На самій плішці гори зведено панські палати, лицарську хоромину і церкву. Верхній двір охоплений кільцем бастіону, що вистромлює в небо на тридцять ліктів сторожову вежу.
Недавно тут прибудовано відкриту аркаду, на ній укріплено мотузяну підойму, щоб доставляти з підошви гори харч і зброю, минувши околичний шлях.
Три круглі башти покладені ще Федорком Корятовичем, під одною вигином збігають вузькі сходи в середній замок. Тут порядкує челядь, військо, в боковій кам’яниці живе комендант. Дві вежі нової будови обернені на захід і схід двома звіздами - на честь двох ясновельможних Дьєрдів, вітця і сина. Серединну площину охороняють фортечні стіни з чотирма бастіонами, обнесені кругойдучим яром. Тут же розміщена й велика зброярня. Під наземними приміщеннями углиблюються каземати. Є ще й третій і четвертий приступок Паланку. Вони сполучаються підйомними мостами, що одночасно стають непрохідною брамою на воротах. Аби напасникам дістатися Верхнього, княжого замку, треба було брати приступом нижній і середній. Кожен з них міг відрубно від іншого боронити себе.
Тепер замок обносять новими укріпленнями, над якими стримлять гостроконечні бастіони. Стелиться звідний міст, обновляюються дубові бервена частоколу, поглиблюється рів, що має стати водночас і рибним озером. Людей на роботи стягують з усіх довкружніх сіл.
Закрайок мого саду виходить на річкову заплаву. Звідси відкривається правий берег клаптями нивок, хижок, млинів, хлівів посеред блюдець боліт. Але мій зір щепить лише ворухке гурмище між білих тіл деревини. На траві ребряться стрішки дерев’яних загат. їх удень мочили, аби набрякли й стужавіли. Витягнені на берег, щити жовтіють плямами, як шкури рисі. Вільхове дерево не боїться води, воно спиває її з підбережжя цупким корінням, а невдовзі загатами здержить течію і віджене її вбік. Для цього збоку прокопають ліниве русельце і здурять Латорицю, доки битимуть у її річище кілля биків.
Поволі вгомонюється залюднений берег. Ціряться проти місяця зуби пил. Доокіл ватрищ сушаться овечі гуні й топанки з сиром’ятної овечої шкури. Остигають котли зі смолою. Від них ледь тягне пахом безсмертника, гусячого пера і варених раків. Все це домішується в смолу, аби міст служив вічно, був кріпким і щоб вода стікала з нього, як з гуски. Люди розбили напинала, під якими стелять собі для спання. І спроквола молотиться солома бесіди. Руки зливають водою з ближньої криниці. Ріку не рушають, не гідно до пори, до часу її тривожити.
Вільгий повів вітерця розмочує звуки, рве голоси. «Ми, майстри, що загадаєш, учинимо, - долітає смішкуватий гомін. - І віник березовий сплетемо, як добре прикладемося...»
І раптом щось писнуло - струна! То циган Лойчі, що ночує у випаленому дуплі в’яза, ладить гуслі. Ті гусельки з пазухи завбільшки з долоню і смик - як палець. Зате яку зроджують нуту, аж кров гусне в жилах, а жили від жалю самі в струни витягуються. Грає він поважно й відчужено, немов сам на цьому світі. І тягучим приголоском помагає струнам, доточує смутку. І берег слухає, і ріка витяглася заніміло, і дерева мої слухають стоячи, і риба присмирніла в нічній гонитві. Немита циганська рука з кінських волосин чари пряде... Може, з якоїсь темінної вирви чує цю нуту й вона, жінка-змія, що чіпкою кітвицею прив’язала мене до цієї ріки, прибила до цього кусня земної тверді.
Скільки було жінок милих серцю і тілу - і звітрилися з серця, і забуті тілом. А ця, ніколи й не бачена, не чута -завжди десь тут, коло мене. Може, тому, що пішла в цю ріку з моїм пупцем...
Останню седмицю я не прилюдний у місті. Мої поприща
- берег, двір, сад. Зате на вулицях я повсюдно на язиках.
«Пан Кутьо затіяв нову задужбину. Відкрив, школу, лічницю сиротинець, купальню для бідноти... І от ще одну пам’ятку кладе собі прижиттєво - міст... Заласкавлює небо, мостить душі дорогу до раю...»
Ніде по світу я не стрічав стільки людей, як у нас, схильних до ремствувань і нарікань. Люди, котрі в житті самі нічого не початкують і не звершують, легко втрачають терпіння й віру і хибно судять про діяння інших. Плещуть про мене: «Він, як соняшникова паляниця зернятами, набитий грошима». Люди добрі, та я, як соняшник зернятами, начинений турботами. Бо там, де великі гроші,
- великі клопоти і збитки. От і мордуйся - як зиск із оборуцки перевести не на марницю, а на громадський хосен. Бо сам я і рідні мої давно вже ситі хліба.
Чи є сенс переказувати їм, неситим крикливцям, Симкові слова, що твердо, як вухналі в копиті, сидять у моїй голові? Слова про чин земного служіння.
«Гроші пливуть до моїх рук, бо я знаю їм лік і керунок,
- зізнався якось я ченцеві. - Розумію, це не богоугодне діло. Написано ж: Богу- Богове, кесарю - кесареве. То що, тепер мені згорнути свої статки в ріку, вбратися в хламиду і взяти до рук ціпок?»
«Ти гадаєш, - лагідно мовив Божий Симко, - якщо з’явиться ще один жебрак у цуравій хламиді, то світ зліпшиться? Коли хочеш знати, Ісус ходив у тонких білих шатах і не цурався дорогих пахощів. Ходи й ти, синашу, в шовковій сорочці й ногавицях доброго сукна, котре тчуть твої люди. Це вбрання тобі так личить», - у кутиках його сірих уст таївся тихий усміх.
«Але ж написано, отче: радше верблюд пролізе у вушко голки, ніж багач у Царство Небесне...»
«То будуй царство тут, на землі, - незворушно ввернув чернець. - Маєш для цього й снагу, і гроші».
«Я й будую... руками. Але душа просить іншого. Що ж мені робити, отче?»
«Робити. Ти сам собі й відповів: робити... Покажи мені діла свої, і я покажу тобі твою віру, казав Яків, покликаний Господом. Ми з тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм під пір ’я і не вистуджує крил...»
...Я й цього разу нічого не казатиму їм. Най собі гадкують, най тішаться своєю проникливістю: пан Кутьо стягнувся на чергову пам’ятку, звершує ще одну задужбину для влегшення душі...
«Покажи мені діла свої... Покажи мені діла свої...» -шепотіло листя трепети наді мною. Я відчував безмежний спокій і якусь осібну тишу серця. Хоча світ довкола жив голосами. Збивали річкове плесо риби-головатиці, хапаючи мотиля, осміліли жаби в озерці, зітхнув у пасіці пробуджений пугач. Це означало, що утвердилася кінцево ніч, котра перегодом переллється в день нових трудів. Я вже чекав його, новий день.
Якби мене спитали, що є твоя земля, Підкарпатська Русинія, в чому її коренева ознака? - я б відповів: «Бачите вишиваний рукав моєї сорочки? Чорне - то земля, зелене -дерево, синє - вода, черлене - вино. А біле - то співанка. Бо русинська пісня весь білий світ бере в обійми. Наша душа через неї говорить, журиться й тішиться».
Першу співанку я почув від годувальниці Влени. Вона не мала звичай брати мене на руки. Але за доброї дяки саджала собі на ногу й погойдувала, цигикаючи тягучу співомовку: «Цуру-цуру до баби, а баба дасть пів-лаби... Цуру-цуру до діда, а дідо дасть півхліба...»
Баба з тої пісні мені не любилася, бо нащо мені її лаба-нога? Тоді я ще не знав, що замогливі верховинці називали «лабою» ще й свинячий окіст, підкопчений біля комина. Зате дідо видівся мені великим, добрим, з білою бородою, що крає буханку, а окраєць простягає мені. Тоді, коли слухалися ці співанки, ні хліба, ні діда не було.
Той образчик голодної дитячої уяви так запав мені в пам’ять, що я аж здригнувся, коли він з’явився наживо у віконному прорубі замкового каземату. То було в заполуцень. А в ранковому провидненні, коли я вертався з міста в Паланок, трапилася ще одна стріча.
Аби марно не збивати куплені постоли-шкуряки, я роззувся і кинув перев’язь через плече. Босими ступнями землю чуєш, як вухами воздух. Чоловік народився, аби не відділятися від землі, бодай ногами мати з нею зближення. Як чуються наші борозни на стопах-так і голова. Як пальці ніг - так і очі. Ступні - то наші другі два серця. Так учив мене Лінь. П’яткою він кришив камінь, а великим пальцем ноги пробивав вражі груди.
«Звідки ця сила?» - дивувався тоді я. «Від землі, - скупо пояснював Лінь. -Я втягую її в гарячий клубок між ступнею і п 'ятою (там, де в нашому сліду прогалина), аж доки він не затвердне в крицеву підкову, якої не видко, але нога твоя набуває сили бойового коня. Бо в ній злютоване множинно все те, що є в самій землі». - «Та як брати від землі оту силу?» - «Це доступне лише при молитовному заціпенінні, коли звільняєшся від усіх думок і бажань. Але затям, що тоді нічого іншого від землі більше не черпнути - ні любові, ні радості, ні багатства...»
Тоді я остерігся тої науки. Сили трощити людей я не шукав. А такої сили, яка б їм помагала, Лінь не знав.
...У заволоці вранішнього туману я вчув ногами дрижання. Воно було слабеньке - не кінний рій, не бричка, тупотіло щось легеньке. Я обернувся проти вітру, і нюх скоріше мені провістив, ніж очі: в запах молодої кобилки вплітався ще якийсь, заглушений вітром, бо й сам був зітканий ніби з вітру. Я згадав: із цим запахом приходить літня гроза, що нагло паде з Турянських верхів. Але ні лункі згуки довкола, ні сухий порох під ногами не віщували зараз бурі. Проте вона надлетіла, розсікла туман, здійняла гривки куряви. Я ледве встиг відсахнутися - дісталося лише плечу. А буря прошуміла, підхопивши мою обувку. І летіла б далі, якби постоли не зачепилися за корч. Цупка шнурівка не враз урвалася, конячину обернуло і з неї впало щось м’яке й біле, як сніп. І йойкнуло. Я кинувся туди і в розвидні узрів розмаяне дівча, що навколішках розглядало мої постоли. Гостро блиснули спідлоба очі.
«То це твої?» - пробився через замішання голос.
«А чиї ж, - відбуркнув я. - Летиш, як дурна».
«Я дурна? Дурні замість голови на плечах постоли носять».
«Мої постоли, де хочу, там ношу».
«Носи на здоровля».
«Еге, здоровля! Вдарений бік-як дерев’яний. Ачей твоя кобила залізна...»
«Сідай на неї, довезу, куди треба», - тремтячими пальцями дівка зв’язувала шворку.
«Дай сюди!» - видер з її рук шкуряки, першу свою найдорожчу покупку, і почалапав далі. Ліва рука висла, як перебите пташине крило. Чую, непідкована кобилка затюпала слідом. Дівча похитувалося на ній, звісивши за боком ноги. Ніякої вуздечки, ніякого сідла. Білі ноги зливалися з молочним туманом. Мене кололо болем на кожному кроці, а їй кортіло пискувати:
«Куди мотляєш: до Паланку чи далі?»
«Під замок, на роботу».
«А я теж туци няньові щло несу. Хочеш заїсти?»
Коли я не хотів заїсти?! Але змовчав.
«Якщо страви не хочеш, то вкуси хоч завиванця».
Я ще грізніше мотнув головою.
«З товченим горіхом, поливаний медом. По правді не хочеш?» - лукавинкою бринів її голос.
Я німував. I вона притихла. Лише кінські копита говорили між собою. Вже під самою горою добіг її погук: «Чуєш, а це недобрий знак - те, що перев’язь із твоєю обувкою порвалася. Це віщує, що одна нога твоя тут, а друга десь інде. Не держися цього місця, хлопче».
«А ти провидиця?»