Як відомо, частина фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору була передана, на прохання колишнього керівництва УРСР (? — О. Ф.), на збереження в російські музеї (Державна Третьяковська галерея, Державний Російський музей, Державний Ермітаж, Новгородський архітектурно-історичний заповідник). Ряд фрагментів введено до складу постійних експозицій вказаних музеїв як яскраві зразки давньоруського мистецтва. Склад переданого до російських музеїв матеріалу й обставини його надходження нами тепер уточнюються.
Рада вам повідомити, що Міністерство культури Російської Федерації розпочало роботу на міжвідомчому рівні про передачу Україні фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору...».
Усі історико-документальні матеріали, дотичні до трагічної долі міграції цінностей Михайлівського собору, дають право вважати, що українська сторона законно вимагає повернення цих, незаконно переміщених на територію Російської Федерації, пам’яток культури. Отриманий комплекс даних засвідчує актуальність динамізації переговорного процесу за обставин, що чимало згаданих пам’яток були загарбані фашистами, а згодом опинилися у Новгороді та Санкт-Петербурзі. Окреме питання, як і на якому рівні здійснювати акт передачі об’єктів мистецтва.
Прогнози у розвитку процесу реституції передбачають, як один з можливих варіантів, партнерський досвід діалогу, побудованого на еквівалентному обміні культурними цінностями. Цю думку не слід ігнорувати і аж ніяк не легковажити нею, тому що компенсаторна реституція в цілому передбачає саме таку фазу еволюції реституційних відносин. Зішлемося на конкретні приклади.
Колишні губернатори Санкт-Петербурга (А. Собчак, В. Яковлєв) неодноразово зверталися до української сторони з проханням розглянути можливу передачу м. Санкт-Петербургу пам’ятника Олександру II роботи скульптора М. Антокольського.
Згаданий пам’ятник є в основному музейному фонді Київського музею російського мистецтва. До 1920 р. він перебував у приміщенні Міської публічної бібліотеки м. Києва. Згадана пам’ятка завжди була на території України, не була привезена чи незаконно придбана. Свого часу барон В. Г. Гінзбург організував та профінансував роботи по відливу у Парижі бронзової статуї російського імператора, а в 1910 р. подарував її місту Києву. Відомо також, що гіпсовий ескіз скульптури М. Антокольського зберігається в колекції Державного Російського музею Санкт-Петербурга.
Згадана пропозиція, висловлена у листі Санкт-Петербурзького губернатора, стала згодом темою розмови під час засідання українських і російських експертів. Враховувався також момент походження мистецького об’єкта і, при узгодженні цього питання, розв’язувалися вузли можливої рівноцінної мистецької заміни.
У сфері відносин, що мали би зацікавити дві сторони, лежать пам’ятки сакральної культури, археологічних розкопок, бібліотечні цінності, книжкові раритети, що зазнали насильницьких міграцій.
Об’єктами уваги українських релігійних громад, товариств, організацій є саме такі історично-культурні пам’ятки, які у примусовому порядку були передані до центральних московських сховищ.
У часи боротьби з атеїзмом вилучалися предмети сакральної культури і вивозилися з метою продажу на міжнародних аукціонах. Часто-густо вони опинялися у Москві. В одному з документів Хмельницького державного архіву йдеться про вилучення цінностей з кабінету мистецтва (музею) Кам’янець-Подільського університету (документ, датований 6 травня 1922 р., наводимо мовою оригіналу):
«Ценности изъятые из Кабинета Искусства Музея (при Кам. Университете)
1. серебряные ризы с икон, позолоченных, с отдельными венчиками, пластинками и проч. весом…39 фунт. 9;
2. 7 золотых монет: 3 русских пятирублевых 1865, 1898 и 1899 г.г.; 2 русских трехрублевки 1874 и 1875 г.г. 1 — венгерская 10 корон 1892 г. и одна английская (Виктория) 1892 г.;
3. 1669 серебряных монет разного достоинства и разных государств весом…11 фунт.;
4. Одна серебряная рюмка весом…4;
5. Два подсвечника серебряных весом…2 фунт.;
6. Одна риза серебряная весом…19;
7. Четыре серебряных медалей и один Георгиевский крест весом 4;
Итого 1709 предм. весом (без 7 золот. предметов)…53 ф. 33».
підписи та печатка, на якій проглядається...
«фінансовий відділ» 6 мая 1922 г.»2.
А ось іще один історичний документ тієї віддаленої від нас доби:
«Коли під час Директорії почали вивозити за кордон культурні цінності, відомі мистецтвознавці М. Макаренко і Ф. Ернст звернулися до губерніального комісара у справах мистецтв і національної культури. Секція Мистецтв Українського наукового товариства у Києві на засіданні 16 травня ц. р. (1920) одноголосно постановила звернутись до вас з проханням звернути увагу уряду на необхідність негайного видання закону про заборону вивозу за кордон Української республіки речей, які торкаються старовини, мистецтва, бібліотек, архівів і таке інше. Сподіваюся, що ви не відмовите порушити це пекуче питання. Секція одночасно з тим просить вас, поки відповідний закон буде виданий, зробити розпорядження про тимчасове припинення згаданого вивозу.
Голова секції М. Макаренко
Секретар Ф. Ернст»3.
Подібних питань, що торкаються реституційного процесу, чимало. Усі вони мають конкретний юридичний зміст із застосуванням новітніх норм у стосунках України і Росії в галузі реституції.
Пограбування релігійних осередків в Україні було тотальним. До Москви вивозилися дорогоцінні колекції з Києво-Печерської Лаври, Софійського музею, багатьох монастирів та церков, що або осідали в тамтешніх російських сховищах, або переплавлялися в золоті, срібні пластини, або Москвою перепродувалися за кордон4.
Особливих руйнацій українська сакральна культура зазнала протягом 20–30-х років минулого століття і у післявоєнний період. З Київської Лаври тоді було вивезено десятки ікон, в тому числі золоту з діамантами ікону чудотворної «Успення Божої Матері» з Успенського собору, золоті лампади, панагії, хрести, золотий хрест Богдана Хмельницького.
У статті завідувача сектору обліку фондів національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Григорія Полюшка «Хто зберігає натільний хрест Богдана Хмельницького?» описано реальні події 1933 р., коли Політбюро ЦК КП(б) України прийняло секретну ухвалу про передачу цінностей лаври до банку. «Усього було передано 274 предмети, серед яких 154 золоті монети, — пише автор статті. — У числі експонатів багато унікальних і надзвичайно цінних в історичному і матеріальному плані предметів, таких як: золотий з діамантами жезл фельдмаршала Румянцева-Задунайського, золота панагія князя К. І. Острозького, золоті хрести Київського митрополита Петра Могили, золота митра з Софійського собору та інші. Серед золотих монет — рідкі зразки нумізматики Боспорського царства, римської, візантійської, російської імперій і багатьох країн світу.
Здані до Київської обласної контори Держбанку на зберігання, цінності через кілька місяців потрапили до Держбанку СРСР у Москві. Тут не варто забувати, що Київ в цей час був лише обласним центром. Жорстка централізація зробила свою справу. Відомо, що в союзному банку відбір виробів з дорогоцінних металів для московських музеїв робили експерти Російського наркомату по освіті. На київські цінності претендував також Торгсін (торгівля з іноземцями). Однак зараз вже достеменно відомо, що певна частина цих культурних цінностей Києва зберігається в Московському історичному музеї»5.
Постає небайдуже для української сторони питання: як ставитися до пам’яток, що були відшукані при різного роду будівельних роботах і передані, згідно з існуючим на той період радянським законодавством, до фінансових органів? Так, 1986 р. при проведенні ремонтно-реставраційних робіт на території Хресто-Воздвиженської церкви м. Ізюма Харківської області було знайдено скарб церковного начиння із 14 предметів. У 1987 р. його було відправлено до Державного сховища коштовностей Міністерства Фінансів СРСР.
На вимоги настоятеля згаданої церкви о. Костянтина повернути цей скарб і передати його храму Національна комісія отримала відповідь першого заступника керівника Держкоштовностей Росії А. Кутепова (27.05.1997): «За здані цінності Ізюмському міськфінвідділу 18.06.87 р. була перерахована сума винагороди в розмірі 25% від ціни скарбу для виплати тим, хто знайшов скарб.
Крім того, вважаю за необхідне пояснити, що місто Ізюм засновано у другій половині XVI ст. і до приєднання Лівобережної України з Росією в 1654 р. у межах встановлених кордонів між Росією і Польщею відповідно до Поляновського договору 1634 року, знаходилося на території Росії до проголошення України незалежною державою у листопаді 1917 р.
...У 1991 р., після розпаду Союзу РСР, українська Православна Церква стала автокефальною, а майнові права Росії та України закріплені угодою між Російською Федерацією та Україною про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.93 р.».
Ця відповідь — типова бюрократична відписка. Питання, як бачимо, не було розв’язане.
Те саме можна сказати про долю так званого Капустинського скарбу (с. Капустин Шполянського району Черкаської області), що був знайдений влітку 1991 р. на приватній садибі, або скарбу, що його на початку 1985 р. знайдено у дзвіниці Вірменського костелу міста Кам’янця-Подільського. Згадані скарби, передані в Москву, як до того інші такого роду пам’ятки культури, формують нові об’єктивні реституційні реалії, що стосуються нових форм співпраці і моделей ефективних двосторонніх стосунків відповідно до законодавчих норм про ввезення та вивезення культурних цінностей.
Багато проблем виникає з діяльністю різного роду неконтрольованих археографічних, археологічних експедицій. Комітет по збереженню і використанню пам’ятників історії та культури Криму неодноразово наголошував, що останніми роками різко активізувалося розграбування, вивезення за межі території України пам’яток археології. («У Бахчисарайському і Ленінському районах розграбовані майже всі античні і ранньосередньовічні могильники», — з листа до Національної комісії від 4.IX. 1996 р.).
Постає питання: як припинити потік вивезення культурних цінностей і в якій формі діалог з російською стороною буде корисний для припинення міграції об’єктів культури на західні антикварні ринки? У контексті українсько-російського реституційного діалогу можна домогтися багатьох позитивних результатів, уникнути прорахунків в галузі реституції культурних цінностей.
Очевидно і об’єктивно, що Україні та Росії бракує професійного підходу в міжнародних дискурсах про повернення втрачених шедеврів мистецтва та культури. Це, скажімо, підтвердив симпозіум у Нью-Йорку, темою якого було обговорення проблем втрат культурних цінностей під час і після війни (1995). Російська сторона не знайшла гідно вмотивованих аргументацій проти сили наступальних дій західних спеціалістів з галузі реституції (вчених, політиків, дипломатів).
Нового опрацювання, узагальнень, теоретичних аналізів вимагає величезний масив культури, що окреслений поняттям «реституція культурних цінностей».
Протягом останніх років культурні цінності стали предметом неухильної уваги світового товариства. Конвенції ЮНЕСКО, рішення ЮНІДРУА, активна діяльність Міжурядового комітету ЮНЕСКО із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження або їх реституції в разі незаконного привласнення, впливові міжнародні форуми, як, скажімо, конференції у Чернігові (1994), у Нью-Йорку в 1995 р., ділові зустрічі з цієї проблеми в Бремені, Празі (1994), в Будапешті (1993), Мінську (1992) дали ясне відчуття й розуміння, що культурні цінності є основою розвитку сучасної культури, важливим елементом формування історичної пам’яті народів.
Інтерес до цієї проблеми викликаний об’єктивними історичними змінами, зрослою потребою кожного етносу оберігати власні пам’ятки культури, примножувати цим духовну скарбницю людства.
Співпраця держав у галузі повернення та реституції культурних цінностей набуває все більшого значення у міжнародному житті, що викликано необхідністю збереження культурного простору, усвідомленням руйнівної дії наслідків відчуження цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам’яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стають вагомішими на користь сучасної цивілізації й проймають колективний розум і досвід, що інтегрується в лоно гуманізму.
Разом з тим, все більшу підтримку громадськості світу, урядів демократичних держав отримує ідея повернення культурних скарбів, національних історичних реліквій, пам’яток мистецтва, протизаконно переміщених з територій їх походження. Кожна національна культура в окресленні пріоритетів керується наявністю створених культурних вартостей, ефективністю їх функціонування у суспільстві та його здатністю оберігати ці надбання від фізичної руйнації й ворожих посягань.
Сьогодні не викликає сумніву той факт, що культурні цінності є важливим елементом спілкування, взаєморозуміння й взаємозближення народів та держав. Праця у галузі повернення та реституції, що здійснюється в сучасних умовах, — це ствердження гаазьких ідей, пакту Реріха, конвенцій ЮНЕСКО по міжнародному культурному співробітництву і формуванню нових демократичних норм у сфері культури та умов, що об’єктивують охорону і збереження культурних цінностей.
Актуальною для нашої діяльності і визначення її перспектив є «Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва», прийнята ЮНЕСКО (1966), де, зокрема, у статті VIII підкреслюється: «Культурне співробітництво має здійснюватися на основі взаємної вигоди для всіх народів, які беруть участь у ньому: відповідні обміни мають бути пронизані духом максимальної взаємності».
Самі культурні цінності виступають як головний критерій підтримки духовного нерозривного зв’язку поколінь, об’єднують їх у єдиний ланцюг історичного розвитку. Кожен об’єкт історико-культурного призначення, кожен мистецький твір, пам’ятка культури є однією з ланок цього історичного нерозривного цілого і за своїм історичним та культурним значенням є єдиним і неповторним, їх втрату неможливо відшкодувати. Тому втрата культурних цінностей, їх відчуження від народів та націй, що дали їм життя, має вкрай негативні наслідки для їхнього повноцінного розвитку. Що говорити про мільйони об’єктів культурної спадщини України, які насильно перебувають у Росії?
У трагічному реєстрі втрачених національно-культурних скарбів особливе місце посідають культурні цінності, знищені або насильно переміщені з територій багатьох європейських держав впродовж Другої світової війни. Реальні масштаби втрат цінностей ще досі не визначені, а наслідки цього досі не подолані. У нашому уявленні вони кваліфікуються як «в’язні» війни.
Розшук і повернення культурних цінностей, втрачених або переміщених під час Другої світової війни, в результаті різного роду збройних конфліктів, внаслідок контрабандних дій, грабіжницьких посягань на державне культурне майно є загальною потребою як держав західних, так і східних, в тому числі південних регіонів Європи, є основою повноцінного функціонування культури. Кожен, бодай незначний успіх на цьому шляху, що об’єднує зусилля багатьох спеціалістів, сприяє відновленню історичної справедливості, декларує прагнення народів до порозуміння.