70113.fb2
«Сильна рука», на «ура» прасує і молотить вона спочатку нею створених «справжніх» ворогів, потім немовби таємних, за ними тих, хто є у кремлівських списках під підозрою, опісля усіх загалом, розкриваючи «мережі», «запілля», «змови», зовнішні і внутрішні, і т. п. Йдучи навстріч побажанню трудящих, російська влада наводитиме дійсно порядок, десь навіть орднунг…4 — не помилялася у передчуванні недалекого потиску «сильної руки» авторка Тетяна Коробова у газеті «Грані плюс», як завжди безкомпромісна, здавалося б, жорстка, однак справедлива в оцінках об’єктивних реалій. Журналістка нічого не вигадала: вона оперувала фактами… Чи мало їх? Що не день — свіжі огірки цинічної брехні.
Москва, що звикла тримати Україну у винятково колоніальній залежності, не може оговтатися від удару, який об’єктивно завдали їй сучасні економічно-цивілізаційні рухи, — час імперій минув з першою половиною ХХ ст., і лише Москва до кінця 80-х рр. ХХ трагічного (через неї і завдяки їй!) століття зберігала імперські апетити від Балтії до Сахаліну, намагалася втримати струхнявіле територіальне тіло тоталітарної імперії, заслонити її зісмердлий дух від повітря європейської свободи. Москва робила дипломатичні вихиляси перед світовою спільнотою на кшталт повії, що твердить про власну незайманість. Москва залякувала ядерним потенціалом, ракетною могуттю, розмахувала червоним кулаком і золотим панікадилом, — народи мали коритися її деспотичній волі. Як той павук, обплела павутинням совіцької тиранії народи, які намагалася втримати у покорі.
Плутана, фальшива, нещира ця офіційна Москва з її віковічною зажерливістю, жадобою крові чужих народів, ніби в ім’я захисту російських патріотично-національних, а по суті загарбницьких інтересів, з налаштованістю на метафізичну стабільність тепер уже тоталітарного стану, — а до того однаково, чи царського, чи скорумповано-більшовицького, і уже на останньому витку модерної історії постбільшовицької захланної влади — з таким самим общипаним віялом захисту псевдонаціональних московських планів на чужих етнічних землях (як ґвалт проти народів Балтії, які, мовляв, принижують місце і гідність тих осіб, які стали поза усвідомленням тожсамості Балтії) і плутано-покручених дефініцій хитросплетеного, але направду недолугого оксюморона СНД. Бо що таке Союз Незалежних Держав? Хіба можуть незалежні держави бути в якомусь ефемерному союзі, окрім того напівфеодального желе, що було і загуло? — як страшний сон, оте павутиння СРСР з кремлівським павуком. І оте напівфеодальне желе сьогодні — це СНД, крок назад від світової цивілізації і два кроки вперед до євразійської брехні про обіцяний московський рай, про райські ж яблука на мордовсько-магаданських ялицях, про славу «російського оружія», а по суті неславу загарбницьку.
Москві після 1917 р. завше були на руку оксюморони: чи на Далекому Сході — у вигляді сепаратистських більшовицьких маріонеток, чи на усій території України — з мігруючими кремлівськими десантами (на кшталт республіки в Донбасі або оперативного збіговиська злочинців у Харкові 1918 р.), чи, врешті, у 90-х рр., на перших кроках після колоніального розкладу, вимучено-припудреному СНД, а з другої половини 90-х рр. ХХ ст. — у тотально безпардонному демарші на суверенні інституції України, що були закріплені Конституцією нової держави. Усе чуже Москві: і наша конституція, і прапор, і народ — від Луганська до Ужгорода!
Україна — є! Але Україну офіційна, лужковської ментальності Москва не хоче визнавати. Для України лужкови усіляких ґатунків є персони non grata. Що рідше їх бачимо і чуємо — то краще для нас. До Каноси ми не збираємося. У свідомості московського чиновника Україна, що протягом віків була безкорисливим інтелектуальним, консультаційним, туристично-географічним донором, перетворилася на об’єкт, відірваний, якщо хочете, несподівано вирваний від апетиту відомих московських гурманів. З чужою кров’ю (наприклад — чеченською) Україні не по дорозі. В уяві пересічного московського чиновника Україна — іщіте і обрящете, красномовний приклад спорідненості двох націй — росіян і хохлів (через міграційні процеси, етнополітику, донорство і т. д.), це живе тіло, яким можна жонглювати, подавати, скажімо, як десерт для цирково-політичної забаганки у вигляді екстатично піднесених гасел (приміром, офіційне відзначення у 2004 р. ювілею Переяславської змови, згуби, зради — але не ради!), надуманих свят, політичних побрехеньок. Бідолашний пророк у своїй вітчизні Лужков — скоріше волосся відросте на його лисому черепі, аніж станеться те, що вимріює!
Оксана Забужко логікою однієї з публікацій довела, що Одіссей — цар Ітаки — після довгих мандрів не знайшов Ітаки там, де сподівався на зустріч з нею. Необхідно втямити кожному, хто тверезо дивиться на події, аналізує явища і зіставляє факти, трагічні процеси сучасного політиканського життя, що в «ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить від колоніальної залежності до самовладного й самочинного існування»5. Це було дотично до Грузії зі спровокованими Кремлем абхазько-грузинськими конфліктами, з втручанням Москви у життя народу Грузії, також і до нас, зокрема до суверенної України, що на початку третього тисячоліття уже нібито мала бути сама господинею в своєму власному домі, уже повинна була перетворитися в уяві Лужкових і Со на слухняну служницю того самого московського пана, держиморди.
Для активізації імперських ревеляцій Москва у вигляді спеціального сюрпризу Україні прислала свого часу до Києва посла Віктора Чорномирдіна з надзвичайними і незвичайними для нас повноваженнями — талановитого, ініціативного політика, що, однак, підняв своє кремлівської ваги ім’я московицькими ідеями підбити, поставити на коліна народ «дорогої» йому України. Чорномирдін щиро прагне навести порядок у нашому домі з поштивою «делікатністю» і не менш поштивою затятістю «старшого брата». Отже, ініціативний, енергійний Чорномирдін знає, як себе поводити в постколоніальній державі, пригріваючи під своїм крилом секретні служби і підривно-шовіністичну агентуру (аж кишить од них!), різного роду добродійно-месіанські інституції (на кшталт царської пам’яті слов’янофільство, русофільство), опікунські осередки із захистом російської мови, педалюванням двомовності (і тотальним витісненням української мови з усіх ареалів суспільного уживання).
Наберімося терпіння й прочитаймо цитацію з опозиційної газети «Інформбюлетень»: «…він отримав посаду посла Росії в Україні. Ця посада видається ідеальною для Чорномирдіна. Він знову опинився серед друзів. Чорномирдін як голова Газпрому підтримував тісні стосунки з Павлом Лазаренком, Ігорем Бакаєм та іншими українськими високопосадовцями і проводирями енергетичного бізнесу.
Перше, що зробив Чорномирдін на своїй новій посаді посла Росії в Україні, — це придбав літню дачу на Дніпрі колишнього першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної Партії України — Володимира Щербицького. Власне, Чорномирдін цю дачу купив у Ігоря Бакая, дискредитованого і звільненого з посади голови Нафтогазу України — державної газової монополії, що співпрацювала з Чорномирдіним, коли той головував у Газпромі — російській газовій монополії. Ігоря Бакая тоді звинуватили у присвоєнні мільйонів доларів від Газпрому та від газпромівського партнера — компанії Ітера. Але виділивши величезні суми на спонсорування виборчої кампанії Леоніда Кучми, Ігор Бакай уникнув у такий спосіб офіційного слідства в цій справі»6. Ось такий він, цей політичний альянс… Кучма—Чорномирдін—Бакай (через кілька років Кучма згадає «послуги» молодого хижака Бакая і підшукає для нього посаду голови державного управління справами адміністрації президента — щуку кинули у річку!..). Де сховався сьогодні від українського закону державний злочинець Бакай? Цей державний злочинець, зрадник України, її народу знайшов у Москві притулок! Москва пригріла злодія і бандита Ігоря Бакая — їй це вигідно і потрібно. Злочинці усіляких мастей гріються під кремлівськими зорями, знаходять притулок у «зореносній»…
Український народ прокляв Бакая і увесь його бакаївський рід. Віровідступник він, вбивця і ненаситний кровопивця, вовчиця вигодувала його своїм молоком, тхір виховував, а не батько Михайло. На посадах в «Інтергазі», «Укрнафтогазі», у недоброї слави ДУСі (Державне управління справами Президента України) — кров, кров, кров — під янгольським крильцем Леоніда Кучми. Хто з вищих посадовців московсько-кучмівського клану думав про український народ? Хто дбав про престиж держави?..
Любов до рідної землі, отчого дому, батьківського гнізда робить нас добрішими, поряднішими, шляхетнішими, — про це писалося у різні часи і різними людьми не раз. І щоразу на новому колі життя ті, які народилися, аби творити для добра, переконувалися: найкраща та земля, що пов’язана з дитинством, материнською усмішкою, батьківською теплою долонею. Сьогодні ми вкотре повторюємо сказане нашими попередниками, вкотре засвоюємо на прикладі власного досвіду: рідна земля починається з рідного села, міста.
Життя людське справді нагадує коло, початок якого означений народженням, а кінець звістує відхід у Вічне життя. У цьому колі ми зачаровані любов’ю до близьких, інших людей, тих, що означують наше спільне сходження по колу, тих, що їх з любові до Бога називаємо братами і сестрами. Кожна людина має призначене для неї коло. І кожне покоління живе в одному колі пам’яті, історії, знань. Через те історія кола України є історією багатьох поколінь, що мали і несли любов до рідної землі, любов до Божого Дому, де перебувала в усі часи — спокою чи неспокою, мирної злагоди чи ворожої навали — особлива благодать. Це є любов, що властива кожному народові.
Найбідніший пастух, плугатар, чумак, візник, швець, коваль, бондар, сирота безіменний у храмі Божому шукав прихистку, заспокоєння, благодаті, і поспішав він до цього храму на богослужіння стишений, з полегкістю й радістю. Церква була для нього пам’яттю, що простилала ясну нитку любові і добра від покоління до покоління.
Є місце для щастя на землі, і місце для радості, і для вспокоєння спраглості життя. Україна знає ціну людському терпінню й людським сльозам: люди живуть на цій землі красиві і горді, сильні і мужні. Як співається у пісні: «А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо», — це символ нашої надії й віри, образний знак, що прийшов з минулого до оновленого краю нашого з вами щастя.
Віримо, знаємо, передчуваємо: люди заживуть в Україні новим, щасливішим життям. Маємо переконання — станеться то скоро!
_______________
1 Від clochar — бездомний жебрак (з французької).
2 Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? — Львів, 1997. — С. 295.
3 Уралов А. (Автарханов А.) Народоубийство в СССР. Убийство чеченского народа. — Мюнхен: Свободный Кавказ, 1952. — С. 69.
4 Коробова Т. Страшное шоу под названием «мочило» // Грані плюс. — Київ. — 2002. — 28.Х—3.XI.
5 Забужко О. Хроніки від Фортінбаса. — К., 2001. — С. 91.
6 Купчинський Р. Повноважний посол — мільярдер // Інформбюлетень. — Кременчук. — 19–25 червня 2002 р.
Численні покоління, видатні особи заплатили життям в ім’я жертовності незалежної України, довівши дорогою ціною право українців на вільну державу.
Ми, як і наші попередники, запитуємо себе вкотре: чому загинув Симон Петлюра або Євген Коновалець? Відповідь проста: їх вбили вороги України — найманці Москви.
…Мартиролог 70-х — 90-х рр.:
Чому загинув в автокатастрофі отець Ярослав Лесів?
Чому загинув популярний пісняр Володимир Івасюк?
Чому загинув Василь Стус?
Чому загинула Алла Горська?
Чому загинув Олекса Тихий?
Чому загинув Валерій Марченко?
Чому загинули перші дослідники голодомору в Україні Галина і Володимир Маняки?
Чому раптово помер талановитий письменник Євген Гуцало, з яким — при здоров’ї ж був — ми бачилися перед тим на якійсь імпрезі в «Українському Домі», після публікації серії протиімперсько-московських публікацій, таких як «Знак Чечні», «Знак Хіви»? Остання завершувалася історичною констатацією психології завойовництва і нападництва: «Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть залишається споконвічно незмінна!»1. Аналітичні роздуми популярного письменника про технології московського імперіалізму склали книгу «Ментальність орди». Її він не дочекався: може, за свої нариси поплатився життям.
Чому на початку 90-х рр. зник секретар Народного Руху України Михайло Бойчишин?
Чому і ким, за чиєю вказівкою був здійснений розкол Народного Руху України, і чому, врешті, при загадкових обставинах трагічно потрапив під колеса автомашини воістину народний лідер, державотворець, будівничий незалежності України Вячеслав Чорновіл?
Чому був жорстоко вбитий журналіст Георгій Гонгадзе?
Чому намагалися отруїти Віктора Ющенка в годину його передвиборної боротьби? Що це за садистські замовлення діоксинового штибу?
У цьому списку немає — і далі не буде — кінця. Бо мало не щороку гинуть Патріоти, а наймані вбивці залишаються невідомими або непокараними. Терористи!
У листівці «Українці! Співвітчизники!», що була оприлюднена в дні вбивства Георгія Гонгадзе, прозвучали полум’яні слова заклику: «Виходьмо на вулиці! Приєднуймося до акцій протесту «За Україну без Кучми!».
Це був початок великого протесту — перший крок до Майдану 2004 р.: «Доки ми мовчатимемо, доки коїтимуться політичні вбивства і закриватимуть газети, які ще наважуються писати правду? Доки нас вбиватимуть поодинці? Доки наші рідні зникатимуть безвісти? Доки ми житимемо в атмосфері страху?
Доти, доки ми не згуртуємося, доки не перестанемо боятися, доки наші голоси не зазвучать у єдиному потужному голосі — голосі добре організованої багатомільйонної маси. І нехай смерть Георгія послужить справі нашого об’єднання у єдину потужну силу. Нехай вона з натовпу зробить нас Народом!»
Йшлося: правда про Георгія Гонгадзе стане для України початком очищення.
…В історії України впродовж усього ХХ ст. можна поставити мільйони запитань: чому?.. Оглянімося назад, в історичний простір після 1917 р., коли Україну сколихнула народна боротьба за визволення від смертельних обіймів Москви. Тоді вперше на повну силу почала діяти пекельна гільйотина, що її садистично розкрутив ЧеКа.
Голодомори 23-го, 33-го, 46-го — усе це відбувалося в Україні. Вона втратила тоді мільйони людей. Чи не є це геноцид народу, зроджений у божевільні Кремля?
Американські вчені Дж. Мейс, Р. Конквест дослідили причини голодомору в Україні, що спричинився до мільйонних безневинних жертв українського народу. Свідчення Мейса, що Сталін, Каганович, Постишев запланували в Москві штучний голод для України, і Конквеста — «Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами»2, — свідчення цих дослідників поставили крапки на питанні про причини штучного голоду в Україні 1932–1933 рр. Це був небачений за масштабами етноциду злочин, якого не знала історія людства і про який Московитія «сором’язливо» не любить згадувати. Треба було знищити українське село, довести його до руйнації, в порошок стерти уявлення про традиції, мораль, звичаї українського селянина, — і тоді, вороги були впевнені, Україна приречена. Бо для України село — її животворний, незнищенний і нескорений дух. Український селянин — велич, піраміда духовності, крицева сила України!
Про український голод, смерть українського села, про етноцид — фактично фізичне і духовне знищення Москвою української нації, написано ще дуже мало. Асоціація незалежних дослідників голодомору, видання, що їх зініціював інтелігент з великої Літери, великий християнин-патріот Маріян Коць, — ось, мабуть, усе, що становить ґрунт для громадських добрих діянь із збереження і вшанування пам’яті про мільйони замучених совіцько-московською Системою, на тлі свідомої державної інерції, апатії й бездушного мовчання. Москві це мовчання, ота апатія на руку, вона звикла трубити на всенький світ про братерство, дружбу народів, замовчуючи наявність історичної колиски, що довела українське село до тотального голодомору.
Репресії 20–70-х років — це мільйони жертв мучеників, насамперед українського селянства та інтелігенції. Вирізали їх в пень і, аби не допустити жодних пагінців, дорізали в наступному коліні. На полі українському запала мертва пустка і тиша, позаяк зродилися покоління малоросів-манкуртів.
Мільйони безневинно убієнних українців — за наказами Москви і за велінням влади вбивць! У книзі «Вінниця: злочин без кари» зусиллями багатьох свідків оприлюднено факти, документи про каральні операції на Поділлі протягом 1937–1938 рр., здійснені Москвою через катів з НКВД3. Таких знущань над своїм народом людство не знало. Замордовані у Вінниці мирні жителі були ланкою в механізмі чітко запланованого стратегами Москви геноциду проти українців. Якщо не голодомором — то фізичні наруги в катівнях! Докорами нашій апатії, байдужості, забудькуватості стоять монументи батькові концтаборів Леніну в багатьох містах і селах України! І несуть йому до підніжжя нащадки енкаведистів гвоздики!
Кров людська лилася рікою, земля червоніла від крові, і поля зацвітали кривавим цвітом сліз. Такого глуму над людиною світ не знав і не знатиме, такого насильства і в найтрагічніших фантазіях Достоєвського чи Кафки неможливо було придумати. Цей глум творився в Україні під омофором московського совкового пролетарського братерства і дружби. Мільйони народів переселяли з України в Сибір, на далеку Північ, а з московської землі на їхнє місце, в Україну, привозили мільйони нових переселенців. Всемосковське переселенство здійснювалося, аби знищити в українських дітей пам’ять про батька і діда, аби знекровити українську багатостраждальну землю.