«Моє серце, пане скуснику, впало на коліна і мовчить... Але мій розум, як завжди, запитує. Цього разу хоче вивідати, чому нарізно позирають очі? Ніби одне дивиться на ангела, а друге - на лукавого».
«Бо в одному оці хліб милості, а в другому - меч покари. Позір чоловіколюбця і судді».
«А я б волів, мій солодкий брате, аби хліба любові було більше. Аби всі наїлися ним. А мечів і так вистачає. Легше махати ними, ніж перти орало в крем’яниці».
«А пензлем, хочете сказати, ще легше водити», -видихнув гіркоту з себе маляр.
«Того я не казав. А якщо ви так гадаєте, то прив’яжіть до пензля камінь. І що з того буде? А нічого, лишень руку урвете. Голубине перо, яке б не було легке, само в небо не злетить, без живого голуба. Так і людська скусність без іскри Божої - лише втома рук і духу. А вам уділено, то й несіть свій хрест. Коли легкий, а коли тяжкий, як у кожного з нас. Таланного чи безталанного. Ви творіть, а ми будемо оглядати й судити. Бо легкі на суд ті, що не творять», -чернець випустив з бороди усмішку, як білу голубицю. І взяв маляра за стан тонкою рукою, повів берегом. А другою щось плавно писав у воздусі. Жига клепав головою й охляло відмахувався. В такому тісному здвоєнні вони здавалися чудною птицею, в котрої одне крило чорне, а друге - біле. Вона могла б злетіти, але їй добре й на землі.
Другого ранку закутень знову чорнів смолою. Її на полотнищі налипало вже в три моїх пальці, і я міг лише здогадуватися, скільки разів Жига замащував своє мальовидло. Аби на новому пласті почати все наново.
Зате інша робота йшла йому в нитку. Легко давалися апостоли на липових табличках. Довговиді лагідні діди. Вони держалися своїх купок і були схожі, як брати. Але замовці, ченці й миряни, легко їх розпізнавали й іменували.
І тихо раділи придбанню, ніжно протираючи лак рукавом.
Мене довго не полишав подив: як Жига, ніколи не стрівши наживо тих людей, відбивав їх лики з такою точністю?! Якось я насмілився запитати про це, але той відмахнувся звичною одмовкою: «Куриця теж несе однакові яйця, хоч ніхто її цьому не вчив».
Ті красні деревинки ситно живили нас. За них давали муку, шкварки, молоко, солонину і всяку городину. Там я вперше лизнув меду - і піднебіння моє, і язик наче розтанули в роті. Там я вперше вкусив сиру. І збаг тоді сенс Олениної примовки: «Мала грудка, зате сиру». Вона, та сирна головка, скидалася на груденя молодої пралі, що вислизнуло з пазухи, коли та яро товче праником на перегаті. І, мабуть, так і пахла, як жони в молочних рядах торговиці, підпоясані льняними фартухами.
Святі файно годували, та підмічав я, що Жига мав більшу хіть до іншої роботи, котра не вартувала нічого. Хоча й роботою гріх називати. Дурощі й збитки самі. Припадала на нього сверблячка замальовувати все, що хапало око довкруж. І хапався він за це невтолено й повсюдно. Наче боявся віддати щось плинності часу, спішив запечатати обрис живого світу на непорушній площині. По десять зачинів доряду брав, аби замалювати якесь дерево чи пень, камінь чи горбець, палий лист чи рясне квітовиння. А що вже казати про псів, котрі ув’язувалися за мною. Про людей геть мовчу. Тією хворотною пристрастю маляра користався не один пройдисвіт.
Хіба лінивий чи дуже гордий не збочував з мосту до його гостинного кострища. За роки возові колеса нарізали в греблі колію, що зміїлася до Жигової халабуди. Так і прилипло до тієї місцини - Жигова Гостинка. Тут було завжди глітно, декотрі подорожні приставали й на ніч, стелили собі під хурами. (Тоді я ще не знав, чому люди тягнуться до блаженних, легких душею. Коло них влегшують свої тягарі, перепочивають і несуть їх далі самотиною. А в Жиги душа була легка, як його пензлі, наскубані з білячих хвостів.) Поки завізна челядь пила дармове монастирське вино і обертала язиками, маляр спрагло чинив своє діло. Вуглик у моторних пальцях аж кришився на сажу.
Мальовані парсуни виходили - як у водному дзеркалі, притемнені й ламкі. Наче прозирали з річкової глибини, їх опуклі лиця колихалися. Я питав майстра, чому воно так виходить. «Бо я хочу схопити чоловіка не лише спереду, а й збоку, і ззаду, і згори».
Дивина: скупо наметані кривульки, рісочки й чарочки оживляли вільхову дощицю. Жига не марудився вимальовуванням, зате терпеливо прописував прищурене око чи одвислугубу, роздутий ніс чи хрящувате воло, клапаті брови чи зжужварене зморшками чоло. І живий бідака гейби прилип навічно до табли. Аж самому було смішно. Один сказав, що і в дзеркало по тому буде боятися зазирнути, аби не тріснуло зо страху. Придобрені гостиною просто неба, люди мали це за веселу забаву.
А найбільше Жига любив малювати руки. «Слова -полова, рот - гріховод, очі - лукавчі, а руки ніколи не брешуть. Бо руки годують. На них уся чоловікова планида прописана, все, що було і буде з ним». Я розглядав свої замурзані руки, загадуючи, що чекає мене в будучності. Маляр перехопив мій взір і сказав: «Видиш: у тебе долоні різняться. Одна - грабельками, аби загрібати до себе. Друга
- розчепірена, аби роздавати. Це добре. Бджолу не випустиш - меду не матимеш».
Він видів те, що інші не помічали. У наших мандрах по хащах раптом ставав перед розчахнутим блискавицею буком, витягував із-за вуха грифлик і починав щось фіркати на рукаві сорочки. Коли не було на чому, міг шкрябати нігтем на корі, писати прутиком на піску. Його не обходило, що далі буде з його замальовками, він приміряв свою руку до незримої руки Майстра, котрий витворив цю красу.
Раз сиділи ми з ним на бережку Латориці. Літепло заполуцня сповило нам плечі. Ріка пругкими струменями купала траву. Кожен у таку годину леліє свою душевну надобу. Жига дитинно придивлявся до тонкокрилої бабки, що зависла над водою. Ніздрі його трепетали, як її вертулки.
«Чи є щось таке, що ви не змогли б намалювати?» -спитав я його.
«Є. Воздух. Він нас живить, гріє, холодить, дає нам звуки, помагає рухатися, а барви своєї не має. Хоча сам барвить увесь довколишній світ».
Я обертав очима, і справді - все видів, крім воздуха.
«Наші очі, Ферку, брешуть. Все не так, як ми видимо. Трава не зелена, небо не синє, сажа не чорна, полотно не біле. Це так видять через воздух наші чоловічки в очах. Маленькі скалочки, що відбивають сонце. Я муштрую очі, аби протяти цю пелену і взріти все так, як є насправді. Тому я виджу світ переломленим, - таким, як очеретина у воді. Вода ліпше нам показує, ніж воздух, бо ми й самі з води».
Я не знав, що й думати про почуте, а він запально вів далі: «Затям, Ферку, істину: під свічкою темно. Світ не такий, яким його видять інші люди й будуть тобі розказувати про нього. І не такий, як ти сам його видиш очима. Світ інший. Треба докласти розум і серце, аби обернути його навиворіт. Лише тоді ти збагнеш ціну кожної яви, кожної стрічі, кожного слова, а головно-будеш цим користуватися. Бо скарби не в скринях, а під ногами. Якщо для тебе кожен камінь, кожна трісочка й перце птиці, кожне слово почуте будуть цінністю, то ти на кожному ступні натикатимешся на скарби. Багатим будеш, Ферку. Чуєш?!»
Я чув, але мовчав, бо не знав, що повісти.
Встав я звично зі своєї твердої постелі (сплю я на горіховій ляді, постеливши вовняний покрівець і поклавши під потилицю розколоте полінце, обтягнуте шкірою) на зорі. Вдяг конопляні гачі й таку ж сорочку і побрів босака до ріки. Росяниста отава пекучими глицями пронизувала ступні. 3-за кучавського дубняка, як жовток на опарі, блиснуло сонце. Я встиг. Кожного рана я стараюся прийняти його, як першу молитву. Так, як учив Лінь. Очіша ввібрати ранню благу полумінь сонця і розпустити її по тілу, по ниточках нервів і потічках крові. Напитися живильної сили на цілий день і цілу ніч. До другого сонцесходу. Майже щоденно я приймаю цей дар, і тому мій зір досі справний, лиця бордові при сивині, а п ’ясть тверда. Коли в ранньому пробудженні світу - зима то чи літо - стоїш ти босоніж на землі і притягуєш очима сонце, то в ’яжеться небесна тятива із земною дугою - і ти сам ніби стаєш пружним луком, готовим щомиті до стрілу. Так казав Лінь, вузькоокий чоловік із тих країв, де сонце встає найскоріше.
Далі я розігрівся підскоками і бігом з Рябим наввипередки. А тоді ввійшов у ріку. Вона прийняла мене зі звичним спокоєм сили, легко штовхаючи в груди. І я піддався, вволив її керунок і поплив, набираючись свіжості, розростаючись грудьми. Ніде так не любо мені, голому й чистому, як у водах моєї Латориці. І кожного разу це однаково повнить щемною радістю. Ріка змиває сажу снів і наливає тіло силою, принесеною з горових печер і лісових кореневищ.
Латориця грала і цвіла, як завжди після нічного дощу. Шелестіла клоччям піни, яку в нас називають «річковим цвітом». Я спливав до старого моста, а Рябий біг берегом, закусивши ремінь з перев’язаною вдягачкою. Біля дротяних кошелів мене вже чекали рибарі, що гріли собі липовий навар.
«Слава Йсу!» - «Слава навіки!»
Наше здоровкання підхопила й промкнула бистрина. Вночі шалено брали на курячі потрухи соми. З їх широких пащ звисали закручені вуса в палець завтовшки. Цих у бочках повезуть до Берегвара, куди граф прибув з Відня на ловецьку вакацію. З сімома фіакрами гостей, тож риби для них треба й треба. А нам на вранішню снідь Йванко вибрав дві тужаві марени в півруки. їх уже й кропивою обклали. Доки я врядував з рибарями, він побіг з рибою на куховарню
- аби запекли з цибулею й збираними вершками. Рибу я їм майже щодня. Що смачно, а що кріпить серце й одмолоджує тіло. Двічі в седмицю дозволяю собі на столі м’ясо - волове, з ягняти чи свійського зайця, або молодого когутика. Чоловік, щоб довго при силі лишався, і м’ясиво має їсти чоловічої статі.
Рибу розділили - що на базар, що в заїзди, що в монастир, щось пану бургомістру і лейб-жандарму. Пстругів і пирів завчасу відділили до іншої дротянки, за ними пришлють із Паланку. Цісарська риба! А що не заберуть нині, покладемо в льодницю, сюди стругів звозять із горових потоків. А далі доправляємо їх до Пешта.
І я вдоволений, і рибарі з копійкою - жнивна була ніч. Перед дощем завжди рибно. Найбільше тішиться горбатий Пехньо. Горб у нього виріс від безнастанного чипіння над сітями й вершами, а не рідше й над пугаром. То він мені колись, прибившись до Жигової Гостинки, розповідав моторошні казки про мохнатого сома-гарча, що ссе цицьки в жінок-потопельниць і одним клацом зубів притинає хлопчачі пуцюрини. Пехньо зараз шкірить жовті, як каламуть, зуби, передчуваючи, що днину почне в «Черленій корчмі». А може, там і передрімає днину до вечірнього лову.
Мої так рано не їдять, а Йванко вже вірно сидів під шовковицею коло блюда з печениною. Мені сина Господь не дав, зате скільки по світу розсіяно сирітського сім’я! Було, що розмоклої осені під Ловачкою привалило убогу землянку.
Людей відкопали вже студеними, а під матір’ю теплилося живе дитинча. Завертало на зиму, то я розказав, аби сироту пригріли на конюшні. Там, при артільному котлі, таких зо п’ять уже зимувало. А де п’ятеро, там і шестеро. Я й забув про того найду, коли якогось літа запримітив на сіннику чорноголового обірванця. Щось натужно сплітав із сіна.
«Агов, що ти робиш, неборику?»
«Тайстрину».
«А що маєш до неї класти?»
«То для коней направа», - дітвак за пильною роботою на мене очей не підводив.
«Будеш їх годувати з неї?»
«Аде. Буду їм до хвостів прив’язувати, - гугнявив сердито. - Коні, де хочуть, кладуть на плаці, а я за ними збирай. Тайстру прив’яжу до хвоста, а ввечері лише витрушу на гнойовище».
Я видів, що малий майстрюк не має часу не пусті баляндраси, і більше його не дражнив. Зате покликав старшого конюха й кушніра і загадав їм зшити такі торби, аби мої коні, коли в упрязі, не паскудили на вулицях. Щоб і око не кололо, і вдобриво не марнилося.
«Як вам, пане, така мудріщ на ум прийшла?» - чухав потилицю кушнір.
«Не мені. Знайшовся тут єден мудрик».
З того дня став я примічати хлопчука, а коли той підріс
- наблизив його до себе. Бігав по розсилах, носив за мною коли-яку потребу, а як виїздив на бричці - Йванко сідав на задню приступку. Людність дивувалася: багач Кутьо не годен собі завести чинного слугу, заходиться босоногим смоляком. Сам наджупан на винному балі присікся до мене: «Що це ви, пане Овферію, тягаєте за собою безрідного бахура, як свою тінь?» - «Бо він і є моя тінь, - одтяв я запально. І щоб загладити різкість, звернув на притчу: - Був такий роменський цісар Маркус Авреліус. Дуже просвітлений чоловік. То він, коли на люди виходив, неодмінно брав із собою старого блазня. Юрма гулюкала: «Великий цісар! Отець Риму! Любленець богів!» А карлик йому тихо нашіптував: «Ти просто чоловік. Звичайний чоловік».
«Хі-хі-хі, - аж піяв від утіхи наджупан. - Як це мудро, як це правдиво! Ми просто люди, смиренні слуги свого народу», - і сльоза чулості світила в його оці, як кришталева чара в руці.
Фриштик з малим під шовковицею одночасно правив нам і за урок.
«Роботи вчинив на ніготь, а в рот пакуєш жменями, -погиркував я. - Ану кажи міру щла, як тебе навчено».
Йванко, прімкнувши смакоту, одним духом відрешетив: «Коли кортить з ’їсти три кусні - зайдися двома. І буде твоя ситість поживною і легкою».