«Поважна громадо, слухай високе повеління: міст залишається для суспільного користування. Але пан Овферій Криничар мусить відпродати землю, що під ним, у довічну власність держави».
«Вважайте, що вона вже ваша, - сказав я. - Дарую її Мукачеву».
За тиждень ми зняли охоронний мостовий знак і прибили на прохання влади чавунну таблу: «Цей містудячні мукачівці встановили в честь його світлості милостивого короля». І все вернулося на свої місця, як вертається після повені вода в старе річище.
Пам’ятається, старий козак Тимко любив приповісти: «І Бог наш не вбог, і ми на своїй землі люди... Та коли стаєш на чужий міст, спробуй палицею - чи міцний». Міст, котрий я поклав, міцний і надійний. Бо це не дерево, це сам я вперся ногами й руками в береги, вріс у них, обнявши ріку моєї Матері. Вріс тілом, духом і пам’ятно. Тож сміло ступайте по мені з дня вчорашнього в день завтрашній.
Як із давнього люстра сходить срібло, так і зі старіючого чоловіка злущується молодість. Не та потуга, не та гострота, не та хіть. Кістки ще легкі, зате рухи вже важчі. Чоловік старіє, як дерево - так же твердне, підсихає і скрипить.
При тому його корінь знає таємну глибину, а крона розкошує в небі. Дерева вмирають стоячи. Так і декотрі люди. Вони ще ступають по землі, але земля воює нічого від них не дістає. А небо... до неба вони рідко підносять очі. Тому і вмирають дочасно, деревеніють заживо. Може, червак страху й зневіри підточує їх; може, шашіль безнадії і змирення; а може, висушує їх безводдя любові і поїдає гниль непотрібності...
Я теж боюся входити в свої літа. Я вчуся запливати в них, як у воду, як у ріку - з остуцою тіла і обмиранням серця, з покорою хвилі, яка раптом підхопить, понесе й не верне до твердині звичного берега. Ніщо не вічне в цій ріці життя. Навіть каміння. Бо й воно злизується течією і піском зноситься в долини, а звідти розвіюється по світу. Прах землі.
Доки ти йдеш, ти в дорозі. Доки мислиш - дієш. Доки дієш - ти потрібен людям, Богу і собі. Цього я й прошу в молитвах щодня - потрібності. За це і дякую щовечора. Дякую за день, запліднений моїми трудами, моїми замислами, мо'іми грішми.
Хтось із заздрою злобою гадає, що я тішуся дзвінкому сріблу в капшуках. Овва, солодкі мої! Я хіба що густо ліплю срібло на тильний бік дзеркала мого життя - і пильно вдивляюся в нього, аби чітко, не блідо й не викривлено бачити свій справдешній відбиток, чин свого приденного служіння.
травень 2011 - лютий 2012
Мукачево - Будапешт - Відень - Таба в Єгипті -Єрусалим - с. Косино
Бавка - іграшка.
Бинда - стрічка.
Боканчі - черевики.
Бранзулетка - браслет.
Бродники - мандрівник, волоцюга.
Валило - водойма для вимочування шкур і полотна. Вандрувати - мандрувати.
Гачі - штани.
Гонвед - вояк угорської армії.
Гуцак - музика.
Гужовка - мотузка.
Завгура - забава, розвага.
Збіща - нехрещене дитя.
Карбач - батіг.
Карічка - коло.
Кедь - якщо.
Клебан - шапка, капелюх.
Клепачик - молоток.
Кокош - гуля.
Колотвиця - поліно.
Коцка - квадрат.
Крисаня - капелюх.
Лайбик - безрукавка, камізелька.
Ледаяка - благенька, абияка.
Крумплі - картопля.
Лежниця - опочивальня, спальня.
Мантля - шинеля.
Наремно - завзято.
Начадатися - народитися.
Криничар / ст. 331 Об’ярюватися - впоратися з весняними роботами. Обшаря - господарство, маєток.
Палачінта - млинець.
Паленка - горілка.
Парцела - наділ, ділянка.
Пиловиння - тирса.
Пирь - риба харіус.
Плат - полотнище.
Покон - закон, звичай.
Потя - пташка.
Прощава - голота.