У прийнятій Конституції України ідея збереження, повернення культурної спадщини узаконюється до рівня найвищих інтересів держави, стає нормою внутрішнього співжиття і прерогативою дій у сфері зовнішніх інтересів нашої культури.
Отже, повернення та реституція культурних цінностей, що зазнали протизаконної міграції, опинилися за межею їхнього походження, — проблема, поставлена перед нашою державою самим життям, й вирішення її для нас важливе.
21 вересня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Цей документ загальнодержавного значення спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва у сфері культури, і він є обов’язковим до виконання для усіх фізичних і юридичних осіб, які перебувають чи ведуть свою діяльність по збереженню культурних цінностей на території України.
Четверта стаття Закону регламентує обов’язкове повернення в Україну: а) незаконно вивезених з її території культурних цінностей; б) евакуйованих з території України під час війни та збройних конфліктів і не повернутих назад; в) тимчасово вивезених з території України і не повернутих.
Реституційний дискурс України і Росії у контексті культуротворчої діяльності збільшує простір ініціатив, замінюючи діалектику «пінг-понгової дипломатії», що не спрацьовує на престиж культури. Німецькі архіви Розенберга, Вашингтонські архіви про переміщення культурних цінностей в окупаційних зонах, врешті напівзакриті московські сховища так званого СВАГу (Советская Военная Администрация Германии. — О.Ф.) — це поле для нових напрацювань і над цим треба думати спільно, включати прогностичні плани академічних наукових інституцій, що подекуди перебувають у полоні схоластичних науково-дослідних тем.
Панславістична політика «слов’янського базару» сьогодні не спрацьовує, бо це — мильна бульбашка, з якою грають лицедії-політики. Доки українські культурні цінності перебуватимуть у московських державних сховищах заручниками, а подекуди і «в’язнями війни», доти специфіка «слов’янського базару» виглядатиме облудою і нічого іншого, крім чергової спроби закинути зашморг на шию української культури, не означатиме. Балачки про дружбу і братерство в такому разі нагадують взаємну гостинність журавля і лисиці, де статус гостинності вирішується в кумедний спосіб: журавлю пропонують їсти з тарілки, а лисицю вгощають їжею з довгого глека.
Поведінка московських імперіалістів від політики і культури типу Лужкова—Забеліна—Гризлова відверто агресивна і формує негативний образ українця в російському суспільстві, а в ставленні до української спадщини набуває відверто войовничого характеру. Така поведінка виробляє у кожної здорової людини інстинкт захисту і самозбереження. Вона може бути розрахована на адекватне гасло, яке колись у хвилину запалу виголосив Микола Хвильовий. Виголосив не як тотальне заперечення усього сущого, а як протест проти імперіалізму, базару шовіністів.
Доки житиме хоча б один українець на землі, доти житиме в його пам’яті незламний Тарас Шевченко! Боротьба за свободу народу, землі, культури була провідною в усі часи і епохи для кращих синів і дочок України. Мав мужність Улас Самчук визнати: «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства»6. Йшлося Самчукові про те, аби виховати народ з рівня приниженого натовпу, перетворити натовп з сірої, без ідеалів черні у згуртований, свідомий своєї ролі і призначення на рідній землі нарід! Півстоліття минуло з тих пір, а проблема, що її означив У. Самчук, донині жива, і хвилює вона багатьох, і є тверде переконання: чужинці в Україні найменше думали про ідеали українського народу. Вони зводили народ до позиції черні! Найбільше хотілося чужинцям цього! Так само думав Улас Самчук і про гітлерівців, що 1941 р. розпочали війну і хотіли «підбити цю землю і зробити її своєю власністю назавжди. Не рахуючись з населенням, яке тут вже жило віками. І робили вони це з мурашиною невтомністю й послідовністю»7.
Культурну спадщину українців віками вивозили усі загарбники України. Але найбільше пам’яток нашої держави опинилося на Півночі. Тож не випадково сьогодні, як вчора, десятиліття, століття тому, актуальним є питання: коли і чи Москва розлучиться з пограбованою спадщиною, чи поверне її Україні?! Коли вона відважиться на такий крок, щоб стати цивілізованою серед цивілізованих?!
Рік Віктора Ющенка не був простим, і цього треба було чекати. Бо агонія минулого режиму виснажила країну, а її економіку затиснула у лещата інфляції. Звісна річ, пробуксовувало виробництво, а сільське господарство опинилося на межі виживання з старими технологічними підходами до потреб його інтенсифікації. Землю не обробляли, поля виглядали запущено, як підприємства перед хвилями здичавілої приватизації. Таким чином, рік Ющенка був роком болісних прорахунків, але і роком ствердження, роком сповзання на манівці компромісів і роком твердої ходи за нових умов історичного існування. «Ми обрали справедливість...» — ота січнева присяга Президента Віктора Ющенка перед українським народом на Майдані Незалежності в наступні тижні і місяці першого року президентства не виглядала голою формулою, а вимагала істотного наповнення, аби повага до Закону, мораль, щирість у відносинах стали нормою жит, набули характеру стабільної поведінки громадян, що дорожать своєю Україною та її незалежністю, виборюють у щоденній праці світлу долю й надію.
Рік минув, залишивши марними сподівання, що Закон, створений для усіх, і є єдиним критерієм поведінки в суспільстві, що він — єдиний для усіх, зміцнених громадянською вертикаллю «державної гори» і «державного низу». Як показав минулий рік, «гора», що за роки незалежності, починаючи з благословенства Леоніда Кравчука, сотворила продукт безкарності, розкрадання багатств держави, зневаги Закону та продукт кланових ігрищ у витворені самою «горою» правил нехтування законністю, «гора», що в подобі народного депутатського корпусу девальвувала уяву про те, що перед Законом усі рівні, — цей рік показав також, що для «низу» у багатьох своїх від’ємних життєвих речах він був втратою демократичних основ Помаранчевої революції й Майдану; розкрадання держави не зменшилося, злочинців не було покарано, а нові злочини замовчували; чиновницька бюрократична машина відверто ігнорувала виконання указів Президента, опозиція керувалася не засадами демократичного вдосконалення системи управління, а засадами відвертого, цинічного нехтування основними конституційними правилами життя в державі; збанкрутіле найближче оточення В. Ющенка знову почало з перших днів встановлювати «правила «гори», і для українського народу то було рівнозначне як відмова, скоріше, зрада демократичних завоювань Майдану; найближче оточення, захоплене інтригами і взаємними чварами в стилі шекспірівських драм, відкинуло, по суті, віру в Україну та її народ — і цим себе зганьбило, зневажило, згидило, а в очах народу, усієї української спільноти, нице, захланне, духовно убоге і безкультурне, стало посміховиськом. Президент України В. Ющенко прийняв єдино правильне рішення, хоча в часі дещо запізніле, — мечем демократії розрубав гордіїв вузол інтриг та павутиння свого найближчого кола. Він, Президент, залишився сам, але з народом, а усі колишні соратники з оточення, зрадники демократичних завоювань, марнотратники і безвірники, з’єднані олжею, опинилися знову біля своїх бізнесово-депутатських корит. Фарисеї, які клялися у вірності демократичним інститутам, за всяку ціну прагнули зберегти за собою надані їм «горою» привілеї. Вони не хотіли відірвати своє рильце від корита, і в їхні розрахунки не входила чесна гра: їм йшлося, аби дискредитувати Президента, поставити між ним і народом межу недовір’я, створити в країні таку ситуацію, яка привела б до загострення. Не будемо називати їхніх імен, вони навіть на це не заслуговують, попри власні амбіції і демагогічні заяви колишнього віце-прем’єра Миколи Томенка, що його образили і не дали змоги «реформувати», зруйнувавши, академічну науку (і цим новоявлений Герострат захотів прославитись). Знаний, популярний співак Олег Скрипка влучно зауважив: «Зараз країну намагаються розшматувати, і шанси це зробити як ніколи великі. Я би порадив політикам, від яких залежить майбутнє України, — зберегти державу, тому що йде ідеологічна поляризація нашої країни». Думаю про деяких політиків, скажімо, про Леоніда Кравчука та іже з ним в часи передвиборної кампанії до Верховної Ради в березні 2006 р.: «Як низько Ви опустилися, як оголили своє єство, виставили людям на глум свої особисті інтереси, нагадуючи поведінкою сільських гендлярів. Чи хоч раз подивилися, Леоніде Макаровичу, на себе в дзеркало, коли цинічно виступали перед телевізійними камерами?!».
Не впала віра народу у Президента — вирівнялася у щирих намірах зміцнення соборності й захисту конституційних завоювань. Віра народу є віссю державотворення, і в ній фундаментом зміцнюється переконання, що Віктор Ющенко мусить бути з своїм народом. Відданий демократичним гаслам, ідеям Майдану, він повинен діяти в інтересах України та її народу.
Рік, що минув, не применшив турбот, а подесятерив їх, долучивши нові загальнонародні потреби і завдання зміцнення суверенітету, а також захисту держави від її зовнішніх та внутрішніх ворогів.
Україна в очах світу стала вогнищем демократії й ствердження громадянських свобод. Україна виборола їх на Майдані. Але то є початком великої ходи, то є ознакою оформлення демократичних завоювань у регламентовані Законом загальні дії суспільства. На цьому шляху для кожного знайдеться велика праця й кожному випаде щастя принести себе на користь народу, на вівтар його свободи. Але як мало зроблено! Чи стало легшим життя на селі, чи не стало воно пристанищем для втікачів з-поза України, що руйнують традиції українського села, мораль, розхитують святу віру?! Чи омолодилося наше українське село — основа державності? Чи прийшла в зболіле українське село культура, освіта, чи стала релігія у ньому вістрям духовності?!. Чи поменшало в містах на вулицях безбатьківських дітей, які кинуті напризволяще збайдужілим суспільством, і чи нам, які бачили післявоєнні страждання народу, була властива подібна черствість, чи не ділилися ми усі окрайцем чорного хліба, чи не відчували великої турботи старших про долі нас, маленьких, перед суспільством беззахисних? Чи не перетворилася сьогодні химера споювання нації, здебільшого молоді, горілчаним чадом у чорну потвору — жорстоку систему, якій спокусливо підграває куплена реклама, а нувориші—горілчані магнати наживаються на народній біді, і усе їм сходить з рук? Чи не стала Україна притулком для підозрілих аморальних місіонерів, що навидумували нові культи, релігії, — нові аморальні гульбища цих місіонерів пропагуються безсоромно з афіш нових казино, стриптиз-інсталяцій, численних автоматів для гри, з розпиванням зеленого змія в громадських місцях, на очах в усіх, — чи ця Україна з її багатими народними традиціями довго терпітиме таку наругу над її моральними святощами?!
Втрачені почуття обов’язку, відповідальності, честі, загублений інтерес до праці — основи життя й позитивної діяльності суспільства, не відновлений інтерес до професії робітничої, до місії селянина на нашій землі. Для багатьох місце основної праці стало місцем дозвілля, безкінечного розпивання кави і демонстрацією паління «Кенту», «L& M» чи «Мальборо».
Що чекає нас попереду, і як нам далі жити? Питання такі кінечні і такі далекосяжні. Ми повинні з’єднати наші мозолясті долоні, інтелект, ерудицію, почуття, совість, емоції, віру, молодечий національний запал заради розбудови нашого з вами життя у нашій Україні, на нашій землі. Не впаде ніколи манна з небес, і не прийде жертводаритель на нашу благословенну Україну, бо наше майбутнє щастя — у наших і тільки наших руках, не потечуть нізвідки ріки молока і меду, не прийдуть за помахом чарівної палички достаток, прибуток, добробут. Не наповняться засіки хлібами, якщо в основу нашого з вами життєспілкування не покладемо ідею вільної, розкутої творченосної праці.
Маємо клопоти з внутрішніми недоброзичливцями штибу вітренків, що оплакують депутатські мандати і готові, аби брат пішов на брата. Маємо деструкційні потужні зовнішні чинники в особі офіційної Московитії, що звела політику, культуру, власну ментальність до рівня протистояння з українським демократизмом. Пропагуються через них насильство, агресія, войовничий шовінізм, наші культурні простори заполонюють вульгарні видовища, розпалюються вогнища розбрату, зводяться карткові хатки небилиць про різницю між східними і західними територіями нашої землі, — одне слово, оркестр той самий, і ті самі диригенти «єдіной-нєдєлімой», та сама пісенька на новий лад з речитативами провокацій. Куди вже далі...
Хочемо злагоди, спокою, щастя для усіх, хто живе на нашій землі, прагнемо справедливості, — такою була ментальність українця за усіх часів: він умів сіяти, ходити біля поля і домашньої худобини, вирощував сади, а потім збирав на полі врожай. Таким було життя українське споконвіків — таким має залишитися сьогодні і завтра. Українські робітники вміють працювати на виробництві, українська інтелігенція вміє мислити, а українські бізнесмени спроможні доводити результативність власної потуги. Чому Московитія цього не розуміє й не хоче, аби в європейсько-українському соціумі панували добро і згода? Чому на чистому полі нашої землі розсіваються зерна розбрату з волі московитських керманичів та їхніх прислужників, що продалися за Юдині сріберники?
Помаранчевий присмак не до вподоби Московитії. Що це так, — показав рік, який минув. Ми усі відчуваємо, усі переживаємо, усі задумуємось: Кремль не йде на зближення, Кремль прагне диктатури, Кремль має свої уподобання, наміри його далекі від закличної романтики Майдану. Кремль, омріяний манією всесвітньої гегемони, буде усе робити, аби нас самих посварити, або спровокує сварки інших етносів до України, або ж, з ненависті до ідей Майдану, шукатиме спільників з числа маніфестантів «п’ятої колони», підкидаючи для них великі фінансові ін’єкції.
Політика, культура вільної незалежної України зіткані з любові до усіх народів. Синьо-жовтий прапор нашої держави символізує поетику земного щастя й поетику злету людської думки. На ньому немає людської крові — ані свого народу, ані народів, близьких нам чи віддалених. Помаранчевий Майдан проніс цю шляхетну символіку героїв минулої доби, що поклали своє життя задля незалежності України, через серця молоді, яка довела своє право на красиве життя на рідній нашій землі.
Нам далі розбудовувати Україну — і це окрилює кожного, хто здатен думати!
Гусениці московських танків трощили усе живе, що було тільки натяком на національну ментальність. Історичну пам’ять жорстоко витравлювали у наші дні розмаїті покручі, а також «герої» тіні меча і револьвера, — так було в Україні.
Ви пам’ятаєте, ви ще не забули, що писали колеги-однодумці, чорноволівці — журналісти у розгорнутому відгуку на смерть Вячеслава Чорновола у березневі дні 1999 р., коли московсько-імперська каральна гільйотина почала закручувати демократичні гайки в Україні: «І все ж мафіозно-кадебістська машина підстерегла Чорновола і підло вбила (читай: новооблицьована кадебістська стара гільйотина. — О.Ф.). Смерть прийшла у вигляді велетенської вантажівки з причепом, що чатувала на його шляху темної ночі з виключеними габаритами і вогнями, нехтуючи будь-якими правилами (читай: була мета у «лицарів» меча і револьвера — вбити речника української свободи і демократії) »8. «Коли було найтяжче Чорноволові, — в часи відлиги? В тюремні сімдесяті—вісімдесяті? Тепер, у незалежній Україні? Напевно, йому ніколи не було легко. Надто зараз. У нинішній, далеко не українській Україні, в нинішньому політикумі, що так хизується своїм «прагматизмом», він залишався осердям чести, правдивої українськости, оборонцем української національної ідеї»9, — оплакували шеф-редактора тижневика «Час» побратими по перу.
…Через три роки кременчуцький опозиційний до влади «Інформаційний бюлетень» передрукує з газети «Незалежність» такі неординарні вбивчо-влучні рядки: «Машина перетнула рух. Той самий Рух, ідею якого Чорновіл виплекав у сталінських таборах і карцерах, наперекір колючому дроту та тортурам… той самий Рух, нині приватизований буцімто соратниками, що зрадили й продали Чорновола за ціну меншу, ніж ті самі тридцять срібників. Ніхто ніколи не повірить у випадковість цієї смерті. Як не повірять у те, що у квартирі народного депутата Вадима Бойка вибухнув телевізор, коли до його рук потрапили документи про швейцарські рахунки високопоставлених осіб. Як ніхто не вірить, що журналіст Петро Шевченко, дізнавшись про методи таємної поліції, покінчив самогубством у глухому турецькому кварталі в Києві. І вбивців не знайдуть справжніх, а не сліпих виконавців, як у справі Бориса Дерев’янка»10.
Не живуть, очевидно, виконавці моторошного вбивства: виконали Каїнове доручення і були приречені. Але вантажівка залишилася, і двигун у неї, можливо, працює досі на стишених обертах.
Кожної миті, кожної години, кожного дня московитська вантажівка типу КАМАЗ готова перетнути Рух і скерована вона проти кожного патріота. Я відчуваю, як чужинські підошви натискують на педалі акселератора, я відчуваю, що чергову жертву засліплюють фари, інстинктивно відчуваю, що крутяться, набирають обертів колеса… Машина ось уже близько … перед усією українською інтелігенцією, перед моїм народом, перед моїми і твоїми дітьми та онуками, які відмежували життя вільне від колоніального… Будьте пильні!
Пам’ятаймо про це щомиті — не забуваймо!
_______________
1 Див.: Федорук О. К. Україна і Росія: діалоги у сфері переміщених культурних цінностей // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір. — К., 1998. — С. 97–107.
2 Державний архів Хмельницької області. — Ф. Р-582-С. — Оп. 3. — Спр. 13. — Арк. 6.
3 НАВ УАК. — Спр. 678. — Арк. 60; Цит. за: Макаренко Д. Микола Омелянович Макаренко. — К., 1992. — С. 37.
4 Див. детальніше: Кот С. Українські культурні цінності в Росії // Проблеми повернення в контексті історії та права. — К., 1996. — С. 50–88.
5 Полюшко Г. Кто хранит нательный крест Богдана Хмельницкого // Всеукраинские ведомости. — 1997. — 28 мая.
Згаданий автор Г. Полюшко у 2001 р. видав важливе дослідження на тему реституції: Втрачені скарби лаврського музею. Пошуки і знахідки. — К., 2001. — С. 174.
6 Самчук У. Так, як бачило око і відчувала душа. — К., 1998. — С. 291.
7 Там само. — С. 192–193.
8 Таку державу маємо // Час. — 1999. — 29 берез.
9 Там само.
10 24 грудня Вячеславу Чорноволу було б всього лише — 65 // Інформаційний бюлетень — Кременчук. — 2002. — 26 груд.