про "тi славнi часи", то, зрозумiло, без будь-яких вагань вирiшив зрадити свої принципи.