Однак Синкопа не відповіла.
А Кока показала мені язика (пірсинґ виявився у формі мишоловки) і вимкнула світло.
Чесно кажучи, не пам'ятаю, як я перелазив по столі через увесь вагон — було темно, а час і відстані, як це буває після викуреної з «лівими» трави, розтягувалися в безконечність.
Вочевидь, мені доводилося долати якісь перешкоди, можливо, я проповзав по чиїхось тілах, можливо, зупинявся пообдирати із себе налиплі сторінки «Sondenborg Review», мабуть, частину шляху я плазував під столом, хоча, без сумніву, шматок дороги подолав, перебираючись верхніми полицями — придалася не так йога, як досвід життя в гуртожитку — тривало це страшенно довго, тому я мусив перепочивати, час від часу підкріпляючись недоїдками, допиваючи залишки спиртного і засинаючи.
Пригадую, десь у районі шийки залізничної матки хтось сплутав мене зі своїм сексуальним партнером, але після Коки мені вже було не до сексу.
Що далі я повз, то вужчим робився прохід — тут усе, і стіл, і під столом, і на полицях було заставлене поклажею: клунки, коробки, торби, чемодани, наплічники, сакви і бесаги, тайстри і портфелі, кейси й ридикюлі, ну, коротше, всі можливі синоніми з підрозділу «багаж».
Мені доводилося протискуватися поміж усім цим дрантям, розсуваючи, як тільки можна, в різні боки. Щось падало на мене зверху, щось я підминав під себе, зачепився мені за портупею якийсь шнурок, що його не в змозі ані відчепити, ані перегризти, я волочив за собою, далі вже було так, що ані рукою, ані ногою попхати перешкоду не вдавалося, то я просто впершись головою вперто повз уперед, аж поки по якомусь остаточному зусиллі не заревів натужно паротяг і родові води не викинули мене в освітлений тамбур.
— Шанування моє… — в запалі вдячного полегшення почав було я, але дешевий символізм цілої ситуації остудив мій захват.
Перерізавши бритвою набридливий шнурок, я рушив уздовж потягу. Решта вагонів були майже порожніми.
Я йшов до вагону-ресторану. Він виявився в самому кінці ешелону і теж був пустий.
Тут треба було платити валютою, а рупій ні в кого не було. Не було їх і в мене, але я виклав перед старим індусом, що стояв за шинквасом, Загір і запитально подивився у його очі кольору випаленого піску. Індус простягнув руку, жестом попросив у мене окуляри нічного бачення, начепив їх на носа, немов лихвар пенсне, огледів монету з усіх боків і, кинувши її до шухляди, мовчки налив мені склянку води. Осмілівши, я поклав перед ним нотатник і бритву. Він заперечно похитав головою, проте випробував гостроту леза і погортав нотатник, зупинившись на сторінці, де я виписував собі цитати з улюблених книжок. Потім відсунув мої скарби набік і, зітхнувши, кинув мені до склянки шматочок льоду.
Це означало не що інше, як відпущення усіх гріхів, можливо, включно з первородним, тож я, зробивши індусові блазенський кніксен і вихлюпнувши воду на долівку, залишивши, втім, і вклавши до рота лід, як того вимагав звичай, вийшов у тамбур.
Бритва, нотатник, Загір — невже мені справді вдалося позбутися їх?
За вікном, де вже починало сірітися, — Новий рік припадав тепер на іншу пору року, — бігли неозорі поля. Я закурив («Dunish Error» з ментолом) і згадав панегірик кореспондента:…шкода, що… темно… побачити… відображення… яким Бог… відгородив нас від… ночі… ми власне проїжджаємо славною місциною… трапилася макабрична історія… подібно Духу… супроводжує… де вона… перебуває… наша внутрішня пітьма… тисяча сонць… нашої душі… наших зіниць…»
Я, звісно, не міг відтворити в пам'яті усієї блискучої конструкції кореспондентового спічу, але позбавлений третини слів зміст від цього не постраждав, а навіть набрав, як видавалося, метафоричної прозорості і сповідальницького шарму. Тож у якомусь змаразмінні духовного очищення мені забаглося раптом пом'янути погиблих тут чи то ченців, чи то лунатиків, чи просто ідіотів, а може, навіть віддати шану загадковому аґенту-пацієнтові-послушнику, який пустив за вітром увесь вокзал-концтабір-монастир.
Я відчинив двері, спустився на підніжку, дістав із планшетки ракетницю і випустив у досвіткове небо густо-малинову зорю. Потік повітря відразу збив її назад, вона недовго яріла, віддаляючись і випускаючи пасма ягідного диму, а потім згасла. Я проводжав її поглядом так, ніби вона була астрономічним, а не піротехнічним явищем.
Раптом хтось ухопив мене за ремені і втягнув у тамбур.
Я різко обернувся.
То був військовий кореспондент. Він штовхнув ногою двері, схопив мене за вилоги й заверещав:
— Ти що собі дозволяєш, сволото?! Ти ідіот чи зрадник?! Сигнальна ракета вночі! Ти знаєш, чим це може скінчитися? Ілі ти савсєм мудак?
«Савсєм мудак», — подумки відповів я на пароль, а вголос сказав:
— Чого ти? Чого ти стрімаєшся? Попустися. Ішов би краще бавитися із своєю дівчинкою.
Зненацька — я навіть подивувався такій різкій метаморфозі — він якось знітився, обм'як і відпустив мене. Потім відійшов у інший кут тамбура і там, відвернувшись до вікна, закурив. Декілька разів глибоко затягнувся, випускаючи дим на скло.
Я вже хотів відчалювати, коли він прохрипів якось криво, не обертаючись, напевне, витягаючи зубами сигаретний фільтр:
— Знаєш, найсмішніше те, що вона і справді виявилася незайманою.
— Ет, — сказав я, відчиняючи заново двері, - не гризися. Чого тільки не трапляється в житті.
І вже опускаючись на підніжку, додав якомога веселіше:
— Та ще й в новорічну ніч!
Тримаючись за поручень і видивляючись, як з-під вагону вибігає — немов конвеєрна стрічка хлібокомбінату — колія, я намагався загадати, як потрібно згрупуватися, які м'язи розслабити, а які напружити перед стрибком. Однак пригадав небагато. Доводилося покладатися на пам'ять тіла. Тож коли після розвилки понеслися вздовж рейок пласти низькокристалічного пилу, я відокремився від материнського організму потяга і скочив задом і назад, задом і назад, ще в польоті починаючи бігти й відхиляючись якомога більше на спину, як учили мене численні інструктори; і, на моє притлумлене падінням здивування, все справді вдалося — мене не розмазало в пизду й не покалічило, я лише примудрився відірвати підошву від лівого черевика і роздерти до крові коліно, але то було пусте: до станції Монмантр залишалося яких шістдесят кілометрів, а до павільйону #3 — я дійду, навіть накульгуючи, щонайбільше за півгодини.
Чути погрозливий гуркіт моря…
Я таки вибрався надвір і побіг вулицею, котра вела до мосту. Був початок осені, погода стояла холодна, а я був одягнений лише в майку і спортивні штани. Тож я біг, аби зігрітися.
В руці стискав великий кавалок господарського мила: нарешті я скупаюся, відмиюся після усіх пригод.
Перспектива крижаної вересневої купелі не лякала мене, навпаки, я уявляв собі це занурення як замалим не друге хрещення.
Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.
Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.
Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито — кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.
Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.
Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша, пропедевтична — пішоходам узагалі не дозволялося заходити на віадуки.
Мені абсолютно не потрібні були сьогодні клопоти з поліцією, та до води я мусив добратися, хоч би там що. Тому я зачаївся за кущем на найвищому переїзді і почав чекати слушного моменту.
Слушним моментом тодішня моя уява вважала якийсь каскадерський трюк — образ, вочевидь почерпнутий із колективного досвіду авантюрних фільмів, що я їх свого часу без міри оглядав.
Але з усіх фортелів, які підсовувала пам'ять, чомусь здебільшого згадувалися непридатні зараз способи скидання трупів із капоту, збивання зомбі бампером, стрибки на мотоциклі з вікна у вікно, переїзд крізь полум'я кабріолетом і подібна бридня.
Сам я вмів лише зістрибувати з транспортних засобів на повному ходу, що було тематично близько, але практично не мало зараз жодної користі. Обсервуючи крізь запилюжене листя гарденії рух на нижньому ярусі, я подумав, що найлогічнішим було б проникнути в якесь авто і, скориставшись топографічною обізнаністю водія, виїхати якомога ближче до ріки.
Однак як тут потрапиш до авта?
Практикувати автостоп з моїми спортивними штанами, майкою і милом було б не тільки безнадійно, але й з огляду на поголовне фіскальство політкоректних громадян — ризиковано. Спробувати догнати на підйомі вантажівку й забратися в кузов, звичайно, можна, але мене ще поболювало забите коліно, та й навряд чи я догнав би що-небудь босяка…
Раптом внизу показалася помаранчево-чорна сміттярка (діагональні смуги завширшки сантиметрів п'ятдесят). Вона саме долала віраж на крутому узвозі і густо пахкала смердючим димом. На щастя, мала відкритий верх, і коли опинилася просто піді мною, я, недовго думаючи, вискочив з-за куща, як наркоман із конопель, і стрибнув прямо на чорні пластикові мішки.
Найцікавіше виявилося не те, що я таки влучив у кузов і не гепнув дупою на асфальт — а те, що кінематографічні обіцянки гарантовано м'якого приземлення не справдилися: у мішках були якісь відходи будівництва — камінь, бите скло, старий паркет, здерті шпалери. Саме шпалери й урятували мене. Якби не амортизація зіжмаканого паперу (на шпалерах ритмічно повторювався малюнок гвинтових сходів), я покалічився б і був би безславно похований на міському смітнику. Щоправда, коли я видерся мішками нагору й ухопився за борт, виявилося, що сміттярка їде в протилежний від ріки бік. Довелося знову повторювати фінти із зіскакуванням на ходу, потім — продиратися крізь чагарі до залізничного мосту — нецікава в сумі виходила історія.
Тим паче в чагарях, без сумніву, гніздилися бомжі, алкаші і наріки — в залежності від густини заростів у кожної групи було своє місце, — а що в моєму теперішньому стані я не мав жодного бажання ні з ким спілкуватися, то довелося кружляти доволі довго.
На щастя, під мостом усупереч розповсюдженим стереотипам не виявилося жодного клошара.
Зате схил був крутий, земля — волога від учорашнього дощу, і — жодного деревця чи кущика, за які можна було б ухопитися. Я лапав руками жовту траву, бліде коріння, ковзався, з'їжджав на спині, найбільше потерпаючи, що загублю мило; в мене навіть кишені не було, щоб його заховати, до нього начіплявся бруд і листя, а понадто — пісок: він просто-таки впресовувався в коричневий брусок, і той потроху перетворювався на брусок наждачний, що в принципі, з огляду на мій занедбаний санітарний стан, можливо, навіть мало якийсь вищий гігієнічний сенс.