Дервішовим: «Радо пий свою чашу - зцілення на її дні».
Тимковим: «Коли стаєш на міст, спробуй палицею - чи міцний».
Соломчиним: «Солоданьку, що ’м тобі рада...»
Дориним: «Ти залишишся повіки в мені, як кісточка в сушеному абрикосі...»
І зрозумів я тоді, що ніщо нікуди не никне, що душевні пережиття близьких людей живими згустками наповнюють небесну баню і в час молитовної тиші серця спускаються до нас. Аби скріпити, напоумити, надихнути. Доки ми носимо в собі їх образи, вони в помічній спілці з нами. Простір і час тут ні до чого. Бо це інший закон -закон Вічності.
Я шукав для тутешняків воду. Якщо досі навчився чути її під землею, то тут я мав увидіти її через залізний камінь. Я знав, що вода є - мусив щось пити народ Мойсея, блукаючи пустелищами. Якщо порожнеча породила верблюда і ящірку, вона заготувала для них і воду. Ця скупа з вигляду свята земля багато чого ховала від поверхового ока. Мені помагали в роботі вимуштрувана провидливість і числа з Гречинової таблиці. Не минуло й трьох місяців, як я вирив перший колодязь. Затим - другий і третій.
Шейх на білому верблюді війнув білим рукавом: «Тобі відкрилася моя земля - тож вона й твоя». Інші казали: «Ти впав нам із неба». Та була й інша подячність. Якогось полудня я застав біля криниці молоду жінку, що дуже побивалася за чимось. Її писані чорні очі повнилися розпачем. А крізь синювату засмагу вилиць пробивався рум’янець сором’язливості. «Що сталося?» - запитав я. -«Я набирала в бурдюк воду і впустила срібний обруч», -потирала знічено зап’ястя. Що було робити: я роздягнувся (вона затулила очі руками), обв’язав себе мотузом і поліз у колодязь. Обнишкав дно, та нічого там не знайшов. Хоча ні, саме там мені відкрилося те, чого я не запримітив, коли довбав сухий створ. Сонячний пук переломлювався крізь товщу води, засвічуючи зеленавими вогниками сколи промитого пласта. Це був камінь, за яким я сюди прийшов.
Коли я вибрався нагору, ні жінки, ні мого одягу, ні торби з пожитками не було. Та мене це мало засмутило, я був у незрівнянно більшій вигранці. Ще більше радів Фікрет. Тепер він міг залишити свої рисові тюки й віддатися гранению і збуту коштовного каміння.
А я копав далі. Копав і чекав.
Солодкий мій читальнику, чи відома тобі туга за отчим краєм? Якщо ні, то ти вже щасливий. Я розвіював свій сум у безнастанних походах горами й морем, докопувався до водних жил у надії, що нападу десь незабутній смак дитинства. Але вода в тому гарячому супіску була жовтавою й пустою, як слина небіжчика. Бувало, палив цупкі, як дріт, поворозини неопалимої купини - може, запахне солодкаво вербою? Але тут навіть кріп пахнув по-іншому, тут навіть сіль гірчила. Мені снилися сливи, затягнені сивим туманцем, які я в шапці несу Влені, розбризкуючи босими ногами роси.
Я відбивав з морських побережин корали винної барви, обтісував їх, нанизував на кінську волосінь і не знав, якій жінці їх подарувати. Якщо довго щось нагромаджуєш (а тим більше каміння), воно починає давити, обтяжувати.
Якось я почув від погонича-пустельника вислів: «Яким вітром тебе приносить, таким і відносить». Я чекав цього вітру. І дочекався. Біля незнамо якої за рахунком моєї криниці око вихопило з гуртику прочан сакви-бесаги грубого ткання, биті порохом" і палені сонцем. У такому ж черезплічнику носила мене Влена, коли йшла копати панську винницю. У задній торбі нишкнув я, а в передній -ледаяка перекуска на довгу літню днину.
Я торгнув чоловіка за плече. «Ге?» - схарапудився той, відриваючи кухлика від спечених губ. - «Слава Йсусу!» -«Навіки слава на Його святій землиці!» - «Здалеку путь ваша?» - «З окраїнної Русі, що під Карпатами. Якщо чули».
- «Чув. Чи добра вода у вашій Тисі і Латориці?» - «Гріх на воду намовляти, але наша добріша за цю, святилася б». -«А сповідник Симеон з мукачівської обителі чи ще топче ряст?» - «Айно, лишень не так твердо, як переже. Ти, пане, де навчений нашої бесіди?» - «Латориця мені її нашептала, коли попід вербами плавав у мащеному глиною кошарчику...»
Зрадів я тим одноземцям несказанно. Нагодував їх вареною бараниною, погостив добрим вином, ще й у бесаги натоптав. А сам спрагло спивав їх розповідки, що оливою живили моє присушене серце.
«Що я годен дати тобі у віддарунок за добро? - звивався, як рута на вогні, дяк Олекса. - Хіба що свій ціпок. У цьому кленовому поплюванці застигли соки нашої землі. Буде тобі на підкріплення родової пам’яті. А схочеш - поведе туди, звідки привів сюди нас. Припровадить домів. Воно так: косиця найліпше цвіте там, де посіяна...»
Ми розпрощалися, і ходаки, поблагословивши мене, сірою низанкою рушили на Єрусалим. Розвірюхали вони порожнечу мого серця. Доти рідного, що надибував я тут, були тільки ріденькі журавлині ключі. З Мертвого моря потягував вітер сироко, що в’ялив серце й висушував кістки. Може, це й був той вітер, що приніс мене сюди? А палиця, що знає зворотню дорогу- вона сама липла до моєї долоні!
Наступного дня я згорнув верблюжу кошму і підрубав жердини, що тримали дах мого кількарічного дому. Я сторгувався з Фікретом, відпродавши йому ями-копалини, і з поклажею на двох верблюдах приліпився до першого ж каравану, що йшов на Туреччину. В Ефесі я швидко полагодив свої грошові клопоти. Встиг ще застати живим муллу Шабіба. Хоча саван для нього вже тримали напоготові. Я склав йому синівську подяку і попрощався назавжди. Висушені віком і хворобою губи ледь чутно шелеснули: «Що ж, іди, Фараде, куди веде серце. І я йду... Муку свою просіяв і сито повісив».
Більше ні з ким і ні з чим я не прощався. Лише підійшов перед смерком під оливковий сад, у якому жовтів грудкою рахат-лукуму Дорин дім. Щоб не збентежити її випадкового погляду, я загорнувся в старий халат. Прийшов, як дервіш, який нічого не просить. Я просто дякував самими очима за все, що вона колись дала мені: за теплу ніжність рук, за трепетну покору тіла, за красномовну маломовність, за оксамитну протяжність погляду, що обливав мене радісним спокоєм. Тепер я остерігався зустрітися з ним. Та вона б мене й не впізнала - вигорілого в спекотній Табі, жилавого, налитого роботою, заколюченого бородою і з колючою твердістю в очах.
«Доро, Доро, чужа облатко мого щербленого серця...»
Джемаль на той час полишив службу в султана і сповна віддався розбудові маєтку. Скупив довкруж ділянки і заклав на них винниці. Круглі, як дівочі груди, пагорби тяглися зеленими рядами. їх щедро напувало моє Нескупе джерело. Так його тепер називали. Виноград зрощували перевагом на сушку. Джемаль, чуючи, що я зібрався в Козацьку Країну, нараяв мені їхати не порожнем, а з ходовим крамом -ізюмом, урюком і халвою. Я розмислив, що й справді так буде безпечніше. Хоча тепер я міг спокійно видавати себе за мадяра.
Султан схвально поцінював опірність угрів австрійцям. Мукачівський Паланок довго залишався єдиною фортецею в Трансільванії, яку ще не засіли австрійці. До того ж її втримувала войовнича Олена Зріні, жона Імре Текелія, сама ходом із Хорватії. Черлені прапори не знімали з веж - як знак затятої стійкості. Більше двох років топталися під мурами австрійські лабанці і нічого не могли вдіяти, як ми колись під Білгородом. Султан тоді послав графині Олені подячний рескрипт-атнаме. А коли відступилася Польща й оборонці не мали що засипати в цівки мушкетів і гармат, і в фортеці почався недо'щ і розпач, управительку хитрістю схилили до перемовин, аби вона здала Паланок. А по тому замкнули з донькою в монастирі, звідки їх турки перепровадили на свій бік. А Мадярщину й Трансільванію віддали під оруцу Священної Римської імперії.
В тій колотнечі, сподівався я, моя парсуна цікавості не притягне. І не помилився. Вдало дістався морем до Криму, де виміняв Джемалів товар на рибу. Спорядив валку і, поки мажі тихим ходом скрипіли на захід сонця, я відлучився до Білгорода. Там віднайшов у цілості свій сховок під сосною і наздогнав своїх. Цінний пожиток було запечатано в одну з бочок, схожу на інші, наповнені соленою рибою. Лишень у цій я віз сіль чужих земель. Чи то пак «масло земне». Віз на свою землю...
Коли ми вийшли на гребінь карпатського перевалу, я спинив валку на тривкий перепочинок, а сам пішов шукати заповітну криницю, з якою прощався двадцять літ тому. І знайшов її, захряслу в гущавині. Я прорубав ліщинник і пив, пив із того кадоба, як крадений кінь. Аж поки в голові не заясніла притомність: невже я дома?!
Ми плуганилися рінним спадом, а збоку гриміла майською повінню Латориця, неначе дражнила мене: от скільки дурної води, а ти роками зривав нігті в кров, аби пронюпати глибинну жилку, що відгонить нафтою і мертвячиною! Я пив ніздрями тужаву свіжість, молодий буковий настій і, сп’янілий, держався за кормигу, аби не зашпортатись. Сіролиці люди в сукняних лайбиках покрадьки виглядали з-поза кривобоких куч, а босі, нестрижені діти горобцями летіли нам навперейми. Я простягав їм табли халви, а вони шкрябали їх лепавими пальцями, боячись піднести до рота. Я впізнавав свій народ... народ, що не вірив ні окові, ні зубові. Так, я був дома. «Краю мій, краю, з тілом покраяним і омитим ропою...»
Коли ми порівнялися з Паланком, я піднявся знайомим прогоном (тепер він був брукований каменем) до псарні. Порожнє дворище залободилося, вітер торгав обдерті шопи. Зі сторожки вигулькнув сонний чоловічок. Повідав, що псів теперішній комендант не честує. Та й нащо їх, мури після облоги підрихтували - щур не продіється. Я запитав про Гречина. «За моєї помки такого не було. Розказували про одного химерника, що списував стіни вугликом. Але той давно пропав». — «Як пропав?» — «Того я вам не скажу. Одного рана застали його комору порожньою. Чи сам звітрився, прости Господи, чи кудись умкнули його нишком. Темниця - діло темне...»
Так і залишилася для мене кінцева Гречинова судьбина невідомістю. Дай йому, Господи, світлий прихисток у Твоїх засвітах. Може, він уже й там? Може, таки розгадав числовий закон, що провів його через стіну і підніс над часом і простором до сліпучого верху Істини? Я хочу в це вірити.
«А ви з котрих будете, пане?» - зазвідав мене сторож.
«Я не буду, я є. З тих, що й ви, вуйку. І такий же пан».
Я не застав живими ні Влени, ні Мордка. Жига поневірявся десь горами в шуканні нових барв. А Божий Симко впізнав мене і в сугемені каплиці. Поклав мені на плечі легкі, як крила горлиці, руки і задумливо сказав: «Ти потвердів, синашу».
«Це добре чи ні?»
«Як сказати. Млин бере тверде, а дає м’яке».
«А я про млин якраз і думаю. Хочу покласти його на заломі Латориці. Буде й загорода для повеней, і приступне мливо».
«Хіба тут доста для того води?»
«Води тут доста, отче, аби намолоти муки для всіх голодних».
«Мені любиться в тобі ця звага, але, крім води, потрібні ще й гроші».
«Я прийшов з грошима».
«Це добре, але ж ти, синашу, не роздаси голодним свої гроші?»
«Ні, не роздам, бо голодний не має не лишень віри, як ви казали, але й міри. Замість грошей їм краще дати реманент, замість муки - насіння».
«Це й жиди їм дають, а потому здирають сім шкур».
«Мені їх шкури ні до чого. Мені потрібні їх руки й голови».
«Навіщо?»
«На те, отче, аби вони не лишалися порожніми. Там, звідки я прийшов, кажуть: порожня рука - злодійська рука, порожня голова - майстерня диявола...»
Ще два літа ми купно помагали одне одному, Симко мені, а я йому. Він зберіг нотарську легітимацію на мій пай у будівництві доріг, яку справив для мене Мордко. За ці роки мені набігли добрі проценти. До того ж пайовикам нарізали наділи вздовж доріг, де вони могли відкривати свою комерцію. Я заклав декілька гостинних дворів, млинів, олійниць, сушарок і збиралень. Люди зносили сюди гриби, дички, ягоди, горіхи, мед. Тут це сушили, солили, пакували й провадили в багаті міста, аж до Пешта й Відня.
Я саджав сади й винниці, а коло них заводив пасіки. Мед - це солодке золото. Мед, як і вино, завжди має свою ціну. А наша карпатська бджола - чи не ліпша в світі. Блага, невибаглива й роботяща, як і наш чоловік. Виноградні чубуки мені везли з Токаю, з Молдови і навіть з Туреччини, де в мене лишилися кінці. За моїм вином посилали з Лемберга, Кийова і з Московії.
Купували чужі багатії, прощава скніла в нужді. Як і раніше, городський простолюд був полишений на Божу ласку й опіку. Рукомесний промисел ледве животів, копалень довкола ніяких. До середини зими люди з’їдали свої припаси, а далі мусили харч купувати, якось заробляти.
Вівсяний ощипок, крумплі й капуста - головна їжа. Цілий рік вони не виділи ні м’яса, ні яйця, хіба якусь децу молока. Ходили недокрівні, пожовклі, слабосилі. Зате скопом накидалися на них хитрі жиди-лихварі зі своїм повсюдним «гешефтом». Мало яка родина не втрапляла в їх тенета. Жиди захопили більше половини хлопських земель, орендували всі сіножаті, котрі перенаймали земледільцям. їм належало майже все тягло, вози й реманент. Вони так обплутали торговиці, що без їх посередництва не купиш і не продаси ні корову, ні свиню, ні садовину, ні домоткання.
Позики жиди давали щонайменше під тридцять процентів, а коли боржник фінансово занепадав, піднімали процентну струну. Аж поки той не ставав їх повним невільником, і тоді вони орудували його заробітком, життям і цілою його будучиною. Чоловік ставав вічним наймитом, не маючи до праці ні охоти, ні сил.
З гіркотою придивлявся я до живоття своїх одноземців. Русини не навчали дітей, не лікувалися, єдиною журою насущною було - наповнити шлунок. Зате приблуци-лихварі своїм дітям наймали вчителів-бохерів, були вхожі в жандармські постерунки і ручкалися із суддями. Кланялися лише «горі», «долину» ж топтали немилосердно. А королівські наглядачі-штултріхтери заїздили сюди з Пешта хіба раз у півроку.