На тому мiсцi я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колiр весняної трави, м'яко свiтилась i була гладенька, як скло.
- Це або початок, або кiнець смарагдової жили, - промовив схвильовано Андрiй.
Вiн зняв рюкзак, витяг з нього довгу вiрьовку, змотану кiльцем, i перекинув її через плече. Потiм узяв десять залiзних скоб i одну по однiй напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кiлограми, далi засунув за пазуху короткий молоток з гострим кiнцем i потер руки.
- Є тiльки одна небезпека - шубовснути в воду, - промовив вiн.
I Андрiй почав лiзти до скелi. Ця смужка, по якiй вiн повз, була завширшки не бiльше трьох п'ядей. Пiд нею блищала чорна вода озера.
Я затамував подих. Хоч я i не боязкий, та в цю мить вiдчув, що в мене пiдкошуються ноги.
- Слухай! - гукнув вiн. - В рюкзацi є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.
Вiн розказав менi, як вийти з копальнi на той випадок, якщо вiн утопиться чи розiб'є собi голову. В цю страшну хвилину вiн подумав про мене. Ось яка людина цей Андрiй.
Далi справа йшла так. Вiн став на колiна i забив першу скобу. Через неї перекинув один кiнець вiрьовки, зробив петлю i надiв її на пояс. Тепер вiн мав якусь опору, хоч i не дуже певну, став на ноги i забив другу скобу - вже над головою.
Розумiєш? Вiн робив собi схiдцi, вишукуючи природнi щiлини в скелi, як роблять, здається, альпiнiсти, коли пiднiмаються на стрiмкi височини.
I так, схiдець за схiдцем, Андрiй наближався до зеленої плити. Але скоби закiнчились, а вона сяяла на пiвтора метра вище його голови. Вiн простягнув руку, - i молоток дiстав до її краю. Андрiй якусь мить постояв, потiм пiднявся навшпиньки, розмахнувся... Менi було видно, як щось вiдломилось i злетiло в повiтря... Рука Андрiя описала дугу. Невже щось схопив?
У цю мить скоба, на якiй вiн стояв, покривилась, зiгнулась, i я вiд жаху заплющив очi. Почув тiльки, як вона задзвенiла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрiй висiв на вiрьовцi, тримаючись за неї одною рукою. У другiй вiн стискав той шматок, який вiдколупав вiд плити. Нарештi вiн намацав ногою нижчi схiдцi i, притримуючись одною рукою, злiз i почав посуватися по тiй же вузенькiй кромцi.
Я бачив, як Андрiй щось ховав у кишеню. Потiм повiльно, не поспiшаючи, вiн поповз назад, до мене.
Не кажучи нi слова, вiн засунув руку в кишеню i розкрив долоню. Пiд променем лiхтаря я побачив два блискучих зернятка - два зелених камiнчики, такi крихiтнi, наче той бiсер, яким у нас обшивають святковi хустинки.
- Кришталевий польовий шпат, - прошепотiв Андрiй. Рука в нього тремтiла.
- Що це таке? - питаю.
Вiн вiдповiв:
- Напевно, смарагд.
Я дивився на нього приголомшений, не вiрячи своїм очам.
Андрiй усмiхнувся.
- Зернинки такi маленькi, що тiльки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Менi здається, що вони прозорi, а прозорий берил - смарагд. Правда ж, вони прозорi?
Я тiльки мовчки кивнув головою, а вiн схвильовано продовжував:
- Плiнiй Старший сказав: "Нiщо iнше не має такого незвичайного зеленого кольору". Так?
- Так, - вiдповiв я.
Андрiй загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик i поклав у лiву кишеню бiля серця.
Пiсля цього ми безцiльно блукали бiля озера, знiчев'я розглядаючи щiлину у скелях. А за двадцять крокiв далi ми знову набрели на сталактити. I тут кiнчалась пiдземна галерея.
- Тепер для мене картина ясна, - сказав Андрiй. - Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У схiднiй частинi середземноморського басейну, на думку iсторикiв, було багато таких рудникiв. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тiльки камiнь, з якого я видовбав мiзернi зернятка. Тодi був звичай - останнiй камiнь лишати в дар богам.
Андрiй довго дивився на зелену плиту. Ти собi уявити не можеш, якими очима вiн дивився на неї! Неначе там сидiла наймилiша, найчарiвнiша iстота в свiтi i кликала його до себе, махаючи рукою.
Потiм у раптовому поривi схопив мене за плечi i трусонув.
- Але ми не залишимо богам анi порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гнiву. Ми видобудемо цей камiнь, на зло всiм богам, i подаруємо нашому природничо-iсторичному музею. Хай вiн прикрашає найкращий мiнералогiчний стенд!
Вiн провiв рукою по чолi i нахилився надi мною.
- Ти легший i прудкiший. Може, пiдеш до табору бригади?
- Чого ж не пiти? - вiдповiв я.
- До табору рiвно п'ятнадцять кiлометрiв. Дорога йде все лiсом, лiсом, прямо на схiд. Власне, це не дорога, а напрямок, i ти йтимеш, орiєнтуючись по компасу. Я дам тобi свiй на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрiй тебе вiтає i просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певностi...
Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорi, на горбi. Зайвим буде говорити тобi, що я не йшов, не бiг, а летiв. Андрiй дав менi свiй компас з позначками, що свiтилися в темрявi. Вiн подарував його менi. Ось вiн, - правда, гарний?
Отже, я мчав лiсом.
Ще не зовсiм смеркло, як я наблизився до шляху. I вiдразу передi мною вирiс високий чоловiк з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, вiн мовчки стояв пiд дубом.
- Добрий вечiр! - привiтався я. - Ви, товаришу, з бригади?
Вiн оглянув мене з нiг до голови i якось неохоче вiдповiв:
- З бригади. А що?
- Чи далеко до табору?
- Два-три кiлометри.
- Дуже приємно, - сказав я. - Ваш товариш Андрiй Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.
- Невже? - стрепенувся вiн. I зразу ж запитав: - А що вiн хоче?
- Нiчого особливого, - засмiявся я. - Тiльки чотири залiзнi скоби. - I, наче бiс лоскотав менi язика, я в кiлькох словах пояснив йому, для чого потрiбнi скоби.
Незнайомець вiдразу якось переплiв ноги, нiби спутаний. Нi слова не сказавши, вiн витяг портсигар, дiстав цигарку i прикурив. Сiрник освiтив його руку, - мундштук цигарки був золотий. До того ж я помiтив, що вуса в нього фальшивi, бо пiд носом грим вiддiлився i створив складку.
Моє серце йокнуло, i земля нiби провалилась пiд ногами.
А той сказав:
- Ти йди в цей бiк, - i показав рукою напрям, - скорiше прийдеш. А я перетну лiс тут, - я так звик.