У нас тут повне відокремлення, тобто Самостійність, хочуть кордони закрити на замок й поставити людину з пістолетом. Будемо обирати свого Президента. Ти ж знаєш нашу маму […] лається на весь голос. Я сиджу на кухні, читаю газети, а вона так кричить, мені усе чути. Особливо, коли виступають кандидати у Президенти. Особливо вона лютує стосовно Чорновола. Вона його терпіти не може. У, Чорний віл, кричить, бандера недобита! Куди ти лізеш?! Він у тюрмах сидів, кричить, куди його там у Президенти?! Повилазили з усіх щілин! І плює в телевізор»9.
«25.V.92 р.
Ми тобі писали, що у нас з 1 листопада ввели в обіг купони. Місцеві дотепники почали розшифровувати це слово так: комуністи України продовжують обманювати народ. Все одно в уряді України в основному колишні комуністи, які дуже швидко перебудувалися і перефарбувалися. У нас їх називають «комуняками»10.
«24.IХ.92 р.
Ти ж знаєш, вони тут усі їздять в Польщу і Румунію, везуть електротовари і ще багато іншого , усе це там продають і привозять гарні долари»11.
«28.VII.93 р.
Продукти в магазинах дорожчають з кожним днем. Кінець цьому колись буде чи ні? Напевно, скоро, як у Польщі або в Італії, будуть мільйони. [...]
Ось який віршик склали на українських депутатів. Я їх називаю не демократи,а «дерьмократи».Адже кожен лізе туди тільки з метою поживитися, а на народ їм наплювати. На народ завжди усім наплювати, тільки виїжджають на його спині. І кожний з них, виходячи на трибуну, обов’язково проголошує: «Слава Україні!»
Це не важко, щоб сказати:
«Слава Україні!»
Працювати не хотять,
Тільки п’ють, як свині»12.
«29.ХII.93 р.
Хохли все лаялися, говорили, ось будемо жити окремо, у нас буде повно цукру. Росія ніби відібрала у них увесь цукор. Тепер відокремилися, живуть самостійно, а цукру, як і раніше, нема.
[...] Через економію електрики тимчасово не працюють лазні, пральні, перукарні. У Червонограді уже почали на ніч вимикати світло в будинках»13.
«11.III.94 р.
Ти, напевно, тепер через дорожнечу транспорту у гості не дуже-то наїздишся? Ось що понаробляли!»14
«2.VII.94 р.
Мама сидить тепер як на голках, боїться, що почнеться бійка. Хоче в Росію. Правда, поки тут усе тихо»15.
«15.V.95 р.
Так багато одержав привітань батько до 50-річчя Перемоги. І з Уфи, і від вас. Тільки тут, у Львівській обл., цей день ніяк не відзначається, бо 8-го числа вони відзначали день скорботи за вбитими бандерами і солдатами УПА. А 9-го для них свята нема, вони його не визнають, вважають нас, усіх росіян і усю російську армію окупантами. [...]
У нас тепер дуже популярною стала пісенька, її часто навіть передають по радіо: «Бачите, плачу: хліп, хліп, дайте на хліб».Дожилися! Зате «незалежна» Україна. Усюди такий кавардак, непорядок, просто жах. Молодь постійно їздить на заробітки то до Німеччини, то до Польщі, то до Росії. Привозять по 150–200 доларів […]. Ось яке життя настало — не віриться, що усе це відбувається у нас і з нами. Ціни такі високі, що не вкладається в голові. Я з цими нулями просто путаюся»16.
«4.III.96 р.
По телевізору нічого про Росію не передають, гонять багатосюжетні закордонні фільми. Ось мама і засумувала за батьківщиною. У Терпонільскій обл. ОРТ показують, у Прикарпатській показують, тільки у нас у Львівській не показують. 8-ме березня і 1-ше травня відмінили, зняли усі пам’ятники Ленінові. Поміняли усі назви вулиць. У Червонограді і у Львові є навіть вулиці Степана Бандери і Джохара Дудаєва — вони для них національні герої [...]. Що роблять з народом. Ото насправувалися Єльцин і Кравчук. Скоро мають запровадити якусь гривну»17.
Чи не є епістолярій старих людей з донькою — епістолярій без коментарів — отим красномовним виразом ідеї, якою перейнята з того самого журналу стаття «Граждане, неграждане и фарисеи» Ф. Наріци: «Розпалювання ворожнечі і ненависті між народами — крок не тільки аморальний, але й за існуючим кодексом кримінальний»18?! У тлумаченні Ф. Наріци мова йде про те, як сучасна Латвія «розділена на «громадян» і «негромадян», простою мовою «негрів». Негри — це біля півмільйона російськомовних постійних жителів Латвії»19.
Я далекий, щоб мати моральне право втручатися у справи литовські, латвійські, естонські, хоча демократичними процесами Литви, Латвії, Естонії я щиро був захоплений як громадянин: у цих країнах передусім подбали про порядок і добробут. Звичайно, українські справи, шлях долання старих стереотипів і формування нових громадянських цінностей в Україні Оленою Лактіоновою викривлені і спотворені через форму так званої «нейтральної» подачі листування. Віє від них модним сьогодні у Росії стереотипом «розпалювання ворожнечі і ненависті…» тощо, і це прижилося рясно на сторінках новітньої російської преси. Ніякої правди, жодного об’єктивізму… На вороному коні галопує шовіністична пропаганда і агітація. У білій фаті хизується агресія типу «в Індійському океані стати військовим чоботом».
То ж не розпалюйте ворожнечу, не сійте, панове, етнічний розбрат, не роздмухуйте вогонь расизму!
Українське — погане, недосконале, в Україні затискують російську мову і культуру, в Україні… є націоналізм (читай: любов до своєї, отчої землі), — багато «проповідників» подібного типу розплодилося в сучасній Московитії, їхні крики і ґвалти скеровані якраз до того примітизованого психозу, що сьогодні «спрацьовує» на побутовому рівні черг і автобусних суперечок; а у команди збанкрутілого президента Кучми ( і насамперед у його зятя Пінчука) одна була турбота, одна мета — красти далі, що не розкрадено: заводи, землі, будинки, кораблі, літаки, дурити людей, обкладати їх податками, фіскальними циркулярами.
Самостійна Україна, ідея добросусідства, злагоди, миру, дружби між народами закладені у первні існування держави. Жоден постріл з української гвинтівки не був здійснений з каральною місією. Жодна військова частина не випробувала зброї на мирних жителях.
Демократична Україна першою вітала трояндову революцію в Тбілісі. Мабуть, кучмівському офіційному Києву вона була не до смаку. Офіційний Київ жив перелицьованою мораллю совіцького простору, зберігаючи за собою формулу більшовицької автократії… Минулося… З берегів помаранчевого Дніпра Україна шле вітання витязеві Грузії п. Михайлові Саакашвілі і як надійний міст простягає руку дружби.
Нас із Грузією єднають демократичні перетворення, хай на перших порах з напругою м’язів і волі. Грузія вистояла свободу і до неї зі свободою поспішає Україна.
Україна і Грузія — держави з тисячолітньою історією, культурою, релігією. Вони зближені волелюбним духом, настроями дружби, щирого братерства, гостинністю, відкритими поглядами і добросусідством. Дерзновенна мрія позбутися наказів, розпоряджень, порад кремлівського «Мишки» нас збратала, поріднила вкотре.
Грузіє, тобі сьогодні важко! Нелегке ваше трудове життя, браття й сестри грузини. Але ти дорога нам, Грузіє, близька, зрозуміла, зростаєш на нових щасливих обертах демократичної Долі. У нас одна значуща мета, ясна попереду дорога, щасливий момент історичної спокуси почувати себе вільними серед вільних, — не в рабських поклонах, не з рабською пригніченою думкою, а з блиском очей, щасливою усмішкою, тверезою думкою творити демократичне суспільство.
…Московська бюрократична демократія закінчується там, де починається територія України, де українці виборювали упродовж багатьох століть і виборюють по нинішній день право українців на незалежну самостійну державу і культуру. Зрештою, таке право виявляли усі сусіди і близькі Україні народи, які на власній шиї відчули мотузок інтернаціоналізму, що нав’язувався впродовж ХХ століття стратегами Москви.
Немає підневільної волі — як немає підневільної дружби. Ніхто не замінить батька і матір. Спершу захопити чужу територію, заполонити автохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим «братам» волю і диктувати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний характер, — ось віковічна внутрішня і зовнішня політика нападників, в першу чергу імперської Москви, стосовно України.
Українців треба примусити полюбити стиль підневільної залежності, — цього силовими методами домагалися від України кремлівські автократи. З більшовицькою затятістю вони виробили найпідступнішу, найжорстокішу систему впливу на людську свідомість, не церемонилися з нацистсько-більшовицькою жорстокістю знищувати мільйони невинних людей, відправляти їх на муки в концтабори, і про це уже написано немало різними мовами. Адже мали московські «лицарі демократії» мету — знекровити поневолену націю, вбити і викоренити найменший вияв людської волі і спротив рабській покорі. Чи не є це нацизм?! Була ця мета цілеспрямованою. І здійснювалася системою витонченої ленінсько-марксистської «наукової» демагогії про братерство культур, спільний народ, спільну колиску слов’янських народів, дружбу поневолювачів з поневоленими.
Поєднання інтернаціоналізму з національною свідомістю — річ неможлива, розуміння цього свого часу вистраждав Володимир Винниченко, намагаючись служити радянській владі і вірячи в ідеали соціалізму. І зболений сумнівами, що його бажання увійти в контакт з Москвою билися як горохом об стінку, він писав: «[…] руський високодержавний націоналізм є ворог небезпечний… Руський шовінізм […] весь час вимагає від керівних центрів собі жертв українцями […]. Щоб бути справжнім інтернаціоналістом, треба, значить, перестати бути українцем, білорусом, грузином (а німцем, французом, англійцем і т. д. можна бути, будучи інтернаціоналістом, чи теж для цього треба бути руським?). Ось через те він і намагається весь час зробити з мене контрреволюціонера, ворога соціалізму та комунізму, він не вірить і не хоче вірити, що можна бути і щирим комуністом, і свідомим українцем»20.
Великодержавна модель імперії стара. Вона зводиться до красивого життя за рахунок визиску інших. Ця модель спрацьо-вує у вигляді баєчки про рай, який приносить завойовник підневільним народам. Найбільшою облудою, що її вигадала для українців радянська система, був трудодень. Москва з селян зробила рабів, аби легко корилися чужій волі; сильних волею, розумом чіпких згноїла в концтаборах і вивела породу довгоносиків. Москва домагалася знищити українське село як стрижень національної ідеї, коріння могутнього колись дерева — і це ціною неймовірних наруг, катувань, вбивств, насильницьких депортацій їй вдалося частково здійснити. Основа вільної незалежної України — відроджене українське село і щасливі, працьовиті селяни у ньому!
Московська модель «слов’янського базару» в культурі зрошена бацилою інтернаціоналізму, розмиває уявлення про рідну землю, перекручує об’єктивне буття народу в історико-культурному зрізі. Вона слугує тому, аби протягти думку, що культура Москви продукує первинне. Ідеологема «базару» на примітивному побутовому рівні важлива для ролі і значення московських «кавеенів», примітивних шоунад, сумнівної попси, панславістичних клоунад, євроазійських політичних мізансцен, а на глибшому аналітичному зрізі — це міфи про одну колиску, місію «старшого» і «молодшого братів». Культура Київської Русі однозначно приписувалася Москві, починаючи з ХІХ ст. Так народжувався панславістичний міф про виняткову місію Москви стосовно культурної еволюції «молодших братів». А щоб не рипалися, то усе, що не пасувало Москві, викорінювалося, затискувалося або перелицьовувалося згодом на московський кшталт, ставало московським, себто інтернаціональним. Звідси — офіційні оплески покручам, перевертням, хамелеонам та приниження, історичне замовчування, викривлене тлумачення сенсу життя патріотів, справжніх демократів, що в хронологічній перспективі винесли на раменах ідею незалежної України і самодостатнього розвитку культури її народу. Мазепа донині Москвою не прощений, а Петлюра далі залишився ворогом.
Амбіційний віщун Олександр Солженіцин чимало сторінок присвятив російсько-українським стосункам у галузі науки і культури. Була певна закономірність в його писаннях: що відчутніше вростання України в коріння власної державності, яка має — хочуть цього чи не хочуть наші доморощені академіки разом з кремлівськими — свої тисячолітні числення, то активніше «пророк-демократ» відстоював імперську тезу «слов’янського базару», то більшав його спротив до незалежності України. Ми повинні погодитися, що точка Солженіцина була реальною у координатах захисту імперської доктрини «єдіної і нєдєлімої».
Класичною в апологетиці «слов’янського базару» можна вважати брошуру Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що, як справедливо відзначила польська преса, ясно показала: Солженіцин стоїть на сторожі Всеросії. Каткови XIX ст., котрі вірно служили царю і поліції, у ХХ ст. набули якісної трансформації у подобі Солженіцина — повернути хід історії назад через шовіністичні ідеї імперської загарбницької політики. І це творилося наприкінці ХХ ст., готуючи ґрунт для покручів з України.
Перекручуючи об’єктивний розвиток історії та культури, Солженіцин виступив русифікатором чистої проби.
Він обґрунтував власні чорносотенні позиції в інтерв’ю журналові «Форбос», підсумовуючи враження від тих національних зрушень, що відбулися у незалежній Україні. За його спостереженнями, виявилося, що толерантна Україна загарбала автохтонні російські землі, в його розумінні — це 8–10 російських областей21. За Солженіциним Царство Польське і Фінляндія теж чисто російські.
Але глянемо далі, до чого добалакався Солженіцин. 25 мільйонів етнічних росіян (знову на світ виповзають арійські теорії про чистоту крові) за 24 години потрапили в становище «нєжєлатєльних іностранцев» — «в мєстах, гдє іх отци, дєди, прадєди жілі іздавна, даже с XVII вєка, іх прітєсняют в служєбном положєнії, подавляют іх культуру, образованіє і язик!».Ми бачимо, що брехня збаламутила пам’ять Солженіцина.
Що одвертіше виступав Солженіцин, то очевидніше ставало, що його слова з правдою розходяться. Процитуємо ще одну філіпіку святителя призабутої імперії, аби побачити, як залежало йому ствердити своє імперське пророцтво і переконати людей про націоналістичні амбіції українців. «Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, щиросердо бажаю усіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення (?) російських областей. І — не у вигляді «великої держави», на що українські націоналісти поставили ставку: вони очолюють і являють культ сили (? — О.Ф.), настирливо видувають із Росії образ «ворога», раз у раз проголошуються войовничі вигуки , і в українській армії ведеться пропаганда (?—О.Ф.) про неминучість війни з Росією. Великодержавний стан будь-якої країни спотворює обличчя народу і шкодить йому. Я ніколи не бажав великодержавності для Росії (і не бажаю Сполученим Штатам) — не побажаю і Україні. Вона не винесе навіть культурної задачі: у сучасних її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (утричі більше, ніж там етнічних російських земель — що це за арифметика у пана Солженіцина?) — і треба їх перевчати на українську? А саму українську піднімають на міжнародні висоти і потреби. Це задача — не для одного покоління».
Покручі з України вчилися у Солженіцина. Він у них за духовного батька, словом пророчим вів отару за собою. Куди хотів завести? Слід, на його думку, створити об’єднання в одну державу трьох слов’янських республік і Казахстану на додаток («а усі інші республіки — відпустити»). Врахуйте, яка термінологія: тримати і відпускати, карати і милувати, але коли йдеться про Україну, то краще не відпускати.
Москва створила для Росії чимало проблем. Вони зростали роками. Хоч як будете бити кулаком об кремлівський стіл, на добре не складеться. «…Повертаючись до росіян — доки не стануть автентичним суспільством, до тих пір ситуація не стане кращою. У Росії досі суспільство не усвідомлює, як може існувати демократія?» — інтерв’ю варшавської газети «Жечпосполіта» з відомим російським письменником Володимиром Биковським означило переконання інтелектуала про втрату росіянами шляхів до демократії, цивілізованих методів співпраці з іншими народами, і в процесі бесіди вияснилось, що для Росії «потрібний внутрішній психологічний перелом в кожній людині. Кожен повинен відчути себе громадянином, а не підлеглим цієї країни. На жаль, росіяни досі не відчувають себе громадянами, членами громадянського суспільства. Доки це не станеться, доки не народиться суверенне суспільство — жодних змін на краще у Росії не відбудеться»22. Погляди Биковського, звичайно, відмінні від позиції тих, хто виявляє намір «обустраивать Россию» під одну шеренгу слухняних, покірних.
Московська бюрократична ідеологема має давню, усталену позицію поглядів на Україну. Кожен за умов демократії може думати, як хоче, і що хоче, говорити. Але для американця є святим поняття прапора і гімну. Для німця, француза, англійця — теж. І для росіянина — сміємо думати, теж. Солженіцин відмовляє в цьому праві Україні, і стосовно цього він виступає як кремлівська офіційна сила. Але ми добре пам’ятаємо, чого коштувала Україні така сила.
Люди доброї волі в нинішній, сколиханий опозиційними рухами час, беруть до уваги компас розуму і віри. Як ніколи, це відчутно стало після чорнобильської катастрофи, в час югославської і чеченської трагедії, румунської профанації з добуванням золота, що спричинилося до загибелі усього живого на Дунаї й Тисі, в час тривог на Близькому Сході, екологічних катастроф у південно-східній Азії та США.