Девiс не вiдповiв. Його погляд зупинився на маленькому Томмi. Коли юнга вийшов з клiтки, його оточили жiнки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квiтiв. Так у маркiзанцiв починався обряд усиновлення.
— Ахлу! Ахлу! — вигукував жiночий гурт. Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.
Нiчого не розумiючи, але пам'ятаючи пораду капiтана, нещасний юнга примушував себе всмiхатися крiзь сльози. Потiм раптом розлючено заспiвав:
Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию i завмер, не смiючи ворухнутись.
Отодi у Девiса i з'явилася, як йому здалося, рятiвна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рiднi брати.
Вiн знав: за звичаєм, який iснував на архiпелазi Паумоту й Маркiзьких островах, людина, котра вирiшила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дiтьми i всiх її братiв та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кiнця, вiд намiру стати прийомним батьком можна було вiдмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зiбрати i привселюдно з'їсти всi тi пелюстки квiтiв, якими жiнки обсипали юнгу. Iнакше його вiдмову вважали б недiйсною. Нехтувати цей звичай вождь не мiг, бо тодi вiн втратив би свiй авторитет головного хранителя всiх традицiй племенi.
— Е мауру а вау, таахi каттам! Я щасливий, великий батьку! — не давши отямитися Тукопанi, — сказав Девiс, як тiльки юнга замовк. Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра iз вдячнiстю приймала опiку прийомного батька. Девiс промовив її голосно, з повагою i, як вимагав звичай, схилив голову на груди.
Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому змiст пiснi усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому рiч, i люто витрiщив очi.
— Паурки! Тутаї оурi! Свиня! Нiкчемна тварюко! Iта маїтаї нуї! Пiдлий брехун! Кутуї франi кархоурi! Боягузливий бiлий француз! Вiн так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.
Несподiвано оголосивши себе братом маленького Тома, Девiс, звичайно, не думав, що його хитрiсть викличе у Тукопани такий скажений гнiв. Сталося так, що Девiс, сам того не бажаючи, перед усiм племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полiнезiйцiв, зневаги…
Рiч у тiм, що на Фату-Хiвi та багатьох iнших островах Океанiї, де iснував канiбалiзм, родинним зв'язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось iз родичiв члена касти безстрашних не попав часом до нього на стiл, треба знати не тiльки всiх членiв свого роду, але й тих, хто так чи iнакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навiть свого десятиюрiдного брата, в очах одноплемiнникiв вiн втрачав усяку повагу.
Ось чому перш нiж когось усиновити, майбутнiй прийомний батько повинен добре вивчити весь родовiд годованця. Звiсно, в даному разi Тукопана зробити цього не мiг, та й сумнiвно, що на його мiсцi хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девiса, всi навколо завмерли — маркiзанцiв вразила саме кричуща необiзнанiсть вождя. Нiби вони не розумiли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичiв юнги вождь нiчого не знав i знати не мiг, але… Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А «подарунок» вождевi воїнiв франi?
Не пошле ж йому Тукопана тiло свого сина. А все ж уже вирiшено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рiшення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово i не дотримав його! Крiм того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тодi взагалi нiкого з полонених чiпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани… А яка була сутичка i яка перемога! Не втiк жоден кархоурi, всi попали в клiтку.
Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождiв визнає свою помилку? Що ж тодi буде з його авторитетом?
Проте спростувати заяву полоненого Тукопанi було нiчим, i вiн, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись вiд лютi:
— Замовкни, нiкчемна тварюко! Нiчого не кажи, ми тебе не слухаємо! Нiхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!
Увесь внутрiшньо зiщулившись, Девiс благав бога допомогти йому не послабити волю. Вiн розумiв, що не можна мовчати, бо iнакше кiнець, i усвiдомлював, що зараз усе залежатиме тiльки вiд його самовладання, вiд того, наскiльки переконливо вiн продовжуватиме цю смертельну гру.
— Пробач, великий батьку, — мовив вiн сумно, — твiй негiдний син розгнiвав тебе, покарай його. — Девiс добре знав, що полiнезiйцi своїх дiтей нiколи не карають.
Тукопана схопився, хотiв кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але вiдразу ж знову сiв, вигукнувши з радiсним осяянням:
— Х-хе, ти коричневий! Шкiра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!
— Це правда, великий батьку. — Девiс вiдчував, як його лоб зросило потом. — Мiй молодший брат бiлiший за мене, його навiть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були рiзнi батьки. Мiй перший батько був коричневим, а перший батько брата — бiлий. Але мати в нас одна, i ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хiба в нас в обох не очi братiв?
Все ще оточений жiнками, якi тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як i всi полоненi, вiн нiчого не розумiв, але голос, здавалося, спокiйного капiтана вселяв надiю. Хлопець вимушено всмiхався. Решта пiратiв сидiли в клiтках похмуро зосередженi, мовчки чекали, чим усе це скiнчиться. Коли старий маркiзанець скаженiв, вони мимоволi зiщулювались, але мужнiсть юнги i капiтана змушувала джентльменiв удачi тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капiтан зумiє якось заговорити йому зуби. Девiс — та не зумiв би?!
Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капiтана, Тукопана дедалi помiтнiше хвилювався. Безперечно, вiн був збентежений. Справдi, очi в обох зовсiм однаковi, яскраво-голубi i нiби в променистих росинках… «Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очi теж голубi… Нi, наче не дуже, трохи сiруватi…»
Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девiса, але… Припустiмо, на його необачнiсть одноплемiнники подивилися б крiзь пальцi. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика бiда, адже ритуал усиновлення ще не закiнчено, тож не пiзно виправити помилку. Але хiба безстрашнi погодяться позбавляти себе такої здобичi? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться вiдпустити на волю всiх полонених… А якщо цi двоє все-таки брати? Впаде тодi на Тукопану гнiв найвидатнiшого з великих богiв, ясновельможного володаря Землi i Неба, могутнього i непереможного Тiкi. Дозволив убити сина, свою дитину… Пiдлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. «Нi-нi, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, вiн брехун, боягузливий бiлий француз! Удає з себе безстрашного воїна i плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру… А що як?..»
I вождь прийняв соломонове рiшення.
— Гаразд, — сказав вiн сердито. — Коли мiй син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидiтимеш у клiтцi. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.
Похмурим натовпом маркiзанцiв прокотилося полегшене зiтхання. Мудрий Тукопана мiркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде нiхто. Вiн його не бачив i не чув, так, не бачив i не чув. Червонобородий — невiльник племенi, а всi його воїни — здобич.
I знову радiсний вибух!
— Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан!
Тiєї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони пiдхопили його клiтку i, гортанне щось прокричавши, вистрибом кудись побiгли.
Все сталося так швидко й так несподiвано для пiратiв, що вони не зразу отямилися.
— Капiтане! Капiтане! Бруднi таїш! Бруднi таїпi! — iз запiзненням почулися на площi розпачливi крики маленького Тома. Вiн, мабуть, хотiв бiгти слiдом за капiтаном i люто з кимось боровся, але не мiг вирватися.
— Томмi, руде ангелятко… — тамуючи ридання, шепотiв Джон.
Потiм з нього зiрвали одяг i голим пiдвiсили в клiтцi, немов папугу, пiд якимось гiллястим деревом. Разом з одягом забрали i нiж, на який вiн так розраховував.
Така ж участь, крiм юнги, спiткала всю команду «Флайїн стар». Клiтки з полоненими вiднесли в рiзнi кiнцi селища, пiдвiсили їх на дерева i пильно охороняли, але й без цього про втечу годi було й думати. Зробленi з мiцного залiзного дерева клiтки голими руками не зламаєш.
Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменiв. Кого ранiше, кого пiзнiше, але на всiх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.
Там, на площi, Джон не наважився натякнути Томовi, щоб вiн постарався пояснити маркiзанцям, нiби вони брати, хоч тодi це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частiше вставляти в полiнезiйську мову англiйське слово «брат», i Томмi б усе зрозумiв. Але ж i решта пiратiв усе б чула. I якби всi полоненi збагнули, що їхнiй капiтан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полiнезiйцiв, вирiшили б, що вiн рятує тiльки себе, i, напевно, збунтувалися б.
Обман вiдразу б розкрився. Тому нiяких натякiв юнзi Джон не робив. Вiн був певен, що, коли маркiзанцi почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба вiдповiсти.
На жаль, Томмi дав маху. Вiдiрваний вiд своїх недавнiх товаришiв, вiн одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим i при цьому вперто називав його вiдомим усiй Океанiї словом «капiтан». Тодi до нього пiдвели двох дуже схожих хлопчикiв, напевно, братiв-погодкiв, i знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як цi двоє?
Юнга зневажливо пирхнув:
— Вигадали казна-що! Вiн мiй капiтан, зрозумiли, дурнi вашi голови, мiй капiтан!
Усi, звичайно, зрозумiли, одначе вождь, здавалося, вiдповiдi Тома не надав значення. Насупившись, вiн довго щось буркотливо говорив старiйшинам племенi, пальцем показуючи то на юнгу, то на свiй язик. Мовляв, у хлопчика ще язик нiмий, вiн не вмiє поки що говорити, тому питати в нього рано.
Тома така, як вiн думав, нахабна зарозумiлiсть вождя обурила:
— Ти сам нiмий, брудний старий таїпi! Червонобородий — мiй капiтан! Мiй капiтан.
Для палко закоханого в свого капiтана юнги Девiс був найдорожчою людиною на свiтi. З ним не можна було порiвнювати нiяких братiв, тим бiльше, що їх у Тома нiколи не було. «Капiтан, мiй капiтан!» У цьому було все життя юнги.
I життя Джона повисло на волосинi. Розправитися з ним, як згодом з'ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопанi раптом сяйнула блискуча iдея.
— Х-хе, послухайте! — вигукнув вiн на радi старiйшин. — Цей червонобородий — скарб! Посилати його тiло вождевi воїнiв франi не треба. Ми вiдрiжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.
У безбородих маркiзанцiв жорстке волосся з чоловiчої бороди вважалося великою цiннiстю. I чим воно було незвичайнiшого кольору, тим вище цiнилося. Фатухiвцi робили з нього браслети, якими всi, хто їх мав, дуже пишалися.
Червоних браслетiв на островi нiхто не мав.