Мушу сказати, що цими речами я переймався більше, ніж військовими. Хоча війна безупинно підсувала мені чорну роботу. Спочатку - копати вали, які по-турецьки називалися «матаріс», а після побоїщ - кургани. Вали громадилися на людський зріст. Коли набігав ворог, ми ставали на солом’яні приступки і стріляли з мушкетів і луків. І тут же ховали голови, аби набити цівки знову. За таким глиняним заборолом козаки лишалися майже не уражені. Коли просіяні стрільбою ворожі регіменти наближалися впритул, з боків вилітали наші комонники і сікли їх на капусту.
Навчив мене Тимко й козацької бойової молитви.
«В морі-окіяні є білий камінь Алтор, на тому камені є муж камінний у тридев ’ять колін. Раба Божого і товаришів моїх камінним одягом одягни від востока до заходу, від землі і до небес; від гострої шаблі і меча, від списа крицевого й рогатини, від дротика гартованого й негартованого, від ножа, сокири й гарматного бою; від свинцевих кульок і від влучних самострілів; від усіх стріл, оперених пером орлиним, і лебединим, і гусячим, і журавлиним, і вороновим; від турецьких боїв, від крітських і ляських, і від татарського й калмицького супостата. Святі отці і небесні сили, вбережіть мене, раба Божого. Амінь».
Війна людей їсть, а кров’ю запиває. На уходах ми ховали своїх полеглих в курганах. При дорозі, аби кожен міг уклонитися, копали братню могилу і складали козацькі тіла. Побратими насипали по шапці землі, а далі вже довершували ми, землекопи. Клали хрест, обкладали дерниною, поливали. Трава-ковила впокійно шептала їм останню молитву «Со святими упокой». А чубаті діди сумовито піджартовували: «Чим грішен?» -«Малим родився, п’яним умер, добра не зазнав...» - «Іди, душа, в рай!» Ми, живі, йшли далі напрямки у Волощину, а смарагдовий горбик ще довго тримав очі на долоні голого степу. Слава про себе розкаже...
Запорожці навчили мене й іншому - гендлю. Бо війна живиться кров’ю, а звеселяється грішми. Козак, кажуть, не на те п’є, що є, а на те, що буде. А добра було доста -полишеного втікачами, відбитого в дорозі, відібраного в погромлених містечках. Хто що нахапав зопалу, те й мав на розгупяння. Добре, якщо це були дзвінкі гроші чи самоцвіти, а коли срібні блюда й порцелянові тарелі, чи оздоблена зброя, підсвічники, скриньки, чи хутра, чи дорогі шовки. Куди з ними верхівцеві, що має лише дві сакви на потебні? Козак грішний, та безгрошний, а випити кортить, і закурити, і коня побалувати, і себе прибрати так, щоб аж дзвеніло за тобою.
Я мав у поясі три срібняки, що за роки неторку аж прикипіли до тіла. І таки мусив їх відірвати на громадську нужду. Я був не тільки при грошах, але й мав для обслуги широкий двокінний драбиняк, яким возив реманент. Довелося натягнути над ним циганське шатро. Козаки віддавали мені на збереження свої цінності, а коли їх продавали дукам, мені теж перепадала з того виторгу дещиця. А коли врозуміли, що я вмію продати дорожче, почали покладатися на мене. Були й такі, що силували мені за гріш добуті речі, аби лише спекатися ноші. Накуп ріс, я мусив придбати ще одну гарбу. Навіть пан сотник Граб звертався до моїх послуг за наглої потреби платити за порох і фураж. Позичав я й іншим гроші, неухильно додержуючись Мордкових-і Гречинових приписів. Щодалі рідше я копав землю, полковник Варивода відволікав мене на інше.
З тих пір, як я нараяв йому запровадити полкову скарбівню, де збиралася б здобич, що раніше в наскоках марнувалася й нищилася, - він тримав мене при собі, призначив скарбівничим. Тепер козаки те, що не в силах були повезти на двох змінних конях, віддавали до громадської коруни. І в скорім часі всі прихильно зацінили цей почин. З’явилися гроші для «затягу» в курінь добрих гармашів, ковалів і кушнірів. Було з чого й дарунки давати спільникам по раті, було чим винагороджувати за хоробрість і спомагати незаможні родини, що втратили козака-годувальника. Та й гуртовий куліш звідтоді став маснішим, а щербарибнішою. Завелося й молдавське винце. На щедрих вівсах добріли коні. Чого ще треба степовим лицарям?! Козак не гордун, що підхопить - то в кавдун. У черево тобто. Наслухався я там замашних приповісток.
(До слова сказати: у нас, за Карпатами, перший хліб -крумплі, картопля. А козаки її мало їдять, перед боєм за кілька день зовсім не споживають. «Розварює» ця їда чоловіка, робить в’ялим, крихким. Не те, що риба і крупи, примащені салом і присмачені цибулькою).
Варивода був головатий чоловік, пильнував і сущу день-годину, і забігав у завтра. «Скільки товариства лягло, а скільки ще ляже, доки вичистимо землю від заброд. По селах дітей густо, як трави. Будемо хлопців у п’ятнадцять літ женити, аби рясно козаки родилися. То невеликий хист -рубати шаблею і бути порубаним. І кулі не галушки, ними ситий не будеш. Рук битися ще вистачає, а де кебети набрати, щоб піднімати руїну? Вигубимо жидву і чужорідне панство, де ж тоді своїх розумаків узяти? Таких, як ти, щоб і чуже не випустили, і своє примножували. Щоб людей до землі навернули, до діла, до просвіти. Правду казали: до булави треба голови. І не одної. Ой, не одної. Не буде своїх - знову чужі з’являться. І всіх не зітнемо...»
Як ніж розпечений у солонину, входили ми тоді у волоські терени, женучи перед собою Буджацьку орду. З нами йшли спілкою й молдавани, а вів нас ясночолий гетьман Степан Куницький, невтомний і хитрий, як степовий вовк. Біля Дунаю, при Кіцканах, заскочили ми зненацька татар і, хоч було їх на добру третину більше, на порох розбили й розсіяли їх по солончаках. Полонили тоді старшого над ордою Алігера-пашу, тягинського бея Алі і кількох татарських мурз. А козаків полягла хіба якась нищота.
Ловецький талан підігріває хіть, козацькі сотні рвалися в ногайські володіння. Я йшов порожнем, цінну поклажу спродав маєтним волохам за золото, яке носив при собі. Валки з полковим добром тяглися в ар’єргарді. Ошалілі запорожці пускали за димом магометанські поселення довкола Акермана, тягли на палі їх людність. То не розум їх вів, а кров, що шуміла столітньою ненавистю до ординців. Тепер ми були нагорі, над ними. Час перевернувся, як збита підкова, котру бідний їздець міняє навиворіт: спочатку одна сторона бита, відтак - друга.
Так у гонитві дісталися ми до Чорного моря, легким приступом забрали містечка Ізмаїл та Килію. Старий хан у страху хотів піддітися з п’ятьма тисячами татар до Войська Запорозького, але його відмели. Невзабарі облягли ми щільно Білгород, але взяти його без гармат не вдалося. Там і стали віддихатися, запаморочені перемогами і обтяжені здобиччю. Та ще з іншої притичини, про яку знали тільки я і полковник...
«Славний город Білгород, славний і багатий, - здаля підвертав Варивода. Варив воду словесну, занаджував. - А чи знаєш, де багатство його?» - «За мурами, де ще». - «А не вгадав. Під мурами, братчику, під мурами. Та ще й на нашому боці». -«Як це?» - «А так. Збіглий ногаєць прозрадився, що білгородці, нажахані погромом Акермана й Ізмаїла, поскидали свої коштовності в озеро. Поскладали в залізні коробиці й вибили на них свої імена. Що скажеш на це?» - «Що тут скажеш -водойма не мацюнька». - «Еге, якби всіх коней наших зігнати на водопій, то й за місяць випили б». - «Не випили б, пане полковнику, бо це не став, а озеро. Вода прибутня». - «То кажеш, діло наше - швах?» - «Я цього не казав. Поміркувати треба: якщо вода прибуває, то якось і відходити мусить. Ті, що кидали у воду золото, на щось сподівалися ж...» - «Міркуй, Федоре-неборе, твердо міркуй. Піднімеш скарб - шапка з добутого твоя. По правді і честі кажу».
Я й міркував. Ходив босоніж берегом, ступнями слухав землю. Десь кололо студінню, ломило кістку, десь відпускало. Припадав вухом, придивлявся до пожухлоїтрави
- де бідніша і ламка, де скоріше інеєм береться. Вистежував сліди куріпок і водяних щурів. Це були зримі знаки, які належало прочитати й розгадати їх потаємний сенс, їх підземну прихованість. Все це я мусив робити в мрячну пору повзком і під сірою рогожею, аби не вгледіли мене зі сторожових веж. Щоб не поцілили стрілою, не дістали арканом. Кожної миті з воріт могла вихопитися зграйка татарчуків на низьких конях з волохатими ногами. А я засмакувати ще одної фортеці не хотів.
Полковник дав мені зі своєї варти щуплого чоловічка в довгому повстяному каптані. Смаглій ходив з палицею твердого дерева, більше ніякої зброї не мав. Спочатку я гадав, що то циганчук. До наших лав який тільки народець не ліпився - і дончани, і черкеси, і поморні греки, і волохи, і болгари, і хмурі литвини, й неповороткі добряки з Білої Русі, і запальні серби, і навіть жменька жидів, що присягнула чесно служити гетьману. Повірте, з ними можна було справно вести оборудки! Було кілька й наших підкарпатських заволок, з-понад Боржави-ріки, де в ямищах жиріють соми, як поросята. Кожен своїм ходом-бродом завіявся в Украйну і, вкусивши вольного хмільного вітру, назад не вертався.
Мій охоронець ледве видушив із себе ймено - Лінь, такий він був неохочий до розмов, та й до всякого зайвого руху. Походив він, як я вивідав перегодом, з далеких земель, де нарані встає сонце і де сіють білу пшеницю в ярочки з водою. Така дивина! Либонь, туди забралися й наші айни з оповідок Божого Симка. А він, цей безгомінний і непоквапливий Лінь, прийшов чомусь сюди, і тихо побутував собі зобоку, як дичка на перелозі. О, як я замилився в ньому! Написано ж у Гречиновому посланні: «Не поспішай судити». А я гонорово судив про людей з першого покліпу, з першого слова.
Другого дня Лінь сказав мені: «Чиїсь очі за нами стежать. Стежать і мовчать». - «Може, це очі пташині? Он скільки гайвороння на стіні». - «Ворон не мовчить, коли бачить здобич», - прошепелявив він. А я подивувався. Доки я ворожив на березі, Лінь весь час дрімав на купині, склепивши товсті, як у змії, повіки. Що він міг бачити й чути? І чи міг знати я, що на мені закипає смолою пара в’їдливих орлиних очей з бійниці. І сині губи при цьому кривляться в хижій посмішці: «Сен менімсен, гяур». (Невірний, ти - мій).
«І ця дохла куриця мене охороняє'. — бурчав я, обходячи сонного Ліня. - Як би мені необачно не віддавити їй лаби...» Та не змигнуло й півгодини, як я вчув за спиною тріск і гортанні прокрики. Царице Небесна, невідь-звідки з бур’янища виросла четвірка песиголовців (так у нас звіддавна називали татар) з короткими палашами. Зловісними тінями звивалися вони круг Ліня, що звільна стояв, уперши нижній кінець палиці в коліно. Другим кінцем ліниво приймав удари заліза, що глухо видзвонювали, як попущена струна. Я заціпенів: невже він ще не пробудився?! Лазутчики клишоного обступали Ліня. Та ось він крутнувся на одній нозі веретеном, і палиця чорно прописала у воздусі коло, друге, третє - кришачи кістки і вражі макітри. Лиходії відлітали і, спираючись на палаші, в’яли, заточуючись. Мені зарябіло в очах, а коли оговтався, - Лінь уже грудкою примостився в потолоченому пижмі, дрімав.
«Ти славно воюєш», - сказав я. - «Це моя робота -вбивати людей. А твоя - вбивати озера». - «Я не вбиваю озеро, я хочу його висушити». - «Це одне й те ж». - «Ні, інколи, аби здобути душу, треба її загубити, вичерпати до дна». - «Про душу я не знаю. Я відпустив її, аби не заважала робити роботу». - «Тепер, Ліню, можеш бути спокійним: ті, що стежили за нами, вже лежать тут». - «Ні, ті очі й далі дивляться зі стіни. Але я спокійний».
Того не міг сказати я про себе. Озеро мовби зачарувало мене. Знав з минулого пережиття: якщо довго вдивляєшся у щось, то прийде час і воно обізветься до тебе, покаже ниточку, якою потягнеш клубок. Я снив озером і видів проникливим зором мереживо струмочків, що напувають водойму і відводять встояну воду. Павутина синіх живчиків б’ючкувала водограєм і щось нашіптувала Гречиновим голосом. І несподівано засвітилися в ній живими світляками числа.
«Числа! - схопився я на ноги. - Чому я забув про них? Чому знехтував напуттями свого ментора?». - Тепер пожадливо визбирував очима розсіяні по аркушу крихти знаків - і вузлики, що в’язалися довкола них, напродив легко попускалися. Число «4» дужка поєднала з числом «8», а далі лінія повела в долину до «17», звідти сунула вгору до «0», споєного з «5». Я пошепки розгадував: 4-го числа пустилося нас восьмеро в путь. В долині за Мукачевом нас перестріли псарі: пікер Лойко та інших семеро. П’ятого числа на перевалі ми попрощалися з рідною стороною коло криниці
- «0»... А нові числа вели мене новими дорогами, точніше
- старими, що залишилися позаду в недалекому часі. Я криво всміхнувся, коли двадцятка показала на «1», що була загострена у вершині з двох боків. Того дня мене було поранено списом...
Я ледве встигав за віщою ходою чисел, зчитуючи в здогадах, що зі мною було вочевидь і що за цим стоїть. Новий зміст випливав після того, як я почав на числа накладати слова, що були при них, перетрушуючи в різному порядку літери. Аж поки не підвело мене до «0» з перевернутою «сімкою». Озеро біля замку, здогадався я.
Ключ! Це був ключ. Гречин перекинув мені його через простір і час, від одних мурів до других. І я обережно почав відмикати цим ключем загадку своєї гризоти з озером. Від «0» розбігалися ниточки, тонкі й товстіші, мені лишалося лише виміряти відстані між ними, наклавши цю мапу на царину. До полудня я обійшов з начерками озеро й усвідчився, що числовий вислід збігається з моїми припущеннями, яких я дійшов власним окоміром, вухами і п’ятами. Тепер я твердо знав, звідки живиться озеро і куди відтікає. Виходило, що ця прісна водойма була головною поживою для колодязів Білгорода.
Я встромив у пісок на три вершки шаблю, витяг її і показав Ліню вологе лезо: «Ось де душа озера». - «Вона в нього мокра?» - «Так і повинно бути. А очі з мурів усе ще стежать за нами?» - «Так, я їх чую на шкірі». - «Добре, тепер їм і справді буде іцо побачити», - влегшено засміявся я.
Шкода, але я злегковажив одним числом, а може, просто не розгадав його знаку. Перевернута «вісімка» - пара чиїхось очей. І числа мене за це згодом покарали...
Про те, що я заповзявся зневоднити озеро, дочувся й гетьман. Дав на це два тижні часу, він рвався в заховок на Дунаї. Розвідка доносила, що сюди прямує після віденського розгрому досить численна армія турецького султана. Зате гетьман підсилив мене майстровитими людьми, що тут же, в сосновому бору, пиляли плахи й збивали з них високі заборола на колесах, аби копачі під стрілами могли приступити до роботи. Близько під стіною належало прокопати лише невеликий крайчик, а далі шанці відводилися в балку.
В досвітній мряці ми почали. Каміння із фортечних метальниць гупало в бервена котурнів, а стріли з горючою смолою люди гасили з шкіряних цебрів. Я виставляв на овиді палиці і здаля заміряв нахил глибини рівчаків. Робота йшла гаразд, підкріплялася свіжою силою. На третій день за мурами сполошилися. Спочатку страхалися, що ми хочемо пустити воду на них, а вийшло - що забираємо її.
Робили ми глітно, навіть ночами. Дужчало сипіння сіверка, що міг надути морози. А нам це було не на руку. Люди мерзли, вогнів не палили, аби не привертати стріл. Ось тоді Лінь і навчив нас грітися від земляної печі. Після того, як загатили дві головні жили, водяне блюдо маліло на очах.
«Навіщо тобі сухе озеро?», - безсторонньо, як завжди, запитав Лінь. «На ного дні гроші». - «Ти їх там загубив?» -«Ні, їх заховали там ті, що довгий час грабували наші землі. Буде справедливо, якщо вони повернуться назад, чи не так?»
- «Я не знаю, що таке справедливість». - «Тобі, Ліню, потрібні гроші?» - «Ні, вони, як і душа, як і справедливість,
- заважають моему ремеслу». - «Може, твоему й заважають. Зате скільком мирним ремеслам можуть допомогти...» -сказав я радше собі, ніж йому Та він надто й не прислухався до слів. Вони для нього важили мало.
Морозець таки впав на вичахле плесо, схопив намул ніздрюватою кірочкою. Але й це могло спомогти наш намір. «Як будеш добувати злато з твані?» - нетерпляче допитувався Варивода. На те я мав давно вже готову відповідь: «Так, як добувають своє золото хлібороби».
Притягли з ближніх сіл дерев’яні сохи, подовжили на них залізні леміші і взялися живосилом скородити озерне дно. Метал дзенькав об метал - і на світ піднімалися більшенькі скрині. Дріб’язок заволокли під берег бороною з густими зубами.
Надлетів і сам гетьман на попелястій кобилі. Зміряв гострими очима озерну ораницю, потеребив сивий вус і полетів з почетом далі. Ціннощі складали в ляди на возах. До вечора все підібрали. Я дістав своє. Цього дня я став багатим, але серце не раділо. Може, з утоми, а може, й інших причин.
«За тобою й далі пильно позирають», - сказав Лінь, коли ми вже зібрали майстершик. - «Най позирають, -відмахнувся я. - Більше нічого цікавого не побачать». - «Він поклав на тебе око. Погане око».
Був мені й другий недобрий знак: почорнів на нагрудній нитці образок святого Панкратія. Може, від поту, виснував я домисел. Скільки нагупався копачкою за цей тиждень! Тривожили й числа. Завтрашній день показував полеглу «вісімку», розсічену посередині на два «0». Два вусики від них тягайся до рядків: «Дароване бережи», «На людський поклик не запізнюйся». Невже, гриз мене здогад, заробок може зійти на ніщо? А може, я й сам? Якась лиховісна порожнеча проглядала з тих двох «0».
Я зважив, що треба прислухатися до чисел. Вночі вислизнув з табору, прихопивши торбу, куди склав і новий скарбець, і набуте раніше. Ще коли обходив бережини, то напав над урвищем корчувату сосну, в прикоренок її вглиблялася стара борсуча нора. Туди я й склав свій пожиток, завалив яму землею і притрусив хмизом. Повернувся в стан і до рання просидів коло ватрища без сну. Ще звечора полковник, втішений вислідом справи, раяв мені приставати до його малого загону, щоб разом виходити в похід. Так безпечніше, як-не-як - я з цінним тягарем. Та я відхилився, мовляв, хочу перепочити, неспіхом потарабаню собі на задах. «Вольному воля», - здвигнув раменами Варивода.
Рушали в досвітках. Спочатку кінний авангард списників, за ними старшина з роєм рубак при легких ятаганах, далі - мажі зі здобиччю. Коли скрипнули в ріні колеса, Тимко пустив їм услід з першою тютюновою цівкою приповістку: «Як прийшло, так пішло». Здвигнулися сотні
- загула земля під тисячами підков. Ми, робітня обслуга, перечекали рух кінної лави й доточилися ззаду. Над побіленими інеєм соснами вставало бліде, як недопечена паляниця, сонце. Я простягнувся на солом’яній устілці широкого драбиняка, збоку вже дрімав сидьма Лінь, вистромивши з-поміж колін акацієву палицю. Мрійно заколисувало на піщаних грядах, та сон не брав, уривався. З-під кошлатого каптура я заздрісно поглядав на вутле тільце свого попутника, що безвільно хиталося на вибоїнах.
«Брате, Ліню, завзятий соньку, - тихо прошептав я, - не прошу навчити мене битися так, як ти, бо це висока майстерність. Навчи мене спати, як умієш це ти». Я гадав, що він не почує, а він почув, ворухнув сухими зморшками губів: «Спати - це більше мистецтво, ніж битися». Може, це він марить, подумав я, впадаючи й собі в дрімоту. Щоправда, встиг ще крізь сон запитати: «Ліню, хто ти?» -«Я той, хто спить і чекає».
Лінь спав, чуючи і бачачи, що діється довкола. Я так не вмів. Я не чув, як іззаду дрібно і глухо зацюкали копита, закутані в овчини; не бачив, як холодне вранішнє проміння облизало синюваті леза...
Чимало ще міг би я переповісти, багато чого витягти на обзір з-під пороху літ. Але який з того хосен? Много говорити - мало слухати. У нас тут кажуть: говори коротко, але густо. От і просіюю через густе сито задавнені свої приключки.
.. .Душа моя тоді спурхнула в студенисте небо, вхопила затхлого повітря, покружляла над неприютною болотистою ширінню, оглянулася на понівечене своє пристанище - моє тіло і знехотя повернула назад. Два розсічені «0» знову злилися в число нескінченності «8», між ними викресалася іскра, і життя моє затеплилося в новій тяглості.
Протинаючи пам’яттю часові сувої, вертаюся під гаряче сонце і духотні зорі Ефеса і бачу себе немовби збоку, наче стороннього чоловіка - пропаленого до чорноти, ґудзуватого, як корінь акації, стоншеного хворобою і роботою, зануреного в себе. Я -босий, у якомусь лахмітті і в злежаній баранячий шаці, яку не скидаю навіть на ніч. Так легше голові. Я йду за волом по колу, за півроку ми вибили з ним колію в черленуватій землі дворища. Сивий віл крутить колесо з лотоками, якими схлюпує вода в кам’яне корито. Увечері я буду поливати нею дерева й винні корчі. Від безнастанного кружного ходіння голова йде обертом і тріщить. Але я знаю: це не в голові, це тріщать цикади, зеленуваті бабки в листі; так вони остуджують себе крильцями. Я ж освіжаю себе теплуватою водою, і то лише тоді, коли напуваю вола. Вода дорога. Воду продають, її розвозять вулицями Ефеса в шкіряних боченятах, розносять на плечах у чималих мідних глеках афтабе. Тут усе продається.
За нами, під’яремними роботарями, поглядає коротконогий Назмі. Він не має пальців на правиці, та культя його б’є як дубець. Спочатку він б’є, а потім каже - за що. Коли не лінується говорити. Я його розумію, на цьому сонцежарі шкода тратити сили ще й на слова. Назмі злий, як усі, що вернулися з воєн. Злість - від страху. Там, на Вкраїні, він залишив пальці, вухо і ще дещо, про що всі мовлять з приглушеним сміхом. То як йому не бути злим на гяурів-невірних? Інколи він прив’язує до культі ятаган і вимахує ним, наче мотовилом, січе просяні снопи. Тоді його очі запливають кров’ю і незмигно, по-котячому слідкують за нами. Його шабля прагне м’яса, а не солом’яної січки. Я намагаюся тоді не зустрічатися з ним поглядом. Я навчений не заглядати в очі скажених псів і навісних людей.
Назмі був нашим погоничем, а ми його бидлом. Канчуком піднімав нас, коли ще й цикади німіли. Насипав у ночви запарене зерно з баклажанами, ми розхапували їжу в жмені й роти і бігли до своєї роботи. Наздоганяв нас луск батога й нервозний зик Назмі: «Чекаєте, що тіні самі підуть поперед вас?!» Якщо ми щось і чекали, то тільки вечора. Аби, задуривши безперестанний голод жменькою-другою висівок з гичкою, повалитися на паркі очеретяні лежанки.