Як тільки з’являються антидержавні гасла про відрубність, алієнацію* регіону, звідусіль з московсько-кремлівських гульбищ злітаються круки-лужкови, а свої з гнойовищ політиканства вітренківські круки підливають масла у вогонь.
Круки каркають, галасують, каламутять воду… на нашій землі! Круки кружляють у повітрі державної зради. Фактично вони — опертя «п’ятої колони». Як довго літатимуть круки «п’ятої московської колони» на смітниках «слов’янського базару»? Хоча зрозуміло, що літатимуть доти, доки не відроблять своїх тридцять срібляників.
Яке наше ставлення до цього українського крукосмітництва і як довго влада нового президента України гратиме за такої абсурдної ситуації роль апатичного, ніби об’єктивного спостерігача?
Серйозні заяви про потребу захисту державних інтересів зробили народні обранці-парламентарі в грудневі помаранчеві дні згасаючого 2004 року.
Імпонувала в цьому емоційному розрізі ділова позиція народного депутата України Сергія Терьохіна, яку видрукували «Сільські вісті«: «Народний депутат України Сергій Терьохін (фракція «Наша Україна«) зареєстрував у Верховній Раді проект постанови № 6376 «Про притягнення до відповідальності осіб, підозрюваних у державній зраді, та запобігання вивезенню їхніх капіталів за кордон». Проектом постанови пропонується тимчасово заборонити виїзд за межі України особам, підозрюваним у державній зраді: Миколі Білоконю (міністру внутрішніх справ), Анатолію Близнюку (донецькому губернатору), Геннадію Васильєву (колишньому генпрокурору), Олександру Єфремову (луганському губернатору), Сергію Ківалову (колишньому голові Центрвиборчкому), Сергію Куніцину (кримському прем’єру), Євгену Кушнарьову (харківському губернатору), Олександру Лук’янченку (донецькому меру), Віктору Медведчуку (главі адміністрації колишнього президента Кучми), Володимиру Щербаню (сумському губернатору), Віктору Януковичу (екс-прем’єру) та Володимиру Яцубі (дніпропетровському губернатору).
На період дії постанови її автор також пропонує заборонити здійснення будь-яких видаткових операцій з рахунків вказаних підозрюваних чи пов’язаних з ними осіб і підприємств, продаж акцій, рухомого чи нерухомого майна, включаючи землю.
Ця постанова, якщо буде прийнята, втратить чинність лише після набуття законної сили судових рішень щодо кожного окремого підозрюваного.
У пояснювальній записці до проекту своєї постанови Сергій Терьохін зауважує, що вона «спрямована на суворе покарання осіб, які, використовуючи своє посадове становище, закликають до розвалу України, створення антиконституційних автономій чи блокади державного бюджету». На думку депутата, цей акт забезпечить неможливість виїзду за аналогом Лазаренка осіб, підозрюваних у державній зраді, збільшить доходи бюджету та відновить соціальну справедливість»25.
Наприкінці 1998 р. група депутатів Верховної Ради України (50 осіб) звернулася з офіційною заявою засудити дії доморощених колабораціоністів і московських культур-шовіністів. Соратників місцевої русифікації покликали на судове засідання очиститися, висповідатися перед судом історії. Звісна річ, колабораціоністи на суд не з’явилися, і тому парламентарі через пресу змушені були озвучити питання, аби прихильники московізації відверто висловилися з приводу:
«— насильницького повалення законної влади УНР 1918–20 рр.;
— організації штучного голодомору в Україні в 1921–23 рр., коли з України за вказівками ЦК ВКП(б) було вивезено хліб і селян південних областей прирекли на голод;
— нищення різних релігійних конфесій, починаючи з 20-х років;
— необґрунтованих репресій проти української інтелігенції через процес над СВУ—СУМ;
— насильницької колективізації;
— організації штучного голодомору в 1932–33 рр., який забрав мільйони невинних жертв, а голодних українських селян, за вказівками з Москви, ваші попередники не пускали за хлібом до Росії та Білорусії;
— масового знищення українських храмів у 30-х роках (зокрема, Михайлівського Золотоверхого собору в Києві);
— репресій проти українців, починаючи з 1934 р. (Вінниця, Биківня, Дем’янів Лаз…);
— насильницької депортації українців і поляків із Західної України до Сибіру (1939–41 рр.);
— масового знищення в радянських тюрмах Західної України політичних в’язнів у перші дні гітлерівського нападу на СРСР;
— масового руйнування пам’яток архітектури в Києві, Харкові та інших містах під час відступу;
— організації штрафних батальйонів і «заградительных отрядов», від яких полягли тисячі рядових під час вимушеного відступу;
— організації НКВД МДБ за вказівками ЦК КП(б)У провокативних 150 спецбоївок, у яких налічувалось 1800 чоловік. Вони діяли під виглядом ОУН—УПА, тероризуючи мирне населення, прислане на «визволені» землі зі Східної України, насамперед учителів і лікарів;
— «вжитих заходів по розгрому збройного підпілля», коли, за твердженням тодішнього першого секретаря ЦК КП України Миколи Підгорного (1956 р.) «було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103 828 учасників ОУН та іншого націоналістичного елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей націоналістів та їхніх посібників» (чи були бандитами українські націоналісти, адже їхня кров — на своїй землі?);
— організації зрежисованих показових процесів над українськими націоналістами, коли проект обвинувачувального висновку, обвинувачувальна промова прокурора і вирок затверджували в ЦК КП(б)У не пізніше ніж за тиждень до початку судового засідання (постанова Політбюро ЦК КП(б)У № ПБ-83/61 від 5.10.51 р.);
— засудження і вбивства неповнолітніх (дитячі черепи зі слідами куль у Биківні, Дем’яновому Лазі);
— організації штучного голодомору в 1946–47 роках, коли зерно, за вказівками ЦК, відправили до східноєвропейських країн, що потрапили під окупацію радянської армії;
— насильницької колективізації в західноукраїнських та Ізмаїльській областях;
— організації й участі у насильницькій депортації українців (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя) з етнічних земель у нинішній Польщі в Радянську Україну, а поляків із Західної України — на територію Польщі;
— заборони повертатися в рідні краї тим українцям, які відбули покарання в ГУЛАГах;
— здійснення антисемітизму як державної політики в повоєнний час (так звана «справа лікарів»);
— створення перешкод для повернення на історичну батьківщину кримських татар та інших депортованих народів;
— асиміляції українського етносу;
— постійного втручання у судочинство, нав’язування суду лінії компартії».
… Чорне і біле, день і ніч, добро і зло завжди поруч — це і є реальна хода Історії. Ніколи не замінити білого брудним— як не заступити дня ніччю. Любителі брудних барв вишукують нові рецепти розбрату в Україні, закликаючи до стерильного очищення, за словами Базилюка, від «нинішнього бедламу». Не сумніваюсь: правда не за ними, не за Кушнарьовими, не за регіональними сепаратистами, бо правду не вибореш глумом над народними святинями і тією тупою олжею, що завжди зловісно чорніла перед білою барвою правди.
Відомий український культурний діяч і філософ Микола Шлемкевич (1894–1966) з вірою в майбутнє оновлення й ствердження соборності українства натхненно писав: «Тепер можемо ствердити, що ми ніколи у новіших часах не були такі зближені й такі зрівняні в пересічі, як сьогодні…
…Ніколи в новіші часи не були ми такі одностайні, такі близькі. Двері глибокої соборності у взаємному розумінні та взаємній любові відчинені тепер навстіж. Тільки «полки погані» застарілих мислей і форм і зв’язаних з ними амбіцій та провини — заступають дорогу. «Потопчімо ті полки погані», — і свідомість, і совість повторяють слова Івана Франка. І тоді з роз’ясненими очима і щирим серцем увійдемо в ті відчинені двері»26.
Полки погані — на гульбищі «слов’янського базару» Московитії! Той хибний шлях почався від пролетарського інтернаціоналізму.
_______________
1 Гуцало Є. Знак Хіви // Літературна Україна. — 1995. — 3 серп. — С. 5.
2 Конквест Р. Жнива скорботи. — К., 1993. — С. 99.
3 Див.: Вінниця: злочин без кари. — К., 1994. — С. 333; крім того, див.: Великий терор на Хмельниччині. — Хмельницький, 1997. — С. 270; Старів С. Страта голодом. — К., 1997. — С. 251; Куліш А. Геноцид. Голодомор 1932. — 1933. Причини, жертви, злочинці. — Полтава, 2000. — С. 88; Політичний терор, тероризм в Україні. — К., 2002. — С. 949.
4 Волкогонов Д. Маршал Ворошилов // Октябрь. — 1996. — № 4. — С. 164.
5 Уралов А. [Авторханов А.]. Народоубийство в СССР. Убийство чеченского народа. — Мюнхен: Свободный Кавказ, 1952. — С. 69.
6 Якубов Ф. Память о добром или «Добро без корней не прорастает». — У кн.: Память о Добром. — Симферополь, 2004. — С. 132.
7 Там само. — С. 12.
8 Бекирова Г. Кримскотатарская проблема в СССР (1944–1991). — Симферополь, 2004. — С. 330.
9 У 2004 р. в Криму діяло сім шкіл та 53 класи з кримськотатарською мовою навчання, вісім двомовних класів, де навчалося 3020 дітей. Кримськотатарською мовою видавалося 14 газет і один журнал. При державній телерадіомовній компанії «Крим» було утворено національні редакції кримських татар, болгар, вірменів, греків і німців. Із загальної кількості ефірного часу (10,5 години) на передачі для кримських татар припадало 27 відсотків. Щодня в ефір виходила передача однієї з національних редакцій. Найближчими роками передбачалося відкрити ще 34 школи з кримськотатарською мовою навчання. Національні кадри одержують підготовку в Сімферопольському державному університеті, Кримському державному індустріально-педагогічному інституті, Сімферопольському педагогічному училищі.
10 Білозерова Л. Куди провалився тендер на «Вервольф» // «Урядовий кур’єр» від 10.08.2004 р.
11 Погрібний А. Чи браття «братья славяне»? // Літературна Україна. — 1998. — 5 берез. — С. 7.