— А про що хоч пиздіти?
— Та пизди, шо хочеш. Але сам. Бо в мене після цеї читанки вже язик болить і сушняк конкретний. Давай, давай, сідай отут, тримай навушники, мікрофон ближче до себе, зараз ця бодяга кінчиться, тридцять секунд залишилося, і починай, я тобі махну.
Мох махнув, я прокашлявся і, не маючи в голові жодної думки, почав, затинаючись від хвилювання:
— Увага! Увага! В ефірі р-р-радіо ґа-Ґаґа… Працюють усі р-р-радіостанції… Передаємо м-м-міжреґіональне повідомлення…
#9: відчиняючи дев'яті врата, я вже був готовий до несподіванок — за дверима чулося неголосне, але виразне шурхотіння, смугою світла, що пробивалося в щілину, сновигали діагональні тіні. Посеред тісної клаустрофобічної кімнати//кімнатки//кімнаточки, яка скидалася на осердя кубик-рубика, — довелося лягти на підлогу й дивитися одним оком — самим лише зусиллям мого постійного безволля втримувалося в координатному нулі шестигранне ніщо, яке нічим не виділялося від тісного довколишнього простору.
Не скажу, ніби це було перше бачене мною ніщо, але отсе виглядало найобридливішим, найнесприйнятнішим, найнестерпнішим.
До того ж мені було б у ньому надто тісно.
#10: …вивели на внутрішнє подвір'я, де саме йшла якась театральна вистава. Я залишився накоротко не так, щоб подивитися, як відпочити — втома давалася взнаки. Однак відпочити не вдалося — спектакль виявився галімим постмодерністським варивом. Пережована не одним поколінням режисерів драма принца-невротика подавалася тут у так передроченому вигляді, що вже на другій хвилині шляк мене почав трафляти. Обов'язкова трафаретна інтертекстуальність призвела до того, що на перший план вийшла пара блазнів-єлизаветинців, яких в оригіналі автор запросив, аби лише розрадити головного героя. Вони виголошували сумнівні й претензійні монологи і постійно грали в орлянку монеткою, яку ще в дитинстві відібрали в нещасного принца. Тексти сиквелу і першоджерела були поплутані й перебрехані, лексика неоковирно звульгаризована, манера гри вражала концептуальною штучністю, а орендовані з музею автентичні костюми лише підживлювали мою нехіть.
Я вже збирався було йти, коли на подіум вивели малюків (ретроспектива дитинства персонажів), і я, не витримавши, вискочив на сцену:
— Діти на сцені?! — вигукнув обурено. — Чи ж ви, нездари соромітні, суки позорниє і сраниє уроди, забули підставову заповідь чесних митців? Жодних дітей, звірят і комах? Чи вже зовсім втрачено розум, честь і совість нашої епохи? Чи мало вам усіх цих підліткових театрів? Цілі зграї неопереного прищавого хижацтва, що подібно грифам кружляють над полем битви життя… — Від хвилювання я починав заговорюватися, упав навколішки, підповз до авансцени й бризкав слиною на перші ряди, — жовтороті гівнюки роздираються голосніше за справжніх акторів, а дурна публіка впадає в екстаз… А ті лише й уміють, що приколюватися над усіма й усім… Без сенсу і без смаку… безвідповідально й несмачно… убого й інфантильно… й неграмотно до того ж… А спробуй-но виступити проти, спобуй-но лише висловити своє обурення вголос, як банди критиків-педофілів змішають тебе з брудом і лайном і піднімуть такий сморід… Аби ви мали хоч крихту… ні, не совісті… досвіду… звичайного людського досвіду… ви би зрозуміли… більшість починань закінчується смертю… я говорю про д о с в і д… а не про н а в и ч к и… ваш досвід, братове митці… і я кажу про смерть… такого досвіду ви не маєте… це неможливо зіграти чи зімітувати… ви вмираєте тисячами випадкових і вигаданих смертей, але… в них немає правди… немає сили, що витісняє життя… тому, що навіть умираючи, ви знаєте, що повернетеся… хіба що сині і запухлі після перепою, але живі… хіба що осиротілі в еміграції, але живі… хіба що виснажені безперервними інтерв'ю і конференціями, але живі… хіба що розжирілі від стипендій і подачок, але живі… а можливо, виснажені курінням і недоїданням, але все ж… живі… замучені хворобами і злиднями… живі… забуті і безславні… живі… зраджені, скалічені… живі… у передсмертних корчах… живі… прибираєте нове псевдо й повертаєтеся… ніби ніде нічого… ніби тихо, ша… ніби так і повинно… а після смерті ніхто не повертається… ніхто не повертається після смерті… там немає жодних оплесків, нагород і слави… лише тиша… і якісь прілі речі… це… смерть…
Знесилений, я впав під світло рампи і вже провалюючись у сон, крізь поволоку забуття почув, як увесь театр зірвався на ноги, і шквал овацій… валом… повільно… поповзла… завіса…
#11: …коли я прочиняв ці двері, а піддавалися вони напрочуд легко, підозрюю навіть, що вистачило б рипіння кроків, протягу чи слова, втім вони зволікали, дочікувалися останнього, аж поки я не торкнувся клямки, от тут-то вони й розчахнулись із перебільшеною радістю — так розчахуються обійми якогось однокласника, який тебе ніколи особливо не любив, а тільки насміхався та збивав на землю шапку (соромітну, сплетену мамою шапку, з якимось нереальним ковтасиком — предмет страждань і комплексів), та підкладав у кишені здохлих щурів, та підстерігав у туалеті, аби забризкати, раптово обернувшись, сечею, а тут він раптом лізе цілуватися і дивується твоїм байдужості й погано прихованій огиді, бо для нього ваше дитинство — це втрачений рай безкарності й садизму, і він навіть не підозрює, що пекло цього дитинства дотепер складає основу космогонії твоїх снів, — так розчахнулися й одинадцяті двері, і мене збило потоком піску, збило й засипало з головою, я по-комашиному запрацював руками й ногами, згадуючи багаторічні навики плавання, та вони були до нічого в цій сипкій стихії, що в ній усі навики були ні до чого, а повітря хоч і не бракувало, та скористатися ним не вдавалося, воду принаймні можна випивати потроху, але що ти зробиш із піском, його навіть їсти важко, хоча він і лізе в рота, і в носа, і взагалі всюди, куди може, а може він будь-куди, от і залишається втрачати свідомість під його рухливою масою, усвідомлюючи, що всі ці побрехеньки про жахіття смерті у вогні чи у ванні, в шпиталі чи на шпалах, у петлі чи під мечем — жалюгідні, позбавлені й натяку на фантазію вигадки, нахабне фентезі, астрологічний анекдот, а тут осьо прийшло воно, жахне, страшне, непереборне і просте, як this is the question.
Очуняв я від того, що по обличчю мені шваркали віником, а в боки час від часу штурхали совком.
— …задовбали вже… — завчено лаялася прибиральниця, — і ходять тут, і ходять, а чого ходять, питається… а ти прибирай після них… вставай! — сказала вона мені, смикаючи за штанину. — Вставай і забирайся звідси, поки я охорону не викликала, вставай, ну! — І вона шваркнула мене віником по очах. — Що за люди?! Зовсім уже совість втратили…
Вона все бурчала, а я поповз від неї навкарачки, час від часу озираючись й із здивуванням спостерігаючи, як вона згрібає пісок до совка і жбурляє за двері, а той стоїть собі там чемно барханною стіною і не осипається, хоча це й суперечить цілковито теорії сипких речовин, та й узагалі всім сипким теоріям.
— Чорт! — подумав я. — Стара має рацію. Що це з нами всіма сталося, зовсім уже совість втратили. І сором. І глузд. І взагалі. Ходимо тут і ходимо, чого ходимо, невідомо, а їй за нами прибирати. — Ну хіба не задовбали? — звертався я подумки до всього людства, дарма що й далі повз на чотирьох. — Таки задовбали, і то задовбали вкінець.
«Але це ще не кінець», — озвалася присипана піском маленька внутрішня комаха.
#12: …був цілий лабіринт коридорів, усе таких же: темних, вузьких, із помальованими олійною фарбою стінами, аварійними червоними ліхтарями під стелею та рядом дверей по обидва боки. Я кинувся бігти ними.
Майже в самому кінці я помітив ще одні необстежені двері, цього разу з табличкою, а навіть двома: англійською «No way out» і російською «Входа нет». Але чи то по інерції, чи то через перевтому я вже не став затримуватися і, добігши до кінця, просто вибив ногою фанерний щит, за яким виявився пролом у стіні, а там — тісна, як у потязі, лазничка, з краном, дзеркалом, мушлею й — о диво! — крихітним кавалком мила.
Я здер із себе одяг і почав митися, прибираючи химерних поз, намагаючись намилити навіть ті ділянки тіла, про які зазвичай не пам'ятається. Споліскуватися було ще незручніше, ніж намилюватися, довелося застосовувати акробатику, дряпатися на стіни, вилазити на мушлю, зависати в розкаряці, щоб не забруднити ноги, хапатися за виступи і труби, перегинатися навпіл і задирати кінцівки мало не до стелі.
В одній із таких позицій і застав мене миршавий злий вахтер, якого звали, дай Бог пам'яті, здається, Пробі і якому я завдав смертельного удару в яйця. Однак Пробі не здох, більше того, в забльованому однострої і з бандажем між ногами він еволюціонував від вахтера до швейцара. Я завмер, впираючись у дзеркало руками, однією ногою в мушлі, іншою — в вікні, вода стікала з мене струмками, а Пробі, кидаючи погляд то на мене, то на калюжі піді мною, заторохтів, збиваючись на крик:
«Ти хто такий, хто такий, що тут робиш, ти з якого номера, га, твій номер, а чий же ще, як то не звідси, а звідки, шо ти мені яйця морочиш, ану показуй пропуск, пропуск показуй, сучара, де жетон в столову, де карта пацієнта, виблядок, йоб твою мать, протокол вскритія давай і акт про ексгумацію з печаткою, і дві рекомендації від вєтєранов, підарюга, лагєрний пєтух, біля параші твоє місце, зараза, гандон ходячий, чмо, та як же ти сюди пробрався, падла, як проліз, хуєсос гражданскій, щас ми з тобою розберемся, посмотримо, хто ти і откуда, іди сюда, блядь, іди сюда, я тобі базарю».
І він рушив на мене, розставляючи руки, немов збирався ловити курку.
Треба було ще раз вмазати йому по яйцях, але я чомусь не відважився, можливо, через його швейцарські нашивки. Натомість невідомо яким чудом мені вдалося видавити скло у вікні, розміром не більше за кухонну кватирку, і випасти надвір.
Закривавлений і голий, я помчав асфальтовою доріжкою туди, де виднілася будка сторожа й напіввідчинені ворота.
— Мущина, а шо це ви такий голий? — зупинила мене молодиця в однострої. — У нас голим ніззя. Тим болії на вулиці.
— Да от, вода у душі кончилась, — випалив я перше, що спало на думку. — Бігу за сантехніком (від страху чи від чого там ще я заговорив на місцевому діалекті). — І прошмигнувши під шлагбаумом, підтюпцем побіг далі. Звернув за ріг будинку, вискочив на тротуар і рвонув чвалом. Утім незабаром мені довелося збавити темп, а навіть перейти на тихий крок, бо санаторна зона почала пробуджуватися — з'являлися перехожі, шелестіли авта, котилися перші автобуси, — а людина, яка біжить, завжди виглядає підозріло, навіть одягнута, на мені ж був лише пластиковий мішок з рекламою відеокамер «All-seeing Eye», що я його витягнув зі смітника.
Тим часом почалася дрібна мжичка — рештки досвітнього туману конденсувалися в дощ. Пройшовши так зо два квартали й опинившись на границі зони, я побачив, що уздовж кордону стоять охоронці в чорних лискучих плащах, шоломах, із короткими автоматами напереваги. Вони були закамуфльовані під автоінспекторів, але я знав, що це облава, і що ані живим, ані навіть мертвим мені ізвідси не вибратися. Ґвалтовний розпач охопив мене. Сховатися було ніде. Навіть море повторно не прийняло б мене.
Хотілося лягти на землю і заплакати.
А мжичка все сіялася й сіялася, роблячись щораз густішою і пронизливішою, аж раптом не витримала і пролилася таким рясним і теплим дощем, ніби це була якась незаймана весна десь на окраї Божого саду.
Я стояв босяка посеред калюжі, задерши голову до низького неба (краплі барабанили по шкірі, струменіли тілом, стікали вділ), — і, щиро кажучи, нічого більше не потребував, адже це й було те, чого я так жадав — щедра, прозора і чиста вода.
Aszhadu an la ilaaha il Allah[36]
#13: Останні необстежені двері (з двома табличками, англійською «No way out» і російською «Выхода нет») вели до операційної пологового відділення.
Meowth лежала, до половини запнута простирадлами, відгороджена від власного лона стерильною заслоною. Дивлячись на її обличчя, я думав, що в жодної жінки, яку мені доводилося бачити зблизька, не проступав так чітко крізь візерунок знайомих рис майбутній череп. Сама смерть, здавалося, лежала переді мною, щоб от-от розродитися новим життям.
[…]
Коли пологи вже практично закінчились, але я все ще тримав Meowth за руку, зі мною трапилося щось таке, чого не бувало ніколи: я видихнув увесь запас легенів у рятівну подушку і мало не випустив на долівку струмінь гальмівної рідини, та мене відволікла медсестра, скептично й дещо осудливо запитавши:
— Не хочете подивитися на сина?
Я підійшов.
Маленький Окрю виглядав уповні симпатично, без жодних відразливих рис новонародженого, був спокійний і навіть дивився, здавалося, цілком осмислено, немов уже відбув більшість необхідних ініціацій. З животика йому стирчав шматок чорної пуповини.
— А це будете пізніше відрізати? — запитав я.
— Це, — повчально мовила сестра, — відпаде саме, пройшовши попередньо всі природні стадії відмирання. Вони зображені у нас на схемах (див. малюнки 1–5, стор. 103–125)[37].