І тої миті, під чужою загородою, врозумів я: нічого тобі не належить; стільки всього маєш, лише не те, що найбільше хочеш. Пронизливо-гостро, аж до німого плачу, забаг я мати свій дім, свою криницю, сад, а в ньому - жону і дітей. Аби вони бавилися на зеленому моріжку.
Я вернувся додому і в першу голову завів собі молоденького пса, назвав його Мирком. А тоді став придивлятися до жінок. І очі помалу відкрилися. Мій перший цеховий подільник Микула, зверхник ради «знатних і розумних», нараяв купити ділянку над Латорицею, що клином сусідила з його обійстям. Зібрався я недільного підвечірка оглянути її, покликав і пса. Заблудили ми в садах. Бачу - дівчина йде з козубцем ягід. Ступає пружно, рипить накрохмаленою сорочкою, вихляє срібними кільцятами у вухах. Я обізвався, вона сіканула бритвами темних очиць. Завмерла, як козуля на скелі. І я завмер. Краплинки поту ряхтіли над верхньою її губою. А мені - диво-дивне -схотілося зібрати їх перстом, а може, й облизати. Я ворухнув устами, мимохіть рахуючи... до семи.
«Що ви рахуєте? - підняла лискучі торочки брів. - Я ж тут одна».
«То добре, що одна, - сказав я, збиваючись із ліку. -Менше покараних буде. Ягоди мої крадеш?»
«Ваші?»
«Це мій сад... завтра буце».
«То завтра й присікайтеся», - відтяла скоромовно й рушила далі».
«Стривай утікати. Знаєш, хто я?»
«Знаю, пан Кутьо».
«А це Мирко», - чомусь звернув я на пса.
Вона засміялася - аж малини затряслися в кошарці. А срібні кільця танцювали у вухах. Так заповзято сміялася.
«Чому регочеш, чорнявко?»
«Бо сміхота і є. У вашого пса ім’я людське, а у вас -собаче».
Це розсмішило й мене. Так ми вдвох і сміялися, розпуцжуючи перші намерки. Так і досі всміхаємося, коли стрічаємося очима. І нема на то ради. Уста мовчать, а очі самі між собою говорять. Десь я чув: любиш біляву, а жоною стає чорнява. Це про мене і про мою Марточку. Вона народила мені трьох доньок і наповнила радістю наш дім. Я пізнав, що таке зріла любов. Це коли з нею, з єдиною своєю жоною, ти чуєшся сильним навіть тоді, коли слабнеш тілесно й духовно. Тоді, в першу стрічу, мені не треба було й дораховувати до семи, аби вибрати її. Тепер я числю кожен день, який вона дарує мені своєю близькістю.
Марта ніколи нічого не обіцяє, вона мовчки береться і робить. А коли все готове, тихо відходить, аби не каламутити моїх розмислів. Вона нарадила мене взяти в прийми малого Йванка, аби я мав кого муштрувати, мав з кого ліпити свою подобу. Все, що не стається довкруж, вона стрічає словами «Дякувати Богу...» Зрідка я питаю її, що б вона хотіла мати ще. «Я хочу те, що хочеш ти», - відповідає моя Марточка. Здебільшого я не знаю, що хочу. Зате достеменно знаю, чого не хочу. Може, це й важніше.
Я й далі розбуцовую свій обшир, підсилюю цехове господарення, рубаю і саджаю ліс, копаю руди, стелю дороги, мурую кам’яниці, витягуючи Мукачево з глини. Це моя робота, мій приденний клопіт. І тільки. В підмурки і стіни я не вкладаю душу («Не вділяй із своєї живої душі на мертве», - застерігав Божий Симко). Для душі я маю інший просвіток. Помагаю церквам, кріплю береги Латориці від повеней, утримую сиротинець і богадільню, підпираю русинських учителів, визбирую по халупах і приставляю до діла метикуватих дітваків... Ці клопоти дивним робом вертають мені сили, які забирає безнастанна праця. Так по життю ведеться: дещо, котре ми вважаємо головним, послабляє нас; інше, на перший позір другорядне, - кріпить нас.
Справдилися Мордкові й Гречинові настанови. Мушу зізнатися, що гроші самохіттю ходять за мною. Як хвороби, котрі я не лікую; як пси, яких я не відганяю; як злодії, від котрих не ховаюся; як жінки, котрих не кличу... Мабуть, через це вони, гроші, й вірні мені. Така їх удача.
Я не кохаюся в багатстві, ба навіть воно гнітить мене. Я не чую любові до грошей, затея відчуваю їх силу, холодну, тверду і стійку силу, здатну перемінювати світ, а з ним водночас і людей. Я не противлюся грошам, я прислухаюся до їх непримітного руху, як до кругообігу крові в своїх жилах. Гроші живуть своїм життям, а я своїм. Ми не вадимо одне одному. Ми, як двоє сильних псів у одному дворі, - не гриземося, але й не лижемося. Ми, кожен по собі, служимо одному Господареві.
Закони грошей прописані в моїй пам’яті, як моє ім’я. Точніше сказати б - мої імена: Овферій, Ферко, Федорко, Фарад, пан Кутьо, Криничар. Та віднедавна я перестав коритися тим законам. Я вперше не нагнувся й не дістав із-під землі золото. Хоча дійшов до того скарбу власним розмислом. Прийшли до мене найматися люди з Арданова. І я сказав їм: «Гроші у вас під ногами». - «Як це розуміти?»
- «А так. Знаєте в передсілку криничину старого Данила-копача? Там під дичкою його куча тулилася... Копайте на три-чотири лікті вглибину вузькими шанцями, - і накреслив ш мапу. - Якщо нічого не знайдете, я заплачу за цю роботу. Якщо знайдете - земля сама заплатить. Але знахідка ваша належатиме цілому селу».
Люди знайшли закопані обіч дороги два золоті бруси. Перекази доносили, що багатий песиголовець (так називали в давнину монголо-татарів), якому належало село, поклав тут золоті стовпи, а коли забирався, то наспіх зрізав лише те, що було на поверхні. Данило знайшов «земельне масло», та чомусь затаїв, не скористався ним. Я теж розсуцив так: якщо він не полакомився, то і я не рушу. Закон криничарський переважив закон грошей. З того скарбу поклали биту дорогу в село, висушили болото, розширили громадське пасло, ще й на кожен двір припало по 20 флоринів. Мені арданівці привезли з подячним поклоном бочку меду. Файний був мед, пахнув старою шкірою.
І борги я не вибиваю, хоч велить це закон. А боржників у мене багато, давно урвався лік. Я й рахунок вести покинув, знаючи, що найперший боржник - сам я. І як смію здирати їх з інших, коли ще не відплатив свої?
На місці печери, де переховував мене чернець, поклав я церковцю в честь святого Симеона. При ній, на горовій волі, в шептанні трав знайшли упокій кості мого духівника. Любо йому звідти поглядати на розбіги своїх земних стежин.
Якогось дня дочувся я, що виголошено послаблення каторжанам Паланку. Збивають з ніг залізні колодки й зрізають темничні ланци. Я зголосився гамузом скупити це.
«Нащо вам, пане Овферію, те залізо, - дивувався комендант. - Воно просякнуте стражданнями, воно саме застогнати може... Та коли хочете, я його вам задурно від дам. Ви не стільки для нас зробили». - «Ні, пане капітане, воно дорого вартує. А точніше - те, що його вже там не буде».
Я розплавив ті ланци й кайдани, випалив з них стогони і болі. А тоді покликав Жигу. «Хочу, щоб ти зробив пам’ятник». - «Овва, котрий це чоловік заслуговує в тебе такого пошанування?» - «Пес». - «Пес?» - «Палений. Пам’ятаєш такого - ми з ним витягали з-під моста вояка-потопельника?» - «Пам’ятаю. В нього голова була широка, як груди. А очі позирали приязно, по-батьківськи». - «Може. Я не знаю, як дивиться батько».
Жига виліпив Паленого спочатку з глини, а затим відлив у залізі. Ми встановили боввана на торговому майдані, який я тоді розпросторив і застелив бруком. Пес бив лабищею в кам’яну брилу, встромивши протяжний хмурий погляд у Паланок. Жига напалив кукурудзяного бадилля, відсіяв «золотий» попіл і розчинив його у льняній оливі й кістяному вариві. Тим покрив пам’ятник. Видавалося, що пес відлитий із щирого золота.
Я не знав не лише батька, але й матері. Зате я мав ріку, яка прийняла, прихистила її назавжди. Я хотів щось зробити для них. І для Жиги також. Якоїсь листопадової ночі все злилося водно. Латориця вкотре забрала від Жиги придомок, зліплений під мостом. Він стояв, розхристаний, над пінистою кручією, закинувши на горб рамище з незавершеним образом. Полотно з нашаруваннями смол було таким тяжким, що рукою не вдержати. Нагаїдощу шмагали по наших вилицях і грудях, і я мимохіть підсунувся під захисток образа. Спереду скажено гоготав водокрут, грозився нам.
«Перебирайся жити до мене, - сказав я. - Матимеш простору і теплу робітню». - «Я люблю воду, ріку», - зітхнув Жига, збираючи в жмені дощові краплі з лиця. - «Добре, тоді покладемо тобі нову хижку на березі». - «Я ніколи не жив у хижах. Я люблю мости». Я думав недовго: «Тоді буде тобі новий міст. Я так рішив». Він не мав ні слів, ні сил, аби заперечити.
Хто міг перечити мені, коли я щось забаг, виносив у собі, як дитину. Воно мало вродитися і край! Так я гадав. Очі людини, зануреної в своє діло, часто не помічають нічого іншого. Це про мене. Я вдивлявся в мінливу прозелень плину вдень і в місячну бинду на плесі ріки вночі - і бачив золотаве туге перевесло, що поєднало береги. Цей міст стане серцем Мукачева, а Мукачево, побачене раз, воістину залишиться в серці кожного прибутнього. «Pontis, - шептав я Гречиновими устами. - Міст. Це новий притік людей і грошей, це зближення, це сполука вчорашнього й завтрашнього». Бо одвічна мрія супроводить людину справіку: перейти воду суходолом і оволодіти простором.
Радість мого задуму закипала в бурштинову смолу наміру. Все лягало в струну, все зросталося. Я не спішив. Швидка ріка моря не досягає. Я зважував, я рахував, покликавши собі в поміч уявну карту Гречина. Міст - це не жінка, тут семи чисел мало. Та ось прийшло жадане число, лягло на плесо Дикого Броду сойчиним пером, закрутилося, затанцювало, показуючи місце для першої палі.
Рушило! Міст наростав над рікою широким крилом. Очі города прикипали до будови, ступні мукачівців свербіли пробою. Залишалося мало: пройтися щітками з вощатою оливою і прибити охоронний знак на арку... І тоді колодою впала на мою голову вість: пан міністр із Пешта заборонив міст, що не має державного дозвоління. Де чувано, щоб приватна парсуна, якийсь зарозумілий русин-вискочень, дозволив собі таке! Мости - не забавка, а твердиня королівської влади. Мене нагло викликали ad audiendum verbum (на високу ауцієнцію). Я не поїхав. Зате надлетів сам наджупан з Ужгорода.
«Пане Криничар, міст треба спішно розібрати, - порскав слиною, тряс ховрашими лицями. - Враховуючи ваші заслуги перед Мукачевом і краєм, ми вас не покараємо. Обійдетесь огудою на шляхетному зібранні».
«Це моя земля і я вільний будувати на ній, що хочу», -виповів я насталеним голосом.
«Земля, але не ріка».
«І ріка більше моя, ніж ваша і вашого міністра. Міст розбирати не буду!», - відрубав я і обернувся.
«Тоді це вчинимо ми. Але вам з того буде гірше!» -рявкнув мені в плечі наджупан.
Довірений чоловік шепнув, що завтра з Паланку відрядять гонведів на трьох возах, аби підрубали міст. Я чекав їх, і не сам. З Мартою, доньками, Иванком і псом Мирком ми стояли коло поручнів і дивилися в далину, де русло тремтливим завертом бігло до замку. Вояки мовчки роздяглися й зайшли у воду, декотрі прив’язували до стовпів човники з сокирами й пилами. Зацюкали перші удари. З ними злилося вищання брички, з якої клумаком випав перестрашений бургомістр.
«Пане Криничаре, що ви робите?! Міст завалиться з вами... діти ж... Господи... Ви губите і себе, й мене... Схаменіться, прошу Вас! Покиньте міст!»
«Це не міст, пане бургомістре. Це мій ковчег, і я відпливу на ньому. Мені тут більше робити нема що».
«Він здурів», - буркнув молодий офіцер, що командував гонведами.
«Хто знає, хто тут здурів», - болісно скривив рот бургом істер.
І тоді ми всі купно обернулися на якийсь клекіт. То шуміла не вода - люди. Попереду йшов прибраний у нову сорочку Жига, він держав обіруч перед себою образ. Із зморшкуватих напливів смоли, наче з темних прорізів, дивилися очі. Строгий і запитальний був цей погляд, і трішки втомлений. Я глянув у ті очі, чимось такі знайомі й такі дорогі, - і сила спокою ввійшла в моє роз’ятрене серце. Ввійшла, як у давню свою домівку. Жига таки довершив Його... За маляром чорною вервечкою, піднявши голови, йшли Божі люди. Молодші підтримували старців, що не покидали своїх склепів роками. За ченцями, кадячи ладаном, ступали священики, а за ними, затулена корогвами, сунула строката лава мирян. Хвіст людського потоку губився в порошаній кушпелі. Брязкіт заліза змусив нас повернути голови. З боку города на мостини ступали цеховики. Учнівська памолодь несла попереду прапори й скарбниці. Зброярі, замикаючи ремісничий хід, били в залізо. За ними без видимого краю товпилися торговці, поденники, дроворуби, копачі і всякий інший люд. Тяглася голомоза дітня з сиротинця і каліки на костурах. А вдалині, над річищем голів, колихалися клаптяні шатра циганських возів.
Майже одночасно з двох боків по дошках загупали, зарипіли, зачімхали чоботи, боканчі, постоли й босі п’яти. Міст радісно озвався, загудів. Донька смикнула мене за рукав, і я побачив, як правим берегом цугом бредуть у травах каменярі, закинувши на плечі молоти. Темні й рішучі, готові з’їсти скалу. Хлюпанина під лівим берегом - то гребли до зарінку весла в рибальських руках. Ряд за рядом, човен до човна - ріка аж присіла під таким тягарем. Я не знав, що в Мукачеві стільки людей годується рибою!
«Ти плачеш, Федоре? - шепотіла Марточка, натужно всміхаючись. - Я ще не бачила твоїх сліз».
«То від сонця», - відмахнувся я.
«Люди добрі, стійте! - загородив натовпу дорогу бургомістр. - Не ганьбіть Мукачево на цілий світ. Я вас прошу!».
«Кого ти просиш? - висунувся з юрми чоловічок із стриженою під рябун сивиною. - Мукачево без пана Криничара - це пів-Мукачева, а друга половина - ми. То зволь тебе зазвідати: з ким залишишся, коли ми відпливемо?»
...Дорогий читальнику, той, хто читатиме ці нотиси через роки, а може, і сторіччя. Народ запам ’ятовує і переказує все те, що може збагнути. А те, що не може, перелицьовує в легенду. Все інше безслідно зникає, стирається з пам 'яті. «Всі ми помираємо один раз, - казав Божий Симко. - А дехто й двічі: перший раз, кола покидає цей світ, а другий раз - із загибеллю творінь його рук і розуму».