Спершу Аліпій вирішив зайти до коваля і ще раз спитати, де точно знаходиться вілла Нареченої. Але коваля в кузні не було. Та й сама кузня була обідрана вітром, а через дах протікало сонячне світло. Прогнилі двері лежали горілиць на землі, а задня стіна була напіврозвалена. Ковадло, молот та інші інструменти проїдала ржа.
Аліпій не задумувався над тим, що це значило, скільки років мусило прокотитися через цю кузню, щоб вчинити таку руїну. Він, радше, затривожився тим, що не знатиме дороги до вілли Нареченої і знову буде блудити. Відходячи від кузні, він натрапив на молодого хлопця і спитав його:
— Пробачте, а що сталося з ковалем?
— Яким ковалем? — здивувався хлопець.
— Ну, тим, що працював у тій он кузні.
— Я не пригадую ніякого коваля. Ні не пригадую, щоб у цій кузні хтось працював.
— А може, ви знаєте дорогу до вілли Нареченої.
— Ніколи не чув про таку.
— Добре, добре, а може, ви чули про віллу воєводи Степана?
— Звичайно, що чув. Кожний знає, де вілла воєводи.
— То де вона?
— Ідіть у тому напрямі, південно-західному. Там побачите жмут дерев і садибу між ними. Це й буде вілла воєводи.
— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг у вказаному напрямі.
Інструкції хлопця точно збігалися з інструкціями коваля, тому Аліпій був особливо піднесений на дусі. Тепер він був певний, що невдовзі дійде до Нареченої. Але перед полуднем у степу зірвався шалений вітер, який підносив хмари пилу й осліплював Аліпія. У такій хуртечі неможливо було нічого бачити, ні йти далі. Аліпій мусив присісти на землю й закутати голову в пелерину.
Коли вітровій ущух, Аліпій підвівся, протер очі й у далині побачив невиразну постать жінки, яка ішла в напрямі до нього. Він пішов їй назустріч. Здалека Аліпій помітив, що жінка несла дитину на руках. Коли ж наблизився до неї, схитнувся від сильного напливу почуттів і ледь не впав. Перед ним стояла його Наречена з дитиною: точно така молоденька і гарна, як він пам'ятав її, точно така, яку бачив на іконі в церкві. Ті самі голубі очі, та сама усмішка, те саме ясне кучеряве волосся, розпущене по плечах. Сумнів наводило тільки те, що вона не була в дорогих шатах, а в лихенькому, де-не-де подертому платті. Жінка підступила до нього і спитала:
— Хто ти такий, чоловіче?
— Я Аліпій.
— Чому ти так вражено дивишся на мене?
— Бо ти моя Наречена.
— Я була наречена, але не твоя.
Аліпій знітився.
— А куди ти йшов?
— Та шукати свою Наречену.
— Шукати вітру в полі! А як ти її втратив?
— Втік, коли…
— Ти такий самий негідник, як і мій наречений! — вибухнула жінка. — Спершу кохав мене, носив на руках, цілував, а коли я завагітніла, втік. А батько вигнав мене з дитиною з хати.
— Ні, ні, дівчино.
— Мене звуть Роксаною.
— Моя Наречена також була Роксана.
— То, може, я й є твоя наречена. Чому ти, в такому разі, втікав?
— Коли моя Наречена роздягнулася над ставком, я був такий зворушений її красою, що мусив втікати за кущі, щоб не розплакатися перед нею. А коли повернувся, її вже не було. Ані ставка, ані вілли. І досі не можу знайти її.
— Вибач, що я назвала тебе негідником.
— То нічого.
— Ти лише нездара.
— Чим я тут можу зарадити? А куди ти йдеш, дівчино?
— Я не дівчина! І не жінка. Зви мене Роксаною.
— Добре. То куди ти йдеш?
— Не знаю. Шукати долі, якої в мене нема і не буде.
— Явдоха, царство їй небесне, залишила мені господарство.
— Яка Явдоха?
— То була гарна і добра жінка, яка навчила мене працювати в полі. Навчила мене також, як жити і як любити, — зрештою, це одне й те саме. Отож, вона залишила мені господарство. Якщо хочеш, я віддам його тобі.
— А що сам будеш робити?
— Шукати Наречену.
— Але я не вмію нічого робити по господарству чи в полі.
— Я навчу тебе.
— Добре. Може, ти й є моєю долею.
Вони дуже скоро, менше ніж за годину, дійшли до Явдошиної хати. Це тому, що йшли вони прямою дорогою, а не еліптичною, на яку завжди потрапляв Аліпій. Хатина справила на Роксану гарне враження:
— Твоя Явдоха була доброю господинею! Які чудові квіти, як чистенько на подвір'ї, як гарно вибілена хата!
— Так, вона любила господарити, — сказав Аліпій і відчинив двері.
Вони зайшли до світлиці. Розглянувшись, Роксана скрикнула:
— Мені все тут подобається!
— Я дуже радий, що доробок Явдохи не піде намарне. Господарюй собі, і хай тобі помагає Господь, — сказав Аліпій, натягнув на голову капелюх і подався до виходу.
— Ти куди йдеш?
— Шукати Наречену.
— Але ж ти обіцяв навчити мене господарювати.
— Правда. Я забув.
Аліпій спохмурнів, роздягнувся й сів на стілець. Він не був задоволений розвитком таких подій. По-перше, він не міг довго сидіти на одному місці, бо його призначенням, його родовою повинністю було шукати Наречену. Крім того, він не почувався вигідно з цією молодесенькою жінкою, не знав, як ставитися до неї. Внаслідок цього в ньому пробуджувався давній інстинкт — втікати. Але раз він пообіцяв помогти їй, то мусив дотримати слова.
— Не забувай також, що я твоя наречена, — сказала жартома жінка й розсміялася.
Це вибило Аліпія з одної задуми й кинуло в другу. Може, й справді вона моя Наречена, — подумав він, — тоді відпала б потреба шукати її. Але наплив сумнівів знову захмарив його думки й туга за шуканням пронизувала щемом свідомість.
Жінка тим часом відкрила пазуху й почала годувати дитину. Аліпій засоромився й забрався з хати. Нагодувавши дитину, жінка поклала її на припічку і вийшла до нього надвір.
— Упродовж моїх мандрівок степом вітер надув пилюги в моє плаття і в моє тіло. Де тут можна вимитися?
— Через садок за хатою пропливає потічок. Там можна скупатися.
— Дай мені якийсь рушник.
Аліпій пішов з жінкою до хати, дав їй чистий рушник, і вона побігла до потічка. Аліпій задивився на дитину, яка смачно спала на припічку. Його сповнило ніжне почуття. Дитина була для нього таким нецьогосвітнім, таким незбагненним і чудесним буттям, що він не знав, як це буття сприймати і як зрозуміти тайну його народження та зміст його призначення. Час минав, а думки все находили й находили. Нарешті заскрипіли двері й до хати зайшла жінка.
— О, така здорова, холодна вода! Але я не хочу натягати свій запилюжений одяг. Може, в тебе є щось чисте.
Аліпій глипнув на неї й почав повільно підводитися. Вона стояла посеред хати цілком гола. Він приймав у себе її красу — зором і всі-ми чуттями, а по його обличчі стікали сльози. Він уже не мав найменшого сумніву, що перед ним стояла його Наречена. Вона виглядала точно так, як колись над ставком: ясне хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, а з-між нього просвічували рожеві соски; були в неї такі ж повні й делікатно виведені стегна, тонкий стан, стрункі ноги та ідеальна лінія литок.
— Чому ти плачеш, Аліпію?
Роксані було цілком природно називати його Аліпієм. Це незвичне й дещо формальне ім'я підходило до тієї життєвої й емоційної віддалі, яка існувала між ними. Аліпій же ніяк не міг думати про неї, як про Роксану, — вона була для нього дівчиною, мрією його минулого.
— Скажи, чому ти плачеш, Аліпію? — вона підійшла до нього й пальцями витирала сльози.
— Пригадуєш, я був такий зворушений тоді над ставком, що втік у кущі, щоб не розплакатися перед тобою від напливу кохання. Тепер я вже можу плакати перед тобою, не соромлячись. Це навіть дає мені полегшення і в якийсь незрозумілий спосіб зближує тебе й мене.
— Я нічого не пригадую, Аліпію.
— Як ти могла так скоро забути?! — образився Аліпій і відступив крок назад.
— Купаючись у потічку, я змила з пам'яті також своє минуле. Хочу почати все з чистої картки сумління, від цієї миті, від кохання.
Аліпій не збагнув відразу, про що вона говорила, від якого кохання хотіла починати. Йому здавалося, що вона покохала його при першій зустрічі, ще тоді, коли він сидів на лавочці перед її віллою. А над ставком була готова віддатися йому. І саме це налякало його, саме тому, а не від напливу почуттів, він втік від неї, бо тоді не знав іще, як поводитись і що робити з жінкою. Чому вона змила те кохання з пам'яті? Невже воно не мало значення для неї?
— Чого ти так посмутнів?
— Я не посмутнів, а лише замислився.
— Чи маєш хоч якусь чисту сорочку для мене? А я зараз виперу й висушу своє лахміття.
Аліпій відкрив скриню:
— Тут щось повинно бути. Ось Явдошині сорочки, спідниці, юбки, — вибирай, що хочеш.
— Це все завелике для мене!
— То нічого. Буде місце на виріст.
— Твоя Явдоха була тілиста жінка.
— Так. Вона чудово виповнювала ці спідниці й сорочки.
— Ага! Говорячи про «виріст», ти хочеш, аби я виповнила Явдошині пазухи й спідниці.
— Тобі не так багато бракує…
— Ти вже встиг помітити!
— Як я міг не помітити, коли ти парадуєш по хаті гола.
Аліпій сам собі дивувався, що міг так легко й вільно розмовляти з нею. Явдоха навчила його бути вільним у взаєминах тіл. З цією жінкою він став вільним також у взаєминах думок. Так. Це була та жінка, яку він шукав. Він перевдягнувся у свій господарський одяг, і потреба шукати Нареченую зникла з його свідомості або заховалася в найтемнішу ущелину підсвідомості.
— Ти гарно виглядаєш, як господар. Подобаєшся мені таким.
Аліпій аж здригнувся. Це були точно такі самі слова, якими Явдоха висловлювала своє захоплення, коли вперше побачила його в селянському одязі. Невже це віщувало початок нового циклу життя з цією дівчиною? Думка ця не лякала Аліпія і не радувала. Він-бо відчував, що у співжитті з нею йому бракуватиме одного виміру, і не був певний, чи жінка ця зможе виповнити той брак.
— Я дуже голодна! — скрикнула жінка.
Аліпій прокинувся з задуми і глянув на неї. Вона пустила білу полотняну сорочку поверх спідниці й виглядала дуже привабливо.
— Правду кажучи, я також голодний.
— Чи є тут якісь продукти?
— Повинні бути. У комірчині.
Жінка побігла туди й задоволено гукнула:
— Є! Ходи сюди! Ось, візьми кілька картоплин, сало, цибулю й квашену капусту.
Жінка не дуже-то відзначалася в куховарському мистецтві, але картоплю якось зварила. Аліпій нарізав і насмажив сала до картоплі, приправив капусту олією й цибулькою, — і вечеря вийшла чудесна. Вони спожили усе як найкращі кулінарні витвори на світі.
Коли стемніло, Аліпій ходив по хаті й не знав, що робити з собою. Він був утомлений і найрадше пішов би спати до клуні. Але не наважувався зачіпати цю проблему з жінкою, щоб не образити її, щоб не вчинити їй болю. Та жінка розв'язала всі його побоювання в найпростіший спосіб:
— Аліпію, ти, бачу, втомлений. Іди до ліжка, а я ще нагрію води, скупаю дитину й нагодую її на ніч.
Аліпієві мрії про клуню розвіялися. Він хоч-не-хоч мусив іти до ліжка. Але заснути не міг. Увесь час тремтів у передчутті того, що зробить жінка, коли нагодує дитину. Він був би найщасливіший, якщо б вона пішла спати до клуні. Але це було вкрай неправдоподібне. Не буде ж брати дитину до клуні. Було б найкраще, якщо б вона постелила собі на лаві. Він лежав із заплющеними очима й чув, як вона хлюпала воду на дитину, як розстібала пазуху й годувала її, як поклала на припічок спати.
Та, на велике розчарування Аліпія, жодна з його мрій не здійснилася. Жінка роздягнулася й зовсім гола полізла в ліжко. Притулившися до нього, скрикнула здивовано:
— Ти що, спиш у сорочці й штанях!?
Засоромлений Аліпій промимрив щось нерозбірливе.
— Стягай із себе те лахміття!
Аліпій слухняно стягнув із себе сорочку, а Роксана зшарпала з нього підштаники й лягла на нього. Аліпій відчув на грудях її тугі перса, а долонями стискав пругкі сідниці й стегна.
Кохання з Роксаною було новим пережиттям для Аліпія. Явдоха мала повне тіло — м'яке й привабливе. Вона окутувала його своїм тілом і насолоджувалася кожною приємністю, яку відчувала чи то повними грудьми, чи лінивими стегнами, чи великими сідницями, чи статтю — перед, під час і після оргазму. Вона любила віддаватися і відкривати йому свої принади. В Роксани ж було красиве тіло, як ідеально вивершена симфонія, де кожна лінія, кожний вигин і вигиб вливалися в суцільну гармонію краси. Але тіло це було напружене, неспокійне. Здавалося, що Роксана не любувалася коханням, а пристрасно брала його, хапала, шарпала.
Та було також багато подібностей між Явдохою й Роксаною. Обидві вони були одверті й прямолінійні у стосунках із ним, обидві рядили ним і говорили йому те, що мали на умі, обидві «брали» його, коли відчували потребу кохання, а не чекали, щоб він здогадався брати їх. Все це випливало, мабуть, з того, що Аліпій був м'яким чоловіком, непридатним до буденного існування; що був доброю людиною й не нав'язував нікому свої погляди; що був наївний і безрадний у багатьох відношеннях, а це викликало в жінок співчуття, жаль і потребу займатися ним.
Роксана не зналася на домашніх справах, не вміла також працювати в полі. Аліпій передавав їй усе те, чого навчила його Явдоха, та цього було замало, особливо в домашній господарці. Але Роксана мала бажання стати доброю господинею, — бігала по сусідках, розпитувала й вивчала всі таємниці куховарення й господарювання. Вона не хотіла розповідати Аліпію про своє минуле. Але те, що не була ознайомлена з роботами сільського господарства, означало, що вона походила з багатого роду, а це, у свою чергу, посилювало Аліпієву віру, що Роксана була насправді його Нареченою.
Раненько кожного дня вони брали в торбину полуденок, брали кошик з маленькою Ганнусею і йшли в поле. Тут Аліпій навчив Роксану всього, що було потрібне: сіяти й садити, косити сіно і складати в копиці, жати, в'язати снопи, копати буряки та молоти на жорнах борошно. Роксана виявилася працьовитою жінкою, дуже скоро навчилася господарського діла і невдовзі випереджувала Аліпія в усіх роботах.
Частенько, нагодувавши грудьми дитину в сутінку під копицею, вона, не защіпаючи пазухи, падала горілиць і глибоко вдихала гострий запах сіна. Сп'янівши, підносила вгору спідницю й тягнула на себе Аліпія.
У такий невинний спосіб Роксана народила йому п'ятеро дітей — чотирьох хлопчиків і дівчинку. Кожне народження було новою містерією для Аліпія. Він тижнями ходив замислений, роздумуючи над тим, по чиїй волі дитина приходила на світ і з якою ціллю. Він ширяв думками в понадсвітніх широтах і намагався проникнути до первопричини всього буття. Йому ніколи й на думку не спало, що діти могли народжуватися по волі Роксани.
Буденності мають погану властивість стягати усе до свого буденного рівня — особливо мрії, сподівання й ідеали людини. З ходом часу все навколо Аліпія, включно з Роксаною, почало буденніти. І сумніви знову почали гнітити його свідомість. Поступово він приходив до усвідомлення, що Роксана, з якою він жив, не була Роксаною, яку він шукав. У ньому знову ожила необхідність шукати свою Наречену, щоб здійснити своє родове призначення. Роксана ж не мала ані часу, ні бажання вглиблюватися в Аліпієві комплекси. Їй здавалося, що родинне життя стало нецікавим для нього, тому він з такою наполегливістю втікав з дому. А шукання якоїсь фіктивної нареченої було тільки принукою, щоб вирватися з домашньої тісноти на широкий простір.
Оскільки літом було дуже багато робіт у полі, Аліпій мусив обмежити свої пошуки Нареченої до неділь. Вийшовши раз раненько з дому, він скрутив направо. Його тепер ввесь час тягнуло до містечка, а степова просторінь лякала. У нього не було часу задумуватися над тим, як і де саме він мав би шукати Наречену в містечку. Зрештою, це не було основним. Коли він виходив з дому й відчував під ногами дорогу, його сповнювало таке одуховлення, що він кожної хвилини міг піднестися в повітря й полетіти до Нареченої.
Вийшовши знаною вуличкою на горбок у центрі містечка, Аліпій скрутив перед будинком регістрів направо. Збігши вузенькою стежкою вниз, він опинився на окраїнах містечка. Глянувши у степ, побачив неподалік жмут дерев. Його ледь не розірвав вибух радощів. Він кинувся туди, забіг у березовий гай і побачив перед собою ставок, оброслий зусібіч травою й польовими квітами. Крізь прозору воду просвічувало піщане дно. Все було точно так, як він пам'ятав. Аліпій пішов на лівий берег ставка й почав розглядатися за Нареченою. Несподівано почув хлюпіт води й побачив, що вона купається у ставку.
Аліпій віддихнув, відчувши велике полегшення. Він зсунувся на землю й глибоко занурився в мислі. Значить, Наречена вспіла залізти у воду за той час, коли він плакав за кущами, значить, не образилася на нього, не пішла додому. Він кинув зором через ставок на віллу, але ніякої споруди там не було. Аліпій занепокоївся. Він був певний, що вілла стояла направо від ставка. А може, він помилявся. Може, вілла стоїть отам за березами.
За той час жінка скупалася, вилізла на берег і стала перед Аліпієм. Але він був поглинутий роздумами і не помітив її. Це розсердило жінку і вона гострим голосом спитала:
— Що ви тут робите?
Аліпій прокинувся. Глянув на Наречену, і його обличчя вкрилося страхом і розчаруванням. Перед ним стояла чужа жінка, зовсім не схожа на Наречену. У неї було чорне волосся, заплетене в косу, темні пронизуючі очі й довгасте обличчя з помітними вилицями. Вона була висока, худа й без принадливих заокруглень. Іншими словами, її постать не була чуттєвою, а, радше, драматичною, якщо можна так висловитися. Все ж, у ній була дивна, гострокутна краса, яка притягала Аліпія.
— Що ви тут робите? — ще раз різко спитала жінка.
Аліпій знітився й почав мимрити про Наречену, про віллу і ставок. Це ще більше розсердило жінку.
— Якщо у вас не було гідности, щоб не дивитися на мою наготу, то я віддячуся тим самим.
Вона кинулася до нього, вхопила його за барки й поставила на ноги. Зшарпала з нього одяг і голого кинула на пісок. Тоді впала на нього й рукою різко шарпала його члена, поки не пробудила його. Відтак настромила себе на напрученого члена, кидалася нервово, вищала і стогнала. При тому впихала нігті в Аліпієве тіло, кусала його й била по обличчю. Досягнувши оргазму, здригнулася всім тілом і раптово зів'яла на Атипію. Полежавши деякий час, встала, зневажливо глянула на зім'ятого Аліпія і, не сказавши й слова, зникла між березами.
Аліпій прийшов додому в синцях і ранах. Глянувши на нього, Роксана вжахнулася, але не розпитувала, що йому притрапилося. Вона вже звикла до того, що все неможливе для нормальної людини могло трапитися і траплялося Аліпію. Зрештою, вона не мала часу на балачки. Треба було варити вечерю й годувати сім'ю. Аліпій був вдячний Роксані, що вона нічого не розпитувала. Він не зміг би брехати їй, мусив би розказати про ту дивну й жорстоко вимушену зраду.
Але він не міг також позбутися думок про ту жінку над озером. Вона до кореня стрясла його свідомість, збудила його з байдужосте й отупіння. Він по-новому почав відчувати людей, природу й предмети. В його тілі зануртувала незнана йому досі енергія й освіжила його буття. Він усвідомив, що та жінка була потрібна йому, як життєдайне джерело.
У наступну неділю Аліпій пішов тією самою вуличкою і перед домом регістрів скрутив направо. Цим разом він дійшов до ставка без блукань. Сів у холодок під березою й чекав. Він був напружений і здригався на кожний порух трави. А коли в гаю щось зашелестіло, Аліпій зривався на ноги й оглядався на всі боки. Але жінка не прийшла купатися тієї неділі, ані другої, ні третьої, ні четвертої.
Коли подули холодні осінні вітри, Аліпій зрозумів, що жінка вже не прийде на озеро, тому вирішив шукати її. Він кожної неділі ходив навколо ставка, відходячи все далі й далі, обійшов увесь гай, але ніде не було не те що вілли, але й маленької хатини, де могла жити та жінка. Аліпій почав тоді розшукувати її на краю містечка, — в найближчих до ставка хатинах. Ходив від хати до хати, описував ту жінку, але ніхто не бачив її і не чув про неї.
Ідучи раз попри велике господарство, Аліпій побачив кремезного чоловіка, який рубав дрова. Він пішов до нього й привітався:
— Дай Боже щастя!
— Дай Боже і вам. Що привело вас до мене, чоловіче добрий?
— Я шукаю одну жінку. Може, ви знаєте її.
— Як її звати?
— У тому то й діло, я не знаю її імені. Вона висока, худа, має довгу чорну косу, темні очі й високі вилиці.
— О, це, мабуть, Гнатова донька! Ідіть отуди, третя хата зліва.
Піднесений на дусі Аліпій побіг до тієї хати й постукав у двері. На порозі з'явилася кароока дівчина з довгою чорною косою. Вона усміхнулася до Аліпія й запросила до хати. Дівчина була низького зросту, мала гарненьке кругле личко й чарівну усмішку. Та це не була та жінка, яку він шукав.
— Що привело вас до моєї хати, чоловіче Божий?
Аліпію незручно було говорити дівчині, що він шукав іншу жінку і не туди потрапив. Він тільки попросив у неї води.
— Ви, бачу, втомлені дорогою і знеможені. Сідайте за стіл.
Дівчина подала йому кубок свіжого молока й кусок хліба. Аліпій справді зголоднів за цілий день шукання і радо з'їв подані йому дари. Подякувавши дівчині, пішов шукати далі. Він ходив від хати до хати, з одного кінця вулиці в другий, але ніде не було й сліду тієї жінки.
Щойно коли ставок покрився кригою, а на землю падав густий сніг, — Аліпій зневірився й перестав шукати жінку.
Та не сиділося Аліпію в домашньому затишку. Думки про Наречену знов почали тривожити його душу й розбурхувати уяву. Як тільки стопився сніг і трохи підсохло під ногами, він вибрався у пошуки.
Дійшовши до містечка, замість скручувати направо перед домом регістрів, він пішов прямо в напрямі церкви. Перекидаючи в умі тяжкі думки, ішов під гору й не помічав, що діялося навколо нього. Раптом глянув перед себе й побачив велику кулю, яка займала піввулиці й летіла згори прямо на нього. Переляканий Аліпій перебіг на другий бік вулиці. Та куля зупинилася перед ним, а з її нутра прорвався голос:
— Чому ти, грішнику, втікаєш від мене, як від прокаженного!?
Аліпій отетерів. Приглянувся уважніше й побачив напроти себе сердитого монаха.
— Чому ви прозиваєте мене грішником! — розсердився в свою чергу Аліпій.
— А тому, що ти втік на другий бік дороги.
— Що в цьому грішного?
— А те, що ти злякався, що не зможеш розминутися зі мною.
— Так, це правда. Але яке це має відношення до грішності?
— А таке, що ти думав, як і більшість вірних християн, що монахи те й тільки роблять, що обжираються.
— На це бувають очевидні причини, — Аліпій зміряв монаха поглядом, вертикально й горизонтально.
— Це тобі так здається, бо людський зір оманливий. І кожний, хто гляне на мене нормальним зором, негайно подумки прозиває мене ненажерою. Та коли глянув би на мене очима душі, то побачив би зовсім інший образ.
— Який саме?
— Побачив би, що мене розпирає дух Божий, а не обжирство.
— Велика сила того духа…
— А ти як думав!
— Та саме так.
— А куди ти йдеш? До церкви?
— Ні.
— То ходи зі мною до шинку.
— Не можу, мені дуже спішно.
— То дай мені на пиво. У мене порожні кишені й мушу покладатися на християнське милосердя.
Аліпій дав йому кілька мідяків.
— Спасибі. А куди ти так спішиш?
— Мені негайно треба шукати Наречену.
— А де вона живе?
— У віллі Нареченої.
— Ти хотів сказати в «Домі Наречених».
— У віллі була тільки одна Наречена.
— В «Домі Наречених» також залишилася тільки одна.
— То де цей дім?
— Іди попри дзвіницю вниз. Коли дійдеш на край містечка, скрути направо. Там у яру побачиш розвалену камінну браму. Заходь у браму і спустися сходами вниз.
— Але перед віллою моєї Нареченої не було розваленої брами.
— Хто краще знає, я чи ти?! — обурився монах.
Аліпій знітився.
— Може, колись і не було там брами, але тепер напевно є. Я щойно вчора був у тому домі.
— Але коваль казав мені, що треба йти в протилежному напрямі до вілли Нареченої, в південно-західному.
— Хто, по-твому, мудріший, я чи якийсь там коваль?
— Коваль, думаю…
Та ображений монах не дав Аліпію закінчити речення й кинувся на нього:
— Ти грішнику нещасний! Ти сатанинська личино! То для тебе духовна особа дурніша за коваля!
Монах натиснув на Аліпія величезною масою свого тіла, і той ледве вислизнув через маленьку шпарину і втік.
Ідучи під гору Аліпій роздумував: все ж, у розповіді монаха була окрушина правдоподібності.
І, може, все-таки варто піти до того дому. Він пішов попри дзвіницю вниз і, дійшовши на окраїни містечка, скрутив направо і спустився в оброслий кущами й деревами яр. І справді, відразу побачив напіврозвалену браму, за якою простягалася велика кам'яна будівля, яка до половини запалася в землю. Навколо не було ніяких ознак, що там хтось жив. Аліпій відразу усвідомив, що все це не мало ніякого відношення до його Нареченої. Але цікавість потягнула його далі.
Він зайшов у браму й побачив розвалені сходи, які вели вниз. Уважно спустився тими сходами, як наказував монах, і зайшов у велику темну залу. На протилежному кінці зали виднівся вівтар із почорнілим розп'яттям. У лівому кутку при вході світилася свічка, при якій сиділа постать у чорному й молилася. Аліпій стояв і не знав, що робити. Щоб привернути увагу тієї постаті, закашляв. Постать стрепенулася, глянула на нього і дрібненькими кроками потупцювала до Аліпія.
— Славайсу! — привітався Аліпій перший.
— На віки вічні слава!
Перед ним стояла висохла й покрита зморшками монахиня. Здавалося, що густа сітка зморщок єдина стримувала її кості, щоб не порозліталися.
— Синочку, ти справив мені велику радість! Я так давно не бачила людей, — приємним наспівом заговорила монахиня.
— Я випадково дізнався про ваш монастир… — промимрив Аліпій і не знав, що говорити далі.
— А чому ти шукав наш монастир?
— Я насправді шукав за Нареченою, і мене послали сюди.
— І добре зробили. Я і є наречена.
Аліпій ще раз злякано глянув на монахиню. Невже це його Наречена? Невже вона аж так постарілася? І чому вона пішла до монастиря? Все раптово стало незрозумілим і нез'ясовним для нього.
— Невже це ви? Моя омріяна Наречена? — прошепотів Аліпій.
— О ні, синочку! Я наречена Христа.
Аліпію відлягло від душі:
— І ви самі отак живете?
— О ні! Нас було багато. А коли Господь викликав одну із нас до себе, ми копали ямку під стіною, ховали її, а на стіні різьбили хрестик. І всі так відійшли. Я одинока ще зосталася. Сама собі викопала ямку й вирізьбила хрестик. Он там, отам, — вона вхопила його за руку й повела на самий край стіни. — Бачиш?
Аліпій хитнув головою і пройшовся вздовж стіни, до якої тулилися ледь помітні гробики. Монахиня дріботіла за ним.
— Коло тих хрестиків нема імен. І ніхто не знатиме, хто тут похований.
— То суєта, синочку. Людська пам'ять і так коротка. Але Бог знає, де ми поховані, а Божа пам'ять вічна.
Аліпій звик до півтемряви й почав оглядати цю велику келію, — вона була дивним поєднанням церкви і кладовища. Навіть вівтар, який був частково розвалений, виглядав як труна. Тільки чорне розп'яття еманувало дивну містичну силу і, крім монахині, було єдиною живою сутністю в цій келії. Ніде не було ані ліжка, ні лави, на якій можна було б прилягти. Одинокими об'єктами, які мали відношення до життєвих необхідностей, були облуплена пічка і дрова, які стояли в правому кутку при вході.
— А де ви спите? — спитав Аліпій.
— У своїй ямці, синочку.
— І чим ви живитесь?
— Мені багато не треба. Он там ззаду маю городчик і, з ласки Божої, маю ще трохи сил, щоб обробляти його. То й є у мене своя городина. А під зиму побожні жінки приносять мені трохи солі, борошна й крупи, — і так, з ласки Божої, тримаюся за життя.
— А що станеться, коли… — Аліпій замислився, як найделікатніше висловити свою думку.
— Над чим ти думаєш, синочку?
— Я хотів спитати, що станеться… коли Бог покличе вас до себе?
— Нічого не станеться. Піду до Нього.
— А хто поховає вас?
— Ти, синочку.
— Як я буду знати, коли це станеться?
— Ти будеш знати, не журися.
Аліпій попрощався з маленькою монахинею і вийшов. Сів у холодок під кущем калини й замислився. Ця старенька монахиня знайшла гармонію між дочасним і вічним, знайшла також значення свого буття. А він кидався з місця на місце, шукав змісту свого існування, шукав свого призначення, а знаходив тільки неспокій. Він ніколи ні на мить не відчував гармонії між собою і світом, не чув також голосу з потойбіччя. Він раптом різко відчув потребу шукати того змісту свого життя. Але одночасно він знав, що поки не знайде Нареченої, доти не знайде й суті свого існування. Це він усвідомив з такою інтенсивністю, що негайно зірвався на ноги й побіг далі.
Ранок, коли Аліпій вибрався до містечка, був темний. Вулички, мов довгі мішки, були набиті туманом, і тяжко було проглянути вперед. Та скоро з-за обрію піднеслося сонце, велике, розчервоніле й наче задихане. Проміння дірявило мішки вулиць, і туман повільно просочував угору. Незвичайна краса прозріваючого ранку зачарувала Аліпія. Він присів на підмурівку й любувався краєвидом. Йому було так легко, що, здавалося, він підносився вгору разом із туманом і купався в сонячному світлі.
Несподівано з-за рогу появилася процесія. Святково вдягнені дівчата несли корогви і натхненно співали церковні пісні. На одній із корогов Аліпій побачив образ своєї Нареченої. Вона так мило поглядала на нього, мала таку одуховлену усмішку, що Аліпію стало так добре, начеб його облило небесною ясністю. Він підвівся з підмурівка, протиснувся до дівчини, яка несла корогву з його Нареченою, став поруч із нею й пішов за процесією.
Аліпію здавалося, наче поруч нього йшла його Наречена. Він повеселішав, наспівував з нею «Радуйся двере непроходимая» і витирав сльози радості.
Процесія скрутила попри дзвіницю й подалася вниз знайомою Аліпію вуличкою. На краю містечка скрутила направо і спустилася в яр. Але не пішла до «Дому Наречених», а звернула наліво.
Несподівано Аліпій усвідомив, що опинився між гробами, які були прибиті до землі дерев'яними хрестами. Це насторожило його. Процесія зупинилася перед свіжовикопаною ямою, і Аліпій ще більше стривожився. Почав оглядатися назад і щойно тоді помітив, що позаду корогов шість мужчин несли дубову труну. Люди розступилися, дівчата з корогвами стали по обах боках викопаної ями, а мужчини підійшли наперед і поставили труну на землю.
Аліпій запанікував: Що це значило? Що тут діялося? Невже вони ховали Наречену? Він ніколи не допускав думки, що Наречена могла померти. Неможливо! Неможливо! Вона обіцяла чекати на нього. Та несподівано Аліпій задумався й почав повертатися думками назад. Ні, вона не обіцяла чекати на нього. Вона нічого, по суті, не обіцяла, бо не мала можливості, — він втік від неї так раптово, що вона не мала часу й слова йому сказати.
Але він увесь час відчував, що вона думала про нього, що чекала на нього. Тепер те відчуття послабшало, і з'явився сумнів, який в'їдався в його свідомість.
За той час священик відправив панахиду, хор відспівав «Вічную пам'ять», і двоє мужчин з молотками підійшли до труни, щоб прибити віко. Аліпій раптово кинувся до них, відштовхнув їх геть від труни, відкрив віко і глянув на обличчя померлої. Це було обличчя старшої жінки, гарне ще, хоч покрите зморшками. її сиве волосся простелялося по чорній сукні. Аліпій заспокоївся. Його Наречена була молоденька, гарна, мала ясне кучеряве волосся й голубі очі. «Це не була моя Наречена, це не була моя Наречена», — повторював Аліпій, наче хотів переконати себе.
Мужчини прибили віко, спустили в яму труну, і люди почали кидати на неї грудки землі. Аліпій також кинув грудку й побіг наздоганяти дівчат із корогвами, які віддалялися від кладовища. Порівнявшися з дівчиною, яка несла корогву з Нареченою, він зупинив її. Інші дівчата також пристали.
— Від кого ви дістали образ моєї Нареченої? — спитав у дівчини.
— Який образ? — здивувалася дівчина.
— Отой, на корогві.
Дівчина здвигнула плечима:
— Не знаю. Він завжди був у церкві.
— А кого ви ховали?
— Петрову Варвару з Крутої вулиці.
— А вона також померла? — Аліпій показав пальцем на образ.
— Я не знаю.
— Вона давно померла, але вознеслася на небо, — сказала друга дівчина.
— Це неможливо! Вона мала чекати на мене. Це моя Наречена.
— Він юродивий, — шепнув хтось з-поміж людей.
— Це, кажете, ваша наречена, а хто тоді на цьому образі, ви? — сказала третя дівчина, нахиляючи до Аліпія корогву з образом Христа.
Аліпій розгубився:
— Не знаю, чи це я… Не знаю справді, як я виглядаю…
До нього підійшла тоді старша жінка, дала йому кілька золотих, як сонце, яблук і вивела на доріжку, яка вела до «Дому Наречених»:
— Ідіть туди. Там усе дізнаєтеся.
Аліпій слухняно пішов стежечкою вниз, сів під кущем калини й з'їдав яблука. Навколо панувала доспіла тиша. Дерева, зодягнені в золотисті шати, хиталися з боку на бік, мов гожі молодиці. Та коли повіяв сильніший вітер, на землю падав жовтий дощ. А червоні кетяги калини світилися між жовтіючим листям, мов червоні ліхтарі. Закутавшися в теплу осінь, Аліпій заспокоївся і заснув.
Коли прокинувся, починало сутеніти. Аліпій встав і вирішив іти додому. Та, проходячи мимо розваленої брами, відчув потребу вступити до «Дому Наречених», щоб розрадити стареньку монахиню й поділитися з нею своїми сумнівами.
Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.
Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався:
— Славайсу!
— На віки вічні слава!
— Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.
— А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.
— Про що ви говорите?! — злякався Аліпій.
— Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.
— Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.
— Що тобі притрапилось?
— Я йшов із процесією разом з Нареченою…
— То ти таки знайшов її, синочку?
— Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?
— Далі шукати її.
— Як і де шукати, якщо вона справді померла?
— Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.
— Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, — я ніколи не зможу зустріти її.
— Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.
— Але, знову ж, як перейти до тої вічности?
— Ти є у вічності.
— Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.
— Ти будеш знати, синочку.
В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.
Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:
— Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?
— Ти будеш знати, синочку, що казати.
— Та чи простить вона мені?
— Якщо в неї велике серце, то простить.
— Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.
— Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.
— Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.
— Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.
— А чи зустріну її?
— Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?
— Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.
— Дай тобі, Боже, просвітлення.
Сонце зсунулося за межу горизонту, темрява повільно проникала в кожну шпарину, об небо зачепився серп місяця, а Аліпій сидів на гробику й говорив із невидним собою. Щойно коли сонце виповзло з-за обрію у протилежному боці, Аліпій підвівся, вийшов з келії, і йому вдарила в очі світанкова ясність. Закриваючи очі, він подався стежечкою вгору.
Вночі з п'ятниці на суботу Аліпію не спалося. Він кидався в ліжку, хвилювався і думав над тим, куди завтра податися і де шукати Наречену. Він був уже в усіх місцевинах та в усіх кутках містечка. Але, коли почало світати, він вистрибнув з ліжка, зодягнувся, а Роксана зварила йому на снідання гречаної каші, приправленої салом.
Коли, з'ївши з поспіхом снідання, Аліпій вийшов з хати, сонце несміло споглядало з-за горба й освітлювало низинну частину містечка. Не роздумуючи, Аліпій скрутив направо й подався вгору. Коли проходив мимо будинку регістрів, побачив перед входом регістратора, який стояв під стіною — сумний і зневірений. Такого ніколи досі не бувало. Регістратор завжди цілими днями сидів у домі регістрів і ніколи не виходив надвір. Занепокоєний, Аліпій побіг до нього:
— Що сталося, друже, чому ви такий сумний?
— Сталося те, пане-дію, що я закінчив упорядковувати картотеку.
— А що в тому сумного?
— Сумне в тому те, що я був щасливий, пане-дію. Робота над картотекою одуховлювала мене, будила в мені почуття життєвости. Я почувався тоді потрібним. Працював вдень і вночі, спав тільки дві-три годинки на добу. А в особливому піднесенні й зовсім не спав. Я ніколи в житті не переживав такого екстазу. А тепер все скінчилося. Прийшов, мабуть, час вмирати.
— Та як ви можете вмирати? Цієї ночі напевно народилося кілька дітей, померло кільканадцять старих, а завтра, в неділю, будуть вінчатися. Хто їх зареєструє?
— Ваша правда, пане-дію! Ви дали мені нову мету! До кінця життя буду вам вдячний. А як ваші справи?
— Мої справи невеселі.
— Значить, ви не знайшли своєї нареченої.
— Не знайшов.
— Не сумуйте, пане-дію! Ви скоро зустрінете її. Я це відчуваю.
— Спасибі за підтримку.
— Я багато думав над вашою проблемою, пане-дію. І одного дня пригадав собі, що недалеко звідси є фортеця воєводи Степана. Він часто приїздив туди з родиною на літо. Бо між грубими мурами було прохолодніше й не відчувалося літньої спеки. Може, ви там зустрінете свою наречену або хоч дізнаєтеся про неї.
— О, чудова думка, чудова думка! А де ця фортеця?
— Ідіть отією стежкою попри дім регістрів униз. Там побачите перед собою яр, а з правого боку кладовище.
— Я знаю цю околицю! — радісно скрикнув Аліпій.
— Отож, ідіть прямо, пане-дію, не скручуйте направо до кладовища. Перейдіть яр і подайтеся на горбок. На самому вершку того горба, між деревами, стоїть фортеця воєводи.
— Ви оживили мене надією! До кінця життя буду вам вдячний! — крикнув Аліпій і побіг стежкою вниз.
Добіг на край містечка, перебіг яр і вже повільніше, бо задихався, пішов під гору. Щойно вполудне добрався на вершок і між деревами побачив велику фортецю з високою баштою на правому крилі. Фортеця була обведена грубим муром, у якому були вузькі прорізи. А спереду була широка залізна брама. Аліпій натиснув на браму й ледве прочинив її. Тоді протиснувся боком досередини. Перейшов подвір'я й опинився перед масивними дерев'яними дверима, побіч яких стояв високий гридень. Сиві вуси гридня спадали на груди, а з-під густих брів світили голубі очі.
— Чи можна зайти досередини? — спитав Аліпій. — Я шукаю свою Наречену Роксану, дочку воєводи Степана.
Гридень мовчки кивнув головою.
Аліпій зайшов до великої зали, посередині якої стояв довгий дубовий стіл із двома рядами стільців, також дубових. Під стінами стояли лави, скрині й полиці з вазами та полумисками. На стінах висіли великі портрети предків воєводи, які, чи то суворо, чи з докором, дивилися на Аліпія. Щоб уникнути їхніх поглядів, Аліпій пішов до бічної кімнати. Вона була значно менша, а на стінах, замість портретів, була розвішана найрізнорідніша зброя. Аліпій не мав ніякого відношення до зброї, тому вийшов на коридор і камінними сходами піднявся на башту. Там було зовсім порожньо — ні меблів, ні зброї, ні картин. Тут Аліпій нарешті усвідомив, що в фортеці нікогісінького не було. Він зійшов униз і через велику залу подався до виходу.
Але між портретами предків воєводи раптом помітив портрет своєї матері, княжни Олени. Йому затьмарилося в голові, сльози набігли на очі, — і він впав на кам'яну долівку. Коли прийшов до тями, підвівся, сів на лаву і вдивлявся в портрет матері. Вона була така молоденька, така красива, що Аліпій не міг втамувати напливу радости й гордости. Портрет цей, як казала мати, був намальований славним іконописцем Аліпієм у печерському саду. Але чому він опинився тут? — спитав уголос Аліпій. Правда, воєвода дружив з моїм батьком, боярином Данилом. Невже мати й батько померли, і воєвода Степан забрав цей портрет для збереження? А може, мати подарувала його моїй Нареченій як пам'ятку для нас обох.
Аліпій сидів перед портретом матері до смерку. Несподівано для себе самого він раптово відчув себе Аліпієм II. Встав, випростав плечі, гордо підніс голову і вийшов.
На другий день Аліпій II вилежувався в ліжку довше, ніж звичайно. Коли підвівся, пішов на потічок і викупався в холодній воді. Одягнув мережану сорочку, в якій матір відправляла його до Нареченої, вузькі чорні штани й жилетку зі срібними ґудзиками. Тоді зачепив один кінець срібного ланцюжка до третьої дірки на ґудзик у жилетці, а другий кінець ланцюжка запхав до правої кишені. Поснідавши, попрощався з Роксаною й дітьми, накинув на плечі чорну пелерину, наложив на голову ширококрисий капелюх і вийшов.
Роксана сприймала все це поблажливо. Він сотні разів прощався з нею, вибираючися в дорогу, і завжди повертався додому. Хоч досі він ніколи не вистроювався так дивно. Також сьогодні він був наче віддалений, наче чужий. їй навіть здавалося, що дивився на неї згори.
Вийшовши на дорогу, Аліпій II, не надумуючися, скрутив наліво й пішов у південно-західному напрямі, як радив йому коваль. Цим разом він знав, куди йти, і знав, що дійде. Ішов степом заледве не цілу годину, коли під видноколом побачив жмут дерев і садибу між ними. Він не хвилювався і не приспішав ходи. Відчував тільки ясність у собі й довкола себе.
Перед полуднем він був уже перед віллою Нареченої. Сів на ту саму лавочку і глянув навколо. Все було точно так, як колись. Вілла була збудована з білого каменю, дах покритий черепицею, а посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. Зліва ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай. Все було точно так, як учора чи передучора. Час тут нічого не змінив.
Аліпій II довго сидів на лавочці, але Наречена не вибігала до нього, як колись. Це трішки занепокоїло його. Він підвівся на ноги, пішов до вілли й постукав. Двері відчинила стара жінка. Струнка, висока, з довгим сивим волоссям і гарним хоч і порізаним зморшками, обличчям.
— Пробачте ласкаво, що турбую вас. Але я ціле життя шукав свою Наречену і щойно сьогодні попав до цієї вілли.
— І чого ви тут шукаєте?
— Та Наречену. Вона жила у цій саме віллі.
— У цій віллі ніхто крім мене не жив.
— Не може бути! Я вперше зустрівся з нею на отій лавочці. Перекусивши, ми пішли на ставок, і, коли вона роздягнулася, я був так вражений її красою, що, ридаючи, кинувся в кущі. Коли я опритомнів і почав шукати її, та її вже не було, ані ставка, ані вілли.
— Я вас запевняю, що в цій віллі жила тільки я.
— Не може бути! Я зустрічався з нею саме тут. Вона була прекрасна, — мала довге ясне волосся, яке сягало їй до стану, голубі очі, повні губи, вузький стан, широкі стегна. Якщо ви тут жили, то, напевно, пам'ятаєте її.
Стара усміхнулася гірко:
— Я вже давно себе забула…
— Що ви сказали?
— Нічого, нічого сутнього. Заходь досередини, старче. Ти втомлений і, напевно, голодний.
Аліпій II зайшов і радісно скрикнув:
— Я пам'ятаю ці різьблені дубові меблі! І портрет воєводи Степана! А там у щальні повинен бути великий стіл з черешневого дерева, на якому викладена з кахель Тайна Вечеря!
Він побіг до їдальні й застав стіл на тому самому місці, що колись. Жінка повела його до кухні й посадила за той самий округлий столик. Не було тільки огрядної кухарки.
Жінка поставила перед ним буханку хліба, масло й кухоль молока. Аліпій II їв скоро й пожадливо. Ніколи в житті хліб не смакував йому так добре.
Підкріпившися, Аліпій II ще раз глянув навколо:
— Дивно, дивно… Це мусило бути тут. Я впізнаю усе!
— Крім нареченої, — промовила пошепки жінка.
— Що ви сказали?
— Нічого, нічого, старче. Ідіть, шукайте, бо і так уже запізно.
Аліпій II кивнув головою, вийшов і побіг степом навскіс. Жінка стояла на порозі, дивилася йому услід, а по її обличчі стікали сльози.
Аліпій II біг, а вітер роздував його сиве волосся. Жінка стояла на порозі й дивилася, поки його постать не зникла за обрієм.
Нью-Йорк — Київ, XI. 2001 — II. 2002