- Все це ще невiдомо! - сказав начальник i стомлено пригладив посивiле волосся. - Уявiть собi, що вiн дiйсно випадково помiняв ескiзи. Поклав у портфель не той ескiз, який я в нього просив. Коли папки однаковi, це завжди може трапитись. Ви схильнi в усякiй помилцi бачити злочин. А так не можна... Молодi люди менш передбачливi, нiж ми, старi, повiрте! Наївнiсть, нестриманiсть, палка уява, поспiшнiсть, - все це менш небезпечно, нiж користолюбнi розрахунки деяких "зрiлих" хитрунiв.
Славi Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучерявi кiльця диму, потiм несподiвано стукнув вказiвним пальцем по склу на столi i рвучко подався вперед.
- Якщо випадок з ескiзом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тодi нi крихти поблажливостi до цього юнака! Якщо вiн вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповiдайте менi, i я його вижену з роботи, як найостаннiшого шахрая i брехуна!
- Що ж, нехай так! - Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволi розлилась ледь помiтна посмiшка.
- Хоч би вiн принiс цей проклятий план! - сказав вiн, зосереджено дивлячись на свої ноги. - Хоч би... на цей раз сталось якесь чудо... Краще б я помилився!
II
В цей час Андрiй iшов вулицями, нiкого не помiчаючи i не розумiючи, куди йде. Iнстинктивно даючи дорогу зустрiчним перехожим i лавiруючи, вiн пробивався крiзь натовп; на перехрестях його ноги самi знаходили безпечну дорогу мiж трамваїв, тролейбусiв i спритних легкових машин.
Вiн був такий приголомшений, що вiд його звичайного спокою, вмiння володiти своїми нервами i контролювати себе й слiду не лишилось.
Коли Андрiй ще був студентом, пiд час iспитiв сiдав на перший-лiпший стiлець перед дверима аудиторiї, де провадились екзамени, i тихенько дрiмав, линучи думками далеко вiд тривожного шуму. Навколо галасували його неспокiйнi товаришi, вигукували, хвилювались, а вiн тихенько хропiв, витягши довгi ноги i звiсивши на груди голову та посмiхаючись. Йому здавалось, нiби вiн у поїздi i їде в далеку, приємну путь. Таким Андрiй був i тодi, коли грав у студентськiй футбольнiй командi. Противник забивав один, два, три i навiть чотири голи, а до кiнця матчу лишалися кiлька хвилин, - i це його не бентежило, не хвилювало, наче м'яч i не доторкався до сiтки їхнiх ворiт.
Якось пiд час останньої подорожi по Родопах його непохитний спокiй мало не призвiв до трагiчних для нього самого наслiдкiв.
Була злива, i маленька гiрська рiчка, що перетинала дорогу, швидко набухла, наповнила вузьке рiчище i грiзно заборсалась бiля тонких пiдпорок дерев'яного мосту. Вода прибула раптово i линула з такою шаленою люттю, що геологи ледве встигли схопити свої рюкзаки i перебiгти через мiст. Вiн жалiсно скрипiв i тремтiв, наче в агонiї. Тiльки Андрiй сидiв навколiшках бiля своєї сумки i байдуже загортав у папiр кристали та каменi, зiбранi ним за день. Кожний кусок вiн старанно перев'язував шпагатом i вiдмiчав червоним олiвцем порядковий номер, одночасно занотовуючи в блокнот рiзнi данi: мiсцезнаходження, напрямок мiнеральної жили, приблизний склад.
Так вiн сидiв на положистiм березi, сортуючи свої проби, а рiка клекотiла пiд ним дедалi загрозливiше. її каламутнi хвилi досягали дощаного настилу. Ще кiлька хвилин, а може кiлька секунд - i все це могло впасти i зникнути в пiнистому вирi.
На протилежному березi його товаришi щось кричали, махали руками, показуючи на мiст, а Вилю Власев пiдскакував на своїх коротких, як у качки, ногах i погрожував кулаком. Тiльки Павел Папазов тихо стояв осторонь i з застиглою посмiшкою дивився на нього; догоряюча цигарка пекла його пожовтiлi пальцi, а вiн не вiдчував болю.
Коли останнiй камiнь був загорнутий i пронумерований, Андрiй встав, застебнув змiйку сорочки, пiдняв на плечi рюкзак i широкими впевненими кроками пiшов до мосту.
- Назад! - загукав Вилю Власев. - Стiй!
Шум i виття розбурханої рiчки заглушали його голос, i його слова не долинали до того берега. Всi замовкли, застигли, чекаючи найгiршого: Андрiй ступив на розхитаний мiст. Тiльки тепер вiн трохи здригнувся, але, якусь мить повагавшись, пiшов уперед.
Хвилиною пiзнiше пiдпорки заскрипiли востаннє, почорнiлий каркас наче зiтхнув i пiрнув у глибину, потiм раптом виплив на поверхню й остаточно перевернувся. Кiлки, балки i дошки з шаленою швидкiстю помчали до рiвнини.
- Ти бачив, що могло трапитися з тобою? - злiсно накинувся на нього Вилю Власев, марно намагаючись стримати дрож свого округлого пiдборiддя. Ти божевiльний, - ось що я тобi скажу! I запишу це в блокнот, так i знай!
А Павел Папазов тепло потиснув йому руку i поплескав по плечу.
- Смiливець! - посмiхнувся вiн йому. - Справжнiй розвiдник.
- Я не божевiльний i не смiливець, - вiдповiв Андрiй, облизуючи пересохлi губи. Тiльки тепер вiн вiдчув приступ справжнього страху. - Я просто повiльно пакую... Я завжди повiльно готував свої колекцiї. Це питання спритностi.
Спокiй, оптимiзм, якi його нiколи не зраджували, бездумна впевненiсть у своїх силах - були природженими, притаманними йому рисами. Та вiн цього не усвiдомлював, бiльше того, думав, що природа саме цими рисами його не надiлила. Андрiй про себе взагалi говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: "Ех, якби я був трохи спокiйнiшим!" або: "Звичайно, вiзьмусь за цю справу, але чи вдасться закiнчити - чорт його знає!"
Андрiй був сином учителя мiнералогiї, пристрасного i закоханого у своє дiло. Працював вiн у пловдiвських прогiмназiях. До самої смертi вiн твердив з непохитною вiрою, що Родопський масив - це благословеннi богом поклади мiдi i цинку i що в пiдземних надрах нашої на диво прекрасної батькiвщини є незлiченнi поклади залiза й нафти. За життя вiн був осмiяний своїми колегами i помер бiдним пенсiонером, у злиднях, забутий усiма.
Можливо, любов до природи i захоплення тисячолiтнiми таємницями земних надр - всi цi почуття були прищепленi йому старим мiнералогом.
Зате врiвноважену вдачу, наполегливiсть i схильнiсть захоплюватись переборенням труднощiв вiн успадкував вiд матерi, жвавої й веселої жiнки.
Як усi молодi люди, Андрiй любив i кiно, i танцi, i футбол, i прогулянки з хорошими дiвчатами. А пристрасть у нього була одна - камiння. Прозорий гiрський кришталь, в якому вiдбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливiшу дiвчину. Копатись у скриньцi, в якiй вiн змалку зберiгав свої колекцiї, було для нього цiкавiшим, бiльш захоплюючим, нiж найкращий хвилюючий фiльм. Заради будь-якої дiвчини вiн би не лазив по стрiмких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом свiтанку, мiг рискнути всiм, навiть власним життям.
I ось тепер, нiби розтривожений якоюсь невiдомою силою, вiн втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомiй, чужiй землi. Вiн зовсiм втратив здатнiсть сприймати дiйснiсть, i йому хотiлося зупинитись i вщипнути себе, щоб вiдчути бiль i переконатися, що органи чуття дiють нормально, - отже, все побачене й почуте в кабiнетi начальника - не сон. Справдi, навiщо щипати себе, коли вiн i без того при кожному кроцi вiдчував, що в нього так болить мозоль на нозi, наче вiн торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормi, i все те, що сталося в кабiнетi начальника, - кошмарна, дивовижна, але жива дiйснiсть.
Тодi що ж це? Портфель був його - вiн мiг вiдрiзнити його серед тисячi iнших. Та й як мiг потрапити чужий портфель до нього в руки, коли по дорозi вiд квартири до канцелярiї вiн нiкуди нi на хвилину не заходив? Цього ранку навiть газету не купував, - це вiн пам'ятав дуже добре. Потiм портфель лежав увесь час перед його очима на столi, а вiн не вставав нi разу з-за столу, аж поки його не викликав кур'єр. Отже, чужа рука не торкалась паперiв.
Але ж якщо це так, то чим можна пояснити зникнення його плану i замiну iншим, фальшивим? До того ж фальшивий план багато в чому був подiбний до справжнього: той самий топографiчний ескiз, а пояснення в легендi - нiбито написанi ним самим, такий схожий почерк.
Не було тiльки пунктирних лiнiй, якими вiн окреслив те мiсце, де вперше побачив зелений камiнь, та червоної зiрочки - умовного позначення, що вказувало на вiдправний пункт в складнiй системi пiдземного орiєнтування. Замiсть червоної зiрочки i пунктирних лiнiй план був червоний вiд безлiчi дрiбних кружечкiв. Один кружечок позначав вир, iншi - пiщанi пляжi. Взагалi, це був детальний топографiчний ескiз, який не мiг би йому приснитись.
Саме цей ескiз був у нього в портфелi, а його власного плану не було; його кудись занесли невидимi сили. Занесли, так. Але коли?
Вiн працював над планом до пiзньої ночi, лiг не роздягаючись, - такий був зморений. В останнi хвилини перед сном вiн пам'ятав двi речi: те, що папку з готовим планом поклав у портфель i що перш нiж погасити свiтло, витрусив попiльничку з вiкна, бо не мiг терпiти запаху недокуркiв i тютюнового попелу. I це було все.
Потiм, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон пiсля дощу; воно завжди з'являлось у нього вже пiсля того, як вiн зробить щось погане, а потiм жалкує i сам себе картає. Ось i тепер вiн висипав купу недокуркiв надвiр, прямо перед вiкном, - хiба так личить культурнiй людинi? "Культурна людина не викидає смiття пiд своїми вiкнами, - докорятиме вранцi Савка i зiтхне: - Ех, Андрiю, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матiр'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?" Савка - дочка господарiв, дев'ятнадцятилiтня дiвчина, з кирпатим носиком i веселими очима. Вiн не хоче засмучувати цi очi i готовий зараз же скочити через вiкно, зiбрати цi проклятi недокурки i струсити попiл. Так, вiн зараз же зробить це... Але сон перемагає його бажання, тiльки рука простяглась i звисла додолу, пальцi доторкнулись килима.
А в розчинене вiкно вiє холодний нiчний вiтер, злегка шарудять розкиданi на столi аркушi. Великий мiсяць блищить на темно-синьому шовку неба i сповнює кiмнату м'яким матовим свiтлом... I нiби вже не бiлi аркушi шелестять на столi, а тихо шумить високий густий вiковий лiс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється мiж порослими мохом стовбурами дерев, мiж кущами ожини й папоротi, спускається в глибоку балку i зникає за купами камiння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною i глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по колiна високою травою. Звiдси крiзь округлий отвiр починався довгий i темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає бiлий, нiби мережаний лiс...
його розбудив рiзкий тривожний дзвiнок будильника. Голова була важка наслiдок безперервного, нестримного курiння вночi. Вiн умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель i, щоб не будити господарiв, перекинув ногу через пiдвiконня, спустився по стiнi на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двiр i вискочив на вулицю.
Отак, обдумуючи все, що трапилось вiд ночi до цього моменту, вiн дiйшов до своєї квартири, але не поспiшав вiдразу зайти, а кiлька разiв пройшовся бiля огорожi, можливо, сподiваючись, що це диво з'ясується якось саме по собi. Може, було й iнше: ця його нерiшучiсть спричинена особливим страхом, страхом, який переживає людина, коли в азартнiй, непевнiй грi кидає свiй останнiй козир. I цим останнiм козирем була невелика ймовiрнiсть, крихiтний шанс знайти на столi свiй справжнiй план.
Будинок був двоповерховий. Кiмната Андрiя мiстилась на нижньому поверсi i широкими квадратними вiкнами виходила в двiр. Це була простора i свiтла кiмната з високою стелею i стiнами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свiй час служила кабiнетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишнiй власник будинку, вiдомий Iнженер, влаштовував тут щосуботи великi прийоми. На верхньому поверсi молодь веселилась, танцювала, а внизу iнженер влаштовував свої сумнiвнi справи, пив гiркий джин, доставлений йому з-за кордону, пiсля чого займав своє мiсце в iмпровiзованому кафе.
Зараз у двох кiмнатах нижнього поверху жив з своєю сiм'єю директор кондитерської фабрики "Червона зiрка". Колись робiтник-кондитер, великий майстер виготовлення "п'яної вишнi" та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) - дядько, звертання до старшого] був веселим i гостинним в особистому життi, а на роботi причiпливим, суворим i чесним до педантизму. Вiн був ладен голодувати, аби допомогти комусь у бiдi; за грам перевитраченого цукру на пiдприємствi карав i лаяв, зчиняв такий галас, що навiть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним i знiяковiло ховався у дерев'янiй будцi. Бай Атанас мав право на три кiмнати, але добровiльно вiдмовився вiд однiєї: йому було соромно розкошувати, нiби чокоїн [румунський помiщик], коли стiльки молодих i здiбних людей не мають даху над головою.
Людина талановита, розумна, вiн виробив для себе своєрiдну просту життєву фiлософiю, якою часто дiлився з дочкою: "Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботi, а за вiрну справу, якщо буде необхiднiсть, iди на смерть з веселою душею". Догадуючись, якi почуття має його дочка до Андрiя, вiн вибрав час, коли тi були разом, щоб кинути реплiку: "Якби я був жiнкою, то не звертав би на тебе нiякої уваги, доки не зробиш якогось вiдкриття в геологiї". I додав, погладжуючи рукою посивiлi вуса: "Я, признатись, i на копiйку не поважаю рiзних iсторичних осiб, примiром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що вiн сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий i п'яти копiйок. Простiше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму життi. Iнакше, на якого диявола ти народився? Тiльки для того, щоб пiдметки стоптувати?"
Якось Андрiй його запитав:
- А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?
Директор "Червоної зiрки" тихо засмiявся:
- Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачнiшi i найдешевшi.
Його дружина Севастиця - лiтня, змарнiла жiнка, яка все ще закручувала локони, була родом iз Свиштова, з багатої, але давно збiднiлої сiм'ї. Цiлi днi вона сновигала, як тiнь, по дому i жахалась, побачивши порох на спинках стiльцiв або кинутий недокурок на пiдвiконнi чи на вичищених кам'яних плитках двору. Хоч вона вже давно ходила по цьому двору, однак все ще не змогла звикнути до статуї голого юнака посеред круглого басейну, де жебонiв пiд час дощiв маленький водоспад. Проходячи мимо цiєї статуї з потемнiлої бронзи, вона стискала губи i вiдвертала голову.
Другий поверх будинку займали два брати - офiцери прикордонних вiйськ. Зараз там жили їх батьки, лагiднi, спокiйнi люди, пенсiонери. Мати цiлими днями в'язала панчохи та светри для синiв, а батько переглядав iлюстрованi журнали, iнколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у домiно, а коли било дев'ять, гасили свiтло i лягали спати.
Такими були сусiди Андрiя по квартирi.
Зрештою, Андрiй зважився-таки i впевненими кроками перетнув подвiр'я.
У передпокої вiн зустрiв Савку. Вона тримала в руцi товстий пiдручник з хiмiї - готувалась до весняних iспитiв в унiверситетi.
Квартира була залита сонцем. Все в нiй - свiжопофарбованi стiни i кожна рiч - вселяло почуття впевненостi i спокою, було нiби символом мирного безтурботного життя.