«Come on, come on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…
— Ох мамма падре хрум… і дайтє пажалуста єщьо аґурєц, — зловтішно подумав і зняв зброю із запобіжника.
Та раптом щось занепокоїло його. Чи то запобіжник клацнув надто глухо, чи то не відчувалося в роті присмаку вороненої сталі, чи то зуби вп'ялися в люфу надто м'яко. Витягши пістолета з jamy ustnej[14], він огледів його з усіх боків. Так і було — пукавка виявилася пластмасовою імітацією. І там, де — як здавалося раніше, — був слід від стертого серійного номера, безсоромно виділялося рельєфом фабричне клеймо: «Тульская фабрика игрушек им. Бой-Желенского». І хоча прізвище угонорованого татя й обіцяло щось залізне, та швидше за все етимологія боя відсилала до фруктового желе, а не до «желєза».
— О курва ж твоя мать! — у дещо театральному екстазі вигукнув він. І пістолет вилетів туди ж, куди раніше впольований мотлох.
Відтак він загорнувся в плащ-намет і, залишивши відкритими лише міцні передні кінцівки, почав виконувати те, про що «Інструкція Повернення» повідомляла в самому кінці, петитом, у примітках. Він знову почав інтенсивно відгортати пісок, але цього разу піщана лійка осувалася рівномірніше, закручуючись у такий спосіб, аби… Коротше кажучи, аби… за якийсь час на поверхні залишалися вже тільки згадані кінцівки, які все ще рухалися впевнено й різко, та все більше й більше радше ритуально. А за неповних півгодини масиви LCD утворювали сливе рівнісіньку поверхню, яка нічим не відрізнялася від первозданної пустелі, тому коли наступного ранку яскраво-жовтий «катерпіллер» приїхав знищити залишки секретного колись табору, бульдозерист довго не міг зрозуміти, для чого його сюди пригнали і, покрутившись для годиться, щоб залишити побільше гусеничних слідів, подався назад, лаючись про себе, часто спльовуючи у вікно і зловживаючи потужністю буржуазного дизеля.
Аж відбулась іще одна метаморфоза.
Ез-молодший не зупинився на досягнутому. Від помаранчевої його чуприни залишився тільки куций «ірокез», генетично споріднений, мабуть, із козацьким «оселедцем». До того ж, не знаю яким робом, junior відростив собі помаранчеві ж вуса, що росли просто з носа і якщо не кольором, то фасоном нагадували гітлерівський «кущик». Я, звичайно, навіть крізь похмільну загальмованість отетерів, але вирішив не подавати виду, й виставивши хіп-хопову «козу», вигукнув:
— Ну, дядьку, ти крутий! Просто DJ Bobo якийсь! What the fuck![15]
Оскільки моя хіп-хопова «коза» більше скидалася на бандитську «розпальцовку», то на додаток я ще зробив кілька брейкдансових рухів. Усі засміялися.
— Who the fuck аrе уоu?[16] (Як почувається наш рідний принц?) — додав я, подаючи Молодшому знак, що ми можемо погомоніти нашим особливим кодом. Ми рідко лаялися рідною мовою, але любили повправлятися в чужому лихослів'ї.
— Don't do me аnу fucking favours[17] (Чудово, слово честі. Їм повітря, ніби хамелеон, до того ж повітря, начинене обіцянками), — відповів малий, немов засвідчуючи свою-все-ще-лояльність у стосунку до мене, та в той же час нагадуючи, що я не на своїй території.
— I can't understand this fucking business[18] (Що за відповідь, принце? До нас такі слова не доходять), — повторив приховане запитання я, вже відчуваючи, втім, непевність.
— Keep on fucking[19] (A з нас вони вже вийшли), — поблажливо кинув Ез-молодший, погладжуючи «ірокез» і вже починаючи демонструвати зверхність.
Публіка довкола зашуміла, як на футбольному матчі, враг його бери, цих сучих діток імпреза забавляла.
— Don't fuck with me[20] (Куди ж це ми потрапили, мій принце?), — наїхав я у відповідь, але малий знайшовся миттю:
— You don't fucking me[21] (На вечерю), — відрізав максимально чемно.
— Fuck the world![22] (Яку ще в біса вечерю?) — не вгавав я.
— І got fucked by mу fucking bагbеr[23] (Таку, де не людина їсть, а її їдять. Стосунки суб'єкта з об'єктом бувають вкрай чудернацькі. Саме в ці хвилини за нас взялося товариство заангажованих червів…), — почав не зовсім вправно викручуватися він. — You're fucking right[24] (З усіх сил годуємо домашні створіння на харч самим собі, а себе годуємо на харч червам. Годований король і дистрофічний жебрак — це тільки різні кулінарні рецепти, дві різні страви до одного й того ж столу. Кінець у всіх той самий), — додав, немов піддаючись обов'язку куртуазних пояснень, але я знав, що це черговий підступ.
— Right то я right (На жаль, так воно є), — продовжив я, відчуваючи, що починає бракувати словникового запасу, і тому зненацька агресивно гаркнув: You're a fucking jerk! (То забирався б ти до Англії) Go fuck yourself
— OK. OK. Fuck mе (Буває ще так, що зловиш рибу на черв'яка, котрий жер самого короля, а потім поїдаєш рибу, котра зжерла того черв'яка), — вже зовсім насмішливо, бо й не слухаючи мене, відказав малий, розуміючи, що виграє.
Відповісти на це «fuck уоu» означало б спалити себе відразу, тому я вирішив показати, ніби знітився, й скерувати двобій до перемир'я.
— Oh! Fuck it! — розвів руками. — I guess I'm fucked now[26] (І що ти хочеш цим сказати?).
— You're a fuck-up![27] (Нічого, крім ствердження, що король може тріумфально промаршувати кишками жебрака) — в секунді відреагував він.
І оскільки було зрозуміло, що перемога на його боці, всівся у фотель, який йому послужливо підсунули друзі, вже не слухаючи мого жалюгідного муркотіння «You're a fuck off»[28] (Ви так, немов читаєте думки), упевнено й картинно, здійнявши руки, звернувся до всіх:
— Who gives a fuck?[29] (Нікуди він не дінеться, можете особливо не квапитись)
Товариство зааплодувало і зареготало. Моє «fucked again»[30] (Ти мав би сказати «люблячий батьку», хіба ні?) потонуло в шумі.
Після виснажливої дискусії сушняк досяг такого рівня, ніби я мав повен рот піску. Але оскільки мене все ж визнали за свого, хтось простягнув шклянку води. Довкола мене сновигала тусовка, а я стояв посеред у своєму брудному халаті і почувався повним дурнем, до того ж дурнем хворим. Схоже, й те, й інше було правдою.
Коли молоді повирішували якісь свої проблеми й вирішили, що можна вже звернути увагу й на мене, поблизу виникла невеличка групка ініційованих.
— А батяня в тебе ніштяк, — сказала Молодшому Полі не зовсім, як мені видалося, університетським штилем.
Junior скривився.
— І ішо красівий такой, маладой, — додала Ксена, уже цілком не по-університетськи, обіймаючи, втім, не мене, а малого й усамітнюючись із ним у нововіднайденій лазничці.
— Развєдчіком єщьо можетє бить, — поплескав мене по плечі Діл Дзюпін і притишеним голосом інструктора додав: «Но помні, када прідьотса пригать с поєзда, то толька задам і назад, задам і назад, іначє размажет в пізду».
Здається, це були його останні слова.
І товариство втратило до мене інтерес.
Що ж, може, я ще й красивий, може, і децл молодий, можливо навіть, що ніштяк і що в пизду мене не розмаже, однак Мурашиного Лева з мене так і не вийшло.
James Lipton: Уяви собі, що Ти потрапив на небо й зустрів Бога. Що б Ти йому сказав?
Jonny Depp: Ну… я сказав би: «Wow!»
Жовтий «катерпіллер» приїжджав іще не раз, до того ж не сам, бо на місці колишнього військового табору (так вдало замаскованого Мурашиним Левом) вирішено було влаштувати дитячий майданчик. І його було влаштовано. І це був чудовий майданчик, адже там, порпаючись у піску, малеча могла знаходити різні цікавинки — артилерійські снаряди, кулі, гранати і гранатомети, уламки гелікоптерів і танків, протипіхотні міни й прилади нічного бачення. А що все воно було несправжнім — виробництва все тієї ж «Тульской фабрики игрушек им. Бой-Желенского», — то забави були цілком безпечними, а в той же час розвивали у дітлахів чуття єдиної родини.
Майданчик користався популярністю. Приходили мами з візочками. Бабусі з більшенькими онуками. Забрідали навіть татусі, щоб одним оком наглядаючи за чадом, іншим почитати газету.
Мирний дух ідилії розливався в повітрі. А оскільки майданчик був віддалений щонайменше на 30 кілометрів від найближчого міста, сюди не добирались агресивні підлітки на своїх гуркотливих «гарлеях», не вештались пияки в пошуках затишної місцинки для пікніку, не пантрували тут загримовані пенсіонерами наркодилери, і що найважливіше — за кілька років у околицях не було помічено жодного маньяка-педофіла.
Зате сюди залітали небаченої вроди птахи, — орнітологи чомусь називають їх грифонами, — й розгрібаючи сильними лапами окультурений ґрунт, витягували з-під землі довжелезні шматки якоїсь своєї поживи.
Зате на газонах мирно паслися зайці, власне кажучи, один заєць, загальний улюбленець; любили його, можливо, за те, що мав шерсть ясно-салатового відтінку.
Зате сюди часто навідувався мандрівний цирк із сіамськими близнюками, ліліпутами, велетнями й бородатими красунями. Вони возили із собою навіть невеличкий зоопарк, та наших знань зоології замало, аби описати предивних екзотичних звірів, які до того ж не утримувалися в клітках і могли вільно гуляти та полювати, приносячи дітлашні невимовну втіху.
Симпатичним видається й те, що тут не прижилася традиція влаштовувати на лавочках шахові турніри, під час яких дорослі зазвичай настільки заглиблюються в свої вигадані світи, що зовсім забувають про малюків.
Словом, прегарна то була місцина.
Годі й говорити, що влаштовано тут було справжнісіньке містечко розваг і атракціонів. Музей медієвістики свого часу подарував для найменшеньких мало не всю свою колекцію, то ж не дивно, що подібними гойдалками, каруселями, гірками та гільотинками не міг похвалитися жоден інший майданчик. Був тут і басейн, до того ж з рибками, аби дітлахи від малого могли знайомитися з особливостями природного відбору.
Однак окрасою, а заразом і центром цього без перебільшення унікального містечка була велика пісочниця. Пісок, який залишився для неї ще із табірних часів, мав особливі властивості, тож марно й уявляти, що деінде могли бути збудовані такі чудові замки, такі просторі гроти, такі досконалі вовківні.
Одного погожого серпневого ранку в пісочниці сиділо двійко хлопчаків приблизно 5-річного віку й гралося в пасочки. Одного звали Стерн, а іншого — Кранц. Все необхідне причандалля було при них — кольорові відерка, лопатки, грабельки і навіть решето. Однак якщо інструментарій Стерна був виготовлений на Дніпропетровському ракетному заводі, т.зв. «Южмаші», то забавки Кранца прикрашала горда лейба NASA, через що Стерн відчував комплекс неповноцінності. Це не була проста дитяча заздрість, просто він як хлопчина кмітливий і меткий знав, що продукція NASA все ще літає, в той час як «Южмаш» давно перекваліфікувався на обладнання для McDonalds. З цієї ж причини Кранц як дитя чутливе й наділене вродженою добротою мучився комплексом провини і навіть якось пробував зішкрябати літери NASA татовим ножичком, але порізав пальчик і, тихо поплакавши, облишив затію. Так чи сяк, але ці два хрестоматійні комплекси — комплекс неповноцінності і комплекс провини — дуже об'єднували хлопчиків, і вони були друзями нерозлийвода.
От і тепер вони мирно гралися в пасочки, причому Кранц намагався непомітно підсунути Стернові власне відерко NASA, а той у свою чергу робив вигляд, ніби надто зайнятий своєю лопаткою «Южмаш».