За пару годин, коли сонце вже почало сідати на водну гладінь, вони, практично на льоту проскочивши з десяток фермерських поселень, увірвалися в портове містечко. Море сховалося за будинками, і Боро майже не скидав газ, навіть на перехрестях. Гальма вищали, колеса залишали на асфальті чорні смуги, але йому це видавалося майже приємним. Усе більше збуджуючись, він натужно гудів двигуном — до берега залишалося кілька кілометрів. Але звертаючи на останньому перехресті, ні Боро, ані Meowth (а це була вона) не могли знати, що у цей момент за поворотом внук поліського партизана Женя Колбасін якраз збирався перейти вулицю.
Meowth різко натиснула на педалі, і тут із Боро сталося те, чого раніше не траплялося ніколи: завмерши в сантиметрі від тіла, він видихнув усі легені в рятівну подушку, заглох і випорснув на асфальт довго стримуваний струмінь гальмівної рідини.
Ви знаєте, пане Окрю, коли починається старість? Коли фризьєрка питається, чи не вистригти вам волосся у вухах. То вже є вирок остаточний. І, як не дивно, найкращим ліком проти цего є зеркало. Зеркало, пане Окрю, так. Жінка, яка панує над своїми літами, має клясу і шляхотність, повинна також мати зі собою трохстінне зеркало, щоби могла бачити себе зі всіх сторін. Це є для неї найліпшим і найдешевшим средством до плекання штуки володіння над собою.
Але я не о цім хотіла Вам оповідати, ласкавий пане. Подібно, Вас не інтересує квестія старості, пане Окрю, рівнож як і доля жінки, рівнож, пане Окрю, як в жаден спосіб вас не інтересують инші люде, а тілько Ви самі. Це ще було би зрозуміло, якби Ви були аж так залюбені в себе, але ж Ви, пане Окрю, себе не дуже то й шануєте. А однак волієте нічого довкола не бачити. Що ж — справа Ваша.
Але я Вас закликала зовсім не для того, аби навчати життєвої мудрости. І навіть не для того, аби Ви награли собі пісеньки Марлен Дітріх — уважайте це за мою хитру приманку. Мені ходить про інше. Набагато інтересніше за всякі пісеньки. Хотіла б оповісти Вам, пане Окрю, як своїм часом поспліталися наші з Вами генеальогічні дерева.
Знаєте, що таке генеальогія?
Перепрошую.
Отож, пане Окрю, як я чула, Ви за походженням мадяр. (Мадяр, мадяр, підарас.) Хоч і не признаєтеся до своїх коренів. А я, ласкавий пане, з дому Воронських. Була така славна польська фамілія, про це пізніше. Так от, один із ваших предків з кінця XVIII століття, Фаркаш Кемплені, більше відомий як Вольфґанґ Кемпелен, був великим штукарем і авантурником. Людина старої дати, що й казати. Не буду Вам переповідати, якими путями пробрався він до Відня і став дорадником імператриці Марії-Терезії, але треба віддати йому належне — він справді був винахідливим пройдисвітом. Бавив цісарову ріжними забавками — сконструював у палаці дивовижний фонтан, у якому механічний дельфін вискакував з басену, пускав струмінь води, що той своєю чергою запускав млин, а млин вмикав карузелю з фігурками, серед яких особливий чуд являла «п'кна смртічка», що, розмахуючи косою, забивала всіх решта, включно з дельфіном. Ще, кажуть, він зробив паровий важіль, який відкривав двері в палаці, вигадав для сліпого племінника Марії-Терезії пишучу машинку, а для малої цісарівни зробив ляльку, яка розповідала їй на ніч казки.
Але до історії він увійшов як винахідник шахового апарата. Механічний ґроссмейстер мав подобу турка, що сидів за великим секретером, на якому стояла шахівниця. 1769 року у Відні турок дав свій перший турнір, на якому обіграв усіх супротивників. А серед них, мушу сказати, були найкращі гравці імперії. То була правдива сенсація. Ніхто не йняв віри. Апарат викликав загальний захват і зачудування, бо ж ніколи раніше машина не грала в шахи, до того ж так добре.
Ви, пане Окрю, людина сучасна і, мабуть, розумієте, в чому справа. Але тодішньому обивателю трудно було зрозуміти загадку.
Тайна апарата ретельно охоронялася. Хоча секрет був очевидний — всередині ящика зі шахівницею, за якою сидів турок, знаходився живий гравець, що управляв хитрим механізмом. Інтересно, що схований живий чоловік не був видочний, навіть як дверці секретера відкривалися. Зеркала, трохстінні дзеркала, ласкавий пане, створювали ілюзію пустоти і маскували перегородки. Але Ваш пращур не був би ґеніяльним штукарем, якби не напхав до ящика цілої машинерії із коліщат, шестерінок, спрунжинок, поршенів, усе це рухалося, крутилося, виглядало на справжній рукотворний мозок. Обдурений відз цілком піддавався магії цього обману і був переконаний, що турок тими коліщатами мислить і тими поршенями грає.
Втім, пане Окрю, Вас як абсольвента Політехніки, певно, зацікавлять справжні технічні деталі.
Що ж, у цьому теж проявилася неабияка вигадливість Фаркаша-Вольфґанґа. Справа в тім, що живий гравець, замкнений у ящику, не міг бачити шахівниці, цілий дотеп полягав на системі сигналізації. Важкі фігури мали з-під споду сильні магніти. Під шахівницею, в ящику, під кожним квадратом були натягнені ниті, а на них нанизані залізні кульки. Коли фігуру піднімали, кулька опускалася й гравець упізнавав хід. Коли ставили на инший квадрат — магніт притягував иншу кульку. Щоправда, живий чоловік мусив тримати розміщення всіх фігур у пам'яті, то значить — грати наосліп, але на то він і був ґроссмейстером. Крім того, мусив керувати цілою системою важелів і передач, аби турок рухав руками, переставляв фігури, а навіть кивав головою. Можна собі тільки виобразити, яка скомплікована то була праця. Тому по кожнім дванадцятім ході Фаркаш великим ключем заводив автомат, аби гравець мав час на роздуми і відпочинок. Адже йому ще й доводилося «оживляти» турка: скажімо, шах той мусів підтвердити киванням голови, неправильний хід сигналізувати, як це тепер прийнято казати, fuck'ом, а в разі перемоги чи поразки — зігнутися в поштивому поклоні. Такі церемонії були важливими для публіки, але додавали клопотів гравцеві, як розумієте.
…були саморобними. Шахівниця, — простий фанерний ящик, зроблений ретельно, але трохи грубувато, — давно потемніла, тож чорні і білі поля мало чим різнилися; від неодноразово накладеного і так само неодноразово стертого лаку утворилися на тих полях розмаїті плями і лінії, цілі картини і мало не ландшафти, що нагадували таємничі мапи і, певно, свідчили про приховану статистику виграшних ходів. Зрозуміло, фігурки виявилися найрізноманітнішими, належали різним комплектам і побували в різних руках. Траплялися тут дивні звірята — напівконі, напівслони, нізащо не здогадався б, яку функцію вони виконували в грі насправді, бачив ти і традиційні кінські голови, та не могли вони аж ніяк належати шаховій кавалерії, бо не мали підставки і не могли тому стояти, а закінчувалися вони знизу чотирма прямими ріжками, що їх використовують вишивальниці при виготовленні нитяних квітів. За одного з офіцерів правив звичайний олов'яний солдатик у формі червоноармійця зразка сорокових років, а за іншого — фігурка китайського законника з сімома вміщеними одна в одну кульками; біля нього замість тури мала стояти кругла керамічна шашка, а з протилежного боку — гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість…
Розповідь старої точилася справно, наче історична радіоновела, — дати, топоніми, синоніми, омоніми, — однак усе було так нудно й нецікаво… не допомагали ані технічні — воістину надлишкові — деталі; ані зеленкаві томи історії УРСР у неї за спиною; ані власноруч спечене французьке печиво, яке вона перед тим, як розгризти, вмачала у бліде какао; ані те, що її кулінарні книжки були радше не збором рецептів (в народі говорили, що за ними неможливо нічого путнього приготувати), а зразком блискучої, замалим не постмодерної белетристики; ані навіть її лексика, почерпнута не стільки з власного вербального досвіду, скільки з жіночого журналу «Нова хата» зразка 1928 року. Все це виглядало надто демонстративно і манірно, а турок-автомат у викладі старої чомусь нагадував козака Мамая, чий тьмяний портрет висів у тому куті, де в порядної галичанки повинні були б гойдатися задзьобані шибеники українських класиків.
Можливо, саме лексика знеохотила мене до сенсаційної по суті доповіді. Далебі бракувало мені посполитих псевдосполучників, причому не місцевих, вже хрестоматійних — «той-во-во», «прошу пана», «хтілис'те» etc, — а контемпорарних, — усіх цих «тіпа», «це саме», «прікольно», «тоїсть», «сáме цікаво». A propos сáме цікаво те, шо турок-шахматист із Кемпеленом перебодяжили цілу Європу — Германію там, Лондон-Варшаву-Париж і даже Росію. А тіпа десь так в році 1809, кажись у Шенбрунні, в свому штабі, з автоматом сів за шахи, — приколись, — Наполеон. Ну і за пару мінут він поняв, шо програє, і спецом зробив неправильний хід. Турок поправив, переставив фігуру і, карочє, пішов конем. Чувак йому знов обманку підсунув. Турок поняв, вторяком виправив помилку. Но коли імператор третій раз похєрив правила, турок обламався, скинув нафік всі фігури з доски і завис. Наполеон прикайфував від того, що вдалося так напрягти робота, шо той аж вкурвився. Ну і, це сáме, вони потім добили партію, але турок, понятне діло, виграв, бо всередині тоді сидів Альґаєр — офіґенний шахматист.
За сємдесят років публічних геймів в апараті перековбасилася купа кльових шахматистів — тоїсть так вони зривали більше бабла, ніж якби грали самі. А бабок зірвано було нємєряно, бо із трьохсот партій турок завалив лише шість, прикідуєш?
Але кожній халяві приходить кінець. Турок міняв кришу за кришею, аж покá в 1836 році якийсь гоп не відпердолив його в Штати — думав кинути місцевих лохів — но влетів: турка розшифрували. І знаєш хто? Сам Едґар По. Він засвітив у пресі тєлєгу під назвою «Malzels Chess-Player», після чого мєнти просто на турнірі загребли турка разом із живим ґеймером.
Така бодяга. Але знаєш, у чому сам прикол? По врубався в тему апарата, коли на нього біляк напав. Його висадило на ізмєну, тіпа він сам сидить у тому столі і не може в'їхати, як ходить ферзь і як два слони можуть стояти на одному полі, а піхота тим часом чорно квасить і звалює, ну тіпа, дезертирство поголовне, коні ржуть — сушняк конкретний, бо шахматна доска — це тіпа пустиня там, а тури, це сáме, — тіпа вишки дозорні і там уже канібалізм починається з голодухи… Карочє, По програє по всім понятіям і влітає на охірєнну суму, ну і всяка така маєта, приколись. Карочє, коли його попустило, він з бодуна ту тєлєгу пихнув у пресу, й апарат накрився. Там потім ЦРУ вмішалося, бо ґеймер був тіпа руський развєдчик, гопа нашого, понятно, — на зону, шахматиста — в дурку спеціальну, там уже фіґ розбереш, а турка поставили у Філадельфійському музеї, і це сáме, считається, прикінь, шо коли в 1854 році музей згорів нафік, то згорів і апарат, але він ні фіґа не згорів, бо пожар був спецом підстроєний, шоб турка спиздити, а хто його спиздив, так ніхто й не знає точно, тільки різними путями він потім попав… ну, не важно, повернімося, Пане Окрю, до нашої генеальогії.
…дійсно стомився. Останнім часом він грав багато й безладно; особливо його втомила гра наосліп, достатньо прибуткова вистава, на яку він часто погоджувався. Для нього це було велике задоволення: не треба було мати справи із видимими, чутними, намацальними фігурами, котрі своєю вигадливою різьбою, дерев'яною своєю матеріальністю завжди заважали йому, завжди здавалися незграбною земною оболонкою предивних і невидимих шахових сил. Граючи наосліп, він відчував ці різномасті сили в їхній первозданній чистоті. Він не бачив тоді ані здибленої гриви коня, ані лискучих голівок пішаків, — але виразно уявляв, як той чи інший ментальний квадрат займає певна зосереджена сила, так що рухи фігур видавалися йому розрядами, блискавками, — і все шахове поле тіпалося від напруги, і він владарював над цією напругою, тут призбируючи, а там — вивільняючи електричну силу.
Так воював він із п'ятнадцятьома, двадцятьма, тридцятьма супротивниками і, зрозуміло, його вимотувала кількість дощок, щоразу більше часу витрачалося на гру, однак ця фізична втома не йшла в жодне порівняння із втомою думки, — помстою за гостроту й блаженство від самої гри, яку він провадив у неземному вимірі, оперуючи безплотними величинами. Крім того, в грі наосліп і в перемогах він знаходив…
Отже, 1776 року, через чотири роки після переділу Польщі, в Ризі, в одному із полків, де служило багато поляків, піднявся бунт. Повстанці змушені були тікати. Організатора бунту — мого прапрапрадіда офіцера Болеслава Воронського — поранило в обидві ноги, і доктор Ослефф змушений був удатися до ампутації. А доктор, мушу Вам сказати, приятелював із Кемпеленом, який своєю чергою, дізнавшись, що за голову Воронського (голову, голову, пане Окрю, — ноги вже давно зогнили на смітнику) призначена велика винагорода, рішив вивезти революцьонера з Рóсії. Річ ясна — у своєму апараті. Та не бажаючи привертати зайвої уваги, продовжив своє турне москівщиною, демонструючи дорогою турка-ґроссмейстера. Усередині сидів уже каліка-офіцер. Потроху вони наближалися до пруського кордону. Але у Вітебську їх наздогнав указ цариці Катерини, котра на гвалт зах'тіла бачити шаховий автомат у себе в Петерсбурзі. Цариця добре грала в шахи й рішила зітнутися з механічним гравцем. Ну і, - справа зрозуміла, — Воронський чхати хтів на придворний етикет і власну безпеку, а волів бодай на шаховому полі мати перемогу. І переміг. Король Станіслав Понятовський, дізнавшися про це вже після того, як ціла історія виплила догори, нагородив турка (а насправді мого прапрадіда) орденом.
Но це сталося пізніше, а тоді Катерина, не будь дурою, догнала, що її канкрєтно розвів реальний живий чувак, ну і, це сáме, каже Кемпелену — продай, продай шахматиста, бабла нємєряно відвалю, а той — ні фіґа, самому треба, діло, тіпа, не в бабках, а в принципі, карочє, нагнав пурги; тоді, каже Катька, як ти такий крутий, зроби для мене такий самий апарат, токо не для шахмат, а для трахання, і шоби дер, як справжній турок, і член згинався, як у Казанови, і шоби заводити не часто треба було, тоїсть тіпа перпетум-мобіла з болтом, а чувак не вдуплив, шо діло серйозне, залупився, карочє, і попав під каток: царіца видала тєлєгу розстріляти нафік автомат разом із чуваком, який її розвів.
…почалося цікаво, й невдовзі довкола столу утворилося щільне коло глядачів. Напір, цікавість, хрускіт пальців і, найголовніше — шурхіт шепотіння, який переривався голосним і роздратованим «пст!» — вимучували його: він живо уявляв цей хруст, і шелест, і набридливе тепло, якщо не надто глибоко занурювався в шахові безодні. На периферії зору він бачив ноги роззяв, що товпилися довкола, і чомусь його особливо дратувала, посеред усіх цих темних штанів, пара жіночих ніг в лискучих сірих панчохах. Ці ноги вочевидь зовсім не зналися на грі, незрозуміло було, навіщо вони тут. Сизі, з гострими носаками і манірними ремінцями туфлі нехай би цокотіли по бруківці, — подалі, подалі звідсіль. Зупиняючи годинник, записуючи хід або знімаючи виграну фігуру, він скоса поглядав на ці незворушні ноги і лише за півтори години, коли виграв партію і підійнявся, обсмикуючи камізельку, — усвідомив, що ці ноги належали його нарече…
Але треба віддати належне Вашому предкові, пане Окрю, ваш предок Фаркаш Кемплені виявився людиною направду шляхетною: він викрадає мого безногого прадіда, переправляє його за кордон (сконструювавши йому, до речі, знамениті механічні ноги, так що Воронський міг навіть бігати, і ніхто не запідозрив би в ньому ампутованого каліку), а сам замикається в апараті.
Царіца руска, блін, ну, це сáме, карочє тіпа надумала зробити шоу з екзекуції, нагнали масу лохів на стадіон, феєрверки там, хуйо-муйо, дєтки по причасті, шаріки разноцвєтні, сєрпантіни-конфєтті, біґмаки, пиво, всі ділá, по крайній мєрі канало тіпа під чісто карнавал там, танци-шманци, дєвки топлес, клоуни і проча шушваль, всі думали, шо то всьо по пріколу, пальнуть в андроїда холостими і з кінцями, і даже солдати в етіх, в плюманжах, ілі што, не в курсі тіпа були, шо патрони боєвиє, карочє, фішка така, шо ніхто ні хєра не догнав, даже коли по турку дали пару очєрєдєй із калашів і чалму його довбану нафік знесло і кальоса із сундука повикатувалися, но прікінь, зеркала остались целі, такий заєбісь хардяк, покручє майкрософта, і, це сáме, турок тіпа стоїть уже роздовбаний, а вокруг усі пляшуть, народ, карочє, гуляє, кругом бухло, цвєти і бєспрєдєл.
…грати особливо обачно. Спочатку все йшло тихо, тихо, ніби скрипки під сурдинку. Гравці обережно займали позиції, щось висували вперед, але ввічливо, без ознак найменшої загрози, — а якщо загроза й була, то цілком умовна, — радше натяк супернику, що он там незле було би влаштувати прикриття, і суперник, посміхаючись, немов усе було невинним жартом, укріпляв, де треба, й сам потрохи виступав. А потім, ніби мимоволі, ніжно задзвеніла струна. Це одна з ворожих сил зайняла діагональну лінію. Однак і у відповідь відразу тихесенько намітилась якась мелодія. На мить затріпотіли таємничі можливості, і знову тиша: ворог відійшов, втягнувся. І знову якийсь час супротивники, ніби й не думаючи нападати, займалися благоустроєм власних квадратів, — щось там плекали, підправляли, підрівнювали, — аж раптом несподіваний спалах, швидке арпеджіо звуків: зіткнулись дві мізерні сили і разом зметені взаємною анігіляцією: віртуозний рух пальцями, і знята з дошки вже не безтілесна сила, а важкий жовтий пішак; зблиснули в повітрі ворожі пальці, і, своєю чергою, сконав під полем на столі чорний пішак із відблиском на касці. І позбувшись цих двох зненацька одерев'янілих шахових величин, гравці позірно заспокоїлися, забули про спалах: утім на місці поєдинку ще не вихолов трепет, щось усе ще намагалось оформитися. Та звукам цим не вдалось увійти в бажане співзвуччя, — якась інша, густа й низька нота загуділа осторонь, і суперники, покинувши все ще вібруючий квадрат, зайнялись іншим краєм поля. Але й тут нічого не вийшло. Фанфарними голосами перекинулися дві найсуттєвіші шахові сили, і ось знову обмін убитими, перевтілення цих сил у різьблені, вилискуючі лаком ляльки. А потім була довга-довга пауза роздумів, коли із однієї точки послідовно вивівся й закінчився поразкою десяток уявних партій, як раптом вималювалася чарівна, кришталево-крихка комбінація, — та з легким дзвоном розсипалася після ходу у відповідь. Однак і ворог нічого не міг вдіяти, і виграючи час (а час у шаховому всесвіті безжальний) — суперники кілька разів повторили ті самі ходи: атака й захист, напад і оборона, — та при цьому обидва думали над скомпільованою комбінацією, котра нічого спільного з цими механічними ходами не мала. І ворог врешті на цю комбінацію зважився, і відразу якась музична буря охопила поле, й довелося в ній шукати той потрібний виразний маленький звук, що його можна було б роздути в громову гармонію. Тепер усе на дошці дихало життям, то зосереджуючись на одному, то притьма зникаючи; на секунду полегшення від зникнення двох фігур, і знову — фуріозо. У прекрасних темних хащах блукала думка, зустрічаючи там тривожну думку ворога, що шукала те ж саме…
А коли імпреза скінчилася, публічність розійшлася і надворі стемніло, закривавлений і ледве живий Кемпелен, Ваш пращур, пане Окрю, видобувся з апарата і поповз до найближчого сховку, де його вранці, непритомного знайшли посполиті городяни, а що були порядні та сердобольні, то не віддали поліцаям, а завезли до докторів, у яких він, залишаючись анонімом, і перебув час видужання, та вже навіки залишився неповносправним, і так ото, пане Окрю, Ваш предок врятував мого прапрадіда, і хоч обидва зосталися каліками, та дякуючи їм ми тепер жиємо й можемо собі так мило балакати, прошу брати печиво, тепер такого не печуть. Хоч правду кажучи, не знаю, як ми си можемо тутка-во мило балакати, бо так направду, то жаден з них, ані Воронський, ані Фаркаш не спаслися, всьо то лиш файні легенди, шо так скáжу — бравий Воронський на границі так ся рознервував, жи побіг від митника, запомнивши про штучні ноги, і по тім бігу його пізнали й засадили цюпи, а потім вислали на Сибір, де він, небога, Богові душу й віддав, а Кемпелена ніхто й не думав підбирати, де Ви бачили, прошу пана, жеби москаль кого рятував собі на шкоду, помер Ваш Фаркаш, як пес під плотом, прости Господи, і душу його грішну упокій, так жи я зеленого поняття не маю, як ми з вами на сей світ прийшли, маючи таких безталанних, хоч і славних предків. Але, як видите, яким'сь чудом жиємо, і треба тішитися, пане Окрю, цій нагоді, а не варчати, жи все без сенсу і життє до дупи. Таже розгляньтеся доокола, як пташки співають, як сонечко світить і нарід Бога славить. А тоті Ваші манихейські, перепрошую, теорії, жи всесильному Отцеві нашому нічого не вартувало створити весь сей світ, аби випробувати одну-єдину душу, при тому Свою Власну, тоті теорії викиньте з голови якнайскорше і писаниною своєю не спокушайте молоді серця, бо я, прошу пана, дивлюся телевізор і знаю, що в нас прекрасна молодь, і на відміну від Вас я вірю в спасіння, прошу брати печиво, нічого-нічого, я потім все повитираю та й попрятаю, не филюйтеся. А тепер, прошу пана, я би'м, той-во-во, х'тіла би'м Вам показати того турка, що як Ви добре здогадалистеся, є тепер у нас, тілько не в історичнім музеї, як ви си думали, а тутка во, в моїм покою стоїть, міль його цілком погризла, але всьо решта цілком в пор'ядку, можете бачити, він, скурдий син, ше не дограв своєї остатньої партії, як си надумаєте, то можете дограти, дежа вю.
…комбінація, яку він мучівно розгадував, несподівано відкрилася йому завдяки випадковій фразі, що долетіла з іншої кімнати. У ті перші хвилини він встиг лише відчути гостру радість гравця і фізіологічне почуття гармонії, добре відоме творцям. Він ще перепробував безліч дрібних рухів, перше ніж зрозумів суть свого відкриття — допив какао, поголився, переодягнув сорочку. І раптом радість зникла, і захлиснув його важкий і мутний жах. Як і в живій грі на дошці трапляється, що повторюється якась хрестоматійна комбінація, теоретично відома, — так намітилося в його житті послідовне повторення відомої схеми. І як тільки минула перша радість, — що ось він встановив сам факт повтору, як тільки почалася педантична перевірка відкриття, — ним пересмикнуло. Тривожно любуючись, він прослідковував, як гнучко повторювались увесь цей час образи його дитинства, та ще не до кінця розумів, чим це комбінаційне повторення таке жахливе для його душі. Одне він відчував: жаль, що так довго не помічав хитрого поєднання ходів, і тепер, пригадуючи яку-небудь дрібницю, — а їх було так багато і так вигадливо поданих, що майже не помічався повтор, він ненавидів себе за те, що не спохопився, не взяв ініціативу, а в сліпоті довіри дозволив комбінації розвиватися… І думка, що повтори будуть, імовірно, продовжуватися, була настільки нестерпна, що йому захотілося зупинити годинник життя, перервати взагалі цю гру, завмерти, але при цьому він помічав, що продовжує існувати, щось готується, повзе, розвивається, а він не в силах зупинити рух…
Турок справді виявився занедбаним, поїдженим, — як не міллю, то життям принаймні: з вух йому стирчали кущі сивого волосся, ніс провалився, ніби в сифілітика, а на правиці бракувало середнього пальця — певно надто часто показував «fuck» або просто мав колись коштовний перстень. Але мене зацікавив не стільки легендарний андроїд, скільки те, що діялося на шахівниці. Вочевидь, це не могло бути наслідком жодної, навіть найвіртуознішої, найфантастичнішої партії: майже всі фігури, — і білі, й чорні, — скупчилися безликою отарою з одного боку дошки, а на іншому боці, коло самого краю, немов над урвищем, стояли два самотні королі в неприпустимій — мало не в обіймах, — позиції, завдаючи один одному чи то вічний шах, чи то піддавшись апатії взаємного програшу. Вони безтямно заглядали в безодню, схиливши відполіровані тисячами гравців голівки, а там, унизу невиразно біліла пачка «димедролу» — останнім часом ґроссмейстера мучило безсоння.
— Та-а-к! Всі по місцях, починаємо працювати! Готові? Камери, освітлення, актори, сканери? Леббенч, знімай уже на хрін цей халат! Хлопці? Роз? Ґіль? Що, знову ерекції немає? Ну то треба було привести свого песика, якщо в тебе лише на нього встає. Тут нормальні люди зібралися, а не збоченці які. Дайте йому «Юного натураліста», хай подрочить. І заберіть к бісу мидницю з кадру — пісс буде в самому кінці. Ну що, почали? Вдягаємо сканери, швиденько, вдягаємо. Влад, допоможи Леббенч затягнути паски. Не скигли, Леббенч, не скигли, не ти перша, не ти остання. До тебе десятки робили орал в шоломі, і ніхто не скаржився. Хлопці, закріплюйте All-seeing Eyes на члени, раз-два. Ґіль, ну ти вже мене просто дістав. Пустіть хто-небудь «Діскавері» на монітор, бо хлопець не може працювати. Не розумію, як тебе може збуджувати це паскудство, коли Леббенч поруч. Де ти ще бачив таку вульву? Ок, ок, я знаю, у кожного своя доля. Роз, перестань нарешті підкидати монетку, однаково ти сьогодні починаєш. Вивчив нарешті монолог? Добре, подивимося. Виходь на план. Леббенч, змазку втерла? Дівчата, допоможіть їй. Бігом, бігом, і відсуньте балдахін над ліжком. А що це за вібратор? Що це за вібратор, я вас питаю? Де ви видерли цей огірок? Я ж говорив, усе повинно бути в золотих тонах. Де реквізитор? Старий, ти в мене дограєшся! Ти в сценарій хоч раз заглядав? Поміняти ділдо негайно! У нас три години студійного часу, а ви тут бардак влаштовуєте! Влад, увімкни підсвітку за ліжком. Ґіль, готуйся, готуйся, бо вижену на хрін. Що, і «Діскавері» вже не канає? Може, ти просто імпотент? Хтось має касету з «Королем Левом»? Пустіть цьому ідіоту, бо він мене до інфаркту доведе. Маєш двадцять хвилин. Як не встане, можеш вважати, що звільнений. Ну що, всі на місці? Леббенч, починай мастурбувати. Світло! Камера! Мотор! Кадр перший, дубль перший, поїхали!
Роз: І от питання кляте: де я? У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під неї чи опором зустріти чорні хвилі вагін і тим спинити їх? Заснути, здохнути й нічого — лише кінчати, оргазм позбавить болю, нервів, тіла, а з ними і страждань. Така розв'язка цілком годиться. Так, заснути, спати і що — і сни дивитися? Проблема одна: як нам кінчать у неї, мертвим, коли земні марноти відшумлять? І знову ця вагіна: ще хоч трохи побути в ній і кий добути свій, а звідси — примноження нещасть. Якби не це, то хто із нас терпів би ці знущання? Ці вторгнення в анал, копрофілію, зневажене кохання, беззаконня, нахабство влади, напади на честь, трихомонади і роздерту цноту, хто став би це терпіти, адже можна звичайним хуєм зупинити хід усіх страждань? І хто тягнув би далі цей коітус, стікав би потом, якби не страх — а що там, після смерті… у тій країні без ознак статевих, де навіть з Духом вже нема злягання? І страх нам каже витерпіти муки тутешні, добре знані, й не шукати незнаних, потойбічних. Винен розум — це він нас робить хтивими і бавить пориви наші, а відважні плани по роздумах воліємо відкласти і зовсім поховати. Хтось тут є? О Леббенч! Помолись за мене, прекрасна німфо, грішного згадай.
Леббенч (мастурбуючи): Це ви? Як вам ці дні жилося, принце?
Роз: Нічого, добре. Дякую, нічого.
Леббенч (мастурбуючи): Від вас я маю кілька подарунків дрібних — і вам хотіла б їх віддати; візьміть їх, прошу.
Роз: Я? Щось дарував? Ніколи в світі!
Леббенч (перестає мастурбувати): Ну, а цей вібратор, анальні кульки — у слова так ароматно ви їх загортали, що не було ціни їм. Аромат, однак, розвіявся, лишився лубрикат. Не хочу берегти твоїх дарів, бо віддалився ти. Візьміть їх, пане.
Роз: О! Ти розпусна дівчина?
Леббенч: Принце!
Роз: Але фригідна?
Леббенч: Що ваша ясність хоче цим сказати?
Роз: Що коли ти і розпусна, і фригідна водночас, то твоя розпусність не повинна би звертати увагу на твою фригідність.
Леббенч: Хіба розпусність, мій пане, може мати кращу приятельку від фригідності?
Роз: Звісно. Але швидше сила розпусти зробить із фригідності профуру, ніж сила фригідності зуміє виховати розпусту за своєю подобою. Давніше це був парадокс, але в наш час бачимо самі підтвердження. Колись я хотів тебе.
Леббенч: Аж я в це повірила, принце.
Роз: Не треба було вірити. Усі намагання прищепити порядність до стовбура первородної гріховності є марними, плоди однаково будуть смердіти гріхом. Я ніколи не хотів тебе.
Леббенч: Тим гірше я помилялася.
Роз (мастурбуючи): Іди ти в повії! Краще вдовольняти нових грішників, аніж безперестанку трахатись зі мною й Ґілем. Тим більше, що він бачить у тобі лише черговий експонат свого зоопарку. Особисто я в міру порядна людина, та все ж міг би дорікнути собі такими штуками, що краще би вже моїй маман мене на цей світ не приводити! Наприклад, я страшенно задаюся, мстивий, занадто амбітний; за мною вичікує ціле військо злочинних намірів — мені просто не вистачає думок, щоб їх обмислити, уяви, щоб надати їм обрисів, часу, щоб їх поздійснювати. Для чого такі, як я, взагалі повзають між землею та небом? Кожен із нас — це кінчений паскудник, не вір жодному. Іди не озираючись у повії. Де ж наш Ґіль?
Леббенч: Він скоро буде, принце.