13 Там само. — С. 4.
14 Там само. — С. 57.
15 Там само. — С. 63.
16 Там само. — С. 3.
17 Див: Миллер А. Сайт http://www.ukrhistory.narod.au/texts//miller-za.htm.
18 Затулин К., Севастьянов А. «Дружба, сотрудничество и партнерство» между Россией и Украиной. Два года спустя после обмана в прошлом веке // Независимая газета. — М., 2001. — 31 января.
19 Погрібний А. Ці неонаці — з України //Розмови про наболіле, або якби ми вчились так, як треба… — К., 2000. — С. 218, 219, 221.
20 Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього. — К., 2001. — С. 20.
21 Див. детальніше: Черненко А. Українська національна ідея. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 58–60.
22 Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? — Львів, 1997. — C. 349.
23 Тимошенко Ю. Украина: 1991–2004? Тезисы о национальной измене // Вечерние вести. —2004. — 23–29 квітня.
24 Mokry W. Rusyfikacja Ukrainy i twоrcy ukrainskiego odrodzenia w XIX wieku (zarys problematyki) // Slavia orientalis. — Krakоw, 1992. — T. XLI. — N 2. — S. 89 і далі.
25 Див.: Парламентське правосуддя. — [Передрук зі «Свободи«] — 24. XII.2004 р.
26 Шлемкевич М. Галичанство. — Львів, 1997. — С. 87, 88.
*Авт. — сучасні московитські українофоби записують до грона московської культури тих українських митців, які після 1917 р. боролися з більшовицьким режимом або, не сприйнявши його, подалися на Захід в еміграцію, — це В. Хмелюк, О. Грищенко, М. Андрієнко-Нечитайло, І. Бабій та багато ін. Їм московитські українофоби відмовляють у праві бути речниками української культури.
*Уривок з вірша Маяковського «Борг Україні» у перекладі Л. Первомайського. За виданням: В. Маяковський… Ода революції. — К.: Дніпро, 1968. — С. 199–200.
* Алієнація — відчуження
Так звана слов’янська під московським патронатом єдність-комуналка має релятивний характер. Жуйка розтеклася з першої половини 90-х рр. і набула статусу «слов’янського базару». Слов’яномармеладовий торт виявився згірклим продуктом демагогічних московських марень про триєдиність («верховенство—православіє—народоугодливість»), про панування Москви від моря до моря із заходу на схід і з півночі на південь. Цей торт подається у вигляді десерту культурної еманації, що, попри азарти розгнузданої московської жовтої преси, ніби пригашує політичну убогість імперського мислення й економічну відсталість, виопуклюючи, однак, стан постійної кризової ситуації й максимально низький прожитковий щабель життя населення усієї федерації.
«Слов’янський базар» — це паралітик духовної злидоти, що спекулює на амбіціях попсової номенклатури. «Слов’янський базар» фокусує норму виживання фізичного культурного каліки і мистецького невігласа в умовах, коли сучасна цивілізація пропонує варіанти безмежних кореляцій на шляхах державного самоствердження й зростання координат свобод, — це виживання, припудрене гаслами слов’янської неповторності, читай: московського месіанства, московського особливого характеру, а насправді час показує, що король голий.
Хочете «слов’янського базару»? Мешкати в комуналці московського резервату, де homo homini lupus est, у вимираючому селі, де нема що і за що купити, де єдиною «світлиною» є тягуча хмільна брага, від якої дичавіють поголовно зачумлені дурманом чоловіки, жінки, діти? Хочете культури браги? Хочете культури «триповерхового мату», що вимощує фундамент «щирих» відносин між індивідами імперського московського соціуму? Не бачите цю культуру «мату», цинічної скабрезності на TV, радіо, у промосковській пресі?.. Хочете кров’ю дітей відстоювати свободу Московитії на Курилах, у Чечні, в Іраку чи деінде на Близькому Сході?..
«Минуло шість років після розвалу СРСР, а Росія так і не визначила свого місця у світі[…], яка будучина чекає усі уявні квазиміждержавні союзи типу СНД, Митного союзу (чи це «союз чотирьох»?), російсько-білоруського чи то союзу, чи чогось там іще?..
В одну річку не увійдеш двічі. Не варто сподіватися, що повернеться усе на круги своя. Росія знайде своє місце у світі, свою мету і суть. Не будемо втішатися: нова Росія не буде подібна ні на Росію радянську, ні на Росію дореволюційну[…]»1, — на поверхню з волі повелителів виплило кволеньке дитя, що млямкає про слов’янську єдність росіян, українців і білорусів, пропонуючи еліксир «слов’янського базару», присмажений на згірклій олії есендівських кислиць.
Якщо господар дбає про власну господарку, то можна йому допомогти. Якби господар виявив хист і любов до праці, то можна за ним або з ним іти. Якщо господар виявився мудрим, та можна повчитися у нього. Таким господарем в очах народів світу виявляє себе Європа. Московитія вдає, що цього нема, і прагне, аби цього не було. Пощо Європа? Є — Москва! Де там, одна слов’янофільська балаканина, ресторанний белькіт, коли відчуттю ясно: до праці на полі людину есендівського ґатунку не тягне! Прагне слов’янофільська панславістська людина пожити легко, але не за рахунок власної праці. На перших порах з позичок, потім — з обіцянок, далі — з видумок про есендівський рай і ще далі — про московський обов’язок рятувати московитсько споріднених і близьких (читай: сніданок в Абхазії, обід в Чечні, а вечеря у Таджикистані). Тоталітарний Кремль завжди наживався на чужій біді!
Поспішайте на «слов’янський базар», де замість джерельної води вип’єте згіркле, затхле, з багнюки безкультур’я цідиво, — це в умовах сучасної боротьби за екологію, духовні цноти і родинні чисті відносини, що їх сповідує цивілізований світ.
О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» у московському соусі! І задля вашого спокійного життя, здоров’я — краще вам його не знати.
О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» — раз і навіки скроплений кровію безневинно замучених, від перших концтаборів на сибірських широтах до сучасної гордої Ічкерії!
«Слов’янський базар» став для московських диригентів справді поганою сценою, бо на ній оркестр втратив почуття музичної цільності. Струнні політикани ведуть одну мелодію, а духові генерали іншу — втрачена гармонійна єдність, втрачено вартісні критерії, бодай завершити тему в злагодженому ключі, але нема на те ради, бо нема вправного диригента і такого ж оркестру. «Слов’янський базар» є поганим оркестром, який ніколи не може бути зібраний докупи: він приречений на дисонанси кремлівських сольних перших скрипок.
«Слов’янський базар» — ідеологічна обгортка для СНД. Це спроба реанімації колишнього колоніального духу. Це ще один — і то усі бачать — невдалий крок братання під залатаним дахом, де «молодші брати» повинні коритися волі «старшого брата».Але послухаймо мудрих: «Зовнішня політика Росії загалом і політика держави стосовно СНД нагадує марсіанські канали. Суперечки на цю тему, а тим паче спроби серйозного аналізу невмолимо перетворюються на дослідження інтересів різних російських організацій — міністерств, корпорацій, банків тощо — стосовно тієї або іншої держави, або міжнародної проблеми. Так і буде доти, доки російська держава не стане направду державою[…].
Російські війська у Таджикистані залишилися після розпуску СРСР з тих самих причин, що і в інших країнах колишньої імперії. По-перше,їх не було куди і за що вивезти. По-друге, у Міноборони й Збройних силах, як таких, і досі немало людей, які вважають розпад Союзу тимчасовим зигзагом історії.
Армія сьогодні — це гори зброї і сучасного безконтрольного постачання. Якщо уже в самій Росії навести порядок у військах неможливо, то що казати про частини і підрозділи, які опинилися за кордоном. Вони — ідеальне поле для діяльності злодіїв та аферистів […]. Група російських військ у Німеччині, наші частини у Закавказзі, в Придністров’ї, на Північному Кавказі, у Центральній Азії демонстрували приклади тотального розчарування усього і усім, повного падіння дисципліни і моралі»2. Аналітики писали про цей, поза здоровим глуздом, бедлам більше ніж шість років тому. А що змінилося за цей час у агресивному Кремлі? Донині залякують світ зброєю, трубадурять про славу «отєчєственного оружия», перекидають війська з однієї країни в іншу — демарш імперського загарбницького характеру. Новий курс на озброєння, виховання народу в дусі агресії, нездорових загарбницьких інстинктів. Псевдовожді брязкають зброєю, позують у шоломах військових пілотів перед телекамерами, хизуються на підводних човнах або стратегічних бомбардувальниках.
… Що таке інформаційна «четверта влада» в наші дні і що є інструментом руху або деградації цієї влади? У порівнянні з початком 90-х рр. інформаційна гравітація українського державного механізму початку третього тисячоліття виглядала кволо, анемічно, з явними ознаками інтелектуальної лейкемії. На перших етапах державного самовивільнення від московської узурпації інформаційна система України відзначалася пружністю, ефективністю дії. То було не до смаку Москві, і в найкоротші роки імперіалістичний капітал північної столиці цю систему приборкав, задушив і дію впливу звів нанівець. Залишилися могутні острівці на кшталт «Дзеркала тижня», опозиційних «ВВ», «Грані плюс», «Без цензури», кременчуцького, за редакцією Т. Просяник, «Інформбюлетеня», «Українського Слова», «України молодої», «Сільських вістей» і ще кількох газет…
Отже, зросла роль імперської московської попбульварної, а водночас трансформованої під нові хисткі українські умови традиційної московської захланно-брехливої преси, єдиним правилом якої було і є завоювати, приборкати слабкий, без фінансової державної підтримки український пресовий ринок. А водночас збільшилося число місцевих продажних, куплених на кремлівські гроші газет, число продажних радіо-телевізійних каналів з чужинською ментальністю і орієнтацією. Тактичний маневр московських провокаторів був здійснений у найкоротші терміни, і це на наших обріях було початком зради національно-державних інтересів тих бюрократичних відомств, що мали призначення відповідати в Україні за політику підтримки національного інформаційного простору. Де там натяк на якийсь захист, опертя, стримання імперського тиску; перед бездарними вихилясами бездарних проводирів з Банківської, керівників у Кабміні, Верховній Раді пасували одна за одною національні газети.
Натомість, як стебла в товщі гудрону, пробивалися зразки московської інкрустації типу «Известий», «Комсомольской правды», «Труда», «Правды», «Московского комсомольца» і т. д. і т. п., — прорвало греблю крізь чиновницько-бюрократичне сито України нахабне лужковсько-лужниковське «бей хохлов, спасай Россию».А тут свої місцеві фарисеї з гаслами юд, що за 30 срібляників готові мамою з татом торгувати, почали торгувати демократичною Україною, — це вони, піховшеки і подібні до нього іскаріоти, були у «змові проти Георгія Ґонґадзе та інших»3. Було, хлопці, було! В одних на столі канапки з червоною ікрою, а в інших — колючі дроти перед очима, що вгризалися в закривавлені пальці, колюче стерня — то знак історичної пам’яті.
Одна за одною, за обставин знекровленого національного бізнесу і в умовах корумпованої кон’юнктурної влади з Банківської і сплетеного з нею тиску московських фінансово-наступальних структур, зникали, агонізуючи, українські газети, такі як «Культура і життя» чи «Літературна Україна», що чесно слугували правді України.
Один за одним відходили в небуття наші часописи, знекровлювалася ідея української інформаційної вітальності. Газетні кіоски заполонила третьо-чотирисортна московсько-агресивна аморальна друкована продукція, що має стовідсотковий далекий рахунок: «бей хохлов!».Тотальний наступ на українську ментальність триває далі, не потрібні при тім валуєвські циркуляри.
Бананові держави мають імпортований інформаційний простір, встелений модулями розбещеності, антихристиянської моралі, розпусти, насильства, розбрату, зневіри, расизму. Перед з цього огляду вела найбанановіша серед інформаційно залежних постколоніальних держав — Україна. Кожен нахабний Лужков і тіньовий Чубайс у ній втішалися авторитетом, виступали такими собі гурманами, і кожен претендував на роль псевдопророка, інформаційного екстрасенса: череда повинна знати своє місце в хліві. Надій на просвітлення не було жодних. Путіни шинкують, бродить московський інформаційний хміль…
У шанованому журналі «Звезда» кілька років тому було надруковано приватне листування батьків з дітьми. Батьки замешкали після війни в одному із західноукраїнських містечок, а діти проживають у Санкт-Петербурзі4. Авторка публікацій Олена Лактіонова, без жодного коментаря, лише з двома абзацами вступу «Не дай Бог жить в переломную эпоху», передрукувала ці листи за період з 21 травня 1986 р. по 4 березня 1996 р. — період, означений кардинальними змінами в житті людей: розпадом Радянського Союзу і утворенням держав, які колись за царської Росії або за період після 1917 р. були включені до штучної імперіалістичної системи, названої «дружбою народів». Автори листа, старі люди, ветерани війни, комуністи, росіяни, ясна річ, не сприйняли революційних зрушень, що ними були охоплені з кінця 80-х усі міста і села України, не кажучи про демократичні зміни, які настали і призвели також до величезних суспільних перетворень на територіях Російської Федерації.
У буремні тижні української Помаранчевої революції була така сама розгубленість людей, переважно старшого покоління, які тішилися совковими ілюзіями, з одного боку, — і величезний ентузіазм народу, втомленого від захланного павутиння з Банківської, з вимогами демократичних змін і свобод, — з другого. Уся московсько-кремлівська преса, телебачення, радіо, з легкої руки Путіна, розпочали істеричну, шизофренічну кампанію проти помаранчевої демократії, перекручуючи події, факти, вводячи навмисне в оману мільйони співгромадян Росії (пам’ятаєте? — було таке з атаками на балтійські свободи, грузинські трояндово-революційні зрушення). Не змінилася, не зрадила своїй продажно-шовіністичній тактиці російська преса. Вільна Україна їй — кістка в горлі!
Але повернімося до публіцистичного жонглювання Лактіонової.
Коли читаєш наведені авторкою листи, подумки спадає: пощо їх друкують? Для чого і кому вигідне психологічне нагнітання навколо усього, що діялося в Україні перших років незалежності? Чи не досить цієї антиукраїнської інтонації, яку щодня чуєш зі сторінок московських газет і журналів? Чи в умовах того самого СРСР можна було декларувати свої незгідливі погляди з «основним курсом»? І чи не можна тлумачити цю вихоплену з контексту соціальних перетворень перехідної доби приватну епістолярію як безпардонне втручання, цинічно завуальоване несприйняття ідеї розбудови України як самостійної держави?... Чи, може, витерти рукавом зарюмсаного носа і чекати далі, коли Лактіонова та іже з нею знову прийдуть «визволяти» нас від самих себе? Україна — від 1991 до 1996 — не те саме, що Москва — від 1991 до 1996 рр. або, скажімо, Москва — від 1917 до 1922 рр., коли народилися концтабори і здійснювали свій шабаш чекісти над жертвами у катівнях.
Вчитаймося в листування, яке подане в журналі російською мовою (звісна річ, для «об’єктивізму» в журналі, без коментарів), а тут перекладено на українську повністю за текстом:
«5.III.90 р.
Купиш (будинок, тобто приватизуєш його. — О.Ф.), а потім тебе виженуть, як у Вірменії чи Азербайджані, і не буде ані будинку, ані грошей. У нас тут також починається щось подібне. Кожної неділі на стадіоні «Шахтар» у Червонограді проходять мітинги, і також чути вигуки «Україна для українців! Москалі, забирайтесь до Росії». Батько їздив на один з таких мітингів. Усі промовці вимагали самостійної України, щоби були окремі від інших гроші, щоби була своя українська армія, — загалом наслідують Прибалтику. Всюди уже висять прапори жовто-сині і вгорі тризуб. У Львові збирають гроші з населення на пам’ятник Степану Бандері: він для них національний герой. Сам Лебединський (сусід авторів листа. — О.Ф.), хоч і хохол, але із Східної України, отже, ці бандери їх своїми не вважають і також називають «москалями». А що, як якийсь бандера недобитий заллє пельку самогоном, візьме сокиру і піде бити москалів. І ніхто не заступиться, і винуватого не знайдеш.
[...] Тепер такий тривожний час. Непередбачуваний. Нічого не відомо, що може статися і що буде далі»5.
«23.V.90 р.
Ти би послухала і подивилася по телевізору, як проходить перша сесія Верховної Ради Львівської обл. Дивишся, і не віриться, що усе це відбувається в Україні. Здається, що усе це відеозапис, здійснений в якійсь буржуазній країні, де нема жодного члена партії, де панують свавілля і анархія. Усі депутати справді безпартійні (інакше їх би не обрали) і відкрито домагаються, щоби Львів став, наче острівець, вільним і незалежним містом в Україні. Більшість депутатів — колишні поляки, і тому хочуть, щоби Львів відійшов до Польщі. Вони навіть уряд Києва уже не визнають. Київ, наприклад, не дозволяє вивішувати жовто-сині прапори, а по цілому Львову і у нас усюди вони розвішені. Та ще з тризубами, з якими ходили бандерівці в часи своєї влади»6.
«Минулої неділі наша новообрана селищна влада була залучена до присяги і благословлена батюшкою. Перед селищною радою встановили мікрофони, стояли на даху новообрані депутати, був запрошений ксьондз, а люди стояли з дітьми — на вулиці, з колясками, виряджені. І ось батюшка співає молитву, а люди усі підспівують і хрестяться, як у церкві. Потім почали усі виступати: і обраний голова, і сам батюшка, і з натовпу. На даху селищної ради поруч з держ. прапором України повісили національну символіку — жовто-синій прапор з тризубом […]. У сесійному залі замість портрета Леніна повісили Шевченка, розвісили довкола вишиті рушники, серветки — зробили не зал, де проходять сесії, а житлову кімнату. У нас в Україні діє блок «Рух» («Движение»)»7.
«19.Х.90 р.
Натюша, ти пишеш, що про це, як у нас у Червонограді демонтували пам’ятник В. І. Леніну, писала «Литературная газета».А ти не могла б мені, якщо можна, прислати цей допис? Адже у нас тут великі дебати з приводу цього демонтажу. Нашого батька і ще кількох осіб комуністів-ветеранів ВВв делегували до Києва до Голови Верховної Ради України Кравчука. Вони хотіли, звичайно, просити залишити цей пам’ятник, адже це наша історія, для чого таке варварство? […]. Ці бандерівці тепер так підняли голови, що ця поїздка могла бути для батька небезпечною: ах, сказали б вони, ти москаль, комуніст, на нас скаржитися до Києва їздив, пам’ятник своєму Леніну просив залишити? […] Тепер стоїть голий постамент. Кажуть, вони хочуть ставити там пам’ятник Шевченкові. Він у них тепер цар і бог. Всюди знімають портрети Леніна і замість них вивішують свого Шевченка. І навіть на мітингах або якихось збіговиськах теж виходять з портретом Шевченка. Адже він у своїх творах закликав гнати москалів з України, ось вони йому і б’ють поклони. Він у них тепер замість ікони і до місця, і не до місця. Навіть коли організовують хресні ходи, то поряд з іконами несуть вбраного рушниками свого Шевченка, навіть незручно якось»8 .