«Ні, голубе, це насущність. Така ж вірна, як добрий день, як молитва. А казку, якщо хочеш, я тобі розповім. Ти нині при грошах, то веди мене в той генделик».
Завдяки моєму супутнику, в корчемці «Срібна підкова» нас стріли як панів. На масний стіл постелили конопляну церату, поклали миси з гарячими телячими тельбухами, приправленими парадичками, шкварки, квашену городину. Накраяли житнього хліба, дали кам’яну сіль з перетертими пахучими травами. В ребристі погарчики жовтого скла нам наточили густого цвайгелта. Мордко взяв питво двома довгими перстами й припросив: «Перше слово за тим, хто платить».
«Будьмо здорові й бережені Богом!», - виповів я заздоровницю, яку чув від старого Галаса.
Вино, стягуючи губи і язик, пішло вглиб, розбуркуючи серце. Мені стало весело, я вперше частував, та ще й якого чоловіка! Може, ця корчемка йому й належить, бо так догоджають його смакам. Без принуки принесли на полотнині обібрану цибулину, пан Мордко загорнув її і потовк п’ястуком, посипав сіллю, перцем, скропив оцтом і олією. Саме того разу він навчив мене їсти цибулю з хлібом як окрему страву.
«То слухай мою казанку, - мовив, смачно плямкаючи. -Вона про пастуха. Якщо тобі кортить дізнатися щось про овець, ти звернешся до пастуха, чи не правда? Маю на оці двоногих овець».
Довкола голотилися хмільні людкове, але я не чув їх. Я споживав смакоту, але й смаку її не чув, бо всім єством поглинав оповідь Мордка. І вона в’їлася мені в голову на все життя. Ось його казанка.
Жив собі молодий пастух. Тяжко жив сарака. А доки не був пастухом, то ще гірше. Він був сином мандруючого жида, що колов смерекові гонти й стелив ними дахи. їх плем’я колись прибилося в Галицьку Русь, де король Данило прихищав майстрових людей. Але набилося їх сюди стільки, що місцеві цехові братчини тіснили прийшляків-іуцеїв у відруби, в хащі. Так вони перелізли через Карпати й допалися Угорської Русі, себто нашого краю. Жона того гонтаря в дорозі дістала болесть і згоріла у вогняниці. А він із малим сином ходив від села до села, напрошуючись до роботи. На одному плечі носив сокиру й тесало, на другому
- тайстрину із заробленим хлібом. Легка плечова ноша, сердечна була важчою.
Спали вони на сінажі під голими ребрами бантин. Крили споро, аби дощ їх не прав, вночі місяць і звізди їм підсвічували. Малий рахував ті звізди, бо більше рахувати не було що. Так і навчився числити. В багатому селі гуцули поклали нову церкву, покликали гонтаря до укривку.
«Якщо перекриємо цю церкву, стягнемося на кобилку»,
- втішно сказав отець. Хлопчук уже марив собі, як вони їдуть возом і дерева розступаються обіч, а піші люди знімають шапки перед кінними.
Смолиста ялиця легко кололася, гонти сліпили очі на сонці. Пересохлі дощечки дзвеніли, як струни гусел. Хлопець складав їх при стіні, ув’язував у бунти, аби легко було потягти мотузом на дах. Пахло живицею і сіркою, бо пражила немилосердна спека. Заступала субота, і вони пішли змитися в поточині, щоб проказати подячну молитву за плідну седмицю. А біда пішла за ними слідом.
Пронісся вуличкою на коні бубнар, іскра з-під копита стрілила на мотузок, ізсуканий із клоччя, а від нього гонти зайнялися, як скіпки. Та хто це чув, хто видів?! Увиділи вже як церква горіла білим смолоскипом у розпеченому небі. Приголомшені страхом, зорили з-за кущів, як довкола пекла тріпоче розтривожене село. «Де гонтар? - гуділи люті голоси. - Жид спалив християнську храмину! На вила нечестивця!» І вже бігли назломиголову хто з барткою, хто з колом, хто з каменем. Отець ухопив сина за руку й потяг за собою. Перескакуючи потік, послизнувся на камені і розтовк коліна. Так і лишився лежати, як мостик через воду, лише хрипів молитовно: «Переступай через мене і біжи в хащі. Заклинаю тебе на порятунок! Ти єдина моя насінина...»
І син перебіг його тілом. До скону свого, до посліднього свого притомку відчував він п’ятами ребра свого нещасного вітця. Того в поточині й зарубали роз’ятрені гуцули, і крівця його стекла, як пожертва, в обезхрамлене християнське село. А дітвак загубився в пущах, спав у вирвах, тьопав ягоди, скубав травицю, винишкував пташині гнізда. Аж доки не прибився, як лісне звіря, до полонинської стаї. Вівчарі його залишили - псам поміч.
Малий ходив коло овець, тягав воду і паліччя, збирав гриби і товк ягоди вівчарям на брагу. А коли ті напивалися,
- танцював коло ватри, ляскаючи долонями над головою, бо так чинили його кревники, коли сходилися на пурим. І за це він діставав двічі в день кулешу і кварту молока. Як і кожен із вівчарських псів. А інше давали няньо-ліс і мати-полонина.
Коли вийшов у стаю пан-газда, зубатий, гостроокий гуцул, дітвака приховали за колибою. Та налетіла нагла буря, гримотіло й трясло горами. Хмара, що зачепилася за тройко височезних смерек, урвалася і вергнула на землю водами. І путівець обернувся в річище, і погнав у долину глинисту каламуть, і вхопив закрайок кошари, і поніс із собою ягничок. На долі, перед знавіснілою рікою, тваринки зачепилися за прибережні корчомахи і жалісно блеяли. Вигоном носилися вівчарі, лускали пугами й затулялися руками від зливи. Пси вицірювали писки і градини цокали об їх зуби. Пан щось гойкав і бив себе п’ястуками в широкий, аж під груди, черес.
І тоді випурхнув із криївки малий вівчар, скотився дощовою лавою у видолинок. Оперезаний сиром’ятною гужовкою, наготовленою для непоступливих баранів, він прив’язав себе до вільхи і дістався до ягничок. І брав кожну на руки і сунувся з нею на тверде. І всіх переніс, котрих не встигла забрати ріка. Вівчарі влегшено витирали мокрі чола. Пси винувато щулилися. А дідич нервово набивав піпу черленого дерева. Дітвака нараз привели йому на очі. Він кинув йому на мокрі плечі свій сердак.
«Не знаю, що ти за єден, але я твій боржник. Вибирай собі найліпшу ярку. Це раз, а якщо зголосишся в мене вівчарити, матимеш рівну з усіма платню, аби мав із чим перезимувати».
«Я не маю де зимувати», - сказав хлопець.
«Тоді дістанеш і дах».
Хлопець здригнувся, він боявся цього слова - «дах».
Вівця, яку він вибрав, виявилася кітною і привела двоє ягнят. Вівчарі не раз підбивали хлопця пустити хоч одне під ніж, аби смачно кружком повечеряти. Той не давав, загороджував ягнят собою. Ватаг стриножував спокусливців, аби не накликати панське невдоволення. Під зазимок вертався вівчарик із випасу з трійцею стрижок, своїм будзиком сиру і тайстриною вовни. В панській вівчарні знайшовся і для них закут, а на сіно для своїх овечок він заробляв.
Пана Голодняка мали за найбагатшого чоловіка в підкарпатській Гуцул її. Йому належали цілі спади горового лісу, тартаки, копальня з мармуром, ропне озеро й оцетниця, його дараби приденно провадили кряжі Чорною і Білою Тисами. А отари його хто б і порахував. Був той Голодняк таки голоден на гроші. І вони стікалися в його скрині, як повеневі струмочки в низинне річище. Бо гроші таку мають вдачу - ліпитися до грошей, а вутлий і порожній гаман обминають. Вони, як вода, люблять текти руслом прямим і широким. Але ж ріка з чогось починається! Не один із заздрісників Голодняка гризся цим, спадаючи на милість долі і щасливий трапунок. Такі люди називають щасливцем і рибаря, котрий роками так пізнав повадки риби, що всупереч вітрам і течіям закидає сіті там, де вона є. Ці заздрісні люди схожі на вічно голодних і кволих псів, котрих нагодували досхочу, і вони ходять погордливо й гризуться між собою, доки в кориті щось є.
Той хлопець-приблуда не був таким. Він не сушив собі мізки журою про чужу маєтність, він ревно стежив, аби були повні корита панської худоби. Панові це подобалося, і тому повною була і його миска, і ясельця його худібки. Коли прийшла ярня пора мішання і ватаги затрембітали збір, пан Голодняк виряджав його в полонину з такими словами: «Мені не до дяки, що ти ведеш на випас і своїх овець. За ними ти будеш ходити ліпше, як за моїми. То який ти при цьому мені слуга?!»
«Що мені робити, пане?»
«Не знаю, - сказав суворий маломовний гуцул. - Ти можеш відділитися й вівчарити собі сам. А я найму другого».
«Купіть від мене овець, - несподівано попросив дітвак.
- Тоді ні ви не матимете клопоту, ні я».
Голодняк дав йому за трьох овечок десять ринських, хоча на торговиці можна бупо взяти стільки за одну. Але що, вівці жидюкові й так далися майже задаремно, а тут ще й гроші. Тоді в селище прибився його далекий родак, що гендлював худобою. Довірився йому, що йде на поляки за дешевими кіньми, а коли діло обтулиться, - дасть йому за позичені десять ринських ще стільки ж відсотків. Хлопець і дав. А поготів, коли звіз у долину сир, дочувся, що родак його махляр і конокрад, і зараз сидить у темниці в Хусті. Так звітрилися його гроші.
Зігнали з полонини отари на зимівлю, став хлопак перед паном-ґаздою.
«За чим ти прийшов?» - звідає Голодняк.
«За виплатою».
«Овва, ти багатий чоловік, що панам продає і позичає, а при цьому їсть чужий сир і вбирається в чужі лахи. І ти просиш грошей?!»
Вівчар стояв мовчки, заземливши очі. Він, як і пан його, не любив много пискувати. А пан провадив далі твердими від спокою губами: «Першу дурницю ти вчинив, коли продав мені своїх овець. Кожна з них могла вкотити бодай по ягничці, і ти вже вернувся б з малою отаркою. Міг спродати сир і вовну, а по другім-третім літі вже сам наймав би вівчарів. Друга дурниця - позика. Я не дорікаю за те, що ти позичив, бо гроші мають «робити» гроші. Але ти не смів віддати всі гроші, що мав. Чоловік без копійки за душею -пустий, як порхавка, і така ж пуста його планида. Вчора ти давав, нині просиш, що ж буде завтра? Завтра понесеш жидові в заставу сорочку й станеш йому довічним рабом. А сам своїх рабів вірних згубив на пні!»
«Яких рабів?» - обмер хлопець.
«Яких? Малих німих рабів, що служать нам ревно й справно і нігда не злукавлять, не прозрадять, як слуги-челядники, котрі зизим оком прицінюють твої статки, а руками трощать твій реманент. Я кажу про гроші, котрі всьому голова. Просвітники, попи й пропийдухи будуть тобі казати, що гроші не головне. Так, не головне, бо вони стоять попереду головного. Казатимуть, що за гроші не купиш здоров’я. По правді, не купиш, але без грошей скоріше його втратиш, ніж із ними. Не в грошах щастя, - толоче жеброта. Може, й не в грошах, але з ними маєш більше волі і спокою. А хіба це не щастя?!»
«Тоді і я щасливий, бо без гроша, маю спокій і волю йти на всі чотири вітри», - всміхнувся хлопець. Його звали Цало. Повного імені ніхто не знав, так його кликав батько.
«Так, Цале, можна вандрувати на всі чотири боки, і ти повсюдно будеш дома*. І кожен вітер, що дутиме в твої плечі, буде попутним. Але так буде лише тоді, коли ти матимеш гроші».
«Я вам, пане, вірю. А колись, може, й на собі звірю. Коли теж матиму гроші».
«Ти їх матимеш. І матимеш много, якщо примусиш їх служити собі. Бо той, хто служить комусь за гроші і хто служить грошам, ніколи не має їх доста».
«А скільки чоловіку доста?» - запитав Цало.
«Є міра в розумного чоловіка, але немає міри в грошей. Якщо ти відкриєш для них греблю, гроші, як вода, заповнять усю просторінь і потечуть з твоїх рук далі. Так, що ти вже й не встигатимеш за ними. Але то нічого, наситивши тебе й твоїх зродників, вони служитимуть іншим, світові. Бо така правда: зі світу до тебе гроші приходять і в світ вертаються. Як і ми, тілесні: із землі - в землю. І ти не смієш порушити цього закону, не смієш перегатити золотий потік. А ще - мусиш бути пильніш і стійким, аби не втопитися в ньому».
«Хе, втопитися в золоті! Смішно».
«Це не смішно. Це велика потуга й покута. Лише кожен десятий знає, як заробити гроші. Кожен сотий - що з ними робити. І, либонь, один лише на тисячу прихитряється, аби гроші робили гроші».
«Як це?!» - вихопилося в хлопця.
«Чи не хочеш ти стати отим тисячним?» - курилися крізь зуби разом з люльковим димом голоднякові слова.
«Та де, - опав очима Цало. - Чудно таке чути».
«Чудно тим, хто казками годується. А тим, хто діло звершує, - це простий триб. Та якщо не віриш - і не треба. А повіриш - сам скусиш».