Перший Провід ОУН, вибраний Конґресом Українських Націоналістів, зразу ж по Конґресі розглянув проблему зорганізування сітки ОУН на українських землях. Розмови вів полк. Коновалець довірочно й окремо з представниками Наддніпрянської України та окремо з представниками західньоукраїнських земель. Про перші організаційні плянування щодо Наддніпрянської України не збереглося жадних відомостей. Існувало загальне переконання, що йдеться тут про базування початкової організаційної роботи на дуже конспіративних зв'язках з окремими членами УВО або з військовиками української армії, що жили тоді в УССР. Щодо західньоукраїнських земель, то там в основному мала бути здійснювана організаційна схема, прийнята Конґресом, але зразу ж передбачалася теж необхідність деяких відхилень від неї з уваги на півлеґальний характер, що його плянувалося на перші роки надати ОУН. Долонними людськими кадрами для будови першої сітки ОУН були, очевидно, члени СУНМ та окремі одиниці, нечинні в УВО.
На пост першого Крайового Провідника намічено три кандидатури: полк. Андрія Мельника, сотн. Євгена Зиблікевича і Зенона Пеленського. Трудність була в тому, що два перші, як недавні політичні в'язні, були політично підозрілі, останній же кандидат не міг ще повернутися до Краю (з уваги на закінчування студій у Берліні), а це спинило б усю роботу. Стало на тому, щоб уповноваженнями наділити полк. А. Мельника. Одначе, в переговорах з двома представниками полк. А. Мельник відмовився прийняти пост Крайового Провідника, мотивуючи свою відмову тим, що після виходу з тюрми польська поліція настільки ним цікавиться, що йому не можливо анґажуватися в політичну роботу. В подібному становищі перебував сотн. Є. Зиблікевич. Його переїзд з Перемишля до Львова збільшив би поліційну настороженість, але він не відмовився політично активізуватися на менше помітній роботі.
Декілька місяців утримався тимчасовий стан. Підготовкою і плянуванням перебудови кілька місяців займався Провід СУНМ при співпраці УВО, а початок змін наступив з приїздом З. Пеленського. Зміни ці були, одначе, дуже незначні та повільні. Провідником 1-ої Екзекутиви ОУН на ЗУЗ став просто голова існуючого тоді Проводу СУНМ-у, який прийняв назву Крайової Екзекутиви ОУН і був поповнений на короткий час одною особою (Є. Зиблікевич). З. Пеленському, який по 5-річній перерві прибув з іншого світу, треба було звикати і до нових політичних умов, і до чужого способу думання крайовиків, і перебудовувати невідомі йому, але випробувані практикою польських умов, півлеґальні форми існування і діяння націоналістичної організації. Ця конфронтація представника націоналістів еміґраційного хову, які звикли до менш-більш наявних форм політичної дії, з крайовими націоналістами, які привикли до півконспіративних або до підпільних форм дії, загальмувала на деякий час практичну роботу. Замість неї треба було вияснювати до подробиць усякі дрібниці, які обом сторонам здавалися самозрозумілі без жадних пояснень. Про цей досвід згадуємо як про симптоматичний тому, що й у пізніші роки повторювалася подібна ситуація, і скільки разів доводилося вмуровувати в організаційну крайову сітку націоналістів, що були виховані в інших, ніж крайові, еміґраційних умовах, або навпаки – крайовиків у закордонну сітку. Процеси пристосування і перестановки на інший стиль роботи та інакший „клімат” крайового підпілля не обов'язково доводили до початкових напружень і зударів, але завжди поріг початкових непорозумінь мусів бути перейдений, а це вимагало довшого або коротшого часу, залежно від ментальности новоприбулого.
З монтування 1-ої Крайової Екзекутиви, згідно з пропозицією ПУН, щоб Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ став Зенон Пеленський, вийшла невдача не лише через невмілість крайовиків переставити кут зору прибулого з інших умов на крайові, але й тому, що Зенон Пеленський, бувши добрим журналістом, не мав одночасно відповідного організаційного хисту, щоб підняти чи навіть зрозуміти ті організаційного порядку проблеми, які були головним завданням І. Крайової Екзекутиви. Це спиняло оперативну роботу, але до особливих напружень у той час не доводило.
На першій конференції ОУН, що відбулася в Академічному Домі у Львові в першій половині лютого 1930 р., після докладного обговорення тих проблем, однозгідно була прийнята постанова: запропонувати Голові Проводу ОУН полк. Є. Коновальцеві, щоб першим Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях став Богдан Кравців, як тогочасний голова СУНМ, яка вливається в ОУН. Богдан Кравців не брав участи в Конґресі Українських Націоналістів у Відні, тому, що під час маніфестації біля церкви св. Юра у Львові 1-го листопада 1928 р. був заарештований і в час нарад віденського Конґресу перебував у слідчій тюрмі. Проте він був призначений на Конґрес представником від СУНМ. Тому, коли в перших днях лютого він вийшов з тюрми, Провід СУНМ на згаданій конференції запропонував його кандидатуру на пост Крайового Провідника ОУН на західноукраїнських землях. Зенон Пеленський повинен був зайняти, згідно з тією пропозицією, пост заступника Крайового Провідника, перебираючи в свої руки політичну референтуру.
Полк. Коновалець, якому подано цю пропозицію, погодився на неї беззастережно і, як Голова Проводу ОУН, затвердив її. Після того було зформовано вже в половині лютого 1929 р. І. Крайову Екзекутиву ОУН у такому складі: Богдан Кравців – Крайовий Провідник; Зенон Пеленський – заступник Крайового Провідника і політичний референт; Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Коссак, член СУНМ і УВО – бойовий референт; Степан Ленкавський – ідеологічний референт; Михайло Колодзінський, член СУНМ і УВО – референт військового вишколу; Іван Ґабрусевич – керівник підреферентури юнацтва.
Згідно з організаційною схемою, прийнятою в організаційних постановах Конґресу, всі українські землі повинні бути поділені на 10 „країв”: два „краї” під польською окупацією (Галичина і Волинь), один під чеською, один під румунською і шість під московсько-большевицькою окупацією. Кожний „край” поділявся на 5 „округ”, а „округи” – на довільну кількість „відділів”. Позаукраїнські землі, на яких мала діяти організаційна сітка ОУН, поділено на 10 „теренів”. Значить, на території польської держави повинно бути два „краї” (Галичина і Волинь включно з Поліссям та Холмщиною) та один „терен” (Польща і Данціґ). А тому й згадана І. Крайова Екзекутива на ЗУЗ, яка перебрала на себе завдання зорганізувати сітку ОУН на території всієї польської держави, прийняла назву: „Крайова Екзекутива Галичини й Волині та терену Польщі і Данціґу”.
Та швидко виявилося, що передбачена Конґресом структура надто теоретична і в практиці в ім'я доцільности треба було її піддати відповідній коректурі. Так, насамперед змінено згадану назву на простішу: „Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях” (КЕ ОУН ЗУЗ). Водночас з'єднано два „краї”, Галичину і Волинь, в одну організаційну цілість, поширюючи при тому організаційну зверхність КЕ ОУН ЗУЗ теж на всі організаційні клітини ОУН, що існуватимуть на території всієї польської держави. Зате Данціґ вилучено в окрему організаційну одиницю.
ЗУЗ поділено на 10 округ: 1. Львівська, 2. Стрийська, 3. Станиславівська, 4. Коломийська, 5. Бережанська, 6. Тернопільська, 7. Перемиська, 8. Сокальська, 9. Луцька, 10. Рівенська.
Як низові клітини округи пробувано спершу організувати, згідно з передбаченою Конґресом схемою, відділи. Та скоро, з уваги на конечність конспірації, яка мусить зобов'язувати в підпільній організації, як теж з уваги на краще функціонування організаційної сітки, схему „відділів ОУН” на українських землях закинено зовсім, а замість цього перейнято організаційну схему, вироблену в УВО: округу поділено на повіти, повіт, що покривався з правила з повітом державної адміністрації, ділився на райони, район – на підрайони, що охоплювали о-о сіл, а найнижчу клітину становила „п'ятка” або „трійка”, себто п'ять або троє членів, залежно від обставин. Кількість членів в одному селі обмежувано звичайно на одній трійці згл. п'ятці; але, якщо була для цього потреба й відповідні кандидати, тоді організовано в одному селі дві, або й три зовсім окремі й одна перед одною законспіровані п'ятки чи трійки. Якщо ж у даній місцевості не було відповідних кандидатів, тоді там діяв тільки один член організації – станичний. Прихильники ОУН становили категорію „симпатиків”: вони одержували організаційну літературу, підтримували Організацію грошовими пожертвами і провадили суспільно-громадську працю згідно з інструкціями й напрямними ОУН. З-поміж „симпатиків” вербовано членів ОУН.
В деяких округах замість „район” і „підрайон” було прийнято назви „надрайон” і „район”.
Працею округи керувала Окружна Екзекутива ОУН (ОЕ ОУН), повіту – Повітова Екзекутива ОУН (ПЕ ОУН); вони складалися з провідника і референтів, на взір Крайової Екзекутиви. В районах і підрайонах, згл. в надрайонах і районах, референтури кумульовано, і головним керівником ставав районовий чи підрайоновий провідник.
Спершу пробувано застосувати теж визначений Конґресом Українських Націоналістів спосіб встановлювання керівних органів у кожній із організаційних клітин ОУН: вибори. Та це виявилося зовсім непридатним для підпільної організації, яка змагає до якнайповнішого законспірування себе. Умови праці ОУН на українських землях під ворожою окупацією були зовсім інші, ніж на чужині, куди не сягала влада окупантів, а тому й в організаційній побудові ОУН на українських землях мусіли бути застосовані зовсім інші принципи. Якщо ОУН мала стати на українських землях не тільки ідеологічно-політичною, а й революційно-бойовою організацією, то вона мусіла запровадити в себе дисципліну та принципи визначування керівних органів за військовим зразком: не вибори командирів, а призначування їх вищою командою.
Саме з тих причин засаду виборности керівних органів, яка й надалі залишалася обов'язковою для клітин ОУН на чужині, на українських землях цілковито заступлено військовою засадою: визначування провідників нижчого ступня провідником вищого ступня. Перед своїм рішенням провідник повинен був засягнути опінії в членів даних клітин і визначити такого провідника, який мав потрібний авторитет серед членів. Очевидно, що всі ті, відмінні від закордонних, організаційні засади ОУН у Краю не оформились одного дня. Навпаки, майже ввесь перший рік існування ОУН на українських землях пройшов у пошуках і випробуванні кращих організаційних засад, які відповідали б твердим вимогам важкої підпільно-революційної боротьби з окупантом. Рішучий зворот у цій ділянці прийшов у 1930 р., коли Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, а завершився той зворот у 1932 р., коли Крайовим Провідником став Степан Бандера.
Організаційним ядром новоствореної ОУН на ЗУЗ став Союз Української Націоналістичної Молоді. А тому, що центром, де сходилися всі організаційні нитки СУНМ, був Академічний Дім у Львові, то таку ж ролю став відігравати Академічний Дім і для ОУН.
Одним із найважливіших засобів ширення нових думок, кличів та ідей серед найширших кіл громадянства є преса; тому Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ від самого початку звернула на цю ділянку пильну увагу.
Передусім взято до уваги можливість видавання під польською окупацією леґальної української націоналістичної преси. Цією справою зайнявся особисто Зенон Пеленський. Завдяки старанням Є. Зиблікевича, він відкупив інформативний тижневик „Український Голос”, що виходив у Перемишлі, від тогочасного його видавця проф. Ґреґолинського і перетворив його на „орган націоналістичної думки”. Отак ставши формальним власником того тижневика, З. Пеленський перебрав у свої руки теж начальне редакторство, а його заступником на тому пості став довголітній член УВО й учасник Конґресу Українських Націоналістів Євген Зиблікевич. Співробітниками були теж інші провідні члени ОУН: Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Ленкавський, інж. Осип Бойдуник, Олесь Бабій та інші, а з-за кордону присилав свої статті ідеологічний референт ПУН-у д-р Юліян Вассиян, статті на теми міжнародньої політики – Євген Онацький, а час до часу й інші автори.
Адміністратором газети був І. Паславський.
Перемиський „Український Голос” виходив у 1929-32 рр. і відіграв поважну ролю в ширенні націоналістичної ідеології серед українського громадянства. Польська цензура утискувала його чимраз більше, конфіскуючи часто цілі сторінки. Проте білі плями, що, згідно з обов'язуючим тоді у Польщі пресовим законом, мусіли залишатися на місці сконфіскованих статтей, – були тільки додатковим засобом успішної протипольської пропаґанди серед чужих і своїх, як наочна ілюстрація окупантського гніту.
„Студентський Шлях”, що виходив як місячник, згл. двомісячник, у Львові, взяв під свою опіку Степан Охримович. Завдяки тому офіціоз українського студентства в Західній Україні дістав виразно націоналістичне обличчя. Для збереження журналу від закриття польською цензурою застосовано, в міру можливости, практику визначування на пост відповідального редактора, який формально репрезентував журнал перед польською владою, нечлена ОУН або принаймні незаанґажованого в інших ділянках підпільної праці члена.
„Розбудова Нації” спершу приходила на ЗУЗ леґально, поштовою пересилкою з Праги, польська влада трактувала її як орган одної з українських еміґраційних ідеологічних груп. Щойно в липні 1929 року „Розбудові Нації” відібрано поштовий дебіт. Проте ще й кілька місяців пізніше не притягано нікого за посідання „Розбудови Нації” до судової відповідальности. Це використовувано для того, щоб кожен член і симпатик новопосталої ОУН міг вільно, без наражування себе на поліційні репресії, ознайомлюватись із постановами Конґресу Українських Націоналістів та з основними статтями, купуючи цей журнал зовсім відкрито в українських книгарнях.
Але вже приблизно через рік після постання ОУН „Розбудова Нації” зайняла місце поруч „Сурми”, як нелеґальна протипольська література, за посідання якої карано тюрмою. З того часу кольпортувала її вже сітка ОУН нелеґально.
Своєю тематикою і стилем „Розбудова Нації” не надавалася для масового поширення і залишалася підпільною націоналістично-революційною літературою тільки для провідних кіл.
„Сурма” виходила далі і хоч після створення ОУН вона повинна була бути присвячена в основному військово-бойовим проблемам, то насправді своєю тематикою і стилем вона залишалася й надалі такою самою, як була й раніше. Через те вона більше надавалася до масового поширення, і вся сітка ОУН кольпортувала її між членами й симпатиками, а не тільки серед членів бойового реферату, як це було запляновано.
„Український Націоналіст” в формі журналу почав виходити за кордоном у 1934 році і був нелеґально кольпортований на українських землях.
„Націоналіст”, що почав появлятися дещо пізніше, був видаваний заходами ПУН за кордоном. Протилежно як „Сурма”, „Розбудова Нації” чи „Український Націоналіст”, що були нелеґально перепачковувані до Краю і тут поширювані організаційною сіткою, „Націоналіст” був друкований для закордону. Він був редаґований популярно і надавався для масового поширення. Тематично „Націоналіст” був доповненням „Сурми” для закордонного читача, а „Український Націоналіст” для читача на ОСУЗ. Коли „Сурма” Містила більше матеріалу військового і бойового змісту, то в „Націоналісті” друкувалися статті на ідеологічно-політичні теми.
Але й за наявности всіх тих видань у підпільній літературі ОУН відчувалася ще певна прогалина: „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Націоналіст” були видавані й редаґовані за кордоном, а через те вони не охоплювали та не віддзеркалювали якслід проблем чисто крайових. Леґальні ж націоналістичні часописи мусіли рахуватися з фактом існування польської цензури, яка конфіскувала статті, що їй не подобалися. За поміщення ж статті з явною обороною становища ОУН газету закривалося, а редактора притягалося до судової відповідальности.
„Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” заповнив згадану прогалину: він був присвячений насамперед проблемам крайової боротьби та іншим актуальним крайовим питанням у світлі ідеології й тактики ОУН.
Ініціятор видавання „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ” і першим його редактором був Степан Охримович – перший організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ. По смерті С. Охримовича пост головного редактора „Бюлетеня” перебрав Іван Ґабрусевич, опісля Ярослав Стецько, а наприкінці Дмитро Мирон-Орлик. Головними співробітниками „Бюлетеню” були: Володимир Янів, Дмитро Штикало, Зенон Коссак, Степан Ленкавський.
„Бюлетень” появлявся цикльостилевим виданням як місячник, але часто виходив як двомісячник. Матрици друкувалися у Львові під наглядом редакційної колеґії, відтак їх перевозили до законспірованої криївки і там відбивалися. Головна криївка для друкування цильостилевих видань ОУН містилася спершу в селі Завадів коло Стрия під контролею С. Охримовича, опісля в с. Конюхові біля Стрия під наглядом Олекси Гасина, а після її викриття в 1934 р. – у с. Добрівлянах біля Стрия під наглядом Петра Мірчука-„Залізняка”.
„Юнак” почав появлятися таким самим способом, як і „Бюлетень”, і в той самий час. Він цілковито був присвячений ідеологічно-політичному вишколові юнацтва ОУН; час до часу появлялися в ньому теж статті з ділянки військово-бойового вишколу. Ініціятором видання „Юнака” був Степан Охримович, головним редактором – Іван Ґабрусевич. У 1931 році перебрав редаґування „Юнака” Ярослав Стецько, який наприкінці 1931 р. редаґував уже теж „Бюлетень”.
Крім цих періодичних видань КЕ ОУН на ЗУЗ видавала при різних нагодах окремі летючки, скеровані проти польського окупанта, як от: в річницю 1-го Листопада, кожнорічно з нагоди „Свята Могил”, під час акції в шкільній справі, в річницю смерти В. Біласа і Д. Данилишина т°Що. Вони були видавані, звичайно, цикльостилевим способом.[21]
Підпільну літературу ОУН передавано для читання не тільки членам і симпатинам ОУН, а й усім іншим українцям, до яких члени ОУН мали довір'я, як до патріотів. Девізою в ширенні підпільної націоналістично-революційної літератури було: „З рук до рук, з хати до хати”.
Ядром новоствореної Організації Українських Націоналістів стала на західноукраїнських землях, як уже було згадано, ідеологічна організація Союз Української Націоналістичної Молоді. В наслідок цього теж в ОУН звернено особливу увагу на ідеологічну сторінку. Тому то, хоч керівництво проблемами ідеології належало до ідеологічної референтури в Крайовій Екзекутиві, в праці тієї референтури жваву участь брали теж і ниті члени Крайової Екзекутиви ОУН.
Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об'єднанням на зразок партій але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено „Десять заповідей українського націоналіста”, що стали загально знаними під своєю грецькою назвою „Декалог”. Їхній текст такий:
„Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави”[22].
Автором „Декалогу” був Степан Ленкавський, мотто уклав Р. О. Вперше „Декалог” був кольпортований, як вкладка до „Сурми”, влітку 1929 року.
Доповненням „Декалогу” мали бути „12 прикмет характеру українського націоналіста” та „44 правила життя українського націоналіста”. Щоправда, вони не стали так широко відомими, як „Декалог”, та все ж таки всі провідні члени ОУН були зобов'язані самі знати і пояснити їх низовим членам, зокрема юнацтву, в пляні ідеологічного вишколу.
Текст „12 прикмет характеру українського націоналіста” такий:
„Український націоналіст є:
1. Все готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеобіймаючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди в повній бойовій .готовості.
2. Безкорисливий, це значить, що Ідею Українського Націоналізму й службу для неї ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю жовніра-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості з боротьби й перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише в щасті Української Нації щастя українського націоналіста, її воля, слава й могутність – його найбільше бажання.
3. Чесний, це значить, що він ім'я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить ніяким нечесним вчинком. Він завжди придержується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу родить і плекає безділля, страх, фарисейство й угоди. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби, її засади взнеслі й тверді. Вона є основою чинного й чистого, мов хрусталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Революціонера.
4. Карний, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерти Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Колений наказ для нього святий. Він знає, що карність – це основа організації й сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди піддержує авторитет Проводу Української Нації в Організації.
5. Активний і підприемчивий, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилинку для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає безділля. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це Рух, боротьба, а спокій – це застій, і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціятиву й напружену активність борця-провідника.
6. Відважний, це значить, що він завжди відважно і невстрашно протиставиться всім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що то є страх. Заяча вдача боягуза-труса йому чужа й гидка.
7. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішучо, без вагань. Постановив – зробив.
8. Витривалий, це значить, що він завжди бореться завзято й витривало. Він знає, що без витривалости, доведеної аж до впертости, немає перемоги.
9. Зрівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя задержує повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення і зібрати всі сили до удару в відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у твердому бою, в окопах і в тюрмі, в тріюмфі чи на ступнях шибениці, завжди зрівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.
10. Точний, це значить, що він завжди придержується точности в житті аж до дрібниць.
11. Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом і духом синів. Тому він в міру можливості вправляє та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров'я вживанням отрут, – не п'є і не курить, – ні гулящим життям. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні й гнучкі м'язи, сталеві нерви, бистрий соколиний зір і слух та твердий п'ястук.
12. Обережний, це значить, що він завжди суворо придержується усіх засад конспірації”.
„Невмируща владарна воля Української Нації, що казала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Вислу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначувала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих замірах Великих Гетьманів і Геніїв, що піднялися з руїни до нового революційного чину й державного будівництва, що посягає тепер владно по нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму й наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знову могутня, як колись і творила нове життя по власній уподобі і по своїй волі.
1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та творчої ідеї.
2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля й ідея Нації.
3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї Нації і борись та працюй для великого майбутнього.
4. Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.
5. Залізна дисципліна супроти Ідеї та Проводу й обов'язок праці є Твоєю чеснотою.
6. Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя і тому працюй для її могутности й розвитку.
7. Плекай духа волі й творчости, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.
8. Твоєю найбільшою любов'ю є Українська Нація, а Твоїми братами всі члени української національної спільноти.
9. Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
10. Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духа, ідей і чину.
11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе не сліз, ані милосердя чи пасивного роздумування, але мужности й активного життя.
12. Знай, що найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім'я Нації чинною любов'ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.
13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну й перемогти ворогів.
14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Нації.
15. Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.
16. Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.
17. З ворогами поступай так, як цього вимагає добро і велич Твоєї Нації.
18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.
19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе, а здобудеш світ і життя.
20. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто мас силу.
21. Тоді Ти повна людина, коли перемагаєш себе і світ і постійно стремиш на вершини.
22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заламлюється невдачами, але мас відвагу піднятися з упадку й завзято змагає до цілі.
23. До перемоги треба витривалости й постійного зусилля в діянні й боротьбі.
24. Кожночасно будь готов на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.
25. Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоб здобути для Нації вінець перемоги.
26. Живи риском, небезпеками і постійним змагом, а погорджуй всякою вигодою та спокійним життям філістра.
27. Радо й без нарікань виконуй покладені на Тебе обов'язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.
28. Пам'ятай, що провідництво вимагає постійних трудів і великих зусиль.
29. Будь сильний і незламний навіть в обличчі смерти і всяких терпінь.
30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби
31. Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний прошак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
32. Не покладайся на нікого. Будь сам творцем свого життя
33. Будь скромний і шляхетний, але знай, що значить слабість і покора.
34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хотять, як і Ти, йти на верхів'я.
35. Не завидуй нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею й вартістю.
36. Будь товариський. Зав'язуй побратимство духа, ідеї і зброї в житті, праці й боротьбі.
37. Зв'язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.
38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманути в наставлені сіті, для здобуття ж тайни від ворога вживай навіть підступу.
39. Шануй жінок, що мають стати Тобі товаришками духа, ідеї й чину, але гидуй розгнузданими.
40. Ціни високо материнство, як джерело продовження життя. З Твоєї РОДИНИ зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.
41. Люби й опікуйся дітворою, як молодістю майбутнього Нації.
42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації.
43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.
44. Що робиш, роби совісно й так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.
На кров і славну пам'ять Великих лицарів, в ім'я майбутніх поколінь все і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо ціни й шануй честь та ім'я вкраїнського Націоналіста”.
„12 прикмет характеру українського націоналіста” та „44 правила життя українського націоналіста” постали кілька років пізніше, ніж „Декалог”. Вони є продовженням намагання на відтинку ідеології та світогляду членів ОУН створити систему зобов'язуючих моральних законів, які помагали б вирощувати кадри високоідейних, працьовитих, жертовних і активістично наставлених до життя борців за інтереси Української Нації. А тому, якщо обидва ці твори й не захоплюють стилістикою, то з уваги на те високоблагородне завдання, якому вони мали служити, вони є наскрізь позитивним вкладом у змагання за відродження героїчної духовости української людини.
Автором „44 правил життя українського націоналіста” був Зенон Коссак, він написав їх у львівській тюрмі.
Заініційований уже Союзом Української Націоналістичної Молоді культ героїзму, вбраний у форму святкового відзначування геройського чину юних українських патріотів під Крутами, – ОУН поширює на практику всенароднього вшановування на стрілецьких могилах національних героїв, які полягли в збройній боротьбі за українську державу. В цьому пляні звернемо увагу насамперед на великі воєнні цвинтарі на місцях славних боїв Українських Січових Стрільців: на Маківку, Лисоню, а далі й на інші могили УГА, як теж: бойовиків УВО. На тих могилах у кожну річницю влаштовувано панахиди при масовому здвизі українського громадянства.
У Львові та інших галицьких містах здавна існувало „Українське Товариство Охорони Воєнних Могил”, що опікувалося впорядковуванням могил українських вояків та зберіганням їх у відповідному стані. Та це було зовсім що інше, ніж те, що започаткувала ОУН. Українське Товариство Охорони Воєнних Могил, що йому ОУН дала щиру підтримку, обмежувалося тільки впорядковуванням цвинтарів і зберіганням гідного вигляду могил українських вояків. А ОУН заініціювала масове демонстративне відзначування на стрілецьких могилах річниць славних боїв та такі ж масові демонстративні панахиди на могилах бойовиків УВО, а пізніше й ОУН, як прилюдне маніфестування симпатій всього українського народу до збройної боротьби проти окупанта за українську державу.
Політичний характер культу могил національних героїв зрозуміла окупаційна влада скоро, і тому польський уряд доручив своїй поліції не допускати до таких демонстративних панахид на могилах українських героїв. У наслідок цього часто доходило до зударів з поліцією. Це було якраз те, чого бажала ОУН: у безпосередній активній боротьбі з ворожою поліцією, яка не дозволяла вшановувати українських національних героїв українські народні маси активізувалися, анґажувалися в національну революцію вже в її підготовній стадії та набували гарту в відвертому виступі проти окупанта.
Виразно протипольський характер мали панахиди на могилах членів УВО Ольги Басараб та Ярослава Любовича, а опісля на могилах бойовиків Біласа й Данилишина, Старика, Березинського, Пісецького й ін. Тому, коли панахиди на могилах УСС польська поліція намагалася тільки „контролювати”, то на могилах членів УВО й ОУН поліція офіціяльно забороняла правити панахиди, в наслідок чого кожного разу виникали криваві зудари з поліцією. Для ОУН це була добра нагода перевірити боєздатність своїх членів.
У своїй безсилій люті та розгубленості ворожа влада доручила поліції та польській молоді потайки руйнувати могили українських героїв. І так, „Сурма” в числі за травень 1930 р., в рубриці „Ляцькі варвари”, зареєструвала такі факти:
„У Поморянах, повіт Зборів, ляхи на самі Великодні свята поламали на стрілецьких могилах хрести, поздирали написи та порозкидали могили так, що кості померлих валялися по землі. Це робота польського „Стшельца”, що авантюрується постійно, а оце недавно дня 4 травня напав на читальню „Просвіти”. У відповідь на це українське громадянство влаштувало 17 травня ц. р. величаву Богослужбу з походом, в якому брало участь 7 священиків і населення довколишніх місцевостей.
Знову ж у Козовій, повіт Бережани, дня 5 травня ляхи порозкидали впорядковані стрілецькі могили, поломили березовий хрест, а терновий вінець здерли з хреста.
У Княжім, повіт Золочів, за оздоблювання могили ст. булавного УГА Душка поліція списувала протоколи з селян, а 10 травня невідомі злочинці, здається сама поліція, поскидали вінки з хрестів та могил до рова.
Нарешті в Білобожниці, повіт Чортків, поляки три рази скидали хрест та дерли вінки на могилі січового стрільця С. Кутного. Українці оправили спрофановану могилу та поставили на ній варту з членів місцевого „Лугу”.
„Громадяни! – закінчувала той реєстр „Сурма” – Шануйте могили наших героїв та безпощадно мстіть ляцьким вандалам за їх профанацію!”
А в числі за серпень 1930 р. „Сурма” реєструвала далі:
„В Романівці, повіт Теребовля, громадяни висипали могилу для вшанування пам'яті поляглих на війні українців. Станиця польської поліції розкопала ту могилу.
В селі Маґдалівка, повіт Скалат, селяни впорядкували та прикрасили могилу хорунжого української армії І. Білецького. Дня 8 червня мало відбутися посвячення хреста на могилі, а дня 7 червня поліція розгребала могилу і хрест забрала. Крім того староство покарало П. Стадника та Володимира і Мирослава Голоядів арештом по 7 днів за прикрашення могил.
У селі Завалові за поправлення та прикрашення могили стрільця УГА М. Думника заарештовано С. Душника, І. Скакальського, Б. Дідору, С. Банаха та С. Моравського, а 10 хлопців староство покарало грошовою гривною. На кінець поліція при асисті ляцького ксьондза Маршала розкинула могилу та поставила варту, щоб ніхто до могили не мав приступу.
В селі Сільце біля Підгайців за поправлення могили стрільця УГА Григора Барана заарештовано Г. Джулинського, В. Цибульського, М. Сумея, Івана та Олексу Баранів, а 4 хлопців покарано грошовою гривною. Староство Б Підгайцях казало громаді збурити могилу, а коли та відмовилася це зробити, покарало 5 українських радних грошовою гривною. Біля могили поставили ляхи варту, щоб ніхто не мав до неї приступу”.
І далі в наступному числі „Сурми”, за вересень 1930 р., читаємо:
„В Жабині, повіт Зборів, е могили чотирьох стрільців УГА, на яких в часі Зелених Свят поставлено високий хрест. Дня 28 липня ц. р. ляхи розрили могилу та викинули хрест.
У Плетеничах, повіт Перемишляни, селянин Іван Баран упорядкував чотири могили стрільців УГА і поставив на них дубовий хрест. Поліція покарала за те Барана та 6 хлопців, що помагали справляти могили, грошовими карами, а староство наказало викопати хрест і розкопати могилу.
У Білобожниці дня 9 серпня ц. р. приїхав завідатель воєнних могил, поляк В. Забільскі з Чорткова і при помочі місцевих поляків розкопав могилу стрільця УГА С. Кутного, а кості вивіз до Чорткова, хоч у селі й околиці є 130 могил австрійців і росіян, яких ніхто не спішиться переносити на військовий цвинтар.
У Торговій, повіт Зборів, громадяни поставили пам'ятник погиблим стрільцям УГА. Поліція за те арештувала 5 громадян.
Поліція хотіла дня 6 вересня розкопувати могили стрільців на Маківці та зажадала від війта людей до помочі. Війт відмовився. Тоді поліція почала викопувати кості з гробів, що порозкидані окремо по полях”.
Ця акція польської влади викликала, одначе, наслідки зовсім протилежні до тих, що їх бажали собі поляки. Варварське збезчещування могил українських героїв поляками викликало хвилю обурення серед усіх українців. В обороні могил українських героїв ставали навіть жінки, дівчата й малі діти, загороджуючи своїми грудьми шлях польській поліції, що намагалася руйнувати могили.
Вістки про ті варварські вчинки польської влади та поліції, що їх ОУН передавала чужинецькій пресі для опублікування, компромітували Польщу в опінії всього культурного світу й пригадували факт існування насильної польської окупації на західноукраїнських землях.
На внутрішньо-українському відтинку новопосталій ОУН довелося звести бій насамперед із москвофільством двох видів: „общим”, тобто москвофільством давнього типу, що своїм корінням сягало ще минулого століття, та „радянським”, тобто симпатіями до СССР.
Збройна боротьба українського народу за державну самостійність у 1918-20 рр. завдала галицькому москвофільству давнього типу смертельний удар. В боротьбі проти польського наїзника масову участь взяли теж: і частини галицько-українського селянства, а то й інтеліґенції, котрі раніше були задурманені москвофільством. Разом з УГА в липні 1919 р. перейшли вони на Наддніпрянщину. Тут вони наочно переконалися, що втовкмачуване їм раніше москвофільськими аґентами твердження про „єдиний руский народ від Чорного моря по Біле” – це великий політичний обман. Над Дніпром живуть українці, а не „русскі”, а „русскі” – це насправді москалі, що є такими ж смертельними ворогами українського народу, як і поляки. Тож, повернувшись опісля в рідні сторони, колишні москвофіли, жертви чужої аґітації були вже свідомими українцями й показували пальцями на москвофільських аґітаторів, як на свідомих політичних обманців.
Проте, після першої світової війни москвофільство в Галичині ще не зовсім зникло: його ґальванізував польський уряд, підтримуючи фінансово і політично. Він вбачав у москвофільстві чудовий засіб для роз'єднування галицьких українців. Польська влада передала москвофілам на власність багатий „Народній Дім” у Львові та призначила постійні грошові підмоги для різних москвофільських видань і для фінансування діяльности москвофілів. Спираючись на ті „пособія” аґенти москвофільства намагалися відновити свою киринницьку роботу серед галицьких українців.
Постання після першої світової війни „Української Радянської Соціалістичної Республіки” створило серед західніх українців течію радянофільства. Большевизм і зв'язане з ним радянофільство пробувано представляти як явища, що стосуються соціяльно-економічної проблематики. Та українські націоналісти станули на становищі, що большевизм – це новітня форма московського імперіялізму, а совєтофільство – це новітня форма москвофільства, ще небезпечніша від москвофільства старого типу, бо більше замаскована й озброєна приманливими кличами.
Серед опортуністичних кіл галицько-української громади буйно поширювалося совєтофільство у зв'язку з „українізацією” в „радянській Україні”. Чимало визначних західньоукраїнських письменників, журналістів та науковців почали залюбки відвідувати консула УССР у Львові Лапчинського та брати від нього грошову „допомогу радянської України діячам української культури під польською займанщиною”. Українські націоналісти гостро натаврували це „ікроїдство”, як співпрацю з одним із окупантів України отже – як національну зраду.
З ініціятиви КЕ ОУН відбулося в цій справі в Академічному Домі у Львові, 21 листопада 1929 р., бурхливе студентське віче. На цьому вічу промовці поставили знак рівняння між „общим” москвофільством давнього типу і москвофільством нового типу – совєтофільством, а совєтську, чи пак „радянську”, владу на Наддніпрянщині визнано аґентурною владою московського окупанта.
Для заманіфестування того становища влаштовано після віча великі демонстрації під большевицьким консулятом і безпосередньо після цього перед будинками москвофільських інституцій та редакцій.
У своїх резолюціях націоналісти поставили вимогу до всіх українських науковців і письменників на ЗУЗ, які співпрацювали з Лапчинським, щоб вони задеклярували про зірвання всякої співпраці з большевицькою владою УССР, а галицькі члени київської Академії Наук, щоб зреклись цієї почести. Большевицькому консулеві Ґ. Лапчинському загрожено, що коли він появиться на українських національних святах, то це буде вважатися профанацією національних почувань українського народу, і його силою викинеться зі залі.
Демонстранти вибили вікна в большевицькому консуляті, в осідку москвофільських організацій „Народньому Домі” та в приміщеннях москвофільських і комуністичних газет „Земля і Воля”, „Русский Голос”, „Рада” та „Сельроб”.
Львівські демонстрації відбилися голосним відгомоном в українській і чужій пресі, вони звернули увагу українського загалу на киринниць-ку роботу підтримуваних польською владою москвофілів старого типу та на шкідливість для української визвольної справи всякого радяно-фільства що своєю суттю є москвофільством нового типу.
Під час демонстрацій дійшло до зудару з польською поліцією, яка багатьох учасників демонстрацій заарештувала. До гурту арештованих попав теж Крайовий Провідник ОУН Богдан Кравців, тому пост Крайового Провідника ОУН перебрав тимчасово заступник Б. Кравціва — Зенон Пеленський.
Безпосередньою причиною для протимосквофільських і протибольшевицьких демонстрацій українських націоналістів у Львові були повідомлення большевицької преси про посилений терор московсько-большевицької влади на Наддніпрянщині і зокрема про масові арешти найвизначніших українських учених, членів Академії Наук.
Львівські демонстрації були спрямовані проти національних ворогів, а для українців, які співпрацювали з ворогом, вони мали бути пересторогою і закликом до відвороту. Цією протисовєтофільською акцією досить драстично був заторкнений зокрема проф. Кирило Студинський.
Професор Кирило Студинський, тодішній голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, здавна викликав обурення серед українських націоналістів своїм відвертим радянофільством. Коли, наприклад, до Львова приїхав член уряду УССР М. Скрипник, то проф. К. Студинський скликав поспішно надзвичайне засідання НТШ, щоб привітати Скрипника і дати йому нагоду виголосити доповідь про „українізацію”, густо перетикану вихвалюванням большевицького режиму в УССР. На запрошення уряду УССР, проф. К. Студинський гостював у Києві та Харкові, а повернувшись до Галичини помістив у пресі звідомлення, в якому вихваляв большевицький режим в УССР і його успіхи. Коли студентське віче зажадало, щоб, з уваги на масові арешти на Наддніпрянщині найвизначніших членів Всеукраїнської Академії Наук, всі західньоукраїнські члени цієї інституції зреклися свого членства на знак протесту, то проф. Студинський демонстративно відмовився це зробити. Коли західньоукраїнські науковці й журналісти схвалили прилюдний протест, опублікований у пресі, проти большевицьких арештів українських науковців на Наддніпрянщині, то проф. К. Студинський окремою заявою в пресі відсепарувався від того протесту. В березні 1930 р. у звідомленнях з процесу СВУ львівський щоденник „Новий Час” надрукував таке речення з записок проф. С. Єфремова, судженого на тому процесі: „Появився Студинський, що 30 сребреників одержав од Харкова, з подякою. Гидь!” Проф. Студинський, прочитавши це, вислав телеграму до предсідника большевицького суду з вимогою, щоб суд зажадав від проф. Єфремова доказів на ту записку, бо інакше він назве Єфремова клеветником. Таким чином проф. Студинський перебрав уже всяку мірку. У зв'язку з тим у канцелярії НТШ у Львові з'явилося двох членів ОУН, які вибили Студинського по лиці, подавши йому причину свого вчинку.
Львівські щоденники „Діло” та „Новий Час” подали вістку про побиття по лиці проф. К. Студинського, гостро засуджуючи методу особистого терору. Все ж таки „Діло”, заторкуючи в ч. 77 за 6. 4. 1930 р. причини „мордобиття”, признає:
„Вислів осуду та обурення не вичерпує справи і треба сягнути в глиб до джерел того справді прикрого випадку... Сутнім джерелом того прикрого випадку було публічне згіршення, на яке склалася низка поодиноких виступів нинішнього голови НТШ... Публічне згіршення викликає явище довголітнього перебування на високому і відповідальному становищі людини, під адресою якої розглядаються закиди безхребетности ... А явища публічного згіршення мусять викликати реакцію. Коли ж вони тривають роками і ніхто на них не рєаґує так, як цього заслуговувала б установа тої міри, що Наукове Товариство ім. Шевченка і сам титул професора університету, голови товариства, то не можна дивуватися, що ...”
А автор допису про цю справу на сторінках „Розбудови Нації”[23], один із крайових націоналістів, додав до завваг „Діла” від себе:
„Ось так конкретна справа побиття проф. К. Студинського виходить на добру дорогу. Однак таке її поставлення вносить деякі зміни в теоретичні, принципові погляди на справу биття по лиці. Здасться, найвідповіднішою буде така дефініція: биття по лиці – це радикальний вияв реакції, допустимий при явищах публічного згіршення, коли вичерпано безуспішно інші, менш радикальні, засоби – напр., просьба, переконання, грозьба, натиск публічної опінії та інше – для припинення їх та коли є оправдане побоювання, що винному безкарно пройдуть дотеперішні вчинки та безкарно буде він допускатися дальших згіршуючих вчинків. Одначе биття по лиці не все успішне.
В таких випадках приходять на увагу ще радикальніші засоби”.
Впарі з формальними переговорами КЕ ОУН намагалася нав'язати і фактичну співпрацю ОУН з УВО. І так, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, що відбувся навесні 1930 р. в Харкові, КЕ ОУН постановила задемонструвати гострий протест українців проти большевицького терору атентатом на большевицький консулят у Львові. Виконавець атентату повинен був забити большевицького консуля та дати себе поліції зловити живим і на суді виявити мотиви свого вчинку, як член української націоналістичної організації. Зорганізування атентату запропоновано УВО.
Крайовий Комендат УВО полк. Р. Сушко апробував плян, прийняв пропозицію і доручив зорганізувати атентат бойовому референтові Крайової Команди УВО З. Книшеві. З уваги на те, що виконавець атентату повинен був гідно зарепрезентувати перед судом своє ідеологічно-політичне вироблення і тим поставити демонстративний процес на високий рівень, до диспозиції Книша на виконання атентату зголосився Богдан Кордюк, заступник керівника підреферентури юнацтва в Крайовій Екзекутиві ОУН. Книш прийняв зголошення, але по деякому часі заявив, що Начальна Команда УВО не погодилася на атентат, при якому виконавець мав би віддати себе добровільно в руки польської поліції. Замість цього Начальна Команда запропонувала виконання такого атентату, при якому ніхто з виконавців не попав би до рук поліції, а УВО вже сама проголосить, що атентат є її ділом і відповідно використає це в своїй протибольшевицькій пропаґанді. А тому участь в атентаті підреферента юнацтва КЕ ОУН була зайва.
Беручи це до уваги, Книш заходився організувати атентат так, щоб ніхто з його виконавців не попав до рук поліції. ОУН запропонувала в цій справі свою співпрацю. А тому, що Книш скаржився на болюче прорідження рядів бойовиків в УВО, ОУН дала йому до диспозиції, для вишколу і використання, гурт своїх членів.
Атентат був заплянований на день 22-го квітня 1930 р. Виконати його мали два вибрані бойовики, а третій мав запевнити їм димовою заслоною відворот. Хемік УВО Юрко Кришталь виготовив для цієї мети спеціяльний препарат, що після вибуху витворював клуби диму. Третій бойовик, ждучи непомітно біля брами консуляту, мав у слушний мент спричинити вибух того препарату, і під димовою заслоною всі три атентатники мали спокійно втекти від поліційної погоні.
Проте довго приготовлюваного атентату таки не виконано. Зовсім випадково поліція притримала двох бойовиків, що несли під консулят димовий препарат, і заарештувала їх. Два інші, що мали виконати атентат у консуляті, не діждавшись своїх товаришів, завернули, думаючи, що, може, атентат відкликано. Арешти, що наступили після цього, не захопили тих двох бойовиків, і атентат можна було таки виконати, але цього чомусь не сталося.
Епілогом цього невиконаного атентату був судовий процес проти заарештованих бойовиків М. Ласійчука і В. Саляка, які несли вибуховий матеріял, та проти кількох інших членів УВО-ОУН, викритих і заарештованих у зв'язку з цією справою. Розправа відбулася у Львові, в днях 18 червня до 3 липня 1931 р., перед судом присяглих. На лаві обвинувачених засіли: 1. Євген Врецьона, літ 26, студент; 2. Володимир Саляк, літ 20, переплетник; 3. Богдан Стецишин, літ 19, торговельний помічник; 4. Степан Бардахівський, літ 22, учень промислової школи; 5. Микола Ласійчук, літ 24, різьбар; 6. Іван Ткач, літ 22, переплетник; 7. Роман Щур, літ 21, слюсар-зброяр; 8. Богдан Павук, літ 20, фризієр; 9. Ярослав Олійник, літ 22, ґімназійний учень; 10 Петро Жмінковський, літ 21, швець; 11. Семен Пасіка, ґімназійний абсольвент; 12. Василь Ярош, ґімназійний абсольвент. Обвинувачено їх у приналежності до ОУН та в переховуванні вибухових матеріялів у зв'язку з заплянованим атентатом на большевицький консулят у Львові.
У висліді розправи засуджено В. Саляка на 5 років тюрми, Б. Стецишина – на 4 роки, С. Бардахівського – на 3 роки, М. Ласійчука і І. Ткача – по 2 роки тюрми кожного; решту звільнено.[24]
Теорія „перманентної революції” зродилася в перші роки діяльности ОУН на західноукраїнських землях у висліді довгих всебічних дискусій серед провідних кіл ОУН, точніше – тогочасного українського націоналістичного студентства, на теми програми і тактики ОУН.
ОУН, як ідеологічно-політичний рух, підкреслювала важливість усіх Ділянок людського життя, але звертала увагу на конечність встановлення ієрархії важливости окремих ділянок відповідно до того, в якому стані в даний мент перебуває нація. Ясно, що за своєю власною уподобою нація може розв'язувати всі проблеми тільки у своїй власній самостійній державі, а тому для поневоленої нації найважливішим завданням мусить бути здобуття і закріплення своєї самостійної та соборної держави.
Отже, найважливішим завданням для української нації в період її поневолення мусить бути здобуття і закріплення української самостійної соборної держави.
Здійснити це завдання можна тільки шляхом революції, бо ні один із окупантів українських земель ніколи добровільно не погодиться зректись свого панування і відійти без бою. Він зробить це тільки тоді, коли український нарід змусить його до того силою. Шляхом леґалізму, тобто парляментарної боротьби в рамках зобов'язуючих законів окупаційної держави, ворожого панування не знищиться і власної держави не відбудується, бож окупант спирає своє панування не на закони, а навпаки – на насильство та потоптання основних людських і Божих законів, що за кожним народом визнають право на вільне життя.
Остаточною розправою з наїзником буде всенародній збройний зрив. До нього ж треба конче підготовитись. Бо, коли у вийняткових випадках й буває, що такий зрив спалахує стихійно, то й тоді його вислід залежить насамперед від підготови тих, хто той зрив переводить. Для досягнення бажаного успіху потрібно відповідної підготови.
Якої ж підготови вимагає збройне повстання?
Насамперед – психологічно-моральної мобілізації народніх мас. Самого усвідомлення собі народніми масами цілей і завдань визвольної боротьби ще замало; народні маси мусять бути ще опановані нестримним бажанням досягти ті цілі й завдання шляхом боротьби і бути готовими на боротьбу, що вимагає великих жертв, бути заправленими в боротьбі, щоб витримати, а не заламатися на півдорозі.
Державний нарід може підготовлятися до війни „мирним-” шляхом: нормальним, систематичним військовим вишколом усіх боєздатних громадян та всебічною морально-психологічною мобілізацією їх до завдань, які поставить перед ними їхній уряд. Користуватися такими методами поневолений нарід не може; бойову заправу він може здобувати тільки в справжніх бойових зударах із ворогом, психологічно ж мобілізувати може його лише бойова сурма.
Це є вже складовою частиною справжньої революції.
Революція поневоленого народу не може обмежуватися тільки фраґментом остаточного збройного зриву, але мусить поширитися й на період підготови до того зриву. Політична організація, що виступає керівником національної революції, мусить освідомлювати маси свого народу про цілі й завдання визвольної боротьби, нехтуючи закони й владу окупанта; мусить організувати щораз нові бойові зудари з окупантом, щоб ними мобілізувати маси; і мусить включати в бойові зудари з окупантом щораз ширші кола, щоб заправляти в боротьбі ввесь нарід. В тій підготовній мобілізаційній стадії мусять бути і жертви, щоб нарід бачив їх, розумів їх неминучість і щоб був заздалегідь готовий приносити їх.
Все це разом становить постійну, або, по-латинськи кажучи, перманентну революцію: політичне освідомлювання народніх мас із допомогою чіткого вказування остаточної мети – відновлення самостійности й соборности власної держави; організування щораз нових бойових виступів проти окупанта; поширювання і закріплювання організаційної мережі керівної політичної організації; безупинне підсилювання революційного кипіння серед мас аж до того ступня, коли воно прорветься всенароднім повстанням проти окупанта. Не анемічний безактивний патріотизм; не „етапність боротьби”, – спершу розбудова власного шкільництва, „Просвіт”, кооперації, потім маленька автономія, далі більша, а там колись і самостійність; і не відірвані бойові виступи, як „боротьба для самої боротьби”. Замість цього – чітка і послідовна цілеспрямованість усієї діяльности революційної організації: втягування в активну боротьбу щораз ширших кіл народніх мас, плекання патріотизму, розбудова власного шкільництва, „Просвіт” та економіки, бойові виступи – все це зосереджене в одноцілу безперервну революційну боротьбу проти окупанта. Ця боротьба в висліді органічного зростання своєї натуги закінчується всенароднім збройним повстанням.
Таку перманентну революцію повинна організувати і провадити ОУН.
Конґрес Українських Націоналістів у Відні, в січні-лютому 1929 р., прийняв постанову про те, що разом з усіма іншими націоналістичними організаціями зливається в єдину Організацію Українських Націоналістів теж Українська Військова Організація (УВО).
Проведення в життя цієї постанови виявлялося аж не такою простою справою. Передусім сам Провід Українських Націоналістів став на становищі, що з пропаґандивних мотивів доцільно затримати ще деякий час фірму УВО, широковідому в Краю і на чужині, серед своїх і чужих. Тому не розв'язано Головної Команди УВО й не припинено видавання „Сурми” як органу УВО, ні не проголошено жадного офіціяльного комунікату про припинення УВО як окремої організації та злиття її з ОУН. Видавано й надалі, в міру потреби, окремі летючки, відозви та комунікати від Начальної та Крайової Команди УВО. Насправді УВО, зберігаючи ще деякий час свою окрему назву, повинна була стати бойовою рeферентурою ОУН.
Така постановка справи не викликала найменших ускладнень за кордоном з тієї простої причини, що майже всі члени Начальної Команди УВО були водночас членами Проводу ОУН. Але в Краю ситуація була зовсім інша. Серед керівних кіл УВО в Західній Україні виникли застереження і нехіть щодо самоліквідації УВО шляхом злиття зі СУНМ в єдину ОУН, а тодішній Крайовий Комендант УВО полк. Роман Сушко, арештований у зв'язку з демонстрацією в листопаді 1928 р., перебував у слідчій в'язниці.
З уваги на це, Провід ОУН і Начальна Команда УВО призначили Крайовим Комендантом УВО сотн. Омеляна Сеника, члена Начальної Команди УВО, котрий саме тоді повернувся з поїздки до Америки, та доручили йому зреалізувати постанову Конґресу Українських Націоналістів про злиття УВО й СУНМ в єдину ОУН.
В перші дні перебування в Західній Україні Ом. Сеника, як нового Крайового Коменданта УВО, відбувся напад бойовиків УВО Ярослава Любовича та Романа Мицика на листоношу у Львові, що закінчився невдачею і смертю Ярослава Любовича.
Підготова й виконання цієї експропріяцій-ної акції були переведені в такий спосіб:
Одна з членів УВО, студентка Стефанія Кордуба (дочка проф. д-ра М. Кордуби) винайняла собі під прибраним прізвищем „Поля Бронфман” помешкання в польської родини у Львові й надала на свою адресу грошову посилку. Бойовики Ярослав Любович і Роман Мицик, що приходили ніби на відвідини до „Полі”, як її колеґи, мали обезвладнити листоношу, що мав при собі завжди більшу кількість грошей, і відібрати йому їх.
Дня 4-го березня 1929 року листоноша прийшов до помешкання „Полі”, але Мицик, який згідно з пляном, мав несподівано заатакуватя листоношу, не зумів себе опанувати, і напад не відбувся. Наступного дня, коли листоноша прийшов знову, Мицик, на знак Любовича, зловив несподівано листоношу за горло, а Любович збоку приголомшив листоношу ударами револьвера по голові. Після цього Любович пішов до дверей сторожити, а Мицик разом із „Полею” повинні були зв'язати листоношу, закнеблювати йому уста та забрати торбу з грішми, а відтак усі троє мали втекти. Але Мицик, побачивши на своїх руках кров з уст приголомшеного листоноші, втратив зовсім рівновагу духа, пустив листоношу й кинувся тікати. За ним вибігла й „Поля”. Листоноша ж прийшов до пам'яті, вибив вікно і зчинив тривогу. Недалеко якраз проходили два поліцаї, які кинулися до помешкання. Бачачи це, Я. Любович почав відступати. Відстрілюючись, він ранив обох поліцаїв, але на гук пострілів надбіг третій поліцай, який кількома пострілами смертельно поранив Любовича.
Зловленого під час утечі Романа Мицика поставлено перед наглий суд і засуджено на 7 літ тюрми, загостреної темницею в кожну річницю нападу.
Похорон Ярослава Любовича перетворився на бурхливу протипольську демонстрацію. На похорон прийшло понад пів тисячі української молоді. Поліція, бажаючи перешкодити демонстрації, наказала поховати Любовича потайки, на дві години раніше. Коли молодь прибула на похорон, то її повідомлено, що він уже відбувся дві години тому, а на могилу йти заборонено. Сотні обуреної молоді прорвали поліційний кордон і прибули на цвинтар. Але тут зустріла її, раніше схована, піша й кінна поліція й заатакувала шаблями. В сутичці багато демонстрантів поранено, а частину заарештовано.
Пам'ять Ярослава Любовича вшановувано в кожну річницю з дня його смерти, як безстрашного бойовика УВО, поляглого в боротьбі з польським наїзником.
Само ж зорганізування та невдале переведення цього „ексу” було важким ударом по авторитеті УВО.
Омелян Сеник (з другої половини м. лютого 1929 р. Крайовий Комендант УВО) намагався наново піднести захитаний авторитет УВО. Тому він усунув зі становища бойового референта в Крайовій Команді УВО Романа Барановського, а призначив на його місце Романа Осипа Біду і доручив йому зорганізувати бомбовий атентат на „Тарґі Всходнє”.
„Тарґами Всходніми” називали поляки торговельно-господарську виставку, організовану польським урядом на терені Львова, на яку з'їжджалися купці, промисловці та журналісти з усього світу. Польський Уряд навмисно вибрав для цього Львів, щоб при такій нагоді всім чужинцям вбивалося в пам'ять, що Львів – це польське місто. Українські ж революціонери вважали, що імпреза „Тарґі Всходнє” є і для українців чудовою нагодою пригадати світові, що Львів – це українське місто, насильно загарбане Польщею. Вони постановили пригадати це вибухом бомб. Ця думка була дуже популярна серед українців, тож Сеник Доручив виконати бомбові атентати на „Тарґі Всходнє”.
Атентат виконано 7-го вересня 1929 р. Того дня вибухла бомба в будинку дирекції Східніх Торгів на площі Східніх Торгів. Вибух бомби здемолював увесь будинок і поранив двох урядовців. Ту бомбу великої вибухової сили, з годинниковим механізмом, передав був бойовик УВО у валізці „для тимчасового переховання” одній із службовичок, яка працювала в канцелярії дирекції, мовляв, він іде до директора „Тарґів Всходніх”. Того самого дня запальна бомба спричинила пожежу в переховальні головного залізничного двірця у Львові, а третя бомба вибухла недалеко „Тарґів Всходніх” у Стрийському парку.
Епілогом атентату на „Тарґі Всходнє” у вересні 1929 р. був великий політичний процес у Львові, що почався 26 травня 1930 р. і тривав три тижні. На лаві обвинувачених засіли: 1. Роман Осип Біда, Гімназійний абсольвент, літ 24; 2. Тарас Крушельницький, літ 21, студент; 3. Володимир Попадюк, студент, літ 29; 4. Михайло Терещук, літ 24, студент; 5. Іван Вацик, літ 22, рільник; 6. Осип Наорлевич, літ 23, огородник; 7. Володимир Махницький, літ 28, механік; 8. Осип Кирилюк, літ 25, лісничий; 9. Стефанія Шушкевич, літ 21, студентка; 10. Роман Качмарський, літ 28, купець; 11. Михайло Колодзінський, літ 28, студент; 12. Лев Гошовський, літ 21, переплетник; 13. Володимир Лемішка, літ 23, студент; 14. Степан Мирослав Огородник, літ 21, студент; 15. Юрій Онишкевич, літ 21, студент; 16. Ярослав Кульчицький, літ 24, студент, 17. Ярослава Кліш, літ 22, приватна урядничка.
Головний обвинувачений Роман Біда признався до членства в УВО та до участи в зорганізуванні атентату на „Тарґі Всходнє” і в своїх зізнаннях перед судом з'ясував політичні цілі УВО, яка змагає до відновлення самостійности української держави на всіх етнографічних українських землях. Романа Біду, який заявив теж, що він „виконав тільки свій обов'язок супроти Батьківщини”, засуджено на кару смерти. Але цього вироку не виконано, бо президент Польщі опісля помилував засудженого і замінив йому кару смерти на досмертне ув'язнення. М. Терещука, І. Вацика, О. Наорлевича та В. Махницького засуджено на 4 роки тюрми кожного, О. Кирилюка і Т. Крушельницького – на З роки, Р. Качмарського – на 2 роки, а всіх інших звільнено.
Львівська Конференція УВО-ОУН в травні 1930 року
Атентат на „Тарґі Всходнє” наново підніс авторитет УВО. Використати це для унормування взаємин УВО-ОУН Омелян Сеник уже не вспів, бо у висліді слідства скоро виявилась роля в УВО „Урбана”, і тому Сеник-”Урбан”, який жив нелеґально, мусів чимшвидше виїхати за кордон.
По виїзді Сеника пост Крайового Коменданта УВО перебрав у жовтні 1929 р. знову полк. Р. Сушко, який кілька місяців раніше вийшов зі слідчої тюрми. Справу злиття УВО-ОУН на терені Західньої України треба було починати наново, бо Сушко привернув стан з-перед свого арештування і почав відновляти сітку УВО як зовсім самостійної організації. Крім цього, у зв'язку з листопадовою демонстрацією в 1929 р., заарештовано голову Крайової Екзекутиви ОУН Богдана Кравціва, а його заступник Зенон Пеленський, який перебрав пост Крайового Провідника ОУН тільки тимчасово, розгубився і не знав, як розв'язати оту незвичайно складну проблему.
А знайти розв'язку тої проблеми вимагало само життя, бо на практиці діяльність обох організацій скрізь зазублювалася і створювала не раз аж надто незручні ситуації. І так, наприклад, полк. Р. Сушко призначив навесні 1930 р. бойовим референтом Крайової Команди УВО Зиновія Книша. Намагаючись відновити порвану арештами сітку УВО, Книш звернувся з пропозицією вступити в боївки УВО під його проводом, між іншим, до Зенона Коссака, Романа Шухевича та Степана Охримовича. В той час Роман Шухевич став членом КЕ ОУН замість заарештованого М. Колодзінського, а З. Коссак і С. Охримович теж були членами Крайової Екзекутиви ОУН. З цього титулу вони вважали себе автоматично організаційними зверхниками не лише З. Книша, а й цілої УВО на терені Західньої України.[25]
Для обговорення всіх цих справ постановлено, з ініціятиви КЕ ОУН, відбути спільну конференцію обох організацій на ЗУЗ.
Така конференція відбулася в травні 1930 р. в підземеллях церкви св. Юра у Львові. Участь у конференції взяли: від КЕ ОУН – Б. Кравців, З. Пеленський, С. Охримович, З. Коссак, С. Ленкавський, І. Ґабрусевич і Б. Кордюк, заступник І. Ґабрусевича в підреферентурі юнацтва; від Крайової Команди УВО – Роман Сушко, Крайовий Комендант УВО, Зиновій Книш, бойовий референт, і Ярослав Барановський, зв'язковий між Начальною і Крайовою Командами УВО, а крім цього, члени Проводу ОУН інж. Микола Сціборський та д-р Юліян Вассиян, які спеціяльно для цього прибули нелеґально до Львова з Чехо-Словаччини.
Конференція почалася доповідями: Б. Кравціва – про ідеологію українського націоналізму, З. Пеленського – про сучасне політичне положення на внутрішньо-українському відтинку та в загальному в Польщі й у світі, і С. Охримовича – на організаційні теми. Дві перші доповіді мали загальний, більш теоретичний характер. Натомість суть справи, для якої скликано конференцію, обговорив ґрунтовно і відверто в своїй доповіді організаційний референт КЕ ОУН Степан Охримович.
С. Охримович розпочав із пригадки факту, що ОУН, як єдина українська націоналістична організація, постала в наслідок постанови Конґресу Українських Націоналістів, на якому були заступлені всі діючі в Краю і на чужині українські націоналістичні організації. Консеквенцією тієї постанови на практиці мусить бути самоліквідація і влиття в єдину ОУН усіх до того часу окремо діючих українських націоналістичних організацій, отже й УВО. ОУН є ідеологічно-політичною і революційно-бойовою організацією, що охоплює всі ділянки життя і боротьби, а тому поруч ОУН не може існувати ще якась інша українська націоналістична організація, з якою ОУН ділилася б роботою за ділянками, бо це практично не упрощувало б, а тільки утруднювало б працю.
В дискусії, що розвинулася після доповідей, становище С. Охримовича гаряче підтримали З. Коссак та інші члени КЕ ОУН. Зенон Коссак вимагав, щоб УВО спеціяльним комунікатом негайно повідомила українське громадянство про свою самоліквідацію, як окремої організації, та про своє цілковите влиття в новостворену ОУН, як теж, щоб УВО на ділі влилася повністю зі своїми кадрами в організаційну мережу ОУН. Він підкреслив великі заслуги УВО, як передвісника ОУН у боротьбі проти наїзника, але при цьому зазначив, що дальше існування УВО після створення єдиної ОУН було б недоцільним і шкідливим.
Частина учасників конференції признавала, щоправда, користь із збереження ще на протязі певного часу фірми УВО для зовнішнього українського й чужинецького світу, але це мало бути тільки для зовнішнього ефекту, на ділі ж УВО мала означати тільки військово-бойовий реферат єдиної ОУН.
Всі три представники УВО протиставилися тій пропозиції, заступаючи думку, що в боротьбі проти окупанта є й надалі місце для обох організацій: для УВО як бойової і для ОУН як ідеологічно-політичної. Врешті Р. Сушко-”Сич” заявив, що цю конференцію треба вважати тільки інформативною, бо він не вважає себе компетентним вирішити таку важливу справу, як самоліквідація УВО на ЗУЗ, і що цю справу може остаточно вирішити тільки Начальна Команда УВО в порозумінні з Проводом ОУН. У зв'язку з цим конференція КЕ ОУН та Крайової Команди УВО не прийняла жадних постанов і обмежилась тільки обміном думок про актуальні справи.
Празька Конференція ОУН-УВО в червні 1930 року
Одержавши від делеґатів ПУН звідомлення із львівської конференції ОУН-УВО, полк. Є. Коновалець наказав скликати в найближчий час „вершинну” конференцію ОУН-УВО, себто конференцію Проводу ОУН і Начальної Команди УВО, як теж представників КЕ ОУН і КК УВО А тим часом він вислав ще раз сотн. Омеляна Сеника на ЗУЗ із завданням приготовити там на місці пропозицію конкретної розв'язки проблеми ОУН-УВО в організаційній площині.
Вислідом „закулісових” розмов і нарад обома сторонами була схвалена пропозиція розв'язати проблему в такий спосіб: Крайовим Комендантом УВО призначити сотн. Юліяна Головінського, який уже займав цей пост у 1924-1926 роках. Він буде водночас і Крайовим Провідником ОУН. Маючи в своїх руках обидва ці пости, Головінський уже без труду проведе фактичне злиття обох організацій.
Заплянована конференція відбулася в Празі в половині червня 1930 року, її учасниками були: члени Проводу ОУН і Начальної Команди УВО; представники Краю – від КЕ ОУН Зенон Пеленський, від КК УВО полк. Р. Сушко-”Сич” і З. Книш-”Ренс”, а також сотн. Ю. Головінський.
Для остаточної розв'язки проблеми ОУН-УВО на ЗУЗ конференція прийняла такі постанови:
1. Організація Українських Націоналістів (ОУН) є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією, як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменем ОУН, вливається в неї повністю і, будучи фактично тільки військово-бойовою референтурою, зберігає ще деякий час свою давню назву „УВО” для зовнішньо-пропаґандивних цілей та для відтягання, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру.
2. Крайовим Провідником ОУН і водночас Крайовим Комендантом УВО стає сотн. Юліян Головінський. Полк, Роман Сушко переходить у склад Начальної Команди УВО й залишається за кордоном. Зв'язок до ОУН передасть сотн. Головінському Зенон Пеленський, до УВО – Зиновій Книш. Як Крайовий Провідник ОУН і водночас Крайовий Комендант УВО, сотн. Ю. Головінський переведе на місцях у Краю остаточне фактичне злиття з ОУН. Членами КЕ ОУН сотн. Головінський призначить тих, кого вважатиме за відповідного.
Арешти й судові процеси відбувалися як у зв'язку з діяльністю УВО, так і з діяльністю ОУН; та на протязі першого півтора року існування й діяльности ОУН всіх арештованих і суджених обвинувачувано в приналежності до УВО. ОУН для польської поліції і навіть для польських судів була ще невідомою. Щойно на судовій розправі за атентат на „Тарґі Всходнє”, яка відбулася перед львівським судом у травні та червні 1930 р., радник львівського воєвідства Івахуф, що виступив як знавець українського націоналістичного підпілля, подав до загального відома, на підставі підпільної літератури, яку він увесь час пильно студіював, та на підставі „довірочних інформацій”, що від лютого 1929 р. існує і діє на західньоукраїнських землях Організація Українських Націоналістів, як „політична надбудова УВО”. Українська преса передруковувала комунікати польських аґенцій без змін і тому в ній про всі арешти і процеси писалося як про арешти і процеси „членів УВО”, без будь-яких натяків на ОУН. Зрештою, ОУН у той час ще не розгортала бойової акції під власною фірмою, а за участь у влаштовуваних ОУН демонстраціях польські суди карали порівняно невеликими карами, не дошукуючись ще в таких випадках приналежности суджених до підпільної організації.
Проте й ті первісні прояви протипольської діяльности ОУН викликали з польського боку реакцію в формі ревізій та арештів. І так, українська преса в своїх описах судових розправ й арештів реєструвала ту частину революційної діяльности, яка стала видною на зовні. З дуже неповного пресового матеріялу подаємо перегляд арештів, ревізій і судових присудів у політичних процесах за 1929 рік:
Дня 17 лютого 1929 р. арештовано у Львові біля Преображенської церкви, у зв'язку з панахидою по О. Басараб студенток: Наталію Юрчинську, Надію Петрик, Валю Танасевич і Сеньківну.
Вночі з 26 на 27 лютого переведено у Львові ревізію в Академічному Домі й арештовано ряд українських студентів.
6 березня після зудару учасників похорону бойовика УВО Ярослава Любовича з поліцією, заарештовано у Львові студентів: Володимира Федака, Івана Козачка, Степана Жалусика, Михайла Мазура, Івана Шебеця, Пилипа Когута, Анатоля Качмарського, Романа Мулика, Ольгу Нальчик, Ольгу Попович, Марію Лесько, Іванну Коваль, Івана Кобзаря, Ярослава Михайловича, Володимира Гука, Романа Сколоздру, Михайла Шалавія, Івана Рудакевича, Олександра Яропіа, Романа Мусія, Михайла Салевича та Марію Попович.
16 квітня в Бережанах арештовано студентів: Володимира Рижевського, Михайла Ставничого та Ярослава Старуха.
В червні в Яворівгцині заарештовано як запідозрілих в поширюванні протипольської літератури Петра Перуна, учня 8 ґімназійної кляси, Володимира Грабовського учня 8 кляси, і Василя Муху учня 5 кляси.
28 липня арештовано в селі Розгадів, повіт Зборів, студента Теодора Любовицького.
1 жовтня арештовано у Львові у зв'язку з пошукуванням за таємничою „Бронфман”, що була учасником нападу на поштаря в березні 1929 р., студенток: Ярославу Кліш, Степанію Кордубу, Марію Конрад, Герасимович і Гординську.
17 жовтня в Комарні арештовано за спротив поліції під час панахиди на стрілецьких могилах студентів: Івана Рудовича й Михайла Пеленського та міщан; І. Мусаковича, В. Івашкевича, І. Грошевського.
В листопаді 1929 були у Львові арештовані у зв'язку з демонстраціями перед большевицьким консулятом та перед приміщенням москвофільських редакцій і товариств студенти: Б. Кравців, В. Мурин, Дмитро Немилович, Роман Драґан, В. Кметин та ґімназисти: Б. Дяків, В. Брик, Б. Гриневич, Б. Питляр і Куранський.
Крім арештів і ревізій, в 1929 році відбулися такі замітніші судові процеси:
Дня 28 червня 1929 львівський суд розглянув справу студентів, обвинувачених у демонстраціях в день 1-го листопада 1928 року, коли то на Церкві св. Юра та міській ратуші було вивішено українські прапори, а опісля
Дійшло до зудару демонстрантів з поліцією. На лаві підсудних засіли: Марія Кравців, Марія Чиж, Марія Конрад, Соня Мойсейович, Євген Сена, Жиґмонт Процишин і Осип Процишин. Вони просиділи в тюрмі від листопада 1928 р. у висліді розправи були судом звільнені.
В червні у Городку суд засудив за зірвання і подертя польського прапору Михайла Мерцалу з Бартатова – на три місяці в'язниці.
25 липня львівський суд засудив двох учасників нападу на пошту У Львові в липні 1928 р. Скіцького і Штокала на 4 роки в'язниці кожного.
28 липня Найвищий Суд у Варшаві затвердив присуд на Василя Атаманчука на засудження на 10 років в'язниці, а засудженому на смерть Іванові Вербицькому замінив кару на 15 років в'язниці. Обидва були засуджені за вбивство куратора Собінського (виконане Р. Шухевичем при співучасти Б. Підгайного), хоч польський суд мав вже тоді відомості, що обидва засуджені до того вбивства були непричетні.
6 вересня бережанський суд засудив за опіку над могилами УСС: Петра Сагайдачного на 10 місяців, В. Вулика і Д. Семчишина – по 6 місяців в'язниці, а священика о. В. Соломку та інших 28 підсудних на кару по 2 місяця в'язниці.
15 грудня тернопільський суд засудив за участь у панахиді на могилах УСС-ів ґімназійних учнів: Віру Яворську, Теодора Яворського, Павла Стадника і Мирослава Сокола на 14 діб арешту кожного, Степанію Роговську і Володимира Лемця – на 10 діб, а Теодозію Фалендиш – на 3 доби арешту.
Приблизний образ великого поширення революційної діяльности в наступному році подає сухий перелік арештів і засудів, що відбулися в 1930 році.
В Биткові, сокальського повіту під замітом приналежности до УВО та підпалу фільварків арештовано: Володимира Савчука, Мандюка, Пуру і Сафіяна.
4 лютого засуджено у Львові Василя Назара і Гриця Федоровича з села Вас й лева. пов. Рава Руська – разом на 5 років в'язниці.
14 лютого в Самборі відбувся суд за приналежність до українських тайних організацій 23 юнаків з села Зарайське.
20 лютого в Коломиї засуджено за допомогу українським політичним в'язням кільканадцять людей.
26 лютого в Коломиї був суджений за приналежність до українських тайних організацій Степан Маціборок та кільканадцять товаришів.
28 лютого в Самборі був суджений кол. сотник УГА Володимир Паньків на 15 років в'язниці.
28 лютого львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО селян з Белзщини: Михайла Яцишина, Теодора Сидора, Миколу Кожушка, Івана Кравчука і Михайла Сидора – разом на 16 років в'язниці.
В лютому 1930 суд присяглих у Самборі засудив за приналежність до УВО: Івана Даньківського, Павла Семкова та Ілька Ілочка – на 10 років в'язниці.
1 березня 1930 львівський суд розглядав справу участи у демонстрації перед большевицьким консулятом: Богдана Кравціва, Омеляна Вер-холи і Богдана Онишкевича.
В березні арештовано в Стрию студента Юліяна Гошовського, який перевозив підпільну літературу та учительку Любінецьку, яка їхала разом із ним.
З березня холмський суд засудив за спротив польській владі Василя Друка, Станислава Ціхана й Анастазію Прокоп'юк.
9 березня львівський суд судив за підбурювання проти Польщі Степана Андрущишина.
9 березня в Коломиї засуджено за УВО Романа Олійника й Ярослава Жибчина – разом на 1 рік в'язниці.
16 березня перемиський суд засудив за саботажну акцію селян: В. Дутка, І. Крупу, С. Польняка та студента Василя Нагайського з села Бушковичі.
17 березня бережанський суд судив за участь у саботажах селян: П. Шаюка, сина Дмитра, і П. Шаюка, сина Василя.
18 березня бережанський суд судив за приналежність до УВО і саботажі селян: М. Мішинського та М. Волошука.
24 березня у Львові відбувся перший процес за приналежність до ОУН та за участь в саботажах. М. Василик, Володимир Книш, Василь Крупа, С. Рудий і В. Бігота були звільнені від кари.
25 березня львівський суд за похвалювання саботажів судив: А. Пасічника та І. Романчука.
27 березня львівський суд присяглих судив студента Михайла Чай-ковського з Ременова.
31 березня львівський суд засудив за приналежність до УВО, ширення нелеґальної літератури і підготову протипольського повстання студента Володимира Мельника, робітника Клима Гарасимчука, учня Володимира Боярського, селянина Івана Цюру, студента Дмитра ПІтикала – разом на з роки ув'язнення.
В березні арештовано Гімназистів: Л. Кобринського, З. Пісецького, П. Саноцького, М. Головатого і Й. Придаткевича за те, що вони під час дефіляди не скидали шапок перед польським пам'ятником, а учителя Новосельського, який першим не скинув шапки, покарано 14 добами арешту.
У квітні і травні 1930 р. у Львові були арештовані у зв'язку з підготовлюванням атентату на совєтський консулят: М. Штаєр, Б. Малиновський, В. Стариба, І. Токар, А. Ткач та 12 інших, що за цю справу були суджені 3 липня у процесі Є. Врецьони і товаришів.
20 квітня тернопільський суд судить за приналежність до тайних організацій 12 людей.
27 квітня тернопільський суд судить за зневагу польської держави гімназистів: Артима Лугового і Мирона Дзюбинського та маляра Романа Турина.
28 квітня львівським судом присяглих були засуджені за вбивство поліційного конфідента: Павло Гнідець і Михайло Гнідець – на 11 років ув'язнення.
В травні 1930 р. арештовано на Волині 123 українців запідозрених у приналежності до УВО. Преса прізвищ арештованих не подала.
2 травня 1930 львівський суд засудив за кольпортаж летючок у річницю дня смерти О. Басараб – Ф. Фалендиша на 6 місяців в'язниці.
4 травня львівський суд присяглих судив за участь в саботажній акції Кирила Чотиробока, селянина з Любачівщини.
6 травня львівський суд за саботажну акцію судив селян з Сокальщини: Василя Шнирка, Степана Чіпа, Василя Покотила, Івана Гарасима, Омеляна Еміліяна, Петра Махиброду та Івана Іванчина.
16 травня львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО, колпортаж нелеґальної літератури і переховування вибухових матеріялів: студента ветеринарії Данила Гриника, Омеляна Штаєра, Е. Підгайного, та М. Гудака – на 3 роки.
20 травня бережанський суд засудив селян: В. Озаркова, Б. Белеґая, В. Гучка і Д. Гучка – на 7 літ ув'язнення.
22 травня львівський суд засудив за співучасть у вбивстві Сидора Твердохліба 1922 р. студента Івана Пасіку на 6.5 року в'язниці.
Вніч з 23 на 24 травня, у зв'язку з киненням бомби до приміщення польського „Сокола” в Бориславі, поліція зробила ревізію в багатьох українських громадян Тустанович та заарештувала: Михайла Гнатова, Миколу Сеніва, Петра Драгана, Гриця Муйлу, В. Маціва, Я. Волошина, Я. Ількова й С. Баб'яка. Гнатова й Сеніва відіслано після переслухання на поліції в Бориславі до судових арештів у Самборі, інших звільнено.
26 травня в Готові, повіт Долина, заарештовано Михайла Шаяна.
30 травня бережанський суд за приналежність до УВО засудив М. Волощука і М. Мищина на 1 рік в'язниці.
9 червня 1930 у Золочеві за приналежність до УВО і кольпортажу „Сурми” засуджено ґімназійного учня Антона Демковича-Добрянського та Ілька Мельничука – на 3 роки.
10 червня судом присяглих у Львові були засуджені за приналежність До УВО, участь у саботажній акції та протидержавну агітацію: студент Василь Процишин, учень Богдан Гевко, Я. Романюк, Л. Ґелещук, Марія Гевко і Ярослав Кошіль – на 16 літ в'язниці.
15 червня самбірський суд за політичне вбивство засудив І. Менцінського – на 6 років.
2 липня 1930 р. в Рогатині арештовано: Л. Прокоповича та Осадчука, а в Чорткові студента Чорнія.
14 липня в Скольому арештовано: І. Бутковського й А. Медведя.
Вніч з 15 на 16 липня в Вислобоках, повіт Львів, арештовано за саботажі С. Дєдика, в Запитові: В. Цигана, М. Сеницю та В. Кремінець-кого; в Стронятині:В. Лотоцького; у Дзвинячі, повіт Заліщики, – студента О. Ганкевича, учителя Сохацького і двох селян, братів Думних; у Поляниці біля Болехоза арештовано: В. Дубова, В. Шмиґу, М. Шмиґу, В. Дякова, М. Дубова, Лисюка, С. Піжика.
23 липня в Долині арештовано: Ю. Антоновича, Вірстюка, В. Медведя і М. Шумського.
27 липня в Скольому арештовано: В. Вільшинського, Володимира Бичковича, В. Івасикова і В. Бориса.
29 липня опівночі поліція арештувала в Коломиї гімназиста: К. Сель-ського і переодягнену за хлопця Марту Кузьму в той момент, коли вони розліплювали відозви УВО й „Сурму”.
23 серпня в Глібовичах біля Бібрки арештовано студентів: Івана й Володимира Ґабрусевичів. У Городенці арештовано студентів: К. і Я. Паничевських, Р. Олейка, Я. і В. Сілецьких, В. Бандурака, С. Перейму, Л. Дорожинського, Р. Сербинського, та ґімназистів: Я. Хомова, М. Хомова, та І. Березовського, Степана Семенюка, Івана Ступара, Михайла Голинського. У Стрілкові, біля Стрия арештовано І. Ковальського; у.Б єлеєві – П. Матійціва. У Львові арештовано: Богдана Кравціва, О. і Ж. Процишинів, Н. Яціва, А. Стефанишина; у Перемишлі був арештований Є. Зиблікевич, редактор „Українського Голосу”. У Львові після кількагодинної ревізії в Академічному Домі арештовано в ночі 30 студентів.
В серпні під підозрінням підпалу стирт в Тернопільщині були арештовані: студ. техн. Іван Малюца, Михайло Рущак, Мирон Тарнавський, студ. філос. Богдан Борщ, студ. прав Ярослав Романгок, студ. торг. акад. Богдан Горох; ґімн. абс.: Степан Чубатий, Єразм Дзюбинський, Артем Луговий, Антін Романюк; ґімн. учні: Осип Галиш, Володимир Яцишин. Олександер Залуцький; м'ясар Ярослав Коцюмбас.
В Поточненьках б. Бібрки арештовано Теодора Юзькова.
В Перемишлянах арештовано : уч. 5 кл. ґімн. Романа Фостяка та уч. 7 кл. ґімн. Бучацького.
2 вересня у Бережанах суджено за участь в саботажах В. Кілина.
2 вересня 1930 р. в Станиславові арештовано Т. Салука і Я. Пиндуру, а в Павелчу біля Станиславова – С. Тадинського і 5 селян; у Рогатині – студентів: Я. Гладкого, С. Харища та Б. Бігуса.
14 вересня в Станиславові арештовано: Д. Батринчука і М. Ники-форчина, а в Рогатині 10 осіб, між ними проф. Ковальського, Каменецького і д-ра Вербенця. У Грималові арештовано: А. Ґершона і В. Бурштинського, у Ворохті – Володимира Попадюка; у Підсоснові – П. Гладкого, С. Цьвірінкала та І. Грицая; у Козовій – Вол. Білинського.
18 вересня самбірський суд судив за приналежність до УВО інж. Омеляна Вецу.
19 вересня львівський суд за приналежність до УВО засудив гімназійних учнів та студентів з Коломиї: Данила Березовського, Дем'яна Га-расимюка, Нестора Гнатишака, Марту і Марію Кузьма, Володимира Мару-няка, Зиновія Михалевського і Костянтина Сєльського – на 4 роки ув'язнення.
26 вересня львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО і саботажну акцію: ґімназистів Івана Мигула. Любомира Лямпіку, Олексу Сокола, селян Миколу Левицького, Івана Паланицького та колодія Михайла Кухту, слюсара Петра Лахмана, шевця Данила Пеца – на 33 роки ув'язнення.
29 вересня бережанський суд присяглих за кольпортажу „Сурми” і підпали польських колоністів в Понюхові і Ценові засудив: Івана Атаманчука, Миколу Барана, Д. Білоуса, І. Корнецького, М. Микитюка, В. Процика, Ф. Назара і В. Сеника – на 22 роки ув'язнення.
У вересні арештовано: у Львові І. Химича та С. Стефаника, на Левандівці: І. Шмаґалу, В. Повзанюка, С. Івахова та Курила; в Хищевичах біля Рудок – студентів: Ю. Гавришкевича, Чорнія, Цяпку, Лопадчука і Саврука. В Тернополі – О. Сіяка; в Ходачкові – о. М. Осадцу і 15 селян; у Серафинцях – Ю. Загаєвича і його трьох синів; у Раві Руській – С. Совика і Ф. Чіха.
В вересні 1930 р. в Заліщиках під замітом участи в саботажах поліція арештувала учня 7 кляси ґімназії М. Боднара. В часі переведення його до в'язниці поліцист Курин обезвладнив арештованого, а поліцист Вазик застрілив Боднара.
2 жовтня арештовано у Львові абс. філос. І. Теслю та студ. геології Б. Кордюка.
8 жовтня наглий суд у Самборі за зрізання телеграфічного стовпа і перетинання телеграфічних дротів засудив М. Салтищука, кітляра з Губич біля Борислава – на досмертну тюрму.
На таку ж кару досмертної тюрми наглий суд у Львові засудив за саботажі учня Ярослава Поповича і селянина Миколу Сенича.
10 жовтня суд присяглих у Чорткові судив за приналежність до УВО: о. М. Івахнюка, пароха Джурина, студента Антона Івахнюка, студента Омеляна Тарнавського, Степана Олеськова, М. Ростковича, В. Карачка, М. Горячого, О. Білинського.
12 жовтня суд присяглих у Львові за УВО і саботажі засудив: службовця Степана Бокала, В. Гірняка, студента Остапа Гука, дяка Івана Джиджору, селянина І. Колодницького, Гриця Максимишина, студента І. Миськова, О. Пришляка, громадського секретаря Я. Сену – на 30 років ув'язнення. 12 жовтня окружний суд у Рівному за приналежність до УВО засудив Ольгу Твердохліб і Михайла Грибівського – на півтора року.
В жовтні 1930 р. арештовано: в Городищі ученика гімн. Андрія Турковського, в Лапшині голову „Лугу” Ілька Олійника, в Радехові б. посла о. д-ра В. Пелліха, в городенському повіті: о. Івана Пісецького з Корнева, о. Рибицького з Петрова, ученика 8 кл. Б. Пестушенка; селян: І. Гевка, Модного. В Гаях під Львовом арештовано о. пароха Сохацького під замітом приналежности до УВО.
19 листопада суд присяглих у Львові за УВО і вбивство провокатора засудив Івана Мицика на 15 літ в'язниці.
26 листопада суд присяглих у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максимюка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського. Дмитра Вирсту, Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Качмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матійціва і Юлію Козакевич – разом на 1 кару смерти і 37 років в'язниці.
27 листопада 1930 р. в Городенці арештовано Курилюка, урядовця Повітового Союзу Українських Кооператив, а в Серафинцях – студента Козаченка.
28 листопада бережанський суд присяглих за УВО і саботажну акцію засудив селян: Іллю Сироту, Степана Орляка, Дмитра Пителя, М. Мартинова, Д. Посунька та 6 інших – на 18 років в'язниці.
2 грудня арештовано в Бібрці студента Івана Ґабрусевича, який після тримісячного ув'язнення у бібрській в'язниці вийшов був на волю. Арештованого відвезено до тюрми у Львові.
2 грудня суд присяглих у Львові за УВО, творення її відділів і вишколи членів засудив: студентів А. Данчевського, Богдана Галайчука, Степана Ірвицького, селянина Василя Шведа і ґімназійного абсольвента Михайла Мельничина – на 3 роки в'язниці.
9 грудня наглий суд у Стрию засудив кравця Михайла Рудого за УВО і замах на провокатора на досмертну тюрму.
10 грудня львівський суд за підбурювання до протипольських виступів засудив селян Василя Витвицького, Дмитра Гошовського та Івана Котурбаша – на 12 років в'язниці.
12 грудня львівський суд за замах на поліційних донощиків судив селян з Чижова: Степана Білана, А. Ляпка, М. Дреліха, В. Івахова і В. Лучинського.
12 грудня Бережанський суд за вбивство донощика Татуньчака засудив Володимира Хамулу на кару смерти та Євгена Мороза з Підкаменя на 6 років в'язниці.
14 грудня львівський суд присяглих за вбивство поліційного донощика А. Юркова засудив; В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, М. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – на 25 років в'язниці.
У грудні 1930 р. в Єзуполі біля Станиславова арештовано Михайла Шандуру, а в Турчанщині – Федя Дороша з Турочок та Івана Лудчака з Волосянки Малої.
В останні місяці 1930 року арештовано в Сокальщині 68 осіб, з них після кількох тижнів випущено на волю 37, а 31 особу перевезено до слідчої в'язниці у Львові.
Сотник Юліян Головінський, колишній старшина УГА, як бойовий референт УВО в 1922-24 рр., і як Крайовий Комендант УВО від осени 1924 до жовтня 1926 р., коли його арештовано у зв'язку з убивством куратора Собінського, – здобув собі беззастережний авторитет серед членства УВО і серед провідних членів ОУН, які знали про його ролю в УВО. Тому призначення Ю. Головінського на пост того, хто мав остаточно з'єднати в одних організаційних рамках УВО з ОУН на ЗУЗ, зустріли обидві сторони з великим вдоволенням і повним довір'ям.
Повернувшися до Краю з празької конференції, Ю. Головінський узявся негайно твердою рукою до здійснення свого завдання. Крайову Екзекутиву ОУН створив він у такому складі: Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Пеленський – політично-пропаґандивний; Степан Ленкавський – ідеологічний; Роман Шухевич, член УВО й ОУН, виконавець вдалого атентату на куратора Собінського в час, коли Ю. Головінський був Крайовим Комендантом УВО, – керівник бойової референтури, а Зенон Коссак, теж давній член УВО й ОУН – заступник керівника бойової референтури; Михайло Колодзінський – військовий референт; Іван Ґабрусевич – референт юнацтва, а Богдан Кордюк – заступник референта юнацтва; о. Ярослав Чемеринський – фінансовий референт. Зиновієві Книшеві доручено провід над одною з боївок УВО.
Зводячи в одно, під організаційним оглядом, УВО й ОУН, Ю. Головінський доручив закріпити на всіх ступнях організаційну побудову клітин ОУН на зразок УВО: трійкова згл. п'яткова система, призначування провідника нижчої клітини провідником вищої, суворе дотримування засад конспірації.
Особливу увагу звернув Ю. Головінський на відповідне законспірування самого себе. Він перебував постійно в Чесанові, як співласник перевозового (автобусового) підприємства і в цьому характері, не виключаючи ні в кого найменших підозрінь, бував часто у Львові, використовуючи це для своїх організаційних зустрічей. У засіданнях КЕ ОУН він не брав майже ніколи особисто участи. Ті засідання переводив звичайно С. Охримович або І. Ґабрусевич, з якими Ю. Головінський обговорював перед тим програму нарад, а опісля їх перебіг і вислід.
Справи поодиноких референтур обговорював він окремо з кожним референтом під час зустрічі сам-на-сам.
Тому, що щойно сотн. Ю. Головінський допровадив до фактичного злиття УВО з ОУН і поставив тверді основи під організаційну структуру ОУН, серед членства був поширений погляд, що це він був першим Крайовим Провідником ОУН.
[1] При цьому варто теж згадати друкований літографічним способом гумористичний місячник п. н. „Гордість Нації”, що появлявся в 1928-30 рр. Ілюстрував його Лев Сенишин, а співпрацювали в ньому Степан Бандера („Матвій Пардон”), Іван Шиманський, Лев Сенишин, Данило Чайковський („Мормон”) та інші. Після появи першого числа, писаного ручно, журналом зразу зацікавився Богдан Кравців і по розмові з „головним редактором” Д. Чайковським призначив на літографічний камінь, папір і т. д. 50 польських злотих.
[2] Наведений нами текст – це остаточно прийнятий. У первісній редакції були такі відмінності: а) текст 7-ої заповіді звучав: „Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи”. Під „найбільшим злочином” тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу, б) У 8-ій заповіді замість „безоглядною боротьбою” було „і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації”. Це мало бути підкресленням, що в боротьбі з національними ворогами українці, за прикладом інших народів, не повинні вагатися теж т. зв. „валлєнродизму”. в) В 10-ій заповіді наприкінці була ще додана фраза: „навіть шляхом поневолення чужинців”. Це був вислід дискусій про те, чи Українська Держава Повинна давати повну свободу чужинцям навіть тоді, коли вони діють на її шкоду, як це було в 1917-18 рр. на Наддніпрянщині, чи навпаки – „поневолювати” їх, як цього вимагає безпека і ріст Української Держави. Та з уваги на різні інтерпретації наведені місця первісного тексту були змінені.
[3] „Розбудова Нації”, ч. 3-4, березень-квітень 1930, стор. 94-97.
[4] Справу того невиконаного атентату на большевицький консулят у Львові докладно описує З. Книш у своїх спогадах „Дрижить підземний гук”, стор. 75-91.
[5] Не дивно, що З. Книш, згадуючи про свою працю на пості бойового референта УВО в 1930 р. і не знаючи про участь згаданих осіб у КЕ, пише, що Р. Шухевич, давній бойовик УВО, та С. Охримович якось відтягалися від згоди на пропозицію Книша, знов же З. Коссак зразу ніби погоджувався, а потім „десь зник”. („Дрижить підземний гук”, стор. 57-58). Це ж виходило щось таке, якби при війську поручник пропонував генералові, бачачи його в цивільному вбранні, щоб той став капралем у його військовому відділі. Не бажаючи розконспіровувати себе, згадані члени КЕ ОУН просто уникали розмов з Книшем.