13 Таланчук П. Колишній Союз ніколи не був раєм // Голос України. — 1996. — 6 трав. — С. 7.
14 Гуцало Є. Ментальність орди. Статті. — К., 1996. — С. 142.
15 Леонтович О. Це вогненне слово — Крути // Урядовий кур’єр. — 2003. — 29 січня.
16 Томенко М. Національна культура: persona non grata в сучасній Україні // Універсум. — 1996. —№ 9–10. — С. 33.
В умовах зовнішнього спротиву і неприйняття суверенних намірів ідея культурної пам’яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.
З іншого боку, у світлі реконструкції сучасної української культури, охоплення її цілості та єдності названа ідея має стратегічний характер. Усвідомлюємо складність і політичну гостроту питання про культурну пам’ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення або реституції, чи, як останнім часом пишуть, реставрації пам’яток культури. Неприйняття або ігнорування національної спадщини рівнозначне ігноруванню волі народу України, що він її одностайно продемонстрував під час референдуму 1991 р. Не випадково Верховна Рада України у вересні 1999 р. одноголосно прийняла закон «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей».
Складність і політична гострота проблеми повернення в Україну культурних цінностей взаємозумовлені. Повернення — це рух у два напрями і міжнародний діалог двох сторін.
Пам’ятки культури, що є основою спадщини будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її, забезпечують нормативний захист. В першу чергу питання міграції цінностей актуальні для України, культура якої в різні історичні епохи зазнала руйнувань.
Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов’язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім.
Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історично національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку.
Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо огром прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Нинішніх днів сягає цей сумний трагічний перелік.
Особливо драматичний слід залишило по собі ХХ ст., позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури.
Чому так багато цінностей втрачено Україною? Мовиться не тільки про стихійні лиха, природні катаклізми, внаслідок яких гинули музейні, бібліотечні, архівні, археологічні пам’ятки культури.
Кривавим мечем революції було стерто з лиця землі багатовікову старшинську, шляхетську цивілізацію з її культурно-палацовими комплексами. Орди есера Муравйова сплюндрували у Києві національні культурні надбання, приватні музейні збірні, в тому числі М. Грушевського і В. Кричевського. Війни тотально витоптали вогненними копитами життєносні лани тисячолітньої культури. З України на північ до Росії перекочовували численні скарби. Так тривало впродовж XVII—XX ст.: один народ ставав донором для іншого, підживлював його культуру. З часом відбулася трансформація понять: культурні цінності українського народу присвоювалися культурідеологемами Москви і видавалися за російські.
Скільки пам’яток вивезено з України до Росії, сьогодні ніхто не може відповісти. Бракує цілісного загальнонаціонального каталогу втрат. І це неможливо зробити: під час війн, пограбувань були втрачені інвентарні книги багатьох фондосховищ, і відновлювати картину тепер доводиться майже інтуїтивно. Але при тім, аби ґрунтовно відповісти на питання про втрати, потрібно змоделювати послідовність розгляду етапів розвитку української культури, але за умов принизливої колоніальної другорядності Україна не мала фізичної можливості забезпечувати зберігання й охорону власних духовних надбань. Окрім того, витонченою системою заходів пропагандистського ґатунку загарбники протягом багатьох поколінь настирливо вбивали в голову українцям думку про периферійне місце їхньої культури і скромну роль, що їй відводилася: покірливо стояти на узбіччі історико-культурних шляхів, церемонно пасувати перед чужинцями — від їх найнижчого до наймаєтнішого стану насаджувалася логіка правоти сильного культурного продукту.
Загарбники, колонізатори усіх мастей у своїх користолюбних діях усюди однакові. Вони керуються відверто цинічним правилом: вб’єш культурну пам’ять — здолаєш супротивника, відбереш пам’ятки культури — збагатиш власну духовність. Так робилося на Заході, Сході упродовж тисячоліть: щоб зцілити хворого, вливали йому здоровшу кров.
Москва поводилася з Києвом безцеремонно: валуєвські циркуляри доповнювалися примусовою зміною національної приналежності, цілі регіони зазнавали міграцій на схід, натомість зі сходу завозилися цілі села, так робилися асиміляція Києва, Харкова, знекровлення української нації й культури. Це була витончена технологія, що працювала на трансформацію Русі в Росію і переінакшення українця на малороса, хохла. Уже за радянської доби з цією метою були перейменовані на совітський кшталт майже усі села, містечка України.
Маємо величезний комплекс інформації про численні пограбування Києва Москвою, нищення культурних цінностей на нашій території, а також їх вивезення за межі історичної праземлі в час поневолення України з метою залучення до панівної чужої культури.
Але не було жодного прикладу, найменшого натяку на вияв доброї волі, утвердження історичної справедливості щодо добровільного повернення культурних цінностей України, яка втратила їх внаслідок воєн та збройних конфліктів, колоніальних грабунків або контрабандних крадіжок (лише єдиний важливий крок, реалізований у 2004 р., — договір між Путіним і Кучмою про повернення семи фрескових композицій Михайлівського Золотоверхого монастиря). Не було випадків, щоб раритети української культури — рукописні книги чи стародруки, твори малярства, гравюри чи твори ужиткового мистецтва, документи історії, церковне майно, приватні чи громадські колекції поверталися на рідне місце, звідки їх протиправно, часом силоміць, забирали.
Такі реалії — шрами на тілі України. Отож, розбудова держави, завдання духовного відродження України, визначення перспективи в усіх галузях національної культури, дальший розвиток демократизму, національної самоідентичності вимагають цілеспрямованої праці у сфері розшуку та повернення культурних цінностей для передачі їх законним господарям.
25 грудня 1991 р. тодішній міністр культури України Лариса Хоролець звернулася до Москви з таким листом: «24 серпня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Акт про державний суверенітет України, що став поворотним рубежем у багатовіковій боротьбі нашого народу за свободу і незалежність.
До прийняття такого державного акту ми йшли довгим шляхом, на якому довелося зазнати втрат, і фізичних, і моральних, і культурних. Однією з найтрагічніших для культури України є втрата історичних символів нашої державності — козацьких реліквій (клейнодів) Запорізької Січі. За наказом уряду Катерини II вони були вивезені до Петербурга і Москви. В дореволюційний час в Преображенському соборі Петербурга зберігалося 20 курінних прапорів, три бунчуки, срібна булава, вісім козацьких панікадил — клейноди Запорізької Січі. Вони зникли у 30-ті роки XX століття. В Ермітажі було 14 козацьких хоругв, доля яких також невідома. Унікальна пушка-мортира 1705 року — так звана «пушка Мазепи» роботи майстра Карпа Балашевича та інші пушки майстрів Балашевичів тепер, за нашими відомостями, зберігаються у Державному артилерійському музеї Петербурга, що раніше був відділом Ермітажу.
В Оружейній палаті Московського Кремля є курінні прапори, близько 20 булав.
Краснодарському крайовому музеї експонуються клейнодні пушки, що були виконані для гетьмана Розумовського. Там же зберігається Запорізьке Євангеліє київського друку 1689 року з Січової Покровської церкви.
У листопаді 1917 р. Радянський Уряд прийняв рішення про повернення козацьких клейнодів в Україну. Але це рішення не було виконано з початком громадянської війни.
Пошуком українських реліквій в російських музеях після 1924 р. займався М. Грушевський. У 1930 р. журнал «Україна» констатував, що вже остаточно вирішено повернути усі запорізькі клейноди на Батьківщину. Згадувались, зокрема, п’ять гармат майстрів Балашевичів, 18 запорізьких прапорів ХVІ—ХVІІ ст., булава миргородського полковника Апостола, шабля Мазепи, які в той час зберігалися в Оружейній Палаті у Москві...
Унікальні пам’ятки з археологічних розкопок, що були проведені в Україні в середині XIX — на початку XX ст., потрапили до Ермітажу. Серед них знахідки з кургану Чортомлик (IV ст. до Р. Х.) Дніпропетровської області, кургану Солоха (IV ст. до Р. Х.) Запорізької області, кургану Куль-Оба (IV ст. до Р. Х.) Кримської області, скарб із села Мала Перещепиця Полтавської області (VП—ІХ ст.), куди входять численні вироби з золота — до 25 кг, срібла — до 50 кг».
Далі в листі зазначалося: «Перелічені цінності для нас не просто музейні експонати, вони більше, аніж пам’ятки історії і культури. Це реліквії слави наших пращурів, які ми просимо повернути в Україну, виконавши тим самим рішення Радянського Уряду, що було прийняте ще в листопаді 1917 р., реалізації якого завадили спершу громадянська війна, потім — морок сталінської епохи і тоталітарний режим».
У тодішньому листі відбита турбота про спадщину — і це правомірно. На європейському континенті, в усіх куточках планети поняття спадщини є одним з найвагоміших культурологічних інструментів. Воно є вагомим чинником у реалізації міжнародних домовленостей для багатьох політиків. Зрештою, це одне з понять культурної політики, що об’єднує усі народи Європи.
Для сучасного стану України розуміння цієї проблеми має значення в плані зростання національної ідеї, забезпечення розвитку української культури. Стверджуючи першорядність культурних цінностей як чинника духовного зв’язку поколінь, слід також пам’ятати про фактори культурних взаємозв’язків, результатом дії яких постає поняття спільної спадщини або вживане на Заході la double culture. Воно для нас має значення, коли вивчаємо історичні зрізи розвитку культур не лише України та Росії, а й України та Польщі, України та Австрії, Франції та Німеччини і т. д.
Через актуальність і гостроту проблеми українсько-російських відносин у галузі реституції є нагальна необхідність ще раз торкнутися питання про повернення з Росії до України переміщених культурних цінностей1.
У перші роки переходу до ринкових відносин після розпаду СРСР було здійснено спробу розгляду цього питання на дипломатичному рівні, з урахуванням міжнародних прав, усіх засад і положень та їх юридичної природи у кожній пострадянській державі. З цією метою у Мінську 14 лютого 1992 р. було підписано «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження», яку підписали керівники одинадцяти держав — членів СНД. Згодом в Росії розпочалася кампанія проти згаданої Угоди, в результаті якої Державна Дума денонсувала підпис Президента РФ Б. Єльцина.
Подальшими спробами розвитку лінії реституційного процесу стали Ташкентська (15.05.1992) і Мінська (12–13.01.1993) наради, що торкалися проблем міграції пам’яток культури. Зокрема, у Мінську відбулося перше засідання Міжнародної експертної комісії з розгляду питань, пов’язаних з поверненням культурних цінностей. Учасники мінської наради розробили проект Угоди держав-учасниць про Міждержавну комісію з проблем власності на культурні цінності, що зібрані в музеях, бібліотеках, архівах та інших сховищах колишнього СРСР, а також перерозподілені по інших аналогічних установах.
У жодній з цих нарад російська сторона не брала участі, мотивуючи це готовністю перетворення змісту Міждержавної угоди в конкретні двосторонні угоди Росії з кожною із зацікавлених сторін та готовністю будувати власну політику у даній сфері відповідно до чинного законодавства.
Тоді, в січні 1993 р., Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей підтвердила готовність розглянути разом з російськими інстанціями проблему повернення фресок Михайлівського собору і визначення порядку перерозподілу культурних цінностей, що були вивезені у 1946–1947 рр. до Росії з Німеччини. У цей час російській стороні було передано протокол про необхідність співробітництва Національної комісії з Державною комісією по реституції культурних цінностей Російської Федерації, який передбачав інтеграцію зусиль двох сторін у справі виявлення міграції культурних цінностей під час і після війни, а також здійснення ряду пошукових програм, інвентаризації, каталогізації, створення загального банку втрат пам’яток культури.
Перший заступник Міністра культури Російської Федерації К. А. Щербаков у своїй відповіді на адресу Національної Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (29.10.1993) зазначав: «Ми справді зробили перші кроки, вступивши у складні переговори по реституції з цілим рядом зацікавлених країн, і передусім з Німеччиною. Прагнучи, і ми не перестаємо підкреслювати це перед нашими партнерами, до цивілізованого, справедливого вирішення взаємних реституційних претензій, ми приступили до детальної каталогізації наших культурних втрат, знищених або вивезених німецькими загарбниками з окупованих територій... До інтеграції наших зусиль, включаючи створення загального банку даних культурних втрат, розробку пошукових програм втрачених цінностей, обмін науковою інформацією, встановлення таких контактів між установами культури, нас підштовхує об’єктивний розвиток подій в цій галузі».
Це була добра заявка про готовність до співпраці, але мало минути ще кілька років ініціативних дій української Національної комісії для зрушення справи з мертвої точки. Разом з тим у Положенні про Державну комісію по реституції культурних цінностей Російської Федерації (23.06.1992) відзначалося (пункт 6): «Державна комісія здійснює погодження реституційних претензій з республіками Бєларусь, Молдова, Україна, а також з Литовською, Латвійською, Естонською республіками відносно культурних цінностей, втрачених або переміщених з території цих держав в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років і в період з 1939 по 1941 роки.
Розгляд інших питань, пов’язаних з відносинами у сфері культурної спадщини між державами, що раніше входили в СРСР, до компетенції Державної комісії не відноситься». Це означало звуження спектру ініціатив, що їх могла розвивати згадана інституція.
Взаємини України з Росією у галузі реституції культурних цінностей, що є складовою культурних стосунків між обома народами, відзначаються локальним герметизмом, незважаючи на неодноразові односторонні спроби української сторони вийти на простір діалогу. Можна констатувати, що поле взаємних зацікавлень надто широке, аніж можна допустити, займаючись тільки вузькими відомчими інтересами, і насамперед в наших уявленнях воно зумовлене потребою узгоджених дій у напрямі так званих трофейних цінностей. Ось у цьому аспекті діалог Росія—Німеччина, Україна—Німеччина міг би перерости у дипломатичний дискурс трикутника, що дозволило б ініціювати ряд питань, викликаних насильницьким переміщенням культурних пам’яток під час і після війни.
Така форма спілкування конче необхідна з огляду на спірні проблеми спадщини, зумовлені специфічними історичними обставинами минулого і намаганням сучасних поколінь включити вилучену з України протягом десятиліть з інтелектуального обігу спадщину в державний культурний контекст.
Ясно відчувається неефективність і недосконалість наявних міжнародних правових механізмів охорони і збереження культурної спадщини, результат яких сучасна практика відчуває внаслідок страхітливих руйнувань, насильницьких переміщень і втрат культурних цінностей, що їх завдала Друга світова війна. Отже, активна ефективна діяльність реституційного трикутника Росія—Німеччина—Україна може забезпечити нові принципи та правила такого співробітництва і його вплив на формування новітніх критеріїв міжнародного права та внутрішніх нормативів кожної держави .
Універсальна система міжнародно-правових відносин набуває нових динамічних зрушень, якщо вона використовує сучасні існуючі приписи державотворчих комбінацій у системі діалогів і у підході до кожного юридичного суб’єкта з використанням існуючої правової культури у вигляді міждержавних конвенцій, рекомендацій, резолюцій, декларацій та інших подібного роду міжнародних правових актів. Через відсутність партнерства, взаємозацікавленого діалогу Росії з Україною у галузі реституції обидві держави на сучасному етапі мають більше втрат, аніж здобутків, стикаючись на практиці з інтегрованою зацікавленою співпрацею західних партнерів у цій галузі міжнародної культури і політики.
З ініціативи української сторони на території Російської Федерації відбулося три засідання експертів українсько-російської комісії з питань реституції культурних цінностей. Вони мали діловий, вузько практичний характер і встановлювали рівень переговорного процесу між Україною та Росією з питань повернення фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору XII ст., що за різних історичних обставин незаконно перебувають на території Російської Федерації в музеях Москви, Санкт-Петербурга і Новгорода. Передбачалося підписання Угоди між урядами України та РФ про співробітництво у справі повернення культурних цінностей, втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни та в наступні роки. Такий правовий документ історично необхідний. Отже, в Угоді між урядом України і урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти (26.07.1995) стаття п’ята передбачає, що сторони працюватимуть у галузі збереження їхньої історико-культурної спадщини, зокрема: «Сторони вирішуватимуть питання, пов’язані з втраченими або незаконно вивезеними культурними цінностями, які опинилися на території іншої Сторони, шляхом переговорів на основі національного законодавства і норм міжнародного права».
На жаль, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (14.01.1998) ця ідея російською стороною не була підтримана і не знайшла відбиття, за винятком окреслення характеру проблеми загальнокультурного значення: «Сторони взаємодіють в галузі збереження, реставрації і використання їхньої історико-культурної спадщини». Але в Угоді про культурне співробітництво між Міністерством культури України і Міністерством культури Російської Федерації (25.03.1994) проблема культурних взаємин у галузі реституції реалізувалася в конкретну широко репрезентативну форму: «Сторони забезпечують безперешкодне одержання повної інформації про історико-культурні цінності, що зберігаються в державних зібраннях, колекціях і фондах обох сторін, і її використання в цілях освіти, науки і культури в рамках міждержавних програм.
Сторони сприятимуть запобіганню і попередженню незаконного вивозу культурних цінностей з своїх територій на територію іншої держави —учасника цієї Угоди та інших країн, а також взаємному поверненню вказаних цінностей незалежно від часу, що минув від незаконного вивезення.
Сторони проведуть необхідну роботу по визначенню незаконно вилучених або вивезених національних художніх цінностей-реліквій по їх реституції».
Окремої, важливої розмови потребують історико-культурні пам’ятки Михайлівського Золотоверхого собору. Вони були об’єктом дебатів під час засідання підкомісії з питань гуманітарного співробітництва змішаної українсько-російської комісії по співробітництву у Москві (26.08.1999). Третій пункт, що був прийнятий на цьому форумі, засвідчив таку думку: «Прийняти до відома готовність російської сторони передати 11 фрагментів мозаїк українській стороні, уповноваженим представникам сторін в першій половині вересня опрацювати механізм передачі і продовжити консультації з питань про останні фрагменти мозаїк і фресок».
Як відомо, світового значення мистецькі об’єкти Михайлівського собору були тимчасово відправлені в Москву на виставку влітку 1938 р. з нагоди 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Крім того, частина пам’яток була силоміць вивезена гітлерівцями під час війни до Німеччини, звідки вони, після поразки Німеччини, були переправлені до Росії. Українські експерти подали російській стороні переконливі аргументи законних претензій України на згадані цінності. Глибокий аналіз, проведений дослідниками Інституту історії Національної академії наук України, зокрема С. Котом, «Про повернення в Україну художньої спадщини Михайлівського Золотоверхого Собору, яка знаходиться в музеях Російської Федерації», засвідчив правоту претензій української сторони, що не могли не визнати російські експерти.
Під час другою засідання українсько-російської зустрічі експертів з питань мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору (06.10.1999) було прийнято принципову умову про передачу Україні чотирьох фрагментів фресок Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігаються у Державному Ермітажі. Російська сторона вивчала правовий аспект і механізм передачі фресок Україні відповідно до Закону Російської Федерації, що був прийнятий Державною Думою: «Про культурні цінності, які були переміщені до Союзу РСР в результаті Другої Світової війни і перебувають на території РФ».