На другий день під вечір наймолодший з Уласенків, Максим, несподівано приїхав додому. Білий був, як свіжо вимащена стіна, а хисткий, як тростина. Але вдоволений, навіть гордий, бо першу рану в бою дістав. Не міг нарозказуватися, як то він хоробро бився і скільки трупів поклав.
Улас слухав, а тоді рукою махнув:
— Хвалишся, як заєць хвостом. Не бачили героя! От краще б сказав би ти нам, чи чув чого про Марусю Богатьківну?
— Не лиш чув, а й знаю, де вона тепер, — відповів Максим.
— Де?
— Я уже Борисові казав.
Босаківський зрадів.
— Справді казав тобі, Борисе?
— Та казав, начебто міщанин якийсь відкупив її від татар чи від москалів, і тепер вона в якомусь паршивенькому городку перебуває, от і забув, як цей городок зветься.
— Малин, — відповів Максим.
— Малин? — радісно повторив Босаковський. — Якщо це правда, то сподівайся, Борисе, що незабаром обіймеш свою Марусю, бо й нам на Малин дорога. Підемо ж спати, а завтра вранці, як Бог милосердний дозволить, рушимо в похід.
— Гов! — крикнув Улас. — Завтра неділя, а Бог милосердний приказав нам неділі святкувати. В понеділок вас пущу.
— Понеділок тяжкий день, — додала Устя. — Поїдете у вівторок.
Босаковський обома руками за голову вхопився.
— Цитьте! Бо ще до того дійде, що нам тут перезимувати треба, а мені спішно, земля під ногами горить. Там рішається доля країни, а я тут розкошую...
— Яка там розкіш! От живемо собі помаленьку. А скоріше, як у вівторок, таки вас не пустимо, бо ви ще не зовсім здорові, а до такого діла сили треба, і то великої сили.
— Правду каже моя золотовуста, — притакнув Улас. — Два дні пересидите ще в нас, відпочинете, обміркуєте все як слід, а тоді й у дорогу.
На тім і стало.
Ранок був тьмавий. Осіння імла лежала, як море, і навіть не гадала вставати. Було так темно, що в Уласовій хаті челядь каганці позасвічувала.
— Посидьте ще хоч днину-дві, — просила Устя свого гостя, — бо і як же вам у таку темінь пускатися у дорогу!
— Не ті часи, щоб без діла сидіти, — відпрошувався Босаковський. — Край у небезпеці, гетьман також, і полковницю Нечаєву пора вже нам у Чигирин відвезти. З кожним днем небезпечніше стає. Навіть не знаєш, кого боятися — своїх чи чужих, Цицюри чи царських ратників, чи Юрася? Такі часи!
Босаковський важко зітхнув.
— Ой, погані часи! — притакувала Устя. — Погані!.. А все ж таки добре, що Нечаєву від харцизів відбили. Погадати лиш: полковника Нечая жінка, а покійного гетьмана Богдана рідна доня харцизам у руки попала! Боже ти мій, падоньку мій, ось яких то часів довелося нам дожити!
— Усте! — гукнув на жінку Улас, — не падькай, лиш іди та готуй харчі на дорогу. Як мають їхати, то хай їдуть нині, бо завтра хто його зна що буде.
Устя нерадо пішла, але наготовила такого, що на цілу сотню на тиждень стало б. І вареного, і печеного поназношувала, бо то не звичайні козаки, а полковниця Нечаєва із знатними жінками в дорогу їде.
А старий Улас також не дармував: для синів і челяді підбирав зброю.
До кожної шаблі й пістоля приглядався. Пригадував собі, де, коли й як вони йому служили. Минулі годи й далекі походи, мов живі, перед ним виступали.
— Було колись, було, — шептали його вуста і хитався на підголенім лобі великий сивий оселедець.
— Оцей пістоль далеко несе і мітко влучає, — казав до Босаковського. — Прийми від мене. Недорога штука, але добра (усміхнувся). Так і з людьми буває. За деякого на око ти й шеляга не дав би, а на ділі він гарний чоловік. І навпаки.
Босаковський прийняв пістоль і розцілувався з Уласом.
— Якщо Бог милосердний дасть мені до моїх «майонтків» вернутися, то я тобі звідтіль таку пришлю рушницю, що на іншу ти й дивитися не схочеш. А нині хіба тобі оцей ріжок дарую. Я з нього висипав чорного проса кірців, щоб не збрехать, десять, коли не більш.
І вручив Уласові порохівницю, що її у бою в одного розбишаки відняв.
— Ріжок славний, сріблом кований, ще й позолочений, від мого покійного діда маю, хай з Богом спочиває, — прихвалював.
Улас оглядав порохівницю.
— Спасибі. Спасибі тобі. Жаль тільки, що на стіні без діла повисне, — жаль, що не піду з тобою.
— А хто тебе тримає? — схопилася Устя. — Вільному воля! Як хочеш, то йди! Іди, дурій на старі літа!
— А тебе я на кого лишу? — всміхнувся Улас. — Ще, чого доброго, наскочать на наш хутір харцизи й пірвуть мою краплю.
— А лихий тебе пірвав би, язикатий діду! — відрубала йому Устя. — То я тобі догоджаю, як чирякові в роті, а ти ще насміхаєшся з мене! Ану, ноги на плечі й геть мені з двора, щоб тут і духом твоїм старечим не пахло! Чув?
— Тихо вже, тихо! Не бійся, не кину тебе, — заспокоював жінку Улас. — Причепилася, як мазь до ходака, і відчепити годі... А хотілося б ще хоч раз погулять по-давньому та послухати, як кулі свищуть і як шаблі дзвенять. Ех, як хотілося б!
— Мамусю моя рідна! — скрикнула Устя. — Не бачили ви борця, то подивіться! Та це такий козак, що його і тручати не треба, бо він сам упаде. Що? Ні? — насміхалася. — «Куди йдеш, Йвасю?» — приговорювала. — «На війну» — «А чого так рано?..» — «Бо може сце кого вб`ю» — «А як він тебе?..» — «Ну, або я йому сцо винен?..» Ось такий то борець, щоб ви знали.
— Жінко! — розсердився Улас. — Не доводь мене до люті, бо, Їй-Богу, піду!
— А невже ж я тебе спиняю?
— А щоб знала, що піду!
— Боже провадь, дідьку пхай!
— А таки піду, а щоб ти знала, що піду, за таке слово піду.
Ухопив шаблю, застромив за пояс пістоль і казав собі подати свитку, підбиту баранцями. Це означало, що він справді вибирається з хати.
Устя долонею обтирала губи. А це знову було познакою, що вона також від свого не відступить.
Улас поправив пояс і тупнув ногою. Встав, підперезався і по-козацьки зібрався.
— А тепер, стара, обійму тебе. Сварлива ти, бо сварлива, але подруга чесна, нема що багато казати. Так. Може вже й не побачимося з тобою. Хто його зна. Легко з хати вийти, та нелегко вернутися. Такі часи. Тримай же наше хазяйство кріпкою долонею та синам не дозволяй гуляти. Невісткам також. Ти це вмієш, може, й краще від мене. А мене не поминай злом. Бачиш, я козак! Війна — козацьке діло. Доброму ділу і пособити годиться. Прощавай!
І пригорнув її міцно до себе.
— Ой, пусти! — скрикнула Устя. — Та чого ти мене так душиш, як вовк вівцю! — боронилася. — Та йди вже, йди! А тримайся вітру, щоб з ніг не впав, і кріпко пояс стягай, щоб не розсипались кості, — договорювала.
Нараз сіла на лавку і зміненим голосом спитала:
— То ти таки справді йдеш?
— З таким ділом я не жартую, Усте. Знаєш мене.
— Не спиняю. Ось тобі й хрестик на дорогу. Може, від нього відіб`ється яка ворожа куля, а може, він і відверне її від тебе. Дав би це Бог.
Зняла зі своєї шиї старий срібний чималий хрестик, поцілувала його й почепила Уласові.
— Носи його й не скидай ніколи, так як і я його носила і не жалію цього. Бог поміг чимало літ з тобою прожити і прожити не найгірше.
— Авжеж, авжеж, — притакнув, тупцюючи, Улас.
Хоч і спішився на війну, а все ж таки видно було, що жалував за жінкою і за тими світлицями, що в них не один щасливий день прожити довелось.
Аж увійшла Нечаїха. Поверх свого одягу вбрала чернечу рясу й ще сумнішою стала: сам сум. Але ж бо й краса її ще ясніше засіяла. Лиш уклякай і молися до неї.
Усі замовкли, і через хвилину здавалося, буцім вони справді перед нею навколішки стануть і почнуть мовити молитву.
— Я готова, — озвалася. — А тепер...
Усі присіли на хвилину, щоб добро в хаті сідало. А як схопилися з лав, Устя зняла ікону, поблагословила нею достойну гостю та отак з іконою підвела її аж до воза.
— Бідна, бідна моя! — шепотіла. — Покійні батько виплекали таку розкішну на те, щоб...
І залилася сльозами.
— Ну, рушай! — подав знак. Улас і кілька їздців пірнуло в імлу. Була це передня стежа. За хвилину зникли з очей, і тільки глухий тупіт кількох підков подавав знак, де вони зникли.
Задудонів міст, заторохтіли кволо колеса, і наші подорожні виїхали з Уласових воріт.
Озирнулися. Ще тільки щось бовваніло за ними, зразу, як стирта, а далі, як величезний медвідь, що вийшов з лісу і дивиться на шлях.
Як у сні мерехтіли крізь мряку слабо освітлені вікна.
Озирнулися.
— А добре пояс стягни, щоб не розсипалися кості! — бігли за Уласом Устині сердито-добрі слова.
Улас мовчав. Жалко було за жінкою.
— Кажу вам, полковнице, — повернувсь до Нечаїхи, — це така жінка...
— Що кращої ти і в небі не дістанеш, — докінчив за нього Босаковський.
І замовкли.
Хвилину їхали, як черці, і то черці, посварені зі собою. Ніхто пари з уст не пустив. Босаковський ноги обтулював Олені, бо ранок був студений тією їдкою, мокрою, осінньою студінню, що поганіша від морозу.
Помело на передню стежу, гукав, щоб не відбігали задалеко, а Улас на охорону озирався, чи не відстає.
Борис на буланім конику герцював біля воза, Уласів Петрусь по другому боці. Вони пильно розглядалися довкола, та нічого небезпечного не бачили й не чули. Шлях завмер. Тільки іноді зайчик перебіг дорогу, або лис майнув стрілою і сховався у мряці. Недоглоджені кості, потовчене череп`я і порвані шматки одежі, обагрені кров`ю, вказували, куди перед кількома днями перейшла була розбишацька ватага.
Часом коні стригли ухами, полошилися і не хотіли йти. А як батогом присилувано їх — кидалися вбік і мало не перевертали воза. Це тоді, як доводилося проїздити поряд з убитою худобиною або людським трупом, що лежав при дорозі.
За кожним подувом вітру чути було згар.
— Песиголовці! — сердився Улас. — Геть випалили оселі. Грабуєш, то вже чорт тебе бери, але пощо людям хату палити, та ще й під зиму!
— Або пощо вбивати невинних? — питався Улас. — Нема гіршої звірюки, як недобра людина.
— Так воно, так, — притакував Помело. — Христос не казав ближньому кривди робити. Але де ж сьогодні оті християни?
— У небі, — докинув Босаковський.
Їхали без пригод і на відпочинок отаборилися у лісовій долинці. Порозставляли вартових, щоб їх яке лихо не застукало. Босаковський казав розпалити ватру, щоб Нечаєва трохи погрілася.
По нікім не було видно так утоми, як по ній. Сиділа сумна й задумана, буцім не від миру сего. Чорна одежа ще більше підкреслювала цей смуток.
Босаковський жартами й оповіданнями своїх пригод пробував її розвеселити.
— Раз, — почав він, — іду я через міст. Уже навіть не пам`ятаю, де, та воно неважне. А міст був вузький, але довгий, довжелезний. Доходжу до середини, дивлюся, а переді мною... — вгадайте що?.. Не вгадаєте: медведисько, та такий вам кудлатий та великий, як корова. Суне на міст та щось під носом муркоче — хто його знає що. Оторопів я; що мені тут, сироті безталанній, діяти? Річка широка й глибока, ну — прямо Дніпро, не скочу. А вертатися ніяк, бо бурмило вже побачив мене й не пустить, ясно, що не пустить. Лишенько моє! Зі страху принишк я до дощок та й думаю собі: ну, пане Валєнтий, попрощайся, брате, зі світом! Небагато ти жив, небагато й доброго зробив, а за хвилину будеш небіжчик. Упав я і вдаю небіжчика. Та все ж таки, повертаюся на другий бік. Гадаю собі, маєш мене з`їсти, то їж, щоб я тебе, потворо погана, не бачив на мої очі. Перевернувся я раз, перевернувся другий, а тоді й кажу до себе: а може б отак докатулькатися до другого кінця! І вже був недалеко берега, аж зирк, а там другий такий медвідь, а може й більший. Подумайте: — з одного боку медвідь, і з другого медвідь, я посередині, а піді мною річка глибочезна. Аж тепер тобі, пане Валєнтий, капут! Роздеруть кудлаті дядьки тебе і шматки тіла порожбурлюють по воді, що й сліду по тобі не залишиться. Даремно ти воював, даремно за славою ганявся, пропадеш, як на ярмарку собака, й ніяка душечка добра не згадає, що жив колись.
Замовк, наче сам над своїм горем задумався.
— І що ви зробили, пане Босаковський? — спитав Уласів Петрусь.
— Що я зробив! — і Босаковський вус на ліве вухо повісив, усміхаючись лукаво. — Збудився! От що. Збудився зі сну, добродії ласкаві, і добре зробив. Їй-Богу, добре! А то були б мене з’їли ті медведиська погані.
Нечаєва слухала і буцім не розуміла. Видко, по Старім Бихові думками блукала. Зі своїм милим ладом по валах походжала, а за валами вороги. Такого їх, як на болоті комах! А кусливі які! І не обженешся.
Господи...
Босаковський глянув на полковницю, але усмішки на її вустах не побачив.
— Ну, що ж, поїдемо хіба! — зітхнув Босаковський і казав лаштувати вози.
І знову їхали мертвим шляхом, не зустрічаючи нікого, крім кривого діда з торбами та якоїсь баби, що з лісу сушняк на хребті тягнула.
— Мабуть, у своїй хатці на курячій лапці в печі хоче топити, щоб Івасика-Купиласика на вечерю зварити, — жартував Босаковський, не зрікаючись надії, що все ж таки, може, він свою любу полковницю хоч трохи розвеселить.
Так доїхали вони до якоїсь більшої річки. Босаковський сів на свого сухореброго, що за возом біг на припоні, і вишукував брід. Переправилися й уже щасливо на другім березі опинилися були, як нараз мряка стала підноситися, відкриваючи доволі широкий, привабливий для ока краєвид.
Побачили омшаники<sup>4</sup> в балках і кілька загород під лісом. Де-не-де їжилася посіріла, колись жовта стерня. Навіть забутий страхопуд, відбувши свою службу, гойдався і коливався на стовпі, вимахуючи безугарними руками й полохаючи птахів, яких уже не було, бо відлетіли.
Уцілілий шматок землі, недоторкнений війною, — аж дивно!
— Туди ви, мабуть, не проходили, — звернувся Босаковський до хлопця, що за черницею на хутір прокрадався.
— Ні, добродію, не проходили. Ми другого берега річки трималися, а туди на Малин дорога.
— А ти в Малині бував?
Парубок зам`явся.
— Доводилось.
— А знаєш тамошніх міщан?
— Декого. Ще як бурсаком до них заходив.
— То ти в академії учився?
— Років три.
— Ого! Аж три. А може і в комедіях участь брав?
— Чи раз.
— Видно по тобі. Недаремно ж ти так славно черницю удавав, мій пане.
— Мені все жінок доводилось удавати.
— Придалося, що?
— Не дуже, — всміхався хлопець.
— А за що ж тебе, чоловіче добрий, з академії прогнали?
— За жінку.
— Ага. А за чию?
— Та за дякову. За малинську дячиху.
— Ось який ти!
— Та я такий, як і інші: не гірший і не кращий, лиш вона чортова баба.
— Розумію: побили Хому за Яремину вину.
— Щось наче б так. Вередлива була. І те їй давай, і друге принеси, хоч із коліна вилупи, а щоб було.
— Розумію. Та вона тебе, значить, на слизьке загнала.
— Еге ж, але після останньої пригоди, на Уласовім хуторі...
— Ти вже поправишся, правда?
— Поправлюся, щоб я так здоровий був, що поправлюся, бо ви мене таки здорово побили.
— Не зашкодить. Спливе по тобі, синоньку, як по гусці вода.
— Сплине, але ж і боліло!
— На те, бач, і б`ють тіло, щоб воно боліло, та щоб удруге не кортіло.
— Удруге я не дурний.
— Чому б то ні!
— Богом живим клянусь, що вдруге з харцизами не піду, щоб вони мені золоті гори обіцяли.
— Поживемо, побачимо. А тепер ти мені про Малин розказуй, і тільки, чуєш, не бреши, бо я кумедій і лицедій не люблю. Як б’ю, то б’ю направду, то також не на жарт.
— Ви мені цього і не згадуйте, — сам бачу.
— Отож і відповідай на мої питання.
— Слухаю.
— Давно в Малині бував?
— Днів тому десять.
— Що робив там?
— В одного купця найнявся.
— Щоб послужити часок, роздивитися, де що стоїть, а тоді...
Тут Босаковський зробив злодійський знак рукою.
Хлопець понурив голову:
— І таке буває.
— То ти, значить, з тих, що в чепці родяться, а на посторонку гинуть.
— Пане мій! Хто з нас знає, яка його смерть чекає?
— Добре. А чи не чув ти про дівчину в Малині, що Марусею Богатьківною її звуть.
— Сотника Богатька дочка?
— Еге ж.
— Або мені позакладало, щоб я про таку красуню не чув. Не тільки чув, а й бачив.
— Де бачив?
— А в кушніра. Того, що її від харцизів відкупив.
— І тепер вона в нього?
— Ні, в одному дворі... Її, знаєте, (хлопець озирнувся та голос притишив), схопили, як то часом із гарними дівчатами буває...
— Кажи де?! — крикнув Босаковський. — Чому про це на хуторі нічого не згадував?
— Мишам у пивниці мав розказувати, чи кому?
Босаковський мовчав. Він ніби полину напився. Добре, що Борис не чув, бо з Петрусем балакав.
— А як тебе звуть? — спитав по хвилині.
— Ферапонтом.
— Гм. Так ти з духовних?
— Покійний батько дияконував. Та в молодому віці помер, а мати незабаром за ним пішла.
— Ферапонт — гарне ім`я.
— Смішне.
— А з роду ти як?
— Безрідний.
— Дивно.
— Діда дитиною знайшли, роду свого не затямив, тому й безрідний прозвали.
— А ти не брешеш?
— А чому ж би брехав?
— З привички.
— Буває, що й правду доводиться сказати.
— Тож уважай, добродію Ферапонте Безрідний, щоб ти мені правду казав, як батькові син рідний, а то будеш бідний, — зрозумів?
— Мене по голові били.
— Отож затям собі, що нам треба Марусю Богатьківну добути.
— Хоч із-під землі.
— Еге ж.
— Добудемо.
— Покажеш нам, де цей двір.
— Покажу.
— І на того дідьчого панка з нами підеш?
— На Фалдовського?..
І Ферапонт з радості аж підскочив.
— Хоча б і до пекла піду, наввипередки піду! Таж це він мене за дячиху так скривдив, бо сам, собака, до неї ходив. Підемо на Іродового сина, підемо і відіб’ємо Марусю, а його за шияку та на гілляку, бо досить уже лиха накоїв.
— Гов! — спинив його пориви Босаковський. — Не люблю, як хто ніж на невроджене теля гострить. Послухай і добре собі на вус мотай.
— Не маю.
— То в лепету клади. Якщо ти підеш з нами і добре справишся, то правдивого голландського дуката дістанеш, а як ні, то також дістанеш, але так, що й очима не лупнеш. Зрозумів?
— Ще й як! Рахунок ясний. Дукат або капут. Але я волію дуката,
бо золото і в болоті блищить.
Гак нони ввічливо розмовляли, коли нараз, мов із-під землі, стали вилазити селяни з ціпами, з ломаками, з вилами, два навіть якісь старосвітські рушниці напоготові тримали. Видно було, що з хлібом-сіллю назустріч нашій валці не виходили.
Босаковський глянув, почислив, скільки їх є, і гукнув:
— Черницю під віз!
Улас і Помело миттю наказ сповнили.
— Хлопці! Круг воза ставай!
І цього два рази він не потребував казати. Валка в один мент перетворилася у козацький таборець, до якого нелегко було приступити.
— Уласе! Заправляй! — звернувся Босаковський до Уласа, а сам на своїм сухоребрім рвонувся вперед.
У руці не шаблю, а люшню від воза тримав. Заки напасники озирнулися, уже нею їм поперед очі вимахував.
Один із тих, що рушниці мали, прицілився, вистрелив, але схибив. Другий ще пороху підсипати не встиг, як люшнею по дулі дістав. Але так, що випустив рушницю і, вимахуючи руками, верещав:
— Ой-ой-ой!
Босаковський на першого конем наїхав.
— Рушниця або смерть! — гукнув.
Селянин кинув рушницею і пустився навтьоки. А Борис і Петрусь уже коло свого ватага стояли. Відібрані рушниці геть поза себе жбурнули, а свої на напасників спрямували.
Селяни, як барани, збивалися докупи.
— Тісніше, тісніше ставай! — кричав на них Босаковський. — Щоб моїм людям краще було в купу стріляти. Виб’ю вас до одного, як собак, хати попалю, худобу заберу з собою, землю і небо лишу, мурла туподушні, одуди смердячі, бісові виплодки погані!
Батькував і матіркував так, що аж в’янули вуха. (Добре, що Нечаїха не чула).
— Ну, чого витріщився на мене, як на біс батька зна-що? Полковника не бачив? Я тобі такий пірнач покажу, що юшка з тебе потече, хаме один, лиш підходь! Ну, підходіть хутчіш! Чого ж ви стоїте, горлорізи, живодери, людоїди, змії! Підходіть!
Захиталася товпа, дехто пробував утікати.
— Куди?! — зверещав на них Босаковський. — Ну, куди? Стій! Кажуть тобі, стій, а то стріляю! Як диких вепрів, вистріляю вас і лій витоплю з ваших пуз чортові чоботи мастити!
Нараз буцім першу злість тими словами зігнав і лагідніше, іншим голосом став промовляти:
— Гей, люди, люди, невже ж вам не сором? На спокійних подорожніх засідаєте з ломаками та з ціпами, як розбишаки які? І навіть із рушниць не вмієте стріляти? Тою! А ви ж господарі якісь, а може й хуторяни, божої земельки властивці, чесних батьків погані сини. Тю, і ще раз тю! І ще раз! Того я від вас, людоньки божі, ніяк не сподівався. Усього сподівався, а цього ні!
— Або ми на вас нападали? — почулося з товпи.
— А що ж це було, скажіть?
— Ми оборонялися.
— Оборонялися? То ми, значить, ішли на вас?
— Не знаємо.
— То ми — харцизи чи що?
— Невідомо, хто ви й з чим ідете, але часи тепер такі, що як чужих до села пустиш, то пропало село. Тому ми й вас не пускали.
— І не впустимо, — додав самовпевнено один із найстарших дідів.
— Не пустите? — спитав, вимахуючи люшнею Босаковський, він так махав, буцім колесо вітряка фуркотіло. — Не пустите?
— Ні!
— А якщо ми таки до вас підемо?
— Пробуйте.
— Гм!.. Як бачу, то ви задиристий народ, — підсміхнувсь Босаковський.
— Добре вам сміятися, пане. Жити хочемо, а нам не дають. Тягарами всякими угнітають, жили з нас висотують, от що.
— Хто? Ми?
— Та не ви, а...
— А хто?
— Чужі й свої.
— Самі ви собі, люди добрі, завинили, — відповів Босаковський спокійно.
— Самі собі завинили? — озирнувся по своїх односільчанах старий дідусь. — Чуєте, люди? Ми самі собі завинили, так буцім чоловік собі лиха бажає! Усякий рад, щоб йому добре було, а що ти порадиш, коли за ними сила?
— За ким? — спитав Босаковський.
— Відома річ, за панами. Пани нас до решти в шори впрягти задумали, щоб ми на них, як безмовна худобина, робили. От чого їм треба! Не стало нашого Хмеля.
— Ой, не стало! — почулося кругом. — А Виговський за панами тягне.
— Бо сам із панів.
— А його жінка ще з більших.
— З князів.
— У короні ходить.
— Хлопів і на очі бачити не хоче.
Розговорились. Один наперед другого хотів прийти до слова. Нарікали на гетьмана, на полковників, на козаків, на попів, на всіх і вся. Навіть на міщан за те, що вони використовують селянський народ, крамне дорого продають, а за збіжжя мало платити хочуть. Здавалося, ще трохи й знову вхопляться за вила.
Босаковський бачив, що і тут, у цьому спокійному селі, у цій закутині дивним-дивом незахопленій війною, народ також настроєний проти Виговського та проти старшин і панів, усе одно, чужі вони чи свої. І тут, як і скрізь, підноситься брудна, каламутна хвиля, що може залити життя й усе те, що в ньому ще гарне й добре. Бачив це Боса-ковський і серце йому стиснулося з болю. Ось воно як! І що ти вдієш із своїм розумом, із своїм військовим досвідом, із своїм добрим серцем, коли люди не розуміють тебе?! Заллє тебе оця каламутна хвиля, заллє! Не трать сил, спускайся на дно.
Але пригадав полковницю, що може чекала на його допомогу, як на спасення, і нову силу почув у собі, нову бадьорість у тілі й душі.
Подав Петрусеві люшню, а сам руки на грудях навхрест зложив, а, згори поглядаючи на дядьків, почав:
— А все ж таки, людоньки добрі, ви самі завинили.
— Ми?
— А так. Бо замість ставати один поруч одного, плече об плече, щоб було одно стадо, а Виговський пастирем над ним, ви кожний на свою руку починаєте робити. Хочете, щоб що село, то була окрема держава? А того ніде не було, нема й бути не може. Шани та послуху в вас нема.
— Досить ми наслухалися, пане, а тепер хай нас послухають інші.
— Так, так, тепер хай нас послухають вони.
— Досить нашої покори. Через низький тин і жидівські собаки скачуть.
Босаковський сплюнув.
— Бачу, що не добалакаюся з вами. Слухайте, люди! Коли б я хотів, то постріляв вас і пішов, куди треба. Рушниць, куль і пороху маю подостатком. Але я вам не ворог, вашої кривди не хочу й тому пришліть до мого табору трьох своїх найсвідоміших людей, щоб я з ними порозумівся і даром не проливав крові. Добре?
Селяни перешептувалися хвилину.
— Можна, — відповіли.
— Але негайно, бо мені їхати спішно.
— Хай буде й негайно. Пришлемо.
Босаковський повернув коня до своїх.
Борис і Петрусь із селянськими рушницями йшли за ним.
У таборі всі стояли готові до бою, бо не знали, на чому переговори покінчаться. Нечаєва сиділа на якійсь бурці, заслухана в журливий шепіт річки. Що їй?
— Простіть, ваша милість, — почав Босаковський, — що я вас під віз посадив, а тепер, будь ласка, ще скиньте оцю чорну хламиду. — Та-ак! — і услужливо та вправно, ніби нічого більше в житті й не робив, лиш послугував жінкам, поміг Нечаєвій вилізти з чернечої ряси.
— Кажіть, що хочете, — жартував, — а все-таки у світській одежі куди краще. Не на черницю вас Бог створив, ой не на черницю!
— Або я знаю навіщо, — відповіла байдуже.
— На гетьманову доньку, а то й на гетьманиху, — промовив Босаковський, не скриваючи свого захоплення її красою.
Тим часом посли від селян надходили. Ті самі старі господарі, що до них Босаковський перед хвилиною промовляв.
— Сідайте, батьки, милості просимо!
Поприсідали, ще й кийками попідпирали бороди, буцім у присюди пускались, а Босаковський почав:
— Ну, кажіть, як же воно буде: пустите мене чи ні?
— Не пустимо до села. Як хочете, то проїжджайте мимо.
— А як те ваше село зветься?
Селяни переглянулися.
— Питаюся, як ваше село зветься?
Тихо.
— Глухі?
Покашлювали, а потім один:
— А вам навіщо знати?
— А на те, щоб почислитися з вами, якщо ви захотіли б нам кривду зробити. Бо не гадайте, що ми хто-будь.
— Бачимо. З ким-будь ми й не панькалися б так довго.
— І не гадайте, що ми на ваше село такі цікаві.
— І того ми не гадаємо, пане.
— Але, кажу вам, що спішимось і тому хочемо переїхати мирно.
— Не спиняємо вас. Ідіть, куди вам треба.
— А не нападете на нас ззаду?
Дядьки мовчали.
— Ото ж то й є. Тому ваше село мусить нам заставників дати. Якщо без пригоди минемо ваші межі, тоді й відпустимо їх, а як ні, то...
І не докінчив.
— Що ж ви на це?
Мовчали.
— Що ж ви на це? — повторив Босаковський голосніше.
— Або ми знаємо що? Треба б поспитатися у цілої громади.
— То ви такі посли? — розсердився Босаковський. — То з такими мандатами ви до мене прийшли, пси би вам писки лизали!
Знову мовчанка і то довга.
Босаковському терпцю не ставало.
— Знаєте, люди, що?
— Що, пане?
— Хай вас чорт візьме разом із вашими розумами дурними і з бебехами усіми! Ідіть собі геть і не нарікайте на мене. Зроблю, що сам захочу.
Селяни буцім зраділи.
— От так би, паноньку, й давно, по-людському, на розум, як чоловік до людей, а не по-панськи.
Босаковський усміхнувся, хоч і лихий був на хитрих селян, що дурнів удавали.
— Слухайте ж тоді мене, панове посли.
— Слухаємо покірно.
— Якщо ви гадаєте, що на дурного попали, то я вам зараз покажу, що воно саме навпаки.
— Себто — ми дурні?
— Як гадаєте. Якщо ви не схочете по добру погодитися зі мною, то скажу вас пов`язати, як баранів, і заставниками повезу з собою. Я маю когось такого, що його на небезпеку виставляти не можу й не смію.
Селяни здивувалися.
— Маєте? А хто ж це такий?
— Хто? Тая жінка, що біля воза сидить.
— Жінка? — іскривилися. — Що ж це за цяця така?
— Полковника Нечая дружина, — різко відповів Босаковський.
Селяни, як обпарені, зірвалися.
— Олена?
— Еге ж.
— Покійного гетьмана молодша донька?
— Вона?
— А чому ж ви нам цього зразу не сказали, пане? Господи, покійного Хмеля донька! На простім возі, в убожестві? Чого ж це так?
— Дякуючи таким дурним головам, як ваші. Родина великого гетьмана в небезпеці, а ви, замість постояти за неї, як розбишаки засідаєте з ломаками при дорогах і спокійним людям ні проїзду, ні проходу не даєте. Погадайте собі, що було б, коли б ви так справді на нас напали були та вбили або покалічили полковницю?
— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша була б вина, не наша.
— А чия?
— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше! Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав би хто!
— Воно ще не пропало. Можете нас ще й тепер відпровадити, — відповів Босаковський.
— І відпровадимо, як же ж не відпровадити! А може вам чого треба, кажіть. Дамо. Нас іще дотепер Бог милував, не пограбували злі люди. Поділимося з вами. Такі гості, такі славні гості, Богданова донька! Боже ти наш! Великого гетьмана рідна дитина! А ведіть же нас до неї, хай побачимо, чи вона у свого батька вдалася!
стебники, де зимують бджоли