Вирушивши з Велян обезпеченим маршем ми маршували цілий день, з короткими тільки відпочинками і заночували недалеко Марбурґу. Дехто з нас оглянувся на марші за себе, на Словенію і її розбитий на різні групи народ. Ми залишили там могилу і Бог тільки знає, скільки таких могил ми ще залишимо на мапі Европи та світу, заки прийдемо додому.
Марш був важкий. Не всі з нас мали добру обуву, а магазини були порожні. Позатим ми вже мали досвід з офіційними харчами на німецькій території. Харчі для нас ставали дуже важливим питанням і велика частина уваги сотні була присвячена цій справі. Наша сотня ночувала серед залишених на поталу будинків, частинно спалених бомбами, але хлопці зуміли знайти закопані дві бочки смальцю і в якійсь недопаленій стодолі мішок яблук. Це були наші перші трофеї на новому марші. Наступного дня ранком рушили ми в дальшу дорогу, на північ і біля полудня дійшли до Марбурґу. Тут ми затримались в якійсь цегольні, де простояли три дні. Тут вже не було партизан Тіта, але зате його літаки бомбили і пражили кулеметним вогнем залізничну станцію і транспорти. Не знали ми як довго будемо стояти, тому наступного дня ппор. Трач забрав мене із собою оглянути терен та знайти місце на вогневе становище для наших гармат - на всякий випадок. Проходячи повз хат, де стояли дивізійні піоніри, несподівано зустрів я свого тіточного брата Івана. Перепросив я ппор. Трача на хвилину і затримався поговорити. Іван мав ранґу штурмана, а в Дивізії говорили "штурман не шаржа і коза не худоба". Посміялись ми обидва, він саме приїхав з Чех і не виглядав дуже відживлений. Я забрав його із нами, ми знайшли відповідні місця на гармати і вертаючись, казав я взяти із собою менажку. В нашій сотні наладував я йому повну менажку смальцю зі шкварками, а йому аж очі засвітились, мусів бути добре виголоджений. За цей смалець обіцяв він дати папірців до курення, принесе наступного дня, а папірців нам дуже бракувало, це був люксус на ці часи, а він привіз їх з Чех цілу велику пачку. Я до інтересів ніколи не був дуже добрий і цим разом не було інакше. Вночі піоніри відійшли на фронт і я обіцяних папірців до сьогодні не отримав, Іване!
Мушу зробити тут заувагу про своєрідний хаос, що почав панувати серед провідних німецьких кіл. Після війни я дізнався, що в час, коли Гітлер постановив битися до останньої краплі крови, Гіммлер почав таємні переговори з Альянтами за посередництвом Швайцарії та Швеції, поодинокі німецькі генерали також мали свої думки, одним словом німців огорнула розпач, зокрема із приходом большевиків на німецьку територію у зв'язку з цим, що росіяни почали виробляти з німецьким населенням. Цей великий хаос помітний був теж по відношенні до нас. Мені здається, що в той час в Німеччині вже не знала правиця, що робить лівиця. Тоді, коли німці потребували кожного озброєного вояка для оборони перед большевиками, несподівано прийшла вістка, що нас мають розброювати. Ніхто не подав жадних вияснень, але ми собі почали говорити самі, що їм певно зброя потрібна для їхніх частин, бо ми не "благонадійні" і таке інше. Але німці своє, а ми своє. Без зброї на чужій території ми не залишимося. Настрій пішов такий, що ми зброї не здамо. Деякі частини умудрювались зброю заховати, а інші просто вирішили не здати. Проте зброю чистили, на всякий випадок. Очевидно, до розброєння не дійшло і пізніше я дізнався, що поголоска про це вийшла від шефа поліції і Ґестапо з осідком в Любляні, на Словенії, бо він "не мав довір'я до слов'ян". Якщо його кваліфікації були подібні до кваліфікацій Еріха Коха в Україні, то я не дивуюсь, але дивуюсь режимові, що таких ідіотів наставляв всюди будувати свій "тисячолітній Райх" і ставлю під сумнів великодержавницькі здібнощі голови такого режиму, такої партії і такої держави.
Замість роззброєння, очевидно, прийшов наказ відмаршу на фронт. Марбурґ був досить сильно знищений бомбовими атаками, бо це був поважний комунікаційний вузол на півдні з виходом на Балкани і Альянти мали по цьому відношенні свої рахунки. Оминули ми скорим маршем місто Вільдон і на нашій маршовій дорозі наздігнали 13-ту сотню, яка йшла туди, куди й ми і мала становища в сусідстві з нами. Важкі сотні 13-а і 14-а приділено в тому часі до 2-го батальйону під командою штумбаннфюрера /майора/ Віттенмаєра. Перед нами на фронт прийшли 29-ий і 30-ий полки і вони нагальним ударом відкинули большевиків на сім кілометрів назад. Ми вже вмаршували у відбиті місцевості, цілком порожні від населення, яке евакуювалось поголовно на захід, перед приходом російських військ. Про наш перший час на фронті, куди ми прийшли 6 квітня 1945 року, на відтинку Ґрац - мадярський кордон дозволю собі тут вкласти спогад ппор. Трача а саме:
"Після того, як вся байка і з роззброєнням закінчилась, ми покинули Словенію форсовним маршем, на північ, до Австрії. Подорозі, 5 квітня, наздігнав мене вістун з наказом зголоситись в команді полку. Я зголосився у полковника Форстройтера, який наказав мені наступного дня ранком, з чотою протитанкових гармат ставитись до розпорядження другого курення під командою майора Віттенмаєра, який саме зайняв бойові позиції, нав'язав вогневий контакт з противником і зажадав підкріплень.
Забрав я гарматню чоту із собою, відлучився від маршової колони і подався в напрямку на Штайнбах, де знаходився другий батальйон. Після безперервного нічного маршу ми наблизились над ранком до фронтової лінії менш-більш на засяг скорострільного вогню. Я залишив гармати з людьми й кіньми під охороною хатніх забудувань, а сам подався до командного пункту куреня. Стрільці показували мені шлях і я віднайшов Віттенмаєра трохи більше нервового, як я сподівався, і він пояснив мені на мапі загальне положення та вказав на широку дорогу з лівого боку його відтинка, звідкіля він сподівався атаки совєтських танків. Ми вирішили зачекати до вечора, щоб війти у вогневі позиції під охороною темряви.
- Я тільки пригадую вам, на всякий випадок, що наші 3,7 сантиметрові пукавки надаються тільки до чемного стукання в танки з проханням дозволу війти до середини.
Віттенмаєр скривився, ніби сміх.
- Я знаю, я знаю. Все, що я від вас очікую, це скріпити трохи духа моєї піхоти, а позатим навіть чемне стукання до танків трохи прискромить їх розмах, ні?
- Якщо вони їдуть з пляшками в руках, як звичайно, то ні, бо вони навіть не запримітять нашого стуку.
Так як ми договорились, після дня, що перейшов на фронті спокійно, вечором ми зайшли у вогневі позиції. Піхотинці усміхались до нас, не знаючи, що ми тут прийшли тільки на параду. Але наші гармати із розкладеними гальмами, замасковані зіллям та кущами виглядали на віддаль дуже бадьоро і піхота вже не лякалась далекої перспективи цієї широкої, відкритої дороги, що вела із сходу, з большевицької позиції, на захід, просто через наші становища. Стрілецькі сотні за дві попередні ночі встигли вже глибоко заритись в землю і за дня мусіли сидіти дуже тихо, тому, що ворог займав домінантні узгір'я на сході і бачив перед собою всю фронтову полосу дуже виразно, ще до того в світлі сонця, яке до полудня світило нам у вічі.
Дня 7-ого квітня 1945 року ми активно включились у фронтові дії. Другий Курінь був скріплений ще чотою піхотно-гарматної сотні ппор. Євгена Шипайла, який стояв недалеко від нас із своїми двома гарматами, однак запас його муніції був раціонований, бо це вже був шостий рік війни і це був далекий південний відтинок фронту, тоді, коли німці збирались рятувати Берлін за всяку ціну.
Большевики знали вже, якою зброєю володіє наша лінія, бо на віддалі 1200 метрів від нас дозволяли собі безлично на свобідний рух, "променаду" маршових і транспортових колон. Це була якраз границя засягу моїх "пукавок". Ця безличність нас дратувала. Віттенмаєр був занепокоєний, бо як командир відтинка і куреня, на ньому спочивала відповідальність за його долю, а ворог тимчасом на його очах робив собі насміх! Поговорив я з Віттенмаєром трохи, вернувся до нашої позиції і наказав підтягнути першу гармату до самої передньої точки піхотних становищ, де знаходилась дерев'яна стодола серед зелених дерев і це все давало незлу оптичну охорону. Під охороною цього будинку вбудували ми гармату і становище, примірили все якслід і ще до того мусіли забавляти нашу піхоту.
- А що то ви, б'єте на Москву?!
- Добре міряйте там, де мавзолей Леніна, а парніть його в с…у!
- Слухайте, а ви маєте набої…?! - питав якийсь мудрагель.
- Бийте яблуками, як не маєте!
Але ми преспокійно наміряли гармату і я кивнув з-поза мого далековиду: вогонь. Піхотні підстаршини також приглядались фронтові противника. Там саме маршувала якась група вояків по своєму призначенні. Наша пукавка гримнула в саму середину. Колона розлетілась, як стадо сполоханих курей.
- Диви, диви!! - потакували піхотинці. - Вони таки тікають!!
- Гей, бийте більше!! - радили нам збоку. Нам не треба було радити. Ми стріляли швидким вогнем і по противному боці фронту всякий рух тепер завмер. Большевики вже не парадували нам перед носом. Віттенмаєр затирав руки.
- Ех, якби так у нас пару танків…!
- Ех, - кажу я, - якби так у нас не одна, а сто дивізій…!!
- Вас?!
- Якби так не одна, а сто українських дивізій, билися б ми сьогодні не в Австрії, а в Узбекістані!
Віттенмаєр потряс головою тільки, не сказав нічого. Очевидно, нам не обійшлося так легко. Про цю стодолу большевики знали теж. І в них були важчі гармати, як у нас, це певне. Після нашого обстрілу заговорила їхня артилерія і одне стрільно експлодувало так близько нашої пукавки, що зранило нам стрільця і пошкодило гарматку, про що пише десятник Роман Лазурко у своїх спогадах. Так пройшов цей день на фронті, весь час у нервовому напруженні, весь час у свідомості, що у нас немає відповідної зброї і виряду, щоб переможно стримати загальну ворожу атаку. Це не був фронт з Сорок Першого року, коли німецька армія мала ініціятиву у своїх руках, мала духа і чула, що перемога можлива і близька. Спали ми на зміну за дня і в ночі, так, що завжди якась частина обслуги при гарматі була свіжа й відпочата, як прийде гарячий час.
Наступного дня, 8-го квітня, вже на світанку противник відкрив сильний гарматній і ґранатометний вогонь по всьому відтинку нашого куреня. Вогонь не був цільний, але траплялись прямі поділи в самі окопи, де стрільна розривали і шматували найближчих стрільців. Ціла піхотна лінія відступила з-під прямого обстрілу назад, залишаючи терен безлюдний і приглядаючись, як большевики далі рвали порожні окопи своїми сальвами. Нам годі було відступати із гарматами під ворожим вогнем, і ми лежимо. Барабанний артилерійський вогонь нагло припинився і на полі зароїлось від ворожої піхоти у нагальному наступі. З нашого боку починають падати поодинокі цільні стріли. Піхота підсувається звільна назад до своїх становищ із поза-фронтових маневрів. Дивлюсь, а прямо на нас біжить ворожа пробойова група, сіючи перед собою автоматичним вогнем, за нею зараз же підтягають ворожого скоростріла. Думаю, якщо цей скоростріл зайде в позицію, то вся наша піхота, що ще на полі, за нами, попаде під його смертоносний вогонь, майже без прикриття. Пристанувши за вуглом хати, я уважно прицілився до ворога, що вже наблизився на віддаль, з якої можна було пізнати азійські черти облич. Оглянувшись, побачив я ппор. Шипайла і десятника Р. Лазурка, що хоч сам артилерист, але справно володів ручною зброєю. Е, я не самий тут залишився, думаю, друзі мої зі мною! Не знаю, що сталося, але я усвідомив, що біжу вперед з автоматом в руках і мій автомат цокотить, а люди падають передо мною, якби їх хто скосив. Раптом кінець. Автомат втих. Нема набоїв. Кинув я ним об ворожі голови і двома стрибками добіг до кулемета, якого ворожі бійці покинули, відплигнувши назад. Повертаю кулемет за ними і залігши за ним, сиплю, аж земля порохом дрижить передо мною, Не знав я тоді, що в тому власне моменті мій власний товариш зброї мало що не відібрав мені життя. Ппор. Угрин саме підбіг з піхотою і побачивши ворожий кулемет в дії, змірив до мене свого автомата і тільки в останній секунді натискаючи вже на язичок, запримітив мій однострій і мене. Розказуючи мені про це опісля, він ще довго не міг прийти до себе із зворушення. На цілій лінії знялись оклики "слава!". Частини Другого Куреня відбили большевицький наступ і уміцнили свої становища. Я теж сказав собі в душі "слава Богу", все скінчилось гаразд. Стрільці допомогли мені притягнути здобутий кулемет до нашого гарматнього становища. Нещастя хотіло, що вкоротці після того, демонструючи нашим стрільцям дію ворожого кулемета, я став жертвою захованого ворожого снайпера. Вечором того ж дня, їдучи до польового шпиталя, я вступив до штабу Полку, де мене зустрів полк. Форстройтер словами:
- Ґут ґемахт!
При тому повідомив мене, що майор Віттенмаєр переказав йому все телефонічно та що ініціятиву протинаступу приписав моїй скромній особі. До Полку я вже більше не повернувся, бо кінець війни застав мене в Кляґенфурті в шпиталі, в південній Австрії. Ппор. Барабаш повідомив мене вже листовно з Ріміні, що в часі мого перебування в шпиталі, до Полку прийшов наказ Дивізії про нагородження мене Залізним Хрестом за протинаступ під Штайнбахом."
Стільки з уст ппор. Трача про наш протинаступ під Штайнбахом. Цей протинаступ, хоч по своєму значенні невеликий в перспективі всього східнього фронту, все таки показав нашим незагартованим рекрутам, що не такий то чорт страшний, як його малюють і що большевики тікають від вогню далеко скоріше, як ми собі уявляли на духа переможної армії. Не усвідомляв я тоді, що вся перемога цієї армії полягала у жахливих людських втратах, у впертості атакування без огляду на людські жертви, звичайно без великих, розумних тактичних маневрів чи стратегічних операцій. Совєтська армія це був паровий вал, чисто так, як колись царська і ніщо в тому способі воювання не змінилось. До цього треба тільки звикнути і наладнати добру доставу муніції. Звичайно це вирішує бій з большевиками. Але німцям всього вже бракувало на фронтах війни: літаків, танків, муніції і нарешті й сил…
На спорожнених від людей господарствах тут і там можна ще було побачити корови, свині, кури, гуси, значить ані "ваньки" ані наша сторона не вспіла ще всього з'їсти. В одній стодолі знайшов я большевицький харчовий мішечок, а в ньому жменю волоських горіхів, окраєць чорного хліба і калитку з мадярськими пенґе-ами та вервичку, яку маю із собою до сьогодні. Після відпочинку та підкріплення відмаршували ми на лінію до місцевості Штайнбах. В селі залишилась перша чота під командою ппор. Трача, а решта сотні із сотенним Гансеном і ппор. Барабашем пішли в окопи на окраїни села, на східній стороні. Цю частину сотні буду дальше називати групою ппор. Барабаша, бо Гансен вже з перших хвилин на фронті стратив цілком голову, попав в депресію, став пити, що попало, найбільше дешеве австрійське вино, а всю команду над цією частиною сотні передав ппор. Барабашеві.
Таки ще цієї ночі вкопали ми обидві наші гарматки провізорично, бо терену ми ще не знали і не знали поля обстрілу. Большевики обстрілювали нас всю ніч крісовими світляними кулями, виглядали як святойванські мушки, тільки свистіло нам зловісно над головами. Ранком витягнули ми гармати і пішли в північно-західню частину села і тут дістав я свій перший бойовий наказ, хоч я командував другим роєм і на мою думку ця почесть повинна була припасти першому роєві під командою десятника Стаха Ільницького, але хто там на фронті ставить питання? Наказ і все. Маю взяти свій рій, одну гармату і заїхати у вогневе становище біля хати, яка стоїть над потічком. Наші коні далеко позаду, для безпеки від ворожого вогню, треба тягнути гармату руками. Стрільці пріють, тягнуть гармату по зоранім полі вниз, а мені в голові тільки одна думка: а що буде, як нам треба буде міняти становище? Як ми витягнемо її нагору по цьому болоті, не знаю. До того ще терен цілком відкритий. Чорні думки не дають мені спокою. Я вже маю таку натуру, що люблю знати свій наступний крок після того, що роблю тепер. Кажуть, що так грається в шахи, ні? А тут мені годі було уявити собі, що станеться з нами і гарматою, коли під ворожим обстрілом прийдеться міняти становище… Дотягнули ми гармату і окопали в становищі за вуглом хати, маємо охорону хоч з одного боку, від хати, жадної іншої охорони немає, немає кулеметної охорони цілком, тільки десь подальше за горбом захлинається короткими серіями МҐ 42, "пила Гітлера" як його називали, а большевики звали його чомусь "електричним пулємйотом", може тому, що стріляв дуже швидко, але й витрачував страшенні гори амуніції. Він був добрий проти змасованих совєтських атак, тоді він робив страшні спустошення в їхній піхоті. Але цей кулемет надто часто замовкав і кожний раз була у мене думка, що він пішов кудись геть і з ним вся наша оборона. На захід від нас, на потоці стояв високий млин і в ньому залишились большевицькі снайпери, які дошкулювали нам своїми поодинокими пострілами, але не могли нам нічого зробити, бо нас охороняла з того боку хата. Чотовий вислав звечора один рій, щоб прочистити цей млин, та цей рій попав під сильний автоматичний вогонь і мусів відступити без успіху і на щастя без втрат, а снайпери дальше забавлялись із нами. Чому ми цього млина не рознесли протипанцирними, або запальними набоями, не знаю; були б ми це зробили, були б запобігли пізнішому нещастю. Але на фронті часто так буває, що малі недогляди виростають у великі клопоти. Я думаю, що цей млин мав і зв'язок по радіо з большевицькою лінією і в ньому напевно був їхній спостережний артилерійський пункт. Вкопавши нашу гармату у вогневе становище я отримав новий наказ: знищити ворожу гармату, що стояла окопана направо від млина, на горбочку, але чомусь мовчала цілий час. Я приглянувся їй через далековид уважно.
- Я думаю, що це не гармата - кажу.
Приглядаються мої стрільці, важко вгадати, виглядає як гармата. В порядку, спробуємо. Повертаємо нашу гарматку, калькулюємо віддаль, даємо стріл - закороткий. Перший стрілець Сімєнчиков націлюється наново, вогонь! Попав у саму гармату, тільки це не гармата, це просто "шайн-штеллюнґ" /фальшиве становище/. Це не жарти, думаю. Висилаю вістуна до чотового Трача із звітом про знищення "гармати", про те, що ми весь час під обстрілом ворожих снайперів із млина і про те, що я не маю жадної кулеметної охорони на випадок піхотної ворожої атаки, що терен навколо мене цілком відкритий і я маю намір відтягнути гармату із становища, яке ми вже й так виявили нашим стрілянням до ворожої "гармати". Пізніше може бути запізно і можемо втратити гармату. Вістун прибігає назад із ппор. Трачем.
- Свате, чого робиш паніку, тримай становище, доки не зміню наказу - каже мені задиханий чотовий.
- Я не роблю паніки - кажу йому спокійно, - гляньте самі навколо. Тепер ще темно, що буде вдень?
Біля полудня прийшов очікуваний мною горіх. Большевики притягають свою протипанцирну гармату, яку ми називали "рач-бум", бо одночасно було чути випал і вибух. Ми бачимо їх як на долоні, щоб їм перешкодити посилаємо стріл за стрілом, але дарма: наша пукавка туди не доносить. Ех, якби так сімдесять-п'ятка! Рознесли б ми ворожу обслугу одним пострілом! А так мабуть вони зроблять це із нами. Але вони також не знають, що ми ще маємо в запасі і поспішно ставлять свою гармату в позицію - на наших очах! І через пару хвилин ми під обстрілом. Їхній перший стріл закороткий, другий задовгий, третій паде недалеко нашої гармати. Летять відламки, перший стрілець Сімєнчиков поранений в око, другий стрілець поранений в плече, один більший відламок перебиває колесо нашої гармати. Вона перехиляється набік, вже нею цільно стріляти ніяк не можна у бойових умовинах. Ще один стріл паде в нашу сторону, але чомусь пішов їм боком, нешкідливий. Большевики мусять мати доброго спостерігача в млині, бо вже відтягають свою гармату, - зробили своє діло. А ми дивимось на нашу гарматку-каліку… З чим прийшли ми на цей фронт в Сорок П'ятому…?
Заховані за хатою даємо першу поміч пораненим, перев'язуємо рани і відсилаємо до чоти, а далі до шпиталя. Ппор. Трач дібрався на наше становище і я тільки дивлюсь на нього. Не хочу нічого говорити, сталось це, чого ми лякались. Люди поранені, гармата підбита, тепер, за дня, у відкритому терені ніяк забрати її не можна, треба чекати вечора. Вже добре з-полудня. Ми заховані за хатою, в нашому становищі з немічною гарматою, сидимо як горобці на даху, не знаючи, коли на нас нападе ястріб. Тільки наші вартові слідкують за околицею. Навколо тишина, чомусь замовк і МҐ 42 на узгір'ї. Погода прекрасна, тепло, цеж 7-е квітня, вся природа збудилась із зимового сну до нового життя, а тут на кожному кроці чигає смерть, що й не знати, чи чоловік проживе наступну годину, що за парадокс!
Большевики просиділи весь день також тихо, якось не видно руху по їх боці і не стріляють дуже, а так тільки дають знати, що вони є на своїй лінії.
Починає сутеніти. Ми дістали наказ відійти назад. Робимо перші готування до зміни становища. Під перебите колесо гармати підклали ми сильного кола, якого найшли біля хати і так підперши гармату починаємо відворот, дуже тихо, щоб ворожий дозір нас не почув і не зміркував, що ми залишаємо це висунене становище. Цілий мій рій працює в поті чола, всі команди подаю шепотом, в майже абсолютній тишині. Одні тягнуть підбиту гармату, інші пхають ззаду, ще інші піднімають кіл, щоб легше було тягнути цю біду. Малий калібер, але важка і незручна в такому терені. Намучились, попріли, заки дотягнули її до саду. Поставили гармату біля іншої хати, на новому імпровізованому становищі, стріляти від біди можна, але вцілити годі. Почули голод, ой, як здалася б кухня з теплою вечерею, від ранку ще нічого не їли, а ранком попили тільки ячмінну каву. Та правила війни цілком інші, Наші мрії не мали там місця. Почалась вечірня і нічна оркестра. Большевики посилили свій обстріл із всіх родів зброї, фронт аж горить, що вони думають робити, не маємо поняття.
- Чуєте, пане десятнику…? - каже один із стрільців біля мене.
Слухаємо уважно. Є, чути виразно цей протяжний рев, немов з сто горел диких та ще й навіжених звірят.
- "Катюші"!
Це совєтські ракетниці. Німці свої називали "небель-верфер", совєтські цілий німецький фронт називав "катюшами".
- Під дерева! - кричу до свого роя. - Стояти спокійно, ані руху!
З теорії знав я, що набої до "катюш" такі, як до ґранатомета, по вистрілі вибухають на всьому, що тільки зустрінуть по-дорозі, навіть на стеблинці трави. Треба стояти спокійно під якимсь густим деревом і не рухатись, борони Боже бігати навколо під осколками. Станув я під кріслатою, старою яблунею, притулився до неї, як до найдорожчої дівчини, над головою груба галузь, на голові шелом і його разом з головою втягнув я між рамена і силою волі стою на місці. Мій рій бачить, що я стою, стоїть і собі між деревами. Навколо почалось наше пекло, Зриви, зриви, до божевілля, без кінця. Стою і молюся і сам не пам'ятаю, чи молився за спасення, чи щоб радше згинути і не бути пораненим, я дуже не хотів чомусь бути раненим. А набої рвуться по дереві, над самою головою, здається, навколо, на дахах хат, на грядках, на інших деревах» Під цим вогнем ми простояли майже дві години і так нагло, як він прийшов, так нагло вірвався. Настала тиша. Перекликуюсь з моїми стрільцями. На щастя, чудом, ніхто не поранений, всі здорові. Одному тільки зачепило ногу, розтяло шкіру, другому треба було в хаті скинути штани і витягнути пару осколків із місця що його цісар накриває штанами, як говорили у нас дома.
- Не мало де тебе парнути, та в задок?
- Це тому, що я наставив його на них, пане десятнику!
- Ну, чорт бери, ліпше, як в голову, ні?
Дахи хат побиті, ходимо по черепках, що лежать як град навколо, одне стрільно попало на дах нашої стайні з кіньми. Заглянув я туди. Там вже наші конюхи господарять,
- Ну чо сі трісеш, вже по всьому, не такий чорт страшний як го малюють, їж, їж, зараз ти води принесу.
Коні дійсно трясуться, мимоволі шукають доторку до людини, голови тулять, як діти, щоб тільки близько людини, щоб безпечніше. Голос їх найкраще заспокоює, спокійний людський голос, повний довір'я і опіки. Починають їсти, це добрий знак, заспокояться,
Пізно після півночі приїхала кухня. Роздали швидко гарячки обід. Боже, як нам смакувала ця горохівка із салом. Кухня скоро від'їхала, бо "забава" ще не закінчилась. "Катюші", що скінчили з нами, згідно із совєтським фронтовим звичаєм змінили становище і тепер били по сусідньому лісі, направо від нас. Не було нам спання, сиділи й гуторили до ранку. В цьому лісі стояла якась німецька частина, швадрон якоїсь кінної дивізії. Німці нервово не витримали під цим вогнем, попали в паніку. Наступного дня я був в цьому лісі. Ліс рідкий, за німецьким стилем посаджений до рядочка, самі смереки дуже молоденькі, як ялинки, тільки замість прикрас і паперових ланцюжків - там висять кишки, там знов лежить окремо голова, як обірване з ялинки яблуко, там діточі іграшки: діравий шелом, перебитий кріс, там "паяц", розкинувши широко руки, молоденький, русявий, задавлений в небеса своїми шкляними очима, тільки з лівого боку, на виску струмочок засохлої крови. Ось де лежать молоді сини молодих ще матерей і хто там дбає! Тут "катюші" мали правдиве жниво. Пригноблений вернувся я до чоти. Яке щастя мали ми під час цього обстрілу!
До лісу підтягнули ранком 29-ий Полк, тепер ми з ними сусідуємо, але з лівого боку порожнеча, не маємо з ніким зв'язку. Ще раннім ранком зайшов до нас з передової позиції ппор. Барабаш, у нього від цієї канонади є кількох убитих і кількох поранених, але хлопці держаться. Поранених ще вночі відіслав назад, а убитих ховатимуть зараз же на площі, серед села. З інших частин вже теж привезли убитих, копають вже братню могилу. Ще одну могилу, на чужині…
Хата, яку я зайняв із своїм роєм, належала мабуть до багатих людей. Прийшовши, застали ми в ній маленького на зріст, дуже старенького дідуся-німця, що заходився біля господарки. Він був до нас дуже гостинний, може із страху перед большевиками, повідкривав нам спіжарні повні конфітур, маринованих грибів, огірків, трохи муки, зернят із соняшника, в пивницях знайшли ми мост, в стайні дві молошні корови і свиня, якраз добра на заріз. Хліб ми мали свій і до нього пригодились нам конфітури та гаряче свіже молоко. Цілий день большевики обстрілювали нас розривними кулями /дум-дум/, а що навколо нас стояли овочеві сади, ці кулі розривались то до пнів то до галузь із неприємним тріскотом, часом здавалось, що большевики в селі і стріляють з-за вугла, зокрема вночі було неприємно і наші вартові полохались досить часто. Так пройшов нам день 7-ого квітня, наш перший день на фронті.
Вночі нам не дуже спалось, бо нервові всі такі, очі клеяться самі, але щонебудь хтось заговорить, хтонебудь зайде в хату, зараз чоловік на ногах, така непевність. Хотілося б змінити хоч сорочку, але наші наплечники далеко позаду, в тросах, ноги немиті, докучають, сверблять а то й печуть, немає часу зайнятись ними, бо ануж щось станеться і тоді куди босому бігти?
Прийшов день 8-ого квітня, 1945 року. Це був для нас пам'ятний день. З самого ранку фронт озвався рясною стріляниною, і нам таки зараз же большевицький снайпер забив нашого німця-дідуся. Поцілив в саму голову, дідусь тільки легенько присів, а потім, ніби втомлений, по важкій дорозі життя, притулився до своєї рідної землі. Ми його так і поховали в його власному саді.
З фронту вістки. Большевики пішли в сильний наступ, витиснули після завзятого бою з першої лінії 13-ту сотню, витиснули нашу, 14-ту, далі цілий Другий Курінь. Видно поодиноких наших стрільців, які пробігають між будинками, залягають, відстрілюються, інші біжуть, тоді ці залягають і так криють відворот своїх товаришів, напереміну. З рештками своєї чоти перебігає ппор. Барабаш, мій кріс криє його, дивлюсь, хлопці стріляють спокійно, до цілі, вже освоїлись, відступаємо ми під натиском автоматичного та кулеметного вогню, стрільці ппор. Барабаша тепер криють нас, придалися б кулемети, але ми їх на жаль, не маємо. Большевики вже в селі, чути їхнє переможне "урррааа", звучить дико з цих азійських пащек. Чомусь мені прийшло на думку, що так мусіли почуватись наші дружинники над Калкою чи Каялою. Стріляють на нас вже з-поза хат, з-поза дерев, кидають в наш бік ручні ґранати, але не досягають нас. Відступаємо помалу, ослони досить, стріляємо в кожну видну ціль, бачимо, як падуть большевики від наших пострілів, але вони не дбають, може п'яні. Сунуть вперед, прямо на нас. Залишили ми село і зараз же за ним, біля мурованої каплички приклякло нас трьох, ппор. Трач, ппор. Шипайло і я. Шипайлова сотня у відступі, але він йшов позаду і тепер від неї відтятий куснем чистого поля. Під ослоною муру цієї каплички б'ємо рівно по селі, просто нас, прикриваємо відступ тих, що тепер на чистому полі. Раптом з-поза однієї хати виривається дебелий червоноармієць, біжить, не бачить нас, біжить і сіє з автомата перед себе, як навіжений. Ми всі три змірили, впало два стріли, большевик лежить, не рухається. Я перший біля нього, не зважаючи на ворожий вогонь із села, привидівся мені рідний брат, серце мені похололо. Паду біля нього, повертаю лице, ні, це тільки привид, цілком чужа мені людина, на ньому сірий, вже добре принищений однострій, фуфайка, а на голові шапка-вушанка, з-під якої тече кров і ціпеніє на лиці, друга рана на грудях. Витягаю з його нагрудної кишені жмут паперів:
Ткаченко, з Одеси… Таки брат. Бідний одесит, аж в далекому Штаєрмарку знайшов собі смерть не за свою справу, не за свою волю, та зі своїх рук… От, доля. Якось мені дивно і легко, що я не стрілив до нього, хоч я розумію, на розум, що на фронті немає вибору, він же стріляв до нас.
Решта нашої сотні відступає із села, з нею йде сотенний Гансен. Побачивши мене, каже йти з собою. Блідий, нервовий.
- Маєш папіроску? - питає. Я дав йому, у нього пальці дрижать.
Не відходимо далеко. Залягаємо на полі, переладовуємо зброю і слухаємо большевицького "урррааа" в селі. Ціла наша лінія на полі залягає. Ми тільки чекаємо. Гансен не командує, командує Трач. Большевики показуються між хатами і раптом ціла наша лінія б'є сальвами. Вогонь цільний. По нашій лінії несеться грімке "слааа-вааа" і ми всі, як один зірвались вперед. Біжимо навипередки, назад між ці хати, прямо на ці косоокі обличчя. Стріляємо на бігу. Десь з-боку б'є совєтський кулемет, але не бачу, щоб наші падали. Вбігаємо в село, не знаю, що нас напало, йдемо вперед, як вітер, большевики тікають, б'ємо їх з-поміж хат, в садах і огородах, бачив я, як один прицілився до нашого, я стрелив на бігу, большевик пустив кріса і зловився за груди. Я минув його, як він ще падав, совєтський кулемет справді б'є, але не в наш бік, а за большевиками. Тут і там лежать наші трупи в селі, большевицьких значно більше, біля якоїсь хати невелика група здалася, стоїть з піднесеними руками. Ми вже на краю села, відбили, поодинокі большевицькі бійді чмигають полем від нас, на схід, деякі стрільці попідпирали свої кріси і стріляють за ними в ціль, як за зайцями.
Біля здобутого совєтського кулемета стоїть ппор. Трач, спітнілий, змучений. Побачив мене і на все горло:
- Свате, ти чого мене лишив, побіг з Гансеном до заду?
- А-а, кажу, - Гансен взяв мене з собою, хотів дуже курити!
- Під час бою!
- Під час бою. Він трясеться, як дитина.
Трач показує кулемет.
- Здобули. Це скоростріл Ґорюнова, зараз будемо вчитись стріляти з нього, це наш трофей, буде нам на охорону.
В селі втихає. Ми назад на лінії, большевицький наступ відбитий і зліквідований. Ппор. Трач взяв мене, Стаха і кількох стрільців, понесли ми цей здобутий кулемет на горбочок, ппор. Трач сам лягає біля нього, показує, як закладати ленту, як стріляти, маємо ще шість лент з набоями до нього, досить на нову атаку. Ми горді на цей трофей, тільки не знаємо ще, скільки він нам коштуватиме. Чотовий пояснює:
- Це є скоростріл Ґорюнова, як бачите на колесах, як старий Максим, але вже без водного, а з повітряним охолодженням…
Ппор. Трач сам кладеться на землі біля кулемета, йому на землю кластися, так, як іншому сідати на крісло, може й тому він так любив навколо себе нас класти на зeмлю, показує як ладувати, як розладовувати і чорт його знає, де він цього навчився, і як він цим стріляв вже за большзвиками. Пускає коротку серію із трьох набоїв, десь на схід, на всякий випадок.
- Зрозуміло? - питає і кладе двох стрільців та наказує виравляти; ще добре вони не поклались, як паде гострий стріл.
- Снайпер!! - кричу.
- Свате, не роби паніки - озивається ппор. Трач і раз йому те з панікою не вийшло. Паде другий стріл, ппор. Трач скрутився з болю і крізь зуби сичить:
- К чортам…
Кількох з нас залягло, розглядаємо можливі пункти, щоcь ворушиться на далекому дереві. Посилаємо туди низку стрілів. Дехто далі бавиться із снайпером, а нам треба рятувати чотового. Куля поцілила, нижче клуба, пройшла через м'язи, виглядає що не рушила кости, рана здається легка, "гайматшус". Чотовий пробує йти самий, але штани насякають кров'ю. Робимо перев'язку і відпроваджуємо його до хати. Прибігає санітар, засипає рану дезинфекційїіим порошком, перев'язує справно наново. Чотовий надробляє міною, але видно, що терпить, перед вечором дістає гарячку, ходити вже не може. Санітар відвідав його вечором вдруге, закаження, треба негайно до шпиталя. Може куля була затроєна, хто знає. Чотовий скликає нас, всіх своїх підстаршлн на останню відправу і дає нам припоручення.
- Ти, свате, - каже до мене, - перебираєш чоту.
- Видно, що поручник гарячкує - кажу на те. - Стахо-леґіоніста має більший стаж за мене і віком старший… Трач піднісся на лікті на ліжку.
- Свате, к чортам, багато говориш, це є наказ, не роби торговиці.
І впав назад, вичерпаний, додав ще тільки по хвилині:
- Тримайтеся усі разом, помагайте один одному. Гарячка помалу зростала і зростала. Пізнім вечором, коли вже добре стемніло, відвели ми ппор. Трача до підводи, яка мала відвезти його до шпиталя. Це було можливе тільки в темряві, бо дорога була в день під ворожим обстрілом. Востаннє потиснули долоні.
- Тримайтесь, хлопці - і вимощена сіном підвода повезла нашого чотового. Зустрів я його знов аж після війни, після мого виходу з полону, на станції в Мюнхені в 1946 році. Розказав він мені, як він утік із шпиталя невилікуваний, при наближенні большевиків, як добрив до Мюнхену, діставши по-дорозі ґанґрену і як ще довго опісля лікувався.
Питали вже мене мої товариші, а то й інші люди, що це таке "сват", у тому значенні, що його уживав ппор. Трач. Багатьом виглядає це на якесь близьке споріднення, чи вияв інтимности у відношеннях між ним і нами. Цілком ні. Ппор. Трач вживав цього слова звичайно в різкій формі, коли хтось чимось провинився. За нашого спільного перебування у війську я не питав його про це, але після війни, в цивільному житті вїн мені вияснив, що він самий добре не знає, але коли німці вживають розговірного слова "менш" /чоловіче/, то чому б нам не мати щось в тому розумінні, але щось власне, рідне. Ось і так він попав на слово "сват". Це йому - на його думку - спрощувало комунікацію з підвладними, зокрема, коли він хотів висловити своє невдоволення, а не робити цього цілком офіційно.
Підвода з пораненим чотовим від'їхала, а я із своїм новим клопотом залишався на фронті. Кожний, хто коли-небудь командував людьми в боях, знає смак цього тягару відповідальности за свої накази і не легко перейти над цим до дневного порядку. Досі я відповідав тільки за свій рій, я отримував накази, які треба було виконати і все, що я мав зробити, це виконати точно і добре. А тепер мені прийдеться відповідати за всю чоту і видавати накази, які виконуватимуть інші, і я ніколи не буду мати спокою, чи мої накази добрі, зокрема, коли будуть жертви. Якось ніколи не мав я нагоди спитати ппор. Трача, як він почувався, коли його накази виявлялись не завжди добрі, а тепер було запізно, не було кого питати.
Мушу тепер згадати, що я мав за собою тінь в цих передфронтових подій і самого фронту. Моя тінь мала прізвище Кулик. Не знаю точно, коли стрілець Кулик прийшов до нашої сотні, але це було все, тільки не жовяір. Мале, дрібне, однострій висів на ньому на подобу страха на ворони, але був інтеліґентний і прийшов до нас з ґімназії, просто із шкільної лавки. Всі ним поштуркували, всі з нього насміхались, а він тихо все терпів і зносив із стоїчним спокоєм. - Жаль мені стало цього хлопчини і я взяв його до свого роя, до якого він аж ніяк не підходив, бо у мене були самі рослі, здорові хлопи, до гармати, а Кулик міг на гарматі їхати і ми не відчули б ріжниі в тягарі. Кулик по-своєму потрактував це "перенесення" і зокрема моє ставлення до нього і хоч мені, як десятникові не належалась жадна обслуга в рою. Кулик став моїм "ординансом" з своєї власної волі і навіть проти мого бажання. Він приносив мені харчі, мив мою менажку і коли б я не оглянувся, він завжди був десь близько мене, цілком як людська тінь. Так його хлопці й прозвали, "тінь пана десятника". Важко було його витягнути на якусь розмову, дізнався я від нього стільки, що походив він з Поділля, мав багатих батьків і ходив до ґімназії. Полюбив я його, полюбив і цілий наш рій за його тиху і спокійну вдачу.
Із своїми важкими думками, після від'їзду чотового, лазив я по саду, на самоті, щоб якось із собою самим дійти до порядку бодай із цією відповідальністю, що так несподівано впала на мої плечі і запримітив я свою тінь, кільканадцять кроків за собою.
- Кулику, що ти тут робиш, чому не спиш?!
А він на це так тихо і ніжно, як тільки він умів говорити:
- Пане десятнику, хлопці зварили кілька курей, ходіть їсти, поки ще гарячий росіл.
Не зачепив мене малий Кулик, доки я до нього перший не озвався!
Де Ти тепер, Кулику, бо знаю, що з оточення вийшов цілий і живий, але наші шляхи розійшлися в пізніших подіях, може напишеш до мене…?
Пішов я дещо з'їсти і аж тоді усвідомив, що я був голодний. Росіл був неначе з готелю Ріца, кури, лиш пальці облизувати, а мені весь час по голові ходить моя журба із чотою.
Нарешті Стахо дивиться на мене з-понад своєї кістки і питає:
- Тобі що, мама вмерла? Будь веселий, на шлюбі всі веселі!
- На якому шлюбі…?
- Оженив'єс сі з чотою, чо сі не тішиш?
- Бодай тебе.
- Не журися. Ми будемо слухати тільки твоїх мудрих наказів, а дурні будемо пускати повз вуха, нікому кривди не буде.
Ніч тиха і тепла, на фронті тишина, тільки десь колись, для пригадки чути гарматні зриви. Обидві сторони помучені боєм, не можуть дорахуватись своїх, бо втрати були великі. Наші були значно менші, як ворожі, алеж їх цілі армії, а наших тільки одна Дивізія! Кожний стрілець рахується в нас за велику втрату.
Договоривсь я із Стахом, що він піде тепер спати, я піду в обхід наших позицій, пізніше збуджу його. Мені так було і добре, бо на самоті я собі легше міг дати раду із своїми думками, а мені до жартів ніяк в цю ніч не було. Завтра настане день, і що він принесе? Почнеться бій і вся чота глядітиме до мене за наказами, а я старшинських відзнак не мав і нехай хто каже, що хоче, свідомість цих відзнак дає у війську автоматично почуття влади і наказодавства, без них чоловік чується інтрузом не у своєму середовищі. Це власне так мені дошкулювало психічно. Позиція була в порядку. Вартові не спали, стріліьці зате хропіли, як діти по сіножаті. Провірив я позицію нашого здобутого кулемета, при якому трьох стрільців вже дещо підучились і вирішив, я, що якщо від мене тепер залежить, то я дещо спалю на нашому передпіллі, щоб ворожі снайпери не могли нам більше докучати і робити шкоди.
Вернувшись з обходу, розбудив я Стаха, який вже встиг перепочати трохи і не роздягаючись, поклався я спати та заснув кам'яним сном. Я не уявляв собі, що я аж такий змучений.
Вже стало на світ благословитись, як розбудили мене зриви ґранатометних стрілен. Не далеко від нашої позиції в селі був невеликий яр і в ньому стояв один наш ґранатомет. То власне він тепер посилав ранні привіти на ворожу сторону. Пострілявши замовк, певно хлопці змінили становище. Значить настав новий день на фронті. Вже 9 квітня, весна в повному розгоні, весна 1945 року. Хлопці вже повставали, видоїли корови, спарили молоко, хліб з конфітурами або смальцем, як хто любить, чота поснідала добре і здорово. Направо від нас почалась стрілянина з позицій 29-ого Полку, ми з ним стояли у зв'язку, але на ліво від нас тишияа, наше ліве крило висіло в повітрі. Це мені не давало спокою, ворог міг нас з цього боку заскочити. Поговорив я зі Стахом і послав в цю сторону сильну заставу із одним кулеметом МҐ 42. Фронт так собі пострілював то тут, то там, без якогось видного порядку. Десь біля десятої години ранку прийшла для підмоги нам друга залога з своїм ґранатометом. Привів її молодий, дуже вродливий юнкер, у парадній високій шапці, в новенькому однострою, видно, що просто з-під голки, дуже гордий на свій вигляд і на свій ґранатомет із залогою. Я глянув на його чоботи, бо вони звернули на себе мою увагу. Вони світились до сонця, можна було зачесатись до них.
- Це становище першої чоти 14-ої сотні? - спитав гордо.
- Ага - кажу. - Тільки не зрадьте нас.
- Як, не розумію?
- Ваші чоботи відбивають соняшне світло із сходу.
Він не знав, чи я жартую, чи ні, але глянув на свої чоботи, глянув ще раз на мене, нарешті вирішив, що щось тут неясно, то найкраще відійти. І він відійшов із своїми людьми в сторону яру, а хтось із моїх стрільців кинув за ним заввагу:
- Краще взяв би собі шелом на голову, тут не нарада, видно, що ще не нюхав пороху.
З млина снайпер дальше нам докучав і я постановив собі щось з цим фантом зробити. Ці несподівані поодинокі постріли денервували ціле наше становище.
Большевицькі ґранатомети біля третьої години зполудня стали намацувати нашу лінію піхоти. На це відповіли їм обидва ґранатомети з яру. Ми дивимось, як той двобій іде. Тільки двобій був нерівний, бо большевики мали далеко більше зброї, як ми. Прийшло мені на гадку, що добре було б, якби наш молодий юнкер змінив становище, віддавши близько 12 пострілів. Ворожі ґранати почали падати в наш сад і помалу, помалу наближались до яру. Хтось мусів керувати їх вогнем, певно з цього клятого млина. Не маю запальних набоїв, а то давно вже пустив би цей чортів млин з димом. Ворожі ґранати стали тепер падати в яр і раптом замовк один ґранатомет. Другий ще стріляв із цієї самої позиції і нагло після якогось вибуху в ярі і він замовк. За кілька хвилин з яру вибігла нишком обслуга першого ґранатомета і його ройовий проходячи повз мене, затримався на мент, давши знак своїм людям, щоб несли ґранатомет дальше.
- Лежать там в ярі… Ціла залога. Один вибух.
- Хто?
- Не знаю навіть його прізвища, не було часу познайомитись. Молодий юнкер, якраз прийшов перед обідом.
Пополудні, коли стрілянина вщухла, пішов я до яру. Підбитий ґранатомет перехилився у воронку від вибуху, а навколо неї вінком лежить ціла залога, так наче навіть після смерти бажали загородити ворогові дорогу до їх ґранатомета. Усі жахливо покалічені. Ворожа ґраната впала в саму середину залоги, зараз же біля ґранатомета. Не пощадила нікого, не пощадила і молоденького, "з-під голки" юнкера. Лежав він кілька кроків дальше, притулившись до стіни яру. Парадна шапка розрізана надвоє, неначе ножем і з великої щілини просякала кров і мізок. Очі мав закриті, лице спокійне, уста затиснені. Якраз надійшли санітети забирати трупів. Їхній підстаршина зайнявся документами і військовими бляшками убитих. Я відійшов помалу назад до своїх…
Вечір пройшов назагал тихо, але інстинкт мені підшіптував, що щось недобре коїться. Большевики мусіли б бути дуже дурні, якби ще тепер не знали, що наше становище дуже слабе і що наліво від нас немає нікого. Фронт не мовчав, але це була типова перестрілка, щоб сказати, що ми є, що не спимо. Так пройшла і ціла ніч. Жадних оперативних наказів ми не отримали, отже стоїмо на своїй позиції і тільки що вспіли попити трохи молока, як з усією силою озвався бог війни. На цілому фронті заревли важкі гармати, озвались ґранатомети, скоростріли, заговорили всі роди зброї, вітаючи день 10 квітня чорно-червоними зривами, клубами диму і свистом куль. Наша позиція ще не під вогнем. Вслухуємось у стрілянину, можна вичути її насилення.
- Б'ють по 29-ому - кажу до Стаха.
- І то добре б'ють. Це не пахне добром.
Над нашими головами свищуть тепер рясно кулі. Скорострільний вогонь має нас тримати при землі, щоб наступаюча піхота могла заскочити нас в окопах. На правому крилі наступ йде повною парою, але 29-ий Полк тримається, Ми виставили густий дозір, щоб знати, що діється. Раптом заблукана куля поранила біля мене стрільця Візночина. Його рам'я між долонею і ліктем розпорене, сильно кривавить. Нишком надбігає санітет, паде ниць біля нього і перев'язує йому рану, сам задиханий.
- 29-ий Полк не витримає - каже нам. - Там атакує хіба ціла дивізія. Поле чорне від совєтських трупів, але вони пруть наново. Наші не мають досить муніції.
Наш дозір дає знати, що на нашому передпіллі ворог. На мій знак підходимо до верхнього берега окопу. Є, сунуть на нас, стріляють перед себе густо, біжать громадами, не розстрільною, як ми вчилися. Наш кулемет за садом починає бити, є по чому, ціль аж за велика. Б'є наш трофейний кулемет, в нього тільки кілька лент, скоро не стане муніції. Прибігає стрілець від МҐ 42 по запасну муніцію. Бере все, що ми ще маємо, біжить назад до кулемета. Бій іде на всій лінії. Нарешті безнастанний мур людських грудей витісняє 29-ий Полк із його становищ, Тепер треба, щоб ззаду вдарили свіжі резерви, стримали б большевицький наступ. Полк відступає у порожнечу, бачу, як відступають поодинокі рої 13-ої сотні, видно вже і наших з 14-ої. Відступає з позиції і наш скоростріл, німецький, і залягав побіч нас, не має вже муніції. Наш здобичний вистріляв все, що мав, стрільці перекинули його в мулястий потік, зник у болоті, не видно. Біля мене, аж притулився, лежить малий Кулик. Очима зустрівся я із Стахом. Ця сама думка. Підриваємось і біжимо до наших двох гармат. Викручуємо ударники, щоб мати доказ, що гармата не до вжитку. Це вже найвищий час, за дві мінути большевяки будуть на нашому становищі.
- Кулику, сховай цей ударник добре в кишеню і махай назад!!
- А ви, пане десятнику, а ви?!
- Я тебе дожену, іди, іди, бо буде пізно!! Пішов мій Клик із стрільцями, що відступають, прикриваючись взаємно з-поза дерев і хат. З правого боку, де стояв 29-ий Полк на луці видно громади ворожої піхоти. Йдуть помалу, сіючи перед собою автоматичним вогнем. Хочуть нас оточити, відтяти нам відворот, приперти нас до стрімкої гори і там знищити. Їм до цієї гори ще 400 метрів, нам до неї ближче, але ми мусітимемо дряпатись на її стрімку стіну під вогнем з поля за нашими плечима. Пора вже й нам йти, бо буде дійсно пізно. Остання сальва і біжимо назад. Криють нас поодинокі стрільці своїм вогнем. Раз залягаємо, сальва, бачимо, як падуть від наших куль, біжимо знов. Село дає нам ослону і ми інстинктовно відчуваємо, що нам треба тепер відбитись від ворога хоч на сто метрів, якщо нам має вдатися відступ взагалі. Тому біжимо тепер як на перегонах, доки противник мусить брати приступом кожну хату, не знаючи, є за нею оборонці, чи нема. З-поза крайньої яблуні відривається мій Кулик, мені здається, що я зблід.
- Ти що тут робиш? Чому не з піхотою вже під горою!
- Я чекав на вас.
- Ходи, Кулику - кажу, - біжи передо мною і не оглядайся!
Так добились ми до краю села, тепер перед нами рівнина, невелика, але й цього досить, щоб попасти під ворожий обстріл, а вони муніції не жалують. Рівнину перетинає наш потік, мн можемо його використати. Залягаємо на мить, чекаємо на появу большевиків за нами. Є, йдуть, біжать, не знаючи де ми. Сальва, ще одна і пару з них паде, інші зникають. Підриваємось і тепер, що сили в ногах до потока, під охорону його берегів, порослих кущами. Не треба командувати, всі ми знаємо, що робити, вистане тільки глянути по собі. Без втрат добігаємо до спасенного потока, тут вже є більше наших, є і Стахо. Тепер потоком догори. Вода сягає вище кісток, в черевиках мокро стає, повно піску і маленького шутру, ми біжимо, аж вода трискає на боки з-під ніг цілими фонтанами. Ми знаємо, чому ми мусимо бігти. Це перегони за життя. Якщо ми не досягнемо тепер нашої гори перед большевицьким фронтом, прийдеться тільки станути плечима до плеча і вистріляти муніцію. Добігли, терен йде вгору, ми використали потік як краще не можна. Його кущі ховають нас від ворожої піхоти. Ми вже бачимо спасення. В половині гори, перед нами стоїть самітня хата, притулившись до стрімкої стіни, біля неї повно нашого вояцтва, значить ворог ще сюди не дійшов. Є надія, що вирвемось. Терен йде вгору, слизько у воді і в болоті, пісок натирає ноги, але це все не важне тепер. Важне досягти мети. Наразі наша мета - ця хата. Добігаємо до закруту потока, він скручує не туди, куди нам треба. Дремось тепер з нього на стрімкий беріг і на гору, хата перед нами, ще яких п'ятдесять метрів і будемо між своїми. Чую, що у грудях починає мені бракувати віддиху, серце розсаджує грудну клітку. Дряпаємось під гору руками і ногами, зброя оббиває пальці, але цього ніхто з нас тепер не чує. На хвилину мушу спочити. Перевертаюсь навзнак і так лежу, інші біжать повз мене. Моє тіло гаряче, змучене до краю. Але голова не дає спочити довго. Не приставай, біжи, бо пропадеш ні за цапову душу. З підніжжя гори доносяться тепер шум ворожого наступу, в погоні за нами. Останні стрільці повертаються, дають сальву, я з ними і знов рвемо догори. По-дорозі ще раз стріляємо поза себе і нарешті добираємось до цієї хати - а вона набита людьми. Бачу командира Другого Куреня Віттенмаєра, є інші старшини, але чого вони тут стоять, на що чекають?!
Повз хату немає як продертись, треба тільки через неї, але вікна заґратовані. Остання наша група вривається в хату, Віттенмаєр стоїть, як остовпілий, я дірвався до ґрати у задньому вікні і з всіх сил б'ю по ній машиновою пістолею. Ґрата стоїть, але машинова пістоля в моїх руках розлетілась на куски. Та біля мене вже Стахо, б'є прикладом кріса, раз, другий, третій. Ґрата подається. По хаті б'ють кулі, є вже поранені, большевики вже за нами. Вікно виходить на гору, видно, що шлях вільний і хата дасть нам добру ослону. Стрільці вибивають ґрати цілком, нарешті вихід вільний. Нащо вони чекали тут так довго, ніколи не буду знати. Тепер всі пруться разом, кожний хоче бути перший за вікном. Чую пронизливий крик Стаха:
- Куди преш, марш назад, перше ранені!!
Усе відступило, навіть Віттенмаєр зрозумів українську мову і хоч мав уже одну ногу у вікні, залишив це місце. Поки вони тиснуться туди, я взяв пару хлопців і до вікон, що йдуть в той бік, звідкіля ми прибігли. Підхопив я вільний кріс і ми при вікнах.
- А бийте добре, ми мусимо їх стримати!
Стріляємо під ослоною стін. Большевики пруться широкою лавою, але наші кулі роблять своє. Вся лава залягає, тулиться до гори, як ми перед тим. Стріляємо, доки не бачу, що вке майже нікого при вікні немає, всі вийшли. Тоді ще стріл - і рвемо за нашими. Вирвались з хати, перебігли верх, ми вже за горою, вирвались з оточення. За нами падуть перші стріли нашої артилерії, б'ють по горі, по передпіллі, по селі.
Сходимо з гори на безпечний бік, тут вже більше наших, зустрічаємо ппор. Барабаша із його стрільцями. Сідаємо разом з ними, відпочати хоч трохи. Мушу глянути на мої ноги, бо печуть, як від вогню. Помимо небезпеки, знімаю черевики, а мої шкарпетки мокрі і червоні від крови, п'яти кривавлять, в ранах повно піску, не маю як добре промити, тому тільки пальцями витираю пісок, розриваю свій бандаж надвоє і обв'язую, як можу, на це натягаю мокрі шкарпетки і черевики. Ноги печуть, але бодай ніщо не коле так, як перед тим. Чую, що ппор. Барабаш розказує, що пережила його чота. Тримались вони доки дозволив запас муніції. Коли большевики почали новий наступ, треба було відступати. З хати вийшов сотенний Гансен, дав наказ до відступу, а собі казав подати "фавстпатрону".
- Ви відступайте, я залишуся вже тут - сказав.
Ппор. Барабаш до нього з намовами, з криком, та не було часу на довгі торги. Большевики вже між хатами. Чота відступила, а Гансен з фавстпатроною пішов у свою хату назад. Через хвилину сильний вибух розірвав будинок і так згинув Гансен, висадивши себе в повітря. Що ним керувало. Бог його знає, він весь час був якийсь несвій, я думаю, що його убила його духова депресія.
Відпочавши трохи, рушили ми в дорогу, Я йшов як на Ґолґоту на моїх ногах і бачив я по моїх стрільцях, що їм було подібно. Хтось довідався, що совєтські армїі атакують Відень і Берлін і наше загальне відчуття було таке, що Німеччині приходить кінець. Що цей кінець принесе нам, на чужих землях, у складі однієї-однісінької дивізії, ми не знали. Правда, мушу тут згадати, що протягом цілої весни 1945 року німецьке радіо часто подавало натяки про якусь зброю "вундерваффе", тобто чудесну зброю, яка цілком переверне біг війни. Німецькі ракети бомбили якийсь час Лондон і інші англійські міста, але коли Альянтам вдалось відтиснути німців від каналу Ля Манш ці бомблення помалу затихли. Яку іншу ще "вундерваффе" німці могли видумати, ніхто з нас не мав поняття, ніхто не вірив і ніхто не переймався. Проблеми, що стояли безпосередньо перед нами були важливіші і пекучіші. Ми потребували спочинку, медикаментів і харчів. А муніцію ми самі собі старали, як могли і хто тільки міг міняв кріс на автомат.
Дійшли ми до якоїсь місцевості, якої назви не пам'ятаю і там на дорозі стримала нас польова жандармерія. Після пояснень, вона скерувала нас до наших тросів, тобто до нашого возового табору. Весь час приходили поодинокі стрільці, заблукані у прориві, прийшов і мій Кулик, тихий, як звичайно, цілий і не поранений. Мабуть большевики не запримітили його на фронті, за малий. Тепер ми дістали відпочинок, який я використав, щоб привести мої ноги до порядку. Стягнув я мокрі ще черевики, стягнув закривавлені шкарпитки, почав стягати бандаж, який прилип до ран. Болить, біда, але зірвав я його із затиснутими зубами. Ноги в крові, п'яти напухли, цілий мій мотор до нічого. Босий пішов я за іншими до криниці, миємось у відрах води, обливаємо себе взаємно і просто годі стриматись, така розкіш помитися після стільки днів фронту. Переодягнулись у чисте білля, з'їли зварений для нас кухарями обід і де хто знайшов собі місце на траві, поклались спати. Конюхи від табору тримали стійки, щоб ми могли добре раз виспатися. Довго прийшлось мені однак лікувати мої ноги. Я залишив їх без бандажу, щоб рани присохли, але вони мені пізніше відновлялись і відновлялись і вилікував я їх нарешті аж в серпні, після війни, в таборі полонених в Ауербаху.
Проспали ми кам'яним сном решту дня і вечором від холоду та голоду побудилися. За час нашого сну прийшло ще кілька стрільців з нашої сотні, є нас всіх тепер 63 чоловіка, із повного стану 120, що прийшли на фронт. Інші поранені, або убиті. Поранені вже в шпиталях, як, от ппор. Трач, убиті вже у спільній могилі, на чужій землі. Цим вже найлегше, думав я тоді. Вони вже не журяться, що буде завтра, для них кожне майбутнє завтра вже цілком ясне. Цікаво, що вони думають, дивлячись на нас, своїх товаришів по зброї, звідтіля? Хоч би дали знати, чи большевики готують якусь нову атаку.
Повечеряли ми обильно з офіційних і наших приватних запасів і знов лягли спати. Тільки цим разом пішли ми всі до близької стодоли, на свіжу солому. Тепліше там і затишніше. Конюхи хай ходять навколо нас із крісами, нехай і їм здається, що воюють. До сну заколисали нас далекі зриви гарматніх вибухів.
Відпочали ми ще один день, приводячи до порядку наш виряд, зброю, одяг і рани. Я ходив весь день босий, лікуючи свої поранені ноги. Перед вечором ппор. Барабаш повідомив нас, що наступного дня рушаємо дальше, до штабу Полку, щоб там не взяли нас ще за дезертирів. Ніч переспали ми спокійно, ранком вимуштрувались в дорогу. З цілої сотні остався один старшина, ппор. Теодор Барабаш, п'ять фронтових підстаршин, Ільницький Стахо, Старик, Гриник, Заставний і я і 41 фронтових стрільців. Решта, 15 чоловіка залишились з десятником Теслюком /Кінською Смертю/ в наших обозах. Ще перед полуднем дійшли ми до місця постою Полку. Маршуючи, наша колона зустріла командира Фортстройтера із його невідступним адьютантом Курковським на дорозі. Ппор. Барабаш скомандував "стій, до звіту направо глянь" і зголосив Форстройтерові стан 14-ої сотні 30-ого Полку, один плюс 46, тобто всі, які вийшли ціло з оточення. Цей звіт не зробив враження на командира. Я подумав, що в хвилині коли навколо нього валиться ціла німецька тисячолітня мрія, який йому чорт до того, що 14-а сотня втратила половину людей на фронті. Про нього ми могли всі загинути. Це не був наш чоловік, це був чужинець. Штаб відіслав нас в другу лінію, як запасну частину. Стали ми на постою в дуже гарній місцевості, на жаль, призабув я за ці роки назву, де ще й населення сиділо в хатах і люди чекали якогось кінцевого спасіння. Вже наступного дня дістали ми приділ свіжих рекрутів і почали їх вишколювати, щоб вони могли піднятись ближче нашого досвідченого рівня, на випадок нових боїв. Мушу зазначити, що військова німецька адміністрація трималась в порядку, без огляду на вістки із Німеччини. Вся машинерія армії працювала бездоганно, постачання приходило точно, тільки було його небагато. Починало бракувати харчів і муніції, але що ще в магазинах було, приходило завжди на місце. Так само було з дисципліною. До самого кінця війни не було випадків розкладу дисципліни. Команда йшла справно, випадки дезерції карались, як звичайно, карались випадки недотримання військового припису, В 13-ій сотні розстріляли підстаршину, командира гармати, який у відвороті її не знищив, ані не вийняв і не пошкодив замка, як це зробили ми із нашими двома гарматами. Тут і там на фронті висіли покарані за грабунки, навіть, коли ці грабунки мали ґротесковий характер, як у випадку трьох стрільців, які - за їхніми зізнаннями - знайшли розбитий залізничий вагон, наладований бельґійськими коронками. Що цей вагон робив у нашій прифронтовій полосі, Господь один знає. Стрільці вирішили, що така коронка буде гарним дарунком для їхніх дівчат і кожний взяв собі по пару метрів. Вони із цим не крились, аж донеслось до жандармерії. Їх арештовано, поліція доказала їм, що вони вагон самі розбили і за грабунок всіх трьох повішено таки у фронтовій полосі, із відповідними таблицями на грудях. На марґінесі таких подій у нас велись довгі дискусії і ми склонні були трактувати справи, як вияв німецької жорстокости, тому, що адміністрація і судівництво були в німецьких руках. Але мушу признатися, що я маю сумнів, чи могли ми винувати німців за те, що повісили трьох добрих стрільців, кожного за пару метрів дурної коронки… На мою думку не йшлося про коронку, йшлося про факт. Є наказ, що не вільно грабувати, то не вільно і кінець. Кожний наказ у війську мусить бути виконуваний, інакше як втримати таку величезну масу молодих, роз'ятрених боями мужчин у дисципліні і порядку? Кожна армія стала б нещастям свого власного населення, якби у ній не було дисципліни.
З другого боку, є випадки, що тут і там військо щось "організує". Але зробили, так і мовчи, не дай себе зловити. Це не псує дисципліни так дуже, бо вояк знає, що зробив неправильно і оминає таких річей, знаючи, що за це карають. Але, якщо б він знав, що не карають, що тоді?
Тому, хоч це були для нас болючі випадки і ми кляли німців, скільки влізе, якщо у нас постане власна армія колись, я є за тим, щоб тримати в ній німецьку дисципліну.
У нас було "крухо" з харчами. Наші старі запаси із Словенії скінчились, а офіційний приділ, на нашу думку вистачав лише на те, щоб з голоду не померти і щоб теє… не хотілось… Приходило все точно, але не було що їсти. Треба було подумати самим. Пішли стрільці "між народ" і скоро надибали бауера, який згодився продати нам свиню. Зібрали гроші, купили, притаскали до кухні, куля в лоб і свиня вже "в роботі". Докупили ще ялівку, привели, мекала ще біля кухні один день, годована травою, доки її не взяла в свої руки машинерія війни. Мекнула ялівка востаннє, вистріл пролунав і пішла в котел. Десятник Старик десь розкрутив муку і блиснув між нами його кулінарний талан: наробив вареників, до яких якийсь добродій виявив ще менажку шкварків із Словенії. Ой, був це пир, цісарський пир!
З огляду на близькість фронту, ціла наша сотня заквартирована була в скупченні, по хатах і стодолах, щоб на випадок алярму бути якнайскорше готовою. З цієї причини теж ппор. Барабаш і всі підстаршини перебували і ночували в одній хаті, в якій стара німецька власничка відпустила нам одну кімнату. В цій кімнаті було одне ліжко, на якому "спали пан поручник", а ми, десятники, на соломі, на долівці. Крім старої німкині була ще молода, якої чоловік був десь на фронті. Ми нав'язали з нею всякі коншахти і вона помагала нам доварювати дещо на її кухні до нашого не дуже різноманітного смаку. Стара німка звичайно перебувала в своїй кімнаті, не показуючись між нами, але молода "взяла око" на ппор. Барабаша і любила перебувати з нами вечорами, на довгих розмовах. Коли ж ставало за голосно, стара кликала її до себе і "присмирювала".
В нашій сотні було кількох легко ранених стрільців, які мусіли ходити до шпиталя на перев'язки і з огляду на те, що я мав поранені ноги, випало на мене водити що другий день тих мародерів туди. Я не міг ходити в черевиках, але не міг також ходити босим "у службі", отже я зробив "компроміс": із запасних черевиків вирізав зап'ятки, так, що мої п'яти дихали свіжим… пилом, але ніщо на них не натискало і в цих пантофлях водив я моїх калік до лікаря. Одного дня вів я їх, без зайвих пригод, як звичайно, доки не зустрів на дорозі полкового адьютанта Курковського, якого ми сильно підозрівали, як я вже згадав, що він поляк. Він затримав нас, я йому зголосив за правильником, хто, що, куди і пощо, а він до нас:
- Банда цивілістів!
Правда, з огляду на поранення, ми не йшли колоною, серединою дороги, лиш краєчком, як кому вигідно, я спирався на паличці, інші штигулькали також. Адьютант побачив мої вирізані черевики і визвірився, що я знищив німецьке добро. Правду сказавши мені було дуже байдуже в той час, яке я добро нищив, бо мене ноги боліли і я в душі побажав Курковському того самого, але назверх я йому "реґельмессіґ" засалютував, а він мені за це наказав наступного дня зголоситись до нього в повному однострою до звіту.
- Яволь - я згодився, маючи всі його слова разом і кожне зокрема у спеціяльно на те призначеному місці і повів своїх марудерів дальше до шпиталя. Очевидно, наступного дня я до звіту не пішов і ніхто мені за це голови не зірвав. Вояк, що перейде фронт, має вже вироблений погляд на вояків, що ніколи на фронті не були, а зокрема на старшин, що роблять дуже суворі обличчя десять миль позаду фронту, втримуючи той спасенний дистанс за всяку ціну. Зустрів я адьютанта Курковського аж після війни в полоні…
Наш новий протипанцирний нарибок не був так одуховлений вправами, як ми самі були і треба було їм втовкати в голови далеко міцніше конечність уміння володіти зброєю, щоб дати собі раду на фронті, якщо вже не із ворогом, то бодай із власним вирядом. На вправах із ними, на шпитальних відвідинах і на пошуках за якимись людськими харчами сходили нам дні і така прийшла друга половина квітня. Фронт заспокоївся, на нашому відтинку на всякий випадок і крім поодиноких вибухів та лінивих звітів з лінії, не було нічого нового. Зате почали приходити чорні вісті ззаду. Не знаю, хто пускав ці "паролі", але вони діяли на нас дуже депримуюче, спричиняючи довжелезні дискусії вечорами, з яких не було іншого хісна, хіба невиспані ночі. Ми чули вже про Власова і його російську армію, що мала битись по стороні німців за визволення Росії з-під комуністичного ярма, але тепер прийшли вістки, що нас мають включити в його армію, під його команду. Я думаю, що ці вістки поширювали німці з нашого дивізійного штабу, бо розуміючи мало проблеми Сходу, для них було однаково, хто їм буде помагати боротися, Власов, чи хтось інший. Мені нераз було дивно, який німецький нарід мало едукований про умовини життя і проблеми своїх сусідів. Це саме відносилось до німецьких старшин. Мало хто з них мав якенебудь поняття про те, чому ми, українці, боремось проти Росії, мало хто знав, що ми боремось за свою волю, тільки німецьке Ґестапо оперувало проти нас на основі партійних розпорядків про будову німецького Райху на Сході. Це власне й спричинило німецьку поразку, бо історія показує, що великі війни вирішаються не тільки на полі бою але і в політичній та психологічній ділянці і часом, як ось ця війна, поле бою починає втрачати своє стовідсоткове значення.
Інші вістки прийшли про Українське Визвольне Військо, про яке ми чули, що воно існує, складене із воєннополонених із совєтської армії, що його є небагато, всього кілька батальйонів і що воно є під командою генерала Власова. А ми чути не хотіли про якунебудь співпрацю із нашими відвічними ворогами.