70113.fb2
Чи усвідомив Кучма, скільки біди натворив, який гріх взяв на душу, свідомо розколовши Народ на східняків і західняків, в ту фатальну мить, коли з медведчуками почав азартно грати в покер на Януковича? Від міністра до голови сільської ради — усі, хто був залежний від бюджетних грошей, отримали жорсткі накази і побачили воднораз перед своїми носами януковичівські бандитські кулаки: стояти міцно за Януковича!
Провина Сергія Тигіпка, начальника штабу команди Януковича, тодішнього президента Національного банку України не має і не матиме історичного виправдання — безмір бюджетних грошей пішов не в економіку для добробуту людей, ті гроші були вилучені з внутрішнього ринку, полетіли мішками в бездонне море кучмозрадництва. Повинен відповісти Тигіпко за свою зраду народу України!
Славетна шапка Мономаха — на юних головах чарівної Руслани, Святослава Вакарчука, Марії Бурмаки, Альони Вінницької, Олександра Пономарьова, Тараса Петриненка, Олега Скрипки, групи «Тартак»! Ми захоплені вашими голосами, бо ви, запалені сяєвом свободи, несете нову, направду модерну музичну культуру, бо ви є нашими улюбленими хлопцями і дівчатами, бо за те, що ви такі є, а не інші, ми вас шануємо і любимо.
Будьмо!..
Так!..
Будьте з нами наші рок, брейк-данс, хіп-хоп, реп, будьте во стократ у кожній дискотеці і пройдіться — переможною ходою — до столичного палацу «Україна» (де той месія, який вижене приїжджих гендлярів зі столичної концертної зали?).
…Ви, перелітні птахи-круки шоу бізнесу, що злітаєтеся з Москви до палацу «Україна», що воронням кружляєте над українськими філармоніями, музичними клубами, театрами — теж дотягнутися хочете до шапки Мономаха? Не про вас нині мова, наші українські друзі Малинін, Розенбаум, дискотека «Аварія», групи «Smesh», «Машина времени», ми вас любимо і шануємо, ми вас кликали: ходіть з нами, на помаранчевий Майдан і наші помаранчеві надії повезіть до Москви!
Леонідові Кучмі не до вподоби були наші смаки — біля нього сплело гніздо своє коло шоуменів: Ян Табачник, Йосип Кобзон… — йому підспівували і йому награвали.
Вакханалії московських шоу-зірок, що стали екстраспеціалістами фонограмного муляжу на українській естрадовій рок-сцені, — від мафіозно-протомосковського Йосипа Кобзона до різних гастрольних шоу-псевдозірок, скандальні історії, пов’язані з їхнім аморальним життям, яке смакує на усі лади, облизуючись, хутірна преса промосковської України, — це тема, що заслуговує на окрему тривожну розмову. Названі рубіново-кремлівські «зірки» почувають себе в Україні, як у своїй хаті: вони мільйонами готівкою вивозять за кордон наші з вами напрацьовані гроші, з податком сукупно, а за відплату пропонують ерзаци паскудних мелодій й пластикові квазіпісні шоу-програми.
Старше покоління України пам’ятає Йосипа Кобзона як активного пропагандиста радянського способу життя, совкового баритона, що обслуговував, вилизував, як кіт язиком, найбільші партійні кола. У роки незалежності України ура-комсомольському форсайду полюбилися пісеньки штибу: «Спасай Росію», що несуть отруйні жала «єдіной і нєдєлімой». Кобзона можна побачити в Чернівцях, де він видає себе за патріота єврейської громади, у Луганську, де підсолоджує московський хміль, або в Донецьку, Києві, Харкові, Одесі — скрізь, де є нагода зі сцени проплямкати лужковсько-вицвіле «ето било общеє наше».
Йосип Кобзон належить, звісно, до найбагатшої чиновної еліти Москви. До того захмеліла голова у поп-комсомольського форсайта, що він пішов у велику політику. З якою метою? «Спасать» Росію? — де там, лічити срібляники, зароблені безсоромним робом в одуреній ним Україні, розкручувати «солодкий медогін» про колишній совковий рай і щасливе «братерство» совкових людей. Де треба — пустить нещиру сльозу про матушку Москву, «поцілує» піднесений на рушнику український коровай, підніме з «ніжною любов’ю» хижака українську дитину на руки, де треба і де не треба Кобзон вихваляє «рай», який дорого коштував Україні, з ностальгією згадуючи «добрі часи» брежнєвської доби…
Зло від московського «отстоя»5 потрійне: воно несе нещиру тональність, оспівує хижацький розбрат, прославляє розбещеність, розпусту, ниці «блатниє» інстинкти. Перелітний московський «отстой» — попса, розбещена на низьких смаках і такій самій безкультурності, є носієм етики «слов’янського базару» з форсуванням московських шовіністичних політиканських апетитів. Ця попса породила базарне мислення й виступає носієм офіційної панслов’янської культури. Комусь те вигідно, комусь воно потрібне?! За це агітують, цією ерзацкультурою освячують неофітів на шовінізм, — одне слово, московська попса є офіційним носієм диктатного волевиявлення.
На противагу шовіністичній попсі розвивався в запіллі андеґраунд. Найбільшим речником його у Росії, на усьому пострадянському просторі виступав Володимир Висоцький, що в силу прикрих обставин швидко зійшов з кону життя. Але він пролетів зіркою, і слід від його пісень донині сяючий. Утім, однак, не для кремлівських бонз…
Андеґраунд — зона вільної творчої дії — як індивідуально-незалежне явище з’єднав Москву, Київ, культурні полюси Захід—Схід на засадах неприйняття офіційних доктрин і постулатів у літературі та мистецтві. В Україні боролися за свободу творчості Алла Горська і Опанас Заливаха, Борис Плаксюк і Володимир Маринюк, Іван Остафійчук і Василь Басанець. Сьогодні київський, а вчора ленінградський художник Феодосій Гуменюк мав однодумців серед нонконформістів Москви, Ленінграда, які через творчість поширювали істинну віру, знання, переконання. Редакція московського журналу «Знамя» присвятила цій проблемі немало місця в рубриці «Андегранд вчера и сегодня», бо виявлено велике число тлумачень того напряму літератури і мистецтва, який був опозиційний до офіційно низькопоклонної московської імперіалістичної культури6.
Андеґраунд в особах Василя Стуса чи Алли Горської, Олекси Тихого, Валерія Марченка, Опанаса Заливахи, Карла Звіринського, Віталія Сазонова, Вадима Синельникова та інших був небезпечний для московської Системи, бо в його первнях виврунювали зерна української національної ідеї, соборництва держави, нації, він синтезував протест проти наступальної колоніально-імперіалістичної індустрії у так званій соцреалістичній літературі й мистецтві.
Система донині живуча і не визнає андеґраунду. Майдан наприкінці 2004 р. став осердям усної, пісенної народної творчості, осердям фольклорного розмаїття. Тут народжувалися анекдоти, карикатури, усні оповіді, велемовні гасла, музика бардів, поетичні екзерсиси… З усієї України з’їжджалися народні таланти, поміж наметів аматори-поети читали сатиричну поезію, анонімні автори розклеювали вірші на стінах будинків.
Пересварилися, програючи вибори, Кучма з Януковичем — не поділили влади, грошей… по-їхньому, на щастя, не вийшло, бо народ виявив свою далекоглядну волю: «бандиту — ні!». Я уявляв собі в ці хвилини кислі міни основних диригентів офіційної Москви і Києва…
Фольклорні рядки Помаранчевої революції уже стали історичними сторінками словесної народної творчості — це сотні тисяч правдивих сторінок… Якими знеславленими, зганьбленими, недалекоглядними в своєму шулерстві виглядали тоді, наприкінці 2004 року, два основні — московський і київський — зачинателі брудної передвиборної гри. Називаємо їхні імена — Путін і Кучма!
____________
1 Зінченко А. Чадне кадило, або як московська патріярхія «не втручається» в політику // Українське Слово. — 2005. — 9–15.02. — С. 7.
2 Карпов О. Рушійні сили «помаранчевої революції» (роздуми на полях) // Голос України. — 28 грудня 2005 р.
3 Климчук О. Колір честі — помаранч // Музейний провулок. — 2004. — № 2. — С. 4.
4 Лист Семена Гузмана до автора від 10 травня 1994 р.
5 «Отстой» — молодіжне поняття примітивної естрадної музики.
6 Андегранд вчера и сегодня // Знамя. — 1998. — № 6. — С. 172–199.
Брехуни-лицедії мають театр і свого глядача. Вони їх шукають… так тривало упродовж десятиріч у нашій Україні.
Брехуни-лицедії доводили Україну до руїни, домагалися цього і один перед одним, хизуючись, складали списки, робили плани руйнації, їм конче хотілося довести мистецтво знищення гармонії до абсурду, скажемо так, до Абсурду з великої літери. Свій хист, талант руйнаторів вони тримали в таємниці (коли треба було ввести в оману мільйони людей) або, навпаки, розпросторювали з гаслом… шукайте чужака в отарі, шукайте ворога… і будьте пильні… Робилося це ніби заради добра України, задля добробуту народу, в ім’я… щастя діточок. Облуда, цинізм, жорстокість, малоосвіченість, безсердечність, хитрість, підлість стали узвичаєною нормою поведінки брехунів-лицедіїв.
Брехуни-лицедії мали за плечима тіньові авторитети. Накази їх виконували, а поради, розпорядження сприймали з вдячністю.
Світлої пам’яті головний редактор «Літературної України», полум’яний публіцист Василь Плющ наприкінці 1994 р. опублікував саркастичну статтю «Невже мав рацію Троцький? Прикрі роздуми перед повторними виборами президента», де ставив гострі питання: «То з якою ж метою, якщо не задля політики, рушив у похід за президентську булаву Леонід Данилович? І чи з власної волі? Якщо ні — в чиїх руках він пішак?» — І далі ствердно переконував: «І все ж хочеться сподіватися, що ми-таки народ, що… дружно прийдемо на виборчі дільниці, щоб твердо сказати: Українській державі — бути! А ця заповітна мрія ніяк не пов’язується з позиціями й переконаннями Леоніда Кучми»1.
Найголовнішим авторитетом для брехунів-лицедіїв залишався Кремль, який, за звичаєвою нормою, не приховував відвертих «симпатій», намірів стосовно незалежності України. Кремль знав ціну брехунам-лицедіям і поводив себе з ними без церемоній, на більше вони не могли розраховувати… І того для них було досить. Вдома, у себе в Україні, вони крали, грабували, займалися насильством, надсилали вбивць, зіштовхували дурні обмануті голови одну з одною, виховували агентуру грабіжників, що працювали на них, зміцнювали будівлі-замки внутрішніми військами, видимими і невидимими охоронцями — одне слово, почували себе бухарськими ханами, кувейтськими шейхами, гетьманами в благословенній Україні. А перед Москвою вислуговували…
Вояжі чиновницької Москви й лицедійного Києва 2004 р. нагадували метушню бджіл біля вулика… Кучма намагався врятувати у Москві назавжди втрачену репутацію, підсилену спровокованим касетним скандалом. (Хто був справжнім автором касетного скандалу, неважко догадатися. І хто відшукав виконавця в особі майора Мельниченка — теж). Щось потрібно було бюрократам златоносної й лицедіям золотоверхого. Щось тримали в таємниці, про щось шептали одні одним… Про що домовлялися президенти віч-на-віч? Що берегли в сховах пам’яті? Що вкотре ділили і переділювали (читай: ти — мені, я — тобі!)?
Режим Кучми Москві був на руку. Вона його випестила і тримала самого Кучму в залізних обручах кремлівських обіймів.
…Жити в Україні з кожним роком ставало важче і гірше… Життєвий рівень населення падав, зростала інфляція, дорожчали товари, випускалися в обіг додаткові гроші… А з телевізорів припудрені коханки лицедіїв галасували про добробут народу, зростання валового продукту, економічну стабільність, забезпечену старість, повноцінну виплату пенсій (як кістку кидали надбавку до них — надбавка в одному вимірі, а інфляція — у десятимірному… порівняйте!). З офіційних каналів телебачення, насамперед з приходом Януковича на посаду прем’єра, падала манна небесна і лилося молоко цинічної брехні, поруч з падінням життєвого рівня.
Особливою темою, казковим конем, якого осідлали брехуни-лицедії, були збройні сили, армія, що, мовляв, дотримується нейтралітету, оберігає спокій мирного (читай: обманутого) населення. Армію брехуни-лицедії роззброїли, амуніцію розікрали і перепродали, а офіцерів армії довели до нужди і неслави. Натомість самі собі роздавали генеральські погони, а на нижчі офіцерські чини махнули рукою: живіть, як хочете.
Брехуни думали про армію: чим гірше, тим краще… Через це курсантів авіаційних училищ не вчили літати, а танкових — водити танки, мовляв, вистачить з них теорії! Пощо нам армія? Навіщо офіцери? У нас є внутрішні війська… Але про людське око новоспечені генерали засідали в штабах, хизувалися золотом зірок, ділили бюджетні гроші між собою, з благословення лицедіїв ніби дбали про занедбане доблесне військо, себто про Збройні сили України.
Вина лицедіїв не в тому, що забули про армію, їхня вина тяжча, їхній гріх більший, а злочин — без виправдання: за рахунок армії наживалися — розкрадали армійське майно, перепродували зброю, вступаючи в брудні ділові контакти з перекупниками (той самий сценарій, що і в Росії), — голодні, напівроздягнені вояки, без квартир і без надії на поліпшення умов життя родини молодших офіцерів — такий результат лицедійства, по суті невігластва, тупого інтелектуального банкрутства брехунів.
Не пробачить Україна ніколи Леонідові Кучмі, що він став засновником лицедійства і обзавівся вишколом брехунів-лицедіїв, створивши відповідну філософію.
Не пробачить Україна Леонідові Кучмі, що він придумав інституції кланового безкарного бандитизму, перед яким спасувало Головне управління Служби безпеки України з боротьби з корупцією і організованою злочинністю, з його бездарним тупоголовим генералом Вандіним та підлеглими йому заляканими офіцерами.
Не пробачить Україна Леонідові Кучмі, що він як президент зрадив присязі на Пересопницькому Євангелії, оголосивши бій чиновницькій корупції, бандитській владі і водночас — звеличивши її номенклатурну палубу до найвищих державних стандартів виконавчої влади2.
У п’ятому (прощальному) листі Володимира Яворівського Президенту України Леонідові Кучмі прозвучало безкомпромісне: «У вас була можливість бодай відійти «зі сцени без свисту навздогін»: не нав’язувати українцям свого спадкоємця, а вибачитися за помилки і забезпечити вільні та чесні вибори. Ви не скористалися і цим «рятівним колом». Більше того — зневажили весь український народ, вважаючи, що погоничем після вас може бути людина, що двічі позбавлялася волі за кримінальні злочини. Це щоб на його тлі вас згадували як менше зло?»3.
Не пробачить Україна Кучмі того, що він упродовж десяти років правління запровадив у державі політичний балаган, підтримуючи та неодноразово власноручно ініціюючи політичне лицедійство і брехню на усіх рівнях вищої влади в центрі та регіонах.
Знамените інтерв’ю з Юлією Тимошенко — «Я готова в його передвиборчому штабі прати…», — воно відкрило багатьом очі на її державницьку діяльність в якості віце-прем’єра України… тоді за її енергійних дій Україна встановила прозорі правила в енергетиці на користь держави… і тоді політико-олігархічна команда, що програла на цьому (Медведчук, Суркіс, Мартиненко) заповзялася виліпити з неї образ… такого собі прозахідного націоналіста, ворога Росії тощо, вигнати її з уряду Ющенка… одне слово, організувала проти неї брудний піар… Так ось у цьому інтерв’ю наведено такі непрості слова Юлії Тимошенко: «Росія рано чи пізно повинна змиритися з тим, що в України є своя лінія глобальна, не менш важлива для України, як для Росії — її лінія, й Україна велика держава, могутня держава, і те, що її сьогодні бездари довели до такого стану, це не означає, що все життя Україною будуть такі бездари правити… Я впевнена, що Україна буде позбавлена тотальної залежності від Росії щодо поставки енергоносіїв. Не тому, що я погано ставлюся до Росії, а тому, що люблю Україну»4.
Скандальні фальшиві вибори у містечку Мукачевому весною 2004 р., відсценізовані СДПУ(о), були прелюдією великих президентських виборів у двох турах. Маленький Мукачів, як зрештою загалом Закарпаття, став ареною політичних інтриг, за якими таїлося інше, — Закарпаття для політичних корупціонерів було золотим Клондайком, капіталом, за який ладен був горло перегризти кожному ненаситний Віктор Медведчук у компанії з Суркісом. У тенетах партійно-політичних інтриг був зроджений цинічний фрукт в особі такого собі балакучого циніка, державного злодія, напівосвіченого народного депутата Шуфрича. Не випадково апетити Шуфрича підтримав його захисник-гарант, передбачивши для нього земельну ділянку в заповідній зоні Пуща-Водиця (3,22 гектари). Апетити Шуфрича зростали під крилами СДПУ(о); Медведчук показував приклад, що є апетит на терезах державного злодійства. Депутатський мандат — як контрмарка у зону лицедіїв, а для певної категорії депутатів — спосіб хижацької наживи.
Звичайно, спікер парламенту Володимир Литвин своєю розважливістю, серйозністю мотивацій особистої поведінки на засіданнях сесії Верховної Ради України 23 листопада (оцінка стану в державі), 27 листопада (визнання фальсифікації другого туру президентських виборів), в ніч з 28 на 29 листопада (брехуни-лицедії готувалися ввести надзвичайний стан у країні) забезпечив збереження стабільності, миру, спокою в державі, не допустив пролиття крові. Втім, і він з жалем зізнався: «У нас поки що державна політика базувалася на інтригах та інсинуаціях. Це не державна політика, коли сьогодні говорять одне, завтра — інше, а роблять — ще інше, коли когось призначають, через день звільняють, а потім знову призначають на цю ж посаду»5. Сміємо думати, що грязь політичних інсинуацій за режиму Кучми приносили медведчуки і ті, які грали з ним в одну дудку.
У помаранчеві дні 2004 р. парламент перетворився в єдино організовану гілку влади, якій повсталий народ міг довіритися… і гарант цієї гілки Володимир Литвин втихомирював у парламентській залі пристрасті, тверезим спокоєм додав нотки впевненості, що на «майдані… революція іде» і що вона на часі!
Кучма прийшов до влади на брехні. Брехнею був сповитий його режим. Не гідно поводив себе Кучма. Згадаймо рік 1999-й…
До президентської влади в час боротьби за другу каденцію Кучма не гребував засобами, вдавався до провокацій, підробок. Закінчувалося друге тисячоліття, 1999 р. для України був позначений тривогами… Почитаймо ще раз абзаци звернень, які кожному мешканцеві Києва кидалися до поштової скриньки… Мав рацію Д. Чобіт, висвітлюючи історію одного з найгучніших політичних скандалів з життя України кінця 90-х рр.:
«Справа Лазаренка» мала відіграти роль своєрідного громовідводу для Леоніда Кучми перед новими виборами Президента України, однак організатори цієї грандіозної загальноукраїнської конструкції забули просте правило — необачно влаштований громовідвід обов’язково викликає блискавку на домівку того, хто його так встановив»6. Потрібно було п’ять років безпардонної, безсоромно-лицемірної брехні, що обернулася фальсифікацією виборів, аби ця блискавка вдарила «на домівку того самого…».
Тоді, у 1999 р., громадяни України зацікавлено читали Відкритий лист Президентові України Л. Кучмі: