«Найдорожчий мій сину, даю останні тобі уроки - як маєш уладнати в своїй душі звичаї, котрі порятують від хибного шляху, добудуть тобі чесне ім ’я і постелять життя в добрій славі.
1. Богові молись. 2. Батьків люби. 3. Родичів шануй. 4. Дароване бережи. 5. З добрими знайся. 6. Не кличуть - не йди. 7. Будь охайний. 8. На вітання не скупись. 9. Старшому поступися. 10. Вчителеві корися. 11. Живи у скромності. 12. Дбай про майно. 13. Будь ревним у праці. 14. Дбай про дім. 15. Позичати не відмовляй. 16. Кому даруєш, зважай. 17. Гостюй рідко. 18. Не пересипляй. 19. Жону люби. 20. Присяги дотримуй. 21. Вина не перепивай. 22. Воюй за отчизну. 23. Не будь легковірним. 24. Легковажних уникай. 25. Книги читай. 26. Що прочитав, пам ’ятай. 27. Дітей навчай. 28. Будь лагідний. 29. Без причини у гнів не впадай. ЗО. Нікого не висміюй. 31. На людський поклик не запізнюйся. 32. Не відмовляй у порадах. 33. Чесноти вигострюй. 34. Вправляй тіло. 35. Гри в карти і кості уникай. 36. Словесність рідну й чужу вивчай. 37. Доброму плати добром. 38. Порадами не розкидайся. 39. Не лихослов. 40. Суди по правді. 41. Олжі ні в чому не припускайся. 42. Близьких переконуй терпеливо. 43. Слабшим не гордуй. 44. Діла силою не верши. 45. Встановив закон - дотримуй його. 46. Добродійство не забувай. 47. З убогого не смійся. 48. Судити не поспішай. 49. Чужого не пожадай. 40. Берися лише за добре діло. 51. Будь люб’язний».
Напуття були виписані стовпчиком, а числа округлені, поцятковані, похрещені й посновані плетивом ліній. Цю хитромудру павутину й силкувався я розчовпати до ранку. Та намарне.
Тепер ми шли цугом, беручи вліво, на кам’яницю, що вела на ляхи. Йшли мовчки, пересохле листя тріщало, кришилося під ногами. Доки я крився в ямищі, заосеніло.
Під Черленою горою ми стали, аби прощально вклонитися Мукачеву, що рябіло в долині, перетяте синьою косою ріки. Я добіг зором до Паланку, вхопився за сіру цятку злощасної вежі. Чи він там і далі? І як йому там? Напружені очі запекло
- і замок зламався в набіглій сльозі. Я ще силкувався знайти затуманілим поглядом Соломчину дільницю, але горбатий подорожанин настійливо торгнув мене за плече.
Згори ми побачили, як розпутиною тяглася ламка вервечка псарів, кожен держав на повідці двох-трьох псів. Попереду чвалав жеребець чолового пікера. Я одразу впізнав його ключкуваті рамена - пан Лойко! Хоча виправа його вже була не тою, і чоботи забрьохані болотом, і комірець не свіжий, і втома нарізала за ці роки зморшки на чолі. Страх закаменів мені в груцях, тіло в шлючих мурашках увібралося в рясу. З того часу я заматерів, заріс, каптур спадав на очі -не мав би він мене впізнати. І для псів я мав віднаду -хрінницю. На неї покладав велику надію. Брат Никодим витяг i-за пазухи павісу з Богородицею, прикріпив до патериці, поніс перед собою. Порівнявшись із псарями, вклонився: «Мир Божий над нами!»
Псарі кивнули. А пан Лойко відповів тріскучим, як лист під ногами, голосом: «Хто такі і куди?» - «Божі люди ми. Зачинаємо хід до Лаври Кийовської, аби вклонитися мощам нашого преподобного рождака Мойсея Угрина». - «Кожний підходь до мене й називайся», - втомно скомандував пікер.
Ми видовжилися чергою. «Я Никодим, інші за себе скажуть. А задній неборак народжений глухонімим. Служка при отцеві Симеоні, котрий панів офіцерів сповідає». Мої попутники голосно казали свої імена. Псарі запалили люльки. Пси млоїсто кривили писки, мотали головами, чуючи звіддаля осоружний припах. Коли дійшла моя черга для поклону, пан Лойко сердито шарпнувся до обслуги: «Хто дав зволення курити коло псів?!» Лише я тут розумів, що псів дражнить не дим від бакуна, а зовсім інше.
Від самого же пана Лойка ніяк не пахло. Він загубив свій запах. Кажуть, коли чоловік утрачає свій запах, він утрачає потугу, внутрішню твердість. Але так це чи ні, знав лише він сам.
Тоді він так і не зустрівся з моїми очима. Зате я краєм ока запримітив приторочений до попруги коня мій тюремний сіряк, викинутий на берег Божим Симком. Вони все ще мене шукали. А ми пішли собі розпружено далі. Мовчазним ключем потяглися. І птиці пролопотіли в небі, правили, як і ми, на схід сонця. Вітер бив їм у груди, і летіти від цього було легше. А людині проти вітру йти важче, бо людина не має крил.
Приставали ми рідко й накоротко. Гріли руки над ватрою, їли присолений хліб і солили вогонь, аби позбавитись застояного запаху. Уже за Мохнатим, перед спадом на другий бік Карпат, востаннє напилися води з поточини, що дзюрила з-під скали. «Пий, броднику, - глипав на мене скоса, як птиця, брат Никодим. - Рясно мочи нутро. В дорозі часто змочують колесо під обручем». Я пив смачно і жадібно, аби напитися своєї води надовго, на півжиття.
Своя вода... Які прочуття збурюють ці прості слова! Бо все па світі схоже, лише не вода. І все па світі має запах, лише не вода. Зате на смак вона така різна. О, на цьому я таки розуміюся! Навіть коли п ’єш ту саму воду з різного посуду - це інша вода. Із залізного горнятка вона солодка. Із скла - тверда на зуби. З каменя - тяжка для серця. Із жмені—м ’яка й податлива. З дерев 'яноїконовочки - сонна, притихла. З листа лопушного - гіркувата й щиплива. З волового рогу - ламка. Через тростину - вичахла, перестигла. А найсмачніша вода, коли тягнеш її з жерельця губами - гостра, дражлива, ситна. Тоді вода довірливо відкривається тобі, як жінка, що простягає свої уста.
Ми йшли, а дні відлітали вкупі з листям, всихали й коротшали. Ми вибирали дороги малолюдні, околичні. Ми держалися течії річок. «Риба може не знати, куци пливти, зате знає це ріка», - казав брат Никодим. Дзвінкими ранками дерева всідалися під важкими росами, і моє серце купалося й свіжіло в привіллі днів. Я зживався з простором і розчинявся в часі. Я відчував, що якась таємнича Рука водить мене цим світом. І передчував, що ця Рука знайде для мене схоронне місце, де я можу зачаїтися; вона засвітить ніч звіздами, аби я, не падаючи, міг блукати в темряві; і вітром спасенним завіє сліди моїх ніг, аби збаламутити переслідувачів. У свіжих водах очистить мене, у віщих глибинах зміцнить і на сонячних долинах зцілить гіркими травами...
Ніяка промовленість не охопить те пережите й прожите мною, те, за що я дякую Тому єдиному, що приймає мою темність і мої сумніви. Любов Його знаходжу й визбирую на кожному кроці і повертаю Йому, як найдорожчий мед моїх трудів.
Я вертався заднім зором назад - і видів хлопчика, що топче п’ятами порхавки на толоці; занурює личко в траву і слухає, як ворушиться коріння; клякне в намулі ріки з розпростертими руками, і риба, як задурманена, йде в його обійми; дереться крізь шипшину до сойчиного гнізда, а потім дає щенятам зализувати подряпини... Мені здавалося, що я вертаюся в рай дитинства, а це душа верталася до мене, теперішнього, обновленого, щоб іти зі мною далі.
...А далі було всяко - рясно і густо, звично і чудно, стерпно і не дуже. В мене стачить пам’ятливості все те описати, але чи стане твого терпіння, дорогий читальнику, все те зчитувати? Шануючи твій час, а рівно й очі, я міг би попасом, як молода козичка, пробігтися горбами й видолинками свого життєпису. Там скубнувши, там хапнувши рісочку, котра соковитіша, посутніша.
Міг би розказати, як у яругах Подолля заскочили нас якісь збіглі люди і ми стали кружка в оборону, як навчив нас брат Никодим, наїжачивши гостряки палиць. І ті харцизи з галайканням посунули на нашу купку. Горбун Григорій колесом кинувся їм під ноги, першому простромив пах, другому перебив ноги, і сам був потятий різаком. Мовчкуватий здоровило Шимон перебрав від поводиря хоругву, згорнув її і наконечником з кутим хрестом зачав хрестити голови напасників - аж черепи тріщали! Доки і його не досягло чиєсь било.
Наші дрюки проти їх заліза не зброя, розумів я, і голу руку можна подовжити лише одним способом. Скочив до намитого шанця, закотив рясу і набрав у неї каміння. Жбухав я навісно і прицільно - межи цятки очей. Рука не знала промаху, то один скрикував, то другий. Напасливий гурт похитнувся і став. А я вже набивав новий подолок, вибирав вовкуваті вирла і посилав їм камінний град. Та ось рука здригнулася й повисла ціпом, а тіло зламалося навпіл. Пекуча гарячінь розтеклася в нутрощах. Падаючи навзнаки в рівчак і кривавлячи воду, я чув, як у скроні гупають копита f лункий подзвін протинає вуха. Далі щось захолодило мені черево, щось давке перетисло серце і наче з другого берега, через шумний вир, пробивалися голоси:
«Ратищем’го дістали. Міг бути наскрізь прохромлений, та монета в поясі здержала вістря. Ковзнуло під ребро». -«Пусте, очухається ваш ченчик». - «Він не чернець. Рукомесник єсть, криниці копає. Може б ви його, панове, на свого воза поклали. Десь і згодиться при службі». - «Хіба що могили копати, бо криниць на Украйні повно. А от з могилами нестача. Го-го-го-го!» - «А ви, добрі люди, приберіть собі той рятівний дукат. Хоч і щербатий, та срібний». - «Що мелеш, монаше! Ми собі гроші добуцемо шаблями. Ти ліпше благослови на дорогу, бо кров’ю тяжко привертати Божу ласку». - «Ідіть у мирі, здорові й бережені
Господом!» - «Ой, не знаю, отче, чи в мирі... Клади вже свого продірявленого на фуру, та гадкуй, аби нам торби не закривавив... Гей, уклоніться там і від нас Кийову! Кажіть, що кістьми дорогу до нього стелимо. А ви, товаришочки, нумо в сідла! Егей!»
Бесіда прибутніх дуже до нашої була подібна, але якась кругліша, наспівна, підбита вольним вітром. Мою рану змивали горілкою-полинівкою з розколоченим у ній гарматним порохом, і скоро вона засохла й затвердла, як кізяк. На п’ятий день я саморучно правив однокінною каруцою, а по седмиці путі вже обходив коней, носив воду і хворост до таборового вогнища. Відробляв свій порятунок.
Волею прикрого нападку так і не судилося мені вздріти осяйні верхи Печерської лаври, зійти в достославні печери, де кожна п’ядь дихає святістю. Брат Шимон дорогою оповідав мені про них скупо, але з душевним придихом. Той чоловік за життя сходив п’ять палиць, на яких були вирізьблені заповітні місця. Та що мандри ніг - як палиці стираються, так стираються й наші сліди на землі...
«Скажи, що відчуває там душа?» - доскіпався я до запеклого мовчальника. - «Для цього не доберу слів. З брови висмикують найдовшу волосину, з вії - найкоротшу. А там усе рівне в своїй високості. Хіба я скажу про ті храми ліпше, ніж прорік мій однойменник єпископ Симон: «Нікчемність людська гадає, що володіє світом. А я волів би тріскою стирчати за ворітьми або сміттям валятися в Печерськім монастирі, або ж стати одним з тих убогих, що жебрають перед ворітьми чесної Лаври; ліпше сеї дочасної честі для мене - один день в домі Божої Матері, ніж тисячі літ в оселях можновладних грішників».
Мандрівну палицю Шимона загребли в чорну землю купно з його розтрощеними кістками... Наші сліди в просторі й часі. Де вони? Там, де й слід птиці в небі, слід риби у воді, змії на скалі...
I все ж мій припомний слід прикипів навічно до тої розлогої і щедрої землі. Землі Войська Запорозького. Я пристав тоді до козаків, як реп’ях до гуні. Буває, що й тепер, хапаючи за охвістя неподатливу рибу сну, я навертаюся в оту молоду день-годину і розкошую в бентежних споминах. Чую, як бринить на сіверку-вітрі дротяна ковила; як крешуть кінські зуби об вудила; як дружно цоркають об гуртовий казан великі ложки-коряки; як розколює скло дня пісня: «Військо йде, короговку має. Попереду музиченько грає...» Бачу, як рябіють курені, вкриті шматтям з цілого світу; як хижо лисніють цівки черкеських мушкетів; як цебра з крижаницею зависають над голеними черепами; як тремтить на долонях мідний поставець зі скаженою житнівкою, обходячи захмелене товариство; як одноокий Карпо смокче жовтий прогірклий вус над замуцьканим Псалтирем; як лопоче на тичці закурений і просяклий потовою сіллю малиновий штандарт.
Та чую й інше: як стоголосо гогочуть залізні роти, хапаючи воздух п’янкої бойні; як ратища скрегочуть об кістки; як хрипло клекочуть прохромлені грудини; як хрускають, наче молоді горіхи, під копитами голови; як зітхає земля під поваленими тілами; як гайвороння крилами відганяє мух від теплого ще м’ясива... Хтось дубцем ломить іудейські голови, аби не тупити залізо; хтось на мотузці тягне за ногу дорідного мурзу, хтось гарцює конем на жіночому лоні в тяжі: «За наших збезчещених матерів і доньок!»; хтось списом відгортає шальвари потятої татарки і ласо щирить зуби: «Правду брешуть, що бусурманки голять пипи...» Виск, гвалт, йойки, замашна лайка, свист, безумний сміх, короткий плач, гортанна молитва, зуск стріл і куль, подзвін сталі, бемкання дзвонів, ревище худоби, дитячий вереск, лопотіння вогню, хлюпання крові... Йде січа - звична козацька робота. Жадана кривава гостина для запаленої помстою душі, присмачена піснею: «Рубаємо мечем голови з плечей, а решту втопимо водою...»
Звідки, звідки ця страшна переміна, щоразу дивувався я з тих людей - таких чулих і м ’якодухих у буденному тривку, скорих на сльозу і обійми, таких дитинно веселих за столом і сумовито-ніжних коло лірника чи бандуриста?! Ніщо в одній мірі не могло кинути людину в таку переміну Зате різні притичини, злютовані воєдино, могли. І я їх зрозумів. Це був поклик помсти за понівечену честь і відібрану чужинцем землю - найпершу цінноту рільника. Це був немилосердний захист своєї віри. І це був порив волі, отруєння безбережною свободою. Коли кволий після болісті чоловік виходить надвір, свіжий люфт його потьмарює, голова йде обертом. Так було і з ними.
Живучи в тому товаристві, я з жахом дізнавався, що пережив цей народ, що сподіяли з ним, з його маєтністю і його церквами зайшлі татари, турки, молдавани, а надто люті сусіди ляхи. Тіснили, мордували віками й нас, підкарпатських русинів. Але незмірна наруга вкоренилася на цій землі - Украйні. Скільки наслухався я переказів про те, як лукаві ляхи потоптували їх; у самий Великдень (християни!), знаючи, що козаки в піст не беруть зброї, віроломно вторгалися в їх посілості, рубали впень жіноцтво й дітей, палили церкви, вбивали панотців, а бувало, що й смажили на залізних прутах. То як їм було не мстити?! Вони й мстили, мстили з подвоєною люттю - аж чортам було смішно. Спустошували Польщу, винищували панство, а маєтки їх обертали в нужники.
Щирого подиву гідна боголюбність цих войовничих людей. На дверях козацьких церковець висіли ланци з кутими шлеями. Вони для тих, хто злегковажить не прийти на утреню (тут називають її надранньою молитвою, бо починається досвіта). Цілий день ослушник висітиме на дверях, припнутий ланцом, - така покута. Горді козаки ламають звіддалік шапку перед панотцем і ченцем, а Божу службу слухають стоячи або на колінах.
Ми, русини з Угрії, одного з ними кореня, це вчувається і в бесіді, і в душевному строї. Лишень ми більш заглушені, зацьковані владним чужинцем. Ми - людність пристосовлива й запозичлива. Серед людей, як серед звірів,
- дужчі поїдають слабших. До всіх дужчих ми в покорі призвичаювалися, при цьому запозичали від них хосенне, проте свого держалися твердо. Тому нас не нищили, а лишень визискували. Це, видати, й порятувало нас, зберегло як спільноту, як народ. Здавлена горами й прибіднена малоземеллям вдача помогла нам уберегтися. Біда пуцом входить - золотником виходить. Це гейби про нас мовлено.
Але вони не такі - ці люди, що називають себе черкесами, козаками, лицарями волі. їм є що боронити, є за що битися. «Доля» і «воля» - ці два слова висічені по два боки леза їх шабель. Батько Хмель (так вони називали свого першого проводиря), що підняв їх на опір, дав кожному землі стільки, скільки зможе зорати й засіяти, і жодного гроша не платили податей. Зате кожна родина мала спорядити до Запорозького війська одного козака в сідлі.
На добрий місяць кінного шляху тягнеться вподовж ця земля. Є де розгулятися вольному вояцтву, є що боронити, є звідки виганяти нападників. І я мав коло них роботи понад ніздрі. Табур (так називає татарва козацьке пристанище) треба було обкопати й обнести валом, знайти джерельце, вимостити криничину.
Про українські криниці я міг би говорити довго і з невичерпним подивом. Воістину, якщо ставки й озера - очі цієї землі, то криниці - її живе нутро, душа. Було підмічено, що в лихолітні часи поневолення колодязі міліли, вичахали, наче сама земля стискалася і всихала під ногами напасників. У краях, що зазнавали найбільших нищень людності, вода в колодязях червоно барвилася і пахла труйною солодкавістю. Аж коні ординські бридилися, не могли її пити. А коли стала на крило народна воля, коли козацтво рушило хмарою на супостата, - запалі криниці самі по собі стали відживати, повнитися чистою і сласною водою. Тут воду не п’ють, як ми, нею «ласують». І ставлення до неї побожне.
Повідав мені старий хорунжий Тимко Леміш, син і онук криничара, як він ще від діда чув перекази про чин криничарства. Згоду на нову копанку давав відун, а копав її знавець із молодими помагачами. Криницю освячували й замовляли. Там, де не було церков, коло неї збиралися мольбища. А коли нападала посуха, жони гурмищем ішли до польової криниці з віхтиками чебрецю, материнки, підмаренника. Роздягалися й у місячному сяєві обливали себе водою. На чотири боки світу лягали голими тілами в рівнораменний хрест і замовляли землю, воду.
«Водице-кринице, рідна сестрице! Течеш ти глибоко, що й оком тебе не вхопити, розливаєшся широко, що й ногами не обійти. Як вічно нуртуєш у джерелі, так вічно підживляй тіло й душу мені, всяку живність, комаху й бадилину. Напувай землю, приходь без градобоїв і смерчів. Будь, як лагідна жінка: стриманою, доброю, помірною. Осипайся на нас рясним теплим дощем, коли просимо, а не тоді, коли косимо. Живи, жива водице! І ми біля тебе розправимо рамена. Хвала твоїм вічним джерелам, дощам, росам і лагідним хмарам!»
Так вони рядили при студні, а тоді розходилися живими струмками, скроплюючи землю намоченим зіллям. І земля влегшено й утішно зітхала під їх гарячими ступнями і набухала нуртовими водами, як годувальниця молоком.
«І землі нам Господь украяв дорідної, - щурив проти люльки лисячі очі Тимко, - і водою налляв її славною, як дар небесний». - Відкладав чубук і тихо курникав одну з прадавніх дідівських пісень.
А що було передсвіта?
Ані неба, ані землі.
Лишень було синє море,
А на тім морі два дубочки,
А на них два голубочки.
Стали думати-гадати -Як світ білий зачинати?
Спустилися в теє море,
Вибрали собі камінці.
Синій камінь - синє море.
Жовтий камінь - жовта земля.