— Орел.
На що Стерн, згадавши вчорашню рекламу між мультиками, прорік, непомітно роблячи підкоп під пасочку Кранца:
— Досягти неймовірного — це мистецтво. (Рекламувалася остання модель фольксваґена «Боро-плюс».)
Однак Кранц вперто повторив:
— Орел.
— Або просто талан, — продовжив Стерн слоґан із тієї ж реклами (ця фраза йшла дрібним шрифтом в кутку екрану).
— Орел, — знову сказав Кранц.
— Якщо ти правильно визначив, — засумнівався Стерн і остаточно зруйнував Кранцову пасочку.
— Сімдеят шість орлів, — вирішив зблефувати Кранц, зауваживши краєм ока підступ товариша.
Тут заінтригований Стерн не витримав і теж задер голову до неба.
— Один орел, — радісно захихотів Кранц, помщаючись за пасочку.
— Сам ти орел, — образився Стерн. — У нас не буває орлів, лише грифони, мені дідусь розповідав.
— Не грифони, а грифи. Я по «Діскавері» бачив, — уперся Кранц.
На якийсь час запала мовчанка — «Діскавері» вважався незаперечним авторитетом.
Стерн напружив пам'ять, розтер долонькою потилицю, помасував кінчик носа і випалив:
— А от я… а я от чув… що коли зібрати шість мавп… коли б шість мавп… — Далі він ніяк не міг згадати.
— Граємося далі? — дещо зверхньо запитав Кранц.
— У мавп? — усе ще захоплений безрезультатними спогадами, а тому з надією в голосі запитав Стерн.
— У пасочки, — прозвучала відповідь.
Однак вірус мавпячого сказу вже було запущено, тому за якийсь час Стерн, радше імітуючи будівельну діяльність, аніж насправді формуючи пасочку, наважився продовжити тему:
— Коли шість мавп одночасно підкинути вгору, то здезорієнтований гриф ніколи не зможе…
— Орел. — Кранц був безжальним.
— …правда ж? — У Стерновому голосі вчувалася надія.
— Орел, — дещо стереотипно відказав Кранц, але було зрозуміло, що доля мавп уже вирішена. — Тобі ще не набридло?
Після цієї заяви мовчанка запала надовго. Бо що, власне, мало б набриднути Стернові, коли це саме Кранц товкмачив, як заведений, «орел», «орел».
Чи, може, йшлося про щось інше?
Може, про тих нещасних мавп, дідько б їх узяв, само якось нехотячи прохопилося…
А може, може, про саму гру?
Але що є в цьому світі окрім гри?
Окрім цих лопаток, відерець, піску…
Мама! А може, він мав на увазі саму ПІСОЧНИЦЮ?!
Ні-і-і… Ні-і-і… Не може цього бути. Він мусив би сказати «набридлА». Так-так. Він мусив був сказати «набридлА»…
— Чого ти вмовк? — спитався турботливий Кранц, перервавши панічні Стернові роздуми.
— Га?
— Питаюся, чого мовчиш.
— А-а-а, — промлявлив, гризучи нігті, Стерн, — ось розмірковую: я чув, що нігті ростуть навіть після смерті, можеш собі уявити?
— Звичайно. І волосся росте після смерті.
— Та йди ти…
— Що «йди ти», «йди ти». А чому тоді в кіні у мертв'яків завжди довжелезні патли?
Стерн задумався:
— І нігті…
— І нігті, от бачиш, все складається. А ти не боїшся мертв'яків? — грайливо вимовив підступний Кранц.
Однак сподівання його не виправдалися — Стерн з усією безпосередністю дніпропетровця сказав:
— А чого їх боятися? Дідусь казав, боятися треба живих.
Відразу по цих словах — ніби вони володіли якоюсь магічною силою матеріалізації — хлопчаки зауважили, що до пісочниці наближається хтось третій. Дорослий. І обидва затрусилися зі страху.
Дорослий наближався неквапом, певний своєї сили, переваги і зневаги. Хлопчаки дивилися на нього заворожено, не відриваючи очей, але Стерн, не змінюючи пози, потиху взяв до рук лопатку, міцно стиснув її і легенько штовхнув нею Кранца. Той усе зрозумів без слів — недарма ж вони були друзями з пелюшок — і теж озброївся, але вибрав чомусь решето.
Підійшовши ближче, незнайомець зупинився і, взявшись у боки, дещо зверхньо оглядав малюків.
Зблизька він виглядав цілком миролюбно, але було йому вже років вісім, а то й цілих дев'ять.
— I'm Женя. Женя Колбасін, — привітався він так, ніби був якщо не Джеймсом Бондом, то принаймні Форестом Ґампом.