[З початком 30-их років почався на українських землях під СССР і під Польщею загострений курс політики обидвох окупантів супроти українського народу. Він тривав з малими передишками аж до вибуху II світової війни.
Захід увійшов тоді в стадію зростаючої економічної кризи. Поразка комунізму в Італії, Німеччині, згодом і в Еспанії, введення диктаторських режимів у Польщі, Угорщині і Румунії перекреслили російські надії збольшевичити Европу. В СССР криваво утверджувалася диктатура Сталіна, в Польщі зростала фашизація режиму пілсудчиків. Міжнародні напруження між бльоками держав з суперечними політичними й економічними інтересами приспішували зброення та з року в рік наближали неминучість загальної війни. Для обидвох головних окупантів України – Росії й Польщі – зростання українських сил і самостійницько-державницьких стремлінь стало внутрішньою небезпекою першорядної ваги. Незалежно від себе вони застосували супроти українців приспішену політику терору й репресій у таких розмірах, на які дозволяли їм їхні власні спроможності.
Вже в 1930 р. Росія завела примус колективізації, масовий погром села голодом, розстрілами, вивозами українського населення, обсадою вимерлих осель чужинцями; Польща зміцнила парцеляцію і колонізацію українських земель чужинцями, еміґрацію малоземельних селян у чужі країни, терористичний погром корінного населення уланськими буками пацифікації. Коли ешелони ув'язнених „куркулів” були транспортовані з вимираючих українських сіл на Сибір, в галицьких селах лежали тисячі жорстоко змасакрованих „хлопів” за те, що були українцями. Місця в польських в'язницях для них не вистачало, а Сибіру не було. Обидва окупанти спішилися нищити український стихійний і організований спротив, послаблювати джерела духового відродження нації: національну культуру, Церкву, шкільництво інтелектуальні сили, денаціоналізувати молодь протиукраїнськими шкільними розпорядженнями.
Головне вістря політики твердої руки, що приносила окупантам деякі тимчасові успіхи і разом з тим, одначе, збільшувала в масах протипольське наставлення, було звернене на ліквідацію націоналістичного підпілля. Масового характеру ці заходи набрали в роках пацифікації 1930-1931 в Галичині, а пізніше на Волині і на північнозахідніх землях. До терористичних заходів уряду належить заведення наглих судів 4 вересня 1931 р. і створення, за большевицьким зразком, концентраційного табору 17 червня 1934 року.
В історії українського націоналістичного підпілля, а теж в періодизації української історії того часу, події 1930-1939 років обабіч Збруча творять окремий період послідовного наступу на українство. Тому ці часи, як період репресій, відділяємо в окрему частину „Нарису Історії ОУН”.]
Повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне нищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію тих земель польським елементом. Польські колоністи мали надати українським землям під Польщею характеру виразно двонаціональної країни з тенденцією польщення української меншини або змушування її еміґрувати до США й Канади, щоб таким способом зробити місце для нових польських колоністів.
Ті польські мотиви спонукали польський уряд – однаково, чи це був уряд соціялістів, чи уряд пілсудчиків, – присвятити справі колонізації українських земель особливу увагу. І так, уже в грудні 1920 р. був виданий окремий закон про колонізацію „східніх теренів Польщі” військовими поселенцями. На підставі того закону, на протязі 1920-1928 років, передано в руки польських колоністів, колишніх військовиків, на Волині й Поліссі 259.162 гектарів землі, на яких осіло круглo 20 тисяч польських поселенців, спроваджених із польських земель.[133] На підставі ж закону про парцеляцію земель спроваджено у той самий час на українські землі кругло 60 тисяч „цивільних” польських колоністів.
Про суто політичне підґрунтя тієї акції польського уряду на окупованих українських землях виразно говорить заввага тогочасного міністра хліборобства, автора „земельної реформи”, д-ра Вітольда Станєвіча: „Найбільшим нещастям нашого поселення були два моменти: поперше, що поселення скеровано не там, де є запас землі, але звичайно там, де скупчення місцевого населення найгустіше, а голод на землю найбільший, а подруге, землю давано передусім одиницям, може й заслуженим, але чужим, залишаючи місцеве населення поза увагою.”
Колонізація українських земель польськими зайдами була важким ударом для українського населення як під економічним, так і під політичним оглядом. Малоземельне українське селянство йшло на заробітки до панських фільварків, і хоч там його важко використовувано, то все ж таки якийсь заробіток був, коли ж тепер фільварки розділювано між спроваджених польських колоністів, то й ті мізерні заробітки пропадали, бож колоністи обробляли свою землю самі. Збільшуване таким способом безробіття змушувало українських селян залишати свою прадідну землю й еміґрувати. І так, наприклад, тільки впродовж одного 1929 р. виеміґрувало з західньоукраїнських земель 38.132 українців до Америки (з того 24.666 греко-католиків і 13.466 православних), а 14.823 (з того 11.602 греко-католиків і 1.221 православних) – до Франції та інших західньоевропейських країн. Отже, тільки за один рік мусіло виеміґрувати з Західньої України кругло 53 тисячі українців, поверх 38 тисяч із Галичини і майже 15 тисяч з Волині та Полісся.[134]
А в той самий час напливали до тих же українських сіл тисячі польських колоністів. Наприклад, до однієї тільки Тернопільщини напливло від 1919 до 1930 р. кругло 10 тисяч родин польських колоністів[135]
Польський уряд дбайливо підтримував такий стан і для збільяіення виїзду українських селян з їх рідних земель створив окремі еміґраційні бюра, а для спроваджуваних польських колоністів призначувано всякі допомоги, звільнення від податків, безплатні позики тощо. Всі протести проти такої політики польського уряду на українських землях, складені в польському парляменті українськими послами, викликали в поляків тільки сміх і глузування.
А до того долучувався політичний момент: колоністи були майже поголовнo носіями польського шовінізму й опорою для поліції в поборюванні всіх проявів українського національного життя. Польські колоністи безупинно слідкували за життям і працею українців у даній місцевості та негайно доносили про все поліції. Вони творили скрізь свої ніби спортові організації „Стшелєц”, члени якого мали право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором.
З початком 1930 р. польські посли у варшавському сеймі зголосили чотири нові законопроєкти в справі посилення польської колонізації на „кресах всходніх”, себто на окупованих Польщею українських і білоруських землях.[136] Нові протести українських і білоруських послів проти зголошених законопроєктів прийнято в польському парляменті та в польській пресі таким самим глумом, як і всі попередні.
Тій акції польського уряду „на зніщенє Русі” постановила протиставитись ОУН саботажною протиакцією: підпалами збіжжя, сіна та будинків польських колоністів. Загравою пожеж бажала ОУН заалярмувати публічну опінію світу, звертаючи його увагу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю.
З тих мотивів почала ОУН влітку 1930 р. посилену акцію палення польського майна на українських землях. Доповненням цього були теж саботажі іншого роду, як, наприклад, зрізування телефонних і телеграфних стовпів, демолювання поліційних станиць, відплатні акції проти польських „Стшельців” тощо.
Саботажна акція з літа й осени 1930 р. розгорнулася в надсподівано широких розмірах. Через неї ОУН вийшла перед своїх і чужих як організація не тільки ідеологічно-політична, але й одночасно бойова.
Саботажна акція справді знайшла великий відгомін у чужинецькій пресі за кордоном. Вона звернула світові увагу на становище українського народу під польською окупацією і майже скрізь зустрілася з виправданням, як самозрозуміла оборона поневоленого народу проти несправедливости й гніту окупанта. Для прикладу наводимо кілька цитат: Нью-йоркський журнал „Ди Нейшин” з 5 листопада 1930 року, інформуючи про хвилю саботажів у Західній Україні, дав таке своє пояснення:
„Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Союзі Народів. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріяті Союзу Народів немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди.”
„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 16 жовтня 1930 р. так вияснювала своїм читачам про саботажі:
„Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР”, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя.”
При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.
Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:
„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”
Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:
„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”
Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.
„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:
„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої ситуації в самім краю, совєтський уряд вдається до випробуваного способу викликування заколотів серед українського населення в сусідніх державах, а насамперед у Польщі. Очевидно, акція саботажів у Галичині була ділом невідповідальних одиниць, які використали комуністичну пропаґанду з метою загострити стосунки між українським і польським населенням. Це загострення безперечно лежить в інтересах червоної Москви і широко закроєної акції ІІІ-го Інтернаціоналу ... Українське суспільство і в Польщі і на еміґрації зайняло виразне й одностайне становище в неґативній оцінці акції саботажів, яка принесла великі моральні й матеріяльні шкоди насамперед українському населенню ... Широкі верстви українського народу плямують акцію саботажів, яка, повторюю, є ділом невідповідальних одиниць, використаних ворожими силами, що працюють на шкоду для самої української людности.”
Текст цієї заяви Андрія Лівицького польські представництва за кордоном розіслали до всіх чужинецьких редакцій. У висліді цього, наприклад, нью-йоркська газета „Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 17 жовтня 1930 року, отже, ледве через два дні після інтерв'ю Лівицького, надрукувала таке „спростовання”:
„Польський консул у Нью-Йорку д-р М. Мерхлєвскі виразно зазначив, що коли в Галичині є якісь розрухи, то це тільки совєтські інтриґи. Правда, він не дав офіціяльного коментаря, бо казав, що жде на інформації з Варшави, але хоч не має інформацій, виправдує польський уряд за його карні експедиції, бо на них, як він твердить, погоджуються не лише польський уряд, а й українська влада... Польський генеральний консулят у Нью-Йорку видав також спеціяльну зaяву, в якій свій погляд на останні події в Галичині висловлює Андрій Лівицький, що його називається „колишнім президентом Української Республіки”, поки та республіка була загарбана совєтами. Отой Лівицький каже, що розрухи в Галичині походять від невідповідальних одиниць, які змагають до напруження відносин поміж Польщею й Україною. Він каже, що ціла українська нація засуджує саботажі та що згідна співпраця між польським і українським народами є конечна для економічного, культурного й політичного розвитку обидвох народів.”
Очевидно, що таке становище „екзильного уряду УНР” до революційно-визвольної боротьби викликало глибоке обурення насамперед серед українських націоналістів. Вислів цьому обуренню дала „Розбудова Нації” в ч. за листопад-грудень 1930 р. (стор. 327):
„Отже тоді, коли голляндка п-ні Бакер вносить інтерпеляції на міжнародньому полі в справі польських репресій, коли англійський посол Мельон вносить у тій таки справі інтерпеляцію в англійському парляменті, коли проти тих репресій протестують перед Пілсудським амбасадори американський, французький та англійський, коли італійський політик гр. Сфорца підносить голос у справі крайових подій у світовій пресі, коли чеська „Ліґа Миру й Свободи” видає відозву проти польського терору, коли французький вчений проф. Мартель, не маючи змоги повністю об'єктивно писати про польський терор у підкупній французькій пресі, пише про це в литовській пресі, коли такі американські публіцисти, як Джан Еліот, М. А. Гальґрін, Е. Джеймс, і чеські, як д-р В. Харват, Й. Обр та інші, на сторінках найповажніших чужинних часописів підносять тяжкі обвинувачення проти Польщі, коли в маніфестаціях проти польського терору беруть участь і промовляють на українських вічах професор колюмбійського університету Тредвел Смит, соц. кандидат на сенатора Нормен Томас, голова німецько-американської федерації Чарлз Оберваґер, Джан Моран з Дюкін університету в Пітсбурґу, юнійний діяч Мек Доналд, Джеймс Джан Дейвіс, полковник американської армії Ґастина та інші, коли чужинна преса цілого світу підносить голоси обурення проти польського терору, коли польська „пацифікація” поставила всіх українців у всьому світі на ноги та коли нема ні одного українського часопису, який не подавав би відомостей з польського пекла, – тоді уенерівці, які претендують на ім'я українців, забирають голос тільки в справах саботажів у тому розумінні, що вони були ділом злочинних елементів і большевиків, а щодо польських репресій завертають усіх інтерпелянтів до – поляків!”
Одначе, ані хвилі обурення українського громадянства, ані публіковані на чужині документи про польську „пацифікацію” не вплинули на зміну становища „екзильного уряду УНР”: він далі скрізь давав пояснення, які засуджували українську революційну боротьбу й виправдували польський уряд за його протиукраїнську акцію. Слідами „екзильного уряду УНР” швидко пішло й УНДО. Офіціоз цього об'єднання „Діло” подав 24 вересня 1930 року таку „оцінку” саботажної акції:
„Маємо до діла з невідповідальними виступами анархічних одиниць, що підпалювали збори (збіжжя) польських дідичів і осадників, спонукувані до того фальшиво зрозумілим патріотизмом, легкодушністю чи безкритичним фанатизмом, який навіть не відрізняє справжньої боротьби, її суті, метод і доцільности від псевдореволюційних поривів... Очевидна відсутність якої-небудь користи для української національної справи з таких псевдореволюційних подвигів, брак усякої здорової думки в цій роботі з погляду українських інтересів і навіть явна шкідливість таких актів для української організаційно-політичної, культурної й економічної діяльности взагалі, але й для самої революційної ідеї зокрема, – все те дає нам право твердити, що серед справників масових підпалів відсоток українського національно-свідомого елементу є мінімальний.”
А 1 жовтня 1930 року Центральний Комітет УНДО, Головна Управа УСРП і Центральний Комітет УСДП видали спільний комунікат, у якому сказано:
„Зокрема в справі масових пожеж стверджується, що поскільки вони є ділом українських рук, то з національного погляду вони недоцільні, позбавлені політичного змислу та невиправдані навіть ніякими революційними мотивами”.
До того становища опортуністичних українських партій і середовищ, які діяли на окупованих Польщею західньоукраїнських землях, на диво приєдналася й еміґраційна організація гетьманців. У „Бюлетені Гетьманської Управи” чч. 10-11 з 1930 р., у статті „Саботаж і пацифікація” було сказано:
„Ініціятива й виконання „актів саботажу”, організація підпалів і окремих терористичних актів виходили від таємної української військової організації, т. зв. УВО, як офіційно про це повідомляє ця організація в своїм органі... Ми мусимо якнайрішучіше засудити ту організацію і тих людей, які цих вчинків допустилися... Нерозважні виступи невідповідальних людей знищили здобуті надбання. Можна думати, що безглузду акцію підпалів і дрібного терору розпочали люди просто з якимось спеціяльним умислом викликати з противного, Е даному випадку сильнішого, боку репресії і збити населення з шляху органічної праці”.
Неґативне становище до революційної дії УВО-ОУН зайняли також комуністи. Харківський „Комуніст” за 13 жовтня 1930 року задеклярував своє становище:[137]
„Польська преса в один голос змінила крикливі аншляґи в той спосіб, що тепер палять польське майно не саботажисти з УВО, а комуністи. УВО віддавна визначила свої позиції до радянської України, як безоглядно ворожі позиції передового загону української буржуазії. Провокаційна позиція УВО в теперішній революційній боротьбі трудящих Західньої України відкриває очі тим зблуканим робітникам і селянам, що впіймались на гачок націоналістично-авантюрницького белькотіння панків з УВО, та, не зважаючи на наклепи на єдину справжню державу українських трудящих – УССР – пішли до УВО. В інтересах польського фашизму й своєї буржуазії, УВО й далі пробуватиме ширити в масах ілюзії. Та ці ілюзії летять прахом. Організації робітничі і селянські оголосили боротьбу УВО як провокаторської організації, що є аґентурою польського фашизму”.
З цього приводу аґентурна большевицька газета в США „Щоденні Вісті” з 19 жовтня 1930 року заявила:
„Ми проти саботажів. Це погані методи боротьби, тому що такі методи боротьби в першу чергу спричинюють хаос у революційних рядах робітників і селян і це дає змогу ворогові карними загонами і терором здавити почин, здеморалізувати маси ... Так треба було Пілсудському ... Саботажницька робота не є властиво революційна боротьба і в многих випадках потрібна польському фашизмові”.
Цілком зрозумілим є те, що большевики і їхні підголоски були проти революційної боротьби українського народу, очоленої УВО-ОУН. Зрештою, комуністичну пресу годі вважати українською, навіть якщо вона друкована українською мовою, Тому голоси комуністичної українсько-мовної преси, скеровані проти УВО-ОУН, не викликали жадного враження серед українського загалу. Натомість здивування, огірчення й обурення викликали серед українського громадянства в Краю і на чужині згадані вже заяви українських опортуністичних партій і середовищ: „екзильного уряду УНР”, УНДО, УСРП, УСДП і гетьманців, які засуджували революційно-визвольну боротьбу українського народу під проводом УВО й ОУН. Але тут треба з притиском відмітити, що те неґативне становище було тільки становищем партійних діячів, які свої вузькопартійні інтереси ставили вище за інтереси національні, всенародні. Загал українського громадянства як в Україні, так і на чужині, своїми симпатіями виразно став по боці УВО-ОУН. Вислів цьому дала, наприклад, „Свобода” в числі з 13 жовтня 1930 року:
„Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати тих „революціонерів”: коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям”.
А в своєму числі з 22 жовтня 1930 року „Свобода” закінчує: „Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі вкдвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі”.
А 5-ий Конґрес „Об'єднання Українських Організацій в Америці” ухвалив 23 жовтня 1930 року таку постанову в зв'язку з віденським інтерв'ю А. Лівицького, скерованим проти саботажної акції УВО-ОУН:
„Зокрема п'ятнує Конґрес зрадницьку роботу таких платних польських аґентів, як Андрій Лівицький, самозванчий голова нефункціонуючого тепер уряду УНР”.[138]
Про деклярацію західньоукраїнських угодовецьких партій писав вінніпезький „Український Голос” в числі за 5 листопада 1930 року:
„Вартість тих заяв не багато різниться від покаянних заяв, які від часу до часу вимушують большевики від деяких заляканих людей у Совєтському Союзі. До складання заяв із підкреслюванням своєї леґальности як цілей, так і роботи, заставляє українців у Галичині страх перед жертвами, які приходиться складати на жeртівнику національної революції”.
Вліті 1930 року польська преса постійно писала про підпали та іншого роду саботажі, виконані членами українського революційного підпілля. Скирти збіжжя і сіна, а також господарські забудування польських дідичів і польських колоністів горіли майже в кожній місцевості Західньої України, де тільки вони були. Крім цього, на протязі трьох місяців було виконано кругло двісті інших саботажів, скерованих проти польської окупаційної влади. З них найголоснішим було перерізання телефонної і телеграфної сполуки довкола Львова, дуже вдало виконане боївкою УВО-ОУН під проводом Володимира Повзанюка. Закордонна українська преса та чужинецька писала про те на підставі телеграфного повідомлення „Нью-Йорк Таймc”-у з Варшави:
„Сьогодні, 13 серпня 1930 року, Львів був цілком відрізаний від світу тому, що члени Української Військової Організації знищили телеграфні й телефонні дроти, а також зіпсували дроти залізничної сигналізації. Зі Львова вислано спеціяльні льокомотиви, щоб зустрічали над'їжджаючі поїзди й відпроваджували їх до Львова, поки відремонтується сигналізацію. Лише завдяки цьому поспішний поїзд, який ішов з Букарешту до Берліну, оминув катастрофу. Цей новий замах українців на комунікаційне сполучення, яке єднає Львів з рештою світу, є правдоподібно демонстрацією проти відкриття щорічних Східніх Торгів, у Львові, яке повинно відбутися наступного тижня... Поляки бояться ще більших заколотів восени. Тоді в Женеві відбудеться засідання Ліґи Націй і українці намагатимуться використати цей момент для своєї справи”.
У зв'язку з саботажною акцією та викликаною нею польською „пацифікацією” західніх українських земель, Провід ОУН видав таку відозву, публіковану в „Розбудові Нації” (ч. 9-10) за 1930 рік:
„Недавні героїчні зусилля народу нашого, скеровані на виборення та збудування Самостійної Соборної Української Держави, не дали нам бажаних наслідків. Непідготовані духово, мілітарне й політичне до великих завдань, що їх за час 1917-20 рр. поставила перед нами історія, ми не спромоглися дати належної відсічі ворогам і були змушені улягти їх силі. Українські землі поновно поділили між собою вороги, які стремлять закріпити над нами своє панування, здушити органічні розвоєві сили нашої нації та вбити її волю до самостійного державного панування.
„Московський імперіялізм, заховавшись під машкару червоної комуністичної доктрини, хижацьке розграбовує природні багатства нашого краю, гальмує його господарський розвиток, розбиває наш суспільний організм соціяльними антагонізмами, руйнує основну силу й джерело розвитку Української Нації – селянство, та отруює національний дух, традиції, уклад життя і родину догмою інтернаціоналізму.
„Польський імперіялізм, використовуючи ролю авангарду цивілізованого світу супроти східньо-комуністичного вандалізму, безкарно переводить на Західніх Землях України політику всебічного національного утиску, пере-Шкоджує господарському та культурному розвиткові краю та відбирає від Українського селянства його прадідівську землю, колонізуючи її своїми, ворожими українству, елементами.
„В боротьбі з українським народом московська і польська окупації вживають способів, хоч часом різних формою, але тотожніх змістом і цілями. „Московський комунізм, розперезаний у своєму одвертому варварстві, кривавим терором, розстрілами та засланнями нищить український елемент і цілою системою свого деспотичного управління з корінням вириває усякий прояв національної творчости і думки, – тоді, як польські окупанти, приховуючи свої насильства брехливою формулою зовнішньої законности й цивілізації, і собі ведуть послідовний наступ на українство з метою знищити та засимілювати його.
„Останні події на Західніх Землях України, коли польська влада допустилася нечуваного терору, катування та вбивств українського мирного населення – виразно вказують на схожість методів боротьби, яких вживає Москва та Польща у своєму стремлінні вбити живий організм Української Нації.
„Але даремні зусилля ворогів України! Московсько-польські насильства й терор лише скріплюють політичну силу українських народніх мас, сприяють їхній активізації та поглиблюють почування палючої ненависти до наїзників. Останніми роками назустріч ворожому походові українські маси активно висувають своє чоло і на удари відповідають ударами. З різних кутів наших просторих земель надходять вісті про масові вияви народньої революційности у вигляді численних підпалів большевицьких колхозів та польських маєтків, терористичного нищення представників окупаційної влади, економічних та інших саботажів, диверсійних актів і т. д. Зокрема останні події на Західніх Землях особливо яскраво вказують на зростаючий активізм народніх мас, а також на те, що ті маси, розділені штучними кордонами, але об'єднані спільною метою і волею до самостійного життя, – вживають майже однакових способів боротьби проти своїх ворогів.
„Намагання окупантів здушити революційних дух нашого народу не дають бажаних для них наслідків, бо жах терору має свої межі, поза якими він стає безсилий, зустрівши опір народнього гніву та пімсти. Вияви того революціонізму, поруч із тими загальними ускладненнями, в яких перебувають окупаційні режими, дають підстави передбачати, що недалеко вже той час, коли при відповідних умовах народня революційна стихія, закута в рамці організованости і творчого державницького змісту, знайде собі вихід у всеукраїнській революції, яка єдина може забезпечити нам досягнення нашого ідеалу – Самостійної Соборної Держави.
„Український націоналізм, який народився в вогні боротьби за незалежність України, в основу своєї визвольної політики поклав переконання, що всякі розрахунки на підтримку сторонніх чинників у нашій боротьбі проти окупантів не мають під собою ніяких підстав, коли ми самі не спроможемося досягти відповідного стану власної організованости та політичної відпорности. а сподівання використати допомогу одного окупанта проти другого – Москви проти Польщі, чи Польщі проти Москви – являють собою смертельну небезпеку для нашого визволення.
„З тих причин Організація Українських Націоналістів свою визвольну місію вбачає в організації народніх мас на окупованих землях, у виробленні в них активізму та підготовления їх до збройного зриву – національної революції. Тому сучасні вияви народнього революціонізму на українських землях ОУН трактує як конечну перехідну стадію до загальної революції, вважає їх доцільними та заявляє свою солідарність із творчими революційними чинниками, що проводять боротьбу на окупованих землях.
„Сучасне положення на окупованих землях та прийдешні завдання ставлять перед цілою Українською Нацією, а зокрема перед її політичним проводом, вимогу тісної консолідації, духової єдности та спільного напруження у підготовці революційної боротьби, в якій не сміє бути невтральних чи пасивних. На жаль, не всі українські політичні чинники так оцінюють важливість сучасного моменту. Такі факти, як деклярація політичних партій Західніх Українських Земель з приводу заворушень останнього періоду, або постава до польського терору з боку групи А. Лівицького, є зайвим доказом незрозуміння справжніх шляхів визволення з боку тих чинників, які мають претенсії вважати себе за провід нації. Вони ілюструють фатальну короткозорість представників відповідних партій і груп, хворобливу неміч їхньої волі, роз'їдженої умовами леґалізму та звичкою приладнюватися до окупаційних режимів, або на них орієнтуватися, але ніколи чинно поборювати.
„Організація Українських Націоналістів із почуттям прикрости підносить поведінку згаданих політичних чинників, а робить це з метою унеможливити на майбутнє подібні заяви льояльности до ворогів та індеферентизм, які загрожують розривом між провідними верствами та українськими народніми масами. ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, не стремлінням приладнатися до окупаційних умов під гаслом дочасних льокальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого організму та арґументом збройної боротьби. Таке розуміння визвольної проблеми має бути для кожного українця символом його національної віри та дороговказом у всіх його починах для блага Української Нації.
„Український нарід на окупованих теренах, в обличчі грізної небезпеки, стоїть перед завданням утворити єдиний фронт боротьби проти окупантів, змагаючись за право життя, а тому без уваги на жертви. Українська еміґрація зобов'язана дати тим змаганням свою підтримку шляхом міжнародньої пропаґанди справи українського соборного визволення та тісним організаційним пов'язанням, щоб могти виконати перед нацією свою історичну місію. В душі кожного українця має бути викресане переконання, що визволення досягнемо лише через напружену боротьбу, організацію власних сил, активізацію духу нашого народу та його готовість запалити творчий вогонь національної революції.
„Це ж бо є той шлях, що, вже скроплений потоками народньої крови, приведе нас до нашої мети – Самостійної Соборної Української Держави.
Женева, листопад 1930 року.
Провід Організації Українських Націоналістів”.
В додатковій заяві, відповіді на закиди різних партійно-політичних противників, що нібито ОУН є комуністичною або німецькою чи польською агентурою, опублікованій у тому самому числі „Розбудови Нації”, Провід ОУН з усією рішучістю підкреслює:
„Разом із тим уважаємо за свій обов'язок раз назавжди заявити, що українські націоналісти ніколи не були й не будуть нічиїми аґентами – ні німецькими, ні большевицькими, ні фашистівськими, чи ще там якими. Так само зазначаємо, що ОУН з самого початку свого існування не брала ніяких грошей ні від німців, ні большевиків, ні від поляків, ні від чехів, ні будь-яких інших чужинців, а навпаки: існує на кошти Української Нації. І хоч кошти великі й хоч ОУН не змогла досі розвинути свою акцію в таких розмірах, як цього вимагає справа боротьби нашої нації за своє визволення, все ж ОУН у своїй діяльності незалежна від сторонніх чужинецьких чинників, а її розвиток є природній та з світлими виглядами на майбутнє. І ми горді своєю незалежністю від чужинців! І як віримо, що опертя на власні сили забезпечить нашій організації світлу будучність, то так само віримо, що й Українська Нація спроможеться власними силами добитися своєї мети, якщо всі українські патріоти переконаються, що лише вибраний нами шлях національної революції та збройної боротьби може привести нашу Націю до великодержавности. Правда, цей шлях тяжкий та вимагає великих жертв, але зате він запевняє нам перемогу над нашими ворогами”.
Роз'юшена розмірами та справністю саботажної акції, польська поліція кинулася арештовувати з-поміж українців усіх, кого лише можна було підозрівати в співучасті при саботажах. У той час українська преса була переповнена вістками звідусіль про масові ув'язнення українців і судові присуди, що ми їх навели в розділі „Арешти і судові процеси”.[139]
Очевидно, що той наш реєстр політичних процесів і головно ув'язнень, що їх у той час проводила серед українського населення польська поліція, далеко-далеко неповний. Це лише та невеличка частина, яка пробилася на сторінки української преси, бо в більшості випадків поліція не подавала до газет прізвищ арештованих та вживала всіх засобів, щоб українське громадянство і чужинці не довідалися правди. Чужинецька преса, користуючися звідомленнями своїх кореспондентів, які в той час були на українських землях, інформувала, що кількість ув'язнених польською поліцією українців сягає кількох десятків тисяч. А польський міністер внутрішніх справ Складковський заявив 10 січня 1931 року в польському сеймі, що в зв'язку з саботажною акцією українського підпілля літом і восени 1930 року заарештовано 1.777 українських громадян, з чого до 10 січня 1931 року 600 звільнено, інших затримано в тюрмі.[140] Подаючи такі дані, Складковський зазначив, що між арештованими є учні ґімназій, студенти університетів, учителі, священики, селяни і робітники.
У жовтні 1930 року, після смерти Крайового Провідника ОУН сотн. Головінського, котрий був одночасно Крайовим Комендантом УВО, як бойового рамени ОУН, – Команда УВО видала наказ припинити саботажну акцію. Про це вона повідомила загал українського громадянства окремою відозвою, опублікованою нелеґальним виданням у Краю та в леґальних українських часописах за кордоном. Заокеанські часописи „Свобода” й „Америка” опублікували цю відозву під заголовком „Частинний виступ УВО”:
„Від кількох місяців на українських землях панує неспокій. У тому часі, коли на Східній Україні жертвою падуть большевицькі аґенти, на Західній Україні ми є свідками масових, саботажів проти польської держави, польських поміщиків та колоніялістів.
Перша акція УВО на Західній Україні, закроєна на ширшу скалю, була в 1922 році, коли-то масово палено фільварки польських поміщиків, роблено замахи на державні органи, карано провокаторів і зрадників та нищено державне майно. Тоді-то зреволюціонізовано цілий край і проти польської держави поставлено один фронт українського населення, що відмовлялося брати участь у виборах до польського сейму. Не зважаючи на переслідування з боку польської влади, великі втрати в рядах УВО, воно залишилося в пам'яті українського громадянства як прояв нашої сили; згадують його теж ляхи для перестороги перед випадками майбутности.
А оце другий раз мас місце т. зв. частинний виступ УВО. Такий частинний виступ мас на цілі організованим способом ширити неспокій в краю, паніку між польським населенням, ламати експансивного духа польського кресового[141]елементу, посіяти в нього зневіру в успішність оборони його державними органами перед наступом українського населення у крайньо ворожому напрямі до польської держави і нації, врешті викликанням неспокою й анархії посилювати за кордоном переконання про непевність границь польської держави та її внутрішню несконсолідованість, і маніфестувати протипольські настрої українського населення.
Зачалося від одірваних саботажів на маєтки відомих польських осіб – генералів, кол. воєводів, кол. міністрів тощо. Та швидко акція поширилася на всіх польських поміщиків без розбору і на колоністів та державні об'єкти. Чому звернено головну увагу на нищення майна польських поміщиків і колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, являється для нас найбільшою небезпекою, отже треба відстрашити польських колоністів від поселювання на українських землях, а друга, що при масовій акції це найліпший спосіб психічно впливати на маси українського селянського населення; пожежі, що їх наглядно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина, що забирають йому землю, більше переконують нашого селянина і мають на нього більший вплив, ніж, наприклад, атентати на органи державної влади, на незнаних їм людей.
Бажану ціль останні саботажі повністю досягнули. Правда, зачалися масові арештування, але вони не тільки не припинили їх, а вплинули на ще більше розгорнення акції. Щодня з різних сторін краю ішли телеграми про щораз то нові акти саботажу, занепокоювали органи державної влади і суспільність та звертали увагу закордону на відносини на українських землях. Неспокій ляхів зростав із коленим днем, перетворився в крайню ненависть до українців, у зневіру в акцію держави та настільки розбурхав пристрасті, що почулись заклики до спільного реваншу польського населення. Але тим тільки утруднювалося державну акцію пацифікації, бо збільшувалося заколот і замішання в краю, а кожний випадок реваншу в свою чергу компромі-тував польську державу. Щоб до цього не допустити, польська влада прий-няла надзвичайні засоби: з доручення Пілсудського до Львова приїхав віце-міністер Пєрацький з штабом урядовців керувати акцією пацифікації краю шляхом ліквідації УВО.
Та чергові масові арешти не лише не дали полякам бажаних успіхів, але якраз навпаки: саботажна акція набула виразно масового характеру. Польська влада ніяк не могла опанувати ситуації і то не лише в розумінні здушення саботажної акції, але й стримування польських елементів. Останні таки почали допускатися поодиноких актів реваншу на спокійному українському населенні, ще більше завогнюючи пристрасті та збільшуючи хаос. До того всього це діялося в час дуже напруженого внутрішнього польського становища, спричиненого боротьбою Пілсудського з сеймом та з передвиборчою акцією. Влада стає бeзрадна; ввесь її апарат є зайнятий масовими ревізіями, арештами, слідством, тюрми переповнені; а саботажі продовжуються.
Не зупинили їх і карні експедиції військові і поліційні, що їх вислано на українські села. І от у добі загального миру польська влада думає завести на українських землях вийнятковий – воєнний стан і негайні суди.
Такий нинішній стан. Ми дійшли до кульмінаційної точки. Наша ціль досягнена: викликано потрібне моральне враження між українським загалом і між ляхами й чужинцями; завдано ворогові великих моральних та матеріяльних втрат, а врешті бойовики виявили технічну справність, про що свідчить обставина, що за ввесь час акції ні одного з них не спіймано на гарячому вчинку.
Тому акцію масових саботажів тепер припиняємо”.[142]
У пляні розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотн. Ю. Головінський призначив окреме завдання і для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. Плян нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотн. Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.
Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік. Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба.
Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями. Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.
Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.[143]
Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи жахливих побоїв і нелюдських тортурів. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від нелюдських катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смерти.
Судова розправа відбулася через рік пізніше. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготов! нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.
Цілком інший вислід мав напад на поштовий віз під Белзцем, що його зорганізував і особисто керував його виконанням бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Зенон Коссак.
Напад відбувся увечері 28 жовтня 1930 року. На поштовий амбулянс, що віз гроші з Томашева Люблинського до Белзця, в ліску перед Белзцем засіло п'ять бойовиків ОУН, між ними керівник нападу Зенон Коссак. Коли віз наблизився до засідки, бойовики вискочили з хованки і під загрозою револьверів зупинили ескорту та зажадали видачі грошей. З наказу ескортуючого поліціянта візник почав тікати, а тоді бойовики засипали амбулянс пострілами. Візник Станіслав Гупка згинув на місці, поліціянт Іґнацюк був важко поранений. Бойовики забрали готівку в сумі 13.720 злотих і зникли,
Повідомляючи про цей напад, Польська Аґенція Телеграфна поінформувала, що поліція веде енерґійне слідство, щоб викрити організаторів і виконавців нападу. Але їй не пощастило подати прізвищ тих бойовиків ОУН, бо поліція ніколи не виявила учасників нападу.
Правда, з цієї причини напад боївки ОУН на поштовий віз під Белзцем був майже невідомий не лише ширшому загалові українців, а й широким колам членства ОУН. Напад під Бібркою став широко відомим тому, що в ньому згинув бойовик УВО Гриць Пісецький, пам'ять якого опісля вшановувано кожного року в річницю його смерти, а після нападу відбувся голосний політичний процес. На цьому процесі одного з учасників, Юрка Дачишина-„Кришталя”, як уже сказано, засуджено на кару смерти, замінюючи її на кару 20 років тюрми. У зв'язку з цим процесом вся українська, а також чужинецька преса широко писала про самий напад і його виконавців. Напад на поштовий віз під Белзцем не спричинив жадного політичного процесу, нікого за нього не суджено, ніхто з бойовиків ОУН не згинув і поліція ніколи не довідалася про прізвища його виконавців. Одначе, цей напад тим не менше гідний відмічення в історії бойової діяльности ОУН, бо це був перший „екс”[144], зорганізований і проведений бойовим референтом ОУН, до того ж зорганізований і виконаний взірцево.
Найважчим для ОУН ударом, що його завдала польська поліція, було замордування сотника Юліяна Головінського, який, об'єднавши в своїх руках пости Крайового Провідника ОУН і Крайового Коменданта УВО та користуючись великим авторитетом серед усіх членів крайових частин обидвох цих організацій, успішно започаткував справжнє злиття УВО й ОУН в одну формацію.
Саботажна акція і зокрема напад на поштовий віз під Бібркою спричинили масові ув'язнення українців, що їх польська поліція підозрівала в революційній діяльності УВО-ОУН. Серед арештованих, одначе, не було Ю. Головінського: поперше тому, що він знамените законспірував був свої стосунки до революційної дії УВО-ОУН, а подруге просто тому, що саме в той час масових арештувань він нелеґально виїхав був за кордон на розмови з полк. Євгеном Коновальцем.
Головною причиною виїзду сотн. Ю. Головінського на нараду з полк. Коновальцем у Відні була проблема постави ОУН до недалеких виборів до польського парляменту. Партійні діячі УНДО, а також УСРП звернулися були до УВО-ОУН з проханням, щоб організаційні кадри підтримали їхні намагання здобути під час виборів посольські мандати. Своє прохання згадані партії мотивували тим, що здобуття українцями більшої кількости посольських і сенаторських місць у польському парляменті є корисне для української справи. Давніший Крайовий Комендант УВО, полк. Р. Сушко, поставився до прохання позитивно, натомість сотн. Головінський зустрів пропозицію політичних партій з виразним застереженням. Отож, щоб ґрунтовно обговорити це питання і зайняти до нього правильну поставу, сотн. Ю. Головінський і полк. Р. Сушко виїхали на початку вересня 1930 року до Відня на розмови з полк. Є. Коновальцем.
У висліді наради прийнято постанову, що членство ОУН-УВО дасть повну підтримку українським леґальним партіям у виборчій кампанії, але за умов, що ті партії: а) об'єднаються для виборів в один український виборчий бльок і цим чином протиставлять полякам не окремі партії, а національне об'єднання і б) що українські партії вистерігатимуться у своїй виборчій кампанії всяких угодовецьких та льоялістичних заяв і зберігатимуть гідну поставу.[145]
Повернувшися з Відня після наради з полк. Коновальцем, сотн. Головінський прийняв запрошення проводу УНДО особисто зустрітися для обговорення справи. 20 вересня він зайшов до приміщення УНДО у Львові, де його зустрів секретар об'єднання д-р Любомир Макарушка, який попросив сотника зайти другий раз вечором, бо інших членів ЦК УНДО ще немає. В той час хтось телефонував, запитуючись українською мовою, чи в приміщенні УНДО немає сотн. Головінського. Замість заперечити, д-р Макарушка намагався довідатись від незнайомого, хто запитує, але відповіді не одержав. У дальшій розмові з сотн. Головінським д-р Макарушка згадав йому, що хтось телефоном запитував про нього. Почувши це, сотн. Головінський негайно вийшов з приміщення УНДО, але при дверях зустрівся з поліційними аґентами, які арештували його.
Не було сумніву, що сотн. Головінського хтось видав польській поліції. Але хто? Спершу підозріння звернулося було проти управи УНДО, а зокрема проти д-ра Любомира Макарушки, бо ж це вони запросили сотника до свого бюра на розмову. Щойно три роки пізніше, коли виявлено аґентурну службу для польської поліції Романа Барановського, справа вияснилася. Крайового Провідника ОУН сотн. Юліяна Головінського виявив і віддав до рук польської поліції Роман Барановський, колишній бойовик УВО, а пізніше польський поліційний аґент і провокатор.
Розкриття юдиної роботи Барановського вияснило й іншу загадку, що її не можна було розв'язати протягом трьох років: як це сталося, що польська преса, разом із повідомленням про ув'язнення сотн. Головінського, подала поліційні інформації, що він був організатором багатьох „ексів” УВО і що кілька місяців тому він перейняв пост Крайового Коменданта УВО й Крайового Провідника ОУН.
На підставі інформацій свого провокатора Романа Барановського польська поліція мала певні відомості про становище й працю сотн. Головінського в ОУН-УВО, одначе, вона не мала абсолютно жадних об'єктивних доказів на те, й тому не могла поставити його перед суд. У польському судівництві зберігалася бодай сповидність об'єктивного доказового поступування і тому поліція мусіла б довести, що сотн. Головінський справді провинився такими вчинками, що їх йому закидається. Тим більше, що арештований нібито за провини у зв'язку з саботажною акцією і нападом під Бібркою Юліян Головінський повинен був стати перед судом присяглих, де подання доказів вини грало вирішну ролю. Щоб цю вину довести, поліція мусіла б погодитися на те, що на суді виступив би в ролі свідка її провокатор Роман Барановський. Одначе, поліція і не думала виявляти такого цінного співробітника, а з другого боку – вона ніяк не могла погодитися з тим, щоб сотн. Юліян Головінський вийшов на волю у висліді судового присуду, що давав би звільнення від кари. Тому вона вирішила замордувати його потайки, без суду, інсценізуючи справу так, що нібито Головінський утікав і був застрілений під час утечі.
Після заарештування сотн. Головінського польська поліція відвезла його до своїх казематів, приховавши перед сторонніми людьми місце його ув'язнення та не допускаючи до нього ні оборонців, ані свояків. Одначе, десятиденне тортурування в'язня не принесло поліції ніякої користи: Юліян Головінський до участи в дії ОУН-УВО не признався, ані тим більше жадних зізнань про інших членів ОУН не подав.
30 жовтня 1930 року поліція перевезла сотн. Юліяна Головінського до Бібрки, нібито для конфронтації зі свідками, які мали б ствердити, чи він був учасником нападу. Там, на місці нападу, о 7-ій годині вечора, закутого в кайдани в'язня прив'язано до дерева і вбито трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили жертву в груди, а один у чоло.
Ще того самого дня польська телеграфна аґенція ПАТ опублікувала таке повідомлення:
„Сьогодні в Бібрці, на зарядження прокурорської влади, відбулася конфронтація Юліяна Головінського, коменданта УВО, запідозреного в приготуванні нападу на поштовий амбулянс під Бібркою в липні ц. р., зі свідками подій та іншими особами, які мали встановити тотожність виконавців нападу. Під час повороту з Бібрки до залізничної станції Глібовичі, Головінський скористувався тим, що один із поліцаїв ескорти затримався, ударив кулаком другого й хотів утекти. В погоню кинувся інший поліціянт і вистрілив шість разів у слід за Головінським; одна куля поцілила Головінського в голову та поклала його трупом на місці”.
Але польська преса подала, на підставі зізнань поліцистів, також інший опис випадку:
„Після конфронтації обидва поліційні функціонери вибралися з Головінським до залізничної станції у Глібовичах. Коли о 7-ій годині вечора вони були вже недалеко букового лісу, в якому було виконано напад на поштовий амбулянс, один із поліціянтів затримався на хвилину, а другий пішов далі з Головінським. Коли Головінський побачив, що з ним іде лише один поліцист, вдарив його кулаком в обличчя. Запаморочений поліцист посковзнувся на болоті й упав. Це використав Головінський і кинувся тікати. Заки поліціянт, що залишився позаду, і той, що впав, зорієнтувалися, Головінський віддалився від них на кількадесят кроків. Обидва поліцисти кинулися в погоню. Під час утечі Головінському перешкоджав плащ і він хотів скинути його. Це примусило його зупинитися, а тоді поліцисти наблизилися до нього й один поліцист вистрілив один раз, а інший сім разів. Одна з куль попала Головінському в голову і він помер на місці”.
Як бачимо, в цих польських повідомленнях є явна суперечність, бо в одному з них кажеться про шість пострілів, що їх віддав третій з ескортуючих поліціянтів, а в другому вже лише про двох конвоїрів-поліціянтів, з яких один нібито вистрілив раз, а другий – сім разів. Та найважливішим є те, що коли тіло загиблого передано його дружині для поховання, то на ньому знайдено три рани від револьверових куль: дві на грудях і одну на чолі. Це переконливий доказ, що до Головінського поліція стріляла з близької віддалі і спереду, а не з-заду, як то мало б бути, якщо б вона справді стріляла за втікачем. Отож, у цьому випадку польська поліція вчинила пляноване нікчемне вбивство, стріляючи до закутого в кайдани та прив'язаного до дерева українського політичного в'язня.
Тіло сотн. Юліяна Головінського поховано 2 листопада 1930 року на цвинтарі в Глібовичах, у присутності лише його дружини, двох дочок і брата. Ховав місцевий парох о. Бобовник.
У своєму повідомленні про смерть сотн. Ю. Головінського з жовтня 1930 р. Команда УВО подала:
„Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант”.
Натомість Провід ОУН у своєму офіціяльному повідомленні про загибель сотн. Ю. Головінського[146] подав лише, що загинув „визначний член Організації Українських Націоналістів”, додавши до того: „Польська преса подавала, що Головінський здавна грав провідну ролю в УВО, що це він зорганізував замах на президента Войцєховського, вбивство куратора Собінського та різні напади на поштові амбулянси. Рівно ж польська поліція твердила, що Головінський зорганізував напад на поштовий амбулянс під Бібркою, що перед кількома місяцями він мав перебрати Крайову Команду УВО від Сеника. Крім того, мав бути також провідником Організації Українських Націоналістів на Західній Україні”.
Свідома свого безсилля в боротьбі з українським революційним підпіллям, польська окупаційна влада, наслідуючи московських большевиків, вирішила застосувати супроти українського населення методу масового терору. Тій акції, заплянованій польським урядом і виконаній відділами польської поліції та війська, акції масового, варварського терору супроти безборонних людей, – дано офіціяльну назву „пацифікація”, себто „заспокоєння”, „привернення спокою”. Одначе, поведінка тих карних відділів була в очах українців і в понятті вільного світу варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти безборонного населення, ініційованими й схваленими урядом – автором „пацифікації”.
„Пацифікація” Галичини з доручення польського уряду почалася в половині вересня 1930 року. До акції вжито членів поліційної школи в Мостиськах біля Львова, поліційні відділи з корінної Польщі, в кількості 2.000 поліціянтів, та ескадрони кавалерії 6-го корпусу польської армії. Ті поліційні й військові збройні відділи, поділені на групи по 50 до 150 людей, і вислано для „акції” в терені під проводом місцевих станиць польської поліції. Користуючися вказівками місцевих поліцистів, карні відділи оточували, звичайно вночі, обране для „спацифікування” село, пильнуючи, щоб населення не втекло в ліси. Вдосвіта одна частина починала „ревідувати” домівки українських культурних та економічних установ, а друга виловлювала свідоміших селян за списком, виготовленим заздалегідь місцевою станицею польської поліції.
„Ревізії” були насправді варварським плюндруванням культурних та економічних надбань місцевого українського населення. В читальнях „Просвіти”, в домівках кооперативних крамниць та в приміщеннях усіх інших сільських культурно-освітніх установ польські поліціянти та польська солдатня нищили всю обстановку, виривали й ламали двері й вікна, зривали й рубали сокирами долівки, скидали на купу книжки з бібліотек, мистецьке приладдя театральних гуртків та оркестр, а в кооперативах нищили товари таким способом, що змішували разом муку, сіль, цукор, збіжжя тощо, і поливали їх нафтою, „Мистецтвом” цього варварства поляки перевершили справжніх вандалів з часів глухого середньовіччя. Такі „ревізії”, себто вандальське руйнування, переводжувано й по приватних помешканнях активніших громадян.
У той самий час інша частина карного відділу виконувала екзекуції над населенням села. З гурту зігнаних за списком людей польські садисти викликали по одному, зривали з нього одежу й білизну, кидали на долівку й, притримували жертву за руки й ноги, катували нагаями, даючи від 25 до 100 ударів, або й більше, залежно від того, наскільки дана людина була активною в українському громадському житті. Коли катований млів, його відливали водою і продовжували екзекуцію, зі звірячою насолодою примушували жертву кричати „нєх жиє Польска!”
Жертвою катувань падали всі місцеві українські інтеліґенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці „Просвіти”, „Рідної Школи”, в українській кооперації чи інших українських установах, а в тому й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль – 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного.
Третім засобом „пацифікації” був грабіж українського населення. Начальник громади був зобов'язаний на протязі кількох годин доставити поліційному чи військовому відділові, який переводив у селі „пацифікацію”, визначену кількість продуктів та домашніх тварин: вівса для коней, яєць, гусей, курей тощо. Все це забирала собі дана частина грабіжників без жадної винагороди, примушуючи громадську управу списувати заяву, що карний відділ зразково поводився в селі й за харчі заплатив належну оплату. Ті грабіжницькі контрибуції були дуже великі і до військових магазинів звожувано пограбоване в українських селян добро вантажними автами.
По містах „пацифіковано” тим способом, що українські установи знищувало „самочинно”, але під охороною польської поліції, вуличне шумовиння, а всіх активніших українських громадян арештовувано й катовано на поліційних станицях. Арештованих було в той час стільки що ними були переповнені не лише в'язниці, а й деякі військові касарні.
У наслідок важких побоїв під час „пацифікації” померли: Антін Сновидович, 64 роки, з Підгородища, повіт Бережани, Михайло Кіцера з Коцурова, повіт Бережани, Михайло Горин з Руди, повіт Бібрка, 35-річний Михайло Литвинець із Тязева, повіт Станиславів, 46-річний учитель Петро Смолій з Медини, повіт Збараж, війт Онуфрій Дичко з Вівся, повіт Підгайці, мґр. права Володимир Кульматицький з Городища, повіт Бережани.
У тій погромницькій варварській акції брали участь не лише польська поліція і військо, а й польські „стшельци”, тобто молодь місцевих польських колоністів, члени „спортового” товариства „Стшелєц”, і місцеві польські інтеліґенти, зокрема ж польські студенти.
Ув'язнення українських послів
У той самий час заарештовано й українських послів до польського парляменту й перевезено до тюрми в Бересті Литовському, де вони просиділи кілька чи кільканадцять місяців. Деякі з них були опісля суджені за „протидержавні промови”.
Але ув'язнення українських послів не мало ніякого зв'язку з саботажною акцією ОУН-УВО. Українські леґальні партії окремою заявою негайно відмежували себе від усякої революційної діяльности українського народу, засудили цю діяльність і склали вислови льояльности до польської держави. Ніхто з польських чинників не закидав їм якої-небудь співучасти в саботажах і в революційній дії ОУН-УВО. Арештування і ув'язнення українських послів, як і таке ж ув'язнення в той час тих польських послів, що були в виразній опозиції до Пілсудського, – були викликані плянами групи Пілсудського здушити всяку опозицію з допомогою жорстокого терору й у витвореній ним ситуації страху провести вибори, які дали б повну перемогу для тієї групи. Вирівнюючи порахунки з неприхильними собі польськими партіями, польський режим Пілсудського вирішив стероризувати також українські партії й усе українське громадянство.
І власне арештування, ув'язнення та суди за „протидержавну діяльність” українських послів, які абсолютно жодної революційної дії не вели, а навпаки, заявляли свою льояльність до польської держави, – доводять, що польський уряд зорганізував „пацифікацію” українського населення незалежно від саботажної акції ОУН-УВО. Революційна діяльність ОУН-УВО тільки пригадала полякам і всьому світові, що українці вміють відповідати на удари, завдані їм окупантами.
Кореспондент англійської газети „Манчестер Ґардієн”, який особисто побував у Галичині, свідчить у своєму звідомленні з 21 листопада 1930 року:
„Львів, Східна Галичина, п'ятниця. – Важко побитих 11 українських селян лежать тут у малому, скромному українському шпиталі. Це лише кількох із безлічі жертв того, що урядове називається „пацифікація Східньої Галичини”. Цих одинадцять селян так змасакровано по голій задній частині тіла, що дослівно м'ясо було однією посіченою масою. З почуттям жаху й огиди, але в свідомості, що я не смію відмовитися власними очима побачити той безсумнівний доказ, я попросив ввічливих монахів, які доглядають покатовані жертви, щоб вони показали мені покалічення. Вони зняли перев'язки й підкладки з вати і я власними очима побачив посиніле живе тіло, збите чотири чи п'ять тижнів тому в одну безформну масу. Я маю фотографії тих покалічень.., Селяни по селах перелякані і не відважувалися говорити. Того, хто намагається випитувати їх, поліція арештує й не дозволяє шукати правди... Містер Фарсон, кореспондент „Чікаґо Дейлі Нюз”, і я сам були переслідувані бандою шпигунів, що їх ми швидко навчилися пізнавати. Між ними була одна дівчина в ґумових чоботях, яка проводила свій час переважно в почекальні готелю Жоржа. Містера Фарсона поліція притримала в селі Гаї, де поляки вчинили найжорстокіші свої звірства, де скатовано багато українських селян, а один із них конав від побоїв... Покатовані лежать у власних хатах, без відповідного лікарського догляду, бо українським лікарям не дозволено відвідувати такі села. Ці села польська поліція так дбайливо береже, що жодна санітарна допомога не можлива. Унеможливлено також вести розсліди, що їх почали самі українці, щоб ствердити кількість убитих і покалічених, бо кожного, хто пробує це зробити, поліція арештує і, якщо він є польським громадянином, відводить до тюрми ... Всі покатовані селяни, шо їх я бачив, є цілком невинні. Навіть поляки не висувають супроти них жодних обвинувачень. Селян катовано в таких повітах, де ніколи жодних підпалів не було”.
Кореспондент канадійської газети „Манітоба Фрі Прес” д-р Дей звітував на сторінках тієї газети з 24 грудня 1930 року:
„Під час однієї моєї поїздки до Галичини мою увагу притягнули до себе нелюдські відносини в тому краю: у багатьох містах і селах польська поліція зганяла українських селян і жорстоко катувала їх без жадної видимої причини. Я вибрався в терен як лікар. В одному селі я знайшов п'ятнадцять скатованих українських селян. Польські лікарі відмовили їм лікарської допомоги, а українських лікарів, які намагалися їх обслужити, не допущено до них. Я заходився їх лікувати разом із чотирма іншими медиками, але під час праці нас усіх арештовано, запроторено до тюрми й обвинувачено в шпигунстві. Нам не дозволено порозумітися між собою, ані з адвокатом. Зроблено спробу закинути нам революційну діяльність, шпигунство в користь німців, у користь большевиків, чи врешті кинено закид, що ми вдаємо з себе висланців Ліґи Націй. Нас звільнено щойно після 24 годин на інтервенцію британської амбасади”.
„Жіноча Міжнародна Ліґа Миру і Свободи” вислала до Галичини свою секретарку паню Шіпкінс, разом з австрійкою Г. Оппенгаймер, для того, щоб вони простежили справу „пацифікації”. Пані Шіпкінс подала у своєму звідомленні низку перевірених нею фактів польського варварства і в своїх висновках заявила:
„Головно мусимо підкреслити таке: поперше, що так звану „пацифікацію” проводили з жорстокістю, яку можна порівняти хіба з вчинками башибузуків на початку 19-го сторіччя на тодішній турецькій території; подруге, ці насильства не були карою за певні провини, їх роблено без суду, масово, на всьому населенні; потретє, ці насильства роблено з наказу влади за певним пляном і їх не можна вважати вибриками нижчих установ; почетверте, жертвам не дано жодної лікарської допомоги; поп'яте, влада зробила все, щоб унеможливити зіставлення докладних звідомлень чи статистичних даних щодо карних експедицій”.
Інформативно - політична акція ОУН у світі
Провід Організації Українських Націоналістів вирішив використати злочинну польську „пацифікацію” українського населення в Галичині для того, щоб звернути увагу всього культурного світу на ненормальні відносини на Сході Европи, а при тому спопуляризувати на Заході державницькі змагання українського народу. З тією метою Провід ОУН організував усі свої сили, щоб збирати доказові матеріяли про польські звірства під час „пацифікації” і розсилати їх для інформації та використання в пресі до всіх українських редакцій на чужині та до чужинецьких редакцій в Европі й Америці. До тих звідомлень додавано інформації про українську справу, становище українського народу під чужими окупаціями та про визвольну боротьбу українців у минулому й сучасному. Пресові бюра ОУН у Женеві, Берліні, Лондоні й Брюсселі видавали окремі бюлетені німецькою, англійською та французькою мовами, описуючи польські злочини; крім того, були видані цими трьома світовими мовами, як також чеською і литовською, а для українців українською, окремі „чорні книги” – збірники документів про варварства польської „пацифікації”.
Протестаційні акції українців
З ініціятиви й під керівництвом клітин ОУН поведено в той час протестаційну акцію українців у своїх країнах і в усіх місцевостях світу, де тільки жили наші земляки. Акція протесту проти польських злочинів у Галичині була особливо широко проведена в США і Канаді. Тисячі українців з більших міст Америки й Канади маршували вулицями з українськими національними прапорами та з відповідними транспарентами, які інформували населення даних країн про негуманні й некультурні вибрики й злочини польської солдатески на українських землях, окупованих Польщею. Схвалені учасниками протестаційних маніфестацій резолюції й меморіяли пересилано до Ліґи Націй, урядів США, Канади, Англії, Франції й інших eвропейських держав, а для інформації — до редакцій місцевих чужинецьких газет, які з цього приводу друкували додаткові повідомлення про демонстрації та причини протесту українців.
Акція Проводу ОУН на форумі Ліґи Націй
Для завершення тих акцій Провід ОУН подав у листопаді 1930 року меморандум до Ліґи Націй, а в грудні того ж року ноту, меморандум і супровідного листа з різними матеріялами до міністерств закордонних спрсв 27 держав: Австрії, Бельґії, Великобрітанії, Болгарії, Еспанії, Естонії, Фінляндії, Франції, Греції, Угорщини, Італії, Японії, Латвії, Литви, Голляндії, Румунії, Швайцарії, Швеції, Чехо-Словаччини, Юґославії, Канади, США, Єгипту, Туреччини, Арґентіни, Ірляндії, Ватикану. У ноті підкреслено ненормальний стан на окупованих Польщею українських землях, де польська влада проводить нелюдську „пацифікацію” мирного українського населення, згадано про зобов'язання Польщі щодо національних меншостей, накладених на неї міжнароднім договором, що його ґарантувала Ліґа Націй, і вказано на те, що Польща постійно порушує взяті на себе зобов'язання. А тому й була поставлена вимога, щоб Ліґа Націй: а) перевірила подані факти послідовного, глибокого порушування Польщею прийнятих нею зобов'язань і зокрема акцію польського уряду проти українського населення, названу „пацифікацією”, та видала свій осуд; б) зобов'язала польський уряд дати жертвам „пацифікації” належне відшкодування і в) визнала Польщу нездібною виконувати даний їй мандат над українськими землями та відібрала від неї цей мандат і признала українським землям самостійність. У меморандумі з'ясовано цілість української проблеми, часткою якої є українська проблема в Польщі, підкреслюючи політичне, економічне та стратегічне значення для миру й безпеки в Европі самостійної Української Держави, як чинника рівноваги на Сході Европи й заборола перед аґресією Москви.
У супровідному листі Проводу ОУН коротко з'ясовано суть і мету боротьби українського націоналізму та Організації Українських Націоналістів, як організованого керівника національно-політичних змагань українського народу, при чому звернено увагу на єдність і неподільність цього народу, штучно й силою поділеного ворожими окупаціями.
З ініціятиви ОУН подібні меморіяли до Союзу Народів і до урядів окремих держав подали також різні українські організації й установи з різних країн світу. Полк. Є. Коновалець, як Голова Проводу ОУН, особисто сконтактувався з українськими політичними діячами в Західній Україні і спонукав їх до того, що в акцію на форумі Ліґи Націй включилася також Українська Парляментарна Репрезентація в Польщі. Таким чином було досягнено однозгідного наступу на міжнародньому форумі в обороні прав українського народу з боку революційного й леґалістичного секторів.
Чужинецька преса про „пацифікацію”
Польська „пацифікація” українського населення в Західній Україні знайшла дуже голосний відгомін у пресі всього культурного світу. На сторінках „Розбудови Нації” та у виданій Проводом ОУН брошурі „На вічну ганьбу Польщі” зареєстровано кількість більших статтей, надрукованих у чужомовній пресі: у Німеччині – 312; в англомовній пресі Великобрітанії, США й Канади – 165; у Чехо-Словаччині – 40; в Італії – 20; у Франції – 20. У тих статтях, писаних чужинецькими журналістами, з'ясовано варварську поведінку польської поліції і солдатески супроти безборонного українського населення, відмічено слушність політичної і культурної боротьби українського народу за свої права, виявлено методи польського гніту й винищування політичних, культурних та економічних надбань українського народу й рішуче затавровано польський уряд за стосування ним „пацифікації” до європейського народу в 20-му сторіччі. Просторі звідомлення і статті про польські злочини в Західній Україні, з засудженням поляків, надрукувала теж японська преса та інші. Крім цих більших статтей, майже в усій чужинецькій пресі вільного світу появилися були тисячі коротких дописів і нотаток.
Ми зацитуємо кілька уривків із статтей чужинецької преси, які зілюструють тодішні її настрої:
Чеська газета „Право Ліду” з 18 жовтня 1930 року подала в статті д-ра В. Харвата такий опис польської „пацифікації”.
„У добу розквіту своєї популярности Пілсудський говорив про потребу згоди з українцями, засуджував вибрики польського шовінізму та марив про створення польсько-української унії, яка сягала б від Балтики аж по Чорне море. Гарні слова перепліталися з чарівними снами в його політичних комбінаціях, одначе в них не було щирого бажання спокійно вирішити українсько-польський спір... Українська парламентарна політика обмежувалася протестами і демонстративними політичними й культурними домаганнями. Проте громадська праця з кожним роком ставала плідніша й успішніша... Праця тих культурних і господарських інституцій зустрілася з неґативною оцінкою польської влади. Всі домагання порозумітися з українцями були унеможливлені диктаторським режимом, а українське питання дістало небезпечне для мирного розвитку стосунків у Східній Галичині забарвлення. У поліційній атмосфері розвинулася підпільна терористична українська організація... Коли в серпні ц. р. на галицькій землі почали виникати пожежі панських маєтків та селянських господарств, польська шовіністична преса записала всі ці пожежі на рахунок таємної української організації... До пожеж на провінції незабаром приєдналися бомбові атентати і саботажі, зокрема на залізницях, які у відплату викликали напади з боку польської академічної молоді на українські інституції у Львові. Польська шовіністична преса почала скажений наступ на українців та закликала владу до найгостріших репресій... Засліплений перемогою своєї капральщини над польською демократією, Пілсудський почав „заспокоювати” Східню Галичину на зразок, колишньої царської влади. Він вислав до Східньої Галичини своїх уланів, щоб „пацифікували” українське громадянство. Ці карні експедиції скоро поширили навколо себе жах і одчай. Куди вони прийшли, всюди відзивалися плач і стогін. Улани вривалися до приватних домів, до бюр культурних, установ, до кооперативних товариств, шукаючи за зброєю, вибуховими матеріалами, прокламаціями та забороненою літературою. Хто відважився протестувати, той був битий або приголомшений прикладом рушниці та був радий, якщо після „допитів” залишився живим... Поліційні й уланські відділи оточували українські села, скликали запідозрених українських хліборобів і – катували їх. Кожний запідозрений одержував від 50 до 100 ударів по голому тілі, прикритому мокрим рядном. Перед відходом з села, карна експедиція примушувала громадський уряд скласти письмове свідчення, що улани гарно поводилися і платили за харчі, хоч насправді кожна українська громада була примушена платити контрибуцію. У місцях, де були ревізії, повиривано з долівки дошки, пооббивано стіни, попорено подушки й перини, порозбивано дзеркала, все скидано на одну купу, щоб якнайбільше знищити і зіпсувати. Читальні „Просвіти”, домівки кооператив і крамниці демольовано, книги й записки розкидувано, в складах зумисне розсипувано з мішків збіжжя і борошно. В музичних товариствах так переглядано музичні інструменти, що після ревізії вони були цілком знищені. Сотнями арештовувано і ув'язнювано людей. Усі в'язниці переповнені, а в Бересть-Литовській фортеці сидить ціла низка колишніх українських послів. Нема потреби підкреслювати, що коменданти карних експедицій вимагали від громадських управ зобов'язання, що під час виборів цілою громадою будуть голосувати за державним списком... Польська шовіністична преса шалено раділа „успіхами” карних експедицій і в своєму засліпленні проголошувала, що український народ треба примусити до співпраці з поляками. Сьогодні Пілсудський хоче вогнем і мечем домогтися льояльности від українського народу. Не треба більшого доказу падіння польської державної думки за Пілсудського, як партизанська війна в Східній Галичині. „Пацифікація” тієї країни є справжньою трагедією. Вона роздмухувала глибоку ненависть і неприязнь між двома слов'янськими народами. Вона витворила атмосферу, в якій добре зростати буде лише взаємна ворожнеча, недовір'я інтриґи і терор. Ця „пацифікація” кличе до дії підпільні організації та підсилює серед загалу українців віру, що мирне порозуміння з Варшавою е неможливе. Поліційні та уланські відділи ускладнили внутрішньо-політичні відносини в Польщі... Пілсудський хотів показати національним меншостям свій п'ястук. Це правда, що він залякав і стероризував цілу Східню Галичину, але своїми уланами Польщі не поміг. За його політику в болючому українському питанні Польща покутуватиме протягом довгих років...”
Подібний опис „пацифікації”, з поданням багатьох фактів, прізвищ скатованих поляками жертв та місцевостей, назвами, де це сталося, — надрукував „Форвертс” у числі за 8 жовтня 1930 року, який так закінчив свою статтю:
„Це деякі коротенькі уривки з епопеї потопу, що тепер залив Східню Галичину. Все це діється в той час, коли міністер Залєскі говорить у Женеві про права людини і про гуманне трактування національних меншостей. Все це діється під боком Ліґи Націй. Так-то Польща, яка має відвагу називати себе „Месією народів”, поширює свою культуру серед довіреної їй частини українського народу”.
У статті „Повстання в Україні” часопис „Берлінер Берзєн-цайтунґ” зі жовтня 1930 року писав:
„Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через нездатність Ліґи Націй призвела до відвертого повстання... Разом із систематичною пропагандою брехні на чужині, що змальовувала український національно-визвольний рух перед західніми державами як большевизм і селянську революцію, польська дипломатія перетранспортувала до Польщі зорганізовані у Франції й добре озброєні леґіони генерала Галлера для боротьби ж проти українців...” Подавши короткий опис окупації Західніх Земель України Польщею та польську окупаційну політику, автор статті пише: „Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони. Спершу вона мала характер демонстрації, щоб звернути увагу світу на невирішене українське питання... Заходи польського уряду звернені не лише проти таємної організації, яка виконує акти саботажу, але й проти непричетних українських культурних та економічних організацій по містах і проти українських селян по селах”.
У статті подано ряд фактів про ув'язнення, карні експедиції, мордування польськими вояками і поліцією безборонного населення, терор, стан облоги, маневри, замахи на українські установи й наприкінці зроблено висновок: „Так насправді виглядає атмосфера охорони чужих націй, що її так завзято боронив у Женеві пан Залєскі, вважаючи її вистачальною для виконання своїх зобов'язань. Недавній той час, коли польський народ сам боровся за свою незалежність. Кількісно він заслабкий, щоб просто проковтнути таке велике тіло, як український народ. Навіть найбільші насильства нічого не вдіють. Щораз більше напруження призведе лише до того, що світ ближче приглянеться до становища на Сході, створеного однобічними післявоєнними договорами, а це тому, що можливі наслідки такого становища заторкнуть не лише Польщу, а й інших”.
Широко описуючи „пацифікацію”, часопис „Дер Юнґдойче” з 5 жовтня 1930 року стверджує:
„Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов'язання супроти українців. Не реалізовано ні автономії, ані не створено українського університету, сотнями замикається українські школи, а національні прагнення українців переслідується. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію і цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі... Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 1 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не дасться відразу зденаціоналізувати, та що в тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати”.
„Ди Манчестер Ґардієн” з 14 жовтня 1930 року стверджував:
„Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був колинебудь зроблений на якунебудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов'язання щодо меншостей. Бож справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіязму”.
„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 18 жовтня 1930 року так інформував американців про „пацифікацію”, друкуючи допис свого кореспондента, котрий побував у Західній Україні:
„По українських селах Східньої Галичини польська кіннота та поліція брутально б'є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом'яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки та грабують населення реквізиціями харчів... Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Европі, то проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Ліґою Націй... Варварська поведінка вояків під час „пацифікації” до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою”.
В такому дусі співчуття до українських визвольних змагань та обурення з приводу варварських методів „пацифікації” польського уряду були написані майже всі ті численні просторі статті, друковані в пресі всього культурного світу. Вони вичерпно доповнювали короткі повідомлення про розгляд польської „пацифікації” на форумі Ліґи Націй, вияснюючи, що східня частина польської державної території насправді є не польською, а українською. На цій східній території живуть українці, які бажають жити вільним життям у власній державі, як кожний інший народ, а Польща тримає ті українські землі під своєю окупацією насильством, вживаючи диких методів „пацифікації”, і це мусить обурювати кожну культурну людину.
Петиція англійських парляментаристів до Ліґи Націй
У висліді цього загального обурення до Ліґи Націй, а саме: її генерального секретаря Еріка Драммонда подано петицію, що її підписали 63 англійські парляментаристи:
„Ми, підписані члени британського парляменту, просимо вас подати Раді Ліґи Націй наступну петицію в справі порушення та небезпеки дальшого порушування договору, укладеного Польщею, Центральними і Союзними Державами 29 червня 1919 року та заґарантованого Ліґою Націй. З уваги на негайність справи ми пропонуємо, щоб без зволікання був скликаний Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, прийнятою Радою Ліґи Націй на 51-му засіданні. Ми закликаємо вас зажадати безстороннього розгляду цих фактів:
„Беручи до уваги останні події в Східній Галичині, ми визнаємо за польською владою право й конечність втримати порядок в межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, що їм годі щонебудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким здебільшого не закинено жодних актів чи протизаконної діяльности; що сотні чоловіків, жінок і дітей скатовано й деколи побиття були такі тяжкі, що жертви мусіли лікуватися протягом кількох тижнів, а деяким знищено здоров'я на все життя; деяких забито на смерть; тисячі з-поміж українського населення ув'язнено; велику кількість бібліотек, домівок та кооперативних крамниць знищено або пограбовано. Зокрема 14 полк кінноти був, мабуть, висланий на села, щоб без розбору бити всіх українських селян. Ця акція проти української меншости є порушенням 8-го пункту, який каже: „Польща перебирає на себе зобов'язання забезпечити повну охорону життя і свободи всіх мешканців Польщі без ріжниці походження, народности, мови, раси чи релігії”. На випадок потреби докази тієї діяльности можуть бути подані як додаткова петиція.
„Громадянські права: Під час нових виборів українців тероризовано, щоб вони не могли вільно віддати своїх голосів. У Львові стверджено, що фактично всім українцям відібрано голоси, бо їм наказано подати окремій комісії документи, включно з посвідкою хрещення і карти тотожности, щоб перевірити, чи вони є польськими громадянами. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів – для 18.000 осіб, – так, що мало кому пощастило довести своє право на голосування. У численних випадках неможливо було подати вимагані документи, бо вони пропали під час війни. Така дія польського уряду є порушенням 7-го пункту, який каже: „Всі національності в Польщі будуть рівні перед законом і будуть користуватися однаковими для всіх громадськими й політичними правами, без уваги на ріжницю раси, мови чи віри”.
„Шкільництво: У 1920 році на українських землях під Польщею було 3.662 українські школи, а на 1-го грудня 1925 року, згідно з офіціяльною статистикою міністра шкільництва, було 1.055 держ. і 19 приватних українських шкіл. Це означає, що поміж 1920 і 1925 роками українці втратили 2.607 шкіл. На 1-го грудня 1925 року на тих землях було 28.336 народніх шкіл, з того 22.996 (84%) були чисто польськими, 2.257 (8,3%) двомовні, а 2.083 (7,6%) мали іншу викладову мову. У 1927/28 р. було лише 771 українська школа. З 1.000 українських дітей лише 71 може ходити до української школи, 929 мусять ходити до польської або двомовної школи. Ці й багато інших фактів, що їх ми перевірили, є порушенням 8-го пункту, який каже: „... Зокрема всі народності рівне право матимуть закладати, утримувати і керувати школами та іншими виховними заведеннями, з правом уживати в них власну мову”.
„Колонізація: Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі в Східній Галичині й таку саму приблизно площу на Волині й Поліссі приділено польським колоністам. А тому, що місцеве українське населення рідко коли посідає більше ніж по Уг до 1% гектара, а перенаселення сіл становить дуже поважну проблему в тій країні, – ця польська колонізація є несправедливістю засадничого значення. На тих землях українці мають 3.000 сільськогосподарських організацій; але в той час, коли польські сільськогосподарські організації одержали від уряду 79 мільйонів злотих допомоги, то українські організації не одержали ні сотика. Ці факти є порушенням тієї частини з 8-го пункту договору, підписаного Польщею, який каже: „Народності в Польщі, які належать до расової, релігійної чи мовної меншости, будуть користуватися однаковим ставленням та підмогами на підставі законів, як і всі інші національності в Польщі”.
„Ми віримо, що ця петиція від імени української меншости в Польщі зверне на себе увагу Ліґи Націй, яка є законним опікуном меншостей та єдиним існуючим органом для контролі дотримування і виконування договорів у справі меншостей”.
Підписали: ...
На форумі Ліґи Націй
Спонукана петиціями, Ліґа Націй зайнялася справою „пацифікації” на своєму засіданні в січні 1931 року. Референтом справи визначено японського представника Сато, а для підготовного розгляду створено окремий „Комітет Трьох”, складений з представників Англії, Норвегії й Італії. Комітет очолив представник Англії, міністер Гендерсон. Він енергійно взявся до праці, дбайливо збираючи матеріяли. Засідання „Комітету Трьох” було визначене на березень 1931 року. Здавалося, що Комітет суворо натаврує Польщу за зламання нею зобов'язання щодо пошани прав меншостей і за її варварську масакру безборонного українського населення і, правдоподібно, поставить на розгляд пленуму Ліґи Націй додаткові пропозиції стосовно політичного становища українських земель, окупованих Польщею.
Одначе, справа несподівано погіршилася через становище самих українських опортуністичних політиків.
Свідомий своєї програної на форумі Ліґи Націй, польський уряд пустився на хитрощі: він запропонував Українській Парляментарній Репрезентації, а точніше проводові УНДО, переговори для полюбовного досягнення згоди. Польський уряд обіцяв дати українцям в межах своєї держави різні культурно-економічні полегші, вимагаючи за те відкликання української скарги до Ліґи Націй і здезавування її відповідною заявою льояльности супроти Польщі. Провід УНДО погодився на переговори, а станиславівський єпископ Хомишин, відомий своєю понад-льояльністю супроти польської влади, видав окремого Пастирського листа, в якому засудив український підпільно-революційний рух за саботажі і виправдав поляків за акти „пацифікації”.
Українські угодовецькі політики з УНДО намагалися тримати свої переговори з польським урядом у таємниці, але полякам якраз залежало на тому, щоб про ті переговори знав світ, а тому справа стала загально відомою. Угодовецька постава українських леґалістичних політиків саме в той час, коли справу українців під польською окупацією розглядала Ліґа Націй, викликала обурення українського громадянства. Створений тоді вислів „чорна кава” став синонімом капітулянства, бо преса писала, що переговори українських угодовців з представниками польської влади велися під час „приватних зустрічей” при дружньому попиванні чорної кави. Але обурення українського громадянства не могло примусити діячів УНДО, щоб вони зірвали переговори з польським урядом принаймні до того часу, поки Ліґа Націй дасть своє вирішення. Переговори велися далі.[147]
Польський уряд використав переговори для того, щоб на форумі Ліґи Націй домагатися від „Комітету Трьох” відкласти розглядану ним справу, яка, мовляв, буде мирно поладнана. В дальшому польський уряд добивався того, щоб з уваги на існуючі переговори українського представництва з польськими чинниками Ліґа Націй взагалі покинула займатися справою петиції. Ці намагання польського уряду мали свої наслідки, хоч з українського боку роблено протизаходи. Засідання „Комітету Трьох” були кілька разів відкладані і, коли врешті в січні 1932 року Рада Ліґи Націй остаточно вирішила справу на своєму засіданні, засуджуючи Польщу за недотримування нею зобов'язань щодо національних меншостей і за негуманну поведінку супроти українського населення, то здезорієнтовані угодовецькою поставою УНДО члени „Комітету Трьох” зредаґували текст засуду в дуже делікатній формі, щоб „не шкодити існуючим переговорам українців з польським урядом”.
Політичний капітал
Все ж таки Польща була засуджена за свою ганебну поведінку супроти українського населення на окупованих нею землях. Цей факт, розголошений пресою усього світу, як теж коментарі тієї преси, публіковані під час „пацифікації” і згодом при нагоді розгляду справи на форумі Ліґи Націй, створили для української справи великий політичний капітал. Світ довідувався про визвольну боротьбу українського народу, сприймав її з симпатією та висловлював своє обурення з приводу варварських вчинків окупантів українських земель. Таким чином наслідки польської „пацифікації” поверталися проти Польщі: кожний удар польської нагайки перетворювався в дошкульний удар по авторитеті Польщі й польського народу.
Дії проти помагачів пацифікації
У період саботажної акції та після її припинення ОУН-УВО виконала низку відплатних терористичних актів. Ці акти були скеровані проти тих польських дідичів і колоністів, які особисто анґажувалися в погромницькі дії польської поліції і війська, і відверто вказували польським погромникам, кого саме з українських громадян слід особливо жорстоко катувати. Завданням відплатного терору було показати польським займанцям, що їхні злочини проти українського народу не пройдуть безкарно і що перед карою з рук українських революціонерів не захистить їх ані польська поліція, ні військо. Приклади покарання повинні були відстрашити інших поляків на українських землях ангажуватися в погромницькі акції проти українського населення. В ході тієї відплатної акції ОУН-УВО було між іншим: 26 листопада 1930 року вбито польського дідича з Богатковець на Тернопільщині, Юзефа Войцєховського. В лісі, куди він переїжджав підводою з залізничної станції Денисів до Богатковець, його перестріли два бойовики ОУН-УВО і двома влучними пострілами поклали його трупом. Убитий особисто керував „роботою” військово-поліційної карної експедиції в Богатківцях та в сусідніх селах у вересні 1930 року. Поліція не виявила виконавців атентату, хоч у районі проведено масові арештування.
28 січня 1931 року в лісі біля Копичинець застрілено графа Баворовського, студента аґрономії в Дублянах біля Львова. Молодий польський граф належав до проводу тієї польської студентської молоді, яка нацьковувала польську поліцію до погромів над українцями, при чому він сам брав у тих акціях активну участь.
У Товстолузі, повіт Тернопіль, застрілено Франца Брилька, коменданта польського „Стшельца”. Польська організація „Стшелєц” була особливо активна під час погромів українського населення.
У Ковалівці, повіт Бучач, застрілено „стшельца” Кузьмінського, який допомагав поліції „пацифікувати” населення.
Випадків відплатного терору проти польських погромників було більше, але поліція й преса намагалися приховувати їх перед загалом населення. Одначе, хоч факти відплатної акції ОУН-УВО часто промовчувано в офіціяльних повідомленнях, то вістка про відплату українського підпілля доходила до відома поляків шептаною „поштою”, викликаючи в них страх і респект перед цим підпіллям.
Напад на поліцію в Гаях біля Львова
У той час найголоснішим актом відплати був, проведений боївкою ОУН, напад на коменданта польської поліції в Гаях біля Львова.
Поліціянти зі станиці в Гаях біля Львова особливо вславилися в час „пацифікації” своєю жорстокістю проти українського населення: жертвою їхніх катувань був 18-річний Михайло Тютько з Гаїв і 17-річний юнак Матвій Паранька з Чижикова, які померли від побоїв. Ці злочини стали відомі в усьому світі, бо кореспондент американської газети „Чікаґо Дейлі Нюз”, Неґлі Барсон, особисто відвідав село Гаї біля Львова й опісля, як наочний свідок, потвердив звідомлення про варварську жорстокість польської поліції, виявлену головно в Гаях.
З уваги на те ОУН вирішила покарати коменданта поліційної станиці в Гаях. 12 лютого 1931 року, в годині 8,30 вечора, коли комендант поліції повертався саньми з залізничої станції Гаї-Чижиків, його зупинили 5 бойовиків. Вистріливши з близької віддалі, вони смертельно поранили коменданта Владислава Довчика й завдали важких поранень двом його колеґам. Подружжя учителів з Гаїв, які їхали тими самими саньми, не були поранені, бо бойовики не стріляли до них. Після замаху бойовики зникли.
Комісар поліції зі Львова, який негайно прибув до Гаїв разом із своїми помічниками та аґентами, розпочав енерґійні розшуки за виконавцями нападу; в селі Гаях і околиці арештовано багато осіб, як підозрілих в атентаті. Під час слідства виявлено одну клітину ОУН у Львові й її членів поставлено пізніше перед суд, але самих організаторів і виконавців замаху на коменданта Довчика ніколи не було знайдено.
Рік пізніше ОУН виконала ще голосніший акт відплатного терору. Це була відплата за замордування поляками Крайового Провідника ОУН, сотн. Юліяна Головінського, що її (відплату) раніше заповіла була ОУН. Невиявлений польською поліцією бойовик застрілив у Львові комісара поліції Чеховського, головного, чи принаймні одного з головних спричинників смерти сотн. Головінського. Але про цей атентат ми згадуємо окремо.
Після смерти сотн. Юліяна Головінського керівництво Організацією Українських Націоналістів на західньоукраїнських землях перебрав дотогочасний організаційний референт КЕ ОУН Степан Охримович, який уникнув ув'язнення тому, що в той час проживав у Стрийщині, де майже не було „пацифікації”, ані арештувань, бо не було там польських колоністів, а через те й не було жадних саботажних актів.
Перебравши пост Крайового Провідника, Степан Охримович насамперед зробив деякі зміни й доповнення в складі Крайової Екзекутиви. Із складу колишньої КЕ вибули два члени, бо Богдан Кравців був ув'язнений у зв'язку з нападом під Бібркою і пізніше засуджений на кару З років тюрми, а Зенона Пеленського покликано восени 1930 року до польського війська і пізніше теж засуджено на бібрському процесі на три роки тюрми. Залишилися на волі такі давніші члени КЕ, як Іван Ґабрусевич, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Степан Ленкавський, о. Ярослав Чемеринський і Михайло Колодзінський, і всіх їх Степан Охримович далі затримав у складі Крайової Екзекутиви ОУН. Очолюючи далі референтуру юнацтва, І. Ґабрусевич став заступником Крайового Провідника, організаційну референтуру перебрав 3. Коссак, бойову – Р. Шухевич, військовою далі керував М. Колодзінський, ідеологічною – С. Ленкавський, фінансовою – о. Я. Чемеринський. Новим членом КЕ, який очолив референтуру пропаґанди, став молодший шкільний товариш Степана Охримовича з стрийської української ґімназії – Степан Бандера.
Того періоду своєї діяльности ОУН звернула головну увагу на завершення формування своїх організаційних та ідеологічно-політичних основ. Започатковане сотн. Ю. Головінським, як Крайовим Провідником ОУН і одночасно Крайовим Комендантом УВО, фактичне злиття ОУН і УВО в єдину, одностайну Організацію Українських Націоналістів завершилося.
Правда, на цьому відтинку Організації довелося ще один раз переступити через небезпечний „поріг”. На вістку про замордування польською поліцією сотн. Ю. Головінського, ПУН і Начальна Команда УВО вислали на українські землі Петра Сайкевича, як його наступника. Прибувши під кінець 1930 року на ЗУЗ, Сайкевич заходився організувати нову Крайову Екзекутиву ОУН-УВО з колишніх членів УВО, відомих йому як колишньому бойовому референтові Крайової Команди УВО. Між іншим він запропонував пост свого заступника Романові Барановському.[148] Зрозуміло, що такa непродумана акція мусіла довести до конфлікту з існуючою вже й діючою Крайовою Екзекутивою ОУН.
У зв'язку з цим на початку 1931 року у Львові відбулася перша Крайова Конференція ОУН. Технічно її підготовив Зенон Коссак, як організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ[149], а проводив нею заступник Крайового Провідника ОУН Іван Ґабрусевич-”Джон”.
Крайова Конференція ОУН не погодилася на те, щоб пост Крайового Провідника перебрав Петро Сайкевич, висловила повне довір'я діючій Крайовій Екзекутиві ОУН, очоленій Степаном Охримовичем, і передала Проводові ОУН, полк. Є. Коновальцеві, своє побажання, щоб він затвердив персональний склад існуючої КЕ на ЗУЗ і відкликав пропоновану ПУН-ом персональну зміну на пості Крайового Провідника ОУН. Довідавшись про вирішення Конференції, Сайкевич негайно передав пост Крайового Коменданта УВО сотникові Богданові Гнатевичеві, відділяючи той пост від посту Крайового Провідника ОУН, щодо якого він заявив свою некомпетентність.
Полк. Є. Коновалець апробував постанови Крайової Конференції ОУН і затвердив персональний склад діючої КЕ під проводом Степана Охримовича, але залишив сотн. Богдана Гнатевича на пості Крайового Коменданта УВО. При цьому, одначе, він зробив засадничу зміну щодо характеру посту Крайового Коменданта УВО і самої УВО. Згідно з цією зміною, фірму УВО належало зберігати далі, але лише формально, для політично-пропаґандивних цілей, а в дійсності затверджувалося стан, що УВО, як окрема організація, фактично вже перестала існувати, її кадри повністю перейшли до складу ОУН, переважно до її бойової референтури, що нею керував бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. Збережений пост Крайового Коменданта УВО повинен був мати тепер лише моральне значення: на тому пості повинна бути людина досвідчена в справах підпільно-бойової діяльности, як авторитетний дорадник для КЕ ОУН. А тому й окреслення „Крайова Команда УВО” повинно мати тепер лише політично-пропаґандивне значення, бо фактично залишався тільки Крайовий Комендант УВО, визначений Проводом ОУН за кордоном, в узгідненні з Крайовою Екзекутивою ОУН. „Крайова Команда УВО” вже жодних окремих референтур не творила і ніякої окремої від ОУН діяльности УВО на ЗУЗ не вела.
У висліді цієї постановки, у практиці на внутрішньо-організаційному відтинку вже жодної проблеми ОУН-УВО не було, діяла лише єдина й одностайна ОУН, а під назвою УВО вважалося (на внутрішньо-організаційному відтинку) клітини бойового реферату ОУН. Одначе треба згадати, що на зовнішньому відтинку, в українській і чужинецькій пресі, а також під час судових процесів проти членів ОУН ще впродовж довшого часу була мова про УВО.
Послідовно завершилася теж започаткована за Юліяна Головінського перебудова всієї ОУН на систему законспірованих п'яток, зглядно трійок, що досі пристосовувано лише до бойової референтури. Але разом із тям ідеологічно-політичному вишколові піддано всі без вийнятку кадри бойового реферату ОУН. Тому до ОУН не перейшли з УВО ті люди, які, бувши членами УВО, як самостійної бойової організації, – під ідеологічно-політичним поглядом стояли не на позиціях українського націоналізму, а симпатизували з якоюсь „орієнтацією” чи якимось окремим напрямком, як, наприклад, прихильники Дмитра Палієва, симпатини УНДО або соціял-радикальної партії. Правда, таких людей у лавах УВО було вже цілком мало, а тому не було й якихнебудь спроб протиставитися процесові чіткого ідеологічно-політичного оформлення Організації: хто не погоджувався з тим процесом, той просто переходив до котроїсь із леґальних українських партій, яка відповідала його особистим політичним поглядам, або ставав осторонь від організованої політичної боротьби.
Відносно короткий період часу, за якого Степан Охримович керував Організацією Українських Націоналістів на західньоукраїнських землях, становить важливий етап в історії ОУН, як безпосередньо під організаційним оглядом і безперервно щодо змісту продовження праці за часів сотн. Юліяна Головінського. Але Ст. Охримовичеві припало керувати Організацією у важкі часи польської „пацифікації”, яка намагалася стероризувати все українське громадянство й завдати смертельний удар українському підпіллю. Правда, застосовані тоді поляками масові ув'язнення в свою чергу викликали конечність швидких масових звільнювань, щоб дати у тюрмах місце для нових транспортів в'язнів, а разом із тим, серед маси цілком випадково арештованих губилися справжні керівники й виконавці саботажної акції та завдяки тому оминали репресій, скерованих проти них особисто. Так, наприклад, заступник Крайового Провідника ОУН, Іван Ґабрусевич, на протязі пів року був аж двічі арештований і двічі звільнюваний уже після кількох тижнів, коли звільнювано десятки інших українських в'язнів.
Інша доля зустріла самого Крайового Провідника ОУН, Степана Охримовича. Як згадано, Стрийщину, де жив у своїх батьків С. Охримович, оминула хвиля жорстокої „пацифікації” і навіть масових арештувань, а тому й Крайовий Провідник не був ув'язнений. Але весною 1931 року, коли на західньоукраїнських землях проминула хвиля масових арештів, Степана Охримовича несподівано ув'язнено й піддано поліційному слідству із застосуванням найжорстокіших тортур. Слідство не дало поліції бажаних наслідків, бо Степан Охримович ні до чого не признався й не дав жодних інформацій щодо діяльности ОУН. Тому його швидко звільнено з слідчої в'язниці, але з дуже поважно підірваним здоров'ям.
10 квітня 1931 року, у Великодню П'ятницю, кілька днів після виходу з тюрми, Степан Охримович помер у домі своїх батьків у селі Завадів біля Стрия. Похорон відбувся на самий Великдень.
В офіціозі ОУН „Розбудова Нації”, чч. 5-6 за травень-червень 1931 року, подано було таку посмертну згадку:
„Степан Охримович – заприсяжений член Організації Українських Націоналістів” і редактор Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН західньоукраїнських земель, помер 10 квітня 1931 р. в Завадові коло Стрия, невдовзі по виході з ляцької тюрми.
„Степан Охримович, син о. Богдана й Анни, народився 18 вересня 1905 р в Сколім, у Галичині. Дитячі роки провів у своїх батьків у Корчині, п. Сколе, де скінчив народню школу. Нижчу ґімназію скінчив в „Академічній Ґімназії” у Львові, вищу в Стрию, де в 1923 р. склав іспит зрілости з відзначенням. По матурі один рік студіює в Українському Університеті (тайнім) у Львові, однак тяжка недуга змусила небіжчика перервати студії. Щойно по видужанні записався на філософічний відділ львівського університету й цього року мав одержати маґістерський диплом.
„Небіжчик помітно вирізнявся серед галицької молоді як її організатор та ідеолог. Будучи членом ще давнього „Союзу Української Націоналістичної Молоді”, працює в ньому в ідеологічній ділянці і є одним із редакторів „Юнацтва”. Заразом працює в станових студентських організаціях та в „Пласті”. Редаґує „В дорогу” (1927 р.), є головою „Українського Студентського Товариства” в Стрию, осавулом „Загону Червоної Калини”, членом другого Конґресу УУСП[150], делеґатом крайового студентства на З'їзд „Цесусу” в Празі (1928-1929), головою філії „Товариства Наукових Викладів ім. П. Могили” у Львові, ініціятором 1-ої Крайової Студентської Конференції (1929), що покликала до життя І УСК, членом ред. гуртка „Студентський Шлях”. У 1929 р. бере участь у „Конґресі Українських Націоналістів” у Відні, після чого, як присяжний член ОУН, працює в „Крайовій Екзекутиві ОУН західньоукраїнських земель”, спершу як організаційний референт, згодом як референт пропаґанди[151] і редактор „Бюлетеня”. Крім цього, був організатором Стрийщини, і не лише серед націоналістів, а й на культурно-освітньому полі. Майже не було свята чи неділі, що не застали б його на селі; зокрема робота серед сокільства визначалася таким успіхом, як величний сокільський здвиг у Стрийщині, що його небіжчик підготовив у 1929 році.
„Не дивлячись на велику активність на громадському й політичному відтинках, небіжчик не занедбував і наукової праці. Ще з часів Українського Університету він досліджував деякі наукові питання, між ін., під час кількарічної праці в Національному Музеї; деякі студії, як, наприклад, про староукраїнську книгу, про петрикування тощо, вже оголошено друком. Останніми часами він підготовляв більшу монографію про творчість Леся Мартовича.
„Активність небіжчика, а зокрема праця в нелегальних організаціях була причиною, що він кілька разів попадав в ляцьку тюрму. Його останнє перебування у Стрию і Львові (у в'язницях – прим. наша) незвичайно підірвало і без того слабке здоров'я та приспішило його смерть.
„Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий, послідовний у змаганнях за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисливою працею, безпретенсійний, а проте ризикуючи своєю особою, коли йшло про загальну справу, загальновідомий і люблений як між крайовою молоддю, так і між: емігрантами, – небіжчик належав до тих нечисленних одиниць, які з самопосвятою повністю віддали себе ідеї, змагаючись за її здійснення в перших рядах та кидаючись у найзагрозливіші місця, або там, де треба було збільшеної напруги, самовідречення і вийняткової витривалости в праці, то знову там, де з'явилися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, Де треба було дати ініціятиву, нову думку й почин, зрушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування і розвитку. Тому велику, велику втрату зазнала Організація Українських Націоналістів і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західній Україні смерть Степана Охримовича – це найтяжчий для неї удар.
„Похорони Степана Охримовича відбулися на самий Великдень, 12 квітня 1931 р. в селі Завадові коло Стрия, з участю кількатисячних мас селянства й стрийської інтеліґенції, головно молоді. Після відправи в хаті, товариші небіжчика винесли домовину і на подвір'ї його попрощав мец. Калуський від стрийської громади. По тому при звуках стрийської сокільської оркестри та селянських хорів із Завадова й Конюхова жалобний похід вирушив до перкви. По Богослужбі в церкві похід рушив далі, на цвинтар за селом. „Хор співав „Христос Воскрес”. Востаннє прощають небіжчика о. Матковський, студент Дармохвал від „Загону Червона Калина”, студент Петрина від стрийського студентського товариства, проф. Кобат від громадян Голобутова, Завадова й Нежухова, де працював небіжчик, та студент Гладкий від загалу українського студентства.
„Похорон, який був величною національною маніфестацією, закінчився піснями: „Ви жертвою в бою”, „Видиш, брате мій” та „Гей у лузі”. Заходяче сонце кидає останні проміння на домовину, на яку складено пластовий капелюх, хустину й терновий вінець ...
„Так не стало одного з юнаків, отих „дітей сонця і весни”, що літом бачать їх полонини Карпат, ріки Волині й Підкарпаття. Так не стало одного Вірла-Скоба, що хотів „знятися над хмари, проміряти тернистий шлях України і ввести Вітчизну на дорогу щастя”, як кажуть слова пластової присяги. Так не стало одного „лицаря абсурду”, що з вірою в краще майбутнє Української Нації вів українську молодь по шляху праці, пожертви і відданости Батьківщині. Так не стало одного шляхетного, доброго сина України, що впав при праці на шляху реалізації великої ідеї – Самостійної Соборної України.
„Він вмер... умер лише тілом. Бо дух його буде далі жити між нами, що залишилися здійснювати нашу спільну мету.
„Вічна Тобі пам'ять, Друже!”
Збереження фірми УВО та посту Крайового Коменданта, чи пак Крайової Команди УВО, навіть у змодифікованій формі, було лише тимчасовою конечністю в час переходу від УВО до ОУН. Тому Степан Охримович, зараз після того, як ПУН затвердив його на пості Крайового Провідника ОУН, а сотн. Богдана Гнатевича на пості Крайового Коменданта УВО в характері дорадника КЕ ОУН, висунув концепцію злиття обидвох тих постів в одній особі, яка мала б беззастережний авторитет і серед членства ОУН з рядів молоді, і серед старших членів УВО.
Таким кандидатом виявився д-р Степан Нижанківський. Як колишній старшина Української Галицької Армії і член УВО, він був авторитетом для всіх членів УВО, що рекрутувалися з лав колишніх вояків УГА, УСС і СС; а як один із організаторів „Групи Української Національної Молоді”, що на чужині була ідеологічно-політичним відповідником для крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді”, і як головний ініціатор та кількакратний голова „Центрального Союзу Українського Студентства”, врешті, як автор рефератів на І Конґрес Націоналістів і пізніший член Головного Суду ОУН, д-р Степан Нижанківський здобув собі симпатії і дуже великий авторитет серед націоналістичної молоді на Західній Україні.
Це була розумна й корисна пропозиція. Полк. Є. Коновалець апробував її, а д-р Степан Нижанківський погодився прийняти відповідальне завдання. З тією метою він з-за кордону повернувся до своєї родини в Стрию, нібито для лікування своєї хвороби шлунка. В той час д-р Степан Нижанківський був поважно хворий, але як і він, так і його друзі вірили, що під дбайливою опікою лікарів молодий і загартований у воєнні роки організм переможе недугу. Одначе незабаром виявилося, що це не проминаюча недуга, а невилічимий пістряк шлунка. Очевидно, що такий стан здоров'я д-ра Степана Нижанківського не дозволяв на те, щоб ставати до революційної праці на керівному пості. Тому реалізацію пляну відкладено, тим більше, що праця ОУН на ЗУЗ під керівництвом Степана Охримовича розвивалася задовільно, а співпраця Крайової Екзекутиви ОУН з сотн. Богданом Гнатевичем, як Крайовим Комендантом УВО в характері дорадника КЕ ОУН укладалася гармонійно, без найменших конфліктів. А тому д-р Степан Нижанківський тимчасово міг залишатися „на відпустці” та лікуватися.
Несподівана смерть Степана Охримовича знову зактуалізувала потребу повороту д-ра Степана Нижанківського до активної праці – як нового Крайового Провідника ОУН і рівночасно Крайового Коменданта УВО. Але важка хвороба не дозволила на це; замість сподіваної полегші, стан здоров'я хворого погіршився і 9 червня 1931 року д-р Степан Нижанківсьский помер.
У своєму офіціозі „Розбудова Нації” чч. 7-8 за липень-серпень 1931 року Провід ОУН надрукував про покійного такий некролог:
„Д-р Степан Ніжанковський,[152] заприсяжений член Організації Українських Націоналістів, член Головного Суду ОУН і відповідальний редактор „Розбудови Нації”, помер 9 червня 1931 р. у Стрию, на Західній Україні, на 34-му році життя.
„Небіжчик був середущим сином відомого українського композитора о. Остапа Ніжанковського,[153] який, разом із Державним Секретарем Мартинцем, згинув трагічною смертю під час українсько-польської війни, підло збитий польськими вояками.
„Покійний Степан, вийшовши з інтелігентної, патріотичної сім'ї, виніс із дому гарячу любов до свого народу, небуденну культурність і характерність, якими визначався на протязі цілого свого, недовгого, життя. По тяжких боях за волю свого народу, в яких брав участь як старшина УГА, небіжчик опинився на Чехо-Словаччині, де попри фахові студії, що їх покінчив у такий короткий час, як лише дозволяли університетські приписи, віддався праці в студентських, громадських і політичних організаціях.
„Зокрема замітна його роля в діяльності „Центрального Союзу Українського Студентства” (ЦЕСУС), де початкове він вів реферат міжнародніх зв'язків; як представник українського студентства, брав участь у різних міжнародніх студентських з'їздах, на яких вміло та гідно заступав не лише інтереси українського студентства, а й цілого українського народу, з притаманною йому завзятістю, відвагою і відвертістю, висуваючи українську справу та обвинувачуючи наших національних ворогів. Також активно проявлявся він в „Українській Академічній Громаді” в Празі, в „Студентському Віснику” як його співробітник тощо. За сумлінну працю студентство наділило його найвищим довір'ям, обравши його головою „ЦЕСУС”-у.
„Багато часу й праці присвятив небіжчик об'єднанню української еміґрації в Чехо-Словаччині, яка, пересварена, ніяк не могла вміститися під одним дахом; та переконавшися в неможливості досягнути бажаного об'єднання, Разом з іншими закладає „Українську Громаду в ЧСР”, а далі працює над створенням „Союзу українських організацій”
„Але найбільші його заслуги в справі розвитку націоналістичного руху. І так, у „Групі Української Національної Молоді”, якої був головою, він працював над поширенням ідей українського націоналізму, бувши одночасно співредактором „Національної Думки” та дбаючи про організаційне закріплення і поширення націоналістичного руху. Якраз покійний був головою делеґації „Групи Української Національної Молоді”, яка вела переговори з „Леґією Українських Націоналістів” з метою створити „Союз Українських Націоналістів”. Переговори увінчалися бажаним успіхом, а створений Союз поставив перед собою завдання сконсолідувати український націоналістичний рух під одним проводом. Це й сталося на 1-ій Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., де брав участь і покійний; ця конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів, що поставив собі мету скликати Конґрес Українських Націоналістів і створити єдину націоналістичну організацію (ОУН), що сталося в 1929 році.
„Після створення ОУН покійний став її присяжним членом та сповняв відповідальні обов'язки члена Головного Суду ОУН. Крім того, був відповідальним редактором „Розбудови Нації”.
„Тяжка недуга (рак шлунку) спричилила відхід покійного від праці, а потім і поворот до Краю,[154] де, не зважаючи на всі зусилля родини рятувати його, він і закінчив своє коротке життя.
„Смерть Степана Ніжанковського болюче вразила кожного соборника, бо не стало в наших рядах одного з молодих „каменярів”, які добро Батьківщини поставили понад групові й особисті інтереси, які безмежно вірять у блискуче майбутнє свого народу. ОУН передчасно втратила людину ідейну, характерну, талановиту, досвідчену й працьовиту, яка могла б ще багато-багато зробити для української справи при своєму знанні, національній свідомості та глибокій і певній вірі в кращу майбутність Української Нації.
„Вічна пам'ять Тобі, Друже!”
Важка недуга не дозволила д-рові Степанові Нижанківському фактично перебрати у свої руки провід ОУН на ЗУЗ. А все ж таки, завдяки своєму авторитетові серед гурту провідних українських націоналістів, він уважався, бодай під моральним оглядом, Крайовим Провідником ОУН від часу смерти Степана Охримовича до своєї власної смерти, отже, на протязі двох місяців. А це й дало змогу оминути на той час зайвих перебоїв у праці Крайової Екзекутиви.
Тому, що заступник Степана Охримовича, як Крайового Провідника, Іван Ґабрусевич у той час перебував у слідчому ув'язненні, ролю фактичного Крайового Провідника виконував протягом трьох місяців – від квітня (коли заарештовано Степана Охримовича, а також; Івана Ґабрусевича) до липня 1931 року – о. Ярослав Чемеринський, довгорічний фінансовий референт КЕ ОУН на ЗУЗ.[155] Його особа не викликала підозріння в польської поліції, яка навіть не припускала, що о. Чемеринський може бути видатним членом ОУН, а тому він мав змогу затримувати організаційні зв'язки й безпечно вести Організацію крізь найнебезпечніші перебої. Супроти о. Чемеринського не мали також жодних підозрінь польські слідчі чинники й тому він міг часто відвідувати хворого д-ра Степана Нижанківського і засягати його порад та вказівок.
Отець Чемеринський зустрічався і з Крайовим Комендантом УВО, д-ром Б. Гнатевичем, щоб узгіднювати з ним працю, врешті, він контактувався, мірою потреби, з усіма іншими членами КЕ ОУН, які були на волі. У липні 1931 року вийшов на волю з слідчої в'язниці Іван Ґабрусевич-”Іртен” і з доручення Голови ПУН полк. Є. Коновальця перебрав пост Крайового Провідника ОУН. Крайовим Комендантом УВО, в характері дорадника для Крайової Екзекутиви ОУН, залишився сотн. Богдан Гнатевич.
Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін. Іван Ґабрусевич затримав у своїх руках референтуру юнацтва, сподіваючись, що його давніший заступник у цій референтурі, Богдан Кордюк, також вийде на волю, а тоді він передасть йому керівництво юнацтвом. У той час Богдан Кордюк був арештований у зв'язку з нападом на поштовий віз під Бібркою, хоч до нападу він був непричетний.
Іван Ґабрусевич-”Іртен” пробув на пості Крайового Провідника ОУН до 23 березня 1932 року. В той час процес злиття УВО-ОУН уважався вже завершеним, тому бойова референтура ОУН проводила свою терористичну діяльність під фірмою ОУН.
23 березня 1932 року, в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського, арештовано Івана Ґабрусевича, а кілька днів пізніше також деяких інших членів Крайової Екзекутиви, між ними й Ст. Бандеру. Арештованих затримано в ув'язненні протягом кількох місяців, одначе жодних признак участи когонебудь з них в атентаті на Чеховського поліція не могла виявити. Тому треба було сподіватися, що ув'язнені будуть звільнені, згідно з законами польської держави, які дозволяли тримати в ув'язненні підозрілих у слідчій в'язниці найдовше впродовж: трьох місяців. З уваги на це, Провід ОУН не робив жодних персональних змін у складі Крайової Екзекутиви, дожидаючи, хто буде звільнений, а кого все ж таки обвинуватять і затримають у тюрмі довше.
Іван Ґабрусевич вийшов на волю на початку червня 1932 року. Під час його ув'язнення, від 23 березня до початку червня 1932, обов'язки Крайового Провідника знову виконував о. Ярослав Чемеринський. Правда, виконуючи в заступстві відповідальні обов'язки Крайового Провідника, о. Я. Чемеринський ніякої бойової діяльности не ініціював, ані не керував жодними бойовими діями, започаткованими раніше. Його роля обмежувалася на втриманні організаційних зв'язків, пов'язання тих, що були порвані в наслідок масових ув'язнень, кольпортажу підпільної літератури й на опіці над політичними в'язнями, що її організовувала мережа ОУН. Але й ця праця о. Я. Чемеринського, як виконуючого обов'язки Крайового Провідника ОУН, мала для Організації величезне значення. Завдяки їй мережа ОУН в цілому Краю могла справно діяти, не зважаючи на ув'язнення провідних членів, а це підтримувало на дусі всіх членів ОУН і дезорієнтувало польську поліцію. Організація могла переможно усувати перебої, спричинені арештуванням провідних членів.
До справи участи українського священика в революційно-підпільній боротьбі додамо таке. В понятті загалу тодішнього українсько-католицького священства участь священика в революційній боротьбі була неприпустимим порушенням тодішніх поглядів. А тому й участь о. Ярослава Чемеринського в керівництві ОУН на ЗУЗ була дбайливо зберігана в таємниці. Одначе, в західньому світі участь священика в боротьбі поневоленого народу проти окупанта вважається цілком природнім, наскрізь моральним явищем. Так, наприклад, бельґійський священик Домінік Жорж Анрі Пір, якому в 1958 році признано Нобелівську нагороду миру, в час другої світової війни брав активну участь у боротьбі бельґійського революційного підпілля проти німецьких окупантів. За це він одержав після війни найвищі військові відзначення: бельґійський Воєнний хрест із пальмами та французький Хрест почесного леґіону. Отож, його участь, як католицького священика, в активній революційній боротьбі за свободу власного народу не викликала жодних застережень з боку західніх католицьких кіл, ані не перешкодила йому одержати світову нагороду миру, а навпаки, піднесла його авторитет в опінії західнього світу. А тому й ми вважаємо, що немає причин приховувати участи в революційній боротьбі проти окупанта українського священика.
Розпочату бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН, Зеноном Коссаком, бойову діяльність вміло й успішно продовжував його наступник – Роман Шухевич-”Дзвін” (популярно відомий серед членів Організації як „Шух”).
Особливо активною і спритною в „роботі” виявилася бойова п'ятка, зорганізована в Дрогобичі самим Коссаком, до якої належали бойовики: студент Лев Крисько-”Кріс”, студент Михайло Гнатів-”3алізняк”, робітники Дмитро Данилишин і Василь Білас та „Оса”. Перебуваючи в різних селах Дрогобиччини, вони організаційно належали до різних „п'яток” і лише для виконання бойових завдань творили окрему ланку; це і додатково законспіровувало тих бойовиків, бо коли, наприклад, Мотика, член організаційної ланки, до якої належали Данилишин і Білас, виявив їх поліції, він не вмів назвати інших трьох членів бойової п'ятки, яка виконувала напади в Дрогобиччині. Лев Крисько, провідник боївки, студіював у Данціґу, а в Дрогобичі перебував лише під час вакацій, чи і спеціально приїхавши, а тому він був мало відомий не лише поліції, а й місцевим членам ОУН.
Передавши бойову референтуру Шухевичеві-”Дзвонові”, Зенон Коссак особисто вже не брав участи в праці бойової дрогобицької п'ятки, а тому й увага польської поліції при розсліджуванні актів тієї бойової групи, яка, згідно з вказівками донощика Романа Барановського, була звернена на Коссака, – трапляла в порожнечу й дезорієнтувала поліційні чинники. Кожного разу, коли бойовики виконали напад, Зенон Коссак мав такі переконливі докази, що він у даний час був де інде, що поліція мусіла звільняти його з тимчасового ув'язнення, як цілком непричетного до дотичного бойового акту. Не зважаючи на масові арешти і наслідки пацифікаційних репресій, Бойова Референтура ОУН поновила свою діяльність, даючи цим знак своєї незнищимости.
Напад на поштовий віз під Бірчою
Дня 31 липня 1931 року перемиська бойова п'ятка ОУН виконала успішний напад на пильно оберіганий поліцією поштовий віз у лісі під Бірчою біля Перемишля. Бойовики перестріли поштовий амбулянс, який віз гроші з Перемишля до Бірчі, в ліску недалеко містечка, тому що візник намагався втекти, бойовики покористувалися зброєю і від пострілів згинув конвоїр, поліціянт Ґібінські, а візник Ян Секела був поранений. Бойовики забрали частину грошей і втекли. На місце випадку виїхали з Перемишля староста, повітовий комендант поліції й начальник слідчого відділу, а в усьому терені перемиського й добромильського повітів влаштовано поліційні погоні за виконавцями нападу. У висліді цього поліції пощастило спіймати одного учасника нападу Василя Цебиняка. Він признався до співучасти в нападі і 15 жовтня 1932 р. був засуджений на кару 18 років тюрми. Інших чотирьох учасників нападу не спіймано, ані не виявлено в ході слідства. Щойно чотири роки пізніше на підставі „архіву Сеника” стверджено, що три учасники того нападу – Володимир Терешко й Осип та Роман Куцаки – втекли після виконання нападу до Чехо-Словаччини.
Напад на поштовий віз під Печеніжином
У той самий день, що під Бірчою, подібний напад відбувся під Печеніжином біля Коломиї. Його виконала коломийська боївка ОУН. І в цьому випадку нападені намагалися втекти, у висліді чого від куль бойовиків загинув конвойний поліціянт, а візник був поранений. Так само, як при нападі під Бірчою, поліції не вдалося спіймати бойовиків. Вони поспішним маршем – 110 кілометрів за 40 годин – віддалилися від місця нападу і дійшли до околиць Микуличина, а звідтіля непомітно перейшли через гору Кукул і добилися на Чехо-Словацьку територію. Слідство устійнило, що вони йшли не дорогами, а стежками, користуючись мапами і, мабуть, якимось провідником, котрий добре знав околиці карпатських гір.
У Чехо-Словаччині чеська поліція арештувала була кілька підозрілих для неї осіб, але коли стало відомим, що йде про політичну справу, відмовилася видати їх польській поліції. Троє з них, про яких під час допитів чеської поліції стало відомо, що вони були учасниками нападу під Печеніжином, – Микола Митлюк, Колитко і Кукурба-Барицький, — виїхали з Чехо-Словаччини до Німеччини, а звідтіля до Манджурії. Інших учасників та організаторів того нападу польська поліція не могла знайти.
Напад на „Банк Людови” в Бориславі
Третій з черги напад у віддаленій підгірській області успішно виконала того самого дня дрогобицька боївка ОУН на польський „Банк Людови” в Бориславі. Напад був виконаний 31 липня 1931 р. о 2-ій годині пополудні. Двоє бойовиків залишилося біля входу на стійці, а троє ввійшло до приміщення банку, стероризували урядовців, забрали понад 20.000 польських злотих готівкою і векслями й безслідно зникли. І в цьому випадку поліції не пощастило виявити виконавців нападу. У ході слідства, при допитах з побоями, до участи в нападі признався звичайний злочинець Юзеф Пісняк і тому преса подала була, що нападу не зробили члени ОУН.[156] Одначе, дальше слідство виявило, що Пісняк не був причетний до нападу. П'ять років пізніше польські судові чинники, вираховуючи в акті оскарження на Варшавському процесі напади членів ОУН, визнали, що й напад на банк у Бориславі був актом Організації. Все таки й тоді вони не вміли назвати його виконавців.[157] І тільки виявлення бойовиків Біласа й Данилишина при нападі на пошту в Городку Ягайлонському давало польській поліції нагоду вказувати на них як на двох бойовиків виявленої бойової п'ятки.
Напад на пошту у Трускавці
Згадана бойова п'ятка Дрогобиччини виконала напад на поштовий уряд у Трускавці 8 серпня 1931 року, о другій годині після обіду. Бойовики стероризували револьверами не лише всю обслугу пошти, а й кількох польських старшин, які випадково були в той час у поштовому приміщенні, забрали більшу кількість грошей і зникли без сліду. Поліційна погоня та слідство не дали жодних позитивних наслідків: польська поліція не змогла виявити ні виконавців нападу, ні його організаторів.
Щойно в 1933 році, на підставі інформацій своїх провокаторів, Романа Барановського і Миколи Мотики, поліція сконструювала версію, що описаний напад виконали бойовики: Білас, Данилишин, Михайло Гнатів (який тим часом утік за кордон) і „ще дехто”, за співучастю Петра Лоцуняка, Михайла Лабавки, Миколи Ільківа й Мирослава Петрова. Дня 16 жовтня 1933 року польський суд у Самборі засудив за те Лоцуняка, Лабавку й Ільківа на кару по 8 років тюрми, а Петрова на кару 4 роки тюрми.
Вбивство поліційного аґента Букси
Черговим вдалим і невиявленим поліцією актом тієї ж п'ятки було застрілення таємного поліційного аґента Якуба Букси. Цей аґент займався виявленням нападів на пошту в Трускавці та на „Банк Людови” в Бориславі і, здавалося, що він попадає на правильні сліди. Тому вирішено негайно ліквідувати його, поки він завдасть Організації шкоди. Буксу застрілено 24 серпня 1931 року опівночі, коли він повертався додому з приміщення команди поліції. Він дістав кулю в голову й зразу згинув.
Виконавців нападу польською поліцією не було виявлено. Про черговий бойовий виступ ОУН, так само вдало виконаний, а саме: про вбивство одного з видатних польських державних діячів на протиукраїнському відтинку, Тадеуша Голуфки, згадуємо окремо й ґрунтовніше, з уваги на особливе політичне значення того терористичного акту.
Найголоснішим терористичним актом того часу було вбивство бойовиками ОУН польського посла Тадеуша Голуфка, виконане 29 серпня 1931 року в Трускавці біля Дрогобича.
Про вбивство посла Голуфка поінформувала польська телеграфна аґенція, додаючи в короткій телеграмі, що його застрілили в готелевій кімнаті курортної місцевости Трускавець біля Дрогобича три невідомі напасники. „Діло” з 1 вересня 1931 р. подало наступний опис вбивства і свої коментарі:
„Дня 29 серпня о год. 7,30 вечора вбито в Трускавці посла Тадея Голувка, заступника голови клюбу ББ.[158] Голувко від двох тижнів перебував у Трускавці і мешкав у віллі СС Василіянок. Там на відпустці він конферував з особами дипломатичного й урядничого світу, а також – як кажуть польські джерела – з українськими політиками... В суботу після 7 години Голувко пішов до своєї кімнати. Ішов зливний дощ. Голувко роздягнувся, поклався в ліжко й почав читати книжку. За яких 5 хвилин тихенько відчинилися двері; у кімнату ввійшло двоє молодих людей. Прискочили до ліжка. Один із них вистрілив тричі до Голувка з револьвера, другий пробив його кинджалом у лівий бік грудей. Кинджал, який вийшов але на другий бік тіла, убивник залишив у грудях, а револьвер забрано. Голувко зразу згинув. Одна куля влучила в голову, дві в плечі, з чого виходило б, що Голувко ще в першу хвилину зміг підвестися. Вбивники втекли тією дорогою, якою прийшли. На відгомін пострілів збіглися служба й гості з сусідніх кімнат. Майже на їхніх очах вбивники втекли й пропали в темряві. Слідство було утруднене через зливу, яка змила сліди за вбивниками. Свідки подали опис убивників. їх шукає поліція з Трускавця, Борислава й Дрогобича.
І далі в наступному повідомленні про цю справу писалося:
„Сусіди, які мешкали зараз біля Голувкової кімнати ч. 5, чули голос пострілів, одначе думали, що це громи, бо тоді лютувала хуртовина. Вбивники були в темних плащах, схожих на пелерини; коміри мали піднесені вгору, шапки засунені на очі. Шапки були схожі на академічні або циклістів. При секції виявлено в тілі вбитого шість куль. Дві з них вийнято з голови, а дві з правої ключиці. Кулі з щоки не витягнено, шоб не опоганювати обличчя. Кулі були калібру 6,35 і 6,75, отже стріляли обидва вбивники. Два пальці правої руки скалічені, видно, що Голувко відрухово був заслонився. Зате секція заперечила перші вістки, начебто вбивники пробили свою жертву кинджалом. Дві рани в околиці серця походили не від кинджала, але шкіра в тому місці трісла, бо куля пересунулася від ключиці вниз. Воротар пансіону зізнав, що в четвер до пансіону зайшов якийсь молодий чоловік і випитував про подробиці щодо Голувка, головно, що він робить вечорами. Перед убивством, як щовечора, в Голувка був ще масажист. Після відходу масажиста Голувка вбито. Судова візія ствердила, що перед убивством один з убивників, або хтось із спільників, видряпався був по колоні балькону аж під вікно кімнати та слідкував, чи Голувко є вже в кімнаті. Вбивники втекли Стебницькою вулицею в напрямі пошти; пробігли біля станиці поліції і затрималися коло пошти, де на них ждав третій змовник. Третій змовник мав обов'язок дати вбивникам іншу одежу. Коли вони переодягнулися, втекли тією самою дорогою, що напасники, які недавно забрали з трускавецької пошти 27 тисяч злотих. Перший побачив убивників прокурист польського банку з Ясла, Бриковський. Вбивники бігли з револьверами, готовими до пострілу. Бриковський відступився і вбивники мали отверту дорогу. Стверджено, що вбивники по дорозі віддали пелерини якомусь хлопцеві. Польські джерела подають, що Голувка вбили члени УВО. Покійний Голувко мав 44 роки; народився в Ташкенті, у Туркестані. Залишив дружину й донечку. До сейму ввійшов як посол ББ. Перед тим був начальником східнього відділу в міністерстві закордонних справ. Свого часу був теж членом відділу для справ національних меншостей, який то відділ був під проводом колишнього посла Туґута. Досі в зв'язку з убивством Голувка арештовано: Олексу Бунія, воротаря пансіону та інших”.
На вістку про вбивство польського посла Голуфка українські угодовецькі політики з поспіхом склали вислови співчуття родині вбитого та польському урядові, засуджуючи вбивство. Так, наприклад, уже 1 вересня 1931 р. жидівсько-польська газета „Xвіля” повідомила, що „першою кондоленційною телеграмою у зв'язку з убивством Голуфка, що її одержав польський уряд, була телеграма „Українського Наукового Інституту в Варшаві” такого змісту:
„У невимовному смутку від імени Українського Наукового Інституту просимо прийняти вислови найглибшого співчуття з причини трагічної смерти бл. п. Тадеуша Головка. – О. Лотоцкі, – Р. Смаль-Стоцкі”.
„Курєр Варшавскі” з 1.9. 1931 р. при описі похорону Голуфка подав, що за домовиною поруч офіціяльних представників найвищих польських державних чинників ішов теж представник УНДО (Українського Національно-Демократичного Об'єднання), адвокат з Дрогобича д-р Ільницький. Варшавський „Експрес Поранни” з 2 вересня 1931 року, у своєму звідомленні п. з. „Похорони бл. п. Тадеуша Голуфка” писав:
„Українською мовою, від імени українського населення Волині, промовляв посол Петро Певний, голова Волинського Українського Об'єднання, прощаючи трагічно померлого приятеля українців такими словами: „Злочинна рука ворога-варвара зробила, що перестало битися велике серце. Цей ворог – ворог відродження українського народу, мабуть, добре розуміє, що здорова частина українського народу в Польщі щораз льояльніше ставиться до польської держави, тож за всяку ціну він намагається усунути найвиднїші одиниці серед одного й другого громадянства, які насамперед бажають розв'язати українське питання як внутрішню справу польської держави”.[159]
А „Нови Дзєннік” з 2 вересня 1931, в статті „Українська еміґрація осуджує замах”, інформував:
Український Центральний Комітет у Речіпосполитій Польській[160] оголосив наступний комунікат: Трагічна смерть бл. п. Тадеуша Голуфка викликала потрясаюче враження серед української еміґрації в Польщі. На вістку про смерть щирого приятеля українського народу, який втішався надзвичайною популярністю між українською еміґрацією, зібралися в неділю на нараду найвищі чинники української еміґрації, які перебувають у Варшаві, та представники таких українських організацій: Українського Центрального Комітету Речіпосполитої Польської, Варшавського відділу того ж Комітету, Товариства ім. Симона Петлюри, Товариства б. Вояків Армії УНР, Українського Клюбу у Варшаві, Союзу Українок-еміґранток, Товариства помочі політичним збігцям з України, корпорації академіків „Запоріжжя”, Союзу Українських Інженерів і Техніків на Еміґрації, Українського Військово-історичного Товариства, Товариства помочі студентам українцям і Українського Правничого Товариства. На зібранні повстанням з місць вшановано пам'ять трагічно померлого Т. Голуфка. Опісля виголошено ряд промов, присвячених особі небіжчика, в яких підкреслювано його непорочне чистий характер, як теж великі заслуги для українсько-польського зближення і для самостійницьких змагань українського народу. Промовці стверджували, що огидний акт скритовбивства великого приятеля України є ділом ворогів як польського, так і українського народів... Зібрання українських делеґатів суспільних організацій створило комітет для вшанування пам'яті бл. п. Т. Голуфка під проводом голови Українського Центрального Комітету Речіпосполитої Польської, п. М. Ковальського”.
Українським опортуністам з Наддніпрянщини „гідно” дотримували кроку в складанні вірнопідданчих заяв з приводу убивства Голуфка теж західньоукраїнські угодовці. 31 серпня 1931 р. УНДО видало свій окремий комунікат, опублікований у щоденнику „Діло” з 2. 9., в якому, між ін., сказано:
„Українське Національно-демократичне Об'єднання завжди протиставилося з засадничих мотивів методам особистого чи масового терору, як засобам політичної боротьби. Тому і в даному випадку Екзекутива і Президія Української Парляментарної Репрезентації безумовно й рішуче осуджують акт убивства пок. посла Тадея Голуфка, без огляду на те, хто не був би його спричинником”.
З вихвалюванням Голуфка, як небувалого приятеля українського народу, виступив теж орган уенерівщини у Франції „Тризуб” (6. 9. 1931), пишучи, між ін., таке: „В одному ми, знаючи Голуфка, не маємо сумніву, – це в тому, що він щиро й гаряче бажав порозуміння в Галичині. Що це порозуміння хотів він утворити не тільки для того, щоб лад і спокій панували в його державі, але й для того, щоб галицька проблема не стояла на перешкоді до зближення вищого порядку, до державного зближення поміж Польщею й Україною. Цій справі надавав Покійний найбільшої ваги. І сходить він у довчасну могилу як борець за це зближення, що вірив у майбутнє близьке відновлення Української Народньої Республіки”.
У зв'язку з такими заявами українських опортуністичних політиків з обох боків Збруча та їхнім однозгідним вихвалюванням польського політичного діяча Тадеуша Голуфка, як великого й щирого приятеля українського народу й української державности, мусить виринути запитання: так завіщо ОУН убила того Голуфка?
Натяк на те, чому Голуфко згинув з рук бойовиків Організації Українських Націоналістів, видно в цитованому нами уривкові надгробної промови М. Ковальського: ОУН силою усунула Голуфка з політичної арени як одного з найвизначніших і найактивніших польських державно-політичних діячів, які „бажають у першій мірі розв'язати українське питання як внутрішню справу польської держави”.
Цю, мимовільно висловлену українським угодовецьким політиком, фразу достатньо розшифровують тодішні польські газети і – сам Голуфко. І так, польська газета „Час” у числі з 2. жовтня 1931 року завважила:
„Ідентичний характер специфічного трагізму двох смертних замахів, жертвою яких упав колись намісник (Галичини) Потоцкі, а тепер Голуфко, не підлягає найменшому сумніву. Обидвох убито тому, щоб перетяти нитку угоди, яка нав'язувалася між польським і українським суспільствами, вбито обидвох як найчільніших представників угодового напрямку”.
А газета „Напшуд” пояснювала:
„Його урядовою діяльністю було ведення переговорів... Найважливішим його завданням були переговори з українськими політиками, щоб прихилити їх до відтягнення з Женеви скарг на відому пацифікацію”.
Пояснення до цього додав колишній шеф Голуфки в польському уряді С. Туґут у газеті „Роботнік”:
„Виступати з пропозицією угоди наступного дня після пацифікації було, здається, невчасним помислом, якщо змагається до справжньої і щирої угоди”.[161]
Доказом того, що намагання Голуфка привести до такого стану, щоб українська парляментарна репрезентація офіційно, від імени західніх українців, відкликала з Ліґи Націй українську скаргу проти польської „пацифікації”, – не було чимось відірваним у його діяльності, як, наприклад, стаття „Слова Польскєґо” з 5. 10. 1931 р. п. н. „Програма, яка буде виконана”: „Бл. пам. Голуфко був абсолютно проти яких-небудь автономістичних думок, звідкіля вони не виходили б. Мало того. Він був також проти творення денебудь у Галичині українського університету. Бо слушно вважав, що за теперішнього стану справ, коли болюча для нас проблема ще вічно виступає як політична катеґорія, давати українському населенню яку-небудь автономію чи університет, це тільки утривалювати й ще збільшувати цю політичну катеґорію, а тим самим сепаратизм, себто, унеможливлювати реалізацію виховної програми... На дорозі до конечного поєднання, бо подиктованого історичними й природніми умовами, у своїй програмі, яка мала виховувати нового громадянина, бл. пам. Голуфко логічно й послідовно висував ясні й конче потрібні засоби: повинно бути одно Товариство школи людової польське-руське, однакові права й обов'язки, накладані на поляка й на русина; один польсько-руський кооперативний рух, який точно підлягає державній контролі, помножуючи й утривалюючи добробут усіх громадян; одні повинні бути організації фізичного виховання, врешті – одна й та сама, що в цілій державі, повинна зобов'язувати в Східній Галичині самоуправа”.
Чи це, може, тільки припущення – хай і з польського боку, але лише припущення – щодо поглядів Голуфка на проблему українських земель, окупованих Польщею? Відповіді на це пошукаймо у виясненнях самого Голуфка.
У 1929 р., коли Польща склала з большевицькою Росією „пакт Літвінова”, Т. Голуфко був керівником східнього відділу польського міністерства закордонних справ. Виступивши з приводу підписання цього договору з прилюдною доповіддю у Варшаві, Голуфко – як інформувала жидівсько-польська газета „Наш Пшеґльонд”, – цілком відверто заявив, що з точки зору польських державних інтересів „совєтський уряд”, цебто московсько-большевицька окупація наддніпрянської України, є найвигіднішою для Польщі розв'язкою української проблеми, бо кожний інший уряд почав би територіяльні спори з польським урядом. „Таким чином, – робить висновки „Наш Пшеґльонд”, — Тадеуш Голуфко внівець обернув фантастичні перспективи розбивання СССР на низку нових незалежних держав”.[162]
А в своїй статті, що її в 1931 р. опублікувала „Ґазета Польска”, ч. 78, Голуфко писав:
„Українська суспільність повинна зрозуміти, що давня Червона Русь на протязі 600-річної приналежности до польської держави підпала глибоким впливам польської культури, стала мішаною польсько-руською країною. І тому українці повинні погодитися з тим, що ця дільниця стала невід'ємною частиною Польщі та що всі надії на якісь зміни заведуть... Тому-то українці з „Малопольскі Всходнєй” повинні, не тільки з почуття програної війни 1918 Року, але й з реальної оцінки становища як у цій дільниці, так і міжнароднього, а насамперед в ім'я рації буття українського народу як цілости, — щиро стати на становищі громадян польської держави, велич і сила якої лежать і в їхньому національному інтересі”.[163]
І точнісінько таке саме писав Голуфко в своїй статті, що її опублікувало „Слово Польске” через два тижні після його смерти: „Не дасться заперечити, що вживання українською молоддю у Східній Галичині таких злочинних засобів політичної боротьби, як убивства, напади, підпали, є подиктоване умовами ідеологічного характеру, що випливає з бажання звільнити край з-під „польської окупації”. Одначе, вся біда в тому, що окупації немає. Не можна говорити про окупацію в країні, що 600 років зв'язана з польською культурою і державою, яка не попала в татарське ярмо, а відтак не стала московською провінцією тільки завдяки кривавим оборонним змаганням усього польського народу. І сьогодні не може бути мови про окупацію в країні, де „окупанти” становлять 50 відсотків населення, складеного з усіх прошарків, починаючи від селянства, а кінчаючи на містах, в яких промисловість, торгівля, фахові знання є переважно в руках польського населення”.[164]
Таким, отже, „приятелем українського народу й української державности” був польський державно-політичний діяч Тадеуш Голуфко в світлі його власних заяв і свідчень польської преси про його погляди на українську проблему. Західньоукраїнські землі, окуповані Польщею, він уважав за невід'ємну частину польської держави, а, знаючи, що його твердження про те, нібито поляки на тих землях становлять половину всього населення, – це лише видумка, він послідовно прагнув до того, щоб поселенням на тих просторах спроваджених з Польщі польських колоністів та змушуванням українців еміґрувати за море витворити такий стан, за якого поляки на західноукраїнських землях справді творили б половину населення. Стосовно східньоукраїнських земель, він єхидно утримував на ласкавому польському хлібі частину наддніпрянських виходців, щоб ними шахувати большевицький уряд в інтересах польської держави. Насправді, – як це він сам задеклярував, – він уважав московсько-большевицьку окупацію східніх земель України за найвигіднішу для Польщі розв'язку. Прикриваючи ту свою принципову ворожість до української державности обіцянками сповидних благ, як, наприклад, дозвіл на закордонну торгівлю української кооперації в заміну за відкликання українських скарг до Ліґи Націй на польську „пацифікацію”, Голуфко був особливо небезпечним ворогом, бо затруював українське життя угодовством із станом ворожої окупації.
Як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голуфко був співвинним у переведенні кривавої „пацифікації” Галичини влітку й восени 1930 року.
І польська преса цілком слушно завважила, що постріли ОУН у Тадеуша Голуфка були пострілами, спрямованими українською революційно-самостійницькою силою в хробака угодовства – погодження поневоленого й безоглядно винародовлюваного народу з його окупантом. Це погодження, за відсутности спротиву, мусіло вести тільки до неминучої загибелі цього ж народу.
Вбивство такого видатного польського державного діяча, яким був Тадеуш Голуфко, поставило на ноги всю польську поліцію. Вона негайно провела масові арештування серед української молоді не тільки в Дрогобиччині, а й в інших повітах, а для керування слідством Варшава вислала до Трускавця суддю для справ особливої ваги д-ра Скоржинського. Насамперед ув'язнено Олексу Бунія, дверника пансіонату сестер Василіянок, в якому згинув Голуфко, та всіх запідозрених у революційній діяльності, хто жив у Трускавці й околиці. Польська преса інформувала, що на інтервенцію польського уряду було арештовано, як запідозрених в убивстві Голуфка, двох українців, студентів, які жили в Ризі, столиці Латвії. В ході слідства увага поліції зосередилася на чотирьох українських студентах, а саме: Лев Крисько, 25-річний студент політехніки в Данціґу, родом з Унятич біля Дрогобича, 22-річний Ілля Бутрин, родом із Поруддя, пов. Яворів, Володимир Кобільник і Лев Сенишин, уважаючи, що двоє з них напевно є вбивниками Голуфка. Одначе, ніхто з арештованих до вини не признався, а слідство, попри всі намагання поліції, не лише не дало доказів чиєїсь вини як учасника чи співучасника вбивства, але не виявило жодних слідів.
Під час суду над Біласом і Данилишином, у грудні 1932 р., за напад на поштовий уряд у Городку Ягайлонському, донощик польської поліції Мотика, який раніше був членом тієї самої п'ятки ОУН, що й обидва підсудні, висловив думку, що Голуфка вбили Білас і Данилишин. Але це були тільки його здогади, бо доказів на те в нього не було. На тій підставі польські слідчі чинники сконструювали тезу, що вбивниками Голуфка були справді Білас і Данилишин, які, одначе, до того не призналися ані під час процесу, ані навіть під шибеницею.
У вересні 1933 року в Самборі відбувся процес проти дверника пансіонату Олекси Бунія, який признався, що він стежив за Голуфком і про все повідомляв Організацію та що він переконаний, що одним із тих, хто вбив Голуфка, був Василь Білас, а другим, мабуть, Данилишин. Але й на цій розправі не виявлено достатніх доказів щодо тотожности виконавців атентату.
Одначе, Василь Білас і Дмитро Данилишин були дійсно тими бойовиками ОУН, які виконали замах на Голуфку. Генеза і хід атентату виглядали так.
З кінцем 1930 року бойовим референтом Крайової Екзекутиви на ЗУЗ був Зенон Коссак. Перебуваючи постійно в Дрогобиччині, він зорганізував боївку ОУН, до якої належали теж Дмитро Данилишин і Василь Білас. До організаційної п'ятки ОУН у Трускавці, що її очолював Михайло Гнатів, належали, крім Біласа й Данилишина, ще ґімназист Микола Мотика і робітник Олександер Буній. У половині серпня 1931 р. Буній, який працював дверником у пансіонаті сестер Василіянок у Трускавці, повідомив свого зверхника Гнатіва, що в пансіонаті замешкав для відпочинку польський посол Голуфко, про якого писала українська преса як про заанґажовану в польсько-українській політиці людину. Гнатів повідомив про те З. Коссака, який від вересня 1930 р. очолював організаційну референтуру КЕ. Бойовим референтом був у той час Роман Шухевич. Його і повідомив негайно про „нагоду” Коссак, а далі й тодішнього Крайового Провідника ОУН Івана Ґабрусевича.
Особа Голуфка була відома серед провідних кіл ОУН як співавтора „пацифікації” та підступного політика, що послідовно змагав до спольщення західньоукраїнських земель, вдаючи при тому приятеля українського народу. Тож на нараді трійки – Ґабрусевич-Шухевич-Коссак запало вирішення усунути цього небезпечного ворога. Зорганізуванням атентату зайнявся сам Шухевич, одержавши зв'язки з бойовиками в Трускавці безпосередньо від Коссака. Всі потрібні інформації давав Олександер Буній, хоч сам він безпосередньої участи в атентаті не брав. Гнатів зразу після атентату втік за кордон, а З. Коссака напередодні вбивства Голуфка арештовано й притримано у в'язниці протягом 9 місяців. У висліді того ніхто з арештованих, ані поліційні донощики Мотика й Роман Барановський, не могли „сипати”. Тільки Мотика підсував польській поліції думку, що атентатників треба шукати серед членів місцевої мережі ОУН. При цьому він боявся виявити членів п'ятки ОУН у Трускавці, до якої він сам раніше належав, і тим самим захищав бойовиків Біласа і Данилишина. З цілої місцевої організаційної мережі тільки Гнатів знав, яку видатну ролю в тій справі відіграв Коссак, одначе й Гнатіва польська поліція не вспіла дістати до своїх рук. А Р.Барановський припускав лише, що Коссак, – за його переконанням – все ще бойовий референт, – мусить знати цілу справу. Про ролю Шухевича й Ґабрусевича в КЕ Барановський у той час не знав. Найцікавіше є те, що один із виконавців атентату користувався револьвером, що його Барановський був позичив провідникові однієї з п'яток ОУН у Дрогобиччині, Криськові, колишньому членові УВО. Одначе, цей револьвер стільки разів переходив з рук до рук, що Барановський не міг зорієнтуватися, кому він останньо належав.
Корисним в усій справі був факт, що Коссак, сконтактувавши Шухевича з трускавецькою боївкою, далі не займався атентатом, до того ж кілька днів перед застріленням Голуфка був арештований. Це переконувало місцеву поліцію, що він до справи атентату на Голуфка був непричетний.[165]
Не зважаючи на те, що Зенон Коссак у той час ще щиро довіряв Р.Барановському, він про замах на Голуфка і свою ролю в ньому нічого йому не сказав.
Про вбивство Голуфка вирішили тільки три члени Крайової Екзекутиви ОУН, спираючись на те, що Крайовий Провідник мав право сам вирішувати про доцільність знищення національного ворога українського народу. Коротке перебування Голуфка у відпочинковому пансіонаті не давало змоги порозумітися з закордонним Проводом ОУН. Його поінформовано про всю справу щойно після виконання атентату. Тому то в перші дні після замаху ПУН справді не знав, хто вбив Голуфка. Одначе, згодом полк. Коновалець апробував атентат і беззастережно перебрав його на відповідальність ОУН.
Припинення саботажної акції з боку УВО-ОУН та закінчення польської урядової „пацифікації” не стали на перешкоді польській поліції, щоб вона не продовжувала ув'язнювати українців і ставити їх перед судами за всякі вияви „антипаньствової[166] дії”, себто, діяльности проти окупаційної влади. Але тепер ув'язнювано вже лиш у зв'язку з якоюсь конкретною справою і ставлено перед судом із конкретним обвинуваченням, а тому й реєстр арештувань і судових розправ став менший.
Частина судових процесів у 1931 р. – це був ще відгомін саботажної акції в літі й восени 1930 р., інші судові розправи й нові ув'язнення були вислідом дальшої дії ОУН після закінчення саботажної акції.
Дня 23 січня 1931 суд присяглих у Львові засудив за приналежність до УВО: В. Савчука, П. Мандюка, П. Пуру та Л. Сафіяна з Вишова повіт Сокаль – разом на 6 років в'язниці.
В січні 1931 р. під замітом підпалу скирт арештовано в с. Волиця Комарова: Домку Несторову, Оксану Несторівну та Настю Іванчинівну.
4 лютого 1931 р. суд присяглих у Львові засудив Назара Заяця та Гриця Федоровича з Василева, повіт Рава Руська, на кару по 5 років тюрм, за приналежність до ОУН і підпал 7 скирт збіжжя польського дідича. Двох інших підсудних у тому самому процесі засуджено на кару по 3 роки тюрми.
7 і 8 лютого 1931 р. відбулася в Тернополі судова розправа проти трьох українських студентів: Василя Сосновського, Василя Солонинки й Богдана Мельника, обвинувачених у протипольській діяльності. Всіх трьох суд звільнив.
13 лютого в Полюхові, пов. Перемишляни, арештовано Василя Кузьмова.
13 лютого1 1931 засуджено у Львові Онуфрія Максимова і Гриця Байду по 5 років в'язниці за ОУН і участь у саботажах.
14 лютого 1931 р., у зв'язку з нападом боївки ОУН на станицю польської поліції в Гаях біля Львова, арештовано: в Гаях Володимира і Марійку Романів та Анастасію Гнатишин, у Львові Андрія і Катерину Гнатишин, Романа Романова, Петра Михалічку та Осташевського, а в Винниках Ольгу і Стефу Банах. Після вступного слідства Андрія Гнатишина і Володимира Романова відставлено до тюрми у Львові, інших звільнено.
В лютому 1931 р. варшавська поліція провела серед українського студентства ґрунтовні ревізії й заарештувала деяких студентів, але після дводенних допитів усіх звільнила.
20 лютого в Коломиї відбувся процес проти 18 українців і українок, обвинувачених у тому, що вони допомогали українським політичним в'язням. Суд звільнив від вини й кари усіх підсудних.
9 березня 1931 р. у Станиславові відбувся процес проти Василя Дейчаківського та Семена Спільчака з Ямниці, обвинувачених за участь у саботажах. Суд звільнив обидвох.
9 березня суд у Коломиї засудив 17-річного ґімназиста Романа Олейка на 1 рік тюрми за писання погрозливих листів до поліції в Городенці, 19 березня 1931 року суд у Чорткові засудив за приналежність до УВО-ОУН та участь у саботажах: Мирослава Чорненького й Миколу Кузьмака по 4 роки тюрми, Юліяна Думного, Олексу Ганкевича й Любомира Прокоповича по 1 рокові, Осипа Осадчука, Володимира Пирога та Петра Спиханого по 7 місяців тюрми; Вол. Гладкого й Сидора Нагаєвського звільнено.
22 березня відділ поліції арештував у Спасові, пов. Сокаль, Дм. і О. Іванчуків, І, Фіґаса, А. і М. Наконечних, Г. Братка, П. Радецького, Д. Гаврилюка, М. Мельника, П. Бузилевича й дві жінки – Сидорову й Радецьку. їх відставлено на станицю поліції в Тартакові й під час переслухування всіх дуже побито. Після двох днів допитів П. Бузилевича й М. Наконечного відставлено до судових арештів, інших звільнено.
У квітні 1931 року в Підмонастирі, пов. Бібрка, поліція арештувала, в зв'язку з убивством місцевого війта „хруня”, трьох українців: І. Онишкова, А. Цвека та О. Шевчука.
20 і 21 травня перед судом присяглих у Бережанах відбулася судова розправа проти трьох українців, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН та участь у саботажах. Суд засудив Івана Розпятовського на 5 років тюрми, Ярослава Лапчака і Мартина Мізерного по 3 роки тюрми.
22 і 23 травня той самий суд у Бережанах судив за „державну зраду”, участь у саботажах і намову до вбивства Мартина Мищишина і Миколу Волощука з Шумлян, пов. Бережани. Волощука засуджено на кару 6 місяців ув'язнення. Мищишина звільнено.
В червні 1931 р. суд у Стрию засудив абсольвентку семінарії Володимиру Середницьку, за приналежність до УВО, на 1 рік тюрми. У слідчому ув'язненні вона відсиділа 13 місяців, тому після присуду її випущено на волю.
У Липиці Горішній, пов. Рогатин, 23 липня 1931 р. арештовано Івана Рибіцького, Осипа Лотоцького, Олексу Сторощука, Івана Нижника, О. Семеґена та М. і О. Людкевичів, в Данильчу – Миколу Падущака, в Лукові – Петра Онуфрика. Усіх їх обвинувачено в приналежності до ОУН і за саботажну дію.
У Перемишлі, в зв'язку з нападом на поштовий амбулянс під Бірчою 31 липня 1931 р., арештовано редактора „Українського Голосу” Євгена-Зиблікевича, Зубрицького та ще кількох студентів.
В серпні 1931 р. в Дрогобиччині арештовано І. Матчака з Волі Якубової, Юрка Шевчука, Івана Микача та Гриця Дуба, підозріваючи їх у знищенні телеграфних проводів на шляху Борислав-Східниця.
4 вересня 1931 року в зв'язку з убивством Голуфка та нападами на поштові амбулянси й уряди, арештовано: в Бориславі – М. і Ол. Підгородецьких, Мирослава Тураша,[167] М. і В. Сушкова, Ст. Ніклевича; у Мразниці – М. Андрушкова, М. Коблика та І. Кунцевича; в Губичах – М. Гапкала, П. Городиського, М. Петрикевича, Д. Герниківну, О. Яворського і П. Вішку; у Попелях – В. Ількова; у Тустановичах – І. і м. Зарицьких, Р. Попеля, Я. Волошина, Р. Романюка, Романюківну, Я. Терлецького, І. та Ю. Гаврилових, С. Уруську, І. Сенюту, М. Кушніра, П. Драгана, Ф. Муйлу, М. Сеніва, М. Бабича, В. Маціва, Г. Гнатова, В. Веприка, М. Добрянського.
В Рімні, пов. Рудки, арештовано Петра Мозола, запідозреного у викраденні 4 крісів із військового складу в Самборі.
2 вересня 1931 р. суд у Бережанах судив В. Кілина з Краснопущі, обвинуваченого за участь у саботажах. Підсудного звільнено.
В Бібреччині арештовано: Івана й Вол. Ґабрусевичів, І. та С. Коцюмбасів, П. Панкевича, А. Козакевича, А. Боднара, В. Михалкевича, С. Рудого, В. Василика, П. Коржівну.
В Комарні арештовано: О. та А. Перунів, М. та І. Радовичів, В. Ленця, І. Ліщинського, М. Сенюту, І. Сороковського, О. Когута, Л. Дрималика, Р. Климова.
У Львові – д-ра Богдана Гнатевича, Ю. Коропія, Анну й Ольгу Чемеринських, Ю. Онишкевича, В. Коцюмбаса, Карла й Вол. Мулькевичів, О. Садовича, П. Жмінковського, В. Сеницю, П. Чорнія, В. Байталу, О. Рудакевича, О. та Я. Яримовичів, І. Сеніва, Е. Штаєра, Е. Тиса, А. Мілянича.
В Самбірщині: Антона Сілецького, інж. О. Веца, Я. Майхера, М. та І. Яремка, Е. Рудого, І. Шембеля, В. Ступницького, Я. Гошка, Г. Кустрицького.
В Сколім арештовано: В. Бичковича, Р. Кобилецького, І. Бутковського, О. Федорику, О. Павлюка, Б. Івасикова.
У Стрию: Яр. Падоха. Ол. Гасина й кільканадцять інших студентів. В Перемищині арештовано 30 осіб. У Сокальщині – 40 осіб.
16 вересня 1931 року суд у Львові за приналежність до УВО-ОУН засудив студентів Василя Яцкова, Юліяна Іванчука, Романа Лебедовича, Петра Рішка й торговельного помічника Степана Грущака на кару по 8 місяців ув'язнення, робітника Олексу Боднара на – 9 місяців. Степана Луцика і Юліяна Найду звільнено.
18 вересня суд у Самборі судив інж. Омеляна, обвинуваченого за приналежність до УВО. Після розправи його звільнено.
2 жовтня Е Стрию, під час перевожування підпільної літератури, заарештовано Бутковську з Сколього та Ярему Савчинського й Степана Рошка, а наступного дня – Гр. Барабаша і В. Нагірного з Конюхова.
5 жовтня в Варшаві арештовано українських студентів: Ю. Дутку, Стефу Кордубу, О. Чемиринського та А. Довгопільського.
17 жовтня 1931 р. в Дичкові, пов. Тернопіль, арештовано гімназиста Василя Охримовича та М. Гаврилишина, у Семиківцях 7 хлопців, між ними В. Чаплинського й В. Козуба, закидаючи всім приналежність до УВО-ОУН.
29 жовтня, обвинувачуючи в приналежності до ОУН і в участі у саботажах, арештовано Святослава Шурана з Нового Села, пов. Збараж, та Онуфрія Ґуру з Суховець.
У Монастириськах арештовано в жовтні того самого року урядовця „Просвіти” Володимира Білинського, закидаючи йому підпільну діяльність.
2 листопада 1931 року арештовано в Кракові Степана Ленкавського, у Львові Олеся Бабія й Осипа Бойдуника, в Бродах д-ра Юліяна Вассияна, а в Перемишлі – ред. Євгена Зиблікевича.
10 січня 1932 року тернопільська поліція арештувала в Довжанці, пов. Тернопіль, Остапа Рудакевича, Дмитра Музику й Павла Козюпу, підозріваючи, що вони розкинули в тернопільській церкві летючки ОУН. За розкинення летючок арештовано теж ряд українців в інших селах Тернопільщини та в Скалатщині.
17 січня 1932 р. у Львові арештовано студента Михайла Колодзінського, закидаючи йому державну зраду.
Протягом 18 і 19 січня 1932 р. в Бережанах відбувся судовий процес проти 12 молодих українців – студентів і селян, обвинувачених у приналежності до ОУН та ширення протипольської літератури ОУН.
20 січня 1932 р. львівський суд засудив учня ґімназії Володимира Тусевича на три місяці ув'язнення за приналежність до ОУН і розкидування летючок.
В останні дні січня 1932 року в Заліщиччині арештовано, під закидом приналежности до УВО Гната Тимчука, Гриця Горішного, Василя Лисака, Дениса Кондура, Івана Антоняка та Петра Федіва.
6 лютого 1932 року львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО й участь у саботажах Богдана Гевка – на 4 роки тюрми, а Василя Процишина – на півтора року тюрми.
На Волині поліція арештувала 6 лютого 1932 р. Павла Вітрика, Ілька Куницю й Сергія Сомчинського, запідозрюючи їх у приналежності до УВО. Арештованих відставлено до тюрми в Луцьку.
7 лютого в Петрикові, пов. Тернопіль, за розповсюджування летючок заарештовано Осипа Наконечного, Тараса Лозу й Глинського.
8 лютого 1932 року львівський суд засудив на півтора року тюрми студента Івана Мітринґу з Петрикова – за приналежність до ОУН і ношення зброї; іншого підсудного, Тому Кордубу, звільнив.
У Бережцях, пов. Крем'янець, за поширювання летючок ОУН арештовано на початку лютого Євдокію Семчишин.
10 лютого 1932 року у Львові відбулася розправа проти 8 українців із Збаражчини, обвинувачених у приналежності до УВО: Василя Пастушенка, Зиновія Пузя, Вол. Кадлубицького, І. Багрія, С. Клима, І. Кравчука, І. Гевка та Я. Порохняка. Пастушенка засуджено на 8 місяців тюрми, Пузя і Багрія – на 6 місяців, інших звільнено.
У Рогатинщині за поширювання летючок арештовано Гриця Кучму та Паламаря.
11 лютого львівський суд засудив студента Івана Климова на 6 місяців ув'язнення – за протипольську промову.
14 лютого поліція з Бережан арештувала за поширювання летючок ОУН Петра Павлишина й Василя Лентуха. Того самого дня в Добромірці арештовано за летючки студента Володимира Мороза й ґімназиста Івана Слободяна.
20 лютого 1932 р. в політичному процесі „Поповича і товаришів” засуджено за участь у саботажах Ярослава Поповича на досмертну тюрму, Миколу Сенича на 5 років, а Березюка на 2 місяці тюрми.
22 лютого львівський суд присяглих засудив на три місяці ув'язнення священика Петра Петрицю – за „протидержавну” промову на могилі Невідомого стрільця.
26 лютого 1932 збаразька поліція ув'язнила, за протипольську діяльність, Марію Гевко та Катрю Кручову. Наступного дня та сама поліція відставила до в'язниці в Тернополі, як підозрілих у протидержавній діяльності, вчителя Івана Олійника, Ярослава Вецика, Володимира Керничного та Павла Филину.
В березні 1932 р. з дрогобицької тюрми до Львова відвезено Зенона Коссака, запідозреного в організуванні нападів на пошту в Трускавці і „Банк Людови” в Бориславі та в убивстві Голусрка. До тюрми в Самборі перевезено Льва Криська, Володимира Кобільника і Льва Сенишина, запідозрених в участі в тих нападах та в убивстві Голуфка.
12 березня 1932 р. суд у Бережанах засудив за приналежність до УВО та участь у саботажах Миколу Ставарського, Гарасима Єналя й Івана Нижника – по 10 місяців ув'язнення, а Василя Лотоцького й Івана Рибіцького — по 9 місяців.
В останньому тижні березня 1932 року у Львові та на провінції проведено масові арештування, в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського. Серед інших арештовано 23 березня Івана Ґабрусевича, а 30 березня – Степана Бандеру. Обидвох їх звільнено з ув'язнення по двох місяцях слідства: Ґабрусевича 23 травня, а Ст. Бандеру 30 травня.
У березні 1932 р. в Поториці, пов. Сокаль, арештовано студента Володимира Пришляка.
У квітні 1932 р. польська поліція провела масові ревізії серед українських студентів у Познані й арештувала, під закидом приналежности до ОУН, 30 осіб.
У квітні 1932 р. в Боратині арештовано студента Павла Палющинського.
27 травня 1932 року в Сокальщині арештовано студента Івана Климова та М. Ґуру, а в Равщині – Володимира Осідача.
Наслідки „пацифікації”, як засобу боротьби з українським революційним підпіллям, виявилися некорисними для Польщі: замість залякати українське населення і викликати серед нього ворожість до цього підпілля, як цього сподівалися поляки, „пацифікація” зреволюціонізувала широкі народні маси та спопуляризувала серед них підпільно-революційну УВО-ОУН, а в усьому світі викликала жваве зацікавлення українською справою і симпатії до визвольної боротьби українського народу і водночас ворожість до Польщі, як носія варварського поневолювання одного з eвропейських народів.
А тому в дальшій боротьбі проти ОУН польська влада не схотіла більш користуватися „пацифікацією”, а стала розглядатися за новими засобами. Таким новим засобом залякування українців і відстрашування їх від участи в революційній боротьбі повинні були стати „наглі суди”.[168]
Розпорядження польської Ради міністрів про введення на території Польщі „наглих судів” появилося 4 вересня 1931 року. Тим розпорядженням введено нагле поступування перед окружними судами в справі „проступків з характером бандитизму”. Розпорядження стосувалося не лише до виконавців таких „проступків”, а й до співвинних і тих, хто намовляє до таких вчинків. Нагле поступування – устійнювало розпорядження – відбувається без слідства. Слідство веде сам прокурор безпосередньо або з допомогою поліції чи суду, але під його особистим керівництвом і таким приспішеним темпом, щоб акт обвинувачення був поданий ним до 21 днів від часу зловлення винуватців. За всі провини, що за них карний закон передбачає кару тюрми (ув'язнення від пів до 15 років), „наглий суд” карає смертю; за провини, що за них карний закон передбачає інші ув'язнення до 6 місяців чи грошову кару, „наглий суд” карає присудом від 10 до 15 років тюрми. У випадках, коли виявиться, що для вияснення справи необхідно провести ґрунтовніше й довше триваюче слідство, „наглий суд” передає справу звичайному судові. Значить, коли хтось попадав перед „наглий суд” і не був ним звільнений чи переданий звичайному судові, то перед ним стояли лише такі дві можливості:
1) якщо його визнанно винним хоча б лише настільки, що звичайний суд засудив би його на 7 місяців ув'язнення, то „наглий суд” засуджував на кару смерти;
2) якщо його визнано винним у цілком дрібній справі, за яку перед звичайним судом його засуджено б найвище на 6 місяців тюрми, „наглий суд” карав його тюрмою від 10 до 15 років.
А тому, що звичайні польські суди карали за саму приналежність до революційно-підпільної протипольської організації карою понад 6 місяців тюрми, то ставало ясно, що кожному членові УВО-ОУН, якщо він тільки попаде перед наглий суд, загрожує кара смерти, а кожному не-членові – за його найдрібніший вияв симпатії до українського революційного руху й ворожости до Польщі, пов'язаний з якимось „проступком характеру бандитизму”, – кара 10 до 15 років тюрми.
У розпорядженні про „наглі суди” послідовно вживано вислів „проступки з характером бандитизму”, щоб за кордоном викликати враження, ніби йдеться про рішучу боротьбу проти грабіжництва і крадіжок. Але всім, хто жив у межах польської держави, а згодом і за кордоном, було ясно, що розпорядження про „наглі суди” скероване проти українського революційного руху, а окреслення „характер бандитизму” та пристосування того закону також до справжнього бандитизму, – це лиш примітивний засіб замаскування справжньої причини видання такого закону.
Але, як раніше „пацифікація”, так теж і „наглі суди” звернули своє вістря проти самої Польщі. Бож за своєю суттю це були суди воєнного стану і за кордоном постало переконання, що Польща проголосила вий-нятковий стан з уваги на широко розгорнену революційну боротьбу українського народу проти польського окупанта. А це ж тільки пригадувало вільному світові, що східні терени польської держави не є польськими, а українськими, насильно окуповані і тільки терором і воєнними судами втримувані під польською окупацією.
А тому, коли після кількох років існування „наглих судів” сам польський нарід переконався, яке погане враження для Польщі викликали ці суди в культурному світі, польський уряд уневажнив своє розпорядження законом з 6 березня 1934 р., залишаючи „наглі суди” тільки для справ шпигунства. Законом з 28 жовтня 1934 р. „наглі суди” зліквідовано цілком.
Комісара польської поліції Чеховського, що був керівником „українського відділу” в слідчій поліції львівського комісаріату і керував слідством у всіх важливіших справах спійманих членів ОУН, вбито вранці 22 березня 1932 року на вулиці Львова. Атентат підготовано й виконано так справно, що польській поліції ніколи не вдалося ані виявити виконавця й організаторів замаху, ані навіть попасти на певний слід, хто саме міг виконати атентат. Беручи до уваги факт, що комісар Чеховський був службовим зверхником конфідента польської поліції Романа Барановського, проти якого останнім часом виникли були підозріння, що він дає поліції неправильні інформації, слідчі й судові чинники підозрівали, що Чеховського вбив таки сам Р. Барановський. Тому, що Барановський не міг вияснити поліції, хто вбив комісара, польська судова влада доручила арештувати його й поставити перед польським судом.
Щойно після розвалу Польщі, у 1940 році, таємницю вбивства комісара Чеховського виявив Роман Шухевич, що в 1932 р. був бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН і підготовив замах на Чеховського. Роман Шухевич написав про це окремий спогад і опублікував його в „Краківських Вістях” під заголовком „З життя бойовика”.[169] З того спомину український загал довідався, що Чеховського, перекинчика українського роду, який став комісаром польської поліції і своєю жорстокістю під час слідства проти українських революціонерів намагався дорівняти Яремі Вишневецькому, вбито з наказу ОУН. Атентат виконав бойовик Юрко Березинський, який вісім місяців після того згинув у нападі на пошту в Городку Ягайлонськім[170], а не Барановський, як це припускали поляки, а за ними повторювали й деякі українські газети. Замість коротко з'ясувати хід атентату на Чеховського, ми дозволимо повністю навести спомин Романа Шухевича з уваги на історичну вартість спомину, написаного організатором замаху й пізнішим Головним Командиром УПА, ген. Тарасом Чупринкою.
„В 1929-32 рр. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білєвічем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв-знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політ-в'язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, що за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що внемож-ливить навіть бойовикам ОУН пімсту за друзів. Та перечислився, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята.
У звені членів ОУН у Дзвона[171] був молодий, 20-літній юнак Юрко Березинський. Високий, вродливий, з сизими блискучими очима. Цілим своїм серцем належав до ОУН. Її історію, її бойовиків знав усіх напам'ять. Щоранку будила його думка про Організацію і думка про неї заколисала його за рік на вічний сон у Городку Ягайлонському. В душі леліяв мрії і собі помірятися з ворогом і показатися гідним своїх старших друзів. І саме цей юнак дістав наказ від Дзвона прослідити спосіб життя комісара Чеховського: де живе, куди рано ходить, якими вулицями ходить, в котрій годині повертається з бю-ра, чи систематично виходить вечором і куди? Живий усміх і радість в Юрко-вих очах е відповіддю на наказ провідника. І Дзвін бачить, що найбільшу радість зробив би йому, коли б дав ту „роботу” саме йому до виконання. Інвіґіляційну працю виконує Юрко не самий. Він мас людей у своєму звені, вони стають йому до помочі. Але трьох людей до слідження може бути замало, особливо тому, що слідкування треба вести також біля слідчого відділу польської поліції на вулиці Казимирівській, а там крутиться багато аґентів. Юрко дістає до помочі ще дівчину Міру.
Грудень, січень, лютий проходять на інвіґіляції, яка, зрештою, ніяких нових матеріялів не дає. Але й досі зібрані ті дані, що є, вистачають уповні. Систематично ходить він щоранку тою самою дорогою – вулиця Стрийська, алея Стрийського парку, і знову вулиця Стрийська до трамваевої зупинки. В ранніх годинах рух на тих вулицях мінімальний. Поліцистів чи озброєних військовиків, що могли б бути грізні при погоні за вбивником, майже ніколи тут немає. Терени, що прилягають до дороги, якою іде Чеховський, прекрасні. З одного боку Стрийський парк і виставова площа, з другого виходи на Вулецькі горби, Стрийський цвинтар і город біля вулиці Пелчинської. В такий терен певно не буде пускатися погоня, що може бути складена найбільше з 2-3 випадкових цивільних людей. До того ж вони, правдоподібно, бувають неозброєні, а перед собою будуть мати людину зі зброєю в руках і готову на все.
В такій ситуації можна приступати до подрібного опрацювання цілого пляну. Немає сумніву, що робота буде виконана рано в годині 7.10-7.35 на трасі між домом і трамваєвою зупинкою.
Дальше йде про вибір самого виконавця. На просьби Юрія Дзвін не може бути глухий. Він гарно зробить це сам – він не розконспірований, відваги йому не бракує. Правда, що молодий він ще трохи, – 20 літ має – та тут Дзвін тямить, що він сам, маючи 19 літ, брав участь у „мокрій роботі” і зовсім добре її виконав.[172] А на війну чи не йдуть 18-20 літні і чи не якраз ці молоді запальні люди є найбільші герої воєн і революції? Старші, звичайно, називають їх „дурними дітьми”, „неґативістами”, чи інакше, але чи не тому, що вже забули, якими самі були замолоду? Отже, піде Юрко Березинський.
Чи міг би хто відтворити той гордий погляд, з яким Юрко прийняв наказ?
Будь спокійний, друже провіднику, я не заведу тих надій, що їх на мене покладаєш. Коли б мені навіть не вдалося втекти від погоні – живим у руки ворога не здамся.
(І справді, слово його не було пусте: підстрелений у нападі на пошту в Городку Ягайлонському, коли не міг уже втікати, приклав собі холодну цівку до виска і скінчив із собою, щоб ворогові не здатися).
Місце до виконання роботи вибрали на закруті Стрийської вулиці, в тому місці, де кінчиться якийсь опарканений город, а починається кладовище. Закрут настільки добрий, що евентуальне свідків атентату не буде. Хібащр ті, котрі будуть по тому самому боці закруту, де буде виконаний атентат. Всі, що будуть на протилежному боці, нікого не зможуть бачити. Охорони Юркові не треба буде, бо від перехожих не треба сподіватися поважної погоні. Зрештою, Юрко дістає два пістолі й кілька маґазинків набоїв. Щоб роботу робити „якнайдискретніше”, він дістане пістоль маленького калібру 6.35 мм., який стріляє без великого гуку при вистрілі, а другий великого калібру 9.0 мм. для самооборони. Устійнення дня атентату має в собі посмак забобону. Виконати роботу можна буде щодня, та Дзвін вважає, що найкраще вона вдасться у вівторок, бо це в нього найщасливіший день у тижні. Він сам ішов на першу велику роботу саме у вівторок. І вибрано вівторок 22 березня. В перших днях цього тижня Юрко від'їжджає до дому своїх батьків у селі Оглядів, Радехівського повіту. Ситуація укладається надзвичайно гарно. Поїзд із Радехова до Львова приїздить на двірець Підзамче десь біля години 6.45 рано. Звідси безпосередньо Юрко дістається на місце роботи ще на час, а повортний поїзд до Радехова є вже о 8 год. рано; цей поїзд Юрко мусить зловити на Підзамчі і ним від'їхати додому. Вже в полуднє буде вдома, отже, його кількагодинної неприсутности ніхто з домашніх не повинен запримітити, тим більш, що він і так надто багато вдома не просиджував. Алібі[173] буде просто прекрасне. Від самого початку березня він був цілий час вдома, поза Львовом. Все приготоване. Юрко нетерпеливо жде в Оглядові на день 22 березня. У Львові Міра далі стверджує, чи Чеховський не змінив способу життя. Ні, все „грає”.
Приходить ніч 21 на 22 березня. На заспаному приходстві помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані „пумпи” і куртку[174]. Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів 11 кілометрів ходу. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз.
Поїзд не мав запізнення. Точно заїхав на Підзамче, а між юрбою перекупок, молочарок і учнів протискався високий, блідий мужчина й уважно шукав між тими, що ждали на станції, свою подругу. Весело усміхнувся до Міри, що ждала вже з течкою в руці. Там пістолі і кашкет – ці останні конечні речі. Обоє пішли, взявшись під руку, ніби залюблена пара, веселі й усміхнені. Вона повідомляє його, що все в порядку. Чеховський незмінно продовжує свою ранішню дорогу і сьогодні напевно також піде, а завтра – хіба вже ні. Вступають до першої брами при Жовківській вулиці. Міра випорожнює течку й обидва пістолі мандрують до кишені Юрка. Він твердо стискає холодну сталь. Все в порядку, – каже Міра, – передучора з них ще пробно стріляти. Дев'ятка „Штаєр” стріляє знамените, мала 6-ка „ФН” може затятися по кількох пострілах. Та Юрко впевняє, що найбільше буде два постріли до комісара. Юрко добрий стрілець.
Час утікає, - треба всідати до трамваю. Сідають обоє й їдуть до жандармерії при вулиці Сапіги, по дорозі домовляються: Міра зажде при вулиці Пел-чинській коло трамваєвої зупинки, там відбере від нього все зайве – пістолі, набої, кашкет. Висідають з трамваю. Кріпкий, дружній стиск рук. Це благо-словенство Міри для молодого революціонера, і довгий, довгий погляд за ним. Чи вернеться живий, чи може... Ні, він повернеться напевно – такий був спокійний і певний успіху. Вже пішов. Скоро, скоро. Кадетською вулицею вгору, назустріч невідомому. Юрко не бачить нічого біля себе. В думці лиш одно: бути гідним тих усіх, що були перед ним – усіх Любовичів, Пісецьких, всіх, що по тюрмах ждуть пімсти. Ще кілька хвилин... Треба лише пам'ятати: добре ціляти і – найкраще нічого не думати, лиш про те одне – добре Ціляти.
Юрко доходить до кадетської школи. Ще кілька кроків до Стрийської вулиці і зараз побачить Чеховського. Це ж година, що в ній він повинен іти. Так, ось іде вже, іде – вже виходить із Стрийського парку. Іде самий, спокійно, з руками в кишенях плаща. Іде до бюра, де ждуть уже жертви. Не чує, не прочуває нічого пан комісар, він думає про аванси, про кар'єру...
Юрко приспішує ходу. Ще лиш десять кроків ділить його від Чеховського. Рука в кишені відбезпечила „ФН” (Юрко був майстром) – зараз Чеховський опиниться на закруті. Ще секунда життя. Юрко вже два кроки за Чеховським. Рука з кишені різко витягається, а в ній блестить маленький, чорний предмет. „Лиш добре ціляти!” – єдина думка в тому вирішальноглу моменті. Сухий тріск понісся по деревах Стрийського парку – лиш один тріск. Якийсь чоловік у темному плащі зігнувся в колінах і впав перед себе лицем до землі. Не видав із себе ні однго звуку – навіть рук не витягнув з кишень. Це вже труп. Труп комісара політичної поліції Еміліяна Чеховського.
Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею. І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони: всі три трамваярі поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, що робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пел-чинської вулиці. О, це зовсім не легка дорога – сніг декуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та на щастя ні живої душі не видно.
Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень скаче він великими кроками по глибокому снігу. Ще крок, ще два і він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. „Щасливо, по всьому”. „Ні, це неможливо, я нічого не чула!” – „Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить”. І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого молодого революціонера, що ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.
Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскорше дістатися додому, їдуть трамваєм обоє, щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзду ще п'ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки, – закрившись курткою, дрімає. Чи справді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.
– Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? – питається батько доньки.
— Десь тут ходив, а потім сказав, що йде до свого товариша до Кривого.
— Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?
– Він десь зараз повинен бути, – відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого висилати. Живе, чи ні? Ці питання увесь час клубляться в дівочій голові.
В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий, допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилинку сиділа вже при слухавках радіо-апарату і відбирала вістку:
„Сьогодні о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховського. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підґрунті. Слідство ведеться. Подробиці покищо в таємниці”.
Польська поліція стала перед загадкою, що її довший час поліція не могла розв'язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника[175] довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже тоді не жив. 30 листопада 1932 року він згинув смертю революціонера в Городку Ягайлонському”.
Так був підготований і виконаний один із найсправніших і ніколи не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енерґійне слідство закінчилося неуспіхом.
Наприкінці травня 1932 року Івана Ґабрусєвича-”Іртена” звільнено з слідчого ув'язнення і він незабаром виїхав нелеґально до Праги, щоб обговорити з полк. Коновальцем ситуацію і плян дальшої дії ОУН.
Одначе, беручи до уваги підірване здоров'я Ґабрусевича й те, що польська поліція, після слідства, почала підозрівати, що ОУН у Краю очолює „Іртен”, а тому дбайливо стежитиме за ним і всіма, з ким він зустрічатиметься, – полк. Коновалець запропонував Ґабрусевичеві залишитися за кордоном у складі ПУН-у, а на Крайового провідника на ЗУЗ покликати іншу особу. Цю пропозицію Ґабрусевич прийняв. На його наслідника передбачувався Степан Бандера, але він перебував у той час у слідчій тюрмі й важко було передбачити, чим закінчиться його ув'язнення. Тому на пропозицію Ґабрусевича призначено на пост Крайового провідника колишнього його заступника в референтурі юнацтва – Богдана Кордюка-”Діка”, що якраз тоді вийшов із в'язниці. Степана Бандеру призначено заступником Крайового провідника.
Кордюк зформував нову Крайову Екзекутиву в такому складі: Степан Бандера-”Баба” – заступник Крайового провідника і референт пропаганди; Зенон Коссак-”Конашевич” – організаційний, його заступник і після ув'язнення Коссака наступник на пості керівника організаційної референтури – Іван Малюца-”Крук”-”Чорний”; Володимир Янів-”Янкель” – референт політично-ідеологічних справ, його заступник і згодом наступник – Ярослав Стецько-”Карбович”; бойовим референтом залишився Роман Шухевич-”Дзвін”, фінансовим – о. Ярослав Чеме-ринський; військову референтуру перебрав, на місце Михайла Коло-Дзінського-”Кума”, що був арештований 17 січня 1932, а 10 червня засуджений на один рік тюрми, – Дмитро Грицай; референтом зв'язку з закордоном стала Анна Чемеринська-”Нуся”. Кордюк, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вживав псевда „Новий”, але воно було відоме тільки членам ПУН; для крайового членства він був відомий під псевдами „Дік” або „Сніп”.
На початку липня 1932 року в Празі відбулася Конференція ПУН і КЕ, в якій представниками від Крайової Екзекутиви були: Богдан Кордюк-”Новий”, Степан Бандера-”Баба”, Іван Малюца-”Крук” і Роман Шухевич-”Дзвін”.
Найважливішою темою нарад Конференції була справа остаточного впорядкування організаційних взаємовідносин ОУН – УВО. Власне, ця справа вже була вирішена в 1930 році, коли провід обидвох організацій перебрав сотн. Юліян Головінський. Але з пропаґандивних причин, під час „пацифікації”, вживання назви УВО на внутрішньо-українському та на зовнішньому відтинках вносило певну неясність чи сприяло деяким старим членам УВО відновлювати Українську Військову Організацію на ЗУЗ як самостійну одиницю. В цій справі Конференція прийняла таку постанову:[177]
„З метою створити якнайдогідніші умови для дальшого поширення революційної дії на ЗУЗ, УВО („Спілка”) підпорядковується Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Бойові акції на ЗУЗ УВО провадить як референтура для військових справ при КЕ ОУН. Вона складається з бойового й кадрового ЕІДДІЛІВ, а на випадок потреби може творити свої підреферентури, наприклад, розвідки. Бойовий і кадровий референти входять у склад КЕ ОУН. У справах військово-технічних вони втримують безпосередній контакт із бойовим та військовим референтами ПУН”.
Цією постановою ще раз стверджено організаційну єдність УВО-ОУН і вияснено, що під назвою „УВО” треба розуміти бойову й військову референтури ОУН.
Конференція у Празі остаточно устійнила організаційну структуру КЕ ОУН і цілої ОУН на ЗУЗ, яка оформилася еволюційно, силою обставин, дещо інакше, ніж це зразу передбачали постанови Конґресу, який покликав до життя ОУН. Конференція затвердила існуючий фактичний стан. Додатково було вирішено покликати до дії також „контрольно-розвідочну” референтуру, завданням якої було вести, згідно з дорученнями, нагляд над окремими членами Організації та збирати різні інформації щодо різних представників ворожої влади і тих, хто з нею співпрацює.
Керівником новоствореної референтури при КЕ ОУН Кордюк-”Новий” призначив студента медицини Ярослава Макарушку, члена УВО, а його заступником студента техніки Олександра Пашкевича.
Конференцію у Празі було названо, для конспірації, „Віденською” і час її відбуття подано в офіційному, прилюдному повідомленні ПУН як червень 1932. Текст того офіційного повідомлення, опублікованого в „Розбудові Нації”, такий:
„1. Подаємо до відома, що в днях 20-24 червня 1932 р. відбулася у Відні конференція між представниками „Проводу Українських Націоналістів” і представниками ОУН на окупованих землях. Конференція обговорила та вирішила ряд справ, що торкаються діяльности, зокрема пляну праці на майбутнє, ОУН на окупованих землях. Між іншим постановлено приступити в найближчому часі до видавання популярного місячника п. з. „Український Націоналіст”, призначеного для найширших кіл українського громадянства на українських землях і на еміґрації (eвропейській і заокеанській).
2. З огляду на тенденційно-неправдиві вістки, ширені різними нашими противниками, про членів і провідні органи ОУН на Західній Україні, подаємо до загального відома, що „Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях” є підпорядкована „Проводові Українських Націоналістів” і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід”.[178]
У першому тижні вересня 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників Конґресу Українських Націоналістів, відбутого в січні-лютому 1929 р. у Відні. На лаві підсудних були: 1. д-р Юліян Вассиян, 2. д-р Олесь Бабій, 3. інж. Осип Бойдуник, 4. Степан Ленкавський, 5. Євген Зиблікевич, 6. Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою „процесу конґресівців”.
Під час слідства підсудні спочатку заперечили свою участь у Конґресі й приналежність до ОУН. Але коли їм показано власноручні підписи на привітальному листі до одного з запрошених націоналістів, що зза кордону не міг прибути на Конґрес, то всі підсудні призналися, що вони брали участь у Конґресі.
Серед українських кіл довший час було загадкою, звідкіля і яким способом польська поліція одержала згадану фотографію. На суді вияснювано, що фотографію нібито знайшла польська поліція під час ревізії між паперами покійного Степана Охримовича, який теж був учасником Конґресу, але це вияснення було цілком непереконливе. Щойно рік пізніше, під час судової розправи проти Романа Барановського, поліційний радник Івахуф зізнав, що фотосвітлину й поіменний список учасників Конґресу Українських Націоналістів привіз із Праги і передав польській поліції провокатор на польській службі – Роман Барановський.
Процес „конґресівців” заповідався дуже цікаво й привернув до себе увагу не тільки українських і польських, а й деяких закордонних журналістів: це ж уперше на лаві підсудних у польському суді сиділи провідні члени й основники ОУН.
Але сподівання журналістів, спрагнених сенсацій, не справдилися. Вже на самому початку процесу підсудні зажадали, щоб акт обвинувачення відчитано українською мовою, а коли суд на це не погодився, вони відмовилися від усяких зізнань. Розправа відразу „застрягла” і суд обмежився розглядом деяких статтей підсудних. Для пояснення статтей д-ра Вассияна, друкованих у „Розбудові Нації”, та для ствердження, чи характер цих статтей є виключно науковий чи політичний і протипольський, суд покликав окремого знавця історії й теорії філософії.
П'ятого вересня, після промови прокурора, суд проголосив присуд, яким засудив усіх підсудних на кару по 4 роки тюрми. Пеленському, засудженому вже у бібрецькому процесі на 3 роки, визначено спільний присуд – 6 років тюрми.
Як згадано, після припинення саботажної акції з боку ОУН та закінчення польської „пацифікації” не припинився терор польської поліції. Вона майже безперервно арештовувала й ставила перед суд молодих українців, підозріваючи їх у приналежності до ОУН.
10 червня 1932 року перед львівським судом відбулася розправа проти студента права Михайла Колодзінського. Його обвинувачено в „державній зраді”, бо, як член ОУН, він мав в Академічному Домі доповідь на тему „Націоналісти і військове виховання”, а під псевдом М. Буджак видав брошуру „Польське повстання 1863”, з метою заохочувати українців до революційної боротьби проти Польщі на зразок того, як це робили поляки під московською окупацією. Суд засудив Колодзінського на один рік тюрми, зарахувавши йому слідче ув'язнення від 17 січня 1932.
10 червня 1932 р. у Золочеві засуджено Павла Ґабу та Гната Дядіва на 10 місяців ув'язнення – кожного за поширювання летючок ОУН.
17 червня 1932 р. городський суд у Бучачі покарав 17 селян з Осовець, в тому 12 мужчин і 5 жінок, за активний виступ проти польської поліції в обороні арештованих у 1930 році українців, — карою від 4 до 1 місяця ув'язнення.
8 липня 1932 р. за висипування могили Українським героям у Городиловичах арештовано українців Щирбу і Процика.
20 липня 1932 р. наглий суд у Сяноці засудив за участь у кривавих селянських заколотах у Ліському повіті Василя Дуника, Михайла Малецького і Петра Мадею на кару смерти, а Антона Павловського на досмертне ув'язнення. Президент польської держави замінив кару смерти на досмертне ув'язнення.
20 серпня 1932 р. апеляційний суд у Львові засудив за приналежність до ОУН і побиття „хруня” – професора С. Клапоущака (який змінив своє прізвище на „Кулаковскі”): Байталу на півтора року, Ярослава Гайваса на 2 роки, Горбаля на 10 днів ув'язнення, а підсудного Довгого звільнив.
В днях 5 до 18 вересня перед польським судом у Рівному на Волині відбувся процес проти 42 українців, обвинувачених у приналежності до УВО та в саботажній акції. Підсудні були арештовані ще в 1930 році. На процес цивільну публіку не допускалося. Суд засудив: Євгена Потапова на 8 років тюрми; Миколу Шафранського, Нікона Корабчука, Василя Богана, Петра Мельника, Степана Масловського по 6 років тюрми кожного; Степана Семенюка на 3 роки; Теодора Приступчака, Трофима Данилюка, Якова Тужика по 2 роки; Павла Гонтара, Анну Язвінську, Костя Либака, Вол. Кадлубовського, Василя Калинюка, Гаврила Войтюка, Павла Антонюка, Вол. Зданевича, Никифора Прокопчука та Ол. Власюка по півтора року; Надію Стефанську, Іларіона Дабіжу, Петра Зданевича, Василя Киселюка. Атанасія Михасюка, Єфима Михасюка, Василя Козлюка, Івана Тижука, Якова Лукащука, Юмена Бойчука, Андрія Шолотко, Євгена Фурмана і Ол. Прищепу – по одному рокові; Максима Медведюка, Тихона Вітрука, Івана Костюка, Василя Юру, Павла Гаврилюка, Мих. Мельничука, Василя Михасюка, І. Киселюка, Г. Тимощука та Іларіона Семенюка – по пів року тюремного ув'язнення. Цей процес був відомий під назвою „процесу Семенюка і товаришів”.
8 вересня суд у Стрию судив 16-річну ученицю Олену Вутковську за перевіз пакета летючок ОУН і Ярему Савчинського та Степана Рошка за приналежність до ОУН. Я. Савчинського засуджено на 2 роки тюрми, Вутковську і Рошка звільнено.
15 вересня 1932 р. суд у Бережанах засудив за приналежність до ОУН і кольпортаж нелегальної літератури: Івана Гавриляка з Підмихайловець й Омеляна Озаркова з Журова на кару по півтора року, а Рудольфа Вульчина з Підмихайловець на пів року тюремного ув'язнення.
Той самий суд засудив 16 вересня Дмитра Дяківського за приналежність до УВО й саботажі на пів року тюрми.
17 вересня 1932 року львівський суд засудив за промову на стрілецьких могилах Павла Пастушенка на пів року тюремного ув'язнення.
Стрийська поліція арештувала у вересні 1932 року багатьох учнів 7 і 8 кляс української ґімназії, підозріваючи їх у приналежності до ОУН
В Сокальщині арештовано за приналежність до ОУН і поширювання нелеґальної літератури Василя та Володимира Макарів, Гриця Бабського, Павла Рада й А. Дячишина. В Яворівщині 22 вересня арештовано Федора Перуна, Миколу Вахловича, Василя Стецюха, П. Василиху, І. Манька та Семена Харамбуру.
22 вересня 1932 року львівська поліція, підсилена військовим відділом, провела в Академічному Домі у Львові цілонічну ревізію й заарештувала 210 українських студентів. Польська преса писала з того приводу, що, мовляв, українці підготовляли повстання проти Польщі на день 1 листопада, тому арештування знешкідливили змову, бо серед арештованих був „увесь штаб заплянованого повстання”. Більшість арештованих звільнено після кількох днів допитів, інших затримано в слідстві.
23 вересня 1932 р. перед виїздною сесією рівенського окр. суду в Крем'янці відбулася розправа проти Івана Міщени, учителя с. Рудки, за приналежність до ОУН. Суд засудив його на 2 роки в'язниці.
28 вересня вийшли з слідчої в'язниці в Самборі студенти Володимир Кобільник і Лев Сенишин, запідозрені в атентаті на Голуфка. Згадані студенти просиділи у в'язниці 11 місяців.
У днях 26-29 вересня 1932 року перед судом присяглих у Чорткові відбувся процес проти 11 селян із Голіград, Колодрібки і Лесичник, Заліщицького повіту, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН і поширювання підпільної літератури. Перед судом стали: Іван Антонкж, Петро Федюк, Петро Динський, Гнат Тимчук, Василь Лисак, Василь Крихтяк, Гриць Горішний, Петро Олійнич, Денис Кондура, Михайло Баран і Василь Стадник. Суд засудив В. Стадника на б і пів року тюрми, І. Антонюка на 5 років, Г. Тимчука на 4 роки, П. Федюка і Медведева по 2 роки тюремного ув'язнення; інших підсудних звільнено.
1 жовтня 1932 року в Яворові поліція арештувала Семена Менду, Вол. Грабовського, Гімназиста Остапа Линду та Ілька Горкяка.
5 жовтня львівський суд засудив за приналежність до ОУН і кольпортаж підпільної літератури Василя Еліяшевського на 2 і пів року тюрми. Двох інших підсудних звільнив.
10 жовтня перед львівським судом стали Теодосій Охримович з Завадова, пов. Стрий, і М. Баран, обвинувачені за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури. Охримовича засуджено на 2 роки тюремного ув'язнення, М. Барана звільнено.
13 жовтня 1932 року поліція поновно провела в Академічному Домі У Львові ревізію. Поліційною акцією керували начальник відділу безпеки Соханський і львівський староста Клімов. Допитувано 140 студентів, арештовано 16, між ними Івана Витвицького, Івана Равлика, Дмитра Грицая, Осипа Тюшку, Гриця і Вол. Салевичів.
15 жовтня 1932 року польський суд засудив селянина Цебиняка за співучасть у нападі на поштовий амбулянс під Вірчою (літо 1931) на 18 років тюрми.
21 жовтня засуджено учнів торговельної школи у Львові: Павла Ладиґу, Романа Гука і Вол. Явнича, за приналежність до ОУН, на кару по пів року ув'язнення.
Суд у Золочені засудив 25 жовтня 1932 р. Ґімназиста Петра Цицу за розліплювання протипольських летючок на кару півтора року тюремного ув'язнення; чотирьох інших підсудних звільнено.
25 жовтня вийшов, після шестимісячного слідства, з тюрми в Стрию Михайло Репета, запідозрений у приналежності до ОУН.
30 жовтня в Сокальщині проведено масові арешти у зв'язку з застріленням 29 жовтня в Поториці польського вислужника війта Івана Жовтка. Такі самі арешти проведено у львівському повіті, де в селі Бродки застрілено війта Теодора Отецького.
В днях 4 і 5 листопада 1932 р. перед окр. судом у Луцьку відбувся процес, за принадежність до ОУН і поширення летючок проти: Юрія Косача студ. прав, Володимира Маркевича, Гриця Лісневича, Мирослава Онишкевича, Павла Вітрика, Зиновія Сомчинського, Сергія Сомчинського та Ілії Куниці. Суд засудив усіх підсудних на кару арешту по одному році. На підставі амнестії даровано всім половину кари, а на решту 6 місяців зараховано слідчий арешт, так що по розправі усіх випущено на волю.
В листопаді 1932 р. поліція арештувала: студ. І. Вітушинського в Токах пов. Збараж, Е. Романюка з Тернополя, селян Кобилянського і Парабуляка з Ладинича пов. Тернопіль; Миколу Савчина з Татарова пов. Самбір, Струбицького, В. Волоського з Пинян з Самбірщини; студ. Петра Онуфрика, сел. М. Климціва, М. Музичку і Я. Матусяка з Пукова пов. Рогатин.
У листопаді 1932 року арештовано: в Станиславівщині – Василя Саса з Павелча і Я. Пірамоча з Стриганець; у Скалатщині – В. Ґавду, М. Левицького, А. Чорного, М. Гирку, М. Процика, А. Курила, Я. Котика, І. Ґалаґана, І. Воробця та Л. Воробця; в Галичі – студентів Сливинського, Найдича та Осипа Мончука; в Межигірцях – П. Городецького; в Бережанщині і Рогатинщині проведено масові арешти у зв'язку з тим, що вніч із 11 на 12 листопада хтось попереривав телефонні дроти на лінії Рогатин-Бережани біля Чесник, а вніч із 12 на 13 листопада на тій самій лінії біля Курян. Виконавців не виявлено, тому після слідства всіх арештованих звільнено.
У листопаді 1932 року в Чорткові відбувся процес проти Володимира Сенюти, обвинуваченого за те, що в 1931 р. під час „пацифікації” він убив польського студента, погромника українців, графа Баворовського. Сенюту повішено 12 грудня 1932 року в Чортківській тюрмі.
15 грудня в Дрогобичі арештовано гімназиста Михайла Поповича з Чернева, пов. Рогатин, і відставлено його до в'язниці у Бережанах.
У Львові арештовано Михайла Копача зі Знесіння, запідозрілого у нападі на дир. Бабія.
17 грудня 1932 р. львівська поліція арештувала д-ра О. Барвінського.
17 грудня 1932 р. суд присяглих у Перемишлі, за розкидання летючок ОУН на терені Перемищини, засудив: Івана Кузича, студ. прав, з Хирова на 2 роки, Дмитра Глухого, прив. урядника з П'ятниць (Добромиль) на 1 рік, селян Михайла Городецького з Гійська на 10 місяців, Онуфрія Юристовського з Коростенка (Хирів) на 10 місяців; Тожовича, Мащака, Барнича, Олександра Матлу, Ярослава Ґумовського, Арпада Березовського, Богдана Мартинюка і селянина Захаревича звільнено.
18 грудня суд присяглих у Чорткові, за приналежність до УВО засудив: Ярослава Клима на 3 роки; Осипа Кузика і Тараса Левчука на 1.5 року в'язниці. Кушніра, Гречку та Демчука звільнено.
20 грудня 1932 р. суд присяглих у Чорткові по знесенню першого засуду, засудив у другій розправі: Онуфрія Шиманського на 6 літ в'язниці (замість 10 літ), Михайла Гринчука на 10 літ в'язниці (замість 15 літ).
У грудні 1932 р. у висліді розправи за державну зраду проти Мирона та 16 його товаришів, що тривала 8 днів, золочівський суд присяглих засудив: двох обвинувачених по 4 роки в'язниці, трьох по 3 роки в'язниці, інших звільнено.
25 грудня 1932 року, в зв'язку із знищенням телефонної лінії на шляху Львів-Золочів, арештовано студентів Р. Кравчука, О. Чемеринсьокого, І. Коропецького, Б. Гошовського, Р. Квасовського, В. Кука, В. Заяця, братів Німецьких, В. Шандра, М. Саґатого, В. Боднара; ґімназистів Кука, Гойдуна, братів Сорок; ремісників і робітників Л. Гаєвого, братів Гусаків, братів Купчиків та В. Ковзуна.
26 грудня в Дем'янові, пов. Рогатин, заарештовано 20 українців. З-поміж них Беніша і братів Кропельницьких відставлено до тюрми в Рогатині, а інших, після кількох днів слідства, випущено на волю.
29 грудня 1932 року у Львові арештовано інж. Юліяна Воробкевича, який їхав з Данціґу відвідати своїх батьків у Чортківщині.
Напад бойовиків ОУН на поштовий уряд у Городку біля Львова[179], що став широко відомий у зв'язку з наглим судом над спійманими трьома учасниками нападу, відбувся 30 листопада 1932 року.
Доручення підготовити й виконати новий „екс” (експропріяцію), себто, напад на поштовий уряд, щоб здобути гроші, одержав тодішній Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Богдан Кордюк-”Новий” від ПУН-у. Одержане завдання він почав реалізувати так, що бойовому референтові КЕ Романові Шухевичові-”Дзвонові” він доручив організацію виконання самого нападу, а собі залишив завдання устійнити, котрий поштовий уряд дає найкращі умови для виконання нападу, себто, коли в ньому найбільше готівки і яка його охорона з боку польської поліції.
Роман Шухевич особисто зайнявся підбором бойовиків, а технічну підготовку нападу, простудіювання терену, укладення подробиць пля-ну нападу, визначення завдань для окремих бойовиків та нагляд над виконанням самого пляну й відступом учасників нападу він передав, на пропозицію Кордюка, Миколі Лебедеві-”Маркові”, який до того часу був підреферентом юнацтва в КЕ, а за кілька місяців перед нападом перейшов до безпосередньої диспозиції бойового референта.
Після кількамісячного розсліджування ситуації Кордюк, як Крайовий провідник, вирішив, що напад повинен відбутися на поштовий уряд У Городку біля Львова наприкінці листопада. Згідно з його інформаціями, в той час у поштовому уряді повинна бути велика сума грошей, приміщення поштового будинку є дуже догідне для успішного проведення нападу, а поліційно-службової охорони пошти там не існує майже жодної.
На учасників нападу обрано дванадцять бойовиків з різних районів: Дмитро Данилишин і Василь Білас із Дрогобиччини, які раніше виявилися знаменитими бойовиками як учасники нападів на поштовий уряд у Трускавці та на „Банк Людови” у Бориславі і як виконавці атентату на Голуфка, далі Юрко Березинський з Радехівщини, брат дружини Романа Шухевича, виконавець вдалого замаху на комісара Чеховського, Маріян Жураковський і Петро Максимців із Станиславівщини, Степан Долинський, Степан Куспісь, Степан Мащак, Володимир Старик, Гриць Файда, Степан Цап і Г. Купецький.
Згідно з опрацьованим пляном, напад мав відбутися у вівторок 29 листопада 1932 року, о годині 4.55 після обіду. Вибрані бойовики прибули організаційним зв'язком до Львова, а звідсіля поодинцем виїхали до Городка. Керівник нападу Лебедь-”Марко” безпосередньої участи не взяв, а передав провід над бойовиками Юркові Березинському. Гроші з поштового уряду повинні були забрати Данилишин і Білас, інші бойовики мали стероризувати поштових урядовців та евентуальних відвідувачів пошти, забезпечити Данилишинові й Біласові відступ з будинку пошти й після цього відступити. Стріляти було дозволено тільки у випадку конечности.
У Городку бойовики зустрілися в домовленому відлюдному місці в точно визначений час. Але в останню хвилину виявилося, що бойовикам не доставлено запасних набоїв до револьверів, а тому довелося реченець нападу пересунути на наступний день. Бойовики відійшли двома групами до поблизького села, добре відомого учасникові нападу Ст. Куспісеві, непомітно зайшли до однієї селянської клуні й там, непомічені навіть господарем клуні, пробули ніч і наступний день.
Перед присмерком у середу 30 листопада 1932 року бойовики двома групами, по 5 і 6 осіб, вирушили до Городка й, наблизившись із двох протилежних кінців вулиці, точно о годині 4.55 увійшли до будинку пошти. Залізна брама була відчинена і бойовики, ввійшовши крізь неї, наклали на обличчя маски.
Несподівано виявилося, що пошта має озброєну охорону, бо як тільки бойовики ввійшли до залі й закликали присутніх піднести руки вгору, на них посипалися постріли, а двері до каси замкнулися. Це викликало серед бойовиків замішання, почалася двобічна перестрілка. Не гаючи часу, Данилишин віддав кілька пострілів до дверей каси й розбив віконце, через яке видавалися гроші, Білас скочив крізь це віконце до приміщення каси, забрав гроші, при чому йому допомогла згорнути їх у наплечник перелякана урядничка, потім вийшов і разом із Данили-шином вибігли з будинку, давши умовлений знак, що всі повинні відступати згідно з пляном. Одначе, при відступі на бойовиків знову посипалися постріли – з вілли, яка прилягала до поштового будинку. Треба було відстрілюватися теж на вулиці.
Бойовики відступили на умовлене місце двома групами, де було стверджено, що двох бракує: Березинського і Старика. Виявилося, що вони загинули від ворожих куль – Березинський був смертельно поранений в будинку пошти й впав, як тільки вибіг на вулицю, де й дострілився, а Старика скосили постріли з вілли. Третій з учасників нападу, Г. Купецький, був поранений в руку.
Дальший відступ бойовиків відбувався теж двома групами: шестеро з них, перебравши захоплені гроші (4.500 злотих), подалися під проводом Гриця Файди в напрямі Львова, а Данилишин і Білас, разом із Куспісем, пішли до Глинної Наварії, щоб там всісти до поїзду і через Стрий повернутися у Дрогобиччину. Перед Наварією Куспісь подався До рідного села, а Данилишин і Білас зайшли на станцію. Тут несподівано вони натрапили на двох поліціянтів, які вже були заалярмовані про напад у Городку й перевіряли всіх подорожніх. Поліціянти зажадали документів. Данилишин сягнув до кишені, наче б хотів дістати пашпорт, а вихопив револьвер і одним пострілом поклав трупом коменданта поліції Коята, а другим важко поранив іншого поліціянта. Заалярмована пострілами решта поліції у Глинній Наварії почала погоню за бойовиками, але вони зуміли відв'язатися від неї і зникли в лісі.
Після цілонічного маршу манівцями друзі добилися до села Черкаси, зайшли до хати Панька Бобеляка, де господиня гостинно нагодувала їх. Розвідавшись про околицю, Білас і Данилишин пробувати йти далі вздовж залізничного шляху. По дорозі вони зустріли залізничника, поляка, який звернув їм увагу, що заборонено йти залізничним шляхом. Тому друзі звернули на поле і стежками дійшли до села Розвадів над Дністром. Тут вони плянували перейти мостом ріку й стежками великого Білецького лісу вийти на шлях Стрий-Дрогобич, звідкіля легко можна було добитися до Трускавця.
Одначе, залізничник заалярмував був громадський уряд у Розвадові, кажучи, що він зустрів двох „бандитів”, які ограбили українську кооперативу. Коли друзі появилися в Розвадові, на них кинулася підбурена юрба українських селян, думаючи, що це здогадні грабіжники. Данилишин і Білас стали відстрілюватись на пострах, щоб зупинити напасників, і поспішно подалися берегом Дністра до села Веринь. Притримуючись линви, яка була перекинута понад ріку для човнів, бойовики пройшли Дністер вбрід, але на березі вже на них ждали переслідувачі. Білас вистріляв усі набої й просив Данилишина застрілити його й себе. Та Данилишин відмовився.
Натовп, бачачи, що бойовики не мають набоїв, прискочив до них і почав бити. Захищаючи Біласа, Данилишин віддав ще кілька пострілів, опісля з докором сказав, що вони є бойовиками й членами Української Військової Організації. Селяни оторопіли, але вже було запізно. Прибула польська поліція й забрала їх із собою до Львова.
Польська влада негайно повідомила, що спійманих бойовиків ОУН – учасників нападу на поштовий уряд у Городку, – буде поставлено перед наглий суд. Маючи свідчення свого донощика Миколи Мотики, який раніше належав до тієї п'ятки ОУН, що й Білас і Данилишин, про те, що, мовляв, Зенон Коссак передав через нього листа для Біласа й Данилишина, щоб вони з'явилися на зустріч, – польська поліція долучила до справи нападу на пошту Зенона Коссака. Серед широких арештувань поліція попала на слід Маріяна Жураківського і він під тортурами піддався та признався, що брав участь у нападі на поштовий уряд у Городку. У висліді перед наглим судом стало чотири підсудних.
Могила Володимира Старика і Юрія Мирослава Березинського в Городку розкопана поляками вночі з 24 на 25 липня 1933 року. Вінки і частини трун були порозкидані по цвинтарі, а тіла бойовиків сховані в старому гробівці, де їх віднайдено по розшуках.
Хід судової розправи
Наглий суд над трьома учасниками нападу на пошту в Городку й одним членом ОУН, обвинуваченим у співвині в цій справі, відбувся у Львові в днях 17 до 22 грудня 1932 року. На лаві обвинувачених сиділи:
1. Дмитро Данилишин, літ 25, нар. в Трускавці (1907), не жонатий, греко-католик, шевський челядник, освіта – 3 кляси народньої школи;
2. Василь Білас, літ 21, нар. в Трускавці (17 вересня 1911), не жонатий, греко-католик, освіта – 7 кляс народньої школи;
3. Маріян Жураківський, літ 25, нар. в Станиславові (1907), римо-католик, купець, освіта – 7 кляс ґімназії;
4. Зенон Коссак, літ 25, нар. в Дрогобичі (1907), не жонатий, греко-католик, студент права.
Перебіг судової розправи
Початок розправи був визначений на 9 год. рано. Але вже о годині 8-ій перед будинком суду зібралася велика кількість публіки. Поліція густо обсадила всі входи до будинку суду й впускала тільки тих, хто мав карту вступу; таких було 150 осіб, назагал представники преси й судовики. О годині 8.45 введено під сильним поліційним конвоєм обвинувачених, кожного зокрема, і посаджено на спільну лаву обвинувачених. Позаду них засіло 9 озброєних поліціянтів.
Оборону підсудних перебрали адвокати: Данилишина – д-р Степан Шу-хевич і д-р К. Паньківський; Біласа – д-р Володимир Старосольський і д-р Марітчак; Коссака – д-р Глушкевич; Жураківського – д-р Лев Ганкевич. Трибунал складався з трьох фахових польських суддів: Яґодзінські – голова і Дворжак та Мігалє – вотанти; прокурор – Мостовскі.
На початку розправи д-р Шухевич зголосив, від імени всіх оборонців, домагання, щоб початок судової розправи пересунути на пів години і дати в той час змогу оборонцям порозумітися з обвинуваченими, бо досі такої змоги не було. Прокурор висловився проти цього домагання. Голова трибуналу погодився на домагання оборонця, але розпорядився, щоб наперед відчитано акт обвинувачення, а після цього зробити перерву процесу, під час якої оборонці зможуть порозумітися з своїми мандантами.
Акт обвинувачення твердив, що Д. Данилишин, В. Білас і М. Жураківський „3О листопада 1932 року вдерлися до поштового уряду в Городку Ягайлонському і, стероризувавши револьверовими пострілами поштову обслугу, забрали 3.232,15 злотих, чим допустилися злочину за параграфом 259 польського карного кодексу”. Крім того: Данилишин У Глинній Наварії стріляв, з наміром убивства, до поліціянта Слуґоцкого і поранив йото, а в Верині 1 грудня 1932 року стріляв, з наміром убивства, до Ол. Андрухова і поранив його; Білас убив у Глинній Наварії поліціянта Коята; Коссака обвинувачував акт у тому, що він 27 листопада 1932 року намовив Біласа й Данилишина та поміг їм взяти участь у нараді, дав їм наказ поїхати до Львова й сконтактував їх з організатором нападу та дав 2 американські доляри на кошти подорожі до Львова.
В акті обвинувачення подано, що під час слідства Данилишин відмовився зізнавати. Натомість Білас признався, що він, як член ОУН, одержав від Зенона Коссака, через Ярослава Біласа, листа з дорученням прийти на зустріч до Дрогобича. На тій зустрічі він одержав наказ поїхали, разом із Данилишином, до Львова на умовлене місце. На дорогу вони одержали два доляри. На умовленому місці у Львові – в політехніці під годинником – вони обидва, сконтактувалися за кличкою з Березинським, який давав їм дальші інструкції. Білас описав хід нападу і втечі після того та подав, що це він убив поліціянта Коята і поранив Слуґоцкого. Зізнав теж, що це він і Данилишин застрілили Тадеуша Голуфка. Коссак у слідстві заперечив свою приналежність до ОУН і будь-який зв'язок з нападом у Городку та з підсудними. Жураківський признався до участи в нападі, але крім Березинського, що згинув, він нікого з учасників нападу не знає. Так твердив акт обвинувачення.
Під час процесу Білас у своїх зізнаннях потвердив сказане ним на допитах щодо своєї участи в нападі та щодо ходу втечі. Одначе він заявив, що тим, з ким він зустрічався, як з організаційним зверхником, на мості в Дрогобичі і який дав йому наказ їхати до Львова, не був Зенон Коссак. Прізвище Зенона Коссака підсунула йому в слідстві поліція, домагаючись, щоб він це потвердив. Важко побитий, він під терором потвердив це у слідстві, але тепер відкликає, як незгідне з правдою. Він заперечив також і свою та Данилишина участь у вбивстві Голуфка, вияснюючи, що під час слідства признавався тому, що до цього його примушувала терором поліція; прізвища співвинних підсувала йому сама поліція, а опис він подав на підставі того, Про що після вбивства Голуфка писала преса.
У своїх зізнаннях перед судом Жураківський признався до участи в нападі, але підкреслив, як і в час слідства, що з учасників нападу він знав тільки загиблого Березинського, який давав йому всі накази. Інших учасників нападу не знає і нікого пізнати не може, бо він хворий на серце і при нападі так перелякався, що про ніщо докладно не пам'ятає. Участь у нападі взяв, як карний член ОУН, з переконанням, що своєю діяльністю в ОУН допоможе своїй Батьківщині Україні.
Данилишин відмовився зізнавати також перед судом. Голова суду відчитав йому зізнання інших про нього і запитав, чи все те є правдою. Але Данилишин збув запитання мовчанкою. Прокурор запитав: „Чи ви називаєтеся Данилишин?” Відповіддю з боку Данилишина була горда мовчанка.
Як під час слідства, так і тепер, на процесі, Коссак заперечив свою приналежність до ОУН і будь-яку причетність до справи нападу в Городку.
В дальшому ході розправи прокурор несподівано запитав Біласа:
— „Пане Білас, яким револьвером ви стріляли до Голуфка?”
Білас спокійно відповів: „Жадним, бо я там взагалі не був”.
Оборонець д-р Старосольський запротестував проти таких підступних запитань прокурора й пригадав голові суду, що такі запитання є незгідні з судовою процедурою і принижують повагу суду.
Коли свідок поліціянт Слуґоцкий зізнав, що до нього стріляв Білас, Данилишин встав і спокійним, виразним голосом заявив, що це неправда, бо до обидвох поліціянтів на станції в Глинній Наварії стріляв він, а Білас там цілком не стріляв.
Як коронного свідка обвинувачення прокурор впровадив Миколу Мотику. Микола Мотика, літ 20, учень 8 кляси ґімназії, греко-католик, з Трускавця, зразу після нападу зголосився на поліції та заявив, що спіймані Білас і Данилишин – це учасники нападу і що якраз Зенон Коссак, як повітовий провідник ОУН у Дрогобиччині, передав ним листа до Ярослава Біласа, закликаючи на організаційну зустріч Василя Біласа і Дмитра Данилишина, яким опісля дав наказ їхати до Львова на „екс”. У своїх зізнаннях перед судом Мотика, як свідок прокурора, сказав, що до ОУН втягнув його, ґімназиста в Дрогобичі, студент Смола. Він перший почав організувати мережу ОУН у Трускавці, але присяги не складав. Йому, як членові ОУН, Василь Білас дуже, мовляв, довіряв і тому признався, що він і Данилишин брали участь у нападі на поштовий уряд у Трускавці та в убивстві Голуфка. Сам він, Мотика „діяв в ОУН у стані ґалюцинації, психози”, тому виконував усі доручення ОУН. Але, – заявив перед судом Мотика, – „від хвилини його ув'язнення за Трускавець мені не довіряли і якось дивно до мене ставилися”. Це дуже заболіло його і тому він вирішив зголоситися до поліції й виявити їй усе, що знав про ОУН.
Вислухавши під час процесу ці, обтяжуючі їх, свідчення Мотики, Білас, Данилишин і Коссак заявили перед судом, що всі твердження провокатора є неправдиві. Коссак пояснив, що він знає Мотику, бо той під час свого навчання в дрогобицькій ґімназії мешкав деякий час у бабки Коссака, але всі його зізнання є провокаційною вигадкою мстивої людини. Неправдою назвали зізнання Мотики і два інші свідки – Ярослав Білас і Буній, що їх Мотика також обтяжив, як членів ОУН, і яких поліція, у зв'язку з цим, арештувала. Свідок Буній, літ 21, з освітою 7 кляс народньої школи, заявив, що він до ОУН не належить, але з газет знає, що ОУН – це українська революційна організація, яка всіма засобами бореться проти всіх наїзників за привернення незалежности Україні.
Підтриманий іншими оборонцями, д-р Глушкевич поставив внесок, Щоб Мотику піддати лікарському обстеженню, чи він є нормальною людиною, бож він сам заявив, що діяв увесь час в ґалюцинації. До того сама логіка підказує, що людина, яка добровільно зголошується до ворожої поліції й не тільки виявляє все, що знає про інших членів ОУН, а й обтяжує себе саму, мусить бути ненормальною. Проти цього внеску рішуче запротестував прокурор, який з поденервуванням вигукнув: „Трапився свідок, який говорить правду, а панове оборонці хочуть зробити з нього вар'ята!”
Найдраматичнішим моментом під час процесу були зізнання свідка о. Киндія, пароха села Розвадів, який сказав:
„Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтриґований цим, я пішов за ними й почув крики: „Розбійники! Лапайте!” Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: „Бий, забий!” На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: „Він уже не має набоїв, приступай безпечно!”
„Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: „Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”...
У цей момент розповіді свідка о. Киндія Данилишин вибухнув плачем, стиснув кулаки й зціпив зуби, намагаючись опанувати себе. Білас, що сидів біля нього, поклав його голову на своє плече, обняв руками, поцілував і заспокоював. Принесено воду. Данилишин випив її й заспокоївся. Отець Киндій почав продовжувати свої зізнання перед судом:
„Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: „Тепер поцілуймося на прощання!” Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала”.
Оборонці й публіка в залі не могли стримати сліз. Данилишин знову несподівано заплакав. Заспокоївшись, він голосно сказав до оборонців: „Не думайте, що це я за себе плакав!”
Черговий свідок, Ярослав Білас, літ 20, студент, який під час допитів потвердив був обвинувачення, складені Мотикою, тепер перед судом відкликав їх і заперечив. Він зізнав, що до ОУН не належить, жадного листа від Мотики, переданого нібито Коссаком, не одержав, Василя Біласа й Данилишина на жадну організаційну зустріч із Коссаком не посилав.
Оборонець д-р Ст. Шухевич пригадав при цьому, що до зізнань, складених під час поліційних допитів, треба ставитися дуже обережно. В справі Голуфка, яку тут часто заторкується, при поліційному слідстві аж чотири в'язні призналися були до того, що це вони вбили Голуфка, а прецінь у висліді дальшого обстеження справи суд усіх їх звільнив від підозріння в тому вбивстві. Один із тих чотирьох, користуючись описом у пресі, подав був поліції ще докладніші подробиці вбивства, до якого він при поліційному слідстві признався, ніж Білас.
Після переслухання підсудних і свідків промовляли прокурор і оборонці.
Промова д-ра В. Старосольського
„Високий і найвищий, суде, від рішення якого немає відклику, немає апеляції! Суде, який буде вирішувати цю справу вже в першій і останній інстанції, Суде, що маєш рішати про долю цих чотирьох людей, але Суде, Рішення якого матиме своє місце у факторах тієї, кров'ю, болем, нещастям, любов'ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої, країни!
„Високий суде! Інакше говориться до лави присяглих, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна бути неречевим, натомість до фахового судді промовляється виключно речево, виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти до присяглих, але разом із цим маю певність, що в цьому спеціяльному випадку, може, з деякого боку є щастям те, що промовляємо до фахових суддів, які до того не є вирвані з коріння з оцієї землі, але є її громадянами і переживають усе те, що переживає ввесь край. Вони мають ці високі кваліфікації інтелекту й характеру, які дозволяють їм дивитися і вирішувати об'єктивно, і керуватися виключно розумом, який чейже не є самою математикою, який є розумінням життя, тим розумом, який розуміє зміст дійсности. Сказав великий філософ: „Weltgeschichte ist Weltgericht” („Історія світу є судом світу”). Суд, а зокрема фаховий суд, має і мусить мати можливість об'єктивно дивитися на речі, які є близькі, які ще обтікають кров'ю, так, як дивився на це з перспективи сторіч холодно, спокійно і керуючись розумом, котрий усе бачить і все розуміє, той філософ. Розумом, який може не все прощати, бо не все вільно судові простити, але який, у всякому випадку, не піде далі, як наказує припис закону. Оте глибоке розуміння життя й актуального моменту і того струму, який у безконечності за нами почався і в безконечність нас веде і зветься він історією. Це дає мені відвагу, як першому, що має промовляти в обороні цих хлопців.
„Високий суде! Передусім хочу обговорити одну справу, яка не зважаючи на свій трагічний хід, має велике значення, яка є чимось несподіваним і не була охоплена пляном дії цих авторів нападу на пошту в Городку, як щось, що створив випадок — це смерть коменданта поліційної станиці Коята. Ця смерть є інкримінована моєму клієнтові Біласові. В цій справі прошу видати уневиннюючий вирок, бо вважаю, що маю повне право з таким апелем до вас звернутися. Маю право тому, що не тільки не подано жадних доказів вини обвинуваченого, а навпаки, всі докази, які могли в цій справі обтяжити, підтвердили оборону Біласа, що він тієї крови не винен, що до бл. п.коменданта він не стріляв. Єдиним обтяженням у цій справі були зізнання п. Слуґоцкого. Й, очевидно, я не оспорюю йото суб'єктивного переконання про те, що Білас був тим, хто стріляв до Коята, але прошу, Високий трибунале, це є тільки суб'єктивне переконання, оперте на конклюзії, нависновки і в цьому я вікликаюся до пам'яті судді. Сказав Слуґоцкий: була темна ніч, світилося не далеко, у віддалі 20 кроків, одна тільки ліхтарня і світло тієї ліхтарні падало в очі обидвом представникам поліції і що ті два, що і професор права львівського їх вони стрінули, були в тіні. І університету ще мушу підкреслити, що п. Слуґоцкий не бачив ані блиску, ані руху. Чи в тій ситуації можна було бачити, що якраз Білас стріляв до комісара Коята? Й, очевидно, цим одним зізнанням вина Біласа ще не є доведена, доказу в напрямі вини немає. Але зате є протидоказ: зізнання свідка Коллера, який виразно ствердив, що почув три постріли, з яких третій міг бути тільки відгомоном, бо лише два він чув виразно і ми знаємо, що їх було тільки два. Коли ж пан Коллер міг порахувати і ствердити, що їх було тільки два, то це значить, що вони не могли впасти одночасно, особливо ж у тих акустичних умовах в коридорі. І врешті, Високий суде, є щодо цього признання іншого обвинуваченого, котрий з тим високим етичним підкладом у той критичний момент заявив: „Не стріляв Білас, тільки я!” І не лишилося ані тіні можливости, що стріляв Білас, але, може, Данилишин, його дядько, керуючись дуже сердечним почуванням, стягає вину на себе. Смію, Високий суде, покликатися на ту внутрішню правдомовність зізнань Біласа. Адже він признався до речей безмірно страшніших і юридичне та морально більше обтяжуючих його, і не затаював нічого, бо говорив у тому психічному наставленні, коли не міг говорити неправди і думати про викрут. Був рішений на все, був уже без усякої надії. При такій настанові Білас від самого початку аж до розправи, і тут, завжди твердив, що в Глинній Наварії він не стріляв, що під час цілого нападу він не віддав ані одного пострілу. Тому прошу про уневиннюючий вирок щодо цього місця акту обвинувачення, в якому йому закидається вбивство коменданта Коята.
„Високий трибунале! Тепер приступаю до другої справи, в якій не прохатиму уневиннення. В справі, в якій мусить запасти вирок, що він, клієнт, є винний. Це справа нападу на пошту. В цій справі щодо мого клієнта все є вияснене і я мушу признати, що акт обвинувачення в цьому пункті є тільки потвердженням зізнань обвинуваченого про те, що діялося під час нападу на пошту. Отож, фактом є, що Білас належав до ОУН. Фактом є, що він отримав наказ їхати до Львова, фактом є, що він тут опинився серед подібних йому інших пізніших учасників нападу на пошту. Фактом є, що він брав участь у нападі, фактом є, що мав призначену ролю в ньому й її виконав. Але тут заходить цілий ряд облегшуючих обставин щодо участи і значення того, що робив підсудний Білас. Не буду повторювати всього, хочу тільки відкинути погляд і насвітлення, що його цій саме справі дає пан прокурор. Каже пан прокурор, що Біласові й Данилишинові доручено завдання забрати гроші, бо вони мали вже за собою минувшину, яка їх кваліфікувала до експропріяційних нападів, бо вони брали участь у давнішому нападі на пошту в Трускавці. Я зважуюся сказати щось протилежне: роля, яку їм приділено, вказує якраз на те, що вони були трактовані як люди найменше спосібні на те, що є терором, що є ґвалтом, що виконується зі зброєю в руках, що вимагає остаточного виступу проти людського життя. Навпаки, з ролі, яка була призначена першому і другому, виходить ясно, що це була воля, яка вимагає цілком інших кваліфікацій. Роля, яка вимагає певности, що той, кому вона буде доручена, її виконає і виконає абсолютно чесно.
„Високий суде! Я завжди буду цілком далекий від того, щоб очорнювати, понижувати якийнебудь революційний рух, щоб плюгавити й етично понижувати тих, котрі в ім'я політичних ідей беруть участь у нападі на чуже добро. Як людина, яка хоче і має ту абсолютну волю дивитися на життя реально, я знаю, що гроші – це є страшна сила, про яку Ґете у „Фавсті” сказав, що це сила, яка безоглядно панує над людиною і залишається постійною небезпекою для того, хто їх тримає. В підпільній революційній боротьбі, в акції, де немає контролі, де неможливими є точні рахунки, де немає доказів, хто скільки взяв і скільки видав та на що видав, з конечности залишається ця спокуса і можливість, що хтось, із якоїнебудь слабости або через дефект свого характеру може піддатися тій спокусі, яка є зв'язана з посіданням грошей. І ось я тверджу: коли Біласові й Данилишинові доручено якраз цю функцію – забрати гроші, щоб серед тієї суматохи в хвилині, після якої наступає втеча, коли наступає безконтрольність, – зберегти їх і передати організації, коли якраз їм доручено споаву грошей, то це є доказом, що той, хто давав ті доручення, мав абсолютну певність щодо чистоти їх душі, мав абсолютну певність, що доручає ту ролю людям, які про власну користь не дбають і матимуть силу опертися найбільшим спокусам. Признаю, що це доручення було певною мірою вирізненням з-поміж інших учасників, бо той, хто доручив їм ту ролю, знав, що доручає ролю людям, які зроблять для організації, що її членами вони є, все без найменшої думки про власне добро і про власну вигоду. Вони щиро і всеціло, нічого для себе не застерігаючи, принесли себе в жертву ідеї, яку визнали великою і святою, і тими способами, що їх їм вказано, як єдиними й найкращими способами, намагалися цю святу і велику ідею здійснити. Уважаю, що перше, що промовляє в користь обидвох, – а і в цьому і в цілій справі трудно відділити їх одного від одного, – є та обставина, яку я оце подав і яку треба взяти до уваги як злагіднюючу обставину, згідно з розпопядженням про нагле поступування. Є незаперечним фактом, що під час цілого нападу ні один, ані другий, особливо ж Білас, не мали зброї в руках. Уважаю, що цей факт давав би мені право оспорювати, чи взагалі їх обидвох належало ставити перед наглий суд...
„Але, Високий трибунале, є ще обставина обставин, щось, що не просить, не говорить, а кричить великим голосом про пристосування статті розпорядження про наглі суди щодо злагіднюючих обставин: це мотиви, якими керувався обвинувачений Білас, який пішов на цей страшний чин, коли згодився взяти участь у грабунковому нападі на пошту. Це проблема проблем, найбільша і найістотніша, це відповідь на те питання про мотиви: чому ти, Біласе, послухав наказу і виконав його, чому й сьогодні кажеш, що ти зробив те, що тобі твій моральний обов'язок наказував? Вельмишановний пан прокуратор давав частково відповідь на це питання, навів ряд аналогічних справ, нападів саботажів, експропріяцій. І, Високий суде, те, що вирахував пан прокуратор, – це тільки частина, їх було багато, багато більше. Була акція, але ж була й протиакція, – був цілий ряд шибенець, цілий ряд розстрілів, сотки і тисячі літ в'язниці, сотки й тисячі зламаних екзистенцій, сльози матерів і батьків, і все те, що може нести якась буря, якийсь вихор, якого не можна спіймати в сітку карного кодексу. Іде щось, що в актуальний момент набуває спеціяльно гострих форм, але й щось, що є специфічне не лише для цієї землі. Рух, що ідентичною формою виявився скрізь по світі. Фінляндія – спокійна країна, мешканців якої характеризувалося тим спокоєм, тим абсолютним опануванням життя, – ця Фінляндія зірвалася до революційного змагу... І Латвія, і Бретонія, й Ірляндія, і Катальонія, і скрізь і всюди – те саме. Якийсь великий крик народів, часто навіть малих, про існування яких світ навіть не знав, а які виступають на арену до боротьби проти тих, кого вважають за своїх ворогів. І скрізь ми бачимо ті вчинки, маленьку частину яких назвав пан прокуратор. І це, прошу Високого суду, не якась там зла воля одиниць, а якась, скажімо, – психоза, якась природня сила, стихійна сила, сила, що пориває людей на вчинки, метою яких е смерть чужа і власна.
„1913 року відбувся світовий конґрес соціологів, який був присвячений виключно національним справам, виключно лише соціологічному дослідженню тих рухів, що їх називаємо національними. І соціологи, представники всіх світових держав, однозгідно прийшли до переконання, що тут мається до діла з силою природньою, елементарною, якоюсь волею національних груп, яка е сильніша за волю одиниці, – що тут маємо справу з проявом стихійної сили, яка паде, немов той струм на водопаді. І всі ствердили безсильність людської одиниці супроти тієї великої елементарної сили, яка попросту вже є, існує, і пливе вперед.
„Високий суде! Французька революція перша створила в тому новому значенні слово, яке, навіть якщо перед тим існувало, мало цілком інший зміст: слово „ля патрі” – „Батьківщина”, в значенні не держави, а чогось іншого, якоїсь іншої людської спільноти, яка є родиною, але в безмірно більшому значенні, – якоїсь людської спільноти, що її творить та загальна спільна воля, яка має право говорити за всіх, яка має право вимагати від усіх своїх членів якнайбільшого послуху, якнайбільшої посвяти. Постало те слово, те нове поняття, яке не існувало ще 200-300 літ тому, коли існувала держава-династія, коли був обов'язок вірности державі і династії. Тепер, коли демократія розбила старі організації, старі спільноти, поставила на їх місце нове – оцю Батьківщину. І постає любов Батьківщини й обов'язок супроти неї.
Але я смію твердити, що та любов і той обов'язок не все однакові, хоч зовнішньо, теоретично їх однаково називається. Смію висловити, може, парадоксальну думку, що ваше польське покоління, те, яке прийде, не буде знати того слова – Батьківщина – і не буде знати любови до тієї Батьківщини в такому змислі, в такій беззастережності абсолютної сили, як знає її наше покоління.
„Бо Батьківщина вільна, державна, щаслива Батьківщина – її треба любити, її треба шанувати, її треба боронити і стояти на сторожі її добра, але ця батьківщина вже сильна, вона не дуже потребує нашої помочі й нашої любови, вона робить не раз і те, що нам невигідне матеріяльно чи морально. Але батьківщина, – нещаслива батьківщина в неволі, батьківщина, яка терпить, – це є Батьківщина, це є величезне джерело любови, понад яку більшої, сильнішої нема і бути не може. Жеромський сказав, що він скінчив свою творчість з приходом визволення Польщі; цим він сказав велику істину, відкриваючи тайну того, що діється в душі патріота після того, коли поневолена Батьківщина стане вільною. Бо вільна і щаслива Батьківщина ніколи не може бути в психологічному значенні для своїх поколінь і для нації тим, чим є нещаслива, поневолена Батьківщина. І коли я, Високий суде, прохаю, щоб ви пішли зі мною тією тернистою дорогою, що нею йде мій народ, і до якого належать підсудні, то прошу вас не для сантименту, а для того, щоб ви зрозуміли цих хлопців та їхні вчинки і щоб знайшли речеву формулу їхньої вини.
„Польський поет Томаш Весоловскі дивився на нашу історію, як ще досі ніхто з українців. Він відкрив тайну історії, вказав, що наша історія – це ряд зривів до життя, і то зривів, з яких кожний кінчиться невдачею. Він у своєму вірші до України каже: „Дивним на світі існуєш спокоєм: могилою в колисці, колискою в могилі. Існуєш як трава на луці, що має силу перетривати всі земні творива”.
„Так упродовж тисячеліть і раз, і другий, і десятий, здавалося, що ось-ось постане на цій землі якийсь новий твір, щоб внести щось від себе, додати своїм зусиллям і багатствам своєї душі якийсь новий культурний дорібок. І – кожний раз таке зусилля кінчалося невдачею. Кожний раз приходила руїна, така страшна не раз, що, здавалося, з неї виходу вже немає, що з того стану Україна вже ніколи не вийде. В цих хлопців є той біль століть, що його свідомо й несвідомо відчувають усі українці й який єднає нас усіх. Але не тільки те. В їхньому поколінні, в поколінні цих хлопців живе ще щось інше.
„Прошу взяти до рук їхні життєписи, прошу глянути на дати народження цих молодих хлопців. Вони були цілком молодими хлопцями, дітьми тоді, коли Україна, здавалося, вітає свою нову весну. І тут, Високий суде, знову не до почувань, а до розуміння життя я апелюю. Хто раз поглянув на сонце волі, чи ж може він це забути? Чи є на світі сила, яка видерла б з його душі бажання й постанову йти далі нестримно до сонця волі?
„Я знову вживу порівняння. Два поети двох народів: Міцкевич згадує про 1813 рік, кажучи, що він виріс у неволі, але мав у своєму житті одну весну, весну надії. А Шевченко – „В неволі виріс між чужими і неоплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”. Чи ж не бачите тут тієї глибокої трагедії, різної трагедії двох народів? Міцкевич бодай одну весну мав, а Шевченко, як і багато поколінь українського народу перед ним і по нім, такої весни не мали.
„Але прийшли роки 1917 і 1918 і кинули своє зерно: ті почування, що мусіли залишитися назавжди. Очевидно, інакше формулювалися вони в старшого покоління, а інакше в молоді, яка не має інших критерій, крім одного: любови і бажання служити визволенню України.
„Прошу послухати тієї сухої мови фактів. Один і другий підсудний – хто вони? Молоді хлопці, освіта яких скінчилася на кількох клясах народньої школи, а живуть у той час, коли в перших роках їхнього життя завітала наша весна – початок нового життя. І хто прийшов до них? Мотика. Людина абсолютно визута з усіх почувань моралі. Хто повірить його сповидному каяттю тут у залі? Хто повірить у причини, задля яких він постановив змінити свої переконання і в ім'я цього видати своїх товаришів? Хто повірить в перетворення, з календарною точністю майже щодо години, цієї цинічної людини, голос якої не задрижав і очі не зайшли сльозами в хвилину, коли він видавав і вказував тих якраз, котрих він перший поставив на шлях, що тут кінчається.
„Сьогодні суджені стали членами ОУН. І коли ми згадуємо це, то тут стає перед нами один основний, абсолютний закон соціології, їх втягнено до конспіративної організації і – що стає для них панівним мотивом їхнього життя? Посвята. З одного боку бажання чину, – оте бажання чину, яке що-якийсь час стукає до вікон сердець і душ народів, яке проявлялося і в польського народу у формі романтизму, – не того сентиментального, ідилічного, а того романтизму, що кликав до чину, той, квітом якого було повстання 1831 року, того, що застукав до душі польського народу 1863 року, того, що ворожо ставився до тих земляків, які „хотіти не хотіли”. Він, цей поклик, приходить і опановує цілі покоління. Приходить і породжує бажання чину, байдуже, чи в оцінці критика той чин виглядає доцільним чи ні. На критичні завваги не відповідається арґументами, а тільки вірою, що той, хто ду має інакше, хто критикує, робить це з психічного дефекту – „не хоче хотіти”. Це та абсолютна віра в абсолютну силу й вартість чину, віра і переконня, що „треба міряти сили на наміри, а не наміри залежно від сил”.
„Високий суде! Приходить ще один мотив, який виявляється в психології кожної людини-патріота. В душі Данилишина і Біласа, коли вони стали в ряди ОУН, зроджується й приходить до голосу одне бажання: бажання посвятити себе, згоріти в жертві на жертовнику ідеї, на службу якій вони стали. Ми признаємо, що для великої ідеї треба посвячуватись, треба бути готовим на смерть. У них оця квестія жити для ідеї, служити їй, перетворилася в бажання вмерти за цю ідею. У своєму критичному наставленні супроти себе самих, вважаючи себе тільки сірими рядовиками в боротьбі, вони прийшли до переконання, що великій своїй ідеї вони не можуть прислужитися нічим краще, як тільки своєю смертю.
„Високий суде! Цей момент бажання жертвувати самого себе, попри бажання чину, притаманний усім таким рухам, до яких належить і український революційний рух. У Німеччині недавно ставав перед судом один революціонер-комуніст, який сказав: „Ми, члени підпільної організації, – це небіжчики, що їм дано тільки відпустку на якийсь час. Ми не зачисляємо себе до живих. Наше місце там, по тому боці границі”. До типу таких належить і Данилишин, належить і Білас. Перший потвердив це своєю твердою мовчанкою, другий зізнаннями, в яких виразно ввесь час бриніло: „Такі, як я, Батьківщині найкраще смертю служать”. І ніщо з того, що вони робили, ані трішки не затемнює ясности: чому й кому віддали себе цілковито ці обидва революціонери. Відділити їх одного від одного я не можу. В них обидвох однаковим було одне-одніське почування, святе почування: любов, ніщо інше. Не бажання наживи, користи. Вони були невільниками тільки тієї одної ідеї – Волі. І стали вони рабами її, віддаючи їй все своє життя, добровільно. Два рази відкрив заслону святая святих своєї і Біласа душі той, що мовчить – Данилишин. Там, у шпиталі, де небуденним, щирим, геройським жестом бере на себе з товариша вину за вбивства, і тут, коли на звук самого слова Україна „заламався” той гордий Данилилишин – заридав. І це хай промовить до ваших суддейських душ: цей кришталь душі обидвох підсудних”.
Промова д-ра Степана Шухевича
„Високий наглий суде! В цій справі я повинен, власне, мовчати. Мовчав увесь час розправи Дмитро Данилишин і я повинен пристосуватися до його тактики і також замовчати. Але я мовчати не можу. Не можу, бо моя совість, мій обов'язок, що його накладають на мене мій уряд, моє звання і моє становище в цій справі, забороняють мені мовчати в таку хвилину. Не можу мовчати, бо мушу сказати те, що чую цілим своїм серцем, що чую цілою своєю душею, цілою своєю совістю.
„Хочу сказати так голосно, щоб голос мій почув не тільки Високий трибунал, не тільки присутні в цій залі, але й уся суспільність; щоб мій голос, голос мого серця почув увесь світ, ціла вселенна. Не можу мовчати, бо уста мені відкрив сам мій клієнт Дмитро Данилишин. Відкрив три рази, – але про це пізніше.
„Сказав хтось: він цинічно мовчить. Таке міг сказати тільки той, хто не знає людської душі, – бо хто знає психіку людини, той чогось подібного не відважився б сказати. Я знаю з історії Церкви, що були колись монахи, які накладали на себе великий обіт, обіт мовчанки і ціле життя мовчали. І за це Церква проголошувала їх святими. Якщо б мовчанка була чимось лихим, або якоюсь приємністю, то Церква не проголошувала б святими тих, що собі справляли приємність. Мовчати – це мука, мука накладена на себе добровільно і за це Церква й проголошувала їх святими.
„Мовчати має право кожний обвинувачений. Це право дають йому карні процедури всіх новітніх держав і нікому не вільно потягати його за це до відповідальности. Не вільно робити йому закиду: чому мовчиш? Це його добре право. Якщо обвинувач хоче засуду для обвинуваченого, то повинен йому його вину доказати, а обвинувачений може мовчати і цим сказати: докажіть мені мою вину.
„Мовчання в такій розправі, де йдеться про бути або не бути, жити чи не жити, – мовчанка є геройством, великим геройством. Витримати мовчанку не хто-будь потрапить. Адже ж тут, на цій розправі, розглядається питання, від якого залежить існування цієї людини. Не раз попросту самі слова рвуться з уст. А він сидить тихо, мовчить, зціпив зуби, затиснув п'ястуки і з його уст не паде ні одне слово. Чи ж це не гідне подиву? Чи ж не свідчить воно про характер, добрий, міцний характер, про тверду й незламну волю, про справді мужеський характер цього хлопця? Думаю, що так.
„Але й проломив він мовчанку. Раз, коли стало питання, хто вбив поліціянта Коята, він про мовив: „Я стрілив. Не стріляв Білас, тільки я”.
Чому? Бо не хотів, щоб його вина спадала на чужі плечі щоб невинно посуджено його друга. А, може, хотів його рятувати? Я не знаю, хто з них стрілив. Може, він, а, може, й Білас. Але він бачить, що його товариш у небезпеці, отже сміливо бере новий, великий тягар, тягар, що при оцінці його вини може заважити на його долі. А це вказує на велич його характеру. Та сильна, безмірна любов до товариша, яка посувається аж до пожертвування своїм власним існуванням, вказує на велич його характеру.
„І промовив другий раз тоді, коли, на його думку, тут у залі цілком непотрібно розглядано іншу справу, справу Голуфка. Не міг він мовчати і мусів перервати мовчанку, щоб заявити, що з тим убивством не має нічого спільного.
„І третій раз – тоді, коли свідок о. Киндій розповідав про ту сцену, коли селяни, побивши їх як злочинців, почули від них слова: „Ми за Україну гинемо”. І у хвилині, коли свідок проголосив слово Україна, почули панове плач на залі: плач Данилишина, цього твердого й німого Данилишина. На самий звук слова Батьківщина він попадає у розпуку й проливає не сльози, а біль-жемчуги. Все зніс, але не міг знесети образу тієї хвилини, трагічної хвилини.
„Чи, осуджуючи вчинки Данилишина, можете, панове, пройти попри цей факт мовчанки, не звернувши на нього уваги? Колосальна, нечувана любов До всього свого, до свого народу, до свого рідного краю. Ця велика, безмежна любов до України – це мотор усього того, чого допустився Данилишин. І над цим мотивом панове судді застановитися мусять. Бо не для якихось інших, нечесних „цинічних” спонук, а тільки з любови до Батьківщини він пішов на чин, за який сидить отут на лаві обвинувачених. І коли я так думаю і вдумуюся в душу цього хлопця, то мимоволі мушу сказати про нього: „Мовчазний Велетень”. Так, бо у своїй мовчанці він – справжній велетень хоч ще такий молоденький.
„Своєї приналежности до ОУН він не заперечує. Так, він був справжнім членом ОУН, він, цей любий, милий шевчик, велет духом.
„А подивімось, хто це той, що зізнає проти них, що їх „закопує”. Це інтеліґент Мотика: номен омен.[180] Шкода, що відомість, яку я одержав щойно кілька годин після замкнення доказового поступування, я не міг подати вчора, щоб подати судові теж свідків. Бо тоді суд був би довідався, що, наприклад, до одного з них, поважного молодого громадянина, приходив оцей Мотика і питав, чи він не знає яких комуністів або націоналістів, бо коли він (Мотика) виходив із в'язниці, то зобов'язався за те, що його випустили, доносити поліції про все, що довідається про підпільну протипольську діяльність. Достовірні свідчення про донощицькі зобов'язання пана Мотики проти поліційної влади в Дрогобичі кинули б властиве світло й на саму особу цього Мотики, і на його характер, і на вартість його обтяжуючих зізнань. Бо, зважте, панове судді: оцей півінтеліґент іде на село й вербує молодих хлопців до підпільної організації, щоб їх видати поліції на наглий суд. Втягнути когось до підпільної організації, а опісля приходити перед наглий суд і, з свідомістю, що цих хлопців жде, зізнавати проти них – хто зна, чи хоч крихітку правди! – це вже не робота Каїна, але робота диявола, гіршого, підлішого за сотні Каїнів!
„І на підставі таких зізнань, на підставі депозиції такої людини мається судити оцих чесних хлопців?
„Залучений до ОУН Данилишин чесно й послідовно йшов за тією зіркою, якою для нього була любов до України. Він знав, що боротися за волю своєї Батьківщини є його святим обов'язком. Він дістає наказ їхати до Городка на чин у користь Організації. Який це чин – він не знав. І не питався. Бо так, як увесь час мовчить спокійно й гордо тут, у судовій залі, як твердо мовчав увесь час у ході важкого слідства, – так само мовчки приймає він організаційний наказ і йде сповнити його, як дисциплінований жовнір, їде разом із Біласом, щоб виконати організаційний наказ. І – прошу панів суддів: якими фондами розпоряджають вони? Мають тільки те, що треба мати на квиток; ні одного сотика більше не хочуть узяти від Організації, щоб не зменшувати її фондів, їдуть обидва, бо, як слушно завважив д-р Старосольський, ці два бойовики нерозлучні. А що таке нерозлучна, щира дружба, я знаю і ви, мабуть, знаєте добре з воєнного досвіду.
„Вже оборонець Василя Біласа підкреслив цю важливу обставину, що їм обидвом було доручено не завдання стріляти, а завдання забрати гроші. І не могли доручити їм завдання стріляти, бо добре знали кришталеві серця їх обох. Цю чистоту геройських сердець ми мали змогу пізнати тут; відчула її й оця жінка селянка, яка гостила їх молоком, а тут, зізнаючи, як свідок, плакала із співчуття до них. Пан прокуратор намагався зобразити, що вони обидва безсердечно вбивали людей під час своєї втечі. Але ж ми чули і бачили щось цілком інше. Переслідувані юрбою селян, вони не стріляли в людей, хоч ті могли їх спіймати і видати на смерть, а тільки відстрілювались у повітря, на пострах, бо вбивати не дозволяло їм їхнє серце.
„Я хочу звернути увагу на ще один момент. Тікаючи, гнаний і перевтомлений, Білас бачить, що скорше чи пізніше їх таки зловлять і тому звертається до свого товариша: „Не втечемо. Ти маєш револьвер: проший одною кулею мене, а другою себе. Хай буде з нами кінець!” А Данилишин на те: „Ні, так бути не може. Хай вони зроблять з нами кінець”. Що це значить. Чи це, може, якийсь акторський жест? Ні, це, панове, важливий психологічний момент, який дуже багато говорить про психіку Данилишина. Як карний член Організації, він бажає згинути з рук ворога.
„Мій клієнт увесь час мовчав. Але мовчання є признанням і, якщо суд визнає, що він був учасником нападу, я знаю, що його жде. Та я вважаю, що суд мусить узяти до уваги мотиви дії, душевний стан обвинуваченого, бож судиться не факт, але особу. Я прошу проаналізувати мотив: для чого він діяв? Бо ж відповідь ясна: він діяв для України. Слово Україна, як ми це бачили, викликало в цього сильного хлопця стогін. Панове судді, це не Данилишин стогнав, це стогнав цілий український народ!”
Уривок з промови оборонця д-ра Ганкевича
„... Хтось назвав цей процес „сплетом трагізму”. Дуже слушно! Бо скільки ж тут трагізму: молоді хлопці виконують акцію, що її осуджує польське громадянство і з якою не погоджується теж частина власного громадянства. Чи не трагічне воно? їх уважають за бандитів, їх судять і їх чекає шибениця, хоч вони виконали тільки те, що вважали за свій святий обов'язок супроти Батьківщини. Чи це не трагедія? Цей трагізм мої товариші, що говорили перед тим, уже намагалися пояснювати. Професор Старосольський з соціологічного і психологічного боку, товариш Марітчак (один із адвокатів, який виступав на процесі, – прим. ред.), кинув історичне тло, а я спробую підійти до проблеми – з хемічного боку. Мені здається, що тут аж надто очевидна аналогія з хемічним процесом. Нації також є свого роду органічними тілами. А організми не раз підпадають на якийсь час повній мертвості, поки враз якийсь новий хемічний процес не штовхне їх до нового життя. Так буває і з націями. В час, коли інші нації жили своїм бурхливим життям, наша нація переживала період чи то козацьких оселедців, чи сантиментальної романтики. Ви, поляки, переживали процес відродження на протязі десяток літ, ми переживаємо тепер те саме тижнями і днями.
„А, може, е тут щось із геології? Як відомо, пребагаті поклади нафти зберігаються непомітно під поверхнею землі сотні літ, аж поки якийсь щасливий свердляр не видобуде їх наверх. Отак нашим свердлярам Петлюрам і Грушевським, вдалося викликати вибух енерґії українського народу. Не перечу, що цей раптовий вибух може бути незрозумілим не тільки для вас, поляків, а й для частини українського народу, яка вважає це за якусь „ґалюцинацію”, як це ми чули тут від Мотики. Та це не змінює суті справи. Тут не треба шукати аналогій з польським, ірляндським чи якимось іншим революційним рухом. Український революційний рух е рухом самостійним, природнім, хоч і пливе він сьогодні ще незрозумілим для нас річищем. Чи спроможні ви, панове судді, зрозуміти ту „ґалюцинацію” українського народу, коли він, збудившись ранком першого листопада 1918 року, побачив на ратушевій вежі у Львові синьо-жовтий прапор?”
Уривок з промови оборонця д-ра Глушкевича
„... Які ж це він (Мотика) подає мотиви того, чому він вважає ідеологію та боротьбу ОУН за шкідливі? Подає він якісь шляхетні мотиви? Ні! При оцінці підпільної революційної організації він керується тільки низькими, чисто утилітарними спонуками й „арґументами”: уряд, мовляв, замикатиме нам школи, розв'язуватиме господарські інституції, ну і – я додам – про теплу посаду буде трудніше. Я не маю змоги зрозуміти, як таким способом може підходити до таких справ молода людина!..
„А при кінці я хочу докинути до глибоких думок доктора Старосольського ще кілька не своїх, а чужих думок, бо справа, яку розглядаємо, справді небуденна. Так, наприклад, широко відомий французький психолог Лє Бон каже: „За одиницями, що діють, стоять ґенії або демони, що їх ведуть. Одиниці є тільки знаряддям правильної чи неправильної ідеї і масової суґестії, які посувають людьми, як фіґурками по шахівниці. Самі фіґурки вірять, що вони мають вільну волю; та насправді вони є під примусом. Ми були б занадто дрібні, якщо б ми за рухи народів робили відповідальними одиниці...”
Останнє словопідсудних
Після промов оборонців і перед відходом на останню нараду суддів, голова суду спитав підсудних, чи вони хочуть сказати своє останнє слово.
Дмитро Данилишин відповів: „так”. Піднявшись, він спокійно й голосно заявив:
„Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої Неньки України!”
Василь Білас також скористався з права останнього слова і заявив:
„Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний”.
Підсудні Жураківський і Коссак відмовилися від останнього слова.
22 грудня 1932 року, після півгодинної наради суддів, проголошено присуд: Дмитро Данилишин – кара смерти; Василь Білас – кара смерти; Маріян Жураківський – кара смерти; Зенон Коссак – справу передається звичайному судові.
Засуджені прийняли присуд цілком спокійно. Д-р Старосольський зразу ж висунув домагання, щоб суд вислав прохання до президента польської держави про уласкавлення. Прокурор виступив проти цього домагання, а після хвилини поправив свій спротив домаганням, щоб суд відмовився вносити прохання про уласкавлення в справі Данилишина і Біласа, а в справі Жураківського, щоб вирішував, як уважатиме, за відповідне. Данилишин і Білас заявили, що вони про жадне уласкавлення не просять. Після наради суд вирішив вислати телеграфічне прохання про уласкавлення для всіх трьох засуджених на кару смерти.
О годині 5.05 після обіду прокурор повідомив, що президент уласкавив Жураківського, замінюючи йому кару смерти на 15 років тюремного ув'язнення, натомість кару смерти для Біласа й Данилишина затвердив. Згідно з постановою польського закону, присуд смерти мав бути виконаний до 24 годин після його проголошення.
Засуджених на страту відпроваджено до окремої камери. Матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина, дозволено побачитися востаннє з сином і братом по п'ять хвилин з кожним окремо. Після цього засуджених відвідали оборонці. Вночі в'язничний душпастир отець д-р Богдан Липський висповідав обидвох, запричастив і провів з ними решту ночі. Вранці о годині 6.30 засуджених виведено на тюремне подвір'я під шибеницю. Данилишина повішено першим, а після кільканадцяти хвилин – Біласа. Вийшовши на ешафот, Данилишин заявив дзвінким голосом: „В цій хвилині я не маю жадних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!” Білас попрощався з життям окликом: „Хай живе Укр....” На знак прокурора кат затулив йому уста.
Присутніми при екзекуції були члени трибуналу, прокурор, оборонці та тюремний душпастир.
* * *
Ось ще декілька фраґментів із тих трагічних, але героїчних днів, коли польський окупант страчував засуджених Біласа й Данилишина. Ці фраґменти – це розповіді очевидців, адвокатів і членів ОУН.
Українські адвокати, котрі боронили підсудних, намагалися продовжити судову розправу аж поза латинські свята Різдва, сподіваючися, що це, може, вплине на лагідніший присуд. Але прокурор і судді довели до того, що процес закінчився ще до їхніх свят. Перед закінченням розправи Крайовий Провід ОУН передав через д-ра Степана Шухевича листа для Данилишина і Біласа, в якому дякував їм за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі. В дальшому Провід запевняв бойовиків, що вони й їхні вчинки назавжди залишаться в серцях української нації, що ОУН є горда з них, що вони повністю виконали своє завдання та що знайдуть своїх спадкоємців у боротьбі за вільну українську Державу.
Опісля члени Крайової Екзекутиви ОУН у Львові домовилися були з д-ром Шухевичем, що в час, коли страчуватимуть підсудних, по всіх церквах дзвонитимуть дзвони.
Серед тих, хто був на тюремному подвір'ї, коли вішали засуджених, були теж начальник тюрми, кількох озброєних в'язничних сторожів, комісари поліції та ін. З адвокатів – д-р Ст. Шухевич і д-р В. Старосольський. Дивним дивом перед шостою годиною рано в ту зимову пору почали недалеко щебетати пташки. Вражений цим д-р Старосольський звернувся до д-ра Шухевича:
— Чи чуєте спів пташок? Це в таку пору нечуване.
— Але що це нашим поможе, – гірко махнув рукою д-р Шухевич.
У хвилину, коли на подвір'я впроваджено Біласа й Данилишина, роздалися звуки дзвонів з українських церков у Львові. Д-р Шухевич підійшов до засуджених і уривчастим через хвилювання голосом запитав:
– Чуєте дзвони? То Вам вони грають! Ви ввесь час трималися дуже Добре, тримайтеся так далі. Як будете йти на шибеницю, то дивіться мені в очі, а я буду дивитися в очі Вам і таким способом підтримуватиму Вас.
Коли кат затулив уста Біласові, щоб той не закінчив свого оклику на славу Україні, д-р Старосольський увесь затрясся, зблід і на повний голос крикнув:
– Що ви робите? Затикаєте уста засудженому на смерть і не даєте йому висловити його останніх побажань! Чи є ще така інша держава в Европі, щоб так поступала?
Велике зрушення, яке панувало серед найширших кіл українського громадянства на ЗУЗ, не послабло до дня смерти героїв. У день їхнього страчення на західніх українських землях майже не було села, в якому не дзвонили б дзвони, чи не відслужено поминальних Богослужень. Польська поліція намагалася не перешкоджати в тому явно, бо варшавське міністерство внутрішніх справ, побоюючись всенароднього гніву, видало таємне розпорядження, щоб за влаштування панахид нікого не карати.
Кілька годин перед стратою Дмитро Данилишин зажадав, щоб йому дозволено попрощатися з Коссаком. Прокурор не згодився, а на черговій розправі проти Коссака сказав таке: Коссак висилав Данилишина взяти участь у нападі на поштовий уряд у Городку, а доказом цього було і те, що Данилишин хотів попрощатися з своїм зверхником. „Одначе, я на це не погодився”, – заявив бундючнo польський прокурор. На це відповів йому д-р В.Старосольський: „Те, що Данилишин хотів востаннє перед своєю смертю попрощатися, ще не є доказом, що Коссак був його провідником. А щодо вашої відмови у побаченні, то я запитаю: чи є така друга культурна держава в Европі, щоб відмовила засудженому на смерть у його останньому бажанні бачитися з кимось, хто для нього є дорогим? На це здобулися тільки ви!”
Під час процесу проти Данилишина і Біласа, на якому суджено теж Зенона Коссака, польські політичні чинники, головно з кіл розвідки й державної безпеки, домагалися, щоб львівський суд засудив Коссака на смерть або принаймні на досмертне ув'язнення. З інформацій своїх конфідентів польська поліція підозрівала, а навіть була переконана, що Коссак є одним із найнебезпечніших для польського окупанта членів ОУН. При цьому вона знала, що сл. пам. сотн. Юліян Головінський брав Коссака до деяких переговорів, що їх він вів з українськими леґальними партіями. Отож, ситуація під час процесу за Городок була для Зенона Коссака дуже серйозна.
Вихід із цієї ситуації знайшов Роман Шухевич. Разом із одним українським громадянином зі Львова (який тепер живе на еміґрації) Роман Шухевич поставив перед собою завдання врятувати Коссака від шибениці чи довгорічного ув'язнення.
Згідно з польським карним кодексом щодо негайних судів, для того, щоб засудити підсудного на кару смерти, треба було одностайности цілого трибуналу, себто, однозгідного погодження всіх трьох суддів. Якщо хоч один суддя виявив сумнів, чи утримався від голосування над карою смерти, справа даного підсудного переходила до звичайного суду. Знаючи це, Роман Шухевич і згаданий українець зі Львова подбали про те, щоб підкупити одного з польських суддів. У багатого громадянина з Дрогобиччини вдалося одержати більшу суму грошей на оборону Коссака. За першим разом цей громадянин передав тисячу польських злотих, опісля інші суми. Оборонцем Коссака став д-р Маріян Глушкевич, який у поляків мав марку москвофіла. д-р Глушкевич погодився „переговорити” з одним із суддів, які судили учасників нападу на пошту в Городку. Він улаштував прийняття і дав польському судді готівку. Під час наради суддя сказав до своїх колеґ, що він сумнівається щодо вини Коссака, тому не може голосувати за його засудженням.
Справа Зенона Коссака була передана до звичайного суду. На процесі, який відбувся пізніше, його засуджено на 7 років ув'язнення. У своїй промові польський прокурор сказав: „Я є переконаний, що всі закиди, які робить йому акт обвинувачення, є правильні і що Коссак є у всьому винний. Але тут маємо справу з цілком іншою, ніж; решта, людиною. Це надзвичайно інтеліґентний і вироблений хлопець. Зенон Коссак — це націоналіст у краватці і сальоновий революціонер. Його не легко спіймати”.
З тюрми вийшов Коссак щойно в серпні 1938 року.
* * *
Після страти Данилишина і Біласа польська влада відмовилася видати їхні тіла родині для християнського похорону. З наказу судових і поліційних чинників тіла героїв поховано потаємно, повідомивши про це родину загиблих і пресу щойно після похорону.
Геройська постава бойовиків Данилишина й Біласа перед польським судом і в обличчі смерти, як теж і їхня загибель з рук польського ката, мали велетенське морально-політичне значення для піднесення патріотичних почувань українського народу й гартування його в боротьбі проти польського окупанта і для зміцнення актуальности української проблеми на зовнішньому відтинку. Все ж той факт, що під час нападу згинуло двох бойовиків ОУН, а у висліді процесу дальших двох, – мусів викликати застереження щодо технічного боку підготови нападу на поштовий будинок у Городку.
Тому полк. Коновалець, одержавши звідомлення про хід нападу, писав до Сеника, тодішнього бойового референта Проводу Українських Націоналістів:
„Цей випадок з точки зору відповідальности КЕ за підготову і вибір об'єкту, Ваших розмов і доручень, даних у цій справі „Новому” тощо – є рішуче каригідним. Нічого спільного з цією заввагою не може мати поведінка тих, які з наказу взяли участь у нападі; справжній героїзм Данилишина й Біласа, виявлений на процесі, тим більш обтяжують тих, хто давав накази виконувати того роду акцію. Супроти цього, прошу викликати з Бази[181] даних людей і перевести з ними слідство, або вислати звідси до Бази когось із виразним дорученням зібрати там на місці потрібний матеріял, щоб таким способом Устійнити, хто саме, безпосередньо чи посередньо, несе вину і відповідальність за згаданий випадок. Маємо тут справу не лише із злим підготуванням акції, але теж і з виразним невиконанням доручень, переданих Вами для КЕ від імени Проводу ОУН”.[182]
Володимир Мартинець – голова, Омелян Сеник – обвинувач, полк. Роман Сушко – оборонець, Євген Врецьона – секретар суду. Обвинувачення скеровувалось, у висліді проведеного слідства, зразу лише проти Крайового провідника Богдана Кордюка-”Нового”, але згодом поширилося й на фактичного керівника акції в Городку – Миколу Лебедя-”Марка”.
Познайомлений із вислідом слідства, полк. Коновалець, як Голова ПУН, так з'ясував свою думку організаційному судові:
„Щодо самого присуду, то, на мою думку, — за невиконання доручень і за незадовільну підготову акції слід усунути „Нового” з поста провідника КЕ ОУН; а щодо дальшого його використання в Організації, то суд може залишити це моїй децизії”.
Організаційний суд у своїй постанові приєднався до суґестії Голови ПУН: Кордюка-”Нового” знято з поста Крайового провідника, Лебедя-”Марка” виправдано і запропоновано доручити йому виконати нову відповідну акцію для повного реабілітування себе в опінії членства.
Щодо дальшої долі „Нового”, полк. Коновалець доручив: „Щодо того, що далі робити з „Новим”, то треба буде за можливістю виконати дану йому свого часу обіцянку і після вакацій стягнути його на рік до Карпата[183] як стипендиста”. Це доручення було виконане і Кордюк-”Новий” опинився в Берліні для докінчення своїх студій.
Богдан Кордюк-”Новий”, з наказу Проводу ОУН, виїхав на початку січня 1933 року. Провід Організацією на ЗУЗ у час його неприсутности перебрав його заступник Степан Бандера. Але поки справа Кордюка, як Крайового провідника, не була остаточно вирішена, так довго Бандера залишався формально „виконуючим обов'язки Крайового провідника на ЗУЗ”. Такий стан тимчасовости тривав до червня 1933 року, поки не було видано вирішення Організаційного суду в справі „Нового” і затвердження того вирішення ПУН-ом.
У днях 3-6 червня 1933 року в Берліні відбулася чергова Конференція Проводу ОУН з представниками Крайової Екзекутиви ОУН, названа „Берлінською Конференцією”, на якій подано до відома й виконання, остаточне вирішення Організаційного суду та ПУН-у в справі „Нового”, як теж постанову ПУН про призначення на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ Степана Бандеру.
Учасниками берлінської конференції м. ін. були: від ПУН – полк. Є. Коновалець, інж. Сціборський, Сеник, Сушко, Капустянський, Андрієвський, ген. Курманович (який став тоді якраз заприсяженим членом ОУН), д-р Демчук, І. Ґабрусевич і М. Селешко, а від Крайової Екзекутиви – Богдан Кордюк, Степан Бандера, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Малюца, М. Турчманович. Крім того, у Конференції взяли участь: представник ОУН на Литву І. Ревюк-Бартович і представник ОУН на Данціґ інж. А. Федина; частково були присутніми теж співпрацівники Проводу – інж. Є. Врецьона, сотн. Чучман і Ол. Сокіл.
Конференція розглянула звідомлення з дій ОУН на західноукраїнських Землях за час від червня 1932 до січня 1933, подане Б. Кордюком-”Новим”, та за час від січня 1933 до червня 1933, подане Ст. Бандерою-”Лисом”, проєкти дальшої праці ОУН на ЗУЗ, подані Бандерою, і прийняла відповідні вирішення в цій справі.
Степан Бандера переймає Провід ОУН на ЗУЗ
Перейнявши керівництво ОУН на ЗУЗ, як виконуючий обов'язки Крайового провідника, Степан Бандера-”Лис”-”Баба” провів невеликі зміни І доповнення в особовому складі Крайової Екзекутиви. Організаційним референтом, на місце арештованого Зенона Коссака, якого чекало кількарічне ув'язнення, став Іван Малюца-”Чорний”-”Крук”, котрий досі був заступником Коссака; бойову референтуру зміцнено ще одним референтом, що ним став інж. Богдан Підгайний-”Бик”, колишній член УВО, який при кінці 1932 року приїхав із Данціґу, закінчивши там студії в політехніці; референтуру ідеологічно-політичну розділено: політичним референтом КЕ залишився Володимир Янів, а його заступником став, після виходу з тюрми в 1933 р., Богдан Кравців, керівництво ідеологічної референтури самостійно перебрав Ярослав Стецько-”Карбович”; окремій пропаґандивній референтурі залишилися тільки справи кольпортажу підпільної літератури, видаваної в Краю і за кордоном; керівником цієї референтури став Ярослав Спольський-”Бір”, а його помічниками – Осип Николишин-”Голота” та Адріян Горницький; референтами розвідки залишилися Ярослав Макарушка й Олександер Пашкевич, поділивши територіяльно свою працю так, що Макарушка мав керувати працею референтури у Львові, а Пашкевич – поза Львовом, „на провінції”. Залишилися, як раніше: Дмитро Грицай – військовий референт, о. Ярослав Чемеринський – фінансовий і Анна Чемеринська – зв'язкова із закордоном.
Бойова Референтура
Як Крайовий провідник, Степан Бандера присвятив організаційній розбудові та діяльності бойової референтури особливу увагу, особисто цікавлячись навіть підготовкою кожної окремої бойової акції. В складі Крайової Екзекутиви, як уже згадано, зміцнено цю референтуру ще одним референтом, при чому головний референт, Роман Шухевич-”Дзвін”, був законспірований навіть перед членами ОУН. Зустрічі з членами відбував другий бойовий референт – Б. Підгайний-”Бик”, який, звичайно, сам репрезентував бойову референтуру й на засіданнях Крайової Екзекутиви ОУН.
Усім обласним Екзекутивам було доручено зорганізувати окремі бойові п'ятки, зглядно трійки. Керівниками головних боївок на терені Львова стали: Степан Долинський-”Комар” і Роман Мигаль.[184] Для диспозиції обидвох тих боївок стояла окремо зорганізована бойово-розвідувальна дівоча п'ятка під проводом Марійки Кос. Провідником бойової п'ятки Мигаля був Євген Качмарський-”Ґеник” (вийшов з тюрми 4 липня 1933 р., відсидівши 5-річний засуд за участь у нападі на пошту у Львові 1928 р.), а членами були Гриць Мацейко-”Ґонта”, Мирон Ко-ролишин-”Старий”, „Залізняк” та Іван Ярош. Членами згаданого дівочого відділу були: Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Дарія Гнатківська і Галя Недзвєцька.
У самому характері бойової дії ОУН також наступила деяка зміна: „екси”, себто, напади на поштові уряди й амбулянси для здобуття потрібних для організаційної дії грошей, тепер припинено, а замість цього бойову дію скеровано насамперед на індивідуальний терор проти представників польської окупаційної влади та її вислужників і проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ. Про цю ділянку бойової діяльности революційної організації писав „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”:
„Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади – це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропаґандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні... Консеквентним тероризуванням ворога і спрямовуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву. А разом із цим, ряд таких акцій постійно послаблює ворога морально й фізично, і підриває його авторитет”.
А журнал „Юнак” додавав:
„Ці революційні акти вдаряють по всяких угодовецьких затіях, викликають у душах мас ворожість і ненависть до окупанта та копають непрохідну прірву між ним і нами”.
Але бойова діяльність не була єдиною, ані навіть не найважливішою ділянкою дії ОУН. Про це з особливим притиском пригадав Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, у своєму „останньому слові” перед польським судом у липні 1936 року:
„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт український терористів і штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя”.
Пропаґанда націоналістичних ідей
У ділянці пропаганди націоналістичних ідей серед українських мас на ЗУЗ період керівництва ОУН Степаном Бандерою був періодом найширше розгорненого і найправильніше діючого кольпортажу всіх підпільних українських націоналістичних видань і найширшого охоплення впливами ОУН українських студентських та інших молодечих організацій.
Для безперебійного допливу видань з-за кордону – „Розбудови Нації”, „Сурми”, „Українського Націоналіста” і різних книжкових публікацій ОУН, – зорганізовано два окремі прикордонні осередки перепачковування цієї літератури: у Кракові під керівництвом Миколи Климишина-”Непоборного” і на Гуцульщині під керівництвом Євгена Онищука, а після його ув'язнення і засудження, – Адріяна Горницького.
Третім центром була Бойківщина в околицях Сколього, але ним тепер рідше транспортовано літературу, бо на цей відтинок кордону була звернена головна увага польської поліції.
У Краю досить реґулярно виходили „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” для провідних кадрів Юнацтва ОУН та „Юнацтво” для загалу юнацтва.
Уся ця націоналістична підпільна література була масово кольпортована не тільки серед членства, а й серед загалу українського громадянства по всіх західньоукраїнських землях. Кому члени ОУН більше довіряли, тим члени місцевої організаційної мережі передавали таку літературу й при тому збирали пожертви на пресовий фонд видань і на бойову акцію ОУН, – іншим громадянам непомітно підкидувано організаційні видання до їхніх помешкань.
Політична референтура під керівництвом Володимира Янева зайнялася ширенням націоналістичної ідеології з допомогою леґальних газет, що ними в той час були „Наш Клич” (почав друкуватися 19 березня 1933 р.), тижневик, та „Студентський Шлях”, а теж через залучення окремих членів ОУН до праці в різних леґальних молодечих і культурно-освітніх товариствах.
Культ могил українських героїв
Культ могил українських героїв, як засіб патріотичного виховання українських мас, ОУН ввела уже раніше, але тепер надано йому нову форму. До того часу пам'ять поляглих героїв вшановувано, звичайно, на могилах Українських Січових Стрільців і УГА, насамперед на таких історичних побойовищах, як гора Маківка чи гора Лисоня і по місцевих вояцьких цвинтарях, отже – в обмежених розмірах. Тепер уведено ще й культ символічних могил українських героїв: у кожному майже селі висипувано символічну могилу на пошану героям, біля якої в день першого листопада чи на Зелені Свята правлено панахиди, виголошувано патріотичні промови й співано патріотичні пісні, відзначаючи світлу пам'ять усіх поляглих за волю України борців. Завдяки цьому, культ героїв поширився на всі українські західні землі.
Таке вшановування пам'яті тих, котрі впали в боротьбі за волю рідної країни, патріотичні промови й пісні біля могил плекали патріотичні почування серед загалу українського населення. Висипування символічних могил, всупереч забороні польської влади та дуже часті зудари при тому з польською поліцією, яка намагалася розкопувати могили[185] й перешкоджати в посвяченні їх, або бодай усувати з них тризуби й тернові вінки, – заправляли маси в активному спротиві ворожій владі.
Особливого розголосу набула справа могили, висипаної на честь Біласа й Данилишина на тому місці, де їх спіймано. Польська поліція розкопала могилу, але молодь села Вериня та околиць висипала нову. При тому в могилу закопано бомбу й коли поліція вдруге почала розкопувати могилу, бомба вибухла й поранила тих, котрі розкопували. З того часу поліція не поспішала з розкопуванням могил для українських героїв.
Військовий вишкіл
У той час, коли Степан Бандера очолив ОУН на західньоукраїнських землях, посилилася теж і праця військової референтури. Записки „Архіву Сеника”, цитовані на Варшавському процесі[186], подають, що в днях 10-15 серпня 1933 року відбувся в Данціґу спеціяльний однотижневий курс для інструкторів військового вишколу членства ОУН на ЗУЗ. У цьому курсі взяло участь 13 заавансованих військовиків, членів ОУН. Безпосередньо після того в Берліні відбувся військовий курс для радіотелеграфістів, учасниками якого були теж члени ОУН із західньоукраїнських земель. Повернувшися з тих курсів на рідні землі, військовики ОУН зорганізували в різних місцевостях вишколи військових інструкторів, у тому десять вишколів з участю по 9 слухачів у кожному в самому Львові. Завданням тих інструкторів було вести систематичний військовий вишкіл, за можливістю, для всього членства ОУН у краю.
У 1934 році, коли розвиток політичної ситуації в Польщі вказував на можливість нової „пацифікації” на західньоукраїнських землях, Крайова Екзекутива ОУН розглянула на своєму засіданні[187] можливість і потребу організувати „зелені кадри”: на випадок посиленого польського терору проти українців, усі дещо розконспіровані члени ОУН повинні перейти в підпілля і створити повстанські загони, щоб таким способом зберегти себе перед польськими тортурами та одночасно повести організовану повстанську боротьбу проти польського окупанта, концентруючи через те всю увагу польської влади на повстанські загони ОУН. Арештування, що прийшли в половині 1934 року після вбивства міністра Пєрацкого, не дали змоги ці пляни реалізувати.
Неприхильна до ОУН тодішня українська преса різних політичних партій у своїх виступах проти націоналістів завжди протиставляла їхній діяльності т. зв. „органічну” працю, себто, працю в леґальних українських організаціях, товариствах та установах, і дорікала, що, мовляв, ОУН відтягає українську молодь від позитивної участи в тому „органічному” секторі. А тим часом якраз члени ОУН були рушійною силою в праці всіх майже леґальних українських культурно-освітніх, виховних і спортових організацій, хоч репрезентативні керівні посади в тих організаціях вони залишали, звичайно, не-членам ОУН, щоб не наражати цих організацій на переслідування з боку польської поліції та влади.
Для підсилення нашого твердження ми наведемо звіт із діяльности 30-х клітин Українського Студентського Товариства на західньоукраїнських землях за 1932-33 шкільний рік саме в тому „органічному” секторі.[188] В тих 30-х клітинах було зорганізовано 697 студентів; із них тільки приблизно половина була членами ОУН, але саме вони на 90°/о були виконавцями охопленої звітом праці в рамцях діяльности „Студентських Громад”, „Просвіти”, „Рідної Школи”, „Відродження”, „Соколів” і „Лугів” на старих статутах.[189]
За звітний час ці українські студенти виголосили доповідей – 921, улаштували спільних сходин із доповідями – 223, підготовили театральних вистав 206, відбули організаційних поїздок у терен – 484, підготовили святкових концертів-академій – 145, влаштували фестинів – 57, вечерниць, забав – 51, виголосили святкових промов – 76, провели люстрацій – 116, загальних зборів – 62, анкет – 14, фізичних вишколів – 13, керували діяльністю товариств – 27, вели гуртки для неграмотних – 79, заснували нові читальні „Просвіти” – 4, кружки „Рідної Школи” – 2, гнізд „Сокола” і „Лугу” – 6, спортових гуртків – 2, відділів „Відродження” – 6, інших товариств – 2, театральних гуртків – 5, хорових і музичних гуртків – 14, самоосвітніх гуртків – 22, ощадностевих – 8, спортових товариств – 10, інших гуртків – 2, культ.-освітніх курсів – 11, збірних лекцій „Рідної Школи” – 2, вели гуртки – 79, головами товариств були – 6, членами управ – 41, працювали при будові „Народніх Домів” – 99 днів.
І все це зроблено в той час, коли ті студенти вчилися, заробляли на свої студії і – дуже часто – були арештовані за революційну діяльність, що її вони вели як члени ОУН.
На окрему згадку при цьому заслуговує праця членів ОУН – Миколи Дужого, що був довгорічним секретарем Головної Управи матірного товариства „Просвіта” у Львові та душею всієї просвітянської роботи на західньоукраїнських землях, і Ярослава Старуха, ініціятора й організатора освітніх курсів молоді при читальнях „Просвіти” у Львівщині, що швидко поширилися по всьому краю і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень „Просвіти”.
Крайова Екзекутива ОУН особливу увагу присвятила була теж спортово-виховним організаціям на західньоукраїнських землях. Тією ділянкою праці ОУН, у рамках леґальних спортових організацій, товариств і секцій, керував Ярослав Рак-”Мортик”, при співпраці інших членів ОУН, як Володимир Повзанюк, Володимир Левицький-”Ґерманік” та ін. З іні-ціятиви й силами ОУН в червні 1934 року почав виходити чи не перший український спортово-виховний тижневик „Готові”, що проіснував до вересня 1935 року, коли його закрила польська влада. Редактором перших 6 чисел цього тижневика був інж. Є. Врецьона, а після його ув'язнення, аж до закриття тижневика, популярна серед кіл ОУН Софія Мойсейович-”Мошко”, пізніша дружина Володимира Янева.
Щільна співпраця між; ОУН і „Пластом” проявлялася теж і в тому, що майже всі провідні члени ОУН були пластунами й скрізь по пластових куренях займали керівні пости. Тому, хоч формально жадного зв'язку між УВО-ОУН і „Пластом” ніколи не було, проте фактично саме членству УВО-ОУН „Пласт” завдячував свій буйний розвиток у двадцяті роки. Але коли польська влада розв'язала „Пласт”, то ОУН неприхильно поставилася до пляну продовжувати діяльність „Пласту” нелеґально. ОУН стала на становищі, що для загально-національної виховної праці молоді треба знаходити нові леґальні організаційні форми, а в підпіллі нелеґально повинна вести свою діяльність єдина ОУН. Коли ж гурт колишніх пластунів, об'єднавшись біля журналу „Вогні” (звідси й назва „вогнівці”), таки пробував продовжувати працю „Пласту” нелеґально, сепаруючи при тому „вогнівців” від усякої націоналістично-революційної діяльности, то відносини між ОУН і „вогнівцями” стали холодними, якщо не ворожими.
Голосним відгомоном серед українського громадянства відбився був свого часу конфлікт ОУН з українсько-католицькими колами, які в рамцях „Католицької Акції” зорганізували були 7 травня 1933 року маніфестаційну імпрезу „Українська Молодь Христові”. КЕ ОУН неприхильно поставилася до тієї імпрези й доручила своїм членам та симпатикам не брати в ній участи. З того приводу проти ОУН піднялася була в неприхильній до націоналізму українській пресі кампанія із закидами, що, мовляв, українські націоналісти почали боротьбу проти католицької Церкви.
А тим часом справа була в чому іншому й нічогісінько з ставленням ОУН до католицької Церкви чи релігії взагалі не мала. Вся справа полягала в політичному аспекті імпрези: організатори свята погоджувалися на те, щоб у почесній президії, перед якою мали дефілювати тисячі української молоді, сиділи також офіційні представники польської окупаційної влади та польського єпископату, проти чого запротестувала ОУН. Крайова Екзекутива ОУН висунула вимогу, щоб організатори імпрези в дипломатично чемній, але цілком рішучій формі відкинули пропозицію про присутність польських представників у почесній президії. При цьому КЕ ОУН обіцяла, що коли ця вимога буде сповнена, то мережа ОУН активно ввімкнеться в підготовку величного здвигу. Коли ж організатори імпрези відкинули вимогу КЕ ОУН і далі погоджувалися на офіційну присутність польських представників, ОУН висловилася проти імпрези.
Тільки політичні, а не будь-які релігійні, моменти були також причиною неприхильного тоді ставлення ОУН до станиславівського єпископа Григорія Хомишина: ОУН поборювала політичне становище цього єпископа, що його він з'ясував дуже виразно у своєму „Пастирському Листі” з 1932 року дослівно такими словами:
„Не Рада Амбасадорів, а Боже Провидіння поставило нас, частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися... Хотяй би нас держава (польська) гнобила і переслідувала, то таки маємо завсіди і всюди зазначувати нашу льояльність”.[190]
Очевидно, таку пропаґанду принизливого угодовства серед українського громадянства ОУН повинна була рішуче й відверто поборювати, незалежно від того, хто її ширив.
Боротьбу за українське шкільництво і проти польщення українських шкіл на ЗУЗ[191] ведено ввесь час. Але як окрему ударну масову акцію, її зорганізовано й проведено в 1933 році. Концепцію такої акції обговорено і ухвалено на Берлінській Конференції ПУН-у з представниками КЕ в червні 1933 року, після чого конкретний плян дії укладено на засіданні Крайової Екзекутиви в половині червня того ж року і на окремій, спеціяльно для тієї мети скликаній, конференції повітових провідників Організації в липні 1933 р. На цій конференції, яка була поділена на кілька груп, подано докладні інструкції щодо проведення акції, метою якої було: а) не допустити, щоб окупант уже від народньої школи міг затруювати українські душі угодовством, примирливістю з станом панування поляків на ЗУЗ, б) звернути увагу українським дітям на стан поневолення, та в) впоювати в їхні душі любов до рідної мови й культури та ворожість до тих, хто їх нищить.
Реалізацію акції запляновано так: з початком шкільного року скрізь повинні бути розкидані в той самий час летючки ОУН з роз'ясненням справи, а шкільна молодь, навчена старшими членами ОУН, мала б відмовитися говорити польською мовою; понищити в школі польські державні емблеми й вимагати від учителів, щоб їх учили українською мовою й про Україну та щоб до українських шкіл повернулися українські вчителі, що їх масово перенесено на польські землі, а щоб польські вчителі забиралися до Польщі.
Шкільна акція була проведена надсподівано вдало й сколихнула всім українським громадянством, одночасно викликаючи голосний відгомін серед чужинців. У записках „Архіву Сеника”, цитованих на Варшавському процесі, подано, що в той час розкольпортовано 92 тисячі летючок (таємно надрукованих в друкарні „Час”-у у Львові) і 6 тисяч брошур, присвячених цій справі. Крім того, розліплювано й роздавано в кожній місцевості додаткові летючки, друковані на цикльостилі в кожній окрузі. Пам'ятного вересня 1933 року майже в кожному українському селі вночі повикидано з шкільних заль польські державні герби й портрети польських державних достойників. Вранці, коли до кляси прийшов учитель, один із малих школярів виголошував завчену промову, підтримувану одностайним криком усіх присутніх дітей з вимогою, щоб на українських землях українських дітей учив український учитель, українською мовою й про Україну. Заалярмовувана польськими вчителями польська поліція пробувала арештовувати шкільних дітей, але на їх захист часто ставали матері, б'ючи поліціянтів мітлами чи коцюбами, а це ще більш осмішувало представників польської влади. Для тисячів українських шкільних дітей такі події були пам'ятні на все їхнє дальше життя і творили першу лекцію активного спротиву окупантській ворожій владі.
Для документації наводимо уривки з поширюваних тоді летючок ОУН:
„Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій Вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб Вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!
„Щоб Ваша боротьба була успішна, робіть ось що: В школі жадайте, щоб Вас учив учитель щирий українець, що любить Україну, а не поляк-зайда або хрунь. Жадайте науки українською мовою, а не мовою нашого ворога й грабіжника поляка. Коли поляк-учитель схоче, щоб Ви молилися по-польськи, Ви вперто моліться по-українськи, всі, як один! Коли поляк-учитель скаже, щоб Ви співали польських пісень, Ви вперто співайте тільки українських!
Жадайте, щоб учитель оповідав Вам про Україну, а не про Польщу! Нищте по шкільних бібліотеках усі книжки, в яких вихваляється Польщу! Нищте в школі портрети польських королів і панів! Зробіть собі українські синьо-жовті прапорці та'маршуйте через село, співайте українських пісень і кричіть: Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Хай живе справжня українська школа! Геть з учителями-ляхами! Хочемо вчителів-українців! Геть з польськими школами!
„Не дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика, свята боротьба!”
Про те, чи була причина для таких алярмів до боротьби проти польщення українських дітей, може свідчити хоча б ця коротка нотатка з української газети:
„Ляхи силують українських дітей молитися мовою окупанта. Пишуть із Золочева: В золочівському повіті з новим шкільним роком почались нові практики з нашими молитвами, не зважаючи на виразне рішення Кураторії в цій справі, а саме: вчителі, заслонюючись розпорядженням повітової шкільної ради, наказують українським шкільним дітям молитися по-польськи й навіть кажуть їм переписувати собі польські молитви по кільканадцять разів, щоб їх наші діти скорше вивчили”[192]. Таку практику, щоб, з одного боку, для зовнішньої пропаґанди видавати розпорядження про право українських дітей молитися в школі своєю рідною мовою, а одночасно іншими розпорядженнями адміністраційної влади та внутрішніми політичними інструкціями для учителів:
— послідовно привчати всю українську шкільну дітвору навіть молитися по-польськи, – було застосовано поляками не тільки в одному золочівському повіті, а й пробувано робити це скрізь, на всіх українських землях, окупованих Польщею. І тому заклик ОУН, щоб активним спротивом не дозволити полякам повертати українських дітей у яничарів, не був аж ніяк „бомбастичною” фразою, але серйозною пересторогою перед грізною, наявною небезпекою.
Як виглядав хід шкільної акції, подамо за газетою „Український Націоналіст” опис двох із безлічі подібних випадків:
У селі Жидичин, пов. Луцьк, діти активно виступили проти польської школи. Вони зажадали української мови, української історії, українських пісень. Відмовлялися говорити по-польськи, рвали польські книжки, усунули „орли” (польські державні герби) й портрети польських державних достойників. До школи прийшла поліція, робила слідство, страшила тюрмою. Все таки діти не піддалися. Наслідком їхньої рішучої постави, з того часу науку ведуть виключно українською мовою.
В селі Синєвідсько Вижне, пов. Стрий, діти понищили в школі польські державні герби та портрети й зійшлися з синьо-жовтими прапорцями перед школу. Тут один із школярів, дванадцятирічний хлопчина, сказав до учнів, учителів і батьків, що зібралися біля школи, промову про причини й мету того шкільного страйку. Своє слово він закінчив так: „Ми хочемо вчитися по-українськи, про Україну, ми хочемо молитися в школі по-українськи. Чи ви, наші батьки, з нами в цій боротьбі, чи проти нас?”
Закликана поліція пробувала арештувати найактивніших школярів, але в обороні дітей виступили матері й побили поліціянтів. На допомогу місцевій поліції прибув відділ поліції з Стрия, який арештував певну кількість школярів і матерів. Кілька відкритих авт, що везли українських дітей і українських жінок під ескортою поліційних баґнетів, становили не абиякий показ протипольської пропаґанди.
Польська газета „Ілюстровани Курієр Цодзєнни”, що мала докладні поліційні інформації, описуючи згадані події, визнавала, Що зорганізована ОУН шкільна акція мала масовий характер і що в ній взяли участь десятки тисяч українських шкільних дітей.
Характеристичне, що й у випадку шкільної акції українські угодовські партії виступили з засудом революційних методів боротьби проти окупанта. Центральний Комітет УНДО вважав за потрібне присвятити шкільній акції ОУН окреме засідання. Воно відбулося 30 вересня 1933 року й „після всебічного розгляду справи”, як стверджено на засіданні, учасники прийняли резолюцію про засуд шкільної акції. Вияснюючи цю постанову, секретар ЦК УНДО Вол. Целевич писав у „Ділі”:
„Між державними й недержавними народами іде безупинна боротьба на Цілому фронті. Недержавні народи домагаються, щоб школа була кузнею національної СВІДОМОСТИ і виховувала борців за народні права, а знову державні народи стараються зробити школу знаряддям культурної і політичної асиміляції”. І після цього дуже влучного ствердження автор цитованої статті заявляє: „Але ніхто не вживав шкільних саботажів як засобу боротьби за школу. Вибиття вікон у школі, знищення портретів, уміщення нецензурних написів на оповістках – це не є боротьба за школу, але це забава в революцію... Шкільні саботажі дають тільки працю поліції, яка переводить арештування здогадних винуватців і наражує багато молоді на суворі засуди. З тих причин шкільні саботажі є фальшивим і недоцільним засобом боротьби й вони не можуть принести українському народові ніякої користи”.[193]
Таке становище займали в час боротьби українські леґальні партії хоч бачили, як польські окупанти послідовно нищили й польонізували українське шкільництво, насміхаючися з усяких українських протестів та приймаючи жалі й прохання українських послів у польському парламенті тільки як признання осягів польонізаційної політики та як заохоту до дальших того роду „подвигів” з боку польських шовіністів. Натомість загал українського громадянства прийняв „шкільну акцію” ОУН з неприхованими симпатіями. Мужня, активна постава в боротьбі проти окупанта була для нього близькою, рідною, а покірливість викликала обридження”.
Завершенням широко розгорненої й дуже вдало проведеної шкільної акції мало бути знищення шкільного куратора Ґадомського у Львові, відомого з своїх польонізаційних заходів для ліквідації українського шкільництва.
Зорганізуванням атентату на Ґадомського зайнявся студент Юліян Іванчук з Стрия. На виконавця атентату був призначений бойовик Северин Мада, робітник з Калуша. При співпраці з дівочим відділом розвідки було устійнено спосіб життя Ґадомського та підготовано технічне виконання замаху. Згідно з пляном, Мада повинен був застрілити куратора з револьвера, а на випадок потреби, кинути на нього ручну ґранату.
Але стежачи 28 вересня 1933 року за Ґадомським вулицею Львова, Мада прийшов до переконання, що жертвою зриву гранати чи перестрілки могли б упасти сторонні люди, тому вирішив відкласти виконання атентату на інший день. Одначе, Ґадомського перестерегли поліційні аґенти, які завважили Маду, що йшов за куратором. Один із цих аґентів, Тендей, підійшов до Мади, щоб його затримати. Мада смертельно поранив аґента з револьвера і втік.
Северин Мада сподівався, що супроти нього, як такого, що тільки-но приїхав з далекого Калуша, львівська поліція не може мати жадних підозрінь, спокійно повернувся на свою квартиру, залишаючи в ній револьвер і ґранату. Тим часом уже наступного ранку польська поліція застукала Маду в його помешканні й заарештувала його, забравши знайдену зброю. Крім того, поліція арештувала Ю. Іванчука, Олександра Луцького, В. Медведя і В. Фединського, в яких під час ревізії знайдено зброю й вибухові матеріяли. Поліційні свідки пізнали Маду, як атентатника, а експертиза виявила, що поліційний аґент був пострілений кулями з револьвера, знайденого в Мади.
Наглий суд у жовтні 1933 року засудив Северина Маду за підстрілення поліційного аґента на досмертне ув'язнення в тюрмі, а в липні 1934 року львівський суд присяглих за підготовку атентату на куратора Ґадомського з доручення ОУН засудив таких осіб: Юліяна Іванчука на 15 років, Северина Маду на 12, Олександра Луцького на 6 і В. Медведя на 5 років тюремного ув'язнення. В. Фединського, щодо якого суд заперечив обвинувачення в приналежності до ОУН та в підготові до атентату на Ґадомського, засуджено лише за перетримування вибухових матеріялів на 2 роки ув'язнення в тюрмі.
Виконання присуду смерти над Біласом і Данилишином до глибин потрясло українське суспільство і викликало бажання повести солідарні демонстративні виступи проти окупанта. Серед цього настрою обурення впало гасло відповісти бойкотом польського монополю, відмовитися платити державні добровільні додаткові податки. У перші тижні й місяці після проголошення бойкоту, добровільне відречення від тютюну й алькоголю, які в Польщі були державним монополем, стало масовим явищем. Згодом бойкот почав потрохи меншати.
На доручення КЕ ОУН протимонопольній акції надано виразно політичного характеру: кожний український патріот повинен був відмовитися від пиття горілки і від палення тютюну не лише з уваги на здоров'я, а насамперед тому, щоб, купуючи ці продукти, не збагачувати своїми грішми фінанси окупанта. Така постановка справи примушувала зустрічатися з політичними проблемами кожну українську людину, а одночасно завдавала поважного удару польській державі, відбираючи їй мільйони злотих, прибутків за алькогольні напої й тютюнові вироби.
Зрозуміло, отже, що польська влада й поліція повели безоглядну боротьбу з протимонопольною акцією, користуючись усіма можливими засобами. І так, наприклад, коли в розпалі тієї протиалькогольної боротьби в Сокальщині, влітку 1933 року, було побито налогових п'яниць у корчмах і при тому здемольовано теж корчми, як розсадники розпиячування українського селянства, поляки поспішно використали цю подію для того, щоб пустити в світ інсинуації, нібито такі випадки є виявом антисемітизму українських націоналістів. Ті самі польські пресові аґенції й газети, які дбайливо промовчували протижидівські вибрики польських студентів у польських університетах, тепер друкували на своїх сторінках і посилали у світ до всіх редакцій фотосвітлини здемольованої корчми, а біля неї закутих у кайдани українців під охороною поліції, як доказ українського антисемітизму й дбайливої опіки над жидами з боку польської поліції.
Найприкрішим фактом у той час було те, що на допомогу полякам стали теж українські угодовецькі партії. Здавалося, що українці, яких політичних поглядів вони не були б, повинні були знати правду й мусіли розуміти, в ім'я чого поляки воюють неправдою. Вони знали, що ОУН ніколи до жадного антисемітизму, ні тим більше до протижидівських виступів не закликала і що протиалькогольна акція скерована проти польських державних фінансів з політичних мотивів. Якщо ж у широкому розмаху акції трапився випадок здемолювання корчми, власником якої був жид, то це зроблено тільки тому, що корчма була розсадником п'янства взагалі, байдуже, хто її вів: жид, поляк чи навіть українець. Якщо ж хтось із українських противників ОУН лякався заторкувати політичний аспект тієї справи, то в ім'я правди і в ім'я українських національних інтересів повинен був визнати, що вже з фінансових та моральних оглядів протимонопольна акція була величезним позитивом: адже завдяки цій акції мільйони злотих, видаваних раніше на горілку й тютюн, залишалися тепер у кишенях українських селян. Переставши пити, ці селяни проводили вечори або в колі своєї сім'ї або в читальні „Просвіти”. Отож, моральні й матеріяльні успіхи для українського селянства були очевидні, не кажучи вже про великий політичний вплив.
Тим часом частина української тодішньої преси (напр., „Діло” з датою 30 квітня 1933) підхопила польські інсинуації проти ОУН. Не залишилися позаду й еміґраційні партійці. І так, голосний у той час на чужині соціял-демократичний партієць Панас Феденко з поспіхом покористувався польськими провокаційними „документами”, щоб написати у празькому органі ес-деків статтю такого змісту:[194]
„Фашистівський рух має міжнародній характер. Як в інших землях, бачимо посилення українських фашистівських груп також у Східній Галичині, і між українськими еміґрантами, передусім в колах молоді... Приклад гітлерівського антисемітизму заразив також українських фашистів. Перед 14 днями українські фашисти напали на жидівські склепи[195] в декотрих селах Східньої Галичини і вибили вікна в жидівських домах.[196] Проти тих вибриків „Організації Українських Націоналістів”-фашистів рішуче протестує українська преса соціялістична і міщансько-демократична ... Український фашистівський рух підпирають передусім реакційні закордонні елементи ... Цікаво, що в Празі вже шостий рік виходить центральний орган української націоналістичної організації, що проголошує інтеґральний фашизм, „Розбудова Нації”. Бачимо цілком ясно систематичний і добре приправлений наступ реакції на ціле політичне й культурне українське життя”.
Але такі виступи, подібно як і в випадку шкільної акції, були відірваними виступами поодиноких партійців, що втратили зв'язок з народніми масами. Протимонопольна акція розгорталася й доходила до найглухіших закутин західньоукраїнських земель.
Найпомітнішою подією у тодішній протибольшевицькій акції ОУН на західньоукраїнських землях був демонстраційний атентат у большевицькому консуляті у Львові – голосний не тільки по всій Україні, а й далеко поза її межами „постріл в обороні мільйонів”.[197]
Постанову виконати атентат на совєтського консула у Львові, як акт протесту ОУН проти московсько-большевицької голодової акції на Україні, прийнято на Конференції ПУН-у з членами Крайової Екзекутиви ОУН у Берліні 3 червня 1933 року.[198] Виконанням цієї постанови зайнявся сам Крайовий провідник ОУН Степан Бандера.
„Я, – зізнав він опісля перед львівським судом, – особисто дав наказ Лемикові і подав йому мотиви та інструкції. Ми знали, що большевики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство і тому ми вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції й не стріляти до неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу”.[199]
Технічною підготовкою атентату зайнявся бойовий референт КЕ Роман Шухевич. До боївок ОУН у Львові було вислано організаційний заклик, щоб зголосився доброволець для виконання атентату, в якому атентатник може згинути або буде спійманий і засуджений на досмертну тюрму. Зголошення треба було слати листовно на адресу: „Ксавери Брудас, Політехніка, Львів”.[200] З-поміж зголошених добровольців вибрано молодого бойовика, несповна 19-річного абсольвента української ґімназії у Львові Миколу Лемика, сина селянина з Львівщини. Йому видано револьвер марки „Орґіс” і доручено добре вправлятися в стрілянні.
В половині жовтня 1933 року Лемика викликано на організаційну зустріч з „кимось згори”. На цю зустріч, що відбулася в парку на Личакові у Львові, прибув сам Бандера, не виявивши, однак, Лемикові ні свого прізвища, ні свого організаційного поста. Він з'ясував Лемикові мету атентату, його причини й завдання, яке повинен Лемик сповнити як виконавець того атентату.
Обсервацію большевицького консуляту провела одна із дівочого розвідкового відділу, а для зібрання інформацій про розміщення бюр консуляту та вигляд консула покористувалося малярем Романом Сеньківим. Сеньків зголосився до консула як охотник виїзду до УССР, де, мовляв, для нього, як маляра-українця, є великі можливості праці. При нагоді кількакратних відвідин Сеньків добре приглянувся до приміщень та опісля нарисував для Лемика розміщення бюр і силюетку консула.
22 жовтня 1933 року Микола Лемик зайшов до большевицького консуляту у Львові при вулиці Набєляка число 22 з підробленою виказкою на прізвище „Дубенко”, як прохач у справі виїзду до УССР. Таких прохачів приймав консул від 12 до 1 години в полудні. У ждальні було більше інтересaнтів, але коли дверник Джуґай зголосив, що прийняття починається, Лемик зголосився перший. Увійшовши до другої кімнати, де урядував консул, він побачив при бюрку людину, що не дуже була схожа на нарисовану Сеньківим силюету консула. Але коли Лемик сказав, що він бажає говорити з консулом, незнайомий за бюрком відповів московською мовою: „Будь ласка, говоріть!” Тоді Лемик пояснив, що він хотів би поїхати до УССР, де живе його сестра, від якої має листи із запрошенням на відвідини. Коли ж консул (як думав Лемик) попросив показати йому ті листи, Лемик сягнув до кишені по револьвер і, витягнувши його, швидким рухом скерував цівку на „консула”. Той здеревів із переляку, промимрив якісь благальні слова, але Лемик заявив йому коротко, що це кара ОУН для нього, представника большевицької Москви за смерть мільйонів українців, і – одним пострілом у чоло поклав його трупом.
Гук пострілу викликав паніку серед присутніх у ждальні. Лемик швидко ввійшов до неї з револьвером у руці і закликав усіх піднести руки вгору та обернутися обличчям до стіни. Кілька присутніх жінок зімліли зі страху, а інші, між ними й таємні большевицькі аґенти, що були особистою охороною консула, виконали наказ. Дверник Джуґай теж підніс руки, але тому, що був близько вихідних дверей, пробував використати момент і вискочити з кімнати. Одначе Лемик завважив це і вистрілив до дверника. Поранений у долоні, Джуґай зі страху упав на землю.
Лемик пробував вийти на вулицю, де вже збігалася заалярмована пострілами поліція, але виявилося, що вихідні двері були замкнені. Тому бойовик повернувся до ждальні, замкнув її на ключ, щоб забезпечитись перед можливою несподіваною атакою енкаведистів, і вийшов у коридор ждати на польську поліцію. З горішнього поверха будинку почав сходити вниз віцеконсул Голуб, який, побачивши Лемика з револьвером, злякано закричав, впав на долівку й поповз швидко до своєї спальні, де заховався під ліжком. Але Лемик не гнався за ним, бо був переконаний, що він застрілив справжнього консула.
Врешті на горішньому поверсі появилася польська поліція, яка не могла відчинити входових дверей, тому пролізла через горішнє вікно. Побачивши озброєного Лемика, поліціянти злякано поховалися за одвірки й різними мовами крикнули до нього, щоб він підняв руки вгору. Лемик відкинув револьвер і підняв руки, тоді його заарештовано, закуто в кайдани й під дуже сильною охороною відставлено на поліційну станицю. Арештований Лемик заявив, що він виконав атентат як член ОУН з наказу Організації, але відмовився подати особисті дані. Щойно в ході слідства, на підставі знімок поліційного архіву, було встановлено тотожність особи атентатника.
Вже на початку слідства виявлено, що Лемик застрілив не большевицького консула, але „урядовця консуляту” Маїлова. Та швидко стало відомим, що Маїлов не був звичайним „урядовцем консуляту”, але високозаавансованою большевицькою „шишкою”, що з доручення самого Сталіна об'їжджав усі дипломатичні представництва СССР за кордоном з метою контролі їхньої діяльности і, зокрема, контролі таємно діючих по тих представництвах закордонних станиць НКВД. Сам Лемик довідався про це щойно в час судового процесу від свого оборонця д-ра Степана Шухевича. Таким чином, завдяки помилці атентатника, замах, як акт протесту, став дошкульним ударом для Москви.
Судова розправа проти Миколи Лемика відбулася перед наглим судом у Львові 30 жовтня 1933 року. На оборонців підсудного зголосилися демонстративно всі українські адвокати, але польський суд допустив тічьки трьох. Головним оборонцем був д-р Степан Шухевич.
Наглий суд засудив Миколу Лемика за вбивство урядовця большевицького консуляту та поранення службовика того ж консуляту на кару смерти, але з уваги на вік атентатника, замінив йому цю кару на кару досмертного ув'язнення в тюрмі. Під час процесу Лемик з'ясував мотиви свого вчинку, що був протестом перед усім світом проти московсько-большевицького терору супроти українського народу на окупованій Москвою частині України.
Рік 1933, кульмінаційний рік голоду на Наддніпрянській Україні, організованого большевицьким урядом, приносив щоденно жахливі вісті поза кордони СССР. Довготривалі інтервенції, заходи організування допомоги, меморандуми до міжнародніх чинників з боку українців на землях не зайнятих большевиками й на еміґрації були безуспішні. Це створило гнітучу й тривожну атмосферу неспроможности мобілізувати світову опінію проти народовбивства ні протидіяти власними силами з закордону. На західньоукраїнських землях відбувалися численні протестаційні віча з резолюціями, що мали сколихнути опінію світа, по переповнених церквах[201] відправлялися молебні, панахиди, Богослужби.
Вже на перші вістки про початок большевицьких репресій та арешти українських науковців, письменників і інтеліґенції, ОУН на ЗУЗ організувала восени 1929 року протестаційні віча, демонстрації під совєтським консулятом у Львові получені з вибиттям вікон і демолювання приміщень совєтофільських, комуністичних і москвофільських газет. У відповідь на харківський процес проти Спілки Визволення України й на жорстокий присуд членів СВУ приготовила УВО у Львові на 22 квітня 1930 року атентат на большевицького консуля і бомбовий замах на совєтський консулят. Одначе через сильну поліційну охорону консуляту і технічне ускладнення цієї демонстративної акції не переведено, а бойовиків арештовано, що вийшло на яву на голосному політичному процесі.
Але по селах Наддніпрянщини далі вмирали з голоду українські селяни тисячі за тисячами. В атмосфері такої гнітучої недієвости Польська Аґенція Телеграфічна (ПАТ) принесла 21 жовтня 1933 року повідомлення про „Політичний атентат на большевицький консулят у Львові” такого змісту:
„Сьогодні около год. 11 зголосився на авдієнцію до совєтського консуляту якийсь молодий мужчина, якого по 15 хвилинах очікування візвано зі ждальні до кімнати, в якій урядував начальник канцелярії Александер Маїлов. Інтересента ввів возний консуляту. У хвилини, коли Маїлов питався інтересента про причину домагання авдієнції в консуля, цей вийняв револьвер і стрілив до нього двічі та вбив його на місці. На відгомін стрілів зі сусідньої кімнати вбіг другий урядовець консуляту, Іван Джуґай, до якого атентатник теж стрілив та ранив його в обі руки. Рани Джуґая є легкі, так що його після перев'язки залишено домашній опіці. Почувши стріли, надбіг з голю сторож Гавриїл Мандзій, до якого атентатник теж стрілив, однак не поцілив його, зате стріл збив шибу. Мандзій зчинив крик і сховався до пивниці.
Перебуваючий в тому часі на горі у свойому кабінеті совєтський заступник консуля відчинив вікно і візвав помочі, прикликаючи поліціянта, який однак не міг дістатися до будинку, бо двері від середини були зачинені, а вікна на партері є заґратовані.
Водночас повідомлена поліція з'явилась на місці атентату й на візвання консуля увійшли крізь вікно 1. поверху до середини аспірант поліції Бартузель з поліціянтом Тшемнальским. Згодом увійшли вони до голю й розоружили атентатника окликом: „поліція, руки в гору!”
Атентатник підніс руки до гори й віддав зброю. Запитаний про назвисько, подав його, заявляючи, що є членом ОУН, і виконав замах на приказ тієї організації.
Безпосередньо по випадку, відвезено атентатника до слідчого виділу й розпочато переслухання”.[202]
Поліція перевела численні ревізії й арешти серед підозрілих у приналежності до ОУН. Перед будинками совєтських посольств і консулятів Польщі поставлено поліційну варту. Проти М. Лемика і організаторів атентату поведено слідство за процедурою наглих судів. На конференціях у львівського воєводи і апеляційного прокурора брав участь радник совєтського посольства в Варшаві, Подольський, який дуже живо цікавився подробицями слідства і потім був приявний на судовій розправі. Тіло Маїлова, що перед трьома тижнями приїхав з Москви до львівського консуляту, після переведення секції перевезено через Шепетівку й Харків до Москви. „Ізвєстія” накинулася на поляків, що вони через політику толеранції причинилися до протисовєтської кампанії:
„Та кампанія є інспірована, організована і фінансована скрайніми анти-совєтськими чинниками, – переповідала ПАТ – які завжди змагали до війни між Польщею і Совєтською Росією (натяк на гітлерівську Німеччину — ред.) та спротивлялися зближенню, що народжувалося в цім році між Польщею і СССР... Треба ствердити, що толеранція певних польських властей у відношенні до приклонників Петлюри та інших смертельних ворогів Совєтської України причинилася до розвитку цієї кампанії. Львівський замах це є безперечно1 спроба перепинити зближення СССР з Польщею”.
Польська преса накинулася і на ОУН і на українські партії. На ОУН за те, що вона нібито в інтересах Берліну хоче порізнити Польщу з Росією; на українські партії за те, що вони розбурхали пропаґанду проти СССР для рятування братів на совєтській Україні і разом з німцями хотіли перенести її на форум Ліґи Націй на шкоду Польщі, що почала „мирову консолідацію” з СССР.
„Новий Час” з дня 1-го листопада 1933 під наголовком „Микола Лемик перед наглим судом” подає:
„Львів, 30 жовтня 1933. Сьогодні почався черговий наглий суд у Львові. Перед судом став 18-літний Микола Лемик, студент математично-природничого відділу львівського університету, що в суботу, 21-го жовтня ц. р. вбив в совєтському консуляті начальника секретаріату консуляту Маїлова і ранив функціонаря того ж консуляту Джуґая.
Зацікавлення розправою велитенське. В год. 8.45 заля майже повна публіки. Деякі журналісти заняли свої місця вже й на три чверти години перед розправою. Заступлена в комплеті не лише львівська преса, але й часописи з інших міст Польщі прислали своїх спеціяльних кореспондентів, а навіть і заграничні. Приїхав теж пресовий аташе совєтського консуляту в Варшаві, Ковальський, що є рівночасно варшавським кореспондентом совєт-ської аґенції „Тасс” та „Ізвєстій”. Кореспондентів нині більше ніж колинебудь, так, що мусять доставляти їм спеціяльні столи та крісла. Рахують, що є їх понад 3О.
Перед входовою брамою до суду та в його коридорі багато тайних і явних поліційних функціонерів, що дуже докладно провірюють леґітимації всіх журналістів і публіки. Остання мусить ще мати карту вступу.
В год. 9. вводять Лемика. Є це досить сильно збудований молодець, бльондин. Вбраний в плащ, з незначно піднесеним ковніром. Рішучим кроком входить на залю розправ. Не знає, де сідати, показують йому лавку. Сідає, а за ним двох поліціянтів. Приступає до нього меценас Шухевич. Підсудний, усміхаючись, встає і вітається з своїм оборонцем. По хвилині підсудний скидає плащ. Має на собі чорне убрання. В год, 9,15 заля повніська публіки.
В тому ж часі входять на залю адвокати: (подаємо в поазбучному порядку): д-р Ст. Біляк, д-р Лев Ганкевич, д-р Кость Левицький, д-р Ол. Марітчак, д-р Осип Назарук, д-р Вол. Старосольський, д-р Ст. Федак, д-р Ст. Шухевич. Всі боронять підсудного. Лавою оборонців проводить д-р Степан Шухевич ...”
Прокуратор д-р Прахтель-Моравяньскі противиться тому, щоби підсудного боронило більше число оборонців.[203]
„Є це, – говорить прокуратор, – демонстрація, а демонстрація на цій залі не може мати місця”.
Д-р Шухевич домагається допущення всіх оборонців. Трибунал іде на нараду.
Після перерви входять на залю три оборонці в тоґах, інші вже без тоґ. Д-р Шухевич встає і подає, що боронити Лемика будуть д-р С. Шухевич і д-р В. Старосольський. Але тому, що д-р Старосольський є тяжко хворий і невідомо, чи він могтиме сидіти через цілий час розправи, прошу про допущення як нашого субститута адв. д-р Біляка...
Предсідник: До вини почуваєтесь?
Підсудний: Ні, лише до сповненого діла.
Предс.: До вбивства Маїлова. А до другого вчинку, до ранення Джуґая?
Підc.: Ні, я до нього не міряв.[204]
Підc.: На приказ ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю.
Предс.: Хто вам дав револьвер?
Підc.: Северин Брудас. На питання, хто це був – піде, каже: Не знаю.
Предс.: Оповіжте, як це було?
Підc.: Десь з початку жовтня ц. р. я записувався на університет і тоді мешкав кілька днів у вуйка Осипа Кутного на Знесінні. Одного дня вечером я вертав з кіна. На Знесінні стрінув мене Вол. Маївський і казав, що маю бути одного дня на розі вулиць Потоцького і Шимоновичів. Я пішов там одного дня десь в год. 14. І там стрінувся я з низьким молодцем, бльондином. Він запитав мене, де є вулиця Ісаковича, а я відповів – бічна вулиці Листопада. Це була умовлена кличка. Незнайомий казав на другий тиждень прийти на те саме мійце. Другого разу він дав мені револьвер і 30 набоїв і велів навчитися стріляти. Револьвер був теж набитий. Я поїхав на село вчитися стріляти. В дома я вистрілив 5 набоїв, потім я знову наладував револьвер. Щодня я виїздив до університету поїздом. Револьвер був удома.
В п'ятницю 20. ц. м. я їхав до університету. Того дня мав я бачитися з Брудасом на Личакові. Тоді сказав він мені, що має бути атентат на представника совєтської влади у Львові та казав, що я маю виконати його. Казав, що атентат цей має звернути увагу цілого світа на стан, в якому находиться українська нація.
Він дав мені гроші (ЗО зол.), щоби купити собі білля і черевики, бо не личить іти в таких черевиках, які я тоді мав... На другий день в 11. год, я пішов коло костела Марії Магдалини, де мав стрінутися з Брудасом. Він сказав, що атентат має бути виконаний в год. 11.30. Ще в п'ятницю сказав мені, як входиться до коясуляту та що консуль є молодий. Велів 2 рази стрілити до нього. Як вийду на вулицю, то втеча мене не обходить.
До консуляту впустив мене якийсь старий. В ждальні я скинув плащ. Там було більше осіб. Ніхто не питався, пощо я прийшов. Потім вийшов якийсь чоловік з кімнати секретаря, візвав мене до кабінету і я став перед бюрком. За бюрком був молодий чоловік. Спитав мене по-московськи чого, я прийшов. Я сказав, що в справі виїзду на Велику Україну. Тоді спитав мене, чи хочу бути совєтським громадянином. А я витягнув з кишені револьвер і стрілив до нього. Чи третій раз я стрілив – не тямлю. Опісля я опинився в сінях. Я став під дверми і чекав. Почали стукати до дверей поліціянти, але я не міг їх відчинити.
До поліції я мав приказ не стріляти, хіба вгору на випадок погоні. Опісля прийшла поліція і забрала мене на комісаріят.
Предс.: Від коли ви належете до ОУН?
Підc.: Від 1932...
Д-р Старосольський: Чи суддя, що переслухував вас, казав вам говорити правду?
Підc.: Казав, що ліпше говорити правду.
Д-р Стар.: Ви сказали, що поступування Совєтів у відношенні до Великої України було мотивом ваших стрілів.
Піде.: Так, терор скріпився там тоді, як я здавав матуру. Про те я знав також: з газет...
Д-р Стар.: Чи ви знали, що цілий ряд визначних українців покінчило самогубством з приводу подій на Великій Україні?
Предс.: Усуваю це питання.
Д-р Стар.: Чи ви знаєте, що багато визначних українців розстріляли?
Предс.: Усуваю це питання.
Д-р Стар.: Пане предсіднику, чи можна взагалі ставити питання політичного характеру?
Предс.: Ні! ..
Д-р Шухевич: Чи ви читали, що Совєти нищать релігію?
Предс.: Усуваю це питання.
Д-р Шух.: Чи ви читали про те, як над Дністром розстрілювали...
Предс.: Усуваю це питання.
Д-р Шух.: Чи ви читали про масову смертність на Великій Україні...
Предс.: Усуваю це питання.
Д-р Шух.: Прошу про ухвалу трибуналу.
Трибунал іде на нараду і затверджує ухилення питань.
З переслухання свідків вибираємо фраґмент зізнань, що їх зложив совєтський віцеконсуль свідок Михайло Ґриґорієвич Голуб, літ 31, віцеконсуль СССР.
Предс.: Якої релігії?
Свідок: Нікакой.
Предс.: Тоді зложите тільки приречення, що будете говорити правду. Відчитує текст приречення, а прикінці подає свідкові руку. Це видно, новий церемоніял відносно безконфенсійних свідків.
Свідок оповідає: 21-го жовтня ок. 12-ої години, сидячи в кабінеті, почув я 2 вистріли, а по якій мінуті 3-тій стріл. З кабінету вибіг я на сходи і побачив там молодого чоловіка, що тримав револьвер, спрямований до мене. Я скоро втік: увійшов до кімнати, відкрив вікно і звернувся до поліцая за поміччю.
По якомусь часі увійшла поліція через вікно і вбивника задержала. По задержанні атентатника, я побачив образ: Маїлов вбитий, а Джуґай ранений.
Предс.: Хто був Маїлов?
Свідок: Начальник канцелярії...
Недопущені питання оборонців:
Д-р Шухевич: Чи урядники були узброєні?
Предс.: Усуваю це питання.
Д-р Шух.: Які замки є у дверях консуляту?
Предс.: Усуваю те питання, не будемо зраджувати тут їх таємниць.
Д-р Шух.: Прошу про ухвалу трибуналу.
Трибунал йде на нараду.
Д-р Біляк: На якім правнім акті спирається відношення українців до Росії?
Предс.: Усуваю це питання.
Біляк.: Чи ви знаєте, хто був Хвильовий?
Предс.: Усуваю те питання.
Д-р Біляк: Чи ви знаєте, хто був Скрипник?
Предс.: Усуваю те питання.
... Свідок з консуляту, Іван Джуґай, оповідає, що він переходив через канцелярію, коли Мандзій просив відвідувачів із ждальні. До Маїлова впровадив одного мужчину. Маїлов спитав по-польськи: „цо пан собє жичи?”[205]
Мужчина сказав, що хоче їхати на Україну. Тоді свідок вийшов і замкнув двері. Нагло почув два стріли. Я вернувся. Побачивши мене в дверях, мужчина крикнув до мене „руки вгору!” Я цофнуся і замкнув двері. Тоді впав стріл і мене ранив в руку. Двері є скляні, а шиби в них матові.
Атентатник пішов до ждальні, а я до кабінету Маїлова. Через вікно я кликнув поліціянта, але поліціянт мене не зрозумів. Тоді я пішов до ждальні, але той мужчина спрямував до мене револьвер і я вернувся...
Третій свідок з консуляту – возьний Ґабрієль Мандзій заявляє, що є гр. кат. релігії і годиться присягати. Присягає по-українськи, а потім зізнає по-польськи:
„Підсудний прийшов до консуляту, задзвонив і я його пустив. Він завісив плащ і я його спитав, пощо він прийшов. Сказав, що по інформації в справі виїзду на Велику Україну. Завів я його до ждальні. Було 5 інтересантів, а він шостий. Внедовзі спитав Маїлов, чи є інтересанти. Тоді я сказав, що так і впустив до Маїлова підсудного. Я сів у ждальні за дверима кабінету. Нагло я почув два стріли.
„Ого, – сказав я, – щось сталося” і побіг до Джуґая. Він вибіг і зустрінувся з підсудним, що до нього стрілив. Тоді я пішов до кабінету Маїлова. Він лежав мертвий. Я хотів зійти на долину до входових дверей. Там стояв вбивник і кивав на мене пальцем.
Предс.: Ви прийшли до нього?
Свідок: Ні, бо він мав револьвер. Опісля я пішов через вікно і закликав поліціянта, сказавши, що один є вбитий, а другий ранений.
Далі з питання предсідника виходить, що в консуляті так були перелякані, що ховалися навіть під канапи ...
Відкинення внесків про колективізацію, голод і світову опінію
Д-р Біляк ставить внески ...
... вношу, щоби переслухати як свідка п. Залєского, експерта для справ українсько-московських відносин в східньому відділі міністерстерства закордонних справ у Варшаві і б. міністра Лєона Васілєвского на обставину, що політичні і господарські відносини між Україною і Москвою є від довшого часу дуже напружені, а зокрема, що всі договори заключені між СССР і УСРР, які ґарантували сяку таку свободу Україні, потоптані були московським Комінтерном.
– Зокрема вони ствердять, що колективізація, переводжувана від 1929 р. на Великій Україні, а рівночасно з нею і національно-політичний гніт, який скріпився з приходом до Харкова в 1933 р. Постишева, викликали незвичайно від'ємні враження і почування в усіх українців.
– Вони ствердять, що від 1930 р., себто від року, коли переведено в Харкові процес членів Спілки Визволення України, московський комінтерн почав переводити масовий терор на Великій Україні.
Прокуратор в цьому менті встає і заявляє, що він противиться, щоби оборонець говорив про відносини на Великій Україні.
Предсідник (до д-ра Біляка): Вже кінець?
Д-р Біляк: Ще ні!
– Далі вношу, щоби відчитати часопис „Вядомосьці Літерацкє” з 1933 р., в яких міститься стаття проф. віденського університету Маряна Здеховского, а це на обставину, що жахливе положення, в якім находиться тепер український нарід на Великій Україні, викликає однакове враження і почування у кожної культурної людини.
– Далі прошу відчитати „Бюлетень Польсько-Українскі” з 1933 р., де є стаття п. наг. „Шістнадцята весна в УСРР”. В цій статті репродукується враження людини, що весною 1933 р. була на Великій Україні, яка ствердила там факт жахливого голоду, що там тепер панує, а зокрема, що там трапляються жахливі випадки людоїдства.
– Прошу відчитати вступну статтю з „Ілюстрованого Курєра Цодзєнного” з 12.7.1933 р. під заголовком: „Правда про голод в Росії”, а далі – статті з французького часопису „Матен” з 3О. і 31.7.1933 та вступну статтю з того щоденника з 27.9.1933, на обставину, що трапляються на без...
Предс.: Я юж вєм, пан о тих стосунках! Прошен далєй не мувіць.[206]
Оборонець говорить далі: Прошу відчитати статтю д-р Аменде, генерального секретаря конґресу національних меншин, поміщену в „Ділі” 28.7. ц. р. на ствердження обставин, які господарські й політичні причини голоду на Україні.
З черги д-р Біляк ставить внесок, щоби прочитати статтю одного англійського часопису з липня 1933 р., де кореспондент того часопису, що був на Великій Україні стверджує, що там згинуло з голоду понад мільйон людей ...
Предс.: Пан знову о тих стосунках![207]
Д-р Біляк: Далі ставлю внесок, щоби покликати на свідків д-ра Дм. Левицького, голову УНДО-ня і д-ра Макуха, голову УСРП на обставину, що події й положення на Великій Україні викликали серед галицьких українців незвичайне пригноблення і незвичайно жахливе враження, яке найшло свій вислів в останньому пастирському листі усіх українсько-католицьких Владик. Далі вношу переслухати як свідка редактора „Діла” п. В. Мудрого, в якого руках находиться дуже багато листів, що стверджують жахливе положення на Великій Україні. Він ствердить далі, як англійська й французька преса малюють жахливі відносини на Великій Україні.
– Далі вношу переслухати п. Мілену Рудницьку. Вона ствердить, як учасниця Конґресу Національних Меншин, що відбувся недавно в швейцарському Берні ті факти, які наведено в тому конґресі, а які малюють жахливе положення на Великій Україні, зокрема повторить факти, які навів на тому конґресі московський професор Курчинський, факти, які ілюструють події на Великій Україні. Далі вона ствердить, що цей же конґрес видав відозву до всього культурного світу, де взиває цілий культурний світ до допомоги жертвам голоду на Великій Україні.
Вона ствердить, що 24-го вересня 1923-го року Найвища Рада Ліґи Націй скликала спеціяльне засідання на розглянений справ, зв'язаних з жахливим положення на Великій Україні й звернувся до Червоного Хреста, взиваючи його до рятункової акції голодуючим на Великій Україні.
Прокурор противиться всім внескам, а внески, ухвалення яких трибуналом причинилося б до висвітлення відносин на Великій Україні, називає демонстративними внесками та що вони не стоять у ніякому зв'язку з цією справою.
Д-р Старосольський: Я хочу заявити, що нема тут ніякої демонстрації. Стверджуємо лише факти, що на Великій Україні гинуть...
Предс. (схвильований): Ухилям, ухилям... то...[208]
Д-р Старосольський: Наші внески йдуть у тому напрямі, щоб висвітлити підложжя, на якому зродився вчинок підсудного.
По нараді трибунал відкинув усі внески оборонців.
Промова оборонця д-ра Ст. Шухевича
Високий Наглий Суде! Вношу, щоб Високий Суд цю справу, як щодо вбивства Маїлова так і щодо намаганого вбивства – переказав до звичайного поступування. (В дальшому оборонець наводить правничу мотивацію, відкликуючися до параграфів, що стосуються молодого віку і психічного настрою).
... Правда, він каже, що дістав наказ від Організації Українських Націоналістів, але тут не рішає сам наказ. Тут рішають перш усього ті відносини, на підставі яких він дійшов до переконання, що цей наказ треба і муситься виконати, тут децидує та психіка, в якій він находиться почавши від того часу, коли почав вичитувати в часописах про ті жахливі відносини на Великій Україні.
Хто ж є обжалований? Селянська дитина. Кінчив ґімназію. Живе традицією 1917-го і дальших років. Начитався в літературі, спогадах, поезіях, оповіданнях, наукових статтях про те, як там за Збручем повстала була своя власна держава. І він, молодий хлопчина, перейнятий тим. Бо треба знати, що наша молодь тепер по війні є незвичайно патріотично успосіблена, про що могли панове переконатися серед тої безлічі процесів, що мали тут місце. І такий патріотично успосіблений хлопець, для якого першою і найважнішою ціллю є любов до рідної країни, вступає до ОУН і там дістає приказ і там дають йому мотиви, чому саме на представника російської держави він має виконати замах. Усі знаємо, які відносини сьогодні на Великій Україні... І для того, прошу Високого Трибуналу, якщо обжалований подає мотиви свого чину такі, як їх подав, я міг би поставити просто внесок на уневинення. Бо діяв він з мотивів взнеслих, бо діяв тому, що бачив гноблення своєї рідної батьківщини. І тому, якщо б Високий Трибунал стояв на тому становищі, що не можна його увільнити, то можна його оправдати. Тому належало б справу передати до звичайного поступування.
Але були такі мотиви, що могли викликати такий стан, як це представляє обжалаваний, то панове судді знають. Я тільки одно наведу. Є їх до вибору. Вісім мільйонів з голоду... (предсідник забороняє порушувати цю справу). Я вже скінчив. І чи, коли обжалований начитався тих оповідань, які подають хоч би чужомовні подорожні, які їздили там спеціяльно тому, щоб це провірити, чи ж не міг в його душі витворитися той психологічний стан, що він уважав за конечне зробити те, що зробив? Це зовсім логічне. Всякі ухвали, всякі резолюції, всякі віча, всякі анкети, все те не звертає уваги світу, цілого культурного світу (кажу про культурний) на те, що діється з його рідною країною. І він, бачучи, що те все не помагає, хоче звернути увагу в інший спосіб. В такий спосіб, який потряс би цілим світом, щоб очі всіх культурних людей звернулися на те, що діється в його країні.
І рішився на чин, рішився стрілити в репрезентанта того народу і тої влади, що є спричинниками цього всього. І дійсно треба признати, що цей його чин порушив увагу цілого світу. І тут не можна підсувати підсудному тої думки, як це робить п. прокуратор, що мотивом його діяння було не зареаґувати на гноблення свого народу, а тільки впровадити якесь непорозуміння між Річчю Посполитою Польською і Совєтською Росією. Це видвигнення було в одній газетній статті, а я не знаю, на якій підставі доходить до такого ж твердження п. прокуратор. Обжалований діяв виключно з патріотичних мотивів. Він бачив свою Батьківщину, свій нарід „пригноблений і замучений” – як сказав Іван Франко в „Мойсею”, де питався чи вічно йому бути тяглом у поїздах бистробіжних своїх сусідів? А він хоче бачити свій народ іншим, хоче бачити таким, яким хотів його бачити Франко:
Промова оборонця д-ра В. Старосольcького
Найтрагічніша розправа, яку колинебудь переживала ця заля! Найтрагічніша розправа, в якій колинебудь я боронив! Найтрагічніша розправа, в якій колинебудь польський суд мав рішати в українській справі. Завжди було так, що обвинувачений ставав тут за чин звернений проти польської держави чи нації. Завжди польський суд судив українця за чин звернений, об'єктивно, чи суб'єктивно проти польської держави, проти польського інтересу. Сьогодні, Високий Суде, розправа відбувається у зовсім іншій площині.
Я не націоналіст, я соціяліст, але я розумію і бачу, що це виросло з моменту великого столітнього процесу. Я бачу, що це виросло з моменту національного визволення, з процесу, якого не молена згладити жадною ідеологією, жадним хотінням не бачити цього. І в тім процесі, в однім з епізодів того процесу польський суд має сказати своє слово.
Високий Трибунале! Устами вельмишановного пана предсідника сказали ви, що не можна говорити в тій справі про політичні квестії. Постанова для нас безконечно важка. Процес політичний. У мотиві лежить цілий комплекс душевних переживань обжалованого. Усе, що в нім наболіло, усе, що в нім накипіло, усе, що стихійно вкладало йому убивчу зброю в руки. Тільки формальним був – приказ ОУН. А фактично в глибині своїй цей стріл своїм висловом був вислідом тої безконечно-глибокої трагедії, яку переживають мільйони нації. І не для демонстрації, а тому, що ми розуміли характер цього вчинку, незалежно від того, яка організація тут діяла, ми з'явилися в такім числі перед Високим Судом. З'явилися, щоб дати свідоцтво правді, щоби сповнити той обов'язок, який лежить на українцеві адвокатові, коли він є членом громадянства, суспільности. Але, Високий Суд постановив, що не дозволено на цій розправі говорити про політичні справи і до цієї постанови я мушу притінитися.
Пригадується мені та велика, стара грецька леґенда. Замерзали слова в героїв леґенди і тільки пізніше ті слова відмерзли і заговорили. На наших устах замерзли, наслідком ухвали, слова. Ми не можемо говорити про те, чого вислідом, стихійним вислідом є стріл обвинуваченого. І я уважаю, що коли Високий Суд стане на становищі тім, яким нам зв'язав уста, якщо виключить політичний момент з цеї розправи, то обвинувачений живе! Тільки політичний момент може його повести на смерть!... (Слідує правнича і психологічна мотивація).
Високий Суде! Уважаю, що навіть коли б не діяли тут ті сильні політичні мотиви, то сам тільки вік обвинуваченого, 18 рік життя, становив би вистачаючу, аж надто вистачаючу причину до того, щоб притінити кару з §3. Але є далі ряд облегшуючих обставин. І той факт, що діяв з наказу чийогось, чи це не належить узнати за обставину облегшуючу. Діє з наказу організації, яку мусить слухати, чи ж нема тут ріжниці між ним і таким, що сам підпринимае виконання подібного чину? А про те все, що хотілося б говорити, а про що слова нам замерзають, про те, що переслідує тисячі, тисячі заголоджуваних українців? Це той приказ; це те, що веліло йому з вірою виконати цей другий приказ ОУН.
А те його життя дотеперішнє чесне, чисте, чи це теж не облегшуюча обставина?..
У день судової розправи проти Миколи Лемика під будинком львівського суду відбулася велика демонстранція української націоналістичної молоді на знак солідарности всіх свідомих українців з атентатом, як виявом протесту проти большевицького терору над українським народом. З-під будинку суду демонстранти перейшли під будинок воєвідства і тут проти них виступила польська поліція, стріляючи гострими набоями. З-поміж українських студентів потерпів важко тільки Іван Равлик, якого поранила поліційна куля. Коли він упав, поліція ще й побила його. Під час стрілянини згинула польська студентка, яка випадково переходила вулицею під час демонстрації.
Серед сутичок із поліцією, що її українські демонстранти обкидували камінням, арештовано кільканадцять студентів, учасників демонстрації. А вночі польська поліція провела „дикі” ревізії в Академічному Домі та в Ремісничій бурсі, де здемолювала обстановку й арештувала багато мешканців – в Академічному Домі 87 студентів, у Ремісничій бурсі – 11.
Демонстрація була добрим доповненням до атентату й судового процесу, зокрема тому, що цей процес викликав жваве зацікавлення поза кордонами Польщі, бо під час судової розправи були присутні закордонні журналісти, які стали наочними свідками української демонстрації й кривавої розправи з демонстрантами польської поліції. Політичний сенс атентату, судового процесу й демонстрації краще, ніж усі писані комунікати й заяви, з'ясовував кожному чужинецькому спостерігачеві, що українці на західніх своїх землях солідарнo стоять із своїми братами на східніх землях України в боротьбі проти московсько-большевицького окупанта, а українські націоналісти скеровують вістря своєї революційної боротьби однаково проти всіх займанців українських земель.
А варварська поведінка польської поліції супроти демонстрантів і під час ревізії в Академічному Домі й Ремісничій бурсі, про яку вільний світ інформували закордонні кореспонденти, як наочні свідки, компромітувала Польщу в опінії культурних народів.
В ході слідства проти Лемика польська поліція провела масові арештування серед шкільних товаришів Лемика і при тому виявила деяку кількість членів ОУН. На судовому процесі проти них у липні 1934 року засуджено за приналежність до ОУН і співучасть у підготовці до атентату на совєтський консулят: Володимира Нидзу на 14 років, Володимира Маївського на 10, Дмитра Мирона на 7, Ярослава Стойка на 5, Василя Безхлібника – 4, Ярослава Гайваса – 2, Андрія Луціва – 5, Ярослава Петеша – 4, Івана Захаркова – 3, Юліяна Заблоцького і Богдана Лаврівського – по півтора року тюремного ув'язнення.
ОУН присвятила свою увагу й дію не лише проблемам західньоукраїнських земель, – вона повела теж організовану боротьбу проти большевизму. Про причини й форми цієї боротьби говорив під час львівського процесу у червні 1936 року Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Степан Бандера, який керував цією боротьбою. Він вияснив, що ОУН бореться проти большевизму тому, що большевизм – це форма і система, якою новітня Москва знищила відроджену українську державу і знову поневолила український народ. Крім того, комунізм є рухом, що світоглядово протилежний до націоналізму. Він вказав на факт, що на східніх землях України український народ веде з большевизмом боротьбу на життя і смерть і тому большевицька влада відгородила окуповану нею частину України від світу „китайським муром”, щоб ніхто не довідався правди і про змагання українського народу, і про організовану московсько-большевицькими окупантами в 1933 р. акцію масового винищення українців голодом.
У ході протибольшевицької боротьби на західноукраїнських землях ОУН виконала бомбовий замах на редакцію совєтофільської газети „Праця” у Львові, заплянувала вбити редактора совєтофільських „Нових шляхів” Антона Крушельницького та виконала атентат на большевицького консула у Львові.
Атентат на редакцію „Праці”
Бомбовий атентат на редакцію совєтофілької газети „Праця”, що приміщувалася тоді у львівській друкарні Яськова (де згадана газета друкувалася), виконано 12 травня 1934 року. Того ж дня українська студентка, член ОУН, принесла до друкарні пакуночок із захованою в ньому годинниковою бомбою і попросила директора друкарні переховати його в бюрку редактора „Праці” до його приходу. Через якихось 12 хвилин після відходу студентки бомба вибухла, знищуючи приміщення редакції. Жертв у людях не було.
Про мету цього атентату зізнав перед судом Степан Бандера: в даному випадку йшлося про демонстративний акт не проти інституції, але проти комуністичного руху і проти політичних сил, що тим рухом керували; не йшлося про людей, хоч люди могли потерпіти, але про демонстрацію проти того духа, що ширився з тієї друкарні. Цей демонстративний акт мав звернути увагу на те, що з большевиками і з комунізмом ОУН буде боротися теж технічними засобами.[209]
Плянований атентат на Антона Крушельницького і зудари з комуністами
На згаданому львівському процесі Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вияснив теж справу плянованого, але не виконаного замаху на редактора „Нових Шляхів”, Антона Крушельницького. Я видав наказ, – говорив Ст. Бандера, – вбити проф. Антона Крушельницького. Атентат на нього був частиною протибольшевицької діяльности ОУН. Крушельницький був у нас репрезентантом радянофільства, цебто того струму, що намагався прихильно настроїти тутешнє українське громадянство до УССР. У „Нових Шляхах”, що їх видавав Крушельницький; він намагався доводити, що українське життя під большевицьким насильством розвивається вільно, а водночас той самий Крушельницький, з допомогою свого журналу, поширював наклепи на український націоналістичний рух, пишучи, що його інспірують чужі чинники. Але коли стало відомо, що Антін Крушельницький вибирається виїхати з цілою родиною до УССР, плянований атентат на нього ОУН відкликала, передбачаючи, що в УССР Крушельницького зліквідують самі московські большевики. Це буде кращою демонстрацією для всіх українців того, чого може сподіватися від большевиків навіть той українець, що їм вислуговується. Синів Антона Крушельницького большевики таки ліквідували, а він сам помер серед переслідувань.
Одночасно з акцією проти носіїв совєтофільства на верхах ОУН повела таку саму акцію і на низах, з тією ріжницею, що чільніших низових пропаґаторів совєтофільства, де вони були, не ліквідовано, а лише завдавано їм побиття. Таке побиття московсько-большевицьких вислужників ставало голосним на всю околицю й зацікавлювало навіть тих з-поміж українського населення, що все ще мало займалися суспільно-політичним життям і втягало їх у загальний протибольшевицький фронт.
У кількох місцевостях, де були сильніші комуністичні впливи, дійшло тоді до масових кривавих зударів поміж українськими націоналістами й комуністами. Так було на Великдень 1934 року в Дрогобиччині в селах Стебник, Колпець і Добрівляни, та в м. Яворові. Під час зудару в Столпці згинув український націоналіст Петро Білявка. Його похорон перетворився на протибольшевицьку маніфестацію українського селянства й робітництва. В похороні взяли участь 3 священики й тисячі людей, на могилі складено кільканадцять вінків від різних українських організацій.
У днях 19 вересня до 6 жовтня 1933 року в місті Самбір відбувся процес проти трьох українців – Олександра Бунія, Романа Барановського і Миколи Мотики (обвинувачений за співучасть в убивстві польського посла Тадеуша Голуфка в Трускавці 1931 року). На цьому процесі підсудний Роман Барановський відверто признався до того, що він був від 1929 року на службі польської поліції як „нурець” серед українського націоналістичного підпілля. Під час цілої розправи Р. Барановський зізнавав по-польськи.
Роля Р. Барановського, виявлена його власним признанням, стала політичною сенсацією серед українського громадянства і викликала гнітюче враження не лише серед членства українського революційного підпілля, а й серед інших українських патріотів. На тему юдиної роботи Р Барановського в українській пресі появилося було чимало статтей, але в них подано теж деякі цілком незгідні з правдою „факти”, залежно від тенденцій авторів. Тому доцільним є вияснити цю справу докладніше.
Постання ОУН й організування першої Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях та створення перших організаційних клітин застали тодішнього Крайового Коменданта Р. Сушка-”Сича” в слідчій тюрмі й через те на Романа Барановського, як керівника бойової, отже найважливішої в УВО, референтури припало важливе завдання співдії у реалізуванні злиття УВО з ОУН.
Не зважаючи на пост Барановського-”Рибака” в УВО, проти нього виникли якісь, невиразні антипатії й підозріння. Вони були помітні серед членів УВО, а яскраво виступали серед провідного націоналістичного активу, що почав організувати ОУН. І коли на західньоукраїнські землі прибув весною 1929 року Омелян Сеник-”Гриб” та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, то під час переговорів з боку КЕ ОУН йому виразно поставлено вимогу[210] відсунути від праці в Організації Романа Барановського. Під тиском тієї вимоги та, беручи до уваги відсутність симпатій до Романа Барановського з боку членів УВО, Сеник весною 1929 р. усунув Романа Барановського-”Рибака” від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО і призначив на його місце тодішнього заступника Р. Барановського – Зиновія Книша-”Ренса”.
Роман Барановський-”Рибак” пробував протиставитися такому вирішенню справи, а тому його покликано на організаційний суд до Праги, який поставив йому закид розкладової роботи в УВО та співпраці з польською поліцією. Але Головний Суд УВО не зміг довести Р. Барановському його провокаційної роботи на службі польської поліції й тому обмежився ствердженням його провини, що полягала у веденні розкладової роботи в УВО. За це Барановсьхому дано гостру догану й усунено з УВО.[211]
Ясно, отже, що після усунення Романа Барановського з рядів УВО не могло бути й мови про прийняття його до ОУН. Все ж система конспірації підпільних організацій зумовила те, що не всім членам УВО й ОУН стало відомим усунення Р. Барановського. А загалові членства він був відомий з процесу учасників нападу на поштовий амбулянс під Калушем, знову ж багатьом провідним членам УВО, як бойовий референт Крайової Команди УВО в 1928 і на початку 1929 року. Врешті, й у тих, хто знав про постанову Суду УВО і про те, що не було переконливих доказів співпраці Р. Барановського з польською поліцією, притупило підозріння супроти нього. Замість цього наступило переконання, що Роман Барановський – це тільки вічний невдоволенець, шкідливий для Організації своїми інтриґами. А тому Роман Барановський-”Рибак” мав змогу й після його усунення з лав УВО зустрічатися з деякими членами УВО-ОУН і, використовуючи певне довір'я, про дещо довідуватися. Це дало Барановському змогу працювати для польської поліції як „нурцеві” серед українського підпілля і при тому обманювати цю ж поліцію твердженням про те, що він, мовляв, є член Крайової Команди УВО і Крайової Екзекутиви ОУН.
Питання точної дати, коли Роман Барановський-”Рибак” став на службу польської поліції, може викликати деякі сумніви, хоч перед польським судом він сам заявив, що в червні 1929 року, себто, після того, як Головний Суд УВО („Революційний Трибунал”) осудив його й усунув з лав УВО. Таку саму дату подали перед судом поліційні зверхники Р. Барановського. Його вияснення на згаданому процесі про те, що він почав працювати проти УВО й ОУН тому, що після його виходу з тюрми Організація не заопікувалася ним, хоч він був хворий, та його розкладова праця в УВО розпочалася вже з 1928 року, вказували б на те, що Р. Барановський став на службу польській поліції раніше, ніж у червні 1929 р. Але це лише припущення. Організування інтриґ усередині УВО могло бути тільки виявом його вдачі, а жаль до Організації за брак піклування ним – якщо це справді мало якийсь вплив на його перехід до служби ворогові,[212] – міг зародитися в душі Барановського зразу після його виходу з тюрми. Набути конкретної форми диявольської пімсти міг цей жаль щойно в половині 1929 року, коли його осуджено й викинено з рядів УВО. Переконливих доказів на те, що Барановський був поліційним донощиком уже перед червнем 1929 р., коли він був ще членом УВО, не виявлено й після ствердження його юдиної роботи. Найдостовірніший у цій справі свідок, радник Івахуф, поліційний зверхник Барановського, заявив на процесі, що Р. Барановський став на службу польської поліції 20 червня 1929 року.
Роман Барановський видає на смерть сотн. Головінського
Коли рік після усунення Романа Барановського з УВО Крайовим Комендантом УВО та Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, Роман Барановський-”Рибак” зголосився до нього. В розмові Барановський з'ясував справу так, що його, мовляв, осуджено за те, що він домагався усунення з посту Крайового Коменданта УВО нездарного Сушка-”Сича” й передання цього посту сотн. Головінському. Можливо, виправдувався Барановський, що це в той час виглядало на анархію, але тепер, коли сотник Головінський таки знову став Крайовим Комендантом, він, „Рибак”, бажає знову бути під його командою і чесно та гідно сповняти обов'язки бойовика УВО, як колись у „Летючій бриґаді”. Сотн. Ю. Головінський вирішив розкусити горіха дуже радикальною пробою. Під час обстежування Р. Барановського виринуло підозріння, що він, як донощик польської поліції, „службовo” контактується з комісаром Чеховським. Отож Головінський прийняв пропозицію Р. Барановського повернутися до праці в УВО і доручив йому забити комісара Чеховського, маючи такий плян: якщо Барановський є на службі поліції, то замість вбити свого зверхника, перестереже його і цим остаточно здемаскується перед Організацією; якщо ж уб'є Чеховського, то дасть доказ, що він не є польським донощиком.[213]
Барановський прийняв пропозицію й ніби приступив до виконання пляну атентату, виготовленого Зиновієм Книшем.[214] Але не виконав його. Кілька днів підряд він відкладав виконання, виправдуючи це різними „непередбаченими ускладненнями”, поки не появилося повідомлення, що Чеховський виїхав зі Львова на відпочинок.
Підозріння про те, що Роман Барановський таки є польським провокатором, зміцнилося і немає сумніву, що сотн. Головінський швидко був би довів повне здемаскування поліційного „нурка”. Одначе Р. Барановський зважився на безоглядну протидію: він видав сотн. Головінського в руки польської поліції на певну смерть. Барановський подав поліції вичерпні інформації про ролю Головінського в УВО в давнішому періоді та його ролю в УВО-ОУН тепер. А тому, що польська поліція була свідома того, що не зможе дістати таких конкретних доказів революційної діяльности сотн. Головінського, з допомогою яких могла б його поставити перед суд і добитися його довгорічного засудження, не сподівалася і примусити Головінського до признання, – тому й вирішила ліквідувати його без жадного суду й слідства.
Виявлення бібрецького нападу
Рівночасно Барановський виявив поліції прізвища учасників нападу на поштовий віз під Бібркою 30 липня 1930 року, довідавшись про це від організатора того нападу Зиновія Книша, який довіряв Барановському, як своєму недавньому зверхникові.
Члена Крайової Екзекутиви ОУН Зенона Коссака Барановський дослівно продав польській поліції за „тридцять срібняків” не в символічному, а в дослівному значенні. Не знаючи подробиць вбивства Тадеуша Голуфка та нападу на поштовий уряд у Городку, Р. Барановський виявив поліції становище Коссака в ОУН і порадив заарештувати його та тортурами „витиснути” з нього виявлення потрібних інформацій. А тому, що поліції не щастило спіймати Коссака, Барановський за винагородою 1.500 злотих погодився знайти його: він удав, що нібито також ховається перед поліцією і таким способом проник до Коссака і тоді видав його.[215]
Виявлення учасників Конґресу
Учасником Конґресу Українських Націоналістів у січні-лютому 1929 року Роман Барановський не був. Правда, в той час він приїхав був з братом до Праги, одначе учасники Конґресу, зібравшися спершу в Празі, переїхали пізніше на наради до Відня, а Романа Барановського затримано й після цього передано на згаданий нами організаційний суд – Революційний Трибунал УВО.
Але в 1931 році, на доручення радника Івахова, що працював у воєвідському уряді у Львові, як спеціяліст від справ українського націоналістичного підпілля, Роман Барановський ще раз приїхав до Праги, одержавши для цього пашпорт і гроші від комісара Чеховського. Тут він роздобув, невідомо як, імовірно через свого брата Ярослава, картку учасників Конґресу з їхніми власноручними підписами. Цю картку він передав Чеховському й на її підставі польська поліція арештувала тих членів ОУН, які жили на західньоукраїнських землях, а брали участь у Конґресі.
До якого провалля негідности скотився був Роман Барановський, ставши на службу ворожій поліції, свідчить виявлений під час процесу факт, що він запропонував був поліції організувати спіймання Коссака з допомогою кур'єрки ОУН Марусі Федусевич. Після спіймання Коссака Барановський погоджувався, за апробатою поліції, вбити дівчину, щоб вона не виявила Організації ролі провокатора. Але пляну Барановського не реалізовано, бо поліція злякалася вплутуватися в політичне вбивство української студентки.
У власних сітях
Одначе врешті-решт провокатор Роман Барановський-”Рибак” заплутався у власних сітях. Стаючи на службу ворога, він подав поліції, що є членом Команди УВО, а опісля і членом Крайової Екзекутиви ОУН. Це своє твердження Барановський постійно підтримував, щоб підбивати собі в поліції ціну. Спочатку польська поліція вірила вигадкам свого співробітника, але коли Р. Барановський почав подавати їй помилкові інформації, вона почала підозрівати його в подвійній грі. Польській поліції здавалося, що Барановського наслали організаційні чинники, щоб він помилковими інформаціями впроваджував поліцію в блуд і при тому видобував від неї потрібні для Організації таємниці. Недовір'я поліції до Барановського спричинилося до того, що врешті його ув'язнено і поставлено перед польський суд.
Перші підозріння поліції проти Романа Барановського виникли вже при справі атентату на „Тарґі Всходне” у вересні 1929 року. Р. Барановський поінформував був поліцію про підготовку нападу, але подав, як виконавця заплянованого атентату, Романа Шухевича. Поліція всю свою увагу скерувала на слідкування за Шухевичем, а тим часом атентат на „Східні ярмарки” виконали інші члени УВО, на яких Барановський не вказав, бо, не бувши вже членом, не знав організаційних таємниць, а користувався тільки тим, що десь від колишніх своїх знайомих і друзів зачув. Барановський виправдувався перед поліцією, що учасники атентату були, з конспіративних причин, призначені в останню хвилину і про це він уже не мав змоги докладніше довідатися. Поліція прийняла вияснення, але підозріння залишилося, бо ж дивним було, що Барановський, як – за його твердженням – член Команди УВО, не знав чи не міг знати про всі подробиці діяльности Організації.
Підозріння польської поліції зміцнило також вбивство Тадеуша Голуфка. Барановський ані не попередив поліцію про підготовку вбивства, ані не видав справжніх організаторів і виконавців атентату. Правда, Барановський вказав поліції на Зенона Коссака, як на такого, хто повинен знати „всі нюанси” атентату на Голуфка, але поліція цим не задовольнилася. Тоді Барановський запропонував їй огидний плян, щоб довідатися про те, хто вбив Голуфка. Поліційний аґент Хшановський був своїм виглядом дуже схожий на сотника Ріка Ярого, члена Команди УВО. Барановський пропонував, отже, щоб Хшановського сконтактувати з членами УВО-ОУН у Дрогобичі, подаючи його за Ярого, який нібито нелеґально прибув з доручення Головної Команди УВО та Проводу ОУН провести слідство в справі вбивства польського посла.
Таким сміливим маневром, твердив перед поліцією Барановський, можна буде обманути організаційну мережу в Дрогобиччині й виявити всю правду про вбивство Голуфка. Пляну Барановського не виконано тому, що поліційний аґент Хшановський побоявся ризикувати своїм життям. Одначе сама диявольська пропозиція Барановського вказує на те, що він хотів помогти поліції знайти атентатників. Та це бажання не розвіювало підозріння проти Барановського, бо поліція ніяк не могла збагнути, чому „член Команди УВО”, за якого подавав себе її аґент, хапається аж таких трюків, як „приїзд Ярого”, а не знає, хто організував замах на Голуфка і хто виконав його.
Підозріння польської поліції супроти Барановського зростало в ході дальших подій, коли він не міг попередити її, ані пізніше вказати на виконавців нападів на поштові амбулянси в Трускавці, під Вірчою, Печеніжином, вбивства таємного поліційного аґента в Бориславі та низки інших бойових виступів ОУН. Врешті, коли згинув з рук бойовика комісар поліції Чеховський, зверхник Барановського на службі польської поліції, а донощик не міг навіть вказати на слід атентатника, поліція прийшла до висновку, що Барановський підісланий і тому пора з ним покінчити. Барановського ув'язнено і він, як згадано, з Мотикою став перед судом.
Під час процесу Р. Барановський запевняв суддів, що він щиро й вірно служив поліції й доносив їй про все, що знав. Свідок радник Казімєж Івахуф, який також був поліційним зверхником Барановського, свідчив у його користь, висловлюючи переконання, що донощик справді служив щиро і розкривав поліції все, що тільки міг знати про діяльність УВО-ОУН. Все таки польський суд засудив Романа Барановського на 10 років тюремного ув'язнення за... співучасть в убивстві Тадеуша Голуфка. Скоро після того Барановський-”Рибак”, а як поліційний працівник – „Завадзкі”, помер у тюрмі на сухоти 11 липня 1935 року.
Довідавшися з опису процесу про ганебну працю свого сина, батьки Романа Барановського оголосили в українській пресі таку заяву:
„Заявляємо оцим, що раз назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жадних взаємин, а то тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров'я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. – Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми”.[216]
Заява КЕ ОУН у справі Романа Барановського
У зв'язку з процесом проти Романа Барановського Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ оголосила в його справі окремий комунікат, опублікований у „Бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ” та в „Розбудові Нації” такого змісту:
„У зв'язку з самбірським процесом (проти Романа Барановського) доводимо до відома:
1. Рішенням Крайової Команди УВО в місяці червні 1929 р. виключено Романа Барановського з активу УВО тому, що він затратив ті моральні вартості, які члени УВО мусіли мати в своєму характері.[217] Тим самим з того часу не був Роман Барановський утаємничений в ніякі справи Організації й не брав ніякої участи ні в організуванні, ні в виконуванні ніяких актів чи акцій з доручення Організації.
2. До ОУН Роман Барановський ніколи не належав.
3. В місяці жовтні 1929 р. виринуло підозріння, що Роман Барановський має зв'язки з польською поліцією. Тоді перевірено ті факти, з яких випливало те підозріння, одначе вони не вистачали до випровадження остаточних консеквенцій – цебто виміру найвищої кари. Дальшому слідженню Романа Барановського перешкодив його побут за кордоном, а після його повороту до Краю – його арешт.
4. Інформації, які давав Роман Барановський польській поліції, були роблені ним як заключення на основі зовнішніх помічень і ознайомлення з деякими справами Організації (УВО) з давніших часів. Позатим – це видумки і брехні.
5. Так званий самбірський процес був влаштований польською владою на те, щоб підірвати довір'я українського громадянства до ОУН. Представники угодового табору в поборюванні революційного націоналістичного руху пішли шляхом, підсуненим польською владою, і прийняли за правдиві поліційні зізнання та насвітлення діяльности ОУН, подавані конфідентом і представниками польської поліції”.[218]
Остання замітка стосується того, що український угодовецький табір не тільки безкритично повторяв у своїй пресі всі твердження Барановського і польської поліції, як правдиві, а й видав окремим цикльостилевим виданням зізнання Р. Барановського про діяльність УВО-ОУН і поширював його поміж українським громадянством. Але цікавим є факт, що сама польська поліція перестала вірити в „інформації” Барановського і названих ним провідних членів УВО-ОУН не поставила перед суд на підставі тих його „зізнань”.
Викриття юдиної роботи Романа Барановського на службі польської поліції проти українського революційного підпілля викликало потрясальне враження як серед членів УВО-ОУН, так і серед загалу українського громадянства. Що могло привести молоду українську людину, колишнього члена УВО, до такого морального падіння, до такої затрати не тільки національних почувань, а й відчуття людської гідности взагалі? Але українські опортуністичні політики підійшли до справи з цілком іншого боку: вони визнали, що справа Барановського дає їм добру нагоду компромітувати перед очима українського громадянства революційно-підпільну боротьбу поневоленого народу, ведену націоналістичними організаціями УВО й ОУН, компромітувати в самих підставах, саму концепцію тієї боротьби. В тогочасній українській опортуністичній пресі появилися моралізаторські статті, в яких, нав'язуючи до справи Романа Барановського, з'ясовувано кожне революційне підпілля як кубло ворожих провокаторів, а саму революційно-підпільну боротьбу, як таку, що нею в кожному випадку обов'язково керує ворог, проти якого та боротьба ведеться. Для ілюстрації цього наведемо уривки з однієї з таких статтей:[219]
„Ще ніколи український громадянин наших земель не мав нагоди бачити так виразно і в такій цинічній наготі всієї, до досконалости доведеної, новітньої техніки боротьби з підземними організаціями. Та ще ніколи той сам громадянин не мав нагоди переконатися, у яке безвихідне трясовиння зіпсуття докотилася українська підземна організація, яка неподільно й беззастережно опанувала душі і серця української молоді.
„Самбірський процес розкрив небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації з допомогою двадцятилітніх конфідентів. Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять прізвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили „революцію”, як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне потягнути за язик свідків, високих поліційних достойників, звільнених до того від урядової тайни, – можна було довідатися тих прізвищ ще більше.[220]
„Ми вже згадували, що вважаємо за природне явище те, що в ОУН розпаношилися конфіденти. ОУН, як революційна організація, не могла бути вийнятою з-під права, під яке підпадають усі того роду організації. Могутня нелеґальна партія російських соціялістів-революціонерів була попросту опанована (царською поліцією) „охраною”. Можна було сказати, що охрана командувала партією. Що найменше кожний третій соціяліст-революціонер був конфідентом охрани, яка з допомогою тих конфідентів кермувала майже всіми виступами партії...
„Все це історичні факти. І тому не потрібно дивуватися, чому в нас не мав би бути можливий Барановський, коли деінде і при подібних умовах можливий був Азеф і Маліновскій.[221] Усяке здивування й обурення тут не поможуть. Громадянство, а в першу чергу молодь, повинні докладно зрозуміти, що революцію не можна зробити за всяку ціну, хоч би при допомозі ґімназистів. І що до революції треба людей не лише готових до посвяти і з почуттям ризика, але перш усього треба характерів. Що, врешті, цього всього замало, коли все це не побудоване на непохитній, глибокій моралі...
„Рух, якого завданням було захопити і відновити все громадянське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перетворити біль у постійне зусилля, став монополем одиниць, що скрились за анонімність і революційну недосяжність, пішов на послуги сил, про які не можна було ніколи сказати, де кінчаться власні, а починаються чужі. І – довів до втечі від громадської праці, поглибив зневіру ще більше, створив у політичному житті дикі поля, на яких бушують вовчі інстинкти і всевладно царить пайдократія (панування дітей).
„Нація котиться до катастрофи. І скочують її не лише інспіратори атентатів а ля Голуфко, але й анонімові автори летючок і бюлетенів, масово поширюваних поміж молоддю, особливо сільською”.
В такому оце стилі й у такому напрямку українські опортуністичні політики повели напади на українське націоналістичне підпілля, бо вважали, що треба використати нагоду компромітувати український революційний рух.
Серед політичне дозрілого громадянства не може бути двох різних думок щодо моральної оцінки аґентурного служіння ворожій поліції і щільно з цим пов'язаного провокаторства: це – поза всяким сумнівом – явище гидке, наскрізь неморальне і негідне не лиш революціонера, але взагалі кожної шануючої себе людини. А тому й виявлення кожного окремого випадку провокації й служіння ворожій поліції викликає серед загалу громадянства обридження до даної одиниці й пригноблення через свідомість того, що людина спроможна морально так низько впасти. Не може бути також сумніву, що ті явища пов'язані з боротьбою кожного революційного підпілля.
Одначе, для аналогії сказати б, немає теж двох різних думок щодо того, що масова масакра людей, вояків і цивільних, тисячі калік та руйнування не лише промислових об'єктів, а й мешкальних домів, шкіл і церков, що їх приносить зі собою кожна війна, є також явищами глибоко потрясальними, глибоко трагічними і жалюгідними. А проте, жадна об'єктивно думаюча людина не стане засуджувати й відкидати війну в обороні волі й існування нації. Бо всі жертви і спустошення є конечним лихом: жахливим, якщо розглядати й розцінювати його як само про себе, але – дрібним, якщо порівняти його з тим безмежним лихом, яке приходить, коли загрожена нація відкине війну як засіб оборони своєї волі та свого існування і без спротиву підкориться жорстокому займанцеві.
Явища „конечного лиха” має теж кожна революційно-підпільна боротьба і одним із них є – явище провокацій й зради. Це лихо треба безоглядно поборювати, але ніколи шляхом ліквідації самої підпільно-революційної боротьби. Бо ж таке „лікування” було б цілком подібне до „лікування”, наприклад, сухіт людини через... фізичну ліквідацію цієї самої людини.
Одначе, чи справді служба ворожій поліції та провокаторство зв'язані тільки з революційно-підпільною боротьбою? Чи справді зникнуть ті явища, якщо не стане революційно-підпільної боротьби? Безперечно, що перед обличчям революційної боротьби ворог стає особливо аґресивним і безоглядним у стосуванні засобів поборювання підпільників-революціонерів, свідомий того, що саме така боротьба несе для нього загладу. Коли поневолений народ мовчки кориться і не мислить про жодний активний спротив окупантові його землі, коли й тіні немає такого організованого спротиву, то й для чого ворог має скріплювати свою чуйність та розсилати своїх розвідників і провокаторів? Для цього немає потреби у ворога й тоді, коли поневолений народ має свої організації і бореться за свої права, але організації є суворо леґальні і боротьбу веде виключно в рамцях того, на що погоджується й дозволяє окупант. Бо ж тоді окупаційна влада знає про все докладно від самих тих організацій, які звітують про кожний свій крок і про кожний свій задум окупаційній владі, згідно з її вимогами, проголошеними як „леґальні закони”.
Твердження, нібито підпільно-революційна боротьба поневоленого народу сприяє породженню запроданців, вислужників окупантові й провокаторів, – абсолютно неправильне й необґрунтоване справжнім станом. Про це повчає нас давне минуле. Наприклад, найвідданіший окупантові та найбезоглядніший супроти власного народу запроданець-перевертень періоду козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького – Ярема Вишневецький, вийшов цілком не з середовища тогочасних українських повстанців, а якраз навпаки, з рядів найрішучіших противників тієї боротьби проти польського окупанта. А в нашій сучасності: польські комісари Чеховський і Білєвіч та польські таємні поліційні аґенти Гірний, Хімяк, Будний,[222] такі відомі в період польської окупації з політичних процесів, як особливо жорстокі переслідувачі всіх проявів українського національного життя, – походили з українського роду і виростали не в середовищі визнавців революційно-підпільної боротьби українського народу, а в середовищі противників такої боротьби. А директор української ґімназії у Львові Бабій, що без вагань видавав у руки польської поліції кожного „нельояльного супроти польської влади” українського ґімназиста? Хіба ж це не той Бабій, українець, але запеклий ворог підпільно-революційної боротьби українського народу проти польського окупанта, намовляв до служіння польській поліції донощицтвом на своїх товаришів – молодих українських ґімназистів? І в ім'я правди, хоч вона дуже гірка, запитаємо: чи не було більше отаких Бабіїв якраз у середовищі українських „леґалістів”, противників революційного підпілля, які цілком свідомо й послідовно сприяли вирощуванню вислужників окупантові й провокаторів? Підпілля ніколи не вирощувало вислужників окупанта ні в себе, ні серед своїх партійно-політичних противників. Навпаки, революційне підпілля завжди і в морально-політичній ділянці, і на ділі безоглядно поборювало кожний вияв вислужництва ворогові й провокації. Але ж від підпільно-революційної організації не можна вимагати, щоб вона іммунізувала кожного свого члена проти евентуального морального заламання, щоб кожна людина, яка стала членом підпільно-революційної організації, обов'язково перетворилася в незламного, мов криця, твердого, та з кришталевим характером революціонера. Людина є істотою нерозгаданою, і немає жадного мірила, яким можна б було зміряти, точно визначити й перевірити її моральну міць, немає теж засобів, що ними можна було б формувати духовість людини точнісінько такою, а не інакшою. Коли між 12 апостолами Христа виріс один Юда, то й неможливо запобігти тому, щоб десь між тисячами членів підпільно-революційної організації не появився політичний Юда.
І саме так, як жадна нормальна людина не ставить твердження, що краще б було, коли б Христос не виступив із своєю наукою, бо тоді не було б Юди, і не стане винуватити християнства в тому, що воно „неодмінно” виростило Юду, – так само не повинно бути здорово думаючої людини, яка запевняла б своє громадянство, що було б краще, щоб не було в нього підпільно-революційної боротьби за своє визволення, бо тоді не буде провокаторів та агентів ворожої поліції, та звинувачувань революційного підпілля в вирощуванні провокаторів і вислужників ворогові.
Як ми уже згадали, ОУН і морально, й активно завжди поборювала провокацію та вислужництво ворожій поліції. Одначе цікавим є, що ті самі, хто звинувачував ОУН у тому, що нібито вона сприяє вирощуванню провокаторів і поліційних донощиків, – ті самі українські політичні діячі з найбільшим галасом завжди підносили лицемірний „протест”, як лише ОУН карала котрогось виявленого провокатора чи донощика. Значить, вони цілком не бажали винищення тих неморальних проявів, якими є провокаторство і донощицтво на службі ворога, а навпаки, вони брали в оборону провокаторів і донощиків та домагалися для них безкарности. Тому й увесь галас із приводу розкриття провокаторської роботи Романа Барановського українські партійні діячі зчинили виключно з метою компромітувати ОУН як свого політичного противника.
Мета, що її поставили перед собою ті партійні політики, зчиняючи галас про „просякнення ОУН провокаторами”, примусила їх теж перекручувати або бодай тенденційно насвітлювати окремі факти.
І так, наприклад, хоч сам Р. Барановський на процесі цілком виразно заявив, що на службу до польської поліції він пішов щойно після того, коли Революційний Трибунал УВО осудив його і викинув з лав УВО, себто, від червня 1929 року, та що від початку того ж року він уже не був членом УВО, а членом ОУН взагалі ніколи не був, і хоч цей факт підкреслив теж в офіційному комунікаті Провід ОУН, то в українській опортуністичній пресі далі вперто повторювано, як факт, вигадку Барановського, яку він подавав польській поліції, щоб підбити собі ціну, а саме, що в час служби для поліції він нібито був одночасно членом Крайової Команди УВО та Крайової Екзекутиви ОУН. В аспекті такого перекручування фактів, з метою компромітувати українське революційне підпілля, згадана преса повторювала також іншу неправду, а саме, що посла Голуфка і поліційного комісара Чеховського вбито нібито з ініціятиви й під керівництвом Романа Барановського, дарма, що Барановський до тих двох атентатів не мав жадного стосунку. Навпаки, він ніяк не міг довідатися, хто з бойовиків ОУН убив Голуфка і Чеховського, а через те попав у підозріння польської влади, що він насправді не „нурець” польської поліції в українському підпіллі, а „нурець” того ж підпілля в польській поліції. За те він був суджений польським судом.
Отож, Романа Барановського ніяк не можна порівнювати з Азефом, який, бувши аґентом царської поліції, був одночасно справжнім керівником бойового реферату підпільної російської партії соціял-революціонером, чи з Маліновскім, який був аґентом царської поліції і заразом офіційним представником большевицької партії в російському парляменті та членом проводу підпільної партії большевиків.
Вже з цитованих вище уривків статті у львівській „Меті” видно, як дуже українська опортуністична преса перебільшувала розміри язви вислуговування ворожій поліції серед українців. Автор цитованої статті стверджує, що процес проти Барановського виявив аж п'ять поліційних донощиків серед українського студентства. Він припускає теж, що їх було більше, скажімо, ще два рази по п'ять, – і робить висновок, що ОУН так просякла поліційними провокаторами, що являє собою „небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації”. В дальшому той самий автор подає, що „найменше кожний третій (російський) соціял-революціонер був конфідентом охрани” та докладно описує ролю Азефа й Маліновского. При іншій нагоді в цитованій нами пресі згадується повідомлення польських газет про те, що під час дослідження історії колишнього польського підпільного руху стверджено на підставі документів кол. російської й німецької поліції, що понад 300 членів підпільної польської бойової організації ППС були одночасно на службі російської чи німецької поліції й видавали окупантській владі своїх товаришів. То чи можливо, за об'єктивного розгляду справи, твердити, що українська підпільна організація є „зразком небувалого в історії провокаторства”, якщо в ній було приблизно кільканадцять вислужників ворожої поліції? Навпаки, щиро боліючи над прикрим явищем, що й серед українського народу знайшлося можливо яких два десятки поліційних Юд, об'єктивно, спираючись на факти, належало таки визнати, що розміри гидкої язви юдиної роботи на службі ворога були серед українців у багато разів менші, ніж серед москалів чи поляків. Таке об'єктивне ствердження повинна була зробити, згідно з правдою, кожна тодішня українська газета, яка писала про ці справи для того, щоб з одного боку – звернути увагу і підпілля і українського громадянства на грізну небезпеку від донощицтва і провокаторства, а з другого – щоб не знецінювати моральної сили українського народу та не підривати його довір'я до себе самого. Коли ж українські політики повели себе в цьому випадку цілком інакше, то це вказує, як вони полювали на кожну нагоду, щоб тільки компромітувати український націоналістичний рух в опінії свого власного громадянства.
Над цими справами ми зупинилися окремо тому, що як донощицтво й провокаторство, якими залюбки користувалася ворожа поліція, так і безсовісне використовування їх українськими опортуністами для компромітування підпільно-революційної боротьби в опінії власного громадянства, – це одні із тих супротивних явищ, з якими доводилось українському націоналізмові тих часів вести боротьбу за ввесь час його дії.
ОУН засуджувала й натавровувала поведінку українських опортуністичних політиків, які жирували на факті існування теж і серед українського громадянства поліційних донощиків та провокаторів, але разом із цим вона ні не заперечувала існування гидкої язви донощицтва, ні не легковажила її. Навпаки, ОУН постійно вела безпощадну боротьбу проти донощицтва й провокаторства, а після процесу проти Романа Барановського ще посилила цю боротьбу.
Намагання ОУН нищити донощицтво й вислуговування ворогові ішли двома напрямками: проти самих конфідентів і провокаторів, та проти польської поліції, як такої, що намовляла чи примушувала окремих українців найматися до неї на юдину роботу проти своїх братів. У пляні боротьби проти польської поліції ОУН видала була окрему інструкцію з порадами для своїх членів: якщо поліція примушує чи намовляє кого до конфідентства, то за певних обставин сповидно погоджуватися на це і зараз же, створивши собі вигідну нагоду, застрілити дотичного поліціянта, щоб відстрашити інших поляків від охоти здобути собі донощиків.
Справа Василя Степана Нича
22-річний студент політехніки в Данціґу, Василь Степан Нич, родом із Винник біля Львова, був заарештований польською поліцією напередодні Великодня 1933 року, коли він повертався з студій до своїх батьків на свята і віз із собою пакет „Сурми” та „Розбудови Нації”. Під час слідства комісар Єжи Цєсєльчук-”Юревіч”, наслідник вбитого Чeховського, запропонував Ничеві негайне звільнення, якщо він погодиться стати конфідентом поліції й доставлятиме нелеґальні видання ОУН. Нич сказав „Юревичеві”, що погоджуєлься і його звільнено з в'язниці.
Повернувшись за кілька днів пізніше до Данціґу, Нич оповів про свою пригоду своїм організаційним зверхникам, вияснюючи, що він погодився на поліційну пропозицію для того, щоб за неї вбити „Юревіча”. Організаційний суд у складі: Базилевич, Федина і Біланюк, розглянувши справу, вирішив – усунути Нича з лав ОУН та з студентських націоналістичних корпорацій за згоду на співпрацю з польською поліцією, або дати йому змогу повної реабілітації, якщо він уб'є комісара „Юревіча”. Цим він доведе, що він погоджувався на співпрацю з поліцією тільки сповидно, для того, щоб опісля вбити польського комісара за його провокативну пропозицію українському студентові.
Нич прийняв пропозицію реабілітації й, одержавши від А. Федини новий револьвер та 22 штук набоїв до нього, повернувся до Львова. У Львові він відвідав комісара Цєсєльчука-”Юревіча”, передав йому по одному примірникові найновіших випусків „Сурми” й „Розбудови Нації” та умовився з ним на окрему зустріч на відлюдді, в ліску на передмісті Львова.
Умовлена зустріч відбулася 27 квітня 1933 року, о годині 6 вечора. Коли прибув комісар, Нич несподівано вихопив револьвер і спрямував його в груди поліціянта. Зляканий комісар, благаючи пощади, довший час не був спроможний вийняти з кишені свого револьвера. Тим часом надзвичайно перечулений Нич призабув, що його револьвер не відбезпечений і даремно потягав за язичок, думаючи, що зброя затялася. А тому, що комісар вибрався на зустріч не сам, а в асисті двох таємних аґентів, тож один із них почувши жалісний крик Цєсєльчука, прибіг і вистрілив у голову Нича. Зімлілого від рани Нича забрано до в'язничного шпиталя.
Судова розправа проти Нича відбулася у Львові на початку листопада 1933 року. Його засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН і на шість років за намагане вбивство поліційного комісара, даючи спільний присуд – 8 років тюремного ув'язнення. Під час касаційної розправи у березні 1934 року польський суд підвищив кару на 10 літ ув'язнення тому, що підсудний заявив, що він не шкодує свого наміру вбити комісара польської поліції, бо вважає за обов'язок чести українського студента саме так реаґувати на провокативну пропозицію співпраці з ворогом на шкоду українського народу.[223]
Справа Степана Корпана
23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.
Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкар-пі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.
Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.
Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.
Дружині страченого польський прокурор не дозволив бачитися і попрощатися з своїм чоловіком перед його смертю.
Справа Олександра Литвина
Смертю поліціянта закінчилася також спроба тернопільської поліції намовити члена ОУН Олександра Литвина стати поліційним конфідентом. Литвин позірно погодився на його пропозицію, а коли поліціянт Ґловяк прийшов на умовлену з ним таємну зустріч, Литвин заколов його шилом.
Литвина спіймано й в червні 1934 року засуджено на кару смерти, але президент польської держави замінив йому кару на досмертне ув'язнення.
Другим засобом боротьби ОУН з донощицтвом було ліквідувати самих конфідентів і провокаторів, що рекрутувалися з-поміж українців. Виявлених донощиків насамперед побивано, а якщо це не спонукувало їх покинути юдину роботу, тоді до них пристосовувано кару смерти. Вбиваючи поліційних донощиків і провокаторів, революційне підпілля не лише забезпечувало себе перед шкодами, а й відстрашувало інших від гидкої служби ворогові. Цього конечного засобу вживала УВО, — найголоснішим було вбивство провокатора Гука в 1927 році, – користувалася ним і ОУН. При цьому треба зазначити, що ОУН ніколи не стосувала кари смерти супроти когось із українців за самі його політичні погляди, які б вони не були, а тільки за доведену активну співпрацю з ворожими чинниками в поборюванні українських самостійників. При цьому в засаді мусів відбутися організаційний суд. Якщо під час судового слідства виявлялося, що дана людина-українець є справді провокатором чи поліційним донощиком і діє на шкоду українській справі, – тоді організаційний суд судив дотичну людину за національну зраду на смерть і присуд виконувано.
Замах на Євгена Бережницького
Українського студента Євгена Бережницького вбито двома револьверовими пострілами на вулиці Львова 16 червня 1931 року. Атентат виконав студент Іван Мицик, родом із Синевідська Вижнього, пов. Стрий (брат Романа Мицика, засудженого за напад на польського листоношу у Львові в лютому 1929 р.). Після вбивства Іван Мицик намагався втекти, а коли на вулиці Підвалля йому заступив дорогу робітник Є. Свідзінський, він застрелив його. Втікача притримав Гр. Мацейко, який був свідком, як Мицик застрелив знайомого йому робітника й тікав перед поліцією. Переконаний у тому, що Мицик є звичайним злочинцем, Мацейко пустився за ним у погоню.
На поліції і в суді Іван Мицик заявив, що вбив Бережницького з наказу УВО, бо Бережницький був на службі польської поліції і за те Революційний Трибунал засудив його на кару смерти. Суд, що відбувся 19 листопада 1931 року у Львові, засудив Івана Мицика на 15 років тюремного ув'язнення.
Вбивства сільських конфідентів і присуди
Рішучий виступ проти вислужництва польській поліції захопив теж українські села.
За ліквідацію поліційного співробітника, засудив львівський суд 28 квітня 1930 виконавців атентату, Павла і Михайла Гнідець на 11 років ув'язнення.
15 червня 1931 суд у Самборі засудив на 6 років тюремного ув'язнення Івана Менцінського – за вбивство поліційного конфідента.
9 грудня 1930 року суд у Стрию засудив на досмертне ув'язнення кравця Михайла Рудого з Завадова біля Стрия та за вбивство поліційного донощика.
12 грудня 1930 року суд у Бережанах засудив Володимира Хамулу на кару смерти, замінюючи її на кару досмертного ув'язнення, а Євгена Мороза на 6 років тюрми – за вбивство поліційного донощика С. Татуньчака з Підкаменя, пов. Бережани.
14 грудня 1930 року суд присяглих у Львові засудив, за вбивство поліційного донощика А. Юркова, підсудних: В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, П. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – разом усіх на 25 років тюремного ув'язнення.
27 квітня 1932 року польський наглий суд у Тернополі засудив за вбивство поліційного співробітника Василя Затирки з Вікна, пов. Скалат, трьох членів ОУН – Якова Пришляка та Олексу Метельського з Вікна і Павла Голояда з Теклівки – на кару смерти. О. Метельського, який виконав атентат і на поліції признався до цього та виявив своїх організаційних зверхників, президент польської держави уласкавив, а Павла Голояда і Якова Пришляка, членів УВО і членів Повітової Екзекутиви ОУН, повішено в Тернополі у Великодній четвер 28 квітня 1932 року, о годині 12.30 після обіду.
Вліті 1931 р. в Стрілкові біля Стрия застрілено поліційного донощика, війта Теодора Гладія. Виконавців убивства не виявлено.
В Синєвідську Нижньому, пов. Стрий, трьох членів ОУН застрілили місцевого війта, комуніста й одночасно поліційного донощика, що допомагав польській поліції поборювати український націоналістичний рух.
8 травня 1934 року суд присяглих у Бережанах засудив Миколу Бея, 24-річного робітника з Литвинова, на 12 років ув'язнення за вбивство конфідента поліції Михайла Скаскова в дні 27 вересня 1933 року.
Суд у Станиславові засудив у жовтні 1935 р. Гриця Перегіняка з Угринова Горішнього, за застрілення солтиса-”хруня” Ількова, на досмертне ув'язнення.
16 грудня 1935 року у Львові відбувся процес проти Ол. Мельничука з Корчина, пов. Сокаль, обвинуваченого в тому, що з наказу ОУН він підстрелив двох поліційних конфідентів. Процес не виявив доказів щодо вини підсудного і його звільнено.
Суд у Луцьку на Волині в травні 1937 року засудив В. Лавренка, за застрелення поліційного аґента, на кару смерти, замінюючи її на кару досмертного ув'язнення; Гаврисюка на 4 роки, а Марію Панасюк на 3 роки тюремного ув'язнення.
1 липня 1938 року окружний суд у Бережанах засудив за приналежність до ОУН та видання присуду смерти на гайового Онищука, що його виконала незнала особа: Петра Панькова – на 10, Петра Шачку – на 8 й Ата-наса Шачку – на 6 років в'язниці.
19 червня 1939 року апеляційний суд у Львові затвердив присуд станиславівського суду за приналежність до ОУН і намагане вбивство аґента, засудивши: Ярослава Ґавдяка та Володимира Лівого з Болеховець, повіт Дрогобич – по 12 років, Михайла Веприка з Пульманович та Івана Іванчука з Тустанович, повіт Дрогобич – по 6 років ув'язнення.
Вбивство Якова Бачинського
Справа вбивства українського студента Якова Бачинського за його співпрацю з польською поліцією була докладно обговорена під час львівського процесу членів КЕ ОУН у червні 1936 року, на якому суджено теж організаторів і виконавців убивства.
Під час згаданого процесу Степан Бандера, як Крайовий провідник УВО-ОУН, вияснив, що проти Я. Бачинського виникло в Організації підозріння ще в 1931 році. Тоді члени ОУН запримітили, що Яків Бачинський, не бувши членом Організації, особливо цікавиться організаційною діяльністю, підслуховує розмови українських студентів, про яких говорено, що вони є членами ОУН, та робить собі записки з підслухів. Під час стеження за Бачинським виявлено, що він потайки зустрічається з аґентами польської поліції. Для того, щоб мати певні докази вини Якова Бачинського, визначені для цього члени ОУН, ніби нехотячи, підсували вістки, що про них ніхто більше не знав, бо вони були спеціяльно з тією метою спрепаровані. Це робили одночасно кілька членів, не знаючи один про одного.
Коли в кожному з тих випадків стверджено, що всі підсовувані Бачинському „таємниці ОУН” дійшли до відома поліції й вона, на підставі тих „інформацій”, арештувала декого й під час допитів повторила арештованим ті „таємниці”, Революційний Трибунал ОУН засудив Якова Бачинського на кару смерти. Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, присуд затвердив і дав наказ бойовикові Романові Мигалеві присуд виконати.
Мигаль призначив до виконання засуду двох бойовиків: Євгена Качмарського та Івана Яроша, які мали вбити донощика без великого шуму, ножами. 31 березня 1934 року Мигаль завів Бачинського на умовлене з бойовиками місце в Стрийському парку. Після того, як Мигаль відійшов, Качмарський і Ярош кинулися на Бачинського, але завдані йому рани не були смертельні; Бачинський підняв крик і, користуючись зніяковінням напасників, утік. Після цієї невдачі Мигаль вирішив вбити аґента револьвером. Разом з іншим членом ОУН, Романом Сеньківим, він запросив Бачинського до ресторану, а після того, проходячи разом з донощиком через Стрийський парк, застрілили Бачинського.
Вбивство Івана Бабія
На тій самій судовій розправі у Львові в червні 1936 року суд розглядав також справу покарання смертю бойовиками ОУН директора української ґімназії у Львові, Івана Бабія. Вбивство Бабія викликало було дуже сильний відгомін серед українського громадянства тому, що тут ішлося про людину з високою освітою, колишнього старшину української армії. З уваги на становища, що їх займав серед українського суспільства Іван Бабій, на ОУН посипалися гострі напади з боку різних українських політиків та українських опортуністичних партій і їхньої преси.
Чітку відповідь на питання, чому вбито Бабія, дав перед польським судом Степан Бандера, як тодішній Крайовий провідник ОУН, під час процесу в дні 5 червня 1936 року. На запит прокурора, чи ОУН видала наказ убити Івана Бабія за те, що він стояв на становищі, що українська рація стану вимагає льояльного відношення західніх українців до польської держави, – Степан Бандера заявив:
Якщо б директор Іван Бабій був тільки льояльним супроти польської держави і свою діяльність вів згідно з вимогами національної етики, тоді ОУН не видала б наказу убити його. ОУН нікого з українців не карала за саму їхню льояльність до польської держави, а тільки за специфічні вияви цієї льояльности, які приносили шкоду для української національної справи. Директора Бабія ОУН засудила на кару смерти за те, що він активно співпрацював з польською поліцією і свідомо поборював українське революційне підпілля, видаючи польській поліції українських ґімназистів та студентів, членів і симпатиків ОУН, і намовляв учнів своєї ґімназії стати поліційними донощиками й зраджувати поліції про всі вияви протипольської діяльности своїх товаришів-українців.
При цьому Степан Бандера заявив, що так само, як це було у випадку поліційного співробітника Якова Бачинського, директора Івана Бабія засудив на кару смерти за національну зраду й за активну співпрацю з ворогом на шкоду українського народу, Революційний Трибунал ОУН, а він, як Крайовий провідник ОУН, тільки затвердив присуд і дав наказ його виконати.[224]
Згадану шкідницьку діяльність дир. Іван Бабій проявляв на протязі довгого часу. І так, наприклад, уже в 1932 році „Розбудова Нації”, ч. 5-6 за травень-червень інформувала українське громадянство про діяльність дир. Бабія:
„Директор філії української академічної ґімназії у Львові, І. Бабій, „арештував” у Преображенській церкві у Львові студента університету Вол. Гірного і віддав його в руки польської поліції, закидаючи йому, що Гірний розкидав у церкві, між військом, летючки ОУН, видані з нагоди річниці смерти Ярослава Любовича. І ось ґімназійний професор сповняє функції поліційного аґента та ще в церкві, в присутності байдужих до справи польських офіцерів. Гірний сидить у тюрмі, а оце недавно засуджено його на 6 місяців тюрми.
Той самий дир. Бабій перед тим заборонив учням іти на панахиду за бл. пам. Любовича, рівночасно переконуючи учнів, що ті, хто друкує летючки на пошану Любовича, – це провокатори. Делеґації учнів, що домагалися влаштування в ґімназії Шевченківського свята 10.III.1932, спочатку не хотів дати дозволу, а потім, бачачи рішучу поставу учеників, відповів по-польськи: „Напшуд бендзє концерт маршалковскі, а потем шевченковскі” (т. зн. наперед влаштується концерт у честь польського маршала Пілсудського, а тоді щойно можна буде давати концерт у честь Шевченка). І справді, спочатку – 19.III. на „Юзефа” – влаштував концерт у честь Пілсудського, а щойно потім Шевченківський.
Шевченківський концерт І. Бабій довго не дозволяв розпочинати, хоч у залі були 2 українські єпископи, бо спізнився... польський куратор, запрошений дир. Бабієм. Коли ж куратор прийшов, у дверях його привітав дир. Бабій, дякуючи йому за... польську культуру, яку несуть поляки українцям. Потім він посадив куратора поміж двох українських єпископів і виголосив другу привітальну промову з вірнопідданчими висловами для Польщі.
Той самий українець, дир. І. Бабій, викинув із ґімназії учня за те, що той пішов до церкви на панахиду по бл. п. Басарабовій”.
А рік пізніше „Розбудова Нації” знову інформувала:
„В українській ґімназії, філії у Львові, знаний уже з кількох ганебних вчинків дир. Бабій, має за собою новий „подвиг”: коли в час поранку (раннього святкування) в честь Пілсудського у тій ґімназії хтось обкидав портрет Пілсудського гнилими яйцями, педагогічна рада разом з дир. Бабієм вирішила розв'язати цілу 8-му клясу, як найбільше підозрілу в цьому „замаху”. Але навіть польська кураторія не погодилася з таким рішенням ревних українських педагогів і тільки наказала перевести слідство для виявлення виновника. Та дир. Бабій, не зважаючи на ревне слідство, не знайшов виновника, а щоб рятувати „гонор” ґімназії, знайшов жертвенного козла в особі цілком у тій справі невинного учня, якого викинув з ґімназії. Що так було, про це пізніше проговорився сам дир. Бабій. Та все ж таки це не перешкоджало, що дир. Бабій постарався, що того ученика не хотіли ніде прийняти, навіть до Малої Семінарії[225], мовляв, він неетично поводився, є безбожником, хоч катехит видав про нього добру опінію”.[226]
За таку поведінку дир. Бабія один із бойовиків ОУН набив по обличчі, а пізніше, коли Бабій уперто продовжував свої „подвиги”, інший бойовик вибив його в будинку ґімназії палицею.
Але й ці дві перестороги не спам'ятали Бабія. Він далі вів свою шкідницьку роботу, чимраз більш ангажуючись у співпрацю з польською поліцією. Вже після згаданих двох випадків його побиття, він закликав до своєї канцелярії поодинцем, в таємниці одного перед одним, кількох українських ґімназистів і намовляв їх, щоб вони стежили за всіма своїми товаришами й через нього доносили поліції про все, що роблять українські ґімназисти. При тому він насміхався, що ОУН хоче його вбити, але він не боїться, бо має револьвер.
Вбито Бабія 25 липня 1934 року, о годині 7.15 ранком, коли він ішов вулицею Личаківською у Львові. Атентатник віддав до нього два постріли; один із них схибив, а другий поцілив Бабія у висок і він негайно помер. Як виявилося тоді, Бабія охороняли два таємні аґенти польської поліції, які кинулися за атентатником, щоб його спіймати. Бачачи безвихідність утечі, атентатник вирішив убити себе пострілом в уста. Але він тільки важко поранив себе і його відставлено до тюремного шпиталя. При пораненому знайдено особистий документ на прізвище Павло Савчук, і тому преса поінформувала, що так називається виконавець атентату на Бабія.
Прийшовши до свідомости, атентатник признався, що він убив Бабія з наказу ОУН та що насправді він називається Михайло Цар, родом з Поздимира. 17 серпня 1934 року М. Цар від рани помер.
Слідство і судовий процес виявили, що наказ виконати смертний присуд Революційного Трибуналу на дир. Бабія дав Крайовий провідник ОУН Степан Бандера, але вирок виконано щойно кілька тижнів після арештування Бандери у зв'язку з убивством мін. Пєрацького. Атентат організував Роман Мигаль з наказу організаційного референта КЕ ОУН Івана Малюци. Наказ передав Осип Мащак, що йому Малюца підпорядкував Мигаля. День перед атентатом Мигаль показав бойовикові Цареві дир. Бабія.
На початку липня 1934 року атентат на Бабія організував, разом із Королишином, бойовик Євген Качмарський, але замаху тоді не виконано, бо майже в останню хвилину Качмарський спостеріг, що Королишина обсервують поліційні аґенти, які берегли Бабія.
У „Бюлетені КЕ ОУНнаЗУЗ” чч. 6-7 за квітень-липень 1934 р. було опубліковано заяву, що дир. Бабія вбив бойовик ОУН з наказу та подано причину смертної кари.
Відповідаючи на напади української опортуністичної преси, яка робила з дир. Бабія невинну жертву терору ОУН, Провід ОУН ставив запит: чим же дир. Бабій кращий за Романа Барановського? Чи тим, що Барановський видавав у руки поліції провідних членів ОУН, а Бабій тільки підозрілих у приналежності до ОУН гімназійних учнів? Далі, коли Барановський тільки сам був донощиком, то Бабій намагався вирощувати з української гімназійної молоді цілий загін поліційних співпрацівників. У зв'язку з викриттям шкідницької ролі Барановського, українські політики робили закиди Організації, чому вона, як бойова формація, завчасу не викрила його і не ліквідувала, коли ж ОУН виявила і покарала іншого донощика – Бабія, то ті самі опортуністичні політики почали виступати в його обороні, захищаючи „невинну жертву перед терором ОУН”.
Безперечно, боротьба з провокацією і донощицтвом – це найболючіша справа кожної революційної організації, бо при цьому доводиться карати смертю не ворога-наїзника, а таки свого земляка. Але це – неминуча конечність, на яку звертав увагу ще стародавній байкар, кажучи, що жадна сокира не вирубає лісу без топорища, а тому й завданням лісу є не допустити, щоб котресь із його дерев дало свою галузь на топорище до сокири. Донощики і провокатори завжди були грізнішими для революційної боротьби, ніж явний ворог, тому кожна революційна організація мусить поборювати донощицтво і зраду найрішучішими засобами.
Для українця, який з власного досвіду знає відносини на західньо-українських землях під польською окупацією, вислів „об'єктивна польська оцінка української справи та ОУН” звучить парадоксально. Бо тогочасна польська преса, очолена непересічне шовіністичним і україножерним краківським щоденником „Ілюстровани Курієр Цодзєнни” (загально відомий тоді під скороченням „ІКЦ”), у відношенні до українців, а вже зокрема до ОУН, завжди висловлювала такі крайньо ворожі і такі тенденційні погляди, що про якусь об'єктивність з їхнього боку годі було мовити.
Одначе, якщо об'єктивні голоси польської преси про становище українців під польською окупацією та про ОУН справді були „білими круками”, то все ж таки, треба ствердити, вони деколи траплялися. Для всебічного висвітлення ОУН і її боротьби такі голоси ворога заслуговують на особливу увагу і тому ми зацитуємо їх на цьому місці.
Під цим оглядом гідною уваги є насамперед стаття п. з. „П'ять хвилин перед дванадцятою”, надрукована в часописі „Бунт Млодих” з 20 грудня 1933 року.
На початку цієї статті автор стверджує, що останньо відносини між поляками й українцями погіршилися і що нині в цьому відношенні вже немає політики, а є тільки, з одного боку, польська поліція, а з другого – Організація Українських Націоналістів. Далі він пише дослівно:
„Звалювання вини на українців чи на чужі сили носить тавро песимізму не тільки з уваги на очевидну штучність такого вияснювання подій, але також з уваги на наші політичні здібності. Ствердження факту, що ми досі не зуміли розв'язати української проблеми і то в той час, коли становище за Збручем нам цю розв'язку дуже полегшує, – компромітує не українців, а тільки нас. Це доводить, що ми не вміємо дати собі ради з важливими проблемами національних меншостей. Ми не вміємо впливати на українське населення, не вміємо защепити йому політичного реалізму та звільнити його з чужих[227] впливів. Це є найкращим доказом, що наша політика є банкрутом.
„Лише наша політика, лише ми, як державний нарід, несемо відповідальність за це. Тільки в наших переможних і правлячих руках лежить ініціятива: ми не вміємо віднайти якоїсь прямої лінії, не можемо знайти якоїсь спільної підстави, що лучила б нашу державу з її народами. Ось низка окремих фраґментів: насамперед спроби асиміляції, побудовані на половинчастості і через це вже заздалегідь засуджені на невдачу. Ми зліквідували українські катедри у львівському університеті і цим дали причину для постання українського таємного університету. Ми вхопилися за колонізацію, хоч мали досвід у Познаньщині, щоб уже по кількох роках побачити, що групи колоністів без дальшої державної підтримки втікають назад, або українізуються. Ми заборонили українські написи на станціях, на квитках, на роздоріжжях, хоч підручник політики навчає, що це викликає тільки подражнення і хвилювання місцевого населення, й більш нічого. Ми зутраквізували[228] більшість українських шкіл, не зважаючи на протести населення, яке бачило в цьому наступ на свої права. Воно ніяк не хотіло змінити своєї думки й зрозуміти, що цим ми хочемо тільки зарезервувати йому місце в польській культурі.[229] Ми забували, що в такій атмосфері виклади польською мовою не можуть довести до наближення, а навпаки, ще більше викликатимуть тертя. А потім – ми шукали інколи й порозуміння. Та для цієї мети ми вишукували серед українців морально найслабші та найменш відповідальні одиниці й впихали їх до сейму. Такі одиниці надавалися хіба тільки на те, щоб убити всякий добрий почин. Така тактика була найлегшою, але наслідки її були найтрагічніші. Цього роду „співпраця” на роки припізнила справжню розв'язку важливої справи ...
„Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою за всі українські леґальні партії докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції... Ми звинувачуємо українські леґальні партії, що вони дозволили розвинутися нелеґальній акції. Ми звинувачуємо українських політиків, що вони дозволили молоді вирвати собі ініціятиву з рук і що вони не защепили українському населенню змислу реалізму. Але ж тут ми мусимо спитати самих себе: а що зробили ми, щоб вони мали підстави для защіплювання населенню змислу реалізму? Які арґументи вони можуть протиставити революційним кличам? Чим ми облегшили їм їхнє важке становище? Сьогодні ці політики самі стверджують, що це польська політика привела їх до упадку. Вони самі стверджують, що впливи Української Парляментарної Репрезентації не зросли тому, що в польському сеймі послідовно стосовано засаду – відкидати все, що пропонують, чи чого вимагають, українці, однаково, чи це справедливо, чи ні. Вони вказують, що українська молодь не має доступу до державної служби, що їхні економічні й культурні інституції не мають жадної підтримки від держави. Тому недавно „Діло” почувалося до обов'язку заявити, що „українське населення не має змоги зліквідувати революційні акції, бо причини, які цю акцію викликають, лежать поза ним. Ключ до розв'язки проблеми є не в українських, а в польських руках”.
„Під цю пору немає найменших знаків на те, що ті домагання знайдуть яке-небудь зрозуміння. Немає теж найменшої надії на речеву оцінку справи чи на хоча б малесеньку ревізію дотеперішніх методів. У польській пресі, яка стоїть близько правлячих кіл, чуються подібні нотки до тих, що попереджували пацифікацію 1930 року. Передбачується „катеґоричні масові засоби, що будуть вжиті твердо й рішуче”. Без сумніву, пацифікація є політичним струментом; але – що далі? Як довго ще здавалося, що час працює для нас, то відкладання української справи могло мати ще якийсь глузд. Та сьогодні вже цілком ясно, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі[230], а навіть на Волині може вичислити ряд сіл, що ще недавно були цілком пасивні, а сьогодні вони прагнуть боротьби, зреволюціонізовані протидержавною акцією. А це значить, що противник зріс на силі, а польська держава втратила.
„Українське питання мусить бути розв'язане. Коли дотеперішні методи не вдалися, то треба шукати нових. Якщо ми визнаємо вагу цієї проблеми, та визнаємо помилковість дотеперішнього підходу в розв'язуванні цієї проблеми, то мусимо мати відвагу відверто це визнати й зробити з цього відповідні висновки, щоб колись історія не сказала нам: „запізно!” – так, як сказала в листопаді 1918 року Австро-угорській монархії”.
15 червня 1934 року надзвичайні видання польських газет подали коротке повідомлення про те, що в обідню пору того дня на вулиці Варшави застрілено польського міністра внутрішніх справ. Услід за цим повідомленням згадані газети надрукували й докладний опис атен-тату.
15 червня 1934 року, о годині 3.40, міністер Пєрацький, після закінчення свого урядування, приїхав автом на обід до льокалю „Товариського Клюбу” при вулиці Фоксаль число 3. Дверник клюбу, побачивши крізь вікно, що міністер висів з авта і ввійшов у сіни, вийшов йому назустріч і відчинив двері до їдальні. Та в ту хвилину він завважив, що ззаду до Пєрацького підбіг якийсь молодий мужчина і вистрілив до нього кілька разів із револьвера. Поцілений кулями, Пєрацький упав до їдальні, обличчям до землі. Переляканий дверник заалярмував присутніх у залі криком „міністра Пєрацького вбито!”, а тоді вибіг на подвір'я й крізь огорожу побачив мужчину, який убив Пєрацького. Мужчина ішов спокійно вулицею, посвистуючи, з пачкою під пахвою. Дверник крикнув: „То він!” – і на цей крик атентатник кинувся тікати, а гурма обслуги „Клюбу” та присутніх у клюбі державних достойників кинулася в погоню за ним.
Коло будинку японського консуляту таємничого втікача пробував затримати сторож того будинку, але атентатник вистрілив до нього і сторож, хоч не поранений, упав зі страху, а антентатник побіг далі, згубивши лише капелюх і пачку, що її тримав під пахвою. На розі вулиці Коперника стояв стійковий поліціянт, але він був заскочений подією і втікач без перешкоди пробіг біля нього. Зате з протилежного боку вулиці побачив утікача і погоню за ним інший поліціянт. Він вистрілив до втікача кілька разів, але не поцілив, а втікач зупинився, відповів пострілами з свого револьвера й поранив поліціянта, у висліді чого той залишив утікача в спокої. Втікача пробував спіймати ще один перехожий, що надійшов із протилежного боку й бачив погоню, але коли атентатник спрямував на нього револьвер, він злякався й дав утікачеві вільну дорогу.
Тим часом у погоню пустився також автом шофер убитого міністра Під охороною авта став наближатися до втікача один поліціянт. Запримітивши це, втікач завернув у бічну вуличку і вбіг до одного з будинків. Погоня оточила дім і поліція почала перешукувати його, розпитуючи за мужчиною в зеленому плащі. Під час того ніхто не звернув уваги на молодого мужчину, який без плаща вийшов із сусідньої брами і хвилинку, разом із юрбою інших глядачів, приглядався розшукам поліції, а тоді спокійно перейшов вулицю й цілком не поспішаючи, звернув у бічну вулицю та зник глядачам з очей. Його завважило двоє з юрби: сторожиха будинку та брат одного з поліціянтів, але цілком спокійна поведінка того мужчини не викликала в них найменшого підозріння проти нього й тому вони не звернули уваги на нього жадному з поліціянтів. Щойно коли поліціянти ввійшли на найвищий поверх будинку і тут у куті коридору знайшли зелений плащ, а далі ствердили, що з будинку можна вийти теж сусідньою брамою, вони додумалися, що той мужчина без шапки і без плаща, що вийшов був із сусідньої брами, – це й був атентатник. Але вже було запізно, бо за ним пропав усякий слід. Дальші розшуки не дали жадного висліду. Ще лише стверджено, що в загубленому атентатником пакуночку була бомба, яка не вибухла.
А міністер Пєрацький, перевезений до шпиталю, помер після двох годин, не відзискавши свідомости.
Польська поліція повела енерґійне слідство, масово арештовуючи всіх підозрілих. Тому, що в кишені плаща, що його під час утечі залишив атентатник, знайдено синьо-жовту стяжечку, виникло підозріння, що атентат виконала ОУН. Одначе поліція зразу повела слідство і проти українців і проти однієї з польських партій, тому, що коротко перед убивством Пєрацького провідник тієї опозиційної до уряду партії, Мостдорф, телефонував і домагався авдієнції в Пєрацького, а отримавши відповідь, що може прийти наступного дня, відповів: „Це буде запізно”. Одначе, в найближчому, після вбивства Пєрацького, числі „Бюлетеня КЕ ОУН” (ч. 4., 1934) появилося офіційне повідомлення ОУН:
„Бойовик УВО виконав дня 15 червня 1934 року у Варшаві замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив міністра внутрішніх справ польського окупаційного уряду на Західноукраїнських Землях, Броніслава Пєрацького”.
Ця офіційна заява ОУН, що вбивство Пєрацького є вчинком її бойовика, впевнила польську поліцію, в тому, що безпідставним є підозрівати в убивстві котрусь із польських опозиційних партій.
Одначе, найважливішою вказівкою для поліції, де треба шукати організаторів і виконавців атентату, була згублена атентатником бомба, яка не вибухла. 14 червня 1934 року, за один день перед замахом на Пєрацького, польська поліція в Кракові впала на слід кольпортажної станиці ОУН і заарештувала двох українських студентів: Миколу Климишина, студента філософії в краківському університеті, та Ярослава Карпинця, студента хемії в тому ж університеті. Микола Климишин керував працею кольпортажної станиці ОУН, завданням якої було перепачковувати підпільну літературу ОУН з Чехо-Словаччини до Польщі й відсилати її на українські землі. При цьому поліція ствердила, що Климишин утримував з Карпинцем організаційні контакти.
У дальшому поліція арештувала теж Степана Бандеру (14 червня 1934 року, в Академічному Домі у Львові) і Богдана Підгайного, ще приїжджали зі Львова і тут зустрічалися з Климишином. Під час ревізії в помешканні Карпинця виявлено хемічну лябораторію, в якій знайдено між іншим відрізок бляхи, що був частиною тієї, з якої була зроблена бомба, покинена при втечі вбивником Пєрацького. Отже, не було сумніву, що атентат є справді виконаний членами ОУН і що якесь відношення до нього мають заарештовані Карпинець, Климишин, Бандера і Підгайний.
Але всі чотири арештовані, хоч і піддані жорстоким поліційним допитам, ні до чого не призналися й рішуче заперечили, що вони мали щось спільне не тільки з убивством Пєрацького, а навіть з ОУН.
Поліційне слідство виявило, що в день атентату зник з Варшави якийсь молодий мужчина, який три дні тому приїхав був до столиці Польщі і тут замешкав під прізвищем „Володимир Ольшанський”. Його опис повністю згоджувався з описом атентатника: це був молодий, вище середнього росту, правильної будови тіла, виспортований, із правильними рисами обличчя темний бльондин, з буйною, назад зачесаною чуприною. Цей „Ольшанський” вийшов вранці 15 червня з свого помешкання, залишаючи в ньому валізочку з білизною, і більше не повернувся. Він був одягнений в зелений плащ.
Поліційні розшуки ствердили, що на західніх українських землях живуть два Ольшанські Володимири, один із них навіть підозрілий, як член ОУН, але жодний з них в дотичний час не виїжджав з свого місця замешкання й не мав документів, виданих львівським старостою. Той же Володимир Ольшанський, що у Варшаві зголосив своє прибуття у відповідному уряді, мав особисту виказку, видану львівським старостою. Виходило, що виказка була зфальшована й прізвище „Володимир Ольшанський” вигадав сам атентатник. Одначе, хто це був той таємничий „Ольшанський” і де він дівся після вбивства Пєрацького, поліція не могла виявити.
Кілька днів після атентату на Пєрацького поліційний аґент, висланий до Данціґу для стеження, чи не з'явиться там атентатник на міністра, завважив, що до провідного члена ОУН на данціґському терені, Андрія Федини, приїхав з Польщі якийсь молодий українець. У Данціґу він зустрівся із знайомою дівчиною, яка разом із Фединою відпровадила його до корабля. Той молодий українець відплив до Німеччини, а Федина і приятелька того, що відплив, повернулися до Данціґу. Повідомлена аґентом польська влада телеграфічнo попросила німецькі урядові чинники арештувати дотичного пасажира корабля, якщо він тільки прибуде до німецької пристані Свінемінде, і передати його польській поліції.
Німецьке ґестапо задовольнило бажання польського уряду. Підозрілого пасажира, що виказався пашпортом на прізвище „Євген Скиба, українець”, заарештовано, й хоч він заявив німецькому консулеві, що є політичним утікачем, якого з політичних мотивів переслідує польська поліція, – його закуто і негайно відставлено літаком до Польщі й передано польській поліції. В ході дальшого слідства швидко арештовано й приятельку „Скиби” та стверджено, що обоє вони кілька тижнів до вбивства Пєрацького жили у Варшаві: він під прізвищем „Сваричевскі”, а вона „Квєціньска”. В день атентату вони раптом виїхали з Варшави.
Одначе арештовані „Скиба” і його знайома відмовилися від зізнань і лише тоді, коли розшуки на підставі їхніх фотографій виявили, що „Скиба”-”Сваричевскі” – це Микола Лебедь, а „Квєціньска”, його наречена, є Дарія Гнатківська, – тоді вони призналися до своєї тотожности, але рішуче заперечили якийнебудь свій зв'язок з атентатником чи з ОУН. Лебедь вияснював, що він, вже давніше ховаючись перед поліцією, утік за кордон, а тепер приїхав був до Польщі, щоб побачитися з своєю нареченою і знову повертався за кордон. Виїхав він з Варшави саме в день убивства Пєрацького тому, що сподівався масових арештувань у зв'язку з замахом, про який він довідався з газет.
На цих шістьох арештованих зосередилося слідство польської поліції, але вона не могла від них нічого довідатися, ні виявити організаторів і виконавця вбивства.
У серпні і вересні 1934 року польська поліція провела у Львові, в зв'язку з убивствами конфідента Якова Бачинського і дир. Бабія, великі арештування. Під час слідства над тими двома вбивствами вона довідалася, що Пєрацького застрілено тим самим револьвером, що й Бачинського, та що співучасниками обидвох убивств у Львові були арештований 10 липня 1934 року Іван Малюца й арештовані у вересні того ж року Роман Мигаль і Євген Качмарський.
Нові арештування й нові в'язні теж не дали для польської поліції розв'язки справи вбивства Пєрацького. Лише пізніше – десь, мабуть, восени 1934 року, вона одержала важливі інформації. Під час судових розправ за вбивство Пєрацького, в грудні 1935 і січні 1936 р. стало загально відомим, що поляки одержали ті інформації з документів так званого „Архіву Сеника”, себто, із звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, які зберігалися в Празі під опікою Омеляна Сеника і Ярослава Барановського й невідомо, яким чином вони попали до рук польської поліції. Між кругло 2 тисячами штук тих документів, частково в ориґіналах, частково у фотокопіях, польська поліція знайшла також опис підготовки та виконання атентату на Пєрацького, як і вияснення багатьох справ.
Очевидно, поліція не зразу виявила, що вона має той таємний архів, бо хотіла насамперед видобути від ув'язнених їхні признання. Тому вона використала архівні вістки насамперед для свого слідства.
На підставі інформацій з архівних документів польська поліція підфальшувала зізнання окремих арештованих і підсунула їх кожному з них, намагаючись переконати їх, що інші вже до всього призналися, а тому недоцільним є заперечувати далі свою вину. Заперечення може тільки продовжити важке слідство й загострити пізніший вимір кари для тих, хто добровільно не признається.
Підступ поліції якоюсь мірою вдався, бо ніхто з ув'язнених нічого не знав про те, що архів ПУН-у є в руках ворога. Тому кожний з українських в'язнів у справі Пєрацького вияснював собі польський підступ, як „всипу” організаційних таємниць арештованими. За зіставленням дат зізнань виглядає, що першим дався зловитися на вудочку польській поліції Роман Мигаль, що в нього на той час жахливу ролю відіграв ще окремий психологічний комплекс жалю до Організації та до деяких членів КЕ ОУН.
Як ґімназійний учень, Роман Мигаль належав до УВО, згодом до ОУН і в другій половині 1932 року (в КЕ Богдана Кордюка) був заступником Ст. Бандери в референтурі пропаґанди, займаючись кольпортажем підпільних видань ОУН. У 1933 році Ст. Бандера, як Крайовий провідник, перекинув Мигаля до бойової референтури, де його безпосереднім зверхником став Богдан Підгайний-”Бик”. Одначе, співпраця між Мигалем і Підгайним не дуже складалася і між ними часто приходило до непорозумінь. Мигаль був дуже вразливої вдачі, до того ж жив у невідрадних матеріяльних умовах.
У 1933 році йому доручено зорганізувати атентати на Бачинського й Бабія. Він виконав завдання, але після того висловив свої сумніви, чи ті акції були доцільні. При замаху на Бабія не все пішло точно за укладеним плином і бойовик Цар мусів згинути від власного пострілу. Коли ж до того не складалося з виконанням атентатів на тюремного сторожа Кособудзького, що їх організував теж Мигаль, то з боку Організації виникло підозріння проти нього. Про ті підозріння повідомила Мигаля його найближча співпрацівниця Марійка Кос і порадила не йти на організаційну зустріч, на яку його викликали організаційні чинники.
Одначе, швидко виявилася безпідставність підозрінь щодо Мигаля і йому привернено повне довір'я. Але з того залишився в його душі глибокий жаль, бо Мигаль був переконаний, що причиною всього того був його зверхник Богдан Підгайний.
Тому, коли під час слідства поліція показала Мигалеві зізнання нібито Підгайного, в яких було виявлено багато організаційних справ, що стосувалися до праці в ОУН Підгайного і Мигаля, а також інших членів, Мигаль повірив, що ті зізнання справді склав Підгайний. Він вирішив не відмовлятися від зізнань і потвердити все. Про причину цього свого поступування Мигаль сказав під час судового процесу у Варшаві: „Я не вмів так говорити, як Підгайний: „те зробив Мигаль”, а потім пан Підгайний не мав відваги того підписати. І сьогодні я кажу, що не маю жалю до інж. Підгайного, однак, коли ми в Організації вміли вимагати „від малих людей, від ремісників та інших, дисципліни, коли ми говорили їм: „ідіть і стріляйте, а потім самі зажийте стрихніни чи іншої отрути, або застрільтеся”, – то потім, коли нам самим довелося витримати пробу, люди з закордонною освітою вміли „сипати”, одначе так, щоб не підписуватись під зізнанням. З хвилиною, коли я переконався про їхню тактику і мав на те докази, я вважав за доцільне сказати на розправі все”.[231]
Подібно спіймалися на поліційний підступ: Іван Малюца, організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН, інж. Богдан Підгайний, бойовий референт, і врешті Ярослав Макарушка, референт розвідки. У протоколі переслухань Підгайного з 23 листопада 1934 року так і написано причину, чому він признався до вини і „всипав” інших: „Якщо судові вже все відоме, то він готовий тепер зізнавати про все щиру правду”.[232] А Ярослав Макарушка оповів на розправі, як то йому в січні 1935 року підсунено „ґрипс” Бандери, щоб він признався до членства в ОУН і щоб виявив інших членів КЕ, але при тому склав усю вину на Бандеру, як Крайового провідника, і Малюцу, як організаційного референта. Усіх інших членів КЕ ОУН Ст. Бандера „дораджував” відтяжувати і виправдувати як керівників тільки ідеологічної праці.[233]
Макарушка повірив, що „ґрипс”, себто таємну записку, справді написав ув'язнений Бандера, бо в записці мовилося про організаційні таємниці. Тому він, згідно з дорученням поліційного провокативного „ґрипсу”, признався й подав інформації щодо інших членів КЕ ОУН.
Признався і потвердив зізнання інших також Є. Качмарський, член боївки та співвиконавець замахів на Бачинського й Бабія. Для вияснення треба додати, що підсудні перебували під час слідства кожний окремо в окремій камері, закуті в кайдани, а тому не могли інформувати один одного.
Інші підсудні не далися спійматися на поліційну провокацію, хоч і їх заскочив факт, що поліція надто багато знає організаційних таємниць. Переслухуваний кілька разів Степан Бандера заявив, що за своїми переконаннями він є українським націоналістом, але членом ОУН не був і не є, а тому нічогісінько не знає ані про справу Пєрацького, ні про інші справи ОУН.
Микола Климишин подав тільки дані про свою особу й на жадні інші запитання не відповідав, ані не хотів нічого підписувати. Ярослав Карпинець уперто пояснював поліції, що він займався хемічними дослідами як студент хемії й про жадну діяльність ОУН нічого не знає й нічого спільного з ОУН не має. Микола Лебедь і Дарія Гнатківська вияснювали своє перебування у Варшаві й Данціґу своїми особистими справами, які з діяльністю ОУН нічого спільного не мали. Вони рішуче заперечували свою приналежність до ОУН. Так само вперто відмовлялися від приналежности до ОУН ув'язнені Ярослав Рак і Катруся Зарицька.
Отож, „Архів Сеника”, який попав у руки поляків, розкрив важливі таємниці Організації і вніс замішання і певне заламання серед частини членів ОУН.
Яким способом згаданий архів попав до рук польської поліції? Ця справа повністю не вияснена й досьогодні. Під час Варшавського процесу, на якому прокуратура виявила, що вона користується документами з „Архіву Сеника” і часто на них покликається, оборонці підсудних ставили запитання про те, звідки і яким способом ті документи опинилися у польської поліції. Одначе, ані прокурор, ані поліція чи польський суд не хотіли дати ясної відповіді. Коли ж оборонці закидали, що всі ті документи є підфальшовані, то суд карав їх грошовою карою „за образу польських чинників” і відповіді не давав.
Акт обвинувачення стверджував, що архівні документи одержала до своїх рук чеська поліція при нагоді ревізії у членів ПУН-у – Сеника, Барановського, Мартинця, Сціборського та адмінстратора „Розбудови Нації” Володимира Забавського, і ще трьох членів ОУН: Остапа Чучкевича, Дмитра Равича та Євгена Кульчицького. Ревізії чеська поліція провела в Празі восени 1933 і вдруге восени 1934 р. Забравши під час ревізії згадані архівні документи, чеська поліція нібито передала їх полякам.
Це вияснення мало ймовірне. Адже чеська влада в жадному випадку не згодилася видати полякам членів ОУН, які втекли були до Чехо-Словаччини, ні не погодилася припинити видавання „Розбудови Нації”, ані викинути з своєї території провідних членів ОУН, хоч цього вперто домагався польський уряд, – отож, чому саме у випадку документів Організації мали б чехи поступити інакше й видати їх полякам? Тим більше, що саме в той час між урядом Підсудського й Гітлера йшли дружні розмови про закріплення німецько-польської дружби коштом чеських Судетів для Німеччини і чеського Заользя для Польщі, – отже й стосунки між чехами й поляками були цілком не дружніми. Промовистою ілюстрацією тогочасного чеського наставлення до поляків може служити повідомлення урядової пресової агенції ЧСР про смерть Пєрацького. Згадане повідомлення пояснювало, що Броніслав Пєрацький був „кривавим міністром”, який сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців.[234]
Натомість свідок на Варшавському процесі, Маріян Хомраньскі, інспектор польської поліції та начальник слідчого уряду в Катовицях, у своїх зізнаннях покликався на таємничого „інформатора польської поліції з-за кордону”, який подав деякі важливі дані, що про них в документах „Архіву Сеника” не говорилося; наприклад, справжнє прізвище бойовика ОУН, що застрілив Пєрацького. А тому, коли факт про те, що польська поліція має в своїх руках таємні документи з „Архіву Сеника”, став загально відомий, серед провідних кіл ОУН на ЗУЗ виринуло підозріння, що ті документи міг видати польській поліції хтось із членів чи співпрацівників ПУН-у. Формально архівом завідував член ПУН-у Омелян Сеник-”Канцлер”, а фактично другий член ПУН-у – Ярослав Барановський, референт зв'язку з західньоукраїнськими землями. А тому, що Хомранські подав у своїх зізнаннях[235] також зміст розмов Климишина з Я. Барановським, про які в записках „Архіву Сеника” не було й згадки, а крім того, тому, що поліція під час слідства подала Бандері кілька справ, що були їй відомі, хоч про них знали лише Бандера й Барановський, тож підозріння крайових провідних членів ОУН звернулося якраз проти Ярослава Барановського, як таємного співпрацівника польської поліції, подібно, як ним був його брат Роман. Тим більше, що Хомраньскі запевняв, що інформації „закордонного інформатора” є цілком певні та що той „інформатор” з усією певністю розпізнав на знимці Степана Бандеру як учасника конференції в Празі. З-того виходило, що й той „закордонний інформатор” польської поліції також був у той час у Празі.[236]
На підставі документів „Архіву Сеника” та додаткових інформацій обдурених підсудних – Підгайного і Мигаля – польська прокуратура змогла подати в акті обвинувачення, виготовленого в другій половині 1935 року, вичерпне з'ясування, хто і як підготував і виконав атентат на міністра Пєрацького.
Постанова виконати політичний замах у Варшаві була прийнята на спеціяльній конференції при кінці квітня 1933 року в Берліні, в якій взяли участь тільки полк. Є. Коновалець, Р. Ярий і Я. Барановський від ПУН, а від Крайової Екзекутиви ОУН Степан Бандера, як виконуючий обов'язки Крайового провідника. На тій конференції було вирішено вбити у Варшаві міністра освіти або міністра внутрішніх справ, у Львові шкільного куратора, а на Волині волинського воєводу. В половині липня 1933 Крайова Екзекутива подала до ПУН конкретні пляни виконання тих постанов. У зв'язку з цим на українські землі повернувся Микола Лебедь-”Марко”, щоб узяти участь у підготовці й виконанні атентатів, зокрема атентату у Варшаві. В серпні того ж року Лебедь намагався провести в Карпатах бойовий вишкіл тих, хто мав виконати запляновані замахи, але випадково вишкільна група зустрілася біля Надвірної на військову польську стежу й була заарештована, а опісля засуджена. Тому плян змінено.
Місяці вересень-жовтень-листопад Лебедь провів у Варшаві, обстежуючи жертви намічених атентатів. У грудні він виїхав за кордон, де зустрівся з полк. Коновальцем, Сеником і Ярим, склав їм звіт та одержав остаточну згоду виконати замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Весною 1934 року Лебедь нелеґально приїхав до Львова й після обговорення справи з Бандерою знову виїхав до Варшави. Для облегшення його праці у Варшаві туди виїхала, з доручення Організації, Дарія Гнатківська, як наречена Лебедя, при чому обоє користувалися підробленими документами.
Тим часом Степан Бандера особисто вибрав виконавця атентату у Варшаві. На охотника до виконання замаху, в якому передбачалася смерть атентатника, зголосилися три бойовики. З-поміж них Бандера вибрав Гриця Мацейка-”Ґонту”.[237] Мацейко бажав виконати якийсь бойовий акт з очевидним ризиком смерти, щоб тим спокутувати свою мимовільну провину, коли він 16 червня 1931 року спіймав на вулиці Львова Івана Мицика, члена УВО, що тікав після вбивства провокатора Бережницького. Мацейко був тоді переконаний, що Мицик є звичайним польським злочинцем. Після двократної зустрічі з Бандерою Мацейко-”Ґонта” одержав наказ виїхати до Варшави, де дальші вказівки мав йому дати Микола Лебедь-”Марко”. Одержавши від Підгайного револьвер (той самий, що ним убито Бачинського), Мацейко на початку червня 1934 року виїхав до Варшави і замешкав тут під прізвищем Володимира Ольшанського.
Гриць Мацейко Від Лебедя Мацейко довідався, що міністер Пєрацький, якого він мав убити, щодня дуже реґулярно приїжджає на обіди до льокалю „Товариського Клюбу” і тому найвигідніше виконати атентат на нього в ту хвилину, коли він входитиме до клюбу.
В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан” калібру 7.65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Пєрацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.
Пєрацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба „не діє”, Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Пєрацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом.
Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його.
З Люблина Мацейко поїхав поїздом до Львова і тут сконтактувався з Качмарським, а через нього з Малюцою, якому віддав револьвер і пояснив, що він приїхав з Варшави, де виконав замах, і тепер хоче виїхати за кордон. Малюца примістив його на тимчасовому приміщенні у Львові, а 4 липня вислав його організаційним зв'язком до Синєвідська Вижнього біля Стрия, щоб з допомогою організаційного зв'язку він перейшов у скільських горах до Чехо-Словаччини. Але там виявилося, що цей відтинок особливо дбайливо стерегла в той час польська поліція. Тому в половині липня Мацейко повернувся до Львова.
Насправді Малюца тільки подав Мацейкові такий претекст, бо хотів затримати його на українських землях до того часу, поки не одержить від Проводу згоди на відіслання Мацейка за кордон. 25 липня Малюца, разом з Анною Чемеринською, перейшли нелеґально кордон в околиці Славська і на Словаччині вони зустрілися з Ярославом Барановським, який заявив тоді Малюці згоду Проводу на втечу Мацейка за кордон. Малюца повернувся до Львова і доручив членові ОУН Ярославові Ракові перевести Мацейка через кордон в районі Ворохти до Ясіня. 5 серпня 1934 року Рак у товаристві Катрусі Зарицької вийшов ніби на спортову прогулянку в гори й перевів Мацейка через кордон і в Ясіню передав його Я. Барановському.
Після вдалого атентату у Варшаві Лебедь і Гнатківська негайно виїхали з Варшави – Лебедь через Данціґ до Німеччини, а Гнатківська повернулася додому, до Косова, де її батько був українським парохом. Як згадано, Лебедя німці заарештували і, зламавши міжнароднє право про політичних утікачів, видали полякам, а Гнатківську арештовано в Косові на підставі даних „закордонного інформатора”. Від того таємничого „закордонного інформатора” польська поліція довідалася також про хід втечі Мацейка, а тому арештувала Ярослава Рака і Катрю Зарицьку, а в Люблині Якова Чорнія, який перекочовував у себе Мацейка.
Вбивство Пєрацького – це був насамперед демонстративний бойовий акт проти польського міністра внутрішніх справ, що з титулу своєї посади був офіційним репрезентантом і керівником терористичного польського окупаційного режиму на західньоукраїнських землях; це був удар ОУН по авторитеті польської держави, як окупантові українських земель.
Але у випадку Пєрацького, крім того, не йшлося про випадкову особу на посаді міністра внутрішніх справ. Коли ОУН у своєму офіційному повідомленні про вбивство Пєрацького подала, що „вбито одного з катів українського народу”, то це не була безпідставна фраза. Щоб задокументувати це об'єктивним свідченням, ми наведемо голос англійської преси. Одна з найбільших тоді і найпопулярніших британських газет „Манчестер Ґардіан” з датою 22 листопада 1935 року писала з приводу Варшавського процесу:
„Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ, він був теж відповідальний за ганебну „пацифікацію” України в 1930 році. Українці витримували з подивугідною пасивністю, але поки дехто із крайніх кіл почав палити скирти польських дідичів. У відповідь на те наїхали відділи польської кінноти та поліції на села, без розбору арештували селян і били їх. Ці операції роблено в таємниці, але для теперішньої історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його колинебудь в новітні часи проведено. Докладно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує на кругле 10.000, з яких майже всі були невинні. Побиття були такі жорстокі, що багато з селян тижнями лежали в постелі, а кілька померло в наслідок ран. Ті побиття ішли в парі з нищенням маєтку українців”.
Ця сама газета з датою 3 грудня 1935 року надрукувала офіційне „спростування” польського пресового бюра в Лондоні, в якому мовилося, що Пєрацький не був міністром внутрішніх справ у 1930 році, у час „пацифікації”, та що „політика ген. Пєрацького цілком не була ворожа до української меншости”, – і від себе газета додала:
„Ми не твердили, що генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ під час „пацифікації”. Тоді він був головою польської таємної поліції в складі міністерства Складковского. Як такий, ген. Пєрацький був відповідальний за переведення „пацифікації” у Східній Галичині в 1930 році. Він був також відповідальний за „пацифікацію” в Ліському повіті в 1931 р. та на Волині й Поліссі в 1932 році (про ті пацифікації в польській пресі не згадувано ні словом!). Його миролюбні промови служили тільки для того, щоб перед світом закрити ті жорстокі вчинки, за які він і його уряд були відповідальні”.[238]
Це відповідь на питання, за що було вбито польського міністра Пєрацького, дана англійською пресою, найпереконливіше, як цілком об'єктивна, бож навіть ніхто з поляків не може твердити, що англійці однобічно підтримували українців, або що чомусь-то були ворожо наставлені до поляків.
Подібне вияснення подала й чеська пресова агенція „Центро-прес” у своєму повідомленні про смерть Пєрацького, назвавши його „кривавим міністром”, що сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців.[239]
На відповідальність Пєрацького за стосування жорстокого поліційного терору супроти українців звернула увагу й інша чужинецька преса. Отож, навіть для сторонніх чужинців було очевидним, що міністер Броніслав Пєрацький був чільним репрезентантом та реалізатором безоглядного стероризування поневолених Польщею українців, послідовного викорінювання, з допомогою кривавого поліційного терору, всяких самостійницьких змагань українського населення та „перевиховання” всіх українців на ЗУЗ у покірних „співгромадян польської держави”, призначених на послідовне спольщення.
У відозві Начальної Команди УВО про атентат на Пєрацького[240] сказано таке:
„Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького, як особу, а в Пєрацького, як реалізатора польської окупаційної політики на ЗУЗ. Бо хто був Пєрацький?[241] – Пєрацький це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ. Пєрацький – це ліквідатор українського шкільництва, українських культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це польонізатор української Церкви. Пєрацький – це творець і організатор польської колоніяльної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, заливу промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом. Пєрацький – це організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими бандами, карними експедиціями, стшельцами, варварських пацифікацій в рр. 1930 (південно-ЗУЗ), 1931 (Волинь), 1932 (Лісько, Підкарпаття), 1933 (під час боротьби за українську школу) і 1934 (Угнівщина, Равщина, Самбірщина, Мостищина та ін.). Пєрацький – це творець наглих судів, шибениць і мордів українських революціонерів. Пєрацький – це автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в'язнів. Пєрацький – це творець системи морального розкладання українського життя масовим насаджуванням конфідентів. Пєрацький – це автор профанації й дикого збезчещування пам'яті Героїв української визвольної боротьби, розкопування могил, нищення хрестів. Пєрацький – це один із творців і часовий сторож-жандарм цілого жорстокого варварського арсеналу ляцького окупаційного панування, яке поставило собі за ціль згнобити українське життя, розгромити і спольонізувати його.
„Бойовик УВО кинув Українському Народові під ноги голову одного з його катів, голову польського міністра внутрішніх справ, найстаршого ляцького поліцая”.
Не всі запляновані Проводом ОУН атентати вдавалося виконати. Це стосується головно таких плянів, при виконанні яких атентатник не повинен був згинути, ані не було потреби, щоб його спіймала поліція, та щоб він мав пізніше свідчити перед судом. У таких випадках замах міг бути виконаний лише за сприятливих обставин, за яких була певність, що виконавець вийде цілий і здоровий під час атентату й при тому не попаде до рук поліції. А на таку сприятливу ситуацію не раз доводилося довго ждати, і через те чимраз далі відсовувано виконання замаху.
До таких невиконаних замахів належать запляновані вбивства тюремного сторожа Кособудзького та волинського воєводи Юзефського, виявлені на Варшавському,[242] а опісля й на Львівському процесах.
У грудні 1933 року Бандера дав Підгайному наказ зорганізувати вбивство підкомісара львівської тюрми, Владислава Кособудзького. Причиною для того було постійне знущання над українськими в'язнями не тільки слідчої поліції, а й тюремної сторожі. Захищаючись перед цим терором та обороняючи свої права, українські політичні в'язні часто проводили голодівку. Але Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, став на становищі, що боротьбу проти терору, стосованого до політичних в'язнів, повинні вести не самі в'язні голодівкою, бо вони й так уже виснажені своїм перебуванням у тюрмі, але їхні друзі, члени ОУН, що перебувають на волі. Тому проти когось із тюремних сторожів повинен бути застосований відплатний терор, а це спам'ятає всіх інших тюремних сторожів. А що найвідомішим серед українських в'язнів катом, який з насолодою знущався над політичними в'язнями, був підкомісар тюремної сторожі у Львові Владислав Кособудзький, тому й вирішено вбити саме його.
Одначе, атентат повинен був бути виконаним так, щоб атентатник щасливо утік без надто великого ризику бути спійманим. Тому для виконання цього атентату приступлено з великою обережністю.
Стеження за Кособудзьким з метою устійнити спосіб його життя й розклад його зайнять, щоб на підставі того вибрати найпридатніший для замаху момент, передано дівочому розвідувальному відділові Марійки Кос, із доручення якої це завдання виконали Віра Свєнціцька та Катря Зарицька. Виконанням атентату мав зайнятися, з доручення Підгайного, Роман Мигаль, маючи до помочі боївку Євгена Качмарського.
Використовуючи інформації з обстеження за Кособудзьким, укладено плян вбити його з допомогою бомби, підкладеної під крісло в кіні, куди Кособудзький часто ходив. З тією метою Бандера дав доручення лябораторії Карпинця у Кракові виготовити дві однакові бомби невеликої сили, які б важко поранили Кособудзького, але при тому не завдали б пошкодження іншим особам у кіні. Одержавши дві петарди, Бандера особисто випробував діяння однієї з них і, задоволений вислідом, передав другу бомбу Підгайному.
Для виконання замаху на Кособудзького зголосився Гриць Мацeйко-”Ґонта”, член боївки Качмарського. Петарду підкладено в кіні під крісло, на якому сидів Кособудзький, але вона чомусь не вибухла.[243] Тому плян знищити Кособудзького з допомогою бомби відкинуто, а вирішено застрілити його на площі кінських перегонів, куди він залюбки ходив. Але там при кількакратних спробах не знайдено сприятливого моменту для того, щоб після замаху атентатник міг непомітно втекти. Тоді Мацейко виявив бажання застрілити Кособудзького таки з ризиком власного життя. Він одержав згоду від своїх зверхників і почалася підготовка забити Кособудзького в ту хвилину, коли він після служби виходитиме з тюрми. Одначе, поки мав бути виконаний атентат, Мацєйкові доручено виїхати до Варшави, де підготовлявся замах на міністра Пєрацького. Атентат на Кособудзького мав виконати інший бойовик. Та швидко після цього прийшли масові арештування, викликані вбивством Пєрацького, а далі у зв'язку з вбивством Бачинського і Бабія, тому замах на Кособудзького не виконано.
Теж невиконаним залишився й заплянований атентат на волинського воєводу Юзефського.
Юзефський належав до тієї самої катеґорії польських політиків, що Голуфко: вдаючи приятеля українців, він прагнув до перетворення Волині в мішану українсько-польську територію, а українців – у льояльних до польської держави громадян. Тому він, з одного боку, підтримував українських „політиків” типу Петра Певного та Скрипника, які при кожній нагоді деклярували від імени волинських українців беззастережну льояльність до польської держави, вважаючи, що українці повинні мати свою державу, але тільки на тих землях, що окуповані большевиками, – а з другого боку Юзефський поліційними методами не лише поборював український націоналістичний рух, а й впливи УНДО, „Просвіти”, „Рідної Школи” та кооперації, що просякали з Галичини на Волинь.[244] Для цього створив був т. зв. сокальський кордон: на прикордонні Галичини й Волині поліція пильно берегла, щоб на Волинь не проникали з Галичини навіть леґальні українські видання, а коли з Галичини їхав на Волинь хтось із національно свідомих та політично активних українців, то його з різних причин арештовувано й відсилано поза „сокальський кордон”.
Зорганізування атентату на Юзефською було доручено тодішньому Окружному провідникові ОУН у Луцьку Олександрові Куцеві, а виконавцем замаху мав бути бойовик Скопяк. Одначе, заки плян виконано, Куць і Скопяк були випадково арештовані й опинилися у слідчій тюрмі. Тим часом ув'язнено також Підгайного і Малюцу, які займалися тією справою, а тому виконання атентату не здійснено.
До невдач того періоду належить теж організування М. Лебедем-”Марком” у серпні 1933 року спеціяльного вишколу бойовиків ОУН. Цей вишкіл мав відбутися в Карпатах, у районі Ворохти. Учасники курсу маршували до місця призначення двома п'ятками, під проводом Юрка Онишкевича, а окремо несли для них зброю, потрібну на вишколі, два бойовики – Явнич і його товариш.
Ідучи неозброєні, як звичайні прогульковці, бойовики під Надвірною несподівано зустрілися 18 серпня 1933 р. з польською військовою стежою й дозволили притримати себе, не знаючи, що в той самий час поліція спіймала Явнича і його товариша та знайшла при них зброю.
[Арештованих бойовиків відставлено до слідчої в'язниці в Станиславові та переведено арешти зв'язкових, що допомагали відправити бойовиків з різних місцевостей на вишкіл. Великий політичний процес перед судом у Станиславові, що тривав три тижні, закінчився дуже гострим присудом: 16 підсудних засуджено на 172 роки в'язниці за приналежність до ОУН, транспорт і переховування зброї, аґітацію й поширювання нелеґальних друків.
Дня 19 липня 1934 року оголошено присуд, на основі якого засуджено: торговельного помічника зі Львова Володимира Явнича на 14 років в'язниці; урядовця „Дністра” Юрка Онищука, муляра з Луцька Володимира Гадюка, ґімназійного абітурієнта Гриця Барабаша і торг. помічника Петра Гоголя – по 13 років; торг, помічника Костянтина Петрощука – на 12 років; селян: Дмитра Корінця з Завадова (Стрийщина), Володимира Мороза з Підгаєччини і власника ресторану Івана Урбана зі Львова – по 11 років; столяра Володимира Бідулу з Бережан, селянина Василя Заставецького з Підгаєччини, маляра Івана Скоп'юка з Луцька і Гімн, абітурієнта Юрка Вінтонюка з Станиславівщини – по 10 років; Гімн, абітурієнта Михайла Вінтоніва з Станиславівщини – на 9 років; кельнерку Роману Чорну зі Львова і селянина Миколу Барана з Стрийщини – по 6 років в'язниці.]
Епілогом убивства міністра Пєрацького був голосний на ввесь світ політичний процес проти 12 членів Організації Українських Націоналістів, що відбувся у Варшаві від 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року. На лаві підсудних тоді сиділи:[246]
1. Степан Бандера, літ 26, син українського священика, студент аґрономії у львівській політехніці; 2. Микола Лебедь, літ 25, абсольвент ґімназії; 3. Д-рія Гнатківська, літ 23, абсольвентка ґімназії; 4. Ярослав Карпинець, літ ЗО, студент краківського університету; 5. Микола Климишин, літ 26, студент філософії у краківському університеті; 6. інж. Богдан Підгайний, літ 31, абсольвент політехніки в Данціґу; 7. Іван Малюца, літ 25, студент львівської політехніки; 8. Яків Чорній, літ 28, студент університету в Люблині, 9. Євген Качмарський, літ 25, закінчив 5 кляс ґімназії; 10. Роман Мигаль, літ 24, студент львівського університету; 11. Катерина Зарицька, літ 21, студентка політехніки у Львові і 12. мґр. Ярослав Рак, літ 27, адвокатський конціпієнт.
Акт обвинувачення закидав усім підсудним приналежність до підпільної Організації Українських Націоналістів, а крім цього, зокрема те, що: Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, дав наказ убити міністра Пєрацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Пєрацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Пєрацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Пєрацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини.
Акт обвинувачення, складений у другій половині 1935 року, після кільканадцятимісячного слідства, був дуже дбайливо1 підготований: він складався з 102 сторінок машинопису, а додані до нього протоколи слідства, звідомлення поліції, зізнання й інші доказові матеріяли становили 25 томів з приблизно 10.000 сторінок. Крім самого правничого боку вбивства Пєрацького, в акті обвинувачення звернено увагу на політичний бік справи – з'ясування й відповідне насвітлення всієї діяльности ОУН, а спеціяльно – фінансової допомоги литовського уряду для ОУН та її Проводу. Підставою акту обвинувачення під політичним оглядом були документи „Архіву Сеника”, а під юридично-доказовим – зізнання Підгайного, Малюци, Мигаля й Качмарського, а частково теж зізнання Ярослава Макарушки та Ярослава Спольського, суджених знову пів року пізніше у Львівському процесі.
Вже першого дня процес перетворився в політичну демонстрацію: запитаний головою суду про свої особисті дані, Степан Бандера відмовився говорити польською мовою, кажучи, що він добре знає польську мову, але вважає, що йому належиться право говорити рідною мовою. Голова суду заборонив йому говорити і заявив, що за вийнятком східніх воєвідств у польських судах допущена тільки польська мова, а тому, якщо Бандера не хоче зізнавати польською мовою, то треба вважати, що він відмовляється від зізнань і суд обмежиться відчитанням йото зізнань, складених у слідстві.
Всі інші підсудні, крім єдиного Мигаля, пішли за прикладом Бандери й відмовилися зізнавати польською мовою. У висліді, замість сподіваних зізнань, прийшло тільки відчитування протоколів поліційних зізнань, при чому, до речі, про фактичні зізнання можна було говорити лише у випадку чотирьох підсудних: Мигаля, Підгайного, Малюци і Качмарського. Головні підсудні – Бандера, Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин, а також Рак, Зарицька і Чорній, до жадної співучасті в атентаті не призналися.
Таку саму поставу, як Бандера і його друзі, зайняли в справі оборони прав української мови також свідки, що їх за інші справи суджено або обвинувачувано. І так, коли в залю розправ уведено студентку Віру Свєнціцьку, дочку директора Національного музею у Львові, вона привітала підсудних окликом „Слава Україні!” і почала відповідати на запитання голови суду українською мовою. Голова не дозволив їй зізнавати українською мовою й перестеріг, що в протилежному випадкові вона буде покарана за спротив польському судові. У відповідь на те Свєнціцька заявила, що вона говоритиме тільки українською мовою. Голова суду зразу засудив її на кару 200 злотих, з заміною на 10 днів ув'язнення, а за оклик „Слава Україні!” на одну добу темниці і казав поліції відвести свідка. Виходячи, Свєнціцька попрощала підсудних знову окликом „Слава Україні!”
Так само відмовилися зізнавати польською мовою свідки: Ірина Хомяк, Чорна, Олена Чайківська, Роман Шухевич, Олександер Пашкевич, Дмитро Мирон, Осип Нидза, Осип Мащак. Усіх їх голова суду засуджував на кару заплати по 200 злотих, із заміною на 10 днів ув'язнення, а тих хто, подібно як Віра Свєнціцька, вітав підсудних окликом „Слава Україні!”, ще додатково 1 або 2 добами темниці і казав поліції виводити свідків із залі.
Декотрі з українських свідків зразу пробували зізнавати українською мовою, але після пригадки з боку голови суду погоджувалися говорити польською мовою, для того, щоб відкликати свої зізнання, складені під час поліційного слідства, якими вони обтяжили когось із підсудних. Так зробили: Ярослав Макарушка, референт розвідки, Ярослав Спольський, референт пропаґанди при Крайовій Екзекутиві ОУН та його заступник Андріян Горницький, які перебували в слідчому ув'язненні, чекаючи на процес у Львові. Погодившись говорити по-польськи, Горницький заявив:
„У слідстві я склав зізнання, що ними обтяжив деяких підсудних. Тепер заявляю, що ті зізнання вимушено на мені поліційними тортурами, а саме: під час переслухування мене тримали чотири дні на морозі. Тепер мені соромно, що я був такий слабий і що склав такі ганебні зізнання. Вважаю це за злочин”.
Голова суду перервав його, запитавши, що він знає про справу й чи він є членом ОУН. На це Горницький відповів:
„Так, до ОУН я належав, належу і належатиму до самої смерти, бо вважаю, що тільки Організація Українських Націоналістів ...”
Голова суду знову пробував перервати його, але Горницький продовжував:
„Українська нація тільки завдяки Організації Українських Націоналістів...”
Тоді голова суду наказав поліціянтові вивести свідка з залі, заявивши, що за свої слова Горницький відповідатиме окремо перед судом, а тепер буде покараний двома добами темниці. Випроваджуваний із залі, Горницький крикнув: „Хай живе українська національна революція!”, а підсудних попрощав окликом „Слава Україні!”
Ярослав Спольський, погодившись говорити по-польськи, відкликав свої зізнання, складені під час слідства, і вияснив, що їх вимушено від нього фізичним терором, бо під час переслухування поліція била його.
Так само відкликав свої зізнання, складені під час слідства, Ярослав Макарушка, вияснивши, що їх він склав був головно тому, що його введено в блуд підсуненим поліцією „ґрипсом” нібито від Бандери, в якому доручалося йому признатись до всього. При тому Макарушка відкликав свою заяву про осудження ОУН, що її він підписав при слідчих переслуханнях. На запитання оборонця, чи ОУН вела розвідку в Польщі на користь інших держав, як це закидається в акті обвинувачення, Макарушка заявив, що він, як колишній референт відділу розвідки в Крайовій Екзекутиві ОУН, рішуче заперечує це. ОУН вела розвідку виключно в засягу власних потреб.
Демонстративні виступи Степана Бандери під час процесу повторилися кілька разів. Коли він відповідав на привітання свідків „Слава Україні!” і пробував протестувати проти того, що голова суду відбирав їм голос і карав їх за зізнання українською мовою, він був покараний темницею. Голова суду наказав поліціянтові силою випровадити Бандеру з залі розправ, а врешті заборонив впроваджувати його тоді, коли зізнаватимуть українські свідки.
Зразу погодився зізнавати по-польськи єдиний з-поміж 12 підсудних Роман Мигаль. Він говорив 8 годин, докладно описуючи вбивство Бачинського і Бабія та про підготовлювані, але не виконані атентати на тюремного сторожа Кособудзького, як теж про інші, відомі йому справи ОУН. За причину свого заломання Мигаль подав таке: під час слідства він довідався про те, що член КЕ ОУН Підгайний, з яким Мигаль колись мав, як його підлеглий в Організації, різні непорозуміння, „сипле” і при тому боїться підписати свої зізнання. Другою причиною було те, що Організація підозрівала його, Мигаля, у зв'язку з невдачами в підготовлюванні атентату на Кособудзького і тому Малюца видав був наказ вбити Мигаля і кинути його тіло в став; та врешті його особистий погляд на те, що вбивства Бачинського й Бабія були помилкою з боку Організації.
Після промов оборонців Мигаль, який не мав адвокатської оборони, говорив удруге. Він ще раз заявив, що був членом ОУН і що в працю в рядах Організації він вклав цілу свого душу, працюючи для свободи і незалежности України, бо це була мета й мрія його життя. Але ОУН зробила кілька помилок і це вплинуло на те, що він заломався. Повертаючись спогадом у свої дитячі літа, Мигаль згадав 1 листопада 1918 року, коли то учителька в його клясі виписала була на таблиці слова: „Україна воскресла!”, а він сам під диктат учительки дописав: „Ми, українські діти, завжди всім серцем любитимемо Рідний Край”.
„Оті слова, – казав Мигаль, – це моє „вірую” і моя леґітимація. Ці слова я завжди тямив, а забув на них лише раз, а саме: в січні, лютому й березні 1935 року, коли я в слідстві душевно заломався”.
Малюца зразу теж відмовився зізнавати польською мовою й тому його попередні зізнання відчитано з слідчих протоколів. Але тринадцятого дня розправи він несподівано заявив свою готовість зізнавати польською мовою, відкликав повновласть, дану ним адвокатові Шлапакові, обороняти його і склав, подібно, як Мигаль, також перед судом просторі зізнання, потвердивши те, що сказав був під час слідства. У зізнаннях перед судом Малюца заявив, що для його постави під чаc слідства не може бути жадного виправдання, він уважає себе за цілком прибиту людину і тому й говорить, щоб усе вияснити.
Коли Малюца скінчив говорити й голова суду поставив запитання, чи інші підсудні мають якісь запитання до Малюци, Бандера встав і українською мовою заявив: „Заявляю, що Малюца є провокатор!” Голова заборонив йому говорити далі й наказав поліціянтам силою вивести Бандеру з залі. Тоді Карпинець голосно кинув у бік польської поліції зневажливі слова і голова суду наказав випровадити також Карпинця.
Оборонцям не вдалося вияснити, що було причиною заломання Малюци, бо голова суду відкидав усі їхні запитання в цій справі до Малюци. Але сам Малюца згадав, що на нього дуже прикре враження зробила вістка, що недавно з рук бойовика ОУН згинула Марійка Ковалюк, його колишня найближча співробітниця в ОУН.
Зізнання Мигаля й Малюци перед судом та зізнання їх обидвох і Підгайного під час слідства, в яких вони не лише призналися самі, а й „сипали” інших, були від'ємною сторінкою Варшавського процесу. Одначе, вона губилася в світлі незвичайно гідної постави головних обвинувачених – Бандери, Лебедя, Гнатківської, Карпинця, Климишина, як теж Зарицької та Рака і свідків українців, підозрілих у приналежності до ОУН. Тому преса писала, що на лаві підсудних сиділи дві цілком різні групи: група провідних членів ОУН, очолена Бандерою, Крайовим провідником ОУН, які знають, чого хочуть, і яких не в силі зламати ні тортури кільканадцятимісячного слідства, ні мариво шибениці, – і група кількох осіб, які, мабуть, через якесь непорозуміння попали до ОУН і пробилися навіть на керівні становища. Геройська постава першої групи приголомшувала польську публіку й викликала переворот у їхній оцінці українського революціонера, українського народу й української справи.
Підсудних на Варшавському процесі боронили: д-р Володимир Горбовий, адвокат з Долини – Ст. Бандеру, Я. Чорнія і Є. Качмарського; Д-р Ярослав Шлапак, адвокат із Станиславова – Я. Карпинця і (спочатку) І. Малюцу; д-р Лев Ганкевич, адвокат зі Львова – М. Лебедя, Д. Гнатківську, Я. Рака та Б. Підгайного; д-р Олександер Павенцький, адвокат зі Львова – М. Климишина і К. Зарицьку.
Становище оборонців не було легке: вони повинні були змагати до того, щоб підсудні одержали якнайлагідніший присуд, але разом із тим не сміли забувати, що це важливий політичний процес із виразним демонстративним характером. Той характер процесу дуже добре розуміли й поляки.
Коли, наприклад, оборонець Лебедя д-р Лев Ганкевич пробував довести, що Лебедь не хоче говорити перед судом тільки тому, що не знає польської мови так добре, щоб нею пописуватися у Варшаві, то прокурор з насмішкою звернув йому увагу: „Сумніваюся, чи Лебедь задоволений з цього вашого пояснення!”
Для того, щоб підкреслити політичний характер процесу, оборона раз-по-раз ставила відповідні внески й запитання. Польський суд намагався перешкодити цьому і відкидав такі внески чи запитання, як „невідповідні” й карав оборонців грошовими карами.
Але багаторазове покарання оборонців та безугавне відкидання їхніх внесків повернулося своїм вістрям проти поляків: воно стало демонстрацією перед чужим світом і перед польським громадянством, що в Польщі під час політичних процесів проти українців немає жадної судової об'єктивности і що не лише підсудні, а й їхні оборонці не мають змоги вільно висловлювати свої думки. Так, наприклад, польська газета „Роботнік” цілком виразно призналася:
„В історії польського судівництва ще ніколи не записано, щоб суд відкинув стільки внесків оборони; ще ніколи літанія відкинених запитань оборони не займала цілих колонок у щоденниках. Суди не раз давали догану обороні, але рідкістю бувають так щедро присуджувані оборонцям грошові кари”.[247]
Оборонці були свідомі того, що велика частина їхніх запитань не буде допущена, але вони зумисне ставили їх, щоб ті запитання дісталися на сторінки польської й чужинецької преси, бо дуже часто ці запитання самі піддавали читачеві відповідь. Коли, наприклад, оборонець запитував підсудних, завдяки чому ОУН здобула серед українського громадянства такі величезні впливи, або – чи український націоналізм діє тільки в Польщі, а чи охоплює всі українські етнографічні землі, то хоч суд не дозволив відповідати на ті питання, в кожного читача вже на підставі самих запитань залишалося в свідомості, що ОУН має великі впливи серед українського громадянства і що для того є, мабуть, якісь причини, над якими варто подумати, та що український націоналізм діє на всіх українських землях, до яких, видно, належить теж „Малопольска Всходня”.
Випадковим і цікавим моментом, що теж допоміг українським оборонцям компромітувати польську поліцію та польське судівництво, був такий факт: коли поліційний аґент Маршалік зізнавав, як свідок, про своє обстежування Климишина і Карпинця, д-р Шлапак казав йому показати на лаві підсудних згаданих людей. Маршалік показав на Качмарського й Підгайного, заявляючи, що перший – це Климишин, а другий – Карпинець. Коли ж оборонець кілька разів висловив свій сумнів, чи свідок справді пізнає тих, за якими слідкував, Маршалік самовпевнено відповів, що пізнає обидвох з усією рішучістю. Тоді голова суду казав встати Климишинові, й Карпинцеві і поліційний аґент признався, що він помилився, але тепер уже „таки цілком певно” обидвох пізнає. Це було осмішенням не тільки польського поліційного аґента, а й цілої системи польського судівництва, що беззастережно спиралося на свідчення польських поліціянтів.
Після Варшавського процесу збори українських адвокатів висловили окреме признання й подяку д-рові Ганкевичеві, д-рові Гoрбовому, д-рові Шлапакові і д-рові Павенцькому за працю й жертовність в обороні української молоді, судженої під час процесу.
Промови польських прокурорів
В ролі обвинувачів під час Варшавського процесу виступали два прокурори: прокурор варшавського апеляційного суду Рудніцкі та прокурор Желєньскі, колишній журналіст. Обидва вони опрацьовували акт обвинувачення й обидва виступали на суді з своїми промовами. Але їхня поведінка та зміст їхніх промов були дуже відмінні: якщо Рудніцкі таки спромігся на збереження певної поваги до себе самого й до підсудних, то Желєньскі раз-по-раз прискав їддю польського шовінізму й примітивізму.
Прокурор Рудніцкі у своїй промові ще раз з'ясував, подану вже в акті обвинувачення, історію постання УВО й ОУН та їхню дію, попередивши її вступом про визвольну боротьбу українського народу в 1918-20 роки. Він дуже влучно схарактеризував політичну програму ОУН стосовно окупантів українських земель:
„Завдання ОУН, – сказав він, – можна звести до одного слова. Коли в 1863 році якийсь російський достойник запитав польського графа Вєльопольського, що повинна зробити Росія, щоб задоволити поляків, граф відповів: „Відійдіть!” Отаке становище займає ОУН”.
Очевидно, прокурор Рудніцкі підкреслив, що таку розв'язку в стосунку до поляків він уважає неможливою тому, що західньоукраїнсь-кі землі – „це край з мішаним населенням, де один брат є високим греко-католицьким достойником, а другий – польським генералом”.[248] А тому, мовляв, в „інтересі обидвох народів тих земель” польська держава мусить якнайрішучіше поборювати ОУН, яка ширить ненависть поміж тими „братніми” народами.
Інший прокурор, Желєньскі, вже на вступі своєї промови заповів, що йому „припало обговорити справу, про яку не можна говорити без сильніших і гостріших акцентів”. Одначе, його промова не була ані „сильна”, ані не „гостра”, а просто – огидна. Він увесь час намагався тільки компромітувати й оплюгавлювати ОУН, членів Проводу, починаючи від полк. Коновальця, та кінчаючи всіма підсудними і українськими свідками на процесі. З особливою насолодою він цитував з „Архіву Сеника” листи полк. Коновальця до Сеника про те, що, мовляв, В. Мартинець затратив почуття відповідальности в тому, про що пише й підписує”, то знову іншого листа, в якому полк. Коновалець дорікав Сеникові за його декадентські настрої. Тих з підсудних, які у слідстві склали зізнання, опісля ж їх відкликали перед судом, прокурор назвав боягузами, які заломалися, а тепер „відбріхуються перед Організацією”. Навіть те, що Климишин під час слідства взагалі не хотів зізнавати й мовчав, Желєньскі пояснив ... страхом: „А знаєте, чому він відмовив зізнань? – дослівно запитував прокурор. – Бо найбільш з усіх боявся, бо знайшовся в такій ґротесковій, трагічній нервовій ситуації, що просто годі було на нього дивитися і витримати з ним п'ять хвилин”.
Всі заяви обвинувачених і свідків про поліційні тортури під час слідства прокурор назвав „брехнею”, а факт, потверджений тюремною владою, що підсудних тримано кільканадцять місяців закутими в кайданах, він пояснив ... турботою судових чинників, щоб підсудні з страху перед великою карою не вчинили в тюрмі самогубства!
Промова Желєньского припала було до смаку польському шовіністичному шумовинню типу редакторів „Ілюстрованого Курieра Цодзенного”, але серед об'єктивних слухачів, навіть польських, викликала обридження.
Присуд у Варшавському процесі проголошено 13 січня 1936 року, в навечер'я українського Нового року. Про обстановку, серед якої проголошено присуд, так писав варшавський „Роботнік”:
„День присуду. Остання дія процесу і заразом останній день року згідно з греко-католицьким календарем. Від вчасного ранку вулицю Мйодову густо обставила поліція. Що кілька кроків – кінні й піші відділи. В брамах сильні резерви. На судовому подвір'ї проходжуються поліційні стежі. Внизу в авлі й на сходах кількість мундированої й цивільної поліції збільшено. По кілька разів перевіряють квитки вступу. Кажуть, що закордонна преса, провінціяльна й варшавська ледве можуть поміститися в просторих лавках, призначених для кореспондентів газет. В залі, що досі поза моментами, коли виголошувано промови, була порожня, тепер вміщала неймовірний натовп. Перед дванадцятою з бічного входу показується довгий ряд темно-синіх (поліційних) мундирів. Поміж тією, вдвоє збільшеною, екскортою ідуть підсудні. Вони спокійні; тихі обличчя мають вираз опанування. Вони, може, трохи блідіші, може, очі блищать ясніше, але їхні рухи не виявляють навіть такого поденервування, яке видно серед публіки. Минають довгі хвилини. Чекання хвилює нас. Вже після 12-ої. Там, нагорі падуть слова присуду. На сходах швидкі кроки; то спішать газетярі, що біжать до телефону. Чути короткі слова: три смертні присуди... Знову кроки. Важкі, повільні. То ескорта спроваджує Бандеру, що його усунули з залі за оклик... Останній день року греко-католицького обряду, останній день довгого процесу”.
Присуд у Варшавському процесі звучав так:
Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець – кара смерти з відміною, на підставі амнестії, на досмертне тюремне ув'язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний – на досмертне тюремне ув'язнення.
Дарія Гнатківська – 15 років тюрми.
Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський – по 12 років тюрми.
Катерина Зарицька – на 8 років тюрми.
Ярослав Рак і Яків Чорній – по 7 років тюрми.
Усі підсудні прийняли присуд цілком спокійно, а Степан Бандера і Микола Лебедь відповіли на присуд окликом: „Хай живе Україна!” За це їх, з наказу голови суду, випровадили з залі.
На вістку про присуд українське громадянство, з солідарности з українськими революціонерами, проголосило національну жалобу. Всі імпрези, що мали відбутися з нагоди Нового року, відкликано, а з багатьох вікон українських хат у день Нового року повівали чорні прапори.
Оцінка процесу польськими політиками
У зв'язку з Варшавським процесом видатний польський журналіст і політик Ксавери Прушиньскі надрукував у „Вядомосьцях Літерацкіх” (ч. 50, Варшава, 15 грудня 1935) статтю, яка дуже влучно схоплює значення того процесу проти українських революціонерів. Прушиньскі писав:
„Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи. Це не є вже процес проти Біласа й Данилишина. Процес проти молодих виконавців нападу на пошту в Городку, що їх видали в руки поліції українські селяни, в яких вони шукали захисту, розійшовся був зі Львова широким відгомоном...
„Тепер оце, замість „типів з понурим виглядом”, – бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. „З-під лоба”, як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами, бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіря, а по тому дивиться так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть чейже смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодости, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає.
„Коли зізнає поліція, вони слухають дуже уважно. Слухають, як слухається оповідання колишнього противника з того боку фронту. Коли б ми, наприклад, зустріли оцю пару підсудних у Карпатах, то ми були б певні, що вона справді йде в гори на прогулянку; а це тим часом були терористи. Це вони пачкували через кордон убійника. Вони – фабрикували бомби.
„Акт обвинувачення, судове поступування діють із справністю хірургічних ножів. Облупили їх дванадцятьох від закордонної шкіри, від організації, монтованої за чужі гроші. Рентґен поліційної розвідки просвітлив усе в їхньому житті. Всі в Польщі знають, котра із цих дівчат була не тільки учасницею змови, а й судженою товариша з організації, коли відчувала його, де з ним ходила. Слухаємо зізнань їхніх батьків і тіток. Знаємо, як провели дитячі і шкільні роки, знаємо, з чим боролися, з ким любилися, де мешкали, кільки мали грошей. Знаємо про них більше, ніж знаємо про десятки наших знайомих. Говоримо про них із зворушенням, як про знайомих, що про них ми чули. Справді, важко погодитися з думкою, що ці люди, яких ми бачили, таки – вбивали.
„Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова „український”, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про „гайдамаків”, сьогодні соромляться того дурного баналу про „понурий вигляд” цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюваням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та „Україна” є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та „Україна” своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив був намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота ріжниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, а вбивство міністра Пєрацького, розторощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася на протязі 17 років.
„Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті „хати”, студіювати хемічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської „вищости” і до заперечування йому навіть права на національне ім'я.
„Тепер уже ми не звалимо цього на Відень, ані навіть на Берлін, не звалимо на графа Стадіона, ні на „аґітацію з Канади”. Не звалимо навіть виключно на уряд і на репресії проти паліїв. Виновників з польського боку треба буде доглянути в товпі, в масі, треба буде поставити перед суд цілу масу, яка так думала. Треба буде притягнути до відповідальности і байдужих, і тих, хто не добачив проблеми, і всіх інших брехунів. Треба буде притягнути до відповідальности не тільки тих, що наслідували Ярему Вишневецького і реґіментаря Стемпковського, а й тих, хто захоплювався їхніми традиціями. А тоді, виходячи з цього суду, зуміємо відірватися від тієї нашої лектури й відвертими очима глянути на обличчя чужої справи й на її шляхи”.
Про те, що Варшавський процес справді навчив деяких польських журналістів і політиків бачити на „кресах всходніх” українців замість „русінуф”, та дивитися на українську проблему, як на самостійну проблему живої нації, що бореться за свої права, а не як на „ворожу інтриґу”, видуману Австрією чи німцями на злість полякам, а деяких з-поміж поляків навчила навіть пристойного трактування тієї української проблеми, – про це свідчать голоси деяких інших польських газет, які писали з нагоди процесу. Наприклад, орган польських радикальних народовців „Просто з Мосту” писав у статті „Справа найважливіша з важливих”:[249]
„Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державности, що його русифікують, польонізують, роздирають, а він завжди триває”. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, „проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю”.
І навіть польська католицька „Польонія”, пишучи про Варшавський процес, в якому суджено українських революціонерів за вбивство польського міністра, визнала за доцільне не писати „моральних поучень” про гріх „убивання ближнього”, як це в той час робила частина української католицької преси, а звернула увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів, кажучи: „Особливо в таких, як оце, процесах судді повинні пам'ятати, що мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею”.[250]
Великий Львівський процес проти членів КЕ ОУН та інших членів ОУН, що почався у Львові 25 травня 1936 року, був – якщо брати до уваги не окремий атентат на Пєрацького, а всю діяльність ОУН того періоду, – завершенням Варшавського процесу. Головною постаттю в обидвох процесах був Крайовий провідник ОУН у 1933-34 роки Степан Бандера, який своєю поставою обидвом процесам надав спеціяльного характеру. Тому обидва ці процеси перейшли до історії української революційно-визвольної боротьби під назвою: „Варшавський процес Степана Бандери і товаришів” та „Львівський процес Степана Бандери і товаришів”.
У Львівському процесі на лаві підсудних були: 1. Степан Бандера, літ 27, 2. Роман Шухевич, літ 29, 3. Володимир Михайло Янів, літ 28, 4. Ярослав Стецько, літ 24, 5. Ярослав Макарушка, літ 28, 6. Олександер Пашкевич, літ 28, 7. Ярослав Спольський, літ 24, 8. інж. Богдан Підгайний, літ 32, 9. Іван Малюца, літ 27, 10. д-р Богдан Гнатевич, літ 42, 11. Володимир Коцюмбас, літ 35, 12. Осип Мащак, літ 28, 13. Роман Мигаль, літ 25, 14. Євген Качмарський, літ 26, 15. Іван Ярош, літ 29, 16. Роман Сеньків, літ 27, 17. Катря Зарицька, літ 22, 18. Віра Свєнціцька, літ 22, 19. Анна Дарїя Федак, літ 24, 20. Осип Феник, літ 24, 21. Володимир Івасик, літ 26, 22. Іван Равлик, літ 27, 23. Семен Рачун, літ 27.
Перших 9 підсудних суджено як членів Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Д-рові Б. Гнатевичеві закидалося, що він займав в ОУН якесь провідне місце, але прокурор цього місця не вмів точно визначити, В. Коцюмбаса обвинувачувано, що він працював у бойовому рефераті ОУН; Мигаля, Качмарського, Сенькова, Мащака та Яроша суджено за співучасть в убивстві поліційного донощика Я. Бачинського та І. Бабія й за підготовку вбивства тюремного сторожа Кособудзького; Федаківну, Зарицьку й Свєнціцьку обвинувачувано за приналежність до ОУН і за працю в розвідувальному відділі ОУН; Равлика за те, що він був Обласним провідником ОУН; Івасика обвинувачено за працю в характері пропаґандивного реферату ОУН, а Рачуна за те, що він, у заступстві свого батька війта, прибив печатку на особистій виказці для бойовика ОУН Цара, що опісля вбив Бабія. Підсудні Гнатевич, Коцюмбас, Свєнціцька, Федаківна і Рачун ставали перед судом як вільні громадяни, не в'язні.
Підсудних боронили Неукраїнських адвокатів: проф. д-р В. Старосольський – Яніва, Стецька, Федаківну, Коцюмбаса та Яроша; д-р Ст. Шухевич – д-ра Гнатевича, Р. ІПухевича й Феника; д-р В. Горбовий – Бандеру й Равлика; д-р К. Паньківський – Макарушку й Пашкевича; д-р О. Павенцький – інж. Підгайного й Зарицьку; д-р Євген Давидяк – Сенькова й Івасика; д-р С. Шевчук – Рачуна; д-р 1В. Гриньовський – Малюцу; д-р Ф. Евин – Качмарського; д-р Н. Яримович – Мигаля; д-р Н. Жизневський – Спольського; д-р В. Загайкевич – Мащака й Свєнціцьку. Обвинувачував прокурор Прахтель-Моравяньскі.
Львівський процес був ще гіднішою прилюдною презентацією українського революційного руху перед своїм і чужим громадянством, ніж Варшавський, бо під час Львівського процесу навіть Мигаль, Малюца й Підгайний не „сипали” нікого, а навпаки, відкликали свої попередні зізнання й засудили їх як такі, що негідні поступування українського націоналіста.
Інакшого вигляду, в порівнянні з Варшавським процесом, надала Львівському процесові насамперед та обставина, що на форумі львівського суду польська влада беззастережно визнала право для українських підсудних говорити українською мовою. Тому всі підсудні вже не були лише мовчазними демонстрантами, як на Варшавському процесі, а зізнавали й складали відповідні заяви, використовуючи навіть право останнього слова підсудного. Замість оборони прав української мови, тут приводом для демонстративних виступів підсудних проти польського окупанта стало питання державної приналежности. Коли на початку процесу кожному з підсудних, під час записування особистих даних, ставлено запитання про його державну приналежність, підсудні демонстративно заявляли: „Українська”. Коли ж голова суду та прокурор намагалися висміяти таку відповідь поясненням, що, мовляв, її треба розуміти так, що підсудні вважають себе за громадян УССР, то підсудні уточнювали свою відповідь так: „Моя державна приналежність у принципі українська, а тимчасово польська”. А Степан Бандера, крім цього, на запитання про його ставлення до військової служби відповів: „Я є членом Української Військової Організації”.
Першого дня процесу останнім уведено до залі Степана Бандеру. Коли він появився, всі підсудні встали з місць і привітали його окликом „Слава Україні!” За підсудними встали з місць також українські оборонці, а за ними спантеличені в першу хвилину – трибунал і лава присяглих. Як згадано, у Варшавському процесі за ці оклики суд карав свідків, членів ОУН, темницею. У Львові треба було б хіба всіх підсудних покарати темницею і вести процес за їхньої відсутности. Це, одначе, було б компромітацією для польського „демократичного” судівництва, а тому і судді, і прокурор прийняли цю демонстрацію мовчанкою.
Підсудні поділилися тактикою своїх виступів перед судом: ті, про котрих польська прокуратура мала наявні докази їхньої діяльности в ОУН, признавалися до своєї приналежности до Організації й давали вияснення та заяви, щоб таким чином пропаґувати ідеї ОУН і здобувати прихильників для ОУН та її боротьби серед українського громадянства і чужинців. А ті, про котрих доказів таких не було, послідовно заперечували свою приналежність до ОУН. Заперечували її: Дарія Федак, Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Івасик, Ярош, Сеньків, Коцюмбас, Равлик, Феник і Роман Шухевич, заявляючи при тому, що за своїми переконаннями вони є українськими націоналістами. При зізнаннях Равлика голова суду намагався спровокувати його до уточнення, як треба розуміти, що підсудний є українським націоналістом, але не є членом ОУН, – і поставив йому питання, як він оцінює ОУН та її діяльність. Равлик спокійно відповів, що не вважає судову залю відповідним форумом для таких дискусій. Присоромлений голова суду завважив, що Равлик є „знаменитим діялектиком” і залишив своє намагання провокувати підсудних, щоб вони або хвалили ОУН і тим наражувалися на засуд, або осуджували Організацію, якщо заперечували свою приналежність до неї.
Для облегшення становища тих підсудних, котрі заперечували свою приналежність до ОУН, Підгайний, Малюца і Мигаль відкликали всі свої попередні зізнання, якими обтяжували тих підсудних. Вони підкреслили, що їхні попередні зізнання є неправильні й що вони зумисне подали цілком невинних людей, котрі не є членами ОУН, як членів, щоб заплутати свої зізнання і так рятувати себе. Осудили й відкликали свої зізнання під час поліційного слідства також Ярослав Макарушка та Ярослав Спольський. Осуджуючи своє заломання під час поліційних допитів, Роман Мигаль заявив, що тепер у своїх зізнаннях він називатиме Степана Бандеру тільки провідником, не вживаючи його прізвища, бо вважає себе за негідного вимовляти того імени.
Так само Іван Малюца назвав себе негідником, бо не витримав поліційних знущань і зрадив чимало організаційних таємниць та обтяжив своїх товаришів. Він кілька разів намагався вияснити причини свого заломання в слідстві, але голова суду завжди відбирав йому слово, а врешті сказав випровадити його із залі розправ. Подібно повівся голова суду із Спольським. Він не дозволив, щоб поліційний аґент відповідав на запитання Спольського, чи правдою є, що його, Спольського, переслухувано без перерви протягом 9 діб. Коли ж Спольський почав засуджувати своє заломання, як негідне українського націоналіста, голова суду не дозволив йому закінчити речення й наказав поліціянтові випровадити підсудного з залі.
Підгайний, Мигаль, Малюца і Качмарський потвердили свою участь в атентатах на Бабія й Бачинського та в підготовці замаху на Кособудзького і докладно з'ясували хід усіх тих справ, а також справу атентату на большевицького консула у Львові. Одначе, у своїх зізнаннях вони перед судом обмежили коло співвинних у підготовi й виконанні замахів тільки на своїй чвірці, рішуче заперечуючи співучасть інших підсудних. У випадку Сенькова вони вияснили, що він членом ОУН не був, а виконував деякі справи, розглядені тепер на суді, тільки на прохання Мигаля чи Качмарського, як своїх приятелів.
Степан Бандера у своїх зізнаннях відверто виступив як Крайовий провідник ОУН на західньоукраїнських землях, вияснюючи розглядані судом справи і при тому відмовляючись від подавання прізвищ чи псевд когонебудь із членів ОУН. Він признався, що Бачинського, Бабія та большевицького урядовця вбито, а Кособудзького й Юзефського було запляновано вбити з його, Бандери, наказів. При цьому він пояснив, що Івана Бабія вбито не за його політичні погляди, а за активну співпрацю з ворожою поліцією, за притримання в церкві й передання поліції українського студента, що розкидав летючки ОУН, та за намовлювання ґімназистів до співпраці з польською поліцією проти українських революціонерів. ОУН насамперед перестерегла Бабія й закликала його покинути ганебну роботу, але він тільки посміхався з пересторог і продовжував шкідницьку дію. Тоді над Бабієм відбувся організаційний суд, який дуже сумлінно розглянув його справи. Коли ж той суд видав присуд смерти на Бабія, то він, Бандера, як Крайовий Провідник ОУН, дав наказ цей присуд виконати. В справі Бачинського також проведено дуже докладне слідство, при чому за ним стежили кілька членів ОУН, які один про одного не знали. Коли ж стверджено, понад усякий сумнів, що Яків Бачинський є поліційним донощиком і стежить за українськими студентами-революціонерами, то суд засудив його, за національну зраду й за добровільну співпрацю з ворогом проти власного народу, на кару смерти. Цей присуд також виконано з наказу Крайового провідника ОУН Степана Бандери.
Старшину тюремної сторожі Кособудзького Степан Бандера звелів забити за те, що Кособудзький знущався над безборонними українськими політичними в'язнями, а волинського воєводу Юзефського за те, за що вбито міністра Пєрацького та пляновано вбити куратора Ґадомського, а саме за придушування й нищення національного життя українського населення Волині з допомогою поселювання там польських колоністів. Атентат у большевицькому консуляті Степан Бандера доручив виконати тому, щоб запротестувати перед цілим культурним світом проти варварського винищування большевицькою Москвою українського народу на його східніх землях та для заманіфестування морально-політичної єдности українців на землях, окупованих Польщею, у спільній боротьбі українського народу проти большевицького окупанта. Антін Крушельницький повинен був згинути за те, що він, як вислужник большевиків, намагався прихилити до большевиків західньоукраїнське громадянство і для того писав у своєму журналі „Нові Шляхи”, що українське життя в УССР вільно розвивається та буйно процвітає, а разом із тим оплюгавлював український національний рух, роблячи закид, що український націоналізм є інспірований чужинцями.
Під час своїх зізнань Бандера раз-у-раз намагався з'ясовувати основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду за кожним разом переривав його й не дозволяв йому говорити на заторкнені теми. Крім того, голова суду часто накладав додаткові кари на підсудних і свідків, присуджуючи їх на відбуття в темниці, щоб тим стероризувати їх. Так було покарано темницею Я. Cтецька та ще декого за те, що вони вживали окреслення „західньоукраїнські землі”, замість вимаганого польського „Малопольска” чи „Ґаліція”. Свідка Олександра Куця, якого приведено з в'язниці, де він відсиджував кару 9 років, голова суду покарав темницею за поздоровлення підсудних окликом „Слава Україні!”
У львівському процесі також виринула справа „Архіву Сеника”. Оборонці рішуче домагалися дати вияснення, яким способом ті документи попали до рук поліції, але суд і прокурор відмовилися відповісти на це запитання й заборонили адвокатам говорити на цю тему.
Промова прокурора
У своїй восьмигодинній промові прокурор Прахтель-Моравяньскі намагався не тільки довести вину підсудних, а й компромітувати ОУН та її боротьбу, хоч сам на вступі похвалив становище суду, який не дозволяв підсудним говорити про ОУН та про мотиви дій обвинувачених. Прокурор твердив, що ідеологи ОУН „затруювали своїми писаннями душі українського суспільства і зокрема української молоді”, що загал українського громадянства засуджує ОУН, а тому Організація не є репрезентантом українського народу; що Яків Бачинський, убитий бойовиками ОУН, не був поліційним донощиком, хоч, зрештою, це не є важливе, бо кожне вбивство є вбивством, та що „тут є Польща і суд мусить захищати інтереси Польщі”. Бабія, – казав прокурор, – вбито тому, що він повинен був виступити як свідок на процесі проти Лемика, щоб при тому осудити діяльність ОУН, а, може, теж тому, що ОУН „хотіла задемонструвати, що вона ще існує”. Атентат у большевицькому консуляті, на думку прокурора, ОУН виконала тому, щоб погіршити польсько-большевицькі стосунки. А в тім, що замахів на Кособудзького і Юзефського не виконано, є заслуга Б. Підгайного, який, мовляв, урешті зрозумів шкідливість бойової діяльности ОУН і хотів її припинити.
Вранці того дня, коли почалися промови прокурора, оборонців, а згодом виступи підсудних з їхнім „останнім словом”, представники польської адміністрації скликали всіх пресових звітодавців на спеціяльну конференцію, під час якої ще раз пригадали, щоб вони у своїх звідомленнях не подавали повного тексту майбутніх промов, а тільки в такій формі, як на неї погодиться цензура, бо в протилежному випадку їхні газети й вони самі „матимуть неприємності”.
Промови оборонців[251]
Не зважаючи на те, що голова суду й прокурор часто переривали оборонцям їхні промови та забороняли їм говорити про політичні справи, адвокати, що боронили підсудних, а зокрема д-р Старосольський, д-р Шухевич, д-р Горбовий, д-р Загайкевич, – виголосили глибокі змістом і міцні формою промови, з виразним політичним забарвленням, вказуючи на щирий патріотизм та безмежну відданість членів ОУН справі визволення українського народу й відновлення Української Держави.
На початку своєї промови д-р В. Горбовий з'ясував відносини, серед яких зродився новітній український націоналістичний рух – УВО й ОУН: відродження Української Держави в 1918 році.
„Молодь була свідком переломової доби в житті свого народу, коли ідея ставала дійсністю, – говорив оборонець. – Ці моменти глибоко запали в їхню душу і кров. Нема сили, що могла б усунути ці речі з їхньої душі”.
„Який політичний стан тепер, ви, панове судді, знаєте. До цього стану нарід мусить зайняти якесь становище. Старше громадянство обмежується заявами, молодь хапається радикальніших засобів, щоб здійснювати вимоги”.
Заторкуючи справу Бандери, д-р В. Горбовий ствердив:
„Під час політичних процесів УВО-ОУН не раз висувано закид, що Провід висилає рядових бойовиків, а сам ховається поза їхні плечі; а тут ось виступає сам Крайовий провідник ОУН, мужньо відхиляє свій шолом і свідомо спрямовує всі атаки противника на себе самого”.
А, відповідаючи на глумливу заввагу прокурора, що ОУН не може вважати себе представником українського громадянства, бо „українське громадянство засуджує діяльність ОУН”, д-р Горбовий звернув увагу, що відчитаний прокурором „Пастирський лист” із засудженням терору, виданий з приводу застрілення дир. Бабія, є найменш переконливим доказом, бож самозрозумілим є, що кожний християнський єпископ з рації свого становища зобов'язаний засуджувати кожне вбивство. Переконливішим у тому питанні мусить бути свідчення польських знавців українських справ, складeне під час Варшавського процесу. В тому свідченні згадані знавці визнавали, що ОУН є організацією масовою та що вона здобула собі симпатії загалу української людности.
Д-р Володимир Гриньовський – оборонець Малюци, д-р Яримович – оборонець Мигаля і д-р Павєнцький – оборонець Підгайного та Зарицької виголосили знамениті, під оглядом правничої ерудиції, промови, але обмежилися тільки суворо правними і психологічними моментами. Д-р Яримович звернув увагу на те, що поліція й тюремна сторожа в Чорткові так страшно побили Мигаля, що він став безплідним, а це спричинило й важкі потрясення в нервовій системі.
Д-р Евин на початку своєї промови зазначив, що він не заторкуватиме українсько-польських взаємин, але коли сам прокурор підкреслив, що це є політичний процес, то він хоче сказати кілька своїх завважень щодо політичних процесів.
Політичні „проступники”, – сказав д-р Евин, – це, звичайно, найкращі члени суспільства; це ідейні й характерні люди, які для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя. І нерідко трапляється, що засуджені за політичні „злочини” вже наступного дня займають міністерські посади. Всі ми повинні схиляти голови перед такими людьми. Тому в культурних людей політичні в'язні мають різні полегші в тюрмі – для пошанування їхньої людської гідности.
Оборонець навів для прикладу відомий полякам факт, що коли на початку цього сторіччя польська революціонерка Добродзіцка кинула бомбу на московського губернатора у Варшаві й утекла до Австрії, то суд у Кракові не тільки звільнив її, а й публіка прийняла її овацією та обсипала квітами. В цей момент промови оборонця зірвався прокурор і зденервовано заявив: „Високий суде! Це звичайна пропаґанда ідей і кличів ОУН! Я не можу дозволити, щоб тут таким способом говорили! Я не можу допустити до такої промови в суді! Це все оборона ОУН, а не підсудних!” Прокурора підтримав голова суду і тому оборонець заявив, що він примушений обмежувати свою промову на суто правничих арґументах.
Оборонець д-р К. Паньківський звернув увагу на помилковість становища прокурора та голови суду, що на суді не вільно говорити про суспільно-політичні справи, бож таке становище суперечить самому поняттю судів присяглих: адже, якщо б доводилося розглядати виключно правничі питання, то для того мусіли б суддями бути тільки фахові правники, а не пересічні громадяни, без правничої освіти, якими є у величезній більшості члени суду присяглих. Переходячи до справи підсудних, д-р Паньківський сказав:
„Це мусить бути щось велике, щось дуже велике, що спонукало цих молодих людей стати членами цієї організації. Це мусіло бути щось надмірно велике, що в нинішні часи матеріялізму підказувало їм служити якійсь вимріяній ідеї. Панове, ви мусите визнати, що це була любов до свого народу: вони щиро й цілковито, нічого для себе не застерігаючи й не заховуючи, принесли себе цілих у жертву тій ідеї, що її вони признали за святу і тими способами, які в їхньому переконанні були найкращими, єдиними, бажали цю велику ідею здійснити. І цей їхній вчинок зрозуміють усі, хто знає про те, що були, є і будуть люди, котрі люблять свій нарід, котрі страждають і терплять за цей нарід”.
Д-р Ст. Шухевич заторкнув у своїй промові справу документів „Архіву Сеника”, що ними польський суд намагався між іншим довести, що підсудний д-р Гнатевич займав в ОУН якийсь високий пост.
Оборонець звернув увагу на обставину, що відписи тих документів, якщо вони зроблені з ориґіналів, залишених у руках чеської влади, є чомусь не потверджені чеськими чинниками, як цього вимагає закон. Для доведення автентичности ориґіналів прокурор не хотів дати жадного доказу. Щождо діяльности підсудних, – твердив далі оборонець, – то вона випливала виключно з їхньої палкої любови до своєї батьківщини; а як немає в світі жадних приписів, ані норм, які обмежували б любов до матері, – казав д-р Шухевич, – так немає і не може бути приписів, які обмежували б любов до батьківщини. Цієї любови ніхто не здушив і не здушить. Опісля, вказуючи на нелогічності акту обвинувачення та спираючись на зізнання підсудних і свідків, д-р Шухевич довів безпідставність обвинувачення д-ра Гнатевича, Романа Шухевича та Феника.
Оборонець Рачуна, д-р С. Шевчук своєю промовою в тяжку судову атмосферу вніс веселий настрій: він зобразив свого клієнта Рачуна, як Богу духа винного сільського хлопчину, який захотів на хвилину стати таким війтом, як його батько, і тому, використовуючи його неприсутність, витягнув з батькової шухляди печатку й прибив її на особистій виказці, не мавши жадного поняття, що вона є підробленим документом для українського революціонера.
Д-р Загайкевич пригадав польському судові, що на протязі 150 років поляки також мусіли боротися проти ворожої окупації і всі ті їхні земляки, які в той час попадали в конфлікт з окупаційною владою і за любов до свого народу мусіли йти до тюрми, – всі вони вважалися та досі вважаються серед поляків найбільшими патріотами й національними героями.
„І тому насуваються дуже поважні рефлексії, коли торкається справа людей, які за найкращий свій обов'язок вважають служіння батьківщині й за те йдуть до тюрми. Судова заля не розв'яже того, що нуртує в цій країні. Не розв'яжеться цієї проблеми ні присудами, ні судовими екзекуціями. Розв'яже її лише історія, що прийде після їхніх вчинків”.
„Якщо спитаємо, – продовжував оборонець, – що спонукало підсудних до того, що вони завернулися з вигідної дороги животіння й пішли на шлях, на якому видніють сірі мури тюрем і примари смерти, коли ми спитаємо їх про те, то почуємо відповідь, яка неначе ясний промінь кидає гарне світло на підсудних. Ця відповідь не звучить інакше, як тільки: – любов до батьківщини. Це велика стихія національної ідеї, що огорнула мізок і серце. Вона взяла в свої обійми цих людей без жадних застережень і компромісів. Вона витиснула свій знак на їхніх характерах, на їхніх душах, вона керує їхніми думками. В нас уже теж минулися часи байронізму, часи плаксивих сантиментів і тихої любови...”
Коли прокурор намагався перервати промову д-ра Загайкевича, як це він робив супроти інших, оборонець звернув увагу голові суду, що згідно з судовою процедурою прокурор не має права втручатися до промови оборонця. Після наради з двома іншими суддями („вотантами”), голова суду визнав за оборонцем слушність і закликав прокурора до порядку. Свою двогодинну, справді дуже добру, промову д-р Загайкевич закінчив цитатами з творів колишнього польського революціонера, маршала Пілсудського, про вплив в'язниці на формування політичної думки.
Останню і найкращу та найсильнішу промову виголосив оборонець проф. д-р В. Старосольський.
У своїй промові він з'ясував політичне підґрунтя для виникнення й діяльности ОУН на західньоукраїнських землях і цитатами з польської літератури та творів світових соціологів і філософів, як теж численними прикладами з визвольної боротьби польського й інших народів вказав на високий моральний рівень тих, хто бореться за волю свого народу, отже, й українських націоналістів-революціонерів.[252] А, переходячи після того до самої справи оборонюваних ним підсудних, він сказав:
„Бороню п'ятьох підсудних... Дуже характеристична річ у цьому процесі – це признання. Є гурт підсудних, які відразу, не примушені до того, кажуть: „Так, я належав до ОУН, так я був учасником чи виконавцем того чи іншого вчинку”. І є гурт підсудних, які заперечують. На цьому процесі існує такий внутрішній наказ, який примушує усіх, що до ОУН належали, явно до цього признатися. Тому я без ризика можу сказати, хто в цій залі й на цій розправі каже, що до ОУН не належав, то так у дійсності було. З цього погляду мої клієнти дуже маркантно розставлені на цій лінії, яка веде від точки абсолютної непричетности до ОУН, аж до того місця, де починається ця організація. З одного боку Федаківна і Ярош, далі Коцюмбас, який, може, обтерся об організацію, і врешті Я. Стецько і В. М. Янів, які ясно, без жадних застережень, багато більше навіть, як мусіли, сказали, що вони належать до ОУН.
„Щодо Коцюмбаса, то прокурор влучно назвав його резервою ОУН. З резерви до чинної служби хіба тепер ОУН не може його покликати. Це не війна. А прецінь карати можна тільки за активну участь, а ніколи за резерву, що є нічим іншим, як тільки вичікуванням. Отже, якщо б хтось хотів карати Коцюмбаса, то мусів би зажадати, аж він буде покликаний з резерви до чинної служби.
„Стецько і Янів призналися, що належать до ОУН. Мушу підкреслити, що вони призналися абсолютно нічим не примушені. Ні роки в'язниці, ні самота, ні слідство не заломали їх. Кожний із них мовчав тоді, коли все, здавалося, впливало на те, щоб вони призналися. А тут призналися, хоч проти обох них немає найменшого доказу щодо їхньої приналежности до ОУН. У слідстві, ще поки я пішов до них до в'язниці, я докладно ознайомився з актами, з усім, що до них може стосуватися, і коли хотів зібрати те, що їх обтяжує, то вийшов – нуль. Але вони прийшли сюди на розправу і так, як це мені заповіли у в'язниці, заявили тут: так, я належу до Організації Українських Націоналістів. В ОУН вони обидва займалися ідеологією укрaїнського націоналізму. Одначе, всупереч волі обидвох їх, я проситиму, щоб суд звільнив їх обидвох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому випадку, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, – про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реаґувати на становище, на дійсність є для молодої ґенерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва мої клієнти вибрали з-поміж усіх тих обов'язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов'язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов'язок – знайти розумне розв'язання проблем цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває ввесь світ, а українська нація зокрема. Щоб мене зле хтось не зрозумів, я скажу, що обидва мої клієнти напевно запротестували б, коли б я вважав ту їхню працю за засіб, щоб зобразити їх як менше винних перед вашими очима, або коли б я у тому їхньому виборі шукав виправдання, чи коли б я казав, що те, що вони робили, не в'яжеться з революційною діяльністю ОУН. Вони були ідеологами націоналізму й засадничо вони є відповідальні за існування ОУН і за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас від того, щоб мати перед очима кожний момент. От хоча б перегляньмо статтю Стецька-„Орловського” на тему „Боротьба для боротьби чи змагання за вартості?” Яка глибина думки міститься в тій темі, як далеко намагався автор сягнути в життя. Далі йде стаття під заголовком „Національні вартості – це вартості етичні”. Ще інша про „Етичний зміст націоналізму”. Вважаю, що праця думки, праця, спрямована на те, щоб розв'язати найскладніші проблеми життя, – така праця, без уваги на те, в якій констеляції політичних обставин вона не була б ведена, не може бути осудженою.
„А тому, в ім'я засади, з якою напевно погоджується світ мислителів і світ справедливих суддів, я прошу навіть проти волі обидвох цих підсудних: Ярослава Отецька і Володимира Михайла Янева – звільнити”.
Користуючися правом „останнього слова”, що прислуговує підсудному, Степан Бандера сказав перед львівським судом присяглих:[253]
„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусів обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи. В звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв'язнів спеціяльні методи, вживає шикан і репресій і що в'язні плянують перевести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії, я на проєкт голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в'язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в'язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов'язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького. Суду не було. Я сказав уже, що Організація судила тільки українців; коли ж ішло про представників польської влади, чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.
„Щодо замаху на волинського воєводу Юзефського, то цей атентат мав те саме тло, що й плянований атентат на куратора Ґадомського і виконаний атентат на міністра Пєрацького. Воєвода Юзефський мав згинути не тому, що – як каже прокурор – хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзефський, була державна й національна асиміляція українців.
„На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділае з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН.
„Третя справа – це справа протибольшевицької акції. Прокурор сказав, що бодай побічним мотивом при вирішуванні атентату на совєтський консулят у Львові було те, що Організація хотіла зареаґувати теж на наладнання польсько-большевицьких взаємин, що хотіла їх попсувати. Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали до уваги того моменту. Не тільки з практичних, але в першу чергу з засадничих мотивів. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на когонебудь. ОУН відкидає концепцію відбудови української держави при нагоді польсько-большевицького конфлікту. Польсько-большевицькі взаємини не можуть вирішувати про наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб і що коли йде про Україну, то Польща з Москвою завжди погоджувалися. Всі бойові акти, які розглядано в цій залі, є тільки фраґментом і то не цілої революційної, але навіть самої бойової діяльности.
„З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмовo, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя,[254] я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...”
У цьому місці голова суду перервав Бандері і не дозволив йому докінчити своєї промови.
Промови інших підсудних
Правом „останнього слова підсудного” покористувалися також інші обвинувачені, головно ті, хто признався до приналежности до ОУН. У своїх звідомленнях із Львівського процесу тодішня українська преса так передала ті промови:[255]
Я. Макарушка: „Як відомо, я обтяжив у слідстві цілком невинну людину. Цією людиною є підсудний Равлик, з яким я зустрівся вперше в судовій залі. Я вже раз переживав трагедію людини, яка обтяжила невинну людину. З уваги на те, що передо мною довгі роки в'язниці, я прошу зняти з моєї совісті той тягар, яким є свідомість, що я обтяжив невинну людину”.
Б. Підгайний насамперед вияснив, що атентат на Антона Крушельницького він відклав не з якихось принципових, а тільки технічних причин, опісля ж той атентат відкликав сам провідник. Далі Підгайний сказав: „Хотів би я, щоб моє заломання в слідстві не кинуло тіні на ідею. Те, що я заломався, було випливом інших, часто еґоїстичних мотивів. До панів присяглих суддів я маю лише одно прохання: Романа Шухевича обвинувачують за вчинки, що їх я поповнив”.
Осип Мащак: „За мету свого життя вважаю лише службу Україні. Україна була і є для мене такою величною, такою святою, що для неї не лише жити, а й умерти є замало. Я хотів у боротьбі за Українську Державу, за визволення українського народу з неволі, в боротьбі за новий соціяльний лад, за соціяльну рівність, за Україну без хлопа і пана знайти ціль свого життя і своє щастя”.
Я. Спольський: „Я працював в ОУН з повною свідомістю доцільности і правильности її методів. Тому повністю відповідаю за цю свою працю”.
І. Малюца: „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти... Я виступив у Варшавському процесі з відомою заявою, що її тут відкликаю. Я заломався був з особистих причин. Нині я свідомий того, що я був заломався і несу та нестиму всі наслідки того заломання. В кожному разі, волів би я нині не жити, як мати за собою такий вчинок”.
Ярослав Стецько заявив, що під час слідства він ні до чого не признався, але тут, перед судом, добровільно признається, що він був членом ОУН і керівником ідеологічної референтури, як член Крайової Екзекутиви ОУН, та редактором „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнака” і „Юнацтва”. „Прокурор подав, – говорив Стецько, – що я своєю публіцистичною діяльністю затруював душі української суспільности, зокрема української молоді. Це ніяк не відповідає правді. Я писав на теми ідеологічно-суспільні, політичні, на теми етики і висував у своїх публіцистичних працях ось що: оцінюючи нинішнє становище взагалі і дійсність, яка панує в українській суспільності та на українських землях, я поставив тезу, що сьогоднішній змисл життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини є національно-суспільний ідеал. Національно-суспільну працю не вважаю за заслугу окремих осіб, але за обов'язок кожної людини. Я кажу, що всім змислом життя мусить бути національно-суспільний ідеал. Вияви еґоїстичного моменту в суспільному житті мають стати щонайвище неґативним ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці. Цього не можна оцінювати як затруювання душ суспільности. Якщо б хтось проголошував таку ідею серед польської суспільности, то пан прокуратор певно не мав би відваги так її оцінити. Мій оборонець, проф. Старосольський, зазначив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму. Так, як редактор „Бюлетеня” та як редактор „Юнака” і „Юнацтва”, зорганізованих для молоді, я містив у них статті між ін. про соціяльний зміст українського народу. При оцінці розв'язки соціяльного питання можна узмістовити його в чотирьох точках: національний момент, безклясовість, момент етики і момент праці. Я твердив, що єдина праця вирішує про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльних проблем. Я твердив, що в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя. При тому я висунув у розв'язці економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі – усіх без ріжниці поміщиків – у власність українського селянства та копалень у власність українського робітництва, передання без викупу землі з московських колективів у власність українського селянина; те саме стосується щодо фабрик і копалень на східньоукраїнських землях. Це одна з важливіших точок справи розв'язки української суспільної проблеми. Я висував ідею нового суспільного порядку. Тим новим суспільним порядком має бути ідея солідаризму професій, не кляс в економічному розумінні, бо українська суспільність є безклясовою суспільністю людей праці. Чи такі думки й ідеї можна назвати затруюванням душі української суспільности та української молоді?
„Далі я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їхнім ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.
„Призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслював соборність: ідейну, психологічну, моральну та соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затруюванням душ української суспільности і молоді? На питання проф. Старосольського я визнав, що я писав і про українське право, про те, чи право бездержавного народу існує та обов'язує його членів чи ні. Я прийшов до висновку, що воно існує. Бо тверджу, що право існує тоді, коли його психологічно й морально визнають члени даної суспільности. Визнаю, що істотним моментом права є признавання його даною суспільністю. Примус, фізична сила не є суттєвим моментом права. Кермуючись цим мотивом, я з правного й ідейного боку робив те, що робив. Я виконував свій обов'язок, що його мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально і правно в наших душах. Змислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без хлопа і без пана. Я вірю в перемогу”.
Володимир Янів, який під час слідства і перед судом признався до приналежности до ОУН, але відмовився відповідати на запитання, який він там пост займав, потвердив тільки, що був співформатором ідеології ОУН як автор численних статтей на ідеологічні теми в підпільній і в леґальній пресі. В своєму „останньому слові” він сказав:
„Я не хочу боронити своєї особистої волі, хоч яка вона для мене цінна. Не буду боронити тому, що я визнав той світогляд, який знає боротьбу, який розуміє, що в боротьбі є перемоги й невдачі – на шляху до реалізації моєї віри. Хочу боронити свої ідеї, свої думки, свої погляди, які, як одна частина, складаються на мою діяльність, що була частиною діяльности ОУН. Якщо б я повністю міг вияснити тут свої погляди, то думаю, що не можна б сказати про мене, що я затруював душі української суспільности й української молоді. Всім було б ясно, що моя діяльність є свого роду конечністю. Я застановлявся і діяв свідомо. Розглядаючи завдання, які маю виконати, я вважав, що тільки цей шлях є єдино правильним шляхом і що якраз ним я мушу йти. В своїй діяльності я завжди старався про одно: керуватися тим, що римляни називали „віртус”. І тому, щоб дати доказ, що не хочу бути нечесним супроти людей, яким я висловлював свої погляди, я тут, у цій залі, виразно заявив, що належу до ОУН. Ясно, що моє становище випливало з великої віри, передусім віри в українську націю, в її право до життя суверенного, самостійного, а далі – з віри в післанництво української нації. Вважаю, що сьогодні є якраз той момент, що його Шпенґлер передбачав у своїх творах, а саме, що сьогодні занепадають віри, захитуються давні культури і світ бажає чогось нового – нової віри. Вважаю, що боротьба української нації за самостійність не є тільки боротьбою за здійснення нової правди, нового життя, нової релігії. Сьогоднішня боротьба української нації, наприклад, з Москвою є не тільки боротьбою з виявами московського імперіялізму, не тільки боротьбою з московським духом, не тільки з большевизмом, який є лише формою поневолювання української нації, але що ця боротьба є одночасно боротьбою з ідеєю комунізму, що затруює нинішній світ, нинішню культуру. Коли давні віри, давні культури сьогодні захитані, то я вважаю, що обов'язком української нації було, є і буде – створити нову віру, віру українського націоналізму, релігію, побудовану на глибокій вірі в українську націю, яка в майбутній українській державі поведе людство в світле майбутнє і створить цілком нові закони й новий сенс життя. До того, щоб зреалізувати нашу віру, треба великого національного об'єднання і треба великого напруження всіх сил української нації. І я мушу сказати, що сьогодні моя совість супроти української нації – спокійна. Я вважаю, що коли ми є кість від кости, кров від крови української суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа”.
Пізно вночі проголошено такий присуд:
Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 міяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено.
На підставі амнестії всім засудженим на кари до 5 років тюрми зменшено ув'язнення на половину, а засудженим на кари вище 5 років аж до 15 років – на одну третину.
Крім арештувань та процесів проти провідних членів Організації, про які вже згадано, хвиля поліційного терору, ув'язнень і судових присудів майже не переривалася. Тогочасні українські газети на західньоукраїнських землях постійно друкували списки ув'язнених членів ОУН, реєстрували судові процеси та присуди на довгі роки важкої кари в тюрмі. З черги подаємо дальший реєстр польського терору на протязі двох років.
У перших днях січня 1933 року у Верині біля Миколаєва над Дністром поліція провела масові арешти у зв'язку з тим, що хтось підстрелив громадського писаря Василя Яціва, який брав участь у спійманні Біласа й Данилишина, фальшиво інформуючи про них людей.
В січні 1933 р. в с. Вербові біля Жовкви арештувала поліція за поширювання летючок ОУН селян Михайла Демка та І. Білокурія.
В січні 1933 р. в Задеревацькій Волі заарештовано за прикріплення на хресті з льоду на Йордан двох таблиць з написами „Ще не вмерла Україна” і „Боже Великий, Єдиний” І. Филика, І. Пасічного, М. Попадинця та відставила їх до в'язниці в Стрию.
В січні 1933 р. в суді в Бурштині відбувся процес проти 48 селян, що ще в 1930 р. брали участь в бандерії на кооп. святі в Книгиничах. 4-ох селян засуджено на 1 місяць, 24-ох селян на 3 тижні арешту, а 20-ох звільнено.
16 січня 1933 у Варшаві відбулася касаційна розправа перед найвищим судом проти „конґресівців”. У висліді суд затвердив кару по 4 роки тюремного ув'язнення для д-ра Ю. Вассияна, Ст. Ленкавського, д-ра О. Бабія та інж. О. Бойдуника, а присуд для З. Пеленського уневажнив тому, що за ту саму провину він був уже засуджений у бібрецькому процесі.
27 січня того самого року в Перемишлі засуджено за приналежність до ОУН та кольпортаж летючок Яр. Ґумовського на 2 роки, Мих. Захаріясевича на 18 місяців ув'язнення; Ол. Матлу, К. Бeрезовського та Б. Маринюка звільнено.
У Токах, пов. Збараж, арештовано в січні 1933 Я. Флінту, в Сокальщині – В. Хмару.
Суд у Стрию засудив 6 лютого 1933 р. Нестора Угеру, за приналежність до ОУН і кольпортаж нелеґальних летючок, на 2 роки тюремного ув'язнення, 9 лютого В. Луціва і К. Калиновича – по півтора року, а 11 лютого Осипа Федорику з Сколього – на 4 роки, Б. Вільшинського і М. Пасічника – по 2 роки тюремного ув'язнення.
У Львові відбувся 9-15 лютого судовий процес проти 16 українців зі Скалатщини й Грималівщини, обвинувачених у приналежності до ОУН і кольпортажі підпільної літератури. Головний обвинувачений, студент Василь Турковський, який під час слідства не склав жадних зізнань, на процесі заявив:
„До ОУН я належав. Всеукраїнську революцію вважаю за єдино правильну. Як українець і як член Організації, вважаю працю для ідеї української революції за свій обов'язок. Жадних дальших зізнань складати не буду, бо як член ОУН і як український націоналіст взагалі, не визнаю польської влади, а тим самим і польського суду”.
Суд засудив Осипа Тильчака на 5 років, Василя Турковського і Ол. Метельського по 4 роки, Г. Метельського й М. Низдропу по 2 і пів року, Т. Панаса, П. Стадника та Й. Добриводу по 2 роки, О. Фіка й О. Шуста по1 1 рокові, Д. Намаку на 6 місяців тюремного ув'язнення. Н. Бровчука, Д. Когута, О. Ґудза, О. Кравчука й Н. Кушніра звільнено.
В Старому Самборі проведено 13 лютого арешти у зв'язку з вибиттям вікон поліційної станиці.
Апеляційний суд у Люблині затвердив 20 лютого 1933 р. присуд на Левка та Григорія Горбачевських з Рівенщини, за приналежність до УВО, – по 3 роки тюремного ув'язнення.
Суд присяглих у Стрию засудив за приналежність до ОУН і кольпортаж підпільної літератури 21 лютого: М. Стефанишина, учня семінарії, з умовним припиненням кари, на 2 і пів року тюрми, кравця Гр. Кокіндяка на півтора року; 25 лютого – Мих. Бутримка на 2 роки; О. Нечая та Гр. Соколика звільнено.
У Львові арештовано 2 березня студентів Ст. Казанівського, Я. і С. Іванчуків та Ю. Чекалюка. В Трускавці ув'язнено Осипа Біласа.
У Бережанах 15 березня за намову дітей до шкільної акції засуджено Василя Бика на 15 місяців ув'язнення з умовним припиненням; 20 березня – Івана Штабалюка, за протипольську промову, на 1 рік; 25 березня – за приналежність до ОУН та участь у саботажах – Гриця, Василя і Степана Балуків, Дмитра Умблята по 2 роки ув'язнення з припиненням кари, а Миколу Пухаля на 2 роки.
У Тернополі 12 березня 1933 р. за приналежність до ОУН та участь у саботажній акції засуджено: Гавришкова Дмитра на 7 років, Михайла Гирку й Адама Чорного по 4 роки, Івана Ґалаґана та Льва Воробця по 3 роки, Андрія Курила на 2 роки тюремного ув'язнення. Інших чотирьох підсудних звільнено.
В Коломиї за приналежність до ОУН та поширювання нелеґальної літератури засуджено 16 березня: Ігната Руденського на 2 роки, Ом. Колтика та студ. Ярослава Єндика по 14 місяців, Бронислава Явного і маґістра Т. Руденського по 1 рокові ув'язнення з припиненням кари, а Я. Куника, Я. Стражника й І. Чемериса звільнено.
У Перемишлі за участь у саботажах засуджено 20 березня ґімназиста П. Перуна з Яворова на півтора року ув'язнення, а Вол. Грабовського звільнено.
У Львові засуджено 29 березня 1933 р. Михайла Бідака, за співучасть в убивстві польського „стшельца”, на 2 і пів року ув'язнення.
У березні 1933 року арештовано: в Познані – 20 українських студентів, між ними Стародуба, Старосольського та Лідію Пашкевич, в квітні 1933 – у Лаврові, пов. Луцьк, Петра Зацерковного й 111 інших селян, в Луцьку – Івана Скопюка, в Тартакові, пов. Бережани, – о. Б. Петрицького, у Волі Якубовій, пов. Дрогобич, – К. Матчака й А. Беньковського, в Добрівлянах, пов. Стрий, – студ. Петра Мірчука.
В березні 1933 р. в Сокальщині поліція перевела низку трусів і арештувала: в Боб'ятині Миколу Марцинюка та Романа Михалюка, в Завишні Романа Козиру, в Поздимирі Василя Бараника, в Корчми ні Івана та Степана Мельників.
У Видинові пов. Снятин арештовано студента Василя Мирмилюка. Чортківський окружний суд затвердив у березні конфіскату книжок, забраних у Соколі в Вигнанці. „Читаночка для чемних діточок”, „Основи землезнання України”, що були у вільній продажі та Кулішеву „Чорну Раду”, що є приписаною обов'язковою шкільною літературою.
В березні 1933 р. в Перемишлі відбувся відкличний процес Василя Цебиняка, що мин. року дістав за напад на поштовий амбулянс під Бірчею 18 літ в'язниці та від цього присуду відкликався до Найвищого Суду. У висліді чергової розправи засуджено Василя Цебиняка на 15 літ в'язниці.
У квітні 1933 р. суд присяглих у Львові, за кольпортажу протидержавних летючок ОУН, засудив Кукіля на 1 рік в'язниці, Гомка та Березюка звільнив від вини і кари. Всі три селяни з Гребенців пов. Жовква.
У квітні 1933 р. з в'язниці св. Хреста вийшов на волю Омелян Дубик, політичний в'язень, відбувши кару 11 літ і 11 місяців.
Суд у Львові засудив у квітні 1933 року Н. Куклу, за кольпортаж летючок, на 1 рік ув'язнення, а Е. Яциківну й Ірину Грещук, обвинувачених за розкидування летючок у церкві св. Юра, звільнив.
Апеляційний суд у Люблині 24 квітня 1933 р. підвищив кари засудженим за приналежність до УВО в листопаді 1932 року в Луцьку: Ю. Косачеві на 4 роки, В. Маркевичеві і Т. Онишкевичеві по 3 роки, П. Вітрикові, Сергієві й Зиновієві Сомчинським по півтора року тюремного ув'язнення, а Ст. Семенюкові, засудженому в Рівному в „процесі 40”, підвищив із 3 на 8 років тюремного ув'язнення. Іншим засудженим затверджено попередні присуди.
Суд присяглих у Стрию 29 квітня засудив за приналежність до ОУН та участь в експропріяційному нападі: М. Стасіва на 5 років, О. Корчинського на 4 роки, С. Яценка на 3 і пів року, М. Бобера на 2 роки тюремного ув'язнення (БСІ з с. Корчин, пов. Стрий). Гімназистів М. Палідовича, В. Кунду та І. Вітрука за переховування підпільної літератури ОУН засуджено по 8 місяців ув'язнення з припиненням кари.
У Львові засуджено 11 травня 1933 р. за видрукування 40 тисяч примірників летючки ОУН у справі шкільної акції: журналіста Івана Вітушинського на 2 і пів року, студ. Ірину Потерейко на 2 роки, співвласника друкарні Т. Еліяшевського на 14 місяців, друкаря І. Глуховецького на 1 рік тюремного ув'язнення. Друкарів І. Юхича та М. Лалаку звільнено.
У Чорткові на третій з черги розправі засуджено за приналежність до УВО-ОУН та участь у саботажах Он. Шиманського на 6, а Мих. Гринчука на 10 років тюремного ув'язнення. – 27 травня засуджено Марію Шакович за знищення польського прапора на один рік ув'язнення.
В Перемишлі перед судом присяглих, у травні скінчився процес проти 7-ох українців, обвинувачених у державній зраді та поширюванні нелеґальної літератури, у якому присудили: кол. редактора „Українського Голосу” Василя Качмара на 5 літ, Степана Федчука на 6 літ, Ярослава Полянського на 5 літ, Доротея Юрчака, Андрія Стрихальського та Т. Диника[256] по 2 і пів року ув'язнення, Осипа Коропія на 3 роки ув'язнення.
В Станиславові засуджено 10 червня 1933 р. за приналежність до ОУН і кольпортаж нелеґальної літератури: Теодора Найдича – на 1 рік; в Золочеві Михайла Мудрого – на півтора року; в Коломиї Ярослава Жибчина, І. Пантелюка й Гр. Матійчука – по півтора року ув'язнення.
В Лужку Горішнім, пов. Турка, 14 червня арештовано священика Ю. Татомира та його синів, студентів А. й Е. Татомирів, Ю. Фусяка і В. Блендея; у Бусовиськах – Марійку Мицак та А. Гурина. Арештованих відвезено до слідчої в'язниці в Самборі.
1933 р. перед судом у Львові відбувся в червні процес проти 5 дальших здогадних учасників нападу на пошту в Городку Ягайлонському. Суд засудив: Зенона Коссака на 7 років, Степана Куспіся на 5, С. Мащака, Г. Купецького, Мотику і Ярослава Біласа – по 1.5 роки тюремного ув'язнення.
У Станиславові засуджено в червні 17-річного Василя Жупанського з Прислоп'я, за кольпортаж летючок ОУН, на 10 місяців ув'язнення.
У зв'язку з бійкою українців із польською поліцією на львівському цвинтарі під час Зелених Свят були арештовані в червні 1933 року студенти: В. Янів, Ю. Шухевич, Д. Мирон, М. Горницький, Г. Пришляк, В. Маційовський, В. Данилів, В. Смаль, Бернадський, В. Яворський, О. Лапчук, І. Старосольський, Р. Логоза, Р. Луців, Р. Маланчук, Б. Крисько, В. Чепіль, Д. Величко, О. Волос, В. Пинодюк, М. Голик, М. Мартин, І. Брунець і Марія Господарищенко.
У Чорткові арештовано в червні 1933 р., як підозрілих у приналежності до ОУН: І. Шкільного, М. Фіґоля, В. Якимишина, В. Гринчишина зі Звиняча, та Г. Провіцького з Тудорова і В. Музику з Романівки.
В червні 1933 р. суд присяглих в Тернополі, за приналежність до ОУН і поширювання летючок ОУН, засудив: Осипа Іванюту, Романа Порубалюка та Володимира Дударя по 4 роки, Володимира Коблянського на 2 роки, Михайла Коблянського на 1 рік тяжкої в'язниці, а Кручового, Луцкова та Круківського звільнено.
У липні 1933 року у Львові заарештовано за переховування підпільної літератури студентку Ірину Колик.
У Сокальщині арештовано в липні В. Козьолковського та Т. Кушніра за поширювання видань ОУН. В Самбірщині заарештовано за організування панахиди на могилах стрільців: Д. Федика, Е. Товстяка, М. Тершовського, М. Гурія, Д. Орищака. В Яворівщині – ґімназистів Максимова, Фіталя і Галушку, як підозрілих у приналежності до ОУН.
В Бережанах за розкидування летючок ОУН в Угринові, пов. Підгайці, засуджено 15 липня Осипа Мандибуру на 2 роки ув'язнення.
У Трускавці за ширення нелегальної літератури в серпні 1933 року заарештовано І. Пристая, В. Зарицького та В. Мороза.
У серпні 1933 р. арештовано за приналежність до ОУН Онишкевича Юрка, уряд. „Дністра” у Львові.
17 серпня 1933 р. в с. Лучиці, пов. Сокаль, за кольпортажу брошур ОУН арештовано: Приподока Клима, Короля Володимира та Орчуна Гриця; у Шаршанцях пов. Сокаль: Крука Стецька; в Копитові пов. Сокаль: Кравця Корнила.
У Самборі 31 серпня 1933 р. засуджено 18 українців з Луки, Дорожoва, Викова, Вілини і Татар за участь у протипольській демонстрації та обкидання польської поліції камінням, на кару по 7 до 10 місяців ув'язнення.
У Бібреччині за складення вінка на могилі загинулого бойовика Гриця Пісецького арештовано студентів Вол. Ґабрусевича і Вол. Гуцала.
У вересні 1933 року за „шкільну акцію” арештовано: в Стрийщині – П. Мірчука й Д. Іванціва з Добрівлян, О. Каратницького з Добрян, В. Тимчія і М. Опришка з Грабівця, В. і Г. Яворових з Стрілкова, О. і Г. Гасиних з Конюхова, В. Ключника з Лотатник та багато інших. У Бібречині арештовано Ольгу Питльовану, Д. Турчина, С. і В. Мелимуків. У Яворівщині – П. Химича, В. Кунанця. Масові ув'язнення проведено в усіх інших повітах Галичини й Волині, але тодішня преса прізвищ арештованих не подала.
У Львові арештовано у вересні 1933 року студента Романа Мигаля і закутого в кайдани відставлено до тюрми.
На Волині у вересні 1933 року були арештовані в Рівенщині: Яків Бусел, студент із Клевані, інж. Л. Зброжик, М. Кузьминець, М. Негребецький, М. Томкович, М. Крижанівський, О. Лукашевич.
В Луцьку за приналежність до ОУН і поширювання нелеґальної літератури засуджено 4 вересня 1933 р. молодих селян з Лаврова, пов. Луцьк, а саме: Ананія Закоштуя на 4 роки, Бориса Зарембу, Віктора Помяновського і Петра Зацерковного по 3 роки, Федора Ковальчука, Федора Помяновського, Миколу Микитюка, Федора Корольчука і Левка Хвещука по 2 роки, Івана Остапюка на 1 рік тюремного ув'язнення.
У Станиславові 8 вересня 1933 засуджено ученика І. Петрину за переховування- бойовиків ОУН з-під Городка на 6 місяців в'язниці.
У Бережанах за розкидання летючок ОУН під час Йорданської процесії засуджено Миколу Метанчука з Маркової, пов. Підгайці, на 4 роки тюрми.
13 вересня 1933 р. в Під'яркові пов. Бібрка, після ревізії за протидержавною літературою арештовано: студента Леськова Михайла та селян Захаркова Романа, Назарка Максима, Гринькова Івана, Захаркова Івана і Карпа Івана; в Селиськах, пов. Бібрка, селян: Дубровського Володимира, Прийму Степана і Олексу, Гринівця Степана, Ганца Ілька, Цимбрівського Василя і Прокопова Дмитра.
В Тернополі за приналежність до ОУН засуджено 13 вересня 1933 р.; Івана Ґалаґана, Андрія Курила і Льва Воробця (всі з Йосифівки, пов. Зборів) – по 1 рокові ув'язнення; Д. Гавришкова, М. Гирку й А. Чорного звільнено. Під час першого процесу їх було засуджено, – на підставі свідчень поліційного донощика Михайла Гирки, нібито вони підготовляли атентат на місцевого польського учителя, – на кари від 2 до 7 років тюрми.
В Перемишлянах 18 вересня 1933 р. арештовано за шкільну акцію уч. 8 кл. ґімн. Заплатинського В.; в Коросні: Колосовського Василя, Кадая Михайла та Ясінського Степана.
В Коломиї 20 вересня 1933 року за розкидування летючок ОУН засуджено студента Юрка Никорака на 1 рік тюрми; Д. Мартинюка, Марію Кощук і Ольгу Максимюк звільнено.
В Сокалі перед наглим судом відбувся 22 вересня 1933 року процес проти Теодора Здриля, Ілька Шевчука і Миколи Бучка, усіх з Поздимира, обвинувачених за напад на громадську касу в Корчині, підстрілення місцевого солтиса-”хруня” й організування демонстрації під час польського „Свята моря”. Здриля і Шевчука засуджено на досмертне тюремне ув'язнення, Бучка передано звичайному судові.
В Тернополі почався 22 вересня 1933 судовий процес проти: м'ясарського челядника Богдана Мушки, кравецького челядника Миколи Сиротюка, дяка Осипа Фуртака, ученика Осипа Шкамбари, селянина Олекси Гориня і столярського челядника Михайла Винничука за приналежність до ОУН та кольпортажу нелеґальної літератури. Розправу відлежено, бо оборона поставила внесок, щоб виключити з розправи предсідника суду за образу оборони і зреклася ведення оборони. Проти адвоката д-ра Бриковича відбулася окрема розправа 2 грудня за невідповідне поведення на розправі, за що засуджено його на 50 злотих кари.
В Чорткові 23 вересня арештовано: абсольвентів ґімназії Дідича Володимира і Добрянського Костянтина; учнів ґімн.: Балацького Володимира, Бачинського Мирона, Онищука Степана та Гніздовського Якова.
В селі Мшана біля Львова 24 вересня арештовано: Островського Ст., Рудого О., Юркова О. та Сивенького Ст.
В селі Камінка Пірати, пов. Рава Руська, 25 вересня арештовано за шкільну акцію: Турка і Лущика Яцка; в Камінці Боброїди, пов. Рава Руська: Лущика Михайла; в селі Піддубцях: Гнатейка Степана; в Ульгівку, пов. Рава Руська: Яніцького Антона, Сидора Антона та Кухарчука Миколу.
В с. Прибин 27 вересня 1933 р. арештовано Дуду Миколу.
В Бережанах, за приналежність до ОУН і розліплювання летючок, засуджено 27 вересня 1933 р. Василя Сташкова й Осипа Кулинича (обидва з с. Дички) на 2 роки тюрми кожного.
В Чорткові 28 вересня арештовано за шкільну акцію учеників гімн. „Рідна Школа”: Войтовича Петра, Казимирова Дем'яна, Турчака Дмитра, Шевчука Корнила, Криворчука Михайла, Монастирського Василя, Пшоняка Івана.
В Ківерцях, пов. Луцьк, арештовано в вересні 1933 р.: Дмитрука Олександра, Корнилюка Ігоря, Корнилюка Никанора, Никитю Метода, Мазурця Степана та Дроздюка Назара.
В Бережанах 29 вересня арештовано: Ставничого Осипа, Старуха Тараса, Йонака Ярослава, Йонака Євгена та Бідулу Михайла.
За приналежність до ОУН і розкидання летючок в Печеніжині та Рунґурах 29 вересня 1933 р. засуджено в Коломиї: Ростислава Сабадаша – на 3 роки, Василя Лапчинського – на 14 місяців тюремного ув'язнення, а 16-літнього Івана Лапчинського – звільнено.
В Золочеві засуджено 29 вересня 1933 р. за приналежність до ОУН і поширювання летючок у Красному: Володимира Падковського на 6 років, Степана Падковського на 5 років тюрми.
В Самборі в вересні 1933 р. арештовано студента прав Ярослава Городиського; в Болехівцях, пов. Дрогобич, студ. Скибінського, Довбуша та Жирика запідозрених у шкільній акції.
В Бережанах 1 жовтня 1933 р. арештовано Служинського М. і Ничку В. В Підгороддю, пов. Рогатин, арештовано 2 жовтня селянина Дюбатого Я.; в Рогатині службовика ПСК Драганчука М.
В Корнях, пов. Рава Руська за шкільну акцію 4 жовтня арештовано: учня 8 кл. ґімн. Грицину Н.; в Коломиї: Кузьмівну Марту, Кочіївну Надю, Яцишинівну Володимиру, уч. 8 кл. ґімн. Кузьму Осипа та суб'єкта Криштофовича Франца.
В Раві Руській арештовано 6 жовтня Галаня Гриця і Бакая Теодора; вс. Камінка Старе село, пов. Рава Руська, абс, ґімн. Мигаль Ірену; в Селиськах, пов. Рава Руська, Біркового Лонґіна; в Любичах, пер. Рава Руська: Скибу Стаха, Мастишака.
В Раві Руській 7 жовтня арештовано Осідача Володимира. В Раві Руській 8 жовтня арештовано: Жовтого Романа і Степана, Галаня Степана і його матір; в с. Подусільна арештовано: Цапа Петра, Солтиса Миколу, Захаркова Олексу та студ. Івахова Василя.
У жовтні львівський суд звільнив від вини й кари В. Лапчука, І. та Д. Буличів, О. Потурая, В. Даниловича й Марію Хомик, обвинувачених за те, що вони нібито розкидали летючки ОУН під час панахиди на Янівському кладовищі у Львові.
В Угнові засуджено 7 жовтня студента Івана Ґумовського – за переховування підпільної літератури – на 8 місяців ув'язнення.
У Львові 11 і 12 жовтня відбувся процес проти 6 українців з Сокальщини за приналежність до ОУН і розкидання летючок, у висліді якого були засуджені: Василь Макар на 8 років, Павло Рак на 7, Гриць Бабський на 5 і Андрій Глушка на 2 і пів року тюремного ув'язнення. Володимира Макара і Василя Масиника звільнено.
В Раві Руській 12 жовтня 1933 р. арештовано уч. 8 кл. ґімн. Зеленого Василя.
Самбірський суд засудив 24 жовтня: Дмитра Федика, Евстахія Товстяка і Миколу Гурія, кожного по 4 місяці в'язниці, та Михайла Тершовського на 3 місяці за те, що під час панахиди в липні кричали „ганьба!” до польської поліції.
В Тенетиськах, пов. Рава Руська, 16 жовтня арештовано: Жолондка Василя та Бориса Михайла; в с. Вербиці: Тимчину Йосафата зв. Морський.
В с. Камінка Боброїдів, пов. Рава Руська, 17 жовтня арештовано: Зеленого Василя, уч. ґімн. (вдруге), Гоція Юрка, Демчишина Гриця урядника Філії „Просвіти” в Жовкві, Стадницького Андрія та Лущика Івана.
В Раві Руській 27 жовтня арештовано: інж. Богачевського Омеляна, Гуляківну Катрю, Осідачівну Ярославу; в с. Річки: Ногая Тимка; в Потеличах: студ. техн. Мастикаша Миколу, студентів прав Мастикаша Євгена і Мойсака Михайла, Мастикаша Василя та Мастикаша Івана; в с. Любича, пов. Рава Руська: Костишинівну Марійку, Костишина Осипа, Луцейка Володимира та Савойку О.; в Раві Руській: інж. Гузія Василя; в с. Гребеннім: Божика Гриця; в с. Вербиці: Зраду Івана, Омеляна Василя.
В Бартатові, пов. Городок Ягайлонський, 27 жовтня арештовано: Бедрила Степана, Мерцала Павла, Кушнірів Олексу, Василя і Юрія, Островського Петра, Шевчуків Василя та Івана.
Суд у Стрию звільнив 27 жовтня Ю. Пилипова, І. Романова та П. Друмака з Комарова, обвинувачених за участь у шкільній акції.
В Самборі засуджено 28 жовтня 1933 року студ. Ярослава Городиського, за зорганізування демонстративної панахиди на могилах героїв, під час якої поліцію обкидано камінням, – на 16 місяців ув'язнення, а 30 жовтня Юліяна Петречка на – 20 днів ув'язнення за випозичення книжки „На вічну ганьбу Польщі”.
В Перемишлянах 28 жовтня 1933 р. арештовано студентів: Барана Теодора, Залипського Луку, Бучацького Володимира, Липського Антона, Галечка Антона; в Утіховичах: Криницю Василя і Ковальського Василя; в Добряничах: Трача Михайла і Притулу Михайла; в Ушковичах арештовано студента Ратушного.
В Бурштинщині 28 жовтня арештовано: в Підмихайлівцях селянина Вольнича Рудольфа; в Букачівцях студ. прав Чолія Андрія та Величка Ярослава; в с. Демянів: студ. прав Федункового Михайла і урядника Філії „Просвіти” Данівого Василя.
3О жовтня арештовано: Копчинського В. і Гориня.
В Корчині, пов. Сколе, арештовано студ. Онуфрова Омеляна.
В Скалаті 28 жовтня арештовано кравецького помічника Яремишина Ст. і Протасевича Петра.
В Мізуні, пов. Долина, 28 жовтня 1933 р. арештовано студ. Клима Івана; в Ворохті: Мочерняка Гриня та Гаврилюка Миколу; в Сокалі: маґістра Стефанишина Володимира, студ. Небожука Володимира, механіка Садов-ського Теодора; в Шмиткові учителя Худика Льва, студ. Мигаля Льва; в Себечеві: студ. Романова Семена, Чайковського Данила, Мигаля Володимира, учит. Ваврука Василя; в Певятичах: маґістра Прокопчука Федора, селян: Щудла Луку, Сороку Дмитра, Сороку Петра; в Горбкові: дяка Спорадка, селянина Михалюка; в Мошкові, пов. Сокаль: студ. Дишканта Василя.
В Косові 28 жовтня 1933 р. арештовано: д-ра Прибитківського, дир. кооп. „Гуцульщина”, Гербового М. і студ. прав Библюка Якова; в місті Долині: Д-ра В. Гербового, Шумського Івана і Притуляка Дениса; в Букачівцях, пов. Рогатин: студента Величка; в Тартакові, пов. Сокаль: дяка Баштика Василя; в Поториці студ. Макара Володимира; в Завишні селянина Ярміла Василя і голову читальні Гнатюка Андрія; в Бонн й чах, пов. Сокаль: Дячишина Петра; в Отинії: урядника філії „Просвіта” проф. Гарасимюка Володимира; в Уторниках: маґістра Ковальського Михайла.
В Устриках, пов. Лісько 28 жовтня арештовано: кооп. Штиня Миколу та Гураля Василя; в с. Устіянова: студ. Платоша Осипа; в с. Береги: студ. Вербенця Миколу; в с. Ясінь: Івасіва Івана; в с. Бандрів: студентів Ґеряка Антона, Ференца Романа та 6 хлопців; в с. Лодина: орг. філії „Просвіта” Оленчака Теодора і 2 братів Кучмів.
В Калуші 28 жовтня арештовано: Короля Івана, студ. Какпа Олексу, Петика Степана і Люпуля Івана; у Войнилові: урядника „Просвіти” студ. Климишина Ст.
В Угнові і околиці 28 жовтня арештовано: в Угнові : мґра Петришина Володимира, прив. урядника Баса Володимира; в Карові: Воронку Олександра прив. урядника, Піддубчишина селянина, Савку Івана студ. політех.; у Піддубцях: селян Крису Миколу, Кузьму Гната, Радзевича Івана, Савчишина Івана; у Вербиці: селян Омеляна Гриця, Стеха Андрія, Хижого Миколу; в Махнові: селянина Братейка Степана; у Хлівчанах: дириґента хору Осташевського Василя і селян Душного Івана та Муху Павла; у Василеві: сел. Стельмаха Клима; у Корчеві: сел. Курила Івана.
В Бережанах і повіті 28 жовтня 1933 р. арештовано: учителя „Рідної Школи” Крамарчука Антона, Крамарчука Івана, Йонака Євгена і Старуха Б.; в Козовій: Трофимяка Миколу, Кавку Юліяна; в Козівцях: Несторовича Івана, Бучинського Івана, Бучинського Омеляна і Стеця Василя; в Дібшу: Майчука Івана і Шкільного Федя; в Потуторах: Лапуньку Омеляна; в Жовкві: голову читальні Хлопася Андрія; в Раю: Ганачевського Осипа й Стебельського Дмитра; в Вербові: Кузика Миколу та Гевка Федька; в Лісниках: Тіцького Михайла; в Потоці: голову читальні Безкоровайного Гната; в Вишках: гол. читальні Федечка Івана; в Ценеві: Корнецького Дмитра та Корнецького Н.; в Вибудові: Штабалюка Івана; в Вимислівці: Пончка Павла, Пукала Федька та Подусовського М.
В Теребовлі та повіті 28 жовтня арештовано: в Теребовлі студ. прав Круківського Степана, студ. прав Гриніва Володимира, майстра мулярського Туревича Павла, селян Дмитра та Степана Прокопів; в Підгірянах: соц. адв. Боднара Павла; в Іванівці: теолога Білинського Євгенія; в Семенові: абс. ґімн. Наболотного Михайла; в Острівці: дяка Жуковського Ізидора; в Слобідці: студ. Сороцького Михайла та абс. сем. Галандзя Ю.
У Львові 28 жовтня 1933 р. арештовано різьбаря Ласійчука і учн. ґімн. Савицького Юліяна; в Мшані біля Львова Панькова В. підозрілих у приналежности до ОУН; в Рудках директора рай. молочарні М. Захарняка та ґімн. абс. Захаріясевича; в Хишевичах: Теодора Лопатчака студ. філ.,студ. прав Миколу Турчина, ґімн. учня Льва Коцана та селянина Гриця Яголку; в Чайковичах: ґімн. абс. Мих. Чолівського-Ластовича, Івана Чолівського-Ластовича; в Підгайчиках: Іллю Павліша; в Ляшках зав'язаних: Павла Плювака; в Коропужи: ґімн. абс. Андрія Гузіля і сел. Іва на Цигилика; в Костільниках: Івана Онишака, Івана Венґра та Мих. Світля; в Ятвягах: сел. Володимира Венґра; в Розділовичах селян: Володимира Чуму, Івана Керечинського та Івана Демковського.
В Заліщиках 28 жовтня 1933 р. арештовано: інж. Коріня Омеляна, дириґента хору Ткачука Івана та Красія Д.; в Коломиї студентів: Вонсуля Богдана, Матковського Михайла, Михалевського Богдана, Федева Софрона, Цибика Романа.
В Старому Самборі 28 жовтня арештовано: студентів Льва Кузіва і Теофана Волосянського.
В Теклівці 29 жовтня 1933 р. арештовано: Голоядів М. і В., Гуду І.; в Сороцьку Бачинського Я.; в Колодіївці, пов. Скалат: Любинського Богдана і Зимака В.
В Поморянах 29 жовтня арештовано Мирослава Григоровича; в Радехові: приватного урядника Михайла Панасюка, проф. Ярослава Купчинського, д-ра Василя Максимця, студ. техніки Богдана Іванця, Юліяна Білозора та Михайла Кацепира.
В Любачеві 30 жовтня арештовано Юрія Ружила; в Жовкві: урядника філії „Просвіти” Гр. Демчину; в Куликівщині: студентів Лозинського та Татуха і вісьмох селян; в Любе лі: студ. техн. Брика; в Мокротині: Михайла Завадку.
В Стрию 30 жовтня 1933 р. арештовано: студ. Новицького С., Яремовича Р., Масного С. і Грицака О.; в довколичних селах арештовано: студ. Барабаша Гр., сел. Чабановича О., Рошка С., Андрієва Гр., Гасина Д., Андріїв Рузю, Туруса В., Чубко Гр., Притуляка Гр., Дроня М., Гісяка А.
Ніччю з 30 на 31 жовтня 1933 р. поліція перевела ревізії у всіх кімнатах „Академічного Дому” при вул. Супінського у Львові. Після ревізій арештовано біля 70 студентів.
Ніччю з 30 на 31 жовтня 1933 р. поліція перевала ревізії в будинку Ремісничої Бурси при вул. Пасічній 2 у Львові і арештувала всіх бурсаків в числі 40 осіб, частину з них на другий день випущено на волю.
В Отинії 31 жовтня 1933 р. арештовано: д-ра Дрогомирецького Степана, Бочака Михайла, студ. філ. Петришина Василя, мґра Боднарука Гриця, Іванціва Дмитра, Сербина Ярослава і Атанавського Зенона.
31 жовтня 1933 р. арештовано і відставлено до суду в Тернополі службовця „ПСК” Менцінського, Джуса Петра, студ. Лугового Артемія, студ. Мариняка Костя, студ. Фелікса і Тому Кордубу, студ. Майківну О. і Шептицьку, студ. Мітрінґу Дм. з села Петрикова, пов. Тернопіль, і 2 братів Кручових в Березовиці Вел. пов. Тернопіль.
В Золочівщині в жовтні 1933 р. арештовано студентів: Квасовського Романа, Безпалка і Чучмана; в с. Волошина, пов. Підгайці, крамаря Зіня Юрка і селянина Хмарного Ярослава; в с. Заборолі, пов. Луцьк: 14-літнього хлопця Кисіля Івана.
В Бережанщині в жовтні 1933 р. арештовано: в Жолнівці: секретара читальні Миколишина Івана; в Вербові: Нагірного Михайла; в Городищу: студ. теолог. Балука Івана; в Черчу: абс. теолог. Баслядинського Степана; в Сернках: абс. ґімн. Малиновського Миколу; в Лучинцях: Якимовича Петра та Халяву Миколу; в Потоці: Гнидівну Марію, Школяра Михайла, Гардія Дмитра та Клюга Михайла; в с. Торщеві, пов. Львів арештовано: Іванова Івана, Гаврилова Степана, Машталіра Костя.
В жовтні в с. Романові, пов. Луцьк, арештовано Столярчука Миколу і Гоюка Миколу; в Воротневі: Поручника Гр.
В жовтні 1933 р. перед окружним судом відбулася карна розправа проти о. Богдана Петрицького і його дружини. Акт обвинувачення закидав їм протидержавні виступи. Суд засудив о. Петрицького на півтора року безумовної в'язниці, а його дружину за співучасть на 6 місяців з відложенням кари на 5 літ.
В Станиславові в жовтні 1933 р. під замітом злочину державної зради арештовано адв. д-ра Черненка Олексу і його конціпієнта д-ра Бойчука Осипа.
В жовтні арештовано: Роговського Володимира в Смиківцях, пов. Тернопіль; в с. Дичків: студ. Вильмицького Михайла, ґімн. учня Охримовича Василя, студ. Павлуся Омеляна, кооператора Кузьму Василя та Гульку Володимира.
Суд у Самборі засудив у листопаді 1933 р., за поширювання протипольських летючок, Мирослава Тураша з Борислава, Гриця і Михайла Пацаків з Тершова та Демяна Миґу з Бусовиськ – по 8 місяців, а Дмитра Авдиковича з Сільця, за понищення державних емблем під час шкільної акції, – на 3 роки тюремного ув'язнення.
В Самборі 7 грудня 1933 р. засуджено сільських хлопців з Татар. Кісика і Василькевича по 1 рокові в'язниці за участь у шкільних саботажах (знищення державного гербу і портретів польських діячів), а Дідуха звільнено.
Суд присяглих у Станиславові, 13 грудня, за наклеення протидержавної летючки ОУН на брамі церкви в Назавізові, пов. Надвірна, засудив робітника Михайла Рудака з Назавізова на півтора року тюрми.
У Тернополі засуджено 20 грудня 1933 р., за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність ґімназиста Осипа Шкамбару на 8 років, м'ясара Богдана Мушку на 6, дяка Осипа Фуртака на 3, столярських учеників Олександра Гориня і Михайла Винничука по два і пів року тюремного ув'язнення, а кравнця Миколу Сиротюка звільнено.
Окружний суд в Тернополі, за приналежність до ОУН та ширення аґітації, засудив 20 грудня 1933 р. студ. мед. Ярослава Флінту на 3 роки тяжкої тюрми і заплачення 160 злотих коштів.
У Варшаві найвищий суд 23 грудня 1933 р. уневажнив присуд Бережанського суду з дня 24 травня, яким засуджено селянина Миколу Метанчука на 4 роки за кольпортажу нелеґальної літератури, а дня 27 грудня уневажнив присуд золочівського суду, що 27 вересня засудив за приналежність до ОУН і розкидання листівок під час Великодня Степана Падковського на 5 років в'язниці.
В Дубні за розкидання листівок ОУН та бійку з поліційним аґентом у часі свята Козацьких Могил під Берестечком засуджено ученика Л. Борща на 3 роки, селянина Л. Кирійчука – на 1 рік в'язниці, а селянина Т. Кирійчука звільнено.
В Коломиї засуджено за приналежність до ОУН, кольпортажу нелеґальної літератури та збірки на Бойовий Фонд: Фр. Сабадаша – на 2% Року, Миколу Синюка – на півтора року в'язниці.
У Львові засуджено 28 грудня 1933 року студента Івана Климова на 15 місяців в'язниці за приналежність до ОУН і кольпортажу нелеґальної літератури на Волині і в Сокальщині.
Львівський суд присяглих за кольпортажу відозв ОУН у справі шкільництва засудив Григорія і Михайла Кусяків на півтора року в'язниці кожного.
В Самборі за участь у шкільних саботажах були суджені 30 грудня 1933 р. два сільські хлопці з Волощі: Марків і Бадецький. Обидвох звільнено.
„Згідно з офіційними польськими даними на день 1 листопада 1933 р. було в Польщі 43 тисячі в'язнів і за два роки (1932-33) відбулося 257 наглих судів, що винесли 202 засуди смерти” – відмічає „Український Націоналіст” (січень 1934) в нотатці п. н. „Держава тюрем і шибениць”.
У січні 1934 року суд присяглих у Львові засудив за розповсюджування нелеґальної літератури й приналежність до ОУН: Ілька Масиника на З роки, Володимира Короля і Корнила Кравця по 2 роки, Гриця Харчука на 1 рік тюремного ув'язнення (всі з Сокальщини). Т. Крука звільнено.
У висліді процесу перед судом присяглих у Чорткові 22-24 січня 1934 року, за приналежність до ОУН засуджено: І. Шкільного на півтора року, П. Фіґоля на 1 рік, В. Гринчишина, М. Фіґоля і М. Музику по 6 місяців, Гр. Правицького на 1 місяць ув'язнення.
Суд у Львові засудив 25 січня 1934 р. за шкільну акцію (знищення в шкільному будинку всіх польських державних емблем і вивішений на їхнє місце портретів Біласа, Данилишина, Старика і Березинського) на кару по 3 роки тюрми: Ст. Трохимчука, Iв. Демчука та В. Олеськова, усіх із Сокальщини. П. Мусія і В. Мусія звільнено.
Суд у Чорткові засудив 27 січня за приналежність до ОУН і кольпортаж підпільної літератури: Iв. Городиського на два і пів року, П. Кулиницького на рік тюремного ув'язнення, а П. Підгородецького і Ст. Шавеля звільнив.
Суд у Чорткові засудив 29 січня 1934 р. за участь у шкільній акції Івана Білоуса з Дуплиськ на рік ув'язнення.
Суд у Стрию засудив 29 січня 1934 р., за участь у шкільній акції, Михайла Панькова та Он. Полюжина по одному рокові, а Микиту Опришка й Івана Садовського з Грабівця по шість місяців ув'язнення.
У Львові засуджено 29 січня 1934 р., за приналежність до ОУН та кольпортаж літератури ОУН, М. Барана з Любіня Великого на 2 і пів року тюрми.
У Львові відбувся 31 січня 1934 року новий процес проти Зенона Коссака, на якому засуджено його за приналежність до ОУН і співучасть у нападі на пошту в Городку на спільну кару – 8 років тюрми.
Бережанський суд засудив в лютому 1934 р. Василя Кутного з Янчина, пов. Перемишляни на 6 міс. в'язниці за те, що він мав примусити двох жидів у своїм селі підписати деклярації за українською школою. Львівський апеляційний суд скасував цей присуд.
Перед Львівським судом присяглих був суджений в лютому 1934 року інж. Василій Гузій з Любичі Камеральної, пов. Рава Руська, за промову в день національної жалоби 29 жовтня 1933 з приводу голоду на СУЗ, в якій мав накликувати до протидержавної акції. Обвинуваченого звільнено.
Суд в Самборі засудив в лютому братів Андрія і Володимира Чепілів за приналежність до ОУН і аґітацію по 7 місяців в'язниці.
Суд у Львові засудив в лютому Мирона Мицьолу з Сокальського повіту, в якого найдено листівки ОУН, на 2 роки в'язниці.
У Стрию засуджено: 5 лютого Олексу Дубика з Добрян за розліплювання летючок ОУН на 1 рік ув'язнення. – Є лютого Петра Кузіва з Мертюк, за приналежність до ОУН і пострілення польського учителя Нормана, на 10 років тюрми.
Процеси проти Миколи Бігуна з Журавна і Льва Ребета з Стрия, обвинувачених за приналежність до ОУН, відкладено.
У Львові засуджено: 5 лютого Я. Федуньку, кравця з Журавки, пов. Рава Руська, за приналежність до ОУН на 8 місяців ув'язнення. – 10 лютого студентові Ст. Ничові, засудженому за намагане вбивство комісара Цєсєль-чука у Львові на 8 років тюрми, апеляційний суд підвищив термін ув'язнення до 10 років.
У Чорткові засуджено 5 лютого, за приналежність до ОУН та кольпортаж літератури ОУН, ґімназистів: В. Балацкого і Ст. Онищука по півтора року, В. Дідича на один рік ув'язнення, а мґра Вол. Бачинського та Я. Гніздовського звільнено.
У Станиславові засуджено Олексу Пилипонька, за приналежність до ОУН, поширювання летючок і написання протипольського вірша, на 3 роки тюрми.
У Самборі засуджено: 23 лютого 1934 року Миколу Рожнятівського за поширювання летючок ОУН у Задолиську й Завадці, пов. Турка, на 4 роки тюрми. – 25 лютого студ. В. Зарицького з Тустанович на 4 роки, І. Пристая з Трускавця і Василя Мороза з Стебника по 3 роки тюремного ув'язнення, а Римара з Сільця звільнено.
Суд у Самборі 27 лютого засудив, як здогадних співучасників нападу на пошту в Трускавці (літо 1931): Володимира Біласа (брата повішеного Василя) на 6 років, Михайла Хорта, шофера з Тустанович, на 5 років, Теодора Муйлу з Тустанович на 4 роки, Матвія Гнатова на 3 роки тюремного ув'язнення. – 1 березня 1934 року той сам суд засудив ґімназійного абсольвента Романа Лаврова, як здогадного провідника клітини ОУН у Тустановичах, на 3 роки тюрми.
Львівський суд засудив: 1 березня Ваврика Лакоту, за поширення летючок ОУН у Криниці, пов. Городок, на 2 роки тюрми. – 7 березня Ірину Кулик, за переховування підпільної літератури, на 2 роки тюрми. – 12 березня студ. М. Мартина, за приналежність до ОУН, на 10 місяців ув'язнення, а ученицю семінара Ольгу Сень суд присяглих звільнив, але на протест прокурора наступного дня її суджено знову й засуджено на 7 місяців ув'язнення. – 26 березня ученицю семінара Ольгу Цимбалісту, за реферат про Любовича, відчитаний перед співтоваришками, на 4 місяці ув'язнення і викинення з школи.
У Коломиї засуджено на 2 роки тюрми священика о. Василину за приналежність до ОУН і за навчання релігії в „протипольському дусі”.
Стрийський суд засудив у березні 1934 р. Івана Гивеля на півтора року в'язниці за те, що він спалив державний герб.
В с. Конюхах, пов. Бережани, арештовано у березні братів Михайла і Гриця Парасюків і Гриця Ґураля.
У Тернополі засуджено: 6 березня М. Шурана, за приналежність до ОУН і кольпортаж її видань, на 6 років, Iв. Заяця на 6 років, Г. Цимбалістого на 5 років ув'язнення. – 9 березня ґімн. абсольвента Василя Солонинку на 8 років, а Ст. Маркіза на 2 роки тюрми.
У Крем'янці засуджено на 6 до 10 місяців ув'язнення кол. посла Козубського, Аркадія Трачука, Євфрозину та Клявдію Недзвєцьких і Тамару Конаревич за те, що під час процесу проти членів Юнацтва ОУН у грудні 1933 року вони привітали підсудних окликами „Слава!”
В Золочені засуджено: 14 березня 1934 року Дмитра Гавриса з Ясеновець на півтора року ув'язнення за поширювання видань ОУН. – 15 березня студ. Андрія Майбу на півтора року ув'язнення за розліплювання летючок ОУН. – 16 березня, за приналежність до ОУН і поширювання її видань в Лопатинському повіті, засуджено: студенток Зиновію Кравців на 4 роки, Стефанію Кравців на 2 роки, адвоката Романа Мандриґу і селянина Володимира Мандриґу по 6 років, селянина Василя Лисака на 7 років, кравця Вол. Сеньчука на 6 років, селянина Дмитра Федоришина на 3 роки, сел. Теодора Головачика на 5 років, кравчиню Анну Максимець на 4 роки, ґімн. абсольвентку Любу Данилович на 2 роки, селянина Михайла Лисака на 2 роки тюремного ув'язнення. Михайло Кіт, управитель школи, і М. Волошин були звільнені.
У Щирці 15 березня 1934 року засуджено Миколу Комарянського з Пісків, за побиття з політичних мотивів „стшельца”, на один рік ув'язнення, а 16 березня Івана Кузя з Пісків на 6 місяців ув'язнення за спротив поліції та протипольські вислови.
В Бережанах за приналежність до ОУН і поширювання її літератури засуджено 19 березня по 3 роки: студ. Петра Олійника, Миколу Левицького, абсольвента торг. школи і Михайла Барана, абсольвента ґімназії; Миколу Труша, торговельного помічника, на 3 і пів року; Антона Шидловського, робітника, на 4 роки; О. Барана і М. Гетьмана по 6 місяців, Гр. Левицького на 5 місяців тюремного ув'язнення, а Ст. Коваля звільнено.
У Глинянах засуджено на 14 днів ув'язнення П. Кухара, Е. Породка, Г. Олексієва і Гр. Цимбалістого за скинення з брами польського прапора під час йорданського Водохреща.
У Станиславові засуджено 19 березня 1934 року, за приналежність до ОУН і ширення підпільних видань, Ярослава Дутку на 2 роки тюрми.
У Львові засуджено в квітні; 12-го: Юрка Кушніра з Бартатова, за поширювання летючок, на один рік ув'язнення. – 17-го: адвокатського соліцитатора Володимира Осідача з Рави Руської, за приналежність до ОУН і поширювання її видань, на 3 роки, Гр. Галаня на 2 і пів року, Теодора Бакая і Мирослава Стасіва по 2 роки тюремного ув'язнення.
У Крем'янці на Волині засуджено 28 квітня 1934 р. Марію Черкавську на 10 місяців, а Ольгу Шубську на 8 місяців ув'язнення – за демонстрацію під тюрмою у зв'язку з засудженням 27 членів ОУН.
У травні того ж року в Миколаєві над Дністром засуджено Івана Василева на 10 місяців, а Миколу Хоміцького на 8 місяців ув'язнення за те, що вони поставили хрест на тому місці, де спіймано Біласа і Данилишина.
Львівський суд звільнив Миколу Матвійчука, обвинуваченого за побиття, з наказу ОУН, польського професора.
В Бережанщині арештовано в травні 1934 р. селян: Василя Лихолата з Потока, Федька Ціцюру та Миколу Лотоцького з Куропатників і студента Івана Думина з Потуторів.
У Бережанах засуджено 12 травня, за приналежність до ОУН, селян з Кнісела: Тибора на 3 роки, а Михайла Липового на 2 і пів року ув'язнення.
У Підгайцях засуджено 26 травня, за участь у бійці з поліцією біля могил УСС у Вівсю: Вол. Токара на 10 місяців, Я. Вальорного на 7 місяців, Марію Терлюк на 6 місяців ув'язнення.
У Львові за приналежність до ОУН і кольпортаж нелеґальної літератури засуджено: 7 червня – Ольгу Соколовську на 3 роки, Марію Ганіткевич і Марію Гук по півтора року, Анну Романовську на один рік тюрми. Ол. Фед-чинського1 засуджено за те саме на 2 роки ув'язнення.
За приналежність до ОУН і кольпортаж; її літератури засуджено в Самборі: 6 червня 1934 року – Марію Гузичак на 2 роки, а 7 червня Василя Андрієвського на 4 роки ув'язнення. 15-16 червня самбірський суд розглядав справу кривавого зудару з поліцією під час панахиди на могилі Героїв у Мокрянах, пов. Самбір, і засудив: Петра Стрижика, Теодора Качмара, Михайла Лучку, Ілька Балабуха та Платона Кравця по 3 роки, Ст. Михаля і Мих. Качмарика по 2 роки, Ф. Вонсовича на 1 рік, В. Наконечного на 10 місяців, М. Міляковського і П. Плюту по 6 місяців ув'язнення. Д. Гадача, І. Кайдровича і С. Хому звільнено.
У Бережанах за приналежність до ОУН та участь у шкільній акції засуджено: 10 червня 1934 року – Ол. Ригайла на 2 роки і 3 місяці, а Іллю Джулинського на 2 роки, Андрія Мандзія на 2 роки ув'язнення.
У Тернополі засуджено в червні Миколу Омелька з Ходачкова на 2 і пів року тюрми.
За участь у шкільній акції на терені Яворівщини засуджено в Перемишлі: Ґумовського на 5 років, Форостюка на 3 роки, Тимка Дацка на 2 роки, Сенька Дацка на півтора року ув'язнення.
У другій половині червня 1934 року, у зв'язку з убивством польського міністра Пєрацького, проведено серед української молоді на всьому терені польської держави масові арешти. Закордонна преса інформувала на підставі звідомлень своїх кореспондентів, що кількість арештованих тоді українців перевищила тисячу осіб.
За вбивство польського поліціянта Ґловяка засуджено в Тернополі в червні 1934 року членів ОУН Євгена Костецького й Олександра Литвина на кару смерти, а Петра Флінту на досмертне ув'язнення.
17 червня 1934 року у Мартинові Старому біля Галича за приналежність до ОУН ув'язнено Данила Чайковського.
В липні 1934 р. за приналежність до ОУН суджено двох селян з Поздимира, пов. Сокаль в справі Теодора Здриля: Миколу Бучка засуджено на 5 років в'язниці, а Петра Василину звільнено.
В Улючі арештовано в липні: студ. Романа Солтикевича, Павла Харудчака та Володимира Поливку.
Суд в Коломиї за приналежність до ОУН і кольпортажу летючок ОУН, засудив у липні 1934 уч. ґімн. Івана Бабюка на 3 роки в'язниці, а учнів ґімн. Василя Андрусяка та М. Ткачука звільнено.
Суд в Луцьку засудив в липні Макара Чайківського й Михайла Кодню по 12 літ і Максима Бондарука на 10 літ в'язниці за те, що в листопаді минулого року в селі Старий Рачин, Горохівського повіту, вбили жида Абрума Басера. Басер належав колись до „Просвіти”, а в останніх часах був конфідентом поліції, за що, як каже акт обвинувачення, згадані особи його вбили.
Суд в Золочені за приналежність до ОУН засудив в липні 1934 р.: Каплана на 4 роки, Кочинського і Гавришка по 2.5 року, Ріника на 8 місяців в'язниці, Войцеховського звільнено.
В Люблині 18 липня 1934 р. перед апеляційним судом відбулася розправа в справі Степана Семенюка, засудженого окр. судом у Рівному за приналежність до УВО і державну зраду на 8 літ. Апеляційний суд зменшив йому кару на 6 років в'язниці, зачисливши 4 роки слідчого арешту.
У Бережанах на поновному процесі засуджено за розліплювання летючок ОУН в Ушковичах, Волкові і Мерищеві ґімназистів Вол. Заплатинського на 1 рік і 7 місяців, робітника І. Палевича на 9 місяців ув'язнення.
Львівський суд звільнив 25 вересня студента Романа Стеця, обвинуваченого за приналежність до ОУН та організування шкільної акції в Городеччині.
29 вересня 1934 р. Найвищий Суд затвердив присуд суду в Тернополі, який за зневагу влади покарав о. Онуферка 4-тижневим арештом.
Бережанський суд у вересні 1934 р. за обвинувачення поліцая в крадежі 1 злотого засудив о. Петрицького на 1 рік в'язниці. Половину кари йому даровано в дорозі амнестії, але пів року мусів відсидіти.
Суд у Бережанах у вересні 1934 р. за розкидування летючок ОУН засудив студента прав Миколу Максимишина з Дібрянич, пов. Перемишляни, на 2 роки в'язниці та 80 злотих судових коштів, а Василя Чолія та Степана Костіва, обох з Утіхович, пов. Перемишляни, звільнено.
Суд у Бережанах у вересні 1934 р. за приналежність до ОУН і за вивішення в Куропатниках жовтоблакитного прапору з написом „ОУН” засудив: Василя Лихолата з Потока на 3 роки та 160 зл. суд. оплати, Миколу Лотоцького з Куропатник – на 2 роки і 80 зл. оплати, Федька Цецюру з Куропатник на 9 міс. в'язниці та 40 зл. оплати.
У вересні 1934 року у Станиславові за приналежність до ОУН і участь у саботажах засуджено: Таращука та Городецького по 8 років, Лапка на 7 років, Дрогомирецького й Дзюбінського по 6 років, Киртяка на 5 років, Акула на 4 роки та Орловського на 7 місяців тюремного ув'язнення. Лідію Мак за приналежність до ОУН і кольпортаж летючок засуджено на один рік тюрми.
У вересні 1934 року в Стрию, за приналежність до ОУН та організування шкільної акції, засуджено Миколу Сливку зі Синєвідська Вижнього на 5 років, в Бережанах – Івана Думика на 5 років ув'язнення.
В листопаді 1934 р. у Львові засуджено студента Павла Крохмального, за протипольський виступ під час доповіді, на 6 місяців ув'язнення.
Тернопільський суд в листопаді 1934 р. засудив 17-річного Василя Волецького з Іванова Горішнього на 14 днів арешту за те, що він на громадській криниці вивісив картку з написом „Геть з Польщею!”, а 15-річну Степанію Ґерій на 5 зл. кари з заміною на 1 день в'язниці, за участь у демонстраційному Богослуженні та за наліплення протидержавних написів.
У Станиславівському окр. суді покінчилася в листопаді 1934 р. розправа проти Омеляна Антоновича, співробітника українських часописів, у висліді якої засуджено Антоновича на 6 років в'язниці. Підсудного обвинуватили в тому, що він розповсюджував за кордоном картки з мапою України та написом ворожим для Польщі. Проти вироку внесено відклик.
Львівський суд присяглих засудив в листопаді шевського челядника Петра Закаля з Волкова, біля Львова, за державну зраду на 2 роки в'язниці.
В Луччині в листопаді 1934 р. арештовано: Арсена Слюсарчука, Кіндрата Швеця, Методія Никитюка, Клима Крупського, Степана Мазурця та Павла Сидорука під замітом приналежности до ОУН і протидержавної діяльности.
Окр. суд у Самборі в грудні 1934 р. засудив за приналежність до ОУН і образу марш. Пілсудського: 26-літнього Василя Смолія з Михнівки, пов. Турка, на 4 роки в'язниці.
Процес Юнацтва ОУН у Крем'янці
У зв'язку з шкільною акцією на Волині і в Галичині відбувалися масові ревізії серед учеників та ув'язнення. Вони закінчилися великими судовими розправами, про які тодішня преса повідомляла:
В Крем'янці відбувся 15 до 20 грудня 1933 р. процес „Юнака” проти 31 учеників і учениць української Гімназії, ліцею та студентів і абсольвентів університету за приналежність до ОУН. Засуджено: Степана Пшеничного на 6 років в'язниці; І. Шубського на 5 років; С. Закидальського на 4 роки; Ю. Козубського, Миколу Медвєцького і П. Львовича, кожного по 2% року; Михайла Медвєцького, А. Мельничука, Д. Димнича, М. Чорнія, А. Ратинську, О. Табінську, В. Ключинську, А. Козачка, В. Мінчука, А. Хлоупика, О. Жиглевича, В. Вавринюка, О. Балгаївну і Р. Зелінську – кожного по півтора року; Кавецького на 1 рік; К. Гончарука, А. Лобара, В. Янчара, Є. Ткачуківну, Г. Козубську, В. Шереметівну і Т. Сагайдаківську – по 1 році дому поправи з завішенням кари на 3 роки.
Перед судовим будинком чекала юрба народу на проголошення присуду, яка відпровадила засуджених до брами в'язниці. Там дійшло до демонстративних виступів, та сутички з поліцією і нових арештів демонстрантів, що були пізніше також засуджені (28 квітня 1934 року).
Два роки пізніше крем'янецький присуд мав таке закінчення. Прокурор спротивився припиненню виконання кари супроти шістьох підсудних. Дня 12 лютого 1935 р. на внесок прокурора окружний суд в Рівному скасував завішення кари цим підсудним, мотивуючи тим, що засуджені „зле заховувалися”. Проти цього зарядження обвинувачені внесли відклик до апеляційного суду в Люблині, але звідси прийшла відмовка відповідь. Постанову окружного суду затверджено. В наслідок цього згадана молодь від 16 до 20 літ була змушена відбувати кару.
За присудом Крем'янецького суду юнаки ОУН були засуджені на такі кари з завішенням, які тепер стали дійсними:
Михайло Медвецький і Раїса Зелінська по 1% року в'язниці, Галина Козубська, Євгенія Ткачуківна, Андрій Лобар і Варвара Шереметівна на дім поправи.
Суд над Юнацтвом ОУН в Бережанах
Дня 3 березня 1935 року закінчився перед судом присяглих у Бережанах процес проти 11 учнів Бережанської гімназії, обвинувачених у приналежності до_ Юнацтва ОУН. Трибунал видав такий присуд: Михайло Вербовецький на 3 і__% року в'язниці; Іван Майчук, Омелян Котлярчук, Петро Бабій, Омелян Войтович – учні 8 кл. ґімн. та Іван Кубай, Василь Білик – учні 7 кляси Гімн., Борис Мушкевич, учн. 5 кл. ґімн. і Василь Стаськів уч. 6 кл. ґімн. – всі по 2 роки в'язниці. Теодора Павлова, учня 8 кл. ґімн. і Ореста Семчишина ґімн. абсольвента звільнено.
Найвищий Суд скасував цей присуд і зарядив нову розправу.
Вдруге справу учнів Бережанської ґімназії розглядав суд присяглих у Бережанах дня 12 жовтня 1935 р. Обвинувачували далі цих учнів у приналежності до ОУН.
Михайло Вербовецький, учень 7 кл. ґімн., засуджений на 3 і % року в'язниці і Іван Кубай, уч. 7 кл. ґімн. засуджений на 2 роки, прийняли кару тодішнього суду і не робили відклику проти присуду. Після переведення другої розправи суд присяглих видав щодо решти підсудних наступний присуд, яким засуджено:
Івана Майчука, Омеляна Котлярчука, Петра Бабія, Омеляна Войтовича та Василя Білика по 6 місяців в'язниці. Василя Скаскова на 6 місяців в'язниці з завішенням на 5 літ, а Бориса Мушкевича звільнено від вини і кари.
Епілогом шкільної акції, що була переведена в 1933 р., як протест проти знехтування шкільного плебісциту, була низка судових процесів, які відбулися перед польськими судами в різних місцевостях Галичини і Волині. Згадки про них подаємо в хроніці арештів і присудів. Тут наводимо перебіг одного із більших політичних процесів проти 23 українців, що почався перед перемиським судом присяглих, дня 15 травня 1934 року і тривав 16 днів. Цей процес закінчився засудженням 21 підсудних на кари довгорічних ув'язнень, що в загальній сумі становили 82 і 1/2 року тяжкої в'язниці. Лише два підсудні були звільнені від вини і кари.
Акт обвинувачення закидав підсудним участь у шкільній акції, що її вони перевели з наказу Крайової Екзекутиви в осені 1933 р., як протест проти тенденційно переведеного шкільного плебісциту. Крім цього обвинувачення окремим підсудним закинуло, що вони виконували різні функції в Повітовій Екзекутиві і в Районах ОУН в Перемишлі, а саме, що членами Повітової Екзекутиви ОУН були:
Мирослав Андрій Прокоп, студент 4 року прав, як Повітовий Провідник, чи Районовий командант ОУН (засуджений на 7 років в'язниці); Омелян Антонович, студент прав, як бойовий референт Повітової Екзекутиви ОУН (засудж. на 6 років); Ярослав Демчук, студент прав, як пропаґандивний референт Пов. Екзекутиви (засудж. на 4 роки); Осипа Демчук, абс. ґімназії, як член Екзекутиви і курієрка ОУН (на 41/2 року); Районовими Комeндантами ОУН, за актом обвинувачення, був Микола Феник, торг, помічник[257] (засудж. на 5 років); Іван Кучерепа, студент прав, (засудж. на 6 років); Олена Федоровичівна, абс. семінарії, зв'язкова між Повітовою і Крайовою Екзекутивою ОУН (на 3 роки). Акт обвинувачення закидав 21 підсудним, що вони 1932 і 1933 роках належали до ОУН. Перебіг шкільної акції є описаний прокурором так:
„Цю акцію переведено на наказ Крайової Екзекутиви ОУН вночі з 24 на 25 вересня, її переведено в цей спосіб, що понищено в державних школах державні емблеми, вивішено українські національні прапори, знищено чимало портретів польських державних достойників, вигадано багато кличів, як „Геть з польською школою!”, „Хай живе Україна!” та ін., розкинено летючки, що підбурювали українські діти в шкільному віці проти польської держави, польської школи, польських учителів, системи навчання, накликували до непослуху проти розпоряджень шкільної влади, (щоб) не давати відповіді учителям польською мовою, нищити польські книжки, бойкотувати польських учителів, проганяти їх із села.
„Цих летючок видала Крайова Екзекутива три роди під наг. а) „Український народе!”, 6) „До Українських батьків і матерей!”, „До Українських приятелів та шкільних дітей!” і брошуру „До боротьби за душу української дитини!”
„... Згідно з директивами Крайової Екзекутиви „Протишкільна акція” відбулася теж на терені Перемищини” (Слідують назви 8 сіл).
Цей опис доповнюють зізнання підсудних:
„... Вночі, десь по півночі — зізнає селянин Онуфрій Конкольовський, — всі зійшлися на селі і пішли до школи. Я увійшов до кляси, зняв портрет марш. Пілсудського і державні емблеми та подав це своїм товаришам, які вкинули ці портрети до Сяну. Пізніше вернулися і зняли емблему на трафіці та знову вкинули її до Сяну.
Суддя: Хто вивісив прапори на школі?
Підсудний: Я.
Суддя: В якій цілі вивішено прапор?
Підсудний : На знак протесту проти невдалого висліду шкільного плебісциту.
Оборонець: Чому Ви брали участь в антишкільній акції?
Підсудний Василь Конкольовський: „Бо я бачив, що наші батьки підписують деклярації, а їх уневажнюють і вони пропадають”.
Докладнішу відповідь на це питання подає селянин Михайло Сабат: „Два факти змусили мене до того... Учителька в нашому селі називала наших дітей бандитами і большевиками та одного разу, коли побила дітей до синяків, а батьки по лікарських оглядинах запізвали її до суду, суд її увільнив. Це мене боліло. Другий факт, це те, що при передачі деклярацій в інспектора, одна пані з інспекторату, замість почислити підписані батьками деклярації за українською школою, зважила їх на вазі, а на домагання, щоби таки почислила, вона відповіла, що має наказ важити. І деклярації, звичайно, пропали”.
Селянин Іван Янковський подає такий мотив: „Бо в нас є самі українці в селі, тому повинна бути українська школа. І таблиця повинна бути написана по-українськи, або хоч бодай пів по-українськи, а пів по-польськи”.
На запитання судді, чому Михайло Хапко знищив таблицю в 10-річчя незалежности Польщі, подає такий мотив: „Одна дівчина в селі, Пацановська полька, написала на картці таке: „зтонд паґурек, зтонд доліна, бендзє в д... Україна”[258] і приліпила її на шибу у Анни Кочубей. Мені зробилося дуже прикро, що вона таке пише про Україну. Я сказав про це Данчукові, піддаючи йому думку, що треба полякам зробити віца.[259] Тут у селі мешкають майже самі українці, то як полька може щось таке писати?”
Суддя: Хто зірвав таблицю з пам'ятника десятиріччя?
Підсудний: Данчук зняв її, а я сховав її на свому обійстю...
Суддя: Треба було вам їй написати так про Польщу, то ви були б пімстилися.
Оборонець: Був би потягнений до карної відповідальности за образу польського народу.
З промови прокурора наводимо його арґументацію, що підсудні були організованими членами ОУН: „Членом ОУН уважаю не лише цього, що скінчив 20 літ і доконав якийсь чин, а й тих всіх, що були лише намічені на членів ОУН і переходили пробу. Коли такі годяться бути наміченими і переходять пробний вогонь, вони тим самим похваляють цілі та ідеологію ОУН і хотять стати членами ОУН. За це й мусять відповідати як дійсні члени... Виразно тверджу, що Повітова Екзекутива, лише вона інспірувала на наказ Крайової Екзекутиви про шкільну акцію. Що її виконала лише своїми членами, вказує те, що виконано її в одну ніч. Матеріяли, як летючки, брошури – були матеріялом ОУН”.
Оборонець Навроцький характеризує підсудних, як „несвідомих своєї кандидатури кандидатів на членів ОУН, яких може пізніше та сама рука ОУН, яка їм дала летючки і доручення виконати акцію, була б по докладнішім і повнім освідомленню про цілі і завдання ОУН, не авансувала на членів ОУН... Слідство не виявило, щоб підсудні в'язали себе внутрішньо-організаційно якоюсь присягою, а принайменше приреченням. А це вказує на те... що ще підсудні не дозріли були до приналежности до ОУН... ОУН не вважала обвинувачених за дозрілих до дефінітивного прийняття їх до ОУН, а тільки вважала їх і трактувала, як кандидатів”.
У великому політичному процесі проти 23 українців, обвинувачених за приналежність до ОУН та проведення шкільної акції по селах Перемищини, що тривав у Перемишлі 16 днів, 6 червня 1934 року засуджено: студ. Мирослава Прокопа на 7 років, студ. Омеляна Антоновича та Івана Кучерепу по 6 років, селян Василя Боднарчука, Онуфрія Конкольовського, Миколу Ткача та Миколу Феника по 5 років, абсольвентку Гімназії Осипу Демчук на 4 і пів року, Ярослава Демчука, Вол. Шдвірного, Мих. Данчука, Теодора Хамуляка, Мих. Хапка, Мих. Сабата, Вас. Конкольовського та Петра Хому по 4 роки, Осипа Івашка, Євгена Гарабача, Дмитра Хамуляка, Олену Федорович, Івана Янковського по 3 роки, тюремного ув'язнення, Миколу Качмара і Ол. Новака звільнено.
В Самборі закінчився 29 червня 1935 року процес перед судом присяглих проти 13 молодих українців із Дрогобиччини, обвинувачених у приналежності до ОУН. „Цей самбірський процес – подає „Новий Час”[260] – належить до серії спровокованих процесів, а його темним героєм є Нестор Постойко, законспірований комуніст, що зручно послуговуючися протикомуністичними кличами, завів молодих людей до тюрми, як собі цього бажали його компартійці”.
Самбірський суд засудив 24-річного столяра Юліяна Михаця на 8 років, 18-річного учня 7 кл. ґімн. Богдана Звіра на 7 років, 19-річного учн. 6 кл. ґімн. Василя Німиловича на 4 роки, 23-річного м'ясара Василя Николяка на 5 років в'язниці. Також комуністичного провокатора 24-річного столяра Нестора Постойка засуджено на 5 років в'язниці. Інших підсудних: 24-річного кравця Василя Хована, 27-річного маґістра прав Мирослава Тураша, 17-річного Миколу Гальчака, 19-річного учня 5 кл. ґімн. Степана Стапяка, 20-річну кравчиню Іванку Грибович, 19-річну Магдалину Маринчак, 27-річного ґімн. абс. Богдана Іваницького і 16-річну Осипу Еківну звільнено.
В „Українському Націоналісті” за травень 1934 року подано статистичне зіставлення політичних процесів проти українців під Польщею. Підставою того зіставлення були повідомлення в українській пресі, тому воно дещо неповне, бо траплялося, що про деякі політичні процеси, головно на Волині та в менших містах Галичини, в пресі не звітовано.
Згідно з цим зіставленням, згадана статистика польського судово-поліційного терору в цифрах виглядає так:
Політичних процесів проти українців відбулося: в 1929 році – 31; 1930 – 27; 1931 – 42; 1932 – 58; 1933 – 79. В тому процесів проти українських націоналістів (з виразним обвинуваченням за приналежність до ОУН) було: у 1929 – 7; 1930 – 9; 1931 – 28; 1932 — 36; 1933 — 54.
Загальна кількість обвинувачених: 1929 – 200; 1930 – 122; 1931 – 296; 1932 – 351; 1933 – 363. З того числа були засуджені: 1929 – 140; 1930 – 43; 1931 – 120; 1932 – 228; 1933 – 246.
Загальна сума років засуду становила: 1929 – 73 років і 7 місяців, 1930 – 99 років і 9 місяців; 1931 – 315 і пів року та два досмертні присуди; 1932 – 4 кари смерти, 7 досмертних присудів і 296 років та 9 місяців; 1933 – 470 років і 4 досмертні присуди. Голова УНДО д-р Дмитро Левицький у своїй промові в польському парламенті 6 листопада 1934 року подав, що за перших 10 місяців 1934 року було засуджено в політичних процесах 247 українців на загальну кількість 764 роки і 11 місяців. Крім цього, в тому ж році були ще 3 досмертні присуди. Значить, за шість років боротьби ОУН проти польського окупанта засуджено (без двох останніх місяців 1934 р.): 1.024 українців на загальну кількість 2.020 1/2 років тюрми, 4 присуди смерти і 16 присудів досмертного ув'язнення.
Ця статистика охоплює всі політичні процеси проти українців, отже, не тільки у зв'язку з діяльністю ОУН, а й теж усі інші справи, як: приналежність до „Пласту”, засуди українських священиків за писання метрик українською мовою, за протидержавні промови тощо. Всі ці „інші” процеси займають помітне місце в статистиці кількости процесів і кількости суджених, – приблизно половину, але цілком маленький відсоток в рубриці засудів, бо в їхніх випадках ті засуди, звичайно, мірялися місяцями ув'язнення. В основному – загальну кару на поверх 2 тисячі років тюремного ув'язнення польські суди пристосували в 1929-1934 роках до круглo пів тисячі засуджених членів ОУН, не враховуючи туди слідчих арештів багатьох тисяч в'язнів, які були звільнені через відсутність доказів їхньої вини.
[Два дні після атентату на міністра Пєрацького президент Польської Річпосполитої Іґнаци Мосціцький видав дня 17 червня 1934 року розпорядження[261] про заснування в Польщі концентраційного табору в Березі Картузькій для осіб, щодо яких існує припущення, що вони є загрозливі для держави з політичних мотивів. Засуджені в'язні, або люди арештовані під замітом підозріння конкретного протидержавного проступку не мали бути висилані до Берези, але як і передше, до слідчої карної в'язниці. Про висилку людей до Берези вирішують „чинники загальної адміністрації”. Час побуту в концентраційному таборі був визначений до трьох місяців, але в цьому ж розпорядженні надавалося право адміністраційним чинникам продовжувати затримання „в місці відокремлення” – така була офіційна назва концентраційного табору – на дальших три місяці, а потім ще по три місяці, в безконечність. Це розпорядження уможливлювало повну сваволю поліції, старостів і воєводів засилати до концентраційного табору людей, проти яких не було доказів вини, тільки припущення в політичній непевності і вирішати, як довго вони мають там сидіти.]
Дня 5 липня 1934 року такий табір відкрито в порожніх будинках колишнього російського манастиря, а потім російських касарень у малій місцевості Береза Картузька[262] на Поліссі, 92 км. на північний схід від Берестя, при залізничному шляху Берестя-Барановичі. У перші дні існування табору туди відставлено з тюрем понад 200 в'язнів, у тому приблизно 120 українських націоналістів, якихось 40 членів польської партії „Обуз Народово-Радикальни” і приблизно 40 комуністів.
Факт, що інформація про створення польського концентраційного табору появилася зразу після вбивства Пєрацького та що перші континґенти засланців до табору в Березі рекрутувалися саме з в'язнів, арештованих при нагоді масових ув'язнювань у зв'язку з убивством Пєрацького, – цей факт міг би викликати враження, що якраз атентат на міністра був причиною зорганізування того концтабору. Але воно не цілком так. Концтабір у Березі Картузькій для ув'язнення у ньому політично небажаних елементів, насамперед українських націоналістів, для засудження яких не було достатніх причин, заплянував якраз Пєрацький, як міністер внутрішніх справ Польщі. Це був час, коли Польща нав'язувала з гітлерівською Німеччиною щиросердечну дружбу і хотіла наслідувати большевиків і Гітлера в методах знешкідливлювання політичних противників режиму. Підготова до спорудження концтабору в Польщі почалася ще з доручення Пєрацького, а систематичність, послідовність та безоглядність у продовжуванні плянів, що їх виявляв Пєрацький, дають підстави припускати, що коли б його не вбито, то під його керівництвом такі концтабори було б зорганізовано в багатьох місцевостях і в ширшому засязі.
Всі, котрих відставлювано до табору в Березі Картузькій, одержували такий документ:
„На підставі постанови 2-ї статті 1-го розділу розпорядження Президента Польської Річипосполитої з 17.6.1934 щодо осіб, які загрожують загальній безпеці, спокоєві і порядкові, заряджую притримати вас і відставити до місця відокремлення в Березі Картузькій”.
Такий документ був підписаний від імени воєводи того воєвідства, де мешкав ув'язнений.
У таборі було впроваджено риґор жорстокого поліційного терору. Всі в'язні мусіли працювати десять, згодом вісім годин денно під наглядом поліції, яка навмисно знущалася над ними, при чому офіційно було дозволено бити в'язнів „за найменший вияв непослуху”. Комендантом табору іменовано підінспектора поліції Ґрефнера, а комендантом поліційної сторожі підкомісара Ґрабовського. Від половини грудня 1934 року до кінця існування табору комендантом у Березі Картузькій був інспектор Юзеф Кемаля. До табору засилано на безтермінове ув'язнення: там в'язень міг перебувати кілька тижнів або кілька років, залежно від забаганки польської поліції та польської адміністраційної влади.
Створення в Польщі концентраційного табору для політичних противників, а зокрема для поліційного тероризування української молоді, принесло для Польщі погану славу в опінії культурного світу, бо поставило її поруч із терористично-поліційною большевицькою Москвою та гітлерівською Німеччиною.
Тому після першої хвилини захоплення польської влади „місцем відокремлення” в Березі Картузькій, як прекрасним засобом тероризування українського населення та власної польської опозиції до існуючого режиму, швидко прийшло деяке опам'ятання і тому вже у вересні 1934 року прийшли перші звільнення.
У 1935-36 роках кількість українців ув'язнених у Березі Картузькій меншала, а в 1937 році концтабір у ній став майже виключно місцем для ув'язнення самих лише комуністів. Щойно напередодні другої світової війни до Берези Картузької заслано понад 2 тисячі українців.
У роках 1934-1936 в Березі Картузькій були ув'язнені українці (по-азбучно):
Атаманюк Микола, Коломия (вересень 35 – січень 36);
інж. Базилевич Роман, привезений з Данціґу (лип. 34 – дата невідома), Балій Петро, абсольвент ґімн., Ощів, Холмщина (лип. 34 – груд. 34), Барабаш Гриць (старший), адв. конціпієнт, Конюхів, пов. Стрий (лип. 34 – жовт. 35), Баран Теодор, геолог, Перемишляни (лип. 34 – дата нев.), Баран Василь, рільник, Поздимир, пов. Сокаль (лип. 34 – груд. 34), Бас Гордій, пасічник, Дермань, Волинь (серп. 34 – дата нев.), Башук Петро, абс. ґімн. Себечів, пов. Сокаль (лип. 34 – бер. 35), Бень Іван, Остоюуж, пов. Рава Руська (черв. 35 – груд.), проф. Бжеський Роман, Крем'янець, Волинь (лип. 34 – бер. 35), Бігун Микола, урядовець „Просвіти”, Стрий (лип. 34 — жовт. 35), Білосюк Павло, Волинь, студент, привезений з Данціґу (дата нев. – квіт. 36), інж. Богачевський Омелян, Рава Руська (лип. 34 – листоп. 34), Боднарук Юліян, студент, Братківці (листоп. 35 – січ. 36), Бойко Іван, студент, Тартаків, пов. Сокаль (лип. 34 – бер. 35), Боринець Андрій, студ., Станиславів (лип. 34 – груд. 34), Боровець Тарас, Рівне, Волинь (серп. 34 — бер. 35), мґр. Борис Володимир, Яворів (лип. 34 – листоп. 34), Брик Іван, рільник, Жовківщина (дати нев.), Борачок Северин, маляр, Збаражчина (дата невідома), Бусел Олександер, студ., Волинь (лип. 34 – січ. 36), Бутрин Н., Яворівщина (дати нев.);
Ваврук Василь, абс. сем., Себечів, пов. Сокаль (лип. 34 – бер. 35), Валько Дмитро, Ямниця, пов. Станиславів (лип. 34 – груд. 34), Вельґан Роман, студ., Золощівщина (дати нев.), Вербинець Теодор, Львів (? 34 – бер. 35), Вербо-вицький Н., Жовківщина (дати нев.), Вишнівський Сергій, журн., Волинь (трав. 35 – жовт. 35), Вітошинський Борис, студ., Перемишль (лип. 35 – трав. 36), Вітрик Павло, Ковель (черв. 35 – жовт. 35), Возьняк Михайло, рільник, Лучичі, пов. Сокаль (? – черв. 36), Войтович Петро, ґімн. учень, Чортків (лип. 34 – груд. 34), Волошин Ростислав, студ., Рівне (лип. 34 – ?), Врецьона Євген, студ., Львів (лип. 34 – квіт. 36);
Гаковський Богдан (лип. 34 – січ. 36), Ганачевський Роман, Рай, пов. Бережани (лип. 34 – ?), Гасин Олекса, студ., Конюхів, пов. Стрий (лип. 34 – груд. 34 і серп. 35 – груд. 35), інж. Германович Микола, Ставчани, пов. Городок (дати нев.), Гладкий Ярослав студ., Львів (лип. 35 – січ. 36), Голояд Мирон, рільник, Тернопільщина (дати нев.), д-р Гoрбовий Володимир, адвокат, Долина (лип. 34 – груд. 34), Горбовий Ярослав, Долина (лип. 34 – жовт. 35), Гошовський Богдан, студ., Золочів (лип. 34 – ?), Грабець Омелян, студ., Нове Село, Любачів (бер. 35 – січ. 36), Гринів Володимир, студ., Теребовля (лип. 34 – листоп. 34), Гринів Теодор, Тeребовля (лип. 34 – листоп. 34), Грицай Дмитро, студ., Дорожів, пов. Самбір (лип. 34 – квіт. 36), Грицюляк Осип, студ., Станиславів (лип. 34 – груд. 34);
Ґадьо Володимир, Жовква (жовт. 34 – жовт. 35), Ґенґело Павло, Перемишль (лип. 34 – січ. 36), Ґерич Юрій, студ., Бібрка (лип. 34 – груд. 34), д-р Ґижа Іван, лікар, Горлиці-Висова, Лeмківщина (дати нев.), Ґоцький Володимир, ґімн. абс. з Перемишля, директор книгарні в Крем'янці на Волині (лип. 34 – повт. 35), Ґут, студ., Рава Руська (верес. 35 – ?);
Данилюк Н., Рівенщина (серп. 34 – ?), Данчевський Андрій, ґімн. абс., На-дітичі, пов. Жидачів (лип. 34 – жовт. 35), Дейчаківський Богдан, гімн, абс., Ямниця, пов. Станиславів (лип. 34 – груд. 34), Демкович-Добрянський Антін, студ. Глиняни, пов. Львів (лип. 34 – бер. 35), Демчина Григорій, учитель, Жовківщина (лип. 34 – груд. 34), Дерлиця Остап, студент, привезений з Дан-ціґу (дати нев.), Дзюмак Іван, ґімн. абс., Милуші, пов. Луцьк (серп. 34 – бер. 35), Дибайло Володимир, учитель, Радехівщина (дати нев.), Дмоховський Роман, рільник, Сулимів, пов. Жовква (лип. 34 – груд. 34), Долинюк Іван, Броди (лип. 34 – груд. 34), Драґан Остап, ремісник, Дрогобич (лип. .34 – листоп. 34), Дражньовський Олекса, теолог, Тернопільщина (лип. 34 – ?), Дроздюк Захар, рільник, Волинь (серп. 34 – бер. 35);
Епік Микола, рільник, Волинь (серп. 34 – бер. 35);
Жагаляк Н., студ., Мшана, пов. Городок (дати нев.), мґр. Желем Н., Лeмківщина (дати нев.);
Зарицький Роман, Дрогобиччина (дати нев.), Зубик Михайло, Тернопіль (листоп. 34 – жовт. 35);
Іваницький Роман, крамар, Борислав (груд. 34 – жовт. 35), Іванонько Василь, студ., Бродки, пов. Львів (верес. 35 – ?), Іваничук Андріян, студ. Струсів (лип. 34 – листоп. 34);
Кападюк Іван, ґімн. учень, Луцьк (серп. 35 – квіт. 36), д-р Кархут Василь, лікар, Крем'янець (лип. 34 – ?), Качмар Михайло (листоп. 35 – квіт. 36), Керничний Володимир, Тернопільщина (лип. 34 – ?), Кисіль Гнат, студ., Остріг, Волинь (дати нев.), Кінаш Ілля, студ., Тернопіль (лип. 34 – жовт. 35), Клим Павло, студ., Мізунь, пов. Долина (лип. 34 – ? і груд. 35 – ? 36), Кли-мів Гриць, ґімн. абс., Сілець, пов. Сокаль (лип. 34 – бер. ЗІ), Климів Іван, студ., Сілець, пов. Сокаль (серп. 35 – січ. 36), Климишин Степан, Долина (лип. 35 – січ. 36), Клос Роман, Львів (черв. 35 – жовт. 35), Ковальський Роман, Станиславів (верес. 35 – жовт. 35), д-р Козак Іван, Угнів (дати нев.), Колодій Василь, Тернопільщина (? – квіт. 36), Кордуба Фелікс, студ., Тернопільщина (лип. 34 – груд. 34), Коржаи Михайло, Золочівщина (дати нев.), Корнелюк Ігор, Киверці, Волинь (черв. 35 – жовт. 35), Король Н., дир. кооперативи в Калуші (лип. 34 – груд. 34), Корчовий Юліян, Чортків (лип. 34 – груд. 34), Кос Микола, Мізунь, пов. Долина (серп. 35 – груд. 35), Косарчин Микола, ґімн. учень, Бучач-Нагірнянка (лип. 34 – ?), Котис Мирослав, ґімн. абс., Ульвівок, пов Сокаль (лип. 34 – груд. 34), Кравченюк Петро, студ., Тернопільщина (дати нев.), Кравців Богдан, журналіст, Львів (листоп. 34 — груд. 34), інж. Кравців Михайло, Стрий (черв. 34 – груд. 34), Крисько Іван, коваль, Борислав (лип. 34 – груд. 34), Крохмалюк Василь, студ., Зборів (дати нев.), Крук Теодор, рільник, Шарпанці, пов. Сокаль (дати нев.), Кручовий Юліян, студ., Тернопільщина (лип. 34 – ?), Кудря Юрко, фельдшер, Межиріччя, Волинь (серп. 34 – бер. 35), Кудря Олекса, кооператор, Межиріччя (серп. 34 – жовт. 35), Кукіль Іван, ґімн. учень, Куликів, пов. Жовква (лип. 34 – бер. 35), Кульчицький-Ґут Роман, ґімн. абс., Самбірщина (груд. 34 – жовт. 35), Кунанець Володимир, видавець, Яворівщина (листоп. 34 – жовт. 35), Куць Олександер, студ., Луцьк, (серп. 34 – лют. 35, опісля перевезений до тюрми);
Ласійчук Микола, маляр, Львів (лип. 34 – бер. 35), Ласка Михайло, ґімн. учень, Красне, пов. Золочів (лип. 34 – груд. 34), Левчук Степан, Грубешів (лип. 34 – груд. 34), Логин Ярослав, студ., Тернопільщина (листоп. 34 — ? 36), Лопачак Роман, ґімн. абс., Львів (лип. 34 – бер. 35), Ляшкевич Володимир, студ., Снятинщина (дати нев.);
Макар Володимир, студ., Сокальщина (лип. 34 – лип. 35), Маляр Петро, Городок (дати нев.), Маркевич Володимир, Волинь (черв. 35 – жовт. 35), Матла Омелян, студ., Львів (листоп. 34 – лип. 35), Мерцало Н., рільник, Городок (дати нев.), Мацик Іван, Луцьк (черв. 35 – жовт. 35), Мигович Петро, дир. кооперативи в Калуші (лип. 34 – груд. 34), Микита Дмитро, ґімн. абс., Коровники, пов. Перемишль (лип. 34 – листоп. 34), Мирович Роман, студ. (бер. 35 – січ. 36), Михалевський Богдан, студ., Коломия (лип. 34 – груд. 34), інж. Мілянич Атанас, Львів (лип. 34 —- ?), Михайлишин Дмитро, Полісся (лип. 34 – бер. 35), Мітрінґа Іван, журналіст, Петриків, пов. Тернопіль (дати нев.), Мончук Василь, Підгайці (лип. 34 – груд. 34), мґр. Мочульський Степан, Миколаїв (лип. 34 – ?), Мриглод Іван, кооператор, Розвадів (лип. 34 – листоп. 34), Мурій Володимир, студ., Тернопіль (листоп. 34 – жовт. 35);
Небожук Теодор, ґімн. учень, Сокаль (лип. 34 – жовт. 35), мґр. Небожук Володимир, Сокаль (лип. 34 – жовт. 35), Новак Семен, Рівне (серп. 35 – жовт. 35);
Оленьчак Теодор, Устрики Дол. (лип. 34 – груд. 34), Онищук Євген, студ., Коломия (лип. 34 – груд. 34), Опришко Микола, робітник, Грабовець, пов. Стрий (лип. 34 – листоп. 34 і груд. 35 – січ. 36), Охримович Василь, студ., Тернопільщина (лип. 34 – ?), мґр. Ошитко Іван, Рогатин (лип. 34 – груд. 34);
сотн. Павлишин Осип, кооператор, Товстолуг, пов. Тернопіль (лип. 34 – жовт. 35), Падковський Роман, Красне (лип. 34 – листоп. 34), Паладійчук Роман, журн., Львів (бер. 35 – жовт. 35), Панас Теодор, ґімн. учень, Тернопільщина (лип. 34 – черв. 35), Паньків Володимир, студ., Машна, пов. Городок (дати нев.), Парапоняк Михайло, рільник, Городеччина (лип. 34 – ?), Пастушенко Василь, ґімн. учень, Шили, пов. Збараж (лип. 34 — груд. 34), Пашковський Богдан, студ., Тернопільщина (лип. 34 – жовт. 35), Пеленський Любомир, студ., Перемишль (січ. 35 – жовт. 35), Перешлюга Дмитро, студ., Скалат (лип. 34 – груд. 34), Перешлюга Євген, Тернопільщина (лип. 34 — ?), Перун Теодор, рільник, Яворівщина (жовт. 34 – жовт. 35), мґр. Петришин Володимир, Угнів (лип. 34 – трав. 35), Пилипюк Прокоп, Луцьк (черв. 35 – жовт. 35), Повх Микола, рільник, Бужковичі, пов. Перемишль (лип. 34 — груд, 34), Повзанюк Володимир, студ., Львів (лип. 34 – груд. 34), Погода Михайло, рільник, Комарів, пов. Сокаль (лип. 34 – груд. 34), Поливка Володимир, Лeмківщина (груд. 34 – ?), Притуляк Денис, студ., Долина (серп. 35 – груд. 35), Пришляк Ярослав, студ., Миколаїв (лип. 34 – ?), Прокопович Любомир, теолог, Рогатин (лип. 34 – груд. 34), Процишин Теодор, студ., Тернопіль (лип. 35 – жовт. 35);
Раковський П., студ., Городок (дати нев.), Рачинський Андрій, учитель, пов. Рава (лип. 34 – ?), Рибак Норберт, режисер, Бучач (лип. 34 – груд. 34), Рибачек Роман, Львів (верес. 35 – жовт. 35), Рибчук Богдан, студ., Городенка (лип. 34 – верес. 34), Ривак Василь, журн., Львів (лип. 34 – ?), д-р Річинський Арсен, лікар, Володимир Волинський (трав. 35 – лип. 35), Роґовський Володимир, студ., Тернопіль (жовт. 34 – жовт. 35), Романюк Антін, студ., Тернопіль (лип. 34 – бер. 35), Романюк Ярослав, студ,, Тернопіль (лип. 34 – бер. 35), Рудакевич Степан, журн. Львів (дати нев.), Рудакевич Осип, Львів (бер. 35 – ?), Рущак Михайло, ґімн. учитель, Тернопіль (лип. 34 — ?)
Савчак Дмитро, Ямниця, пов. Станиславів (лип. 34 – груд. 34), мґр. Савчак Михайло, Ямниця, пов. Станиславів (лип. 34 – груд. 34), Сагайдачний Петро, журн., Бережани (лип. 34 – ?), Сайко Ярослав, студ., Данціґ (лип. 34 – ?) Саноцький Петро, Сокаль (серп. 34 – квіт. 36), Сеницький Мартин, Радехів (лип. 34 – груд. 34), Сень Євген, Грубешів (лип. 34 – груд. 34), Серветник Євген, рільник, Волинь (серп. 34 – жовт. 35), Скопюк Іван, маляр, Боголюби, пов. Луцьк (? – квіт. 36), Скопюк Микола, Луцьк (черв. 35 – квіт. 36), Скробка Олексій, студ., Звертів (лип. 34 – жовт. 35), Совик Степан, службовик „Просвіти”, Рава (лип. 34 – груд. 34), Сомчинський Сергій, Ковель (черв. 35 – жовт. 35), Старух Богдан, купець, Бережани (лип. 34 – жовт. 35), Старух Ярослав, студ., Бережани (лип. 34 – груд. 34), Стець Роман, студ., Городок (трав. 35 – ?), Сушка Василь, рільник, Жовківщина (лип. 34 – груд. 34), Сушко Степан, рільник, Жовківщина (лип. 34 – бер. 35); Тимчій Володимир, студ., Грабовець, пов. Стрий (лип. 34 – бер. 35 і трав. 35 – черв. 36),
мґр. Топорович Володимир, адвокат, Збараж (лип. 34 – ?), Трач Н., ґімн. учень, Зборів (лип. 35 – ?), мґр. Тучак Василь, Дубно (серп. 34 – ?), Тюшка Осип, студ., Мізунь, пов. Долина (лип. 34 – жовт. 35);
Фарина Петро, рільник, Ксаверівка, пов. Сокаль (лип. 34 – груд. 34), Федак Володимир, студ., Перемищина (лип. 34 – жовт. 35), Федір Володимир, Вовче (лип. 34 – груд. 34), Філінський Богдан, Тернопіль (верес. 34 – груд. 35), Филина Петро, Денисів (жовт. 34 – груд, 35);
Халупінка Роман, студ., Товмач (лип. 34 – груд. 34), Харамбура Семен, кооператор, Яворівщина (лип. 34 – груд. 34);
Цап Степан, Городеччина (лип. 34 – груд. 34), Церкевич-Яковлів Кость, студ., Волинь (січ. 35 – жовт. 35), Цибик Роман, студ., Коломия (лип. 34 – груд. 34), Цьвікула Теодосій, студ., Нісмічі, пов. Сокаль (лип. 34 – груд. 34);
Чопик Микола, дир. П.С.К. в Яворові (лип. 34 – груд. 34);
Шевчук Ярослав, Горлиці (черв. 34 – ?), Шерстило Богдан, студ., Жовківщина (лип. 34 – лип. 35), Шміґель Василь, Рогатин (лип. 34 – груд. 34), Штикало Дмитро, журналіст, Ільковичі, пов. Сокаль (лип. 34 – квіт. 36), Шухевич Роман, студ., Львів (лип. 34 – січ. 35, згодом перевезений до тюрми у Львові);
Янів Володимир, студ., Львів (лип. 34 – лют. 35, згодом перевезений до тюрми у Львові), Янкевич Генадій, рільник, Волинь (серп. 34 – жовт. 35), Ясінський Микола, ґімн. абс., (лип. 34 – квіт. 36), Яцковський Ярослав, студ., Рахиня, пов. Долина (лип. 34 – верес. 34).
Події вліті 1934 року можна назвати громовицею. Громом для польських окупантів з боку ОУН було вбивство польського міністра в столиці Польщі, а вслід за тим застрілення двох українських співробітників польської поліції. Знову ж з польського боку посипалися громи на українське націоналістичне підпілля в вигляді масових арештувань і висилки приблизно сотки видатніших націоналістичних діячів до концентраційного табору в Березі Картузькій.
Правда, попри всю свою натугу розкрити українське підпілля, польська поліція цілком зле визнавалася в персональній обсаді мережі ОУН. Тому під час масових арештувань і ув'язнювання в Березі Картузькій вона дуже часто ув'язнювала непричетних до керівництва в ОУН, чи то на вищих чи низових ступнях, а залишала поза своєю „опікою” справжніх керівників Організації. Все ж таки, під час арештувань у зв'язку з убивством Пєрацького до рук польської поліції попала також частина членів КЕ ОУН – напередодні атентату арештовано у зв'язку з викриттям краківської станиці ОУН Ст. Бандеру, Б. Підгайного, Я. Спольського, Я. Макарушку, О. Пашкевича. Три дні пізніше, 17 червня 1934 року, арештовано й відвезено до Берези Картузької Р. Шухевича, В. Яніва, Д. Грицая, а в другій половині липня того самого року арештовано Малюцу, в зв'язку з убивством І. Бабія. „Архів Сеника” і заломання Малюци, Мигаля та Підгайного допомогли польській поліції розшифрувати ввесь особовий склад Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях, за вийнятком єдиного військового референта Дмитра Грицая, а вслід за тим поставити тих членів КЕ перед суд і засудити їх на довгі роки ув'язнення і спаралізувати їхню діяльність в ОУН.
Одначе, ні документи з „Архіву Сеника”, ні виявлені Малюцою, Мигалем і Підгайним організаційні таємниці ОУН не дали змоги польській поліції глибше виявити особову обсаду керівних постів, а тим менше увесь склад мережі ОУН. Поза самою КЕ удари польської поліції падали наосліп. А тому, хоч ті удари і внесли певне замішання і подекуди порвали організаційну мережу ОУН, проте Організація таки встоялася та могла приступити до відбудови свого апарату.
Уже два тижні після ув'язнення Ст. Бандери, на початку липня 1934 року, ПУН призначив нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ – Осипа Мащака. Повідомлений про це зв'язковим Ярославом Раком, організаційний референт КЕ Іван Малюца вспів передати Мащакові всі зв'язки ще до часу свого ув'язнення.
[Але ці зв'язки були мало придатні, бо після атентату на міністра Пєрацького поліція виарештувала не лише членів Крайової Екзекутиви, але теж багато членів обласних і повітових Проводів ОУН. Крім того, починаючи з 5 липня 1934 року, вислано до новоствореного концентраційного табору в Березі Картузькій провідний актив ОУН. Зв'язки, що їх одержав О. Мащак, були переважно вже неактуальні, постійно обривалися або були під обсервацією. Також обірвалися зв'язки до ПУН-у закордоном. Зв'язковий апарат, що доставляв з закордону підпільну літературу був виарештований, як теж був унеможливлений доступ до конспіративних криївок, в яких переховувалось технічний виряд. У таких дуже несприятливих обставинах О. Мащак почав в'язати нове організаційне ядро з найменш підозрілих людей, доки сам не попався під підозру і арешт поліції.]
Дня 21 вересня 1934 року в Жовкві застрілено поліційного аґента Яцину, який під час переслухування залюбки тортурував українських політичних в'язнів. Шукаючи організаторів і виконавців убивства, польська поліція провела, як звичайно, масові арешти в цілій Жовківщині. Між арештованими опинився й кандидат на повітового провідника Жовківщини Б. Галапац.
Попавши у в'язниці до камери комунарських вожаків, невироблений політичнo і, як виявилося тепер, заслабий характером, Галапац, за намовою комуністів, признався до участи в ОУН і виявив поліції виконавця атентату на Яцину – Гриця Куликівця, а також повітового провідника Жовківщини – Володимира Касараба, далі мґра Мирона Богуна й Івана Микитюка, що їх він бачив, як викладачів, на одному з курсів ОУН. Знову ж Малюца, заломавшись під час слідства у Варшаві, виявив поліції Зенона Матлу, як надобласного Львівської, Бережанської, Тернопільської й Перемиської областей ОУН, отже – як того, що теж мусів вирішувати про проведення атентату на терені Львівської области.
Таким чином перед наглим судом за вбивство поліційного аґента в Жовкві стали, крім Куликівця, виконавця замаху, також З. Матла, мґр. М. Богун, І. Микитюк, В. Касараб і Б. Галапац. Тому, що Матла займав між підсудними найвищий організаційний пост, польська преса писала про нього як про бойового референта ОУН, то знову як про Крайового провідника ОУН.
Наглий суд, що відбувся 8 листопада 1934 року, засудив Зенона Матлу і Гриця Куликівця на кару смерти, Б. Галапаца на 12 років тюремного ув'язнення, В. Касараба на 11 років, Льва Стойкевича на 10 років, мґра М. Богуна й І. Микитюка по 7 років, Юрія Малиновського і Семена Васечика по 5 років тюремного ув'язнення. Засуджених на кару смерти президент держави уласкавив і замінив їм кару на досмертне ув'язнення. Характеристичним для суддів присяглих було явище, що лава присяглих затвердила вину 3. Матли ледве одним голосом більше і якщо б той один присяглий висловився був проти визнання підсудного винним, то Матла був би звільнений.
Для праці ОУН жовківська справа завдала болючого удару, бо після арештування цілої КЕ Степана Бандери тепер знову відтягнено на довгі роки двох надобласних, отже, ієрархічно двох евентуальних кандидатів на майбутніх Крайових провідників.
Ув'язнення й засудження на довгі роки тюрми цілої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ із Крайовим провідником Степаном Бандерою на чолі та заслання до концентраційного табору в Березі Картузькій поверх сотні провідних членів ОУН з усіх закутків західноукраїнських земель були поважним ударом для Організації. Одначе, в той час ОУН розпоряджалася вже тисячами членів, була в стані буйного зростання, а тому були всі дані на те, щоб втрати поповнити новими людьми, а порвані організаційні зв'язки відновити, як це вже було раніше. Про те, що в той час для наладнання, а навіть розгорнення ширшої праці було ще доволі провідних і низових кадрів, поза ув'язненими, немає найменшого сумніву, якщо розглянути їхню поставу й працю, виявлену кілька років пізніше, в час другої світової війни. Одначе, протягом деякого часу Організація мусіла пройти свого роду кризу.
Як уже згадано, спроби Осипа Мащака відновити організаційні зв'язки в мережі ОУН та організування нового складу Крайової Екзекутиви були незабаром перервані ув'язненням надобласних Богуна й Матли, а скоро після того й самого О. Мащака. Завдання Мащака перебрав на себе Микола Кос. Після звільнення з Берези Картузької йому до помочі став, з усією притаманною йому енерґією, Ярослав Старух. Протягом кількох місяців на переломі 1934 і 1935 років вони зуміли, відновити організаційні контакти в різних осередках у всьому Краю і вслід за тим приступили до організування нового складу Крайової Екзекутиви. Здавалося, що ПУН, поінформований про справи, затвердить на пості Крайового провідника Миколу Коса, або призначить на те місце віком трохи старшого за нього, дуже популярного тоді серед українського студентства Ярослава Старуха. Тим більше, що обидва вони раніше не мали безпосередніх організаційних зв'язків з Малюцою, Мигалем чи Підгайним, тож не могли бути ними „всипані” і не стягали на себе особливої уваги поліції. Своєю ж дуже успішною працею вони доводили, що мають усі дані зайняти керівні становища в ОУН.
[На початку 1935 року[263] приїхала з закордону до Львова нелеґальним шляхом зв'язкова від ПУН-у Анна Чемеринська, з дорученням наладнати контакти між провідними членами ОУН, що осталися на волі і поновити дію Крайової Екзекутиви. У Львові вона встановила найперше зв'язок з Миколою Косом, а цей, як інструктор Юнацтва ОУН, підібрав до тимчасового керівного ядра у Львові співробітників з молодшої і непідозрілої ґенерації Михайла Коржана і Василя Ривака, а згодом Юліяна Боднарука, Софію Мойсейович і врешті Богдана Мартинюка. Зі Львова А. Чемеринська виїжджала відшукувати оцілілих членів ОУН по інших місцевостях, у Стрию, Бережанах, Тернополі. Після кількаразових поїздок повідомила Коса в перших місяцях 1935 року, що вона, як відпоручниця ПУН-у, призначила Лева Ребета зі Стрия головою КЕ ОУН на ЗУЗ, зазначивши, що з уваги на вимоги конспірації в час нагінки Ребет має перебувати в Стрию, а всі контакти до нього повинні переходити через його заступника Миколу Бігуна. Після кількох зустрічей на провінції членів львівського керівного осередку ОУН з Ребетом остаточно сформовано Крайову Екзекутиву в такому складі: Лев Ребет – голова КЕ, Микола Бігун – заступник голови, Микола Кос – організаційний, пізніше бойовий референт, Михайло Коржан – технічно-пропаґандивний, пізніше організаційний і врешті референт ремісництва, Олекса Гасин – військовий, Василь Р. – пропаґандивний, пізніше ідеологічний, Богдан Мартинюк – розвідка, Дарія Цісик – юнацтво ОУН. В тому ж році поповнено КЕ ще такими референтами: Юліян Боднарук – студентство і Юнацтво ОУН, Софія Мойсейович – жіноцтво, Ярослав Старух – ремісництво, пізніше організаційний, Василь Турковський – пропаґанда.
В 1936 році політичним референтом став Осип Бойдуник, що з кінцем грудня в 1935 році вийшов з в'язниці, а членом КЕ Йосип Тюшка, розвідчим – став Ярослав Гайвас у 1937 р. У 1938 р. членом КЕ стали Дмитро Мирон (Піп, Орлик) і Мирослав Тураш.
У цей період часу особовий склад Крайового Проводу ОУН мінявся часто. Декотрі його члени, здеконспірувавшися в роботі своєї референтури, перебирали іншу, то знову були переходовo засилані в Березу Картузьку, а деякі були покликувані за кордон (Гасин) або попадалися до в'язниці і діставали довгорічні присуди.
Відбудова обірваних зв'язків
Нова Крайова Екзекутива стала перед важким завданням упорядкувати хаос, який витворився в наслідок здесяткування рядів ОУН і масової висилки її провідних членів до концентраційного табору в Березі Картузькій, що в свою чергу утруднило зв'язок до незаторкнених арештами клітин ОУН. В основі вирішено зберегти попередній поділ західньоукраїнських земель на 10 областей: Львівську, Тернопільську, Станиславівську, Сокальську, Стрийську, Коломийську, Бережанську, Перемиську, Рівенську й Луцьку.
Наладнання обірваних організаційних зв'язків вимагало часу й обережности, бо багато місцевих, знаних з активности, членів ОУН було під поліційною обсервацією, як кандидати до Берези, і подруге, відірвані клітини, втративши через арешти зв'язки з керівними організаційними осередками, були часто зневірені. Очікуючи, що вони через слідство арештованих будуть викриті, або припиняли діяльність, або на власний задум ініціювали місцеву некоординовану дію в переконанні, що після ліквідації Крайової чи Обласної Екзекутив Організація є розгромлена і що тому їм треба знизу відбудовувати і продовжувати революційну діяльність ОУН. Це з одного боку було позитивною ознакою тривалости, послідовности і правильного наставлення організаційних кадрів, але інколи ця дія на власну ініціятиву відокремлених клітин приносила небезпечні наслідки. Вона давала нагоду в окремих випадках заганятися і діяти якийсь час на власну руку, а згодом не підпорядковуватися Крайовому Проводові, а також і для ворожої аґентури створювала умови, щоб пробувати підсувати провокаторів, як ніби то уповноважених від полк. Коновальця зв'язкових від вищого Проводу. Трапилося і таке, що довше перервання зв'язку і самочинне шукання місцевих виявів революційної акції довело у випадку однієї саботажної акції в Костопільщині, що за задумом місцевих активістів була спрямована не проти окупанта і даремно загнала у в'язниці ідейні кадри політичнo невиробленої сільської молоді.
Перед масовими провалами зроблено в організаційній референтурі одне структуральне забезпечення: „Щоб унеможливити концентрацію детальних відомостей про організаційну мережу в руках однієї людини і щоб вилучити небезпеку катастрофи у випадку зради всіх людей цією людиною, як це сталося недавно, організаційний реферат поділено на чотири інспекторати, при чому кожному інспекторові приділено керівництво кількома округами... Обов'язком згаданих організаційних інспекторів саме й було зайнятися разом з інструкторами Юнацтва, що працювали тільки на відтинку молоді вихованням і вишколом організаційних кадрів”.[264]
Головний наголос поставлено отже на внутрішню підготову і вишкіл організаційних кадрів, на роботу невидну, що не давала на зовні видимих виявів політичної дії Організації. Велику увагу приділено теж розбудові організаційної мережі на терені Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя. Це принесло поширення бази діяльности ОУН і незабаром створило потребу покликати окремий Провід ОУН для керування її діяльністю на Північно-Західніх Українських Землях.
Постановка роботи і нова тактика прийнята після розгрому Крайового Проводу була конечністю, що виникала з факту розгрому і з ситуації поліційного терору. Це була отже тактика, викликана примусовістю ситуації, яка диктувала: перечекати і перетривати; за той час відбудувати, зміцнити і свобідніше підготовити кадри до революційної дії на майбутнє.]
Обмеження бойових акцій
Цей „новий курс” позначувався тим, що він обмежував дотеперішню працю ОУН як бойової, революційної формації, звертаючи більшу увагу на вишкільно-освітню ділянку. Ширша бойова діяльність проти ворога, масові виступи проти польської окупаційної влади, тощо, почали припинятися, зате клітини мережі ОУН повинні були відбувати правильні сходини своїх членів, на яких часто праця зводилася до звичайної культурно-освітньої.
Рeбет вияснює це в своїх спогадах[265] так: „Ішлося про те, що, напр., масове і загальне дзвонення, вивішування прапорів, розкидування летючок і т. п. викликувало загальний підйом патріотичних настроїв, але само собою воно не закріплювало тривкіше впливів ОУН... Супроти цього ставлення ефектовних акцій було доцільне тільки на ще не опанованих, вірніше, слабо опанованих просторах і було стосоване головно на Волині, де в той час впливи ОУН особливо поширилися... На теренах, де вже існувала організаційна мережа і де ідеї ОУН були відомі, масові виступи не могли дати вже більших наслідків, ніж ті, які вже були досягнені. Зрештою, після 1934 р. керівництво організаційних клітин всюди було в руках більше чи менше здеконспірованих людей, які при будь-яких проявах своєї активности, а зокрема з появою листівок, мандрували до тюрми або до Берези Картузької. З огляду на це доводилося економити людьми і роботу вести так, щоб не допустити до цілковитого винищення існуючої організаційної мережі”.
[Не форсувати таких бойових дій, які приспішували б ліквідацію поліцією нерозкритої нею організаційної мережі, – це була тактика доцільна в ситуації моментального становища, що витворилося після розгрому Крайового Проводу та існувало в періоді тривання масових арештів і поліційного терору. Але це не була ніяка концепція політичної дії революційної організації.[266] Найближчі місяці виявили, що тактика перечекання, щоб піддурити ворога, не була повною розв'язкою складности положення, бо вона піддурила в першу чергу членів Організації і власне громадянство. Публічна опінія своя і чужа привикла була – з різними почуттями – до того, що ОУН проявляла себе, своє існування, в несподіваних бойових або масових акціях. Коли ж після широких поліційних репресій цих виявів існування підпільної сили впродовж багатьох місяців не було, польська опінія тріюмфувала, що ОУН є докорінно знищена; серед українців, включно з організованими кадрами, творилися дефетистичні настрої зневіри, підтримувані ворожою пропаґандою. Серед нагінки і репресій це загрожувало заламанням революційної наснаги.
Отже, всупереч новій тактиці, ОУН рішилася виявити на зовні, що вона існує, щоб переломити цей настрій дефетизму і початків зневіри. Виступ на зовні переведено в формах скромних, але на той час вистачальних, зорганізувавши акцію розкинення відповідних летючок ОУН по церквах і цвинтарях з нагоди вшановування пам'яти поляглих борців на Зелені Свята в 1935 році. Цим першим виходом на зовні переламано настрій зневіри і скріплено мораль членства.
Відновлення видавання підпільної літератури
Зорганізування летючкової акції було на той час досягненням справности пропаґандивної референтури. Технічно-пропаґандивний відділ ОУН був враз із людьми і підпільними влаштуваннями зліквідований поліцією. Його треба було відбудовувати від самих найпримітивніших технічних приладь. Писальні машинки стягнено до Львова аж з трьох округ і переведено таємно їх ремонт в одному українському слюсарському верстаті, який теж потайки ремонтував зброю. Ремісничі звена ОУН сконструювали декілька примітивних циклостилів. Технічне звено, в склад якого входили Олександер Бусел, А. Кондратюк і Володимир Кок та інші, виготовили на цих циклостилях потрібну кількість летючок. Розподіл тих летючок між організаційні клітини зорганізовано непомітно через доставців молока для „Маслосоюзу”, які звідти відвозили нелеґальну літературу в порожніх баньках від молока зі Львова на конспіративні склади ОУН по селах. Так почалося відновлення й урухомлення пропаґандивно-технічного відділу, основи дальшого поширювання нелегальної літератури ОУН.]
Непевність супроти Ярослава Барановського
Складну проблему дії ОУН на ЗУЗ, яка витворилася після призначення Крайовим провідником Льва Ребета, збільшила також непевність щодо ролі Ярослава Барановського. Як уже згадано, в зв'язку з аферою „Архіву Сеника” виникло підозріння, що Ярослав Барановський, ідучи слідами свого брата Романа, веде аґентурну роботу на службі польської поліції. Своє підозріння щодо Барановського, підтримуване теж іншими підсудними з Варшавського процесу, Ст. Бандера з'ясував організаційним чинникам через свого брата, який приїхав до нього, щоб побачитися з ним у тюрмі. Ст. Бандера доручив, щоб новий провід ОУН познайомив з тим підозрінням полк. Коновальця і домагався суворого слідства, яке б викрило того, хто передав організаційний архів у руки польської поліції, і того, хто був „закордонним інформатором” цієї поліції, як про це згадував під час процесу поліційний комісар Хомраньскі.
Одначе, довідавшися від брата Ст. Бандери про запідозрювання Я. Бара-новського в провокативно-аґентурній праці, Л. Ребет, за його ж таки власними словами[267], про справу повідомив не полк. Є. Коновальця, а Барановського, і тим самим, нехай мимоволі, перестеріг його і дав йому змогу відповідно приготовити для себе оборону.
Спроби безпосередніх заходів у полк. Коновальця
Для вияснення багатьох справ гурт провідних членів ОУН, які в той час не в усьому погоджувалися з „новим пляном дії” тодішньої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, вирішив врешті інтервеніювати безпосередньо в полк. Коновальця. З тією метою весною 1938 року виїхав, вслід за О. Гасином, Зенон Коссак. Добившись за кордоном безпосереднього контакту з полк. Коновальцем, вони з'ясували йому ряд справ і проблем, заторкуючи також справу евентуальних змін у проводі ОУН на західноукраїнських землях. Полк. Коновалець поставився з увагою до звідомлення згаданих членів ОУН і для вияснення генези конфлікту трьох повітових провідників з Крайовим провідником Л. Ребетом дав розпорядження покликати за кордон Андрія Данчевського-”Демка”, колишнього повітового провідника Миколаївщини.
Одначе, Андрій Данчевський, ідучи нелеґальними шляхами за кордон, згинув у Скільщині в Карпатах. Через те справа слідства щодо згаданого конфлікту затягнулася. Незалежно від того, весною 1938 року полк. Коновалець доручив Л. Ребетові передати пост Крайового провідника Дмитрові Грицаєві і переїхати за кордон. Це доручення привіз до краю Зенон Коссак. Л. Ребет і Д. Грицай повинні були прибути до Данціґу на зустріч з полк. Коновальцем, щоб формально виконати постанову й обговорити проблеми, пов'язані з дальшою діяльністю ОУН на ЗУЗ.
Але, поки згадані члени ОУН могли виїхати до Данціґу, прийшла трагічна вістка про загибель полк. Євгена Коновальця у Роттердамі. Все таки Л. Ребет поїхав на умовлену зустріч до Данціґу, а перед своїм виїздом передав під час засідання членів КЕ свій пост Крайового провідника на руки Дмитра Грицая. Разом із Ребетом до Данціґу виїхала і Дарія Цісик. У Данціґу вони зустрілися з О. Сеником, Я. Барановським і Анною Чемеринською. Після зустрічі Л. Ребет повернувся до Львова і заявив членам КЕ, що ПУН доручив йому далі залишитися на пості Крайового провідника, а тому він відкликає своє передання посту Дмитрові Грицаєві. Не маючи вияснення цього дивного вирішення ПУН-у, Д. Грицай знову відійшов від праці в офіційній мережі ОУН.
Але тепер вже й інші члени КЕ відверто стали вимагати від Ребета, щоб він уступив з посту Крайового провідника й передав його новому кандидатові – Дмитрові Миронові. Коли ж, одначе, і з цього нічого не вийшло, члени КЕ на засіданні, що відбулося 7 лютого 1939 року, заявили Л. Ребетові, що атмосфера довкола його особи є нестерпна і дораджували йому зректися керівництва Організацією. Л. Ребет погодився на це й передав свій пост Крайового провідника Мирославові Турашеві.[268] Але це сталося в пізніших роках.
У березні 1939 року, в зв'язку з масовими арештуваннями під час українського Студентського Конґресу, Лев Ребет і Дарія Цісик були арештовані також. КЕ ОУН очолив Мирослав Тураш, організаційним референтом КЕ став Володимир Тимчій, пізніший Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ.
[Різні місцеві клітини ОУН після розгрому Крайового Проводу ОУН і масових депортацій провідного активу не підпали під ліквідаційну акцію. Деякі з них, не одержуючи директив згори, припинили діяльність, інші продовжували місцеву підпільну роботу в звужених і непомітних формах. До останніх належала м. ін. Львівська округа, де залишилися на волі рухливі члени Повітової Екзекутиви, як Михайло Копач – повітовий провідник, Юліян Дмитерко – організаційний референт, Марія Ковалюк[269] – референтка жіночої сітки ОУН, її сестра Володимира (Дзюня) Ковалюк – підреферентка жіночого ремісництва, Володимир Мельник та інші.
Коли, після утворення нової Крайової Екзекутиви ОУН, організаційна референтура почала наладнувати перервані зв'язки з оцілілими клітинами і з окремими провідними членами ОУН, виринали різнородні початкові труднощі: декотрі провідні члени по відсидженні судових присудів були здеконспіровані й стоючи під поліційною обсервацією[270] ще не включалися в роботу, інші знову не погоджувалися з новим курсом тактики занехання бойово-революційних дій, траплялися одиниці, що були персонально знайомі з Л. Ребетом і вони мали окремі мотиви уважати його призначення на Крайового провідника ОУН за невластиве чи помилкове рішення, тому відтягалися спочатку від співпраці.[271] Але в загальному відбудова порваної організаційної мережі пройшла по всіх округах успішно за вийнятком несподіваного спротиву, який виявився у Львові та у Львівській окрузі ОУН.
Колишній Повітовий провідник ОУН, Михайло Копач, відмовився підпорядкуватися Крайовій Екзекутиві ОУН, подаючи Миколі Косові несподівану мотивацію, що саме він є уповноважений ПУНом і особисто полк. Коновальцем творити нову Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ. Уповноважена ПУН-у в справі відновлення Крайового Проводу, Анна Чемеринська, що в той час перебувала ще у Львові, безсумнівно заперечила, що вона такого уповноваження не давала Михайлові Копачеві. Постало питання, чи може хтось із ПУН-у, не знаючи про уповноваження Чемеринської і її висилку в цій справі до Краю, не дав на власну руку Копачеві такого доручення. Після перевірки прийшла з-за кордону відповідь, що ані ПУН, ані ніхто з його членів особисто не уповноважнював Копача творити КЕ. Це вияснило достатньо, що його непідпорядкування є наслідком зааранжованої містифікації чи прямої провокації польської поліції, або свідомої дії самозванчої групи перехопити в Краю керівництво над ОУН або над частиною членства в непокликані руки, що привело б до створення конкуренційної підпільної організації, яка своїм існуванням паралізувала б діяльність справжньої ОУН, а це спричинило б самознищування підпільної організації.
„Було безсумнівним – пише Л. Ребет у своїх спогадах[272] – що це діють якщо не провокатори, то бодай авантюристи-самознавці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були пороблені заходи, щоб цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) підірвати ґрунт до підривної роботи, їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо також згадані авантюристи отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ заперестати будь-яку підпільну роботу. Одначе, він, хоч і знав, або повинен був знати, що значить не виконати такого наказу, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, ідучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу”.
Уточнюючи це загальникове ствердження автора спогадів, треба додати таке:
Щоб поладнати справу спротиву групи „Зову” нормальним організаційним порядком, коли Копач рішуче відмовився передати людей Миколі Косові, покликаючися на вигадане уповноваження, були пороблені спроби перебрати підлеглих йому людей і включити їх назад в нормальну організаційну мережу ОУН, а провід групи Копача – тобто Копача, Юліяна Дмитерка, Володимира Мельника – залишити в ізоляції під доглядом Розвідчої Референтури. Але вимоги про передачу людей ставлені тодішнім організаційним і бойовим референтами безпосередньо членам Львівського Повітового Проводу ОУН були безуспішні. Обидві сестри Ковалюківні, Марія і Володимира, відмовилися передати Організації жіночу сітку. Провідниці окремих звен були переважно під впливом Копача, що переводив з ними часті відправи. Вони не приймали доручень без дозволу своїх зверхників. За той час група Копача поширювала диверсію. В Жовківському повіті Копач і Ковалюківна розкинули (недбало видані) летючки „Зов” з повідомленням про зорганізування опозиції в ОУН. В усній пропаґанді Копач поширював підривну аґітацію, що „всі правдиві революціонери згуртувалися в „Зов”, і що саме тому згуртувалися, що „паничики” з ОУН лякаються вести будь-яку революційну роботу, навіть на пропаґандивну роботу жалують людей”.[273] Заки прийшла відповідь з закордону, що ПУН, ані ніхто з його членів не уповноважували Копача творити Крайову Екзекутиву, група Копача намагалася поширити свою сітку на округи Бережанську й Перемиську.
Врешті, після остаточного вияснення від ПУН-у, що Копач без уповноваження творить Крайову Екзекутиву і справа „Зову” вияснилася остаточно як підозріла диверсія, бойовий референт Микола Кос відбув особисту зустріч з М. Копачем і Ю. Дмитерком, а організаційний М. Коржан з Володимирою Ковалюк і попередили їх, що якщо вони впродовж трьох днів не передадуть зв'язків до підпорядкованих їм організаційних клітин ОУН і не заперестануть творити своєї Крайової Екзекутиви, то будуть віддані під організаційний суд і понесуть усі наслідки за своє поступування.
Копачеві й його групі поставлено вимогу впродовж трьох днів заперестати творити КЕ і передати зв'язки до охоплених ними організаційних клітин, інакше вони будуть передані під організаційний суд. Коли назначений реченець минув і Копач, Дмитерко й Ковалюківна знову відмовилися виконати поставлену вимогу, їх справу поставлено під організаційний і судовий розгляд. На внесок бойового референта одноголосно вирішено зліквідувати Копача і Дмитерка, а також і жертву їхньої провокації Ковалюківну, якщо вона після ліквідації двох перших далі продовжувала б диверсію.
В виконанні цього присуду зорганізовано на Ю. Дмитерка безуспішний атентат. Копача застрілено. Застрілено також передчасно М. Ковалюківну, котра через уклад ситуації знаходилася в його приязності й піднесла нервовий алярм. Поліція перевела масові арешти, але не відшукавши атентатника, пришила вину деяким членам ОУН, що виконували допоміжну ролю в підготові атентату, або не мали до нього ніякого відношення. Так змонтовано через два роки судовий процес „Ольги Біди і товаришів”, відомий під назвою процесу „ЗОВ-у”.
Організаційні кадри, що підлягали львівській Повітовій Екзекутиві, не знали, що їхній повітовий провідник Копач почав у липні-серпні 1934 року вести власну політику чи „реорганізацію” і творити з них окрему диверсійну фракцію. Вони вважали себе нормальними членами ОУН. Видавання окремого бюлетеню „ЗОВ”, від якого пішла назва цієї групи, вони уважали за авторизоване Організацією її підпільне видання. Стиль і форми діяльности „ЗОВ” нічим не різнилися від стилю роботи ОУН: конспіративний спосіб організаційних зустрічей і сходин, таємність циклостилевих друків і їх кольпортажі, громадження, обережне переношення та переховування зброї, збірки на „Визвольний Фонд”. Все це було привичне і нормальне в очах підпорядкованого Копачеві членства. Новими, але й одночасно мобілізуючими були критичні завваги про опортунізацію й неробство ОУН після арештування Проводу Бандери і підкреслювання потреби революційної радикалізації.[274]
З групи Копача Організація не відтягала окремих членів шляхом приватних знайомств. Декому з них розвідча референтура давала завдання внутрішньої обсервації. Стверджено, що Копач і Дмитерко зустрічаються з польською політичною поліцією і це підтверджено також окремими зовнішніми обсерваціями апарату бойового референта Коса.[275]
Частина підлеглих Копачеві провідних членів щиро повірила в його настанову революційної радикалізації. Володимира Ковалюківна зізнала в слідстві: „По арештуваннях літом 1934 р. серед провідних членів ОУН, діяльність цієї організації припинилась, а решта членів, що були на волі твердила, що політична ситуація вимагає, щоби припинити покищо організаційну працю. З тим становищем не погоджувався Копач, кажучи, що революційна праця повинна вестися дальше. І він приступив до опозиційної групи ОУН, яка рішила дальше вести працю ОУН, але в радикальніший спосіб, а саме саботажними актами, експропріяціями й атентатами на державних достойників. Копач був фактичним провідником цієї радикальної групи ОУН. Вона видавала свій орган п. н. „ЗОВ”. Редактором був Копач”.[276]
Для характеристики ментальности Копача один епізод з минулого вказує на його нахил до анархізму чи романтичного авантюрництва. Копач створив був в 1931 році разом з Байталою т. зв. „Чорну Руку”. Байталу покарано півтора річною в'язницею.[277] Організування Копачем і Байталою „Чорної Руки” в 1931 році, тобто якраз у часі, коли УВО мала довгорічну і славну революційну традицію, і коли ОУН розгортала розмах другої саботажної акції, було не лише неоправданою революційними потребами ініціятивою, яка виявила обидвох організаторів як безвідповідальних молодиків з нахилом до анархічної отаманщини, але було спробою політичного шкідництва. Ця диверсія не відтягнула тоді революційне настроєної молоді на бічні шляхи, але спричинила непотрібні арешти серед обмеженого гурта молоді. „Зов”, не зважаючи на фразеологію революційне радикальних гасел, був черговим продовженням анархічної ініціятиви Копача, але на цей раз це було уперте і плянове намагання відтягувати кадри від ОУН і протиставити їх Організації, сперте на свідомім обдурюванні, що організатори диверсії мають для цього уповноваження від найвищого організаційного Проводу.
Ким був Копач і Дмитерко Організація в той час знала точніше, ніж про це згадують тепер мемуаристи. Фраґментарні уривки про їхнє минуле виявила поліція в відповідно підстриженій формі на суді. Поліційний комісар Й. Дуґелло зізнав п'ятого дня розправи перед судом, що в 1934 році, „Копач з доручення ОУН виконав атентат на Труша, а мабуть це тому, що Труш не хотів виконати якогось приказу. Труша ранено того самого дня, коли вбито Бабія[278]... ОУН рішила зліквідувати також Дмитерка, що чимсь провинився супроти Організації. Копач мав цей наказ виконати. Але Копач цього наказу не виконав, оповівши про все Дмитеркові, після чого дійшло між ними до приязні, але одночасно оба опинилися на чорній листі ОУН”.[279]
Стільки зізнав поліційний комісар, вплітаючи в ці свої зізнання наявні тенденційні перекручення. Поперше, за невиконання наказів ОУН ніколи атентатів не робила на українців, тільки за зраду або за протиукраїнське шкідництво. Подруге, щодо доручення Копачеві виконати на Дмитерка атентат, то Копач в 1934 році уже не слухав ніяких доручень від ОУН і, якщо, він мав би поранити Труша, то причиною того мусіли бути його власні порахунки з ним. Потрете, Організація до Дмитерка довір'я не мала, бо згідно з зізнаннями Телюка, уважала його ще з 1931 року провокатором і, не розпоряджаючи збунтованим Копачем, не могла йому якраз таких доручень давати.
Самий же Копач, намагаючися перетягнути В. Ґерету до „Зову”, арґументував, що: „від хвилини арештувань по вбивстві мін. Пєрацького всяка організаційна праця ОУН припинилася, а решта членів ОУН – це непродуктивний елемент. А щоби оправдати своє неробство і трусливість, твердять вони, що, мовляв, політична ситуація та інтерес Організації вимагають хвилевого припинення організаційної діяльности. Він, Копач, не згоджується зі становищем цих „паничів”. Слід змагати до перманентної революції, а правдиві українські патріоти є ті, що тепер згуртовані під прапором „ЗОВ”-у, який продовжує ідеологію ОУН”.[280]
Такого типу арґументація діяла суґестивно, тимбільше, що пояснювання нового курсу не завжди було вдале. З зізнань Дячишина акт обвинувачення умисно наводить епізод з організаційної відправи в Ставчанах в липні 1935 р., на яких доповідач пояснював, „що ОУН переходить тепер „перелім” і що засадничо не приймає вже нових членів, а навіть кожний з дотеперішніх членів, може безкарно виступити з Організації, якщо не схоче дальше анґажуватися. Але йому не вільно діяти на шкоду ОУН. Замість вербувати нових членів, радив ... з'єднувати українське громадянство для ідеї ОУН і припинити покищо принимання нових членів”. Такого рода пояснювання нового курсу легко було коментувати як тенденцію до самоліквідації ОУН.
Підісланий Організацією В. Ґерета, який мав завдання, удаючи однодумця Копача, видістати від нього зброю, літературу, розвідався про плани акції ЗОВ-у. Ці пляни були такі: вперед зорганізувати табор для бойвого вишколу членів, висадити в повітря пам'ятник Міцкевича у Львові в часі польського державного свята, виконати кілька атентатів на урядових достойників, зокрема на суддів, що будуть судити у процесі Пєрацького,[281] перевести кілька „ексів”, щоб здобути фонди. Голосні акти Копач уважав потрібними на те, щоб переконати громадянство, що ОУН не є зліквідована. Опанувавши ОУН і перевівши чистку, Копач плянував виїхати за кордон і нав'язати перервані зв'язки „з закордонним провідником ОУН”.
В. Ґерета, здобувши довір'я Копача, заявив свою готовість перевести для „ЗОВ”-у „екс” у Бережанщині і одержав 8 револьверів, хемікалія і „ЗОВ” для кольпортажі. Цим способом він у значній мірі виконав завдання обеззброїти „ЗОВ”. З доручення бойової референтури він виконав атентат на Копача, під час якого згинула М. Ковалюківна. Після цього в поворотній дорозі припадковo ранив себе в ногу відбезпеченим револьвером. Після операції переховувався на організаційних кватирах, де був пізніше арештований під замітом переношення зброї. В слідчому арешті В. Ґерету закатовано.
Дня 22 квітня 1935 р. були застрілені Михайло Копач і Марія Ковалюківна на полі біля Рясної Польської у віддалі 300 метрів від села Білогорщі, діставши по три револьверові кулі з найближчої віддалі. Вбитих найдено день пізніше. Того ж дня діти з „Дому сиріт” найшли під купою ріща на передмісті Львова в старому коші шкіряну течку, в якій було 5 револьверів, набої, штилет, рукавички та ін. і два пакунки, один з військовими книжками, другий з пачкою 51 примірників нелегального бюлетеню „Зов”. Це дало поліції напрям слідства, в наслідок чого відбулися серед українців арештування. Атентатника поліція не викрила, тому арештовано і поставлено під суд людей, що були підозрілі в допомозі, чи підготові цього та інших невиконаних атентатів, долучивши до них людей, котрі до бойових підготовок не мали ніякого відношення. Це були люди двох груп: приналежні до ОУН і члени фракції „Зов”.
На процесі розглядано чотири справи, що їх сплетено разом і через те процес мав у своєму перебігу помотаний характер з головною тенденцією дискредитувати ОУН, як організацію, що зсередини сама себе винищує. Через те зацікавлення публіки процесом було дуже слабе. Першого дня розправи на залі розправ прийшла тільки рідня підсудних і представники преси.
На процесі йшлося про такі чотири справи:
– про виконаний атентат на М. Копача і М. Ковалюківну дня 22 квітня 1935 р.;
– про невдалу попередню спробу атентату на М. Копача в Білогорському лісі, що була приготовлювана безпосередньо перед довершеним атентатом в днях 21 і 22 квітня;
– про невдалу спробу атентату на Юліяна Дмитерка в селі Підберізцях, до хати якого приходили 21 квітня п'ять разів два бойовики, яких врешті приятелі Дмитерка роззброїли і по розмові з ними не видали їх поліції, але вони втекли через вікно і щойно після втечі зчинено спізнений алярм;
– про виконаний атентат на Володимира Мельника 28 червня 1935 року на перехресті вулиць Чарнецького і Куркової у Львові в годині 21,25, по розмові в двійку з незнаним поліції атентатником, на закінчення якої був убитий Володимир Мельник чотирма револьверовими кулями. Мельник займався видаванням бюлетеню „Зов” та домагався реабілітації Копача та покарання виновників.
Слідство і монтування процесу тривало довше як два роки. Розправа, що тривала 11 днів, відбулася проти 15 підсудних перед львівським судом присяглих від 7 до 19 червня 1937 року. Шістнадцятий підсудний, студент люблинського університету Володимир Ґерета з Бережан, не діждався розправи. Він згинув 16 січня 1936 р. у слідчому арешті. Комісар поліції Й. Дуґелло уважав його за визначнішу особу ОУН, мотивуючи фактом, що „Студентська Репрезентація, яка є під сильним впливом ОУН, уладила панахиду по Ґереті”. Про його смерть Григорій Дячишин зложив перед судом таку заяву: „Ми обвинувачені знаємо, що Ґерету замордовано в арешті. Пане прокуроре, хто буде відповідати за цей факт?”
За невдалу спробу атентату на М. Копача в Білогорському лісі обвинувачено померлого Володимира Ґерету, Павла Мерцала (засудженого на 7 років в'язниці), Івана Мерцала (зас. на 5 років) та Івана Мирона (на 7 років).
За допомогу в переношенні й переховуванні зброї і матеріялів засуджено Ольгу Біду і Марію Мицківну по 2 роки.
За керівні дії в мережі ОУН засуджено Костя Арпада Березовського на 8 років, Льонгина Івана Телюка на 7 років, Василя Іванонька на 5 років, Григорія Дячишина на 9 років. Інших підсудних засуджено за приналежність до ОУН і за державну зраду.
З групи ОУН „Зов” засуджено Юліяна Дмитерка на 2 роки, а Степана Терлецького звільнено.
За атентат на В. Мельника нікого не засуджено. Атентатника поліція не викрила.
Дня 19 червня 1937 року перед судом присяглих у Львові закінчився процес проти 15 членів ОУН, виявлених у зв'язку з застреленням 22 квітня 1935 року Михайла Копача і Марії Ковалюківної. У висліді процесу були засуджені: Григорій Дячишин і Микола Ласійчук по 9 років, Кость Арпад Березовський — на 8 років, Іван Мирон, Павло Мерцало і Льонгин Телюк по 7 років, Іван Мерцало і Василь Іванонько по 5 років, Ізидор Масюк і Омелян Лапунька по 4 роки, Ольга Біда, Марія Мицко, Осип Бабяк та Юліян Дмитерко по 2 роки тюремного ув'язнення. С. Терлецького звільнено. На підставі амнестії засудженим на кару понад 5 років зменшено реченець ув'язнення на одну третину, засудженим на кару від 2 до 5 років – на половину, а засудженим на 2 роки кару знесено повністю.]
Вертаючися до подій у Галичині, треба відмітити веринську справу, яка була відгомоном спіймання Біласа й Данилишина біля села Веринь над Дністром.
На тому місці, де спіймано бойовиків ОУН, висипано в честь повішених героїв високу могилу. Польська поліція наказала цю могилу розкидати, але незабаром довколишня молодь знову привела її до порядку. Розкинення і відновлення могили повторилося другий раз. Коли ж поліція втретє хотіла розкидати могилу, вона знайшла прив'язану до хреста карточку з пересторогою перед профанацією могили. Одначе, поліція цю пересторогу злегковажила й почала розкопувати могилу. В той час, коли з землі виривано хреста, вибухла захована в землі біля нього бомба і вбила одного з тих, хто розкопував, а кількох поранила. Крім того, боївка ОУН виявила й побила двох поліційних донощиків з Вериня й Розвадова.
В районі проведено великі арешти і в висліді кільканадцятимісячного слідства поліції пощастило виявити кілька клітин ОУН на терені Миколаївщини (над Дністром). У лютому-березні 1936 року в Стрию відбувся процес проти 26 здогадних членів ОУН. 15 березня того самого року були засуджені, із узглядненням амнестії: Угера Михайло – на 9 років, Кордоба Іван і Томицький Микола – по 8 і пів року, Паньків Іван, Проців Степан, Проців Гриць – по 8 років, Гринів Роман – 7 років, Саварин Іван – 6 років, Галецький Микола і Табинський Микола — по 5 років, Пришляк Євген, Горак Михайло, Максимів Федь і Ґрица Андрій – по 4 роки, Шух Михайло – 2 і пів року, Николишин Олекса — 2 роки, Круць Онуфрій – 3 місяці тюремного ув'язнення. Дев'ять підсудних, котрим не доведено жодної вини, вийшли на волю: Стасів Федір, Пришляк Ярослав, Рудка Григорій, Береза Євген, Ґрица Іван, Проців Гнат, Демко Іван, Горак Сень і Гірник Марія.
Досить важка ситуація, що її переживала Організація в вузькому гурті втаємничених у зв'язку з описаними труднощами КЕ, не заторкувала, одначе, широких кіл членства мережі ОУН, а загал українського громадянства й ворожі чинники просто не знали про них. Тому ті події не позначилися теж на націоналістичній діяльності на ЗУЗ, яка в деяких випадках набувала характеру масових акцій.
Однією з таких масових, просто стихійних, акцій того періоду була кривава боротьба українських націоналістів проти комуністичного, аґентурного руху Москви, що теж діяв у підпіллі на західноукраїнських землях. Розмах протикомуністичної акції ОУН на ЗУЗ у 1934-35 роки приголомшив був комуністичне підпілля й воно не зважувалося виступати з активним спротивом. Щойно в наступні 1935-36 роки комуністи, заохочені натиском польської влади й поліційних чинників на ОУН, вирішили й собі завдати націоналістам підступного удару.
Свято Франка в Нагуєвичах
Сиґналом до їхнього виступу було для комуністів свято на пошану Івана Франка у Нагуєвичах, що його в травні 1936 року влаштували українські націоналісти у двадцятиріччя з дня смерти великого Революціонера. На це свято комуністи потайки стягнули з усіх місцевостей свої боївки напали на трибуну для промовців і під час кривавої сутички здерли українські національні прапори, намагаючись вивісити, замість них, свої червоні ганчірки. Після того комуністична боївка напала на учасників фестину, влаштованого читальнею „Просвіти” у Верчанах біля Стрия і викликала кривавий зудар, у якому згинув молодий український націоналіст Ярослав Барабаш з Конюхова. 30 серпня 1936 року комунарська боївка напала на влаштовану націоналістами імпрезу в читальні „Просвіти” в Настасові, пов. Тернопіль, де смертельно поранено ножами Михайла Лапчака та важко поранено С. Кураша, М. Зазуляка і Т. Базара.
За події в Настасові тернопільський суд присяглих засудив М. Канцара на 7 років, Т. Лапчака на 6; І. Куріцу на 5; І. Миськова, М. Джинджиристого і Т. Ворожбита по 1 рокові; І. Брикайла та І. Ракочія по 9 місяців в'язниці.
Напад комуністів у Стрийщині
Того самого дня комуністи вбили українського націоналіста Василя Буричку в с. Жупані, пов. Стрий. 6 вересня 1936 року комунарська банда напала на членів імпрези „Сільського Господаря” в Раві Руській та поранила інж. К. Целевича. 15 жовтня того самого року комуністична боївка застрілила в Камінці Боброїдах Михайла Зеленого й поранила Дмитра Гоція. Одначе, несподівано для комунарів, їхні провокації зустрілися з надзвичайно міцним, стихійним протиударом українських націоналістів.
Криваве свято на Маківці
Першим протиударом, завданим комунарам, були події під час свята на пошану поляглих Українських Січових Стрільців на горі Маківці в Карпатах, у липні 1936 року. Це свято, влаштовуване кожного року для відзначення боїв УСС проти москалів, було, звичайно, причиною зударів українських націоналістів з польською поліцією, яка різними дошкульними виступами намагалася перешкодити святкуванню. В 1936 році Маківка стала ареною кривавого зудару українських націоналістів з комуністичними запроданцями.
Заохочені своїм виступом у Нагуєвичах, комуністи плянували викликати замішання також під час святкувань на Маківці. Але коли під час Богослуження на площі перед могилами стрільців комунар Пона вигукнув перше слово „ганьба”, обурені присутні змасакрували провокатора на місці, а в дальшому вбили ще одного зухвалого комуніста жида-фотографа Люкса. Під час повороту з гори Маківки учасники святкувань повибивали вікна багатьом відомим комуністам у містечку Сколім.[282] Обурення 20-тисячної маси учасників свята було таке грізне, що присутня на святі польська поліція навіть не пробувала інтервеніювати, побоюючись за своє життя.
Вона провела масові арешти лише за кілька днів після святкування, ув'язнивши понад 50 осіб. Серед арештованих були тоді теж українські націоналісти: Ол. Гасин, Дм. Яців, Т. Охримович, П. Мірчук, В. Тимчій, В. Ключник, В. і Гр. Яворові та ін. Протягом тримісячного слідства звільнено з ув'язнення всіх арештованих, за вийнятком Теодосія Охримовича з Завадова біля Стрия. Пізніше його засуджено за „участь у масакрі” комунара Пони на 4 роки тюремного ув'язнення.
Вслід за Маківкою прийшли стихійно вибухлі криваві відплатні акції проти комуністів у різних місцевостях західньоукраїнських земель, під час яких згинуло кілька десятків провідних комунарів. При тому ані польська поліція, ані комуністична розвідка не могли довідатися, хто вбив даного комуністи. Коли ж бойовиків ОУН пощастило викрити, їх ставлено під суд, про що появлялися вістки в пресі, як наприклад:
23 і 24 червня 1937 року львівський окружний суд на виїздній сесії до Мостів Великих судив Зенона Бучму та Івана Лущика з Кам'янки – Бишків і Андрія Мися зі Сільця під закидом вбивства Михайла Білецького, комуністичного аґітатора з околиці Жовкви, що загинув 19 серпня 1936 р. На розправу була вислана поліцшна школа в Мостах Великих, як на одну з важливіших зразкових розправ. Суд засудив Івана Лущика на 4 роки, Зенона Бучму – на півтора року в'язниці, а Андрія Мися звільнив.
Така реакція з боку українських націоналістів викликала переполох серед комуністичних недобитків на ЗУЗ і вони припинили свої провокаційні виступи. Були теж випадки, коли деякі з них прилюдно вирікалися комунізму.
У програмі діяльности ОУН, укладеної на Конґресі Українських Націоналістів 1929 року, передбачалося, що українські землі під польською окупацією становитимуть, під територіяльно-організаційним оглядом, два самостійні краї: Галичина і Північно-Західні Українські Землі – ПЗУЗ, тобто, Волинь, Полісся, Підляшшя та Холмщина. Але вже на початках організування мережі ОУН виявилася непридатність такого поділу в тогочасних умовах. Тому, замість плянованих двох „країв” з 5 областями кожний, охоплено всі українські землі під польською окупацією одним „краєм” з одною „Крайовою Екзекутивою ОУН на Західньо-Українських Землях” – КЕ ОУН на ЗУЗ. Це було конечне хоча б тому, що Львів був тоді центром українського політичного життя не лише для Галичини, а й для Волині, Полісся, Підляшшя та Холмщини, дарма, що поляки намагалися паралізувати його вплив на північно-західні українські землі. До того ж організований український націоналістичний рух ще не був на північно-західніх землях настільки міцним, щоб міг діяти самостійно, незалежно від Львова.
Але наприкінці 1934 року виявилося, що заходить потреба таки реалізувати постанову Конґресу Українських Націоналістів з 1929 року. В той час Микола Кос, Ярослав Старух та інші висунули пропозицію реалізувати згадану постанову й поділити під територіяльно-організаційним оглядом українські західні землі на два „краї” з двома окремими й самостійними Крайовими Екзекутивами, що могло б зміцнити поширення та поглиблення організаційної мережі на ПЗУЗ і активізувати маси українського громадянства до більшої суспільно-політичної праці. Це могли зробити тільки місцеві сили, а не прибулі з Галичини, яким на перешкоді стояв „сокальський кордон” і яких кожної хвилини могла спіймати польська поліція, як не бажаних на північно-західніх українських теренах „зайшлих”.
Особовий склад КЕ ОУН на Північно-Західніх Українських Землях
Полк. Євген Коновалець, як Голова ПУН, апробував цей проєкт і тому на початку літа 1935 року на північно-західніх землях була зформована перша окрема Крайова Екзекутива ОУН – КЕ ОУН на ПЗУЗ в складі: Микола Кос – Крайовий провідник на ПЗУЗ (травень-серпень 1935 і січень 1936 до серпня 1937 р.)[283]; Ярослав Старух – заступник Крайового провідника і політичний референт; Яків Бусел – організаційний референт; Ігор Шубський – референт юнацтва; Ростислав Волошин-”Березюк” – ідеологічний референт; Степан Пшеничний – референт пропаґанди (кольпортаж підпільної літератури).
Обласними провідниками на ПЗУЗ стали: Микола Скопюк, Володимир Робітницький і Микола Мостович. Згодом до КЕ ОУН на ПЗУЗ увійшло ще двоє сокальців: Василь Сидор, який після виходу з тюрми у вересні 1936 року зайняв пост військового референта, і Павло Мигаль-”Павур”.
Протипольська діяльність і послаблення комуністів
У швидкому часі поповнено теж склад Обласних Екзекутив, наладнано й усправнено організаційну мережу по всьому терені й розгорнено широку працю. Пожвавлена революційна діяльність ОУН несподівано скоро ліквідувала, досить міцні до того часу, впливи комуністів і закріплювала серед найширших українських мас впливи українського націоналізму. Бойові виступи ОУН проти польської окупаційної влади, масове відзначування українських національних річниць, висипування символічних могил борцям за волю України й посвячування їх під час частих зударів з польською поліцією – активізували українські народні маси Волині й Полісся в боротьбі за свої національні права та скеровували ту боротьбу на шлях націоналістичної революції.
На жаль, зовнішні вияви тієї широко розгорненої дії ОУН на ПЗУЗ не були відмічені тогочасною українською пресою так, як діяльність ОУН в Галичині, бо польська влада забороняла друкувати будь-які інформації про революційні виступи на Волині й Поліссі, а підпільна українська преса („Сурма”, „Розбудова Нації”, „Український Націоналіст”, „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”) на той час уже не появлялася. Але вже сам факт, що саме на Волині й Поліссі, в роки другої світової війни, зродилася й досягла перших імпозантних розмахів Українська Повстанська Армія, свідчить про ту велику підготовку до національної революції, проведену в обговорюваному нами періоді.
Рівенський процес проти 13 костопільців в січні 1937 року
[Великі політичні процеси на Волині в 1937 році почалися розправою перед рівенським окружним судом дня 12 січня 1937 року проти селян з костопільського повіту. Акт обвинувачення закидував підсудним, що вони вели діяльність ОУН на терені повіту та підпалили кйгька домів у Костополі та Деражні. Справа групи 13 підсудних була окремо вилучена з ширшої справи, що стала предметом пізнішої, грудневої розправи в Рівному проти 55 костопільців.
Судова розправа проти 13 костопільців тривала три дні. Підсудних боронив д-р Степан Шухевич зі Львова. Перед судом стали 12 січня 1937 р.: Петро Левчук, Михайло, Антін і Павло Середа, Іридіон Делзанець (або Довжаниця),[285] Данило Трофимчук, Олекса Кондратюк, Юхим (або Зосим) Олексійчук, Марія Олексієнко, Микола Ґрипич, Степан Назаревич, Іван Мельник і Михайло Стефанович.
Дня 15 січня 1937 року оголошено наступний вирок: Петро Левчук 7 років в'язниці; Михайло Середа 5.5 року; Павло Середа і Олекса Кондратюк по 5 років; Данило Трофимчук і Марія Олексієнко по 4.5 року; Зосим Олексійчук 4 роки; Іридіон Делзанець та Антін Середа по 3 роки; Микола Ґрипич на 2 роки. Трьох підсудних звільнено від кари. Десять підсудних засуджено на загальну кару 40.5 року. Прокурор вніс відклик проти „низького виміру кари”.
Луцький процес проти 42 студентів в серпні 1937 року.
Під час нової хвилі масових арештів на Волині, що проходили в липні 1937 р. відбувся черговий великий політичний процес перед окружним судом у Луцьку проти 42 українців, обвинувачених у приналежності до ОУН. Розправа тривала 14 днів і закінчилася 31 серпня 1937 року засудженням 34 підсудних на загальну кару 131 років в'язниці. Голова суду підкреслив, що суд не повірив підсудним, будь то би завданням ОУН була виключно боротьба проти комунізму. Щодо гострого виміру кари, то суд врахував те, що майже всі підсудні це інтеліґенти.
Засуд у цьому процесі проголошено такий: Іван Климів 10 років в'язниці, Павло Мигаль 8 років; Іван Кохановський (Коханський[286]), Василь Савич і Андрій Марченко по 7 років; Віталій Харуцький-Сухозанець, Борис Пашкевич, Теодор Крук, Іван Халимон і Атанасій Матвійчук по 5 років; Олексій Комаревич, Петро Джуґало, Олена Штуткало, Атанасій Юник, Яків Пенджовський і Сергій Федорович по 4 роки; Ніканор Мандзгок, Григорій Антонюк, Іларіон Климюк, Василь Дишкант, Сергій Мартіянів, Теодор Вітковський, Родіон Артищук і П. Марчак по 9 роки; Теофан Кравець, Павло Вишневський, Олексій Левчук, Віктор Ваврищук, Іван Левосюк, Михайло Замкевич, Іван Фіта, Степан Борисюк і Василь Третевич по 2 роки; Теодор Скоповський 1 рік в'язниці.
Вісьмох підсудних звільнено від кари. Один підсудний дістав 10 років в'язниці, один 8 років, три по 7 років, п'ять по 5 років, шість по 4 роки, вісім по 3 роки, дев'ять по 2 роки та один – 1 рік.
Другий рівенський процес проти 55 костопільців в грудні 1937 року
На закінчення 1937 року відбувся третій з черги великий політичний процес на Волині проти членів ОУН з костопільського повіту. Він був продовженням рівенського процесу Петра Левчука і товаришів з січня того року. Цей другий рівенський процес цим разом проти 55 селян з 15 сіл костопільського повіту почався в четвер, 16 грудня, перед карним трибуналом Окружного суду в Рівному і закінчився 23 грудня 1937 року засудженням 52 підсудних на загальну кару 292 роки в'язниці.
Підсудних обвинувачено в приналежності до ОУН, саме що вони оснували її в костопільському районі під проводом Гриця Рибака. Район мав забагато членів і Районовий Провід ОУН не міг усього опанувати, тому поділено цей район на чотири групи. За актом обвинувачення провідниками районових груп ОУН мали бути: Петро Левчук, Іван Кублей, Петро Петрина-Петринчук і Пилип Мартинчук. Групу 13 костопільців на чолі з Петром Левчуком суджено на початку 1937 року.[287]
Крім приналежности до ОУН, акт обвинувачення закидає підсудним „спричинення небезпеки пожеж у повіті”, а саме, що на одних вужчих сходинах в половині липня 1936 року вигадано, що жиди є шкідливі для української нації і вирішено позбутися їх паленням жидівських домів і крамниць. Реченець підпалів назначено під „шабас” на 24 липня 1936 р., але вони не всюди вдалися, тому повторено їх 1 серпня 1936 р. Тоді спалено у Ставку будинок одного жида та одного селянина підозрілого, що був конфідентом поліції. Вогонь поширився, згоріло шістдесят кілька господарських будинків з землеплодами, а в тому також майно деяких підсудних. Цей процес є наслідком некоординованої дії самотужки, яка довела до політичного схиблення через відрив організаційних клітин від Районового Проводу ОУН.
Підсудні походили з різних сіл костопільського повіту, а саме: 6 з села Звіжджа, 4 з села Головина, 1 з Деражного, 10 з с. Ставка, 2 з с. Янкевичі, 1 з с. Злазного, 1 з с. Бічаль, 13 з Підлужного, 3 з Великої Любави, 1 з Руди, 5 з Рокитна, 1 з Чудова, 4 з с. Корчів, 1 з Берестовця і 1 з Олександрівни. Вони походили з незаможніх селянських родин і майже всі заробляли на прожиток у державних каменоломах в Івановій Долині біля Костополя. „Між підсудними нема ні одного, що мав би вищу освіту крім кількох кляс сільської школи. А все ж вони самі без спонуки і допомоги когось з інтеліґентів заснували в себе по селах бібліотеки, читальні, укладали і виголошували реферати, закладали і вели хори та кооперативи, влаштовували концерти й аматорські вистави, а навіть старалися заснувати оркестру струнних інструментів”.[288]
На лаві підсудних засіли: Гриць Рибак, Петро Шидловський, Пилип Мартинчук, Іван Кублій, Павло Трохимчук, Гринько Дайнар, Опанас Тарґоній, Гарасим Захарчук, Федот Дідух, Гриць Нікончук, Володимир Олійник, Павло Майданець, Олександер Цикун, Данило Шевчук, Аврам Фінчук, Іван Токар, Петро Цикун, Фімон Потасюк, Осип Середа, Макар Фінчук, Андрій Шевчук, Іван Голофриш, Франко Голофриш, Титко Тершун, Василь Шабаровський, Прокіп Шворобей, Вадим Фінчук, Микола Архипчук, Петро Петрина-Петринчук, Олекса Трохимчук, Іван Трохимчук, Йов Трохимчук, Ігнат Степанюк, Олександер Скуба, Кость Ґірей, Іван Кудра, Захар Пукальчук, Остап Кальчук, Петро Мельник, Петро Ковтонкж, Кирило Тарасюк, Олександер Лобач, Гаврило Стефанович, Сидір Ященко, Гриць Захарчук, Олександер Захарчук, Назар Позняківський, Аврам Дмитрюк, Петро Нікончук, Павло Ярмолюк, Олександер Васютин, Яків Петрина, Петро Епик.
Рівенський окружний суд засудив 23 грудня 1937 р. 52 підсудних костопільців на 292 роки в'язниці і позбавлення громадських прав по 10 років, а лише трьох звільнив від кари.
Вироком суду засуджено: Гр. Рибака на 12 років в'язниці, Івана Кублея на 11 років, трьох підсудних по 10 років, чотирьох підсудних по 9, чотирьох по 8.5 року, дев'ятьох по 7, дев'ятнадцять по 5, п'ять по 4 роки і 8 місяців, п'ятьох по 3 роки, одного на 2.5 року. Трьох підсудних звільнено.
Слідчі в'язниці на Волині були в той час переповнені українськими політичними в'язнями, яких під тортурами поліції і ще більш рафінованими садистичними методами переслухування військової протирозвідки приготовлювано до чергового монстрпроцесу. Вже в січні 1938 року українська преса[289] повідомляла:
„Ще не встигло розвіятися тяжке враження від присуду рівенського окружного суду в справі костопільців, засуджених за приналежність до ОУН на 322 роки[290] в'язниці, як оце підготовляється вже новий голосний процес на Волині, у котрому засяде на лаві обвинувачених 75 осіб студентської молоді з володимирського, лубенського, горохівського, ковельського, крем'янецького, луцького і рівенського повіту. Обвинувачують їх у приналежности до ОУН і в змаганні відірвати Волинь від Польщі.
Ріжниця між костопільським процесом полягає лише в тому, що засуджені костопільці молоді селяни з нижчою освітою, яку старалися здобути самотужки, тоді як у новому процесі бере участь сама студентська молодь з 8 повітів Волині”. А саме: З Рівного Левко Горбачевський (його брат Гриць Горбачевський умер у рівенській в'язниці 31.X.1937 р.), Панько Либак, Сергій Ілюк, Василь Булавський, Яків Бусел, Федір Бортник, Панько Бондарук, Микола Негребецький, Федір Повар-Терещук, Павло Шадурський, Ольга Робітницька-Андрущенко і Геннадій Янкевич.
З дуб енського повіту: Володимир Друченко, Ольга Сецюк. Арсек Галій, Микола Мостович, Леонід Мостович, Теофан Лебідь, Степан Пшеничний, Михайло Винниченко, Ростислав Волошин-”Березюк” і Гриць Оборський.
Зі здолбунівського повіту: Юрій Шекерський, Настя Пивоварівна, Євген Церкевич-Яковлів, Івга Дублянська.
З крем'янецького повіту: Ігор Шубський, Іван Скакальський і Федір Полевий.
З луцького повіту: Микола Скопюк, Сергій Пукса, Борис Пукса, Осип Сакаль, Євген Шульга, Олександер Дмитрик, Петро Хлопецький, Всеволод Федорчук, Іван Володимир Мацик, Анатоль Кабайда і Макар Середюк.
З ковельського повіту: Микола Ярмолович, Ксенофонт Ярмолович. Павло Микитюк, Олександер Олексюк, Платон Шелегеда, Дмитро Пушковський, Валентин Шаранович, і Федір Шаранович.
З володом гірського повіту: Іван Шумський, Іван Душний, Микола Рокицький, Володимир Кіслюк, Федір Шльома, Юліян Данилюк, Семен Гуліта, Антін Озерів, Клим Гавронський, Хома Дячук, Василь Лещук, Петро Форенський, Рафаїл Семенюк, Степан Панасюк, Олекса Кушнірук і Микохір Гловачук.
З горохівського повіту: Олекса Багнюк, Опанас Надушкевич, Афоній Черняхівський, Іван Филипович, Іван Гладун і Василь Бежинський.
З Галичини: Осип Грицак, Михайло Коржан, Василь Ривак і Микола Кос”.]
Найбільший розмах у той час виявила військова референтура КЕ ОУН на ПЗУЗ під керівництвом Василя Сидора. З його ініціятиви були створені окремі повстансько-бойові відділи „Вовки”, що їх можна вважати за передвісників відділів УПА. З найкращих бойовиків ОУН творено окремі невеликі відділи, що повністю переходили в підпілля, „у ліс” і провадили рейди по Волині й Поліссі, виконуючи по дорозі різні саботажні акції чи атентати на польських поліціянтів. Вістка про один такий зудар проникла була на сторінки преси. А саме: в листопаді 1936 року польські газети подали що в Ковлі під час зудару з поліцією. згинули два члени ОУН – Никитюк і Силюк, котрі, як твердила поліція, вже перед тим убили трьох поліціянтів, а під час останнього зудару перші почали стріляти до поліції.
Перша група „Вовки”, за свідченням її члена П. Башука, діяла під проводом Василя Макара-”Сіроманця” і нараховувала 25 бойовиків.
Цю широко запляновану акцію творення підпільно-партизанських відділів перервали арешти в серпні 1937. року, які згодом захопили ініціятора й керівника згаданої акції – Василя Сидора.
Важливу ролю в політично-освідомлювальній праці ОУН на Волині й Поліссі відіграв згаданий уже львівський тижневик „Нове Село” та його додаток „Молоде Село” (за редакцією Петра Мірчука), після того, коли в його редакції стали працювати Ярослав Старух, Борис Левицький та інші. Організуючи працю ОУН на ПЗУЗ як заступник Крайового провідника ОУН на ПЗУЗ, Ярослав Старух використав мережу ОУН для масового поширення тієї газети по селах і хуторах Волині й Полісся.
Крім того, КЕ ОУН на ПЗУЗ видавала й поширювала теж велику кількість підпільної літератури, але це були, звичайно, лише різні принагідні летючки й відозви ОУН. Періодичного підпільного видання КЕ ОУН ПЗУЗ зорганізувати не встигла.
Окремим відтинком праці КЕ ОУН на ПЗУЗ було пачкування літератури ОУН до підбольшевицьких частин Волині й Полісся. На жаль, цю діяльність викрила в серпні 1937 року польська військово-політична протирозвідка й у висліді того проведені польською поліцією арешти серед провідного членства на Волині перервали її на деякий час.
Епілогом тієї широкорозгорнутої праці першої Крайової Екзекутиви ОУН на ПЗУЗ був політичний процес проти 23 членів ОУН, що відбувся в Рівному в травні 1939 року.
У перших днях серпня 1937 арештовано в Мізуні „на підставі довірочних інформацій”, як було сказано в акті обвинувачення, Миколу Коса, а 9 жовтня того самого року в Моршині біля Стрия Ярослава Старуха, котрий перебував там на лікуванні. Обидвох арештованих польська поліція перевезла на Волинь, де під час слідства стосувала до них середньовічні тортури. Про ув'язнення згаданих членів ОУН поліція не дала пресі жадного повідомлення, ані не хотіла дати вияснень родинам арештованих щодо їхньої долі й причини та місця їхнього ув'язнення. На всі запитання рідні не лише поліція, а й вища адміністраційна влада відповідала, що їм нічого не відомо про арештованих.[291] Щойно безпосередній запит матері Старуха до канцелярії президента польської держави вияснив, що сталося з Косом і Старухом.[292] З доручення президента мати Старуха одержала змогу побачитися з сином і тоді вийшли на яву варварські методи польської поліції під час переслухування арештованих.
Восени 1937 року поліція провела масові арешти по всій Волині; в одній лише Костопільщині арештовано приблизно 50 осіб. Але ні слідство проти Коса і Старуха, ні масові арешти не дали польській владі матеріялу для судового процесу проти арештованих.
Одначе, в серпні 1937 року польська військово-політична протирозвідка виявила, як згадано, мережу ОУН, що займалася пачкуванням націоналістичної літератури на підбольшевицькі частини Волині й Полісся і це дало поліції та прокуратурі точку зачепу для влаштування великого процесу проти „керівників ОУН на Волині й Поліссі”. Цікаво, одначе, що й під час процесу акт обвинувачення спирався в основному не на зізнаннях підсудних, а на „конфіденціональні інформації”.
Процес відбувся в Рівному 22-26 травня 1939 року. На лаві підсудних сиділи: 23 молоді українці з Волині, Полісся й Галичини, обвинувачені в „державній зраді”, що її вони вчинили через приналежність до „збройно-революційної підпільної організації ОУН” та через свою діяльність із метою відірвати від Польщі її „зємє всходнє”, тобто, західньоукраїнські землі.
У висліді процесу були засуджені: Микола Кос і Ярослав Старух – по 13 років, Яків Бусел, Степан Пшеничний, Ігор Шубський, Михайло Коржан і Василь Ривак – по 12 років, Микола Скопюк і Володимир Робітницький – по 10 років, Микола Мостович – 9 років, Олександер Бжола – 8 років, Дмитро Епік – 7 років, Анатоль Кабайда – 6 років, Анісій Селенина – 3 роки, Петро Тишковецький, Леонід Мостович, Олександер Клочко, Теодор Смалійчук – по 2 роки, Тарас Степура – на півтора року тюремного ув'язнення. Трьох підсудних – Ростислава Волошина-”Березюка”, Ольгу Андрущенко та Івана Хлопецького – звільнено через нестачу доказів їхньої вини. Підсудних боронили адвокати: д-р В. Старосольський і д-р Ст. Шухевич зі Львова та д-р Н. Підгірський з Ковля.
Перша Крайова Екзекутива ОУН Північно-Західніх Українських Землях своєю широкорозгорненою працею відіграла важливу ролю в поширенні й закріпленні українського революційного націоналізму на окупованих поляками землях Волині й Полісся.
Нову Крайову Екзекутиву ОУН на ПЗУЗ очолив після того Іван Скопюк-”Сатана”, його заступником став А. Закоштуй-”Василь”.
У час, коли бойові виступи були обмежені Проводом ОУН на західноукраїнських землях, ішлося, очевидно, про засаду. Але для членів революційної організації, якою була ОУН, ця засада повного відтягнення революціонерів від бойових виступів була цілком незрозуміла. Вони припускали, що до цього примушує Провід нестача відповідних бойовиків. І тому низка клітин ОУН, вважаючи себе спроможними зорганізувати й провести бойові акції, робила це інколи відрухово.
Замахи на війтів і поліційних службовців
Так проведено було, на зразок давнішої діяльности ОУН, насамперед низку замахів на війтів, що були „хрунями”.
Наприклад, у 1935 році виконано замах на війта С. Мартиновича в с. Купчинцях, пов. Тернопіль, В. Ількова в с. Угринові, пов. Станиславів, у листопаді 1938 року застрілено солтиса А. Розвадовського в с. Xомчині, пов. Косів, у Юрківці, пов. Товмач у 1936 році підстрелено, а в листопаді 1938 року застрілено солтиса І. Татарина.
Самовільно, тобто, без відома й доручення КЕ ОУН, деякі місцеві боївки ОУН виконали в той час кілька успішних атентатів на представників польської влади.
У червні 1937 року в Таврові, пов. Бережани, застрілено коменданта „Звйонзку Стшелєцкеґо” Адольфа Чубу. Атентатники втекли перед погонею поліції й їх пізніше не виявлено. Коротко перед тим, мабуть, та сама боївка ОУН застрілила польського колоніста Томасіка.
В жовтні 1937 року в Клепарові біля Львова застрілено поліціянта Маньковського. У зв'язку з цим убивством польська поліція арештувала Дмитра Клячківського й Михайла Данилевича, підозріваючи, що саме вони виконали атентат з доручення ОУН, одначе, слідство не виявило їхньої провини, справжніх виконавців не спіймано.
У жовтні 1937 року застрілено в Динові, пов. Березів, коменданта поліції Куніва. Виконавців убивства не виявлено.
З інших бойових виступів членів ОУН того періоду голосними були: напад на поміщиків Ясінських, напад на поштовий уряд у Гаях біля Львова, напад на листоношу в Бережанщині.
Напад на Ясінських
6 травня 1937 року відбувся напад на власників фільварку в Белзці, пов. Золочів. До помешкання Марії Ясінської та її брата Мечислава прийшло п'ять осіб, між ними один у поліцейській уніформі, провели ревізію й після того наказали згаданим власникам фільварку всісти до повозки й поїхати з ними на поліційну станицю. Але Ясінським, як польським патріотам, видалася справа підозрілою, що їх арештовує якраз польська поліція, тому вони під час їзди намагалися втекти. Через це дійшло до перестрілки, в якій обоє Ясінські згинули. Нападники повернулися до фільварку й забрали там 4.000 злотих, 600 долярів та різні дорогоцінності. Одначе, постріли заалярмували поліцію й вона стала переслідувати нападників. У сутичці з поліцією один із нападників згинув і на підставі його ідентифікації поліція довідалася, що напад на польських землевласників виконали члени ОУН на власну руку й всупереч забороні ОУН переводити експропріяції приватного майна. Незабаром їх арештовано й поставлено під суд.
Присудом трибуналу з 15 березня 1938 року були засуджені: Ілярій Кук, літ 22, Володимир Качор, літ 28 на кару смерти, Петро Цица на досмертну тюрму, а три інші члени ОУН, виявлені при цій справі – Ярослав Дзядиґа, Василь Галапа і Володимир Івахів по 2 роки тюремного ув'язнення. Тимка Дзядиґу, Гринька Дзядиґу й Андрія Майбу звільнено від вини й кари. Брат Ілярія Кука, Василь, виявлений як п'ятий учасник нападу, втік перед поліцією й перебував у підпіллі аж до розвалу Польщі.
Президент польської держави уласкавив тільки В. Качора, замінивши йому кару смерти на досмертне ув'язнення, а Ілярія Кука повішено 25 серпня 1938 року о годині 4 рано на подвір'ї львівської тюрми Бриґідки.
Напад на поштовий уряд у Гаях біля Львова
27 жовтня 1938 року відбувся напад членів ОУН на поштовий будинок у Гаях біля Львова, в якому приміщувалися теж станиця польської поліції та громадський уряд. Метою нападу було: покарати коменданта поліції, який, як начальник місцевої організації „Стшельца”, ночами нападав на українські родини, що покидали римсько-католицьке віровизнання, а поверталися до віри своїх предків. Під час одного такого нападу польські „стшельци”, під проводом згаданого коментанта поліції, вимордували цілу родину, приблизно 5 осіб. За ті злочини Крайовий Провід ОУН[293] вирішив покарати коменданта поліції.
Акцію виконали три бойовики ОУН. Один із них залишився, як стійковий, на подвір'ї (будинок був мурований, поверховий), щоб охороняти двох інших друзів, які ввійшли всередину поштового уряду, де працювала жінка коменданта. Один із бойовиків при вході стероризував у приміщенні присутніх поштових клієнтів двома револьверами й наказав їм обернутися обличчям до стіни, а другий пішов до віконця, за яким сиділа жінка коменданта, щоб запитати її, де її чоловік.
У той час на подвір'я прийшов поліціянт Л. Станек і, побачивши стійкового, запитав його, що він тут робить. Бойовик вияснив, що він нібито, приніс листа до коменданта. Поліціянт відійшов, але несподівано повернувся знову й зажадав, щоб бойовик дав йому того „листа”. У відповідь бойовик сягнув до кишені, вийняв пістоль і на місці застрілив поліціянта. На гук пострілу друзі, що були в середині поштового уряду, думаючи, що це знак для них, мусіли відступати. Той бойовик, що був при віконці, застрілив дружину коменданта, опісля обидва вийшли на подвір'я. Тим часом на гук пострілів почали збігатися люди, бойовики вийшли з подвір'я, кількома словами вияснили людям що вони покарали злочинців, кинули в бік будинку ґранати й відійшли залізничними рейками. Польській поліції не вдалося їх знайти.
Після нападу поліція у Львові й околиці була поставлена в гостре поготівля, вулицями Львова ходили поліційні стежі в шоломах, їздили панцерні авта, а шлях на Гаї був просто завалений колонами поліційних авт. Польські студенти й міське шумовиння у Львові влаштували відплатну акцію й почали нападати на українські установи. У Львові настав справжній стан облоги. З українського боку зорганізовано самооборону, що нею, з доручення Крайової Екзекутиви ОУН, успішно керував Роман Шухевич.
У зв'язку з нападом у Гаях польська поліція провела великі арешти серед українців, але події наступного 1939 року не дали їй змоги закінчити слідство в тій справі сподіваним судовим процесом.
Напад на листоношу в Бережанщині
2 листопада 1938 року, між Плотичею і Будиловом, пов. Бережани, відбувся напад боївки ОУН на поштовий віз, яким перевожувано гроші. Чотири бойовики наказали листоноші зупинити віз і піднести руки вгору. Одначе, листоноша почав стріляти, опісля кинувся втікати. Під час перестрілки він був важко поранений і, перевезений опісля до шпиталю, помер. Прізвище того листоноші було Казімєж Пончек. Бойовики забрали з воза гроші й після того двоє з них втекли на випряжених від воза конях, а двоє пішки. Поліція не могла виявити учасників нападу.
В 1936-37 роках у Галичині посилилася колонізаційна акція польського уряду. Землі збанкрутованих дідичів польський уряд викуповував і поселював на них спроваджених із польських земель колоністів. Українським селянам було заборонено купувати цю землю. Це викликало дуже велике обурення серед українського населення, тому члени ОУН вважали за конечне повести проти тієї акції польського уряду якусь протидію, щоб тим способом запротестувати перед світовою опі-нією. Одначе, КЕ ОУН на жодні терористичні акції не давала в той час дозволу. Тому в деяких місцях низові клітини ОУН на власну руку провели терористичну протиколонізаційну акцію.
Голосною стала така акція в Радехівщині, зорганізована Повітовою Екзекутивою ОУН весною 1937 року. Об'єктом акції стали польські колонії в Радехівщині – Криве й Щуровичі. У висліді плянової акції мережі ОУН в радехівському повіті, однієї квітневої ночі біля згаданих колоній зібралися сотні українських селян. Після виголошення відповідних промов ухвалено протестні резолюції, щоб вислати їх до преси, опісля спалено всі скирти колоністів, висипано символічну могилу на пошану борців, що згинули за волю України, й прикрашено її синьо-жовтим прапором. Після того селяни вирушили до однієї з колоній, вигнати з хат її мешканців, а всю колонію спалили.
Наступного дня вранці в район подій прибули сильні відділи поліції з Золочева, Тернополя і Мостів. Заарештовано сотні селян, але через відсутність доказів щодо їхньої вини – до повітової в'язниці для судового слідства передано тільки 54 особи.
У грудні 1937 року відбувся проти обвинувачених за приналежність до ОУН та співучасть у терористичній акції великий політичний процес, під час якого 19 підсудних засуджено на кари від 2 до 12 років тюремного ув'язнення, інших звільнено.[294] Підсудних боронило 7 українських адвокатів під проводом д-ра Ст. Шухевича.
Згадані самовільні бойові виступи членів ОУН, вбивства представників польської окупаційної влади, „хрунів” та експропріяції вказують на те, що ОУН на ЗУЗ могла в той час мати потрібні сили для дальшого ведення бойових акцій, якщо б Крайова Екзекутива була згідна такі акції проводити. Заборона проводити бойові акції викликала небезпеку проявів самовільних виступів з боку низових клітин ОУН, які без керівництва могли набути шкідливих для політичного обличчя ОУН форм, тим паче, що ті виступи публічна опінія завжди клала на рахунок ОУН. Ілюстрацією цього була справа нападу на дідичів Ясінських, яка шкодила добрій славі ОУН, бож Організація засадничо проводила експропріяційні напади лише на установи польського державно-окупаційного апарату.
Ще прикрішою ілюстрацією неконтрольованого вияву бойового запалу була справа Тутька в Тернопільщині. Тутько, здобувши для себе довір'я в членів однієї з сільських клітин ОУН, бо зарекомендувався їм як керівник боївки ОУН у районі, дав їм доручення виконати напад на селянку, котра поверталася з ярмарку, й відібрати в неї гроші, щоб їх нібито вжити на потреби Організації. Учасників нападу спіймано й засуджено. Проведене ув'язненими в тюрмі членами ОУН слідство виявило, що організатор нападу Тутько не був членом Організації та що він тільки спровокував напад для своїх особистих цілей. Одначе той факт, що йому вдалося спровокувати до такого нападу кількох низових членів ОУН, був грізною пересторогою, що за бойової бездіяльности революційної організації бойовий запал низових членів може самовільно й безконтрольно вилитися в невідповідні й шкідливі форми.
Крім цього виявилося, що припинення на довший час бойових дій не зменшує кількости жертв революційної організації, як про те твердив тодішній Крайовий провідник Лев Ребет, щоб обґрунтувати доцільність свого „нового курсу роботи ОУН”. Навпаки припинення бойових дій, збільшує жертви: під час добре проведених бойових акцій поліція в пошукуванні за виконавцями завжди проводить масові арешти і розгублюється, попадає на фальшиві стежки, допитує, а навіть засуджує невинних, випадкових людей, а залишає поза увагою справжніх членів Організації, як про це свідчать хоча б справи вбивства куратора Собінського, Голуфка, Чеховського й ін. За „нового курсу роботи”, коли бойова діяльність була обмежена, а кількість членів ОУН помітно зменшилася, число судових засудів членів Організації збільшилося.
Не зважаючи на досить важку ситуацію для ОУН, що витворилася після заарештування й засудження Крайового провідника ОУН Степана Бандери та інших членів тодішньої Крайової Екзекутиви, й після приходу до керівництва Організацією на ЗУЗ інших людей, розмах зростання і поширювання як мережі, так і організаційної дії, не припинявся на довший час, навпаки – більшав. Показником цього можуть бути дальші списки ув'язнених і суджених польськими окупаційними чинниками членів ОУН, її симпатиків та інших українських патріотів.
Цей список охоплює три роки часу.
У Новому Селі, пов. Жовква, арештовано 27 січня 1935 року В. Нанчука та М. Гриника.
Львівський окр. суд в січні засудив за приналежність до ОУН, переховування нелеґальної літератури та розкидування летючок ОУН: Степанію Мартиняківну[295] на 4 роки і Мирославу Головківну на 3 роки в'язниці.
У Бродах засуджено Антона Мороза з с. Чех за знищення польського герба під час шкільної акції на 10 місяців ув'язнення.
[Суд присяглих у Чорткові засудив в лютому 1935 року за ОУН і поширювання нелеґальної літератури: Івана Ляндака, Корнеля Шевчука, Степана Куфля і Теодора Куцюлима по півтора року, Петра Хруставку на один рік ув'язнення, а неповнолітнього Тараса Чеховського з Білої на безтермінове приміщення в домі поправи для малолітніх.]
У Дрогобичі арештовано 5 лютого 1935 року Ярославу Кульчицьку, Анну Кавалець і Галину Білу.
В Луцьку окр. суд 9 лютого 1935 р. засудив за приналежність до ОУН і кольпортажу летючок настоятеля православної парохії в Городищах, о. Миколу Табаковського, на 7 років в'язниці.
В Теребовлі арештовано 11 лютого ґімн. абсольвентів: Степана Круківського і Ореста Гриніва та кравця Павла Штика.
В Лошневі, пов. Теребовля, 12 лютого арештовано селян: Йосифа Ганчаря, с. Івана, Павла Федчишина та Йосифа Пасіку; в Заставчу Гімн, абс. Мирослава Панькова.
23 лютого в Вербові, пов. Бережани арештовано Г. Кондрата й І. Безпалка.
В Бережанах 25 лютого 1935 окр. суд присяглих засудив за розповсюджування нелегальної літератури ОУН: абс. 6 кл. ґімн. Василя Качоровського на 4 роки і Івана Фіну на 8 місяців в'язниці.
В Станиславові в лютому суд присяглих засудив за кольпортажу летючок ОУН: студ. теології Євгена Романчукевича на 2.5 року в'язниці, а торг, помічника Олександра Близнюка, як малолітнього, суд велів примістити в поправчому домі.
В Сяноці засуджено в лютому 1935 р. за переношення „Розбудови Нації” та летючок ОУН з Великої Берези на Чехо-Словаччині до Польщі та за кольпортажу: Гната Гонимара, Василя Короня, Івана Сесу, Федя Попідоха та Юрка Ґеряка по 2 і У2 року в'язниці; Івана ґеряка та Василя Ткача – по 2 роки, а Михайла Ткача, що з своєю дружиною виявив усіх обвинувачених, — на 1 рік в'язниці.
Львівський суд засудив в лютому 1935 р., за приналежність до ОУН ґімназистів зі Сокальщини: Василя Сидора[296] на 4 роки і Володимира Василевського на 3 роки в'язниці.
Львівський суд засудив в лютому за приналежність до ОУН слюсаря М. Бобка на 3 роки і столяра Гриця Горбаля (обидвох з Городка Ягайл.) — на 2 роки в'язниці, а селянина Ст. Забаву з Желдця, пов. Жовква – на 3 роки в'язниці.
В Станиславівському окр. суді відбулася в лютому 1935 р. чергова розправа проти журналіста Омеляна Антоновича, обвинуваченого в протидержавній пропаґанді за кордоном, яка звільнила його від кари.
Станиславівський суд в лютому засудив за перетинання телеграфічних дротів біля Ямниці, учня 8 Гімназійної кляси Гриця Яхименка на 1 рік в'язниці та викинено його з усіх шкіл у Польщі.
В лютому президент Польщі помилував засуджених на кару смерти за замах на поліційного агента та намагане вбивство директора кооперативи в Жовкві, Зенона Матлу і Гриця Куликівця, замінюючи їм кару смерти на досмертну в'язницю.
28 лютого і 1 березня 1935 року поліція провела масові ревізії серед українських студентів у Станиславові й околиці та багато з них арештувала, між ними Любу Костецьку і Марію Когутяк.
В днях 4 і 5 березня 1935 р. перед тернопільським судом присяглих відбулася втретє розправа проти студента аґрономії у Відні, Євгена Костецького родом з Токів, збаразького повіту, обвинуваченого в намові до вбивства. Перша розправа проти Костецького і товаришів відбулася в червні 1934 р. Справа виглядала так: 3. 3. 1934 р. у Токах убито ст. постерункового Йосифа Ґловяка. Перед судом станули Олександер Литвин і Петро Флінта з Токів, обвинувачені в убивстві, та Є. Костецький, обвинувачений у тому, що як районовий комендант ОУН дав їм наказ убити Ґловяка.
У висліді розправи засуджено Є. Костецького і О. Литвина на кару смерти, а П. Флінту на досмертну в'язницю. Найвищий суд присуд щодо намови Костецького до вбивства скасував, а затвердив присуд у справі його приналежности до ОУН, як теж затвердив присуд на Литвина і Флінту. В дорозі ласки замінено Литвинові кару смерти на досмертну тюрму. На цьому процесі судді присяглі заперечили вину підсудного в справі намови до вбивства. З уваги на те, що Найвищий суд затвердив присуд проти Костецького в справі його приналежности до ОУН, трибунал засудив Є. Костецького на кару 10-літньої тюрми та 600 зл. судових коштів.
У Рогатині 7 березня арештовано студента Володимира Гладкого.
9 березня суд у Тернополі засудив за приналежність до ОУН і поширювання її літератури Юліяна Середюка з Шляхтинець, пов. Тернопіль, на 3 роки ув'язнення.
9 березня 1935 року суд присяглих у Львові, за вбивство поліціянта Шляхціковського, засудив Дмитра Труша на 15 років тюремного1 ув'язнення. Підсудний до вини не признався.
На Волині в березні 1935 року арештовано: в Крем'янці Гімназійного учня Теодосія Колесника, а в Гнидаві, пов. Крем'янець, Костюка, Школяра і Базана.
У Красному арештовано в березні п'ятьох українців, а в Юськовичах коло Олеська двох, у зв'язку з застреленням комендантів „Стшельца” в тих місцевостях.
11 березня 1935 року суд присяглих у Бережанах засудив двох молодих українців з Новосілки, пов. Підгайці, за приналежність до ОУН та участь у шкільній акції в жовтні 1934 року: Михайла Сулятицького і Дмитра Роздобудька на кару по 5 років тюремного ув'язнення. Обвинувачені ні до чого не призналися, але суд повірив зізнанням поліції.
Дня 15 березня 1935 р. відбулася апеляційна розправа проти: студ. теології Тимофія Процюка, учня Малої Семінарії у Львові, Володимира Процюка (обох з Володимира Волинського) та селянина Василя Кисіля з с. Орище, пов. Горохів, обвинувачених у приналежності до ОУН і протидержавній діяльності. Перша розправа відбулася 24 вересня 1934 р. на Виїзній Сесії Луцького окр. суду в Володимирі, який був засудив: Тимофія та Володимира Процюків по 4 роки, а Василя Кисіля на 3 роки в'язниці. На відклик оборони апеляційний суд в Люблині звільнив усіх трьох підсудних від вини і кари. Засуджені просиділи 11 місяців у в'язниці.
18 березня 1935 року суд присяглих у Бережанах засудив Михайла Самілу з Чернева, пов. Рогатин, за приналежність до ОУН і поширювання її літератури, на 4 роки ув'язнення.
Бережанський суд присяглих засудив 24 березня за розповсюджування нелеґальної літератури ОУН селян: Михайла Василькова на 4 роки та 160 зл. оплат і Михайла Ґоя на 3 роки в'язниці та 160 зл. оплат.
В Луцьку окр. суд засудив в березні за приналежність до ОУН і кольпортажу летючок ОУН селянина Олександра Семенюка-Земелюка на 3 роки в'язниці.
Окружний суд у Золочеві в березні 1935 року засудив: Павлину Самборську і Михайла Олеськова по 2 роки тюремного ув'язнення, а Івана Зінка на 18 місяців, закидаючи їм приналежність до ОУН. Всі підсудні походили з с. Люшні, пов. Радехів.
Сокальський суд засудив у квітні Анну Садовську на 3 місяці безоглядного арешту за те, що вона здерла з свого дому червоно-білий прапор, вивішений в день іменин марш. Пілсудського.
Перед окружним судом в Луцьку відбулася в квітні 1935 р. розправа проти молодих українців з с. Забороль Андрія Ксендзука і Степана Юрчука, яких обвинувачували в тому, що в ночі з 10 на 11 листопада 1934 р. на шкільному будинку в тому селі вивісили синьожовтий прапор з тризубом і написом „ОУН”. Після двогодинної розправи суд звільнив обох обвинувачених від вини і кари.
Перед окружним судом в Луцьку відбулася 5 квітня 1935 р. розправа проти 22-річного Василя Петрука і 19-річного Олексія Цесюка з с. Жидичина б. Луцька, обвинувачених у приналежності до ОУН, а зокрема В. Петрука обвинуваченого за те, що він писав і вислав був православному парохові Жидичина, П. П'ятаченкові, анонімового листа з вимогою зложити 50 зл. на ОУН. Після двогодинної розправи суд засудив: Василя Петрука на 4% року в'язниці, а Олексія Цесюка на 3 роки.
18 квітня суд у Львові засудив за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури: Калину Танчаківську на 6 років, Степанію Куйбіду на 2 роки і Галину Куйбіду на півтора року тюремного ув'язнення.
В Рівному відбулася в травні 1935 року відклична розправа проти молодих українців, обвинувачених у приналежності до ОУН, кольпортажі її нелеґальних видань, перетинання телефонних дротів та у підпалі маєтку Оскара Довґели. Суд засудив: Корабчука, Шафранського і Потапова по 10 літ, Степана Масловського на 7 років, Медведюка і Бетана – по 5 років в'язниці, а Петра Мельника звільнив.
У Львові суд присяглих 5 травня 1935 р. засудив за приналежність до ОУН та намаганий напад на поліційну станицю в Угнові міщан з Угнова: Тараса Онишкевича на 12 років, Івана ПІустакевича на 10 років, Василя Решетила і шевця Василя Козловського по 8 років і з Карова: селянина Івана Ментуха на 12 років, а тартачного робітника Григорія Мазура звільнив.
У Сівці Войнилівській, пов. Калуш, в травні 1935 року арештовано Івана Булавинця.
7 травня в Сокалі арештовано д-ра Богдана Чайковського.
У Ряшеві в травні 1935 року суджено 12 українських дітей віком до 15 років – за похвали для Біласа й Данилишина. Дітей звільнено з уваги на їхній вік.
14 травня 1935 року суд у Бережанах засудив за „протидержавну діяльність”, як членів ОУН, селян із Литвинова: Семена Куліша та Івана Перегінця по 5 років тюремного ув'язнення, а третього підсудного, Михайла Хому, звільнив від вини й кари.
В Станиславові суд присяглих засудив 7 червня 1935 р. за приналежність до ОУН Корнила Чорнія, селянина з Викторова біля Галича на 3 роки та Івана Шляхтича, сел. з Крилоса на 4 роки в'язниці. Абсольвента торг. школи Олексу Кривого та селян Семена Мельничука й Ізидора Федорняка суд звільнив.
Тернопільський суд присяглих 11 червня засудив за приналежність до ОУН Тараса Василя Турчина на 4 роки в'язниці.
Суд в Перемишлі засудив в червні 1935 р. за поширювання летючок ОУН ґімн. учеників Івана Михаліху на дім поправи і Володимира Малька на 1 рік в'язниці, завішуючи обидвом кару на 2 роки.
Львівський суд розглядав в червні відклик від присуду на Северина Маду, засудженого на досмертну в'язницю за замах на аґента Тендея та на 10 років в'язниці за заплянований замах на куратора Ґадомского. Обидві кари суд злучив на досмертну в'язницю.
В червні 1935 р. арештовано о. Юрія Мелимуку, пароха Чернилиці, пов. Городенка, та відставлено до в'язниці в Коломиї.
В Тернополі суд присяглих від 5 до 15 червня за поширювання підпільних видань і за приналежність до ОУН засудив: 25-річного торг. помічника Василя Пастушенка на 9 років, 26-річного селянина Юліяна Кручового на 9 років, 27-річного студ. економії Фелікса Кордубу, 23-річного службовика ПСК Петра Джуса і 23-річного селянина Євгена Кручового – по 8 років, 23-річного селянина Василя Тимкова і 23-річного Михайла Гавриша по 7 років, 22-річного абс. ґімн. Степана Круківського на 6.5 року, 20-річного маляра Антона Костанкевича на 6 років, 23-річного столяра Олександра Стешина на 5 років, 25-річного студ. прав Володимира Гриніва на 4 роки, 23-річного абс. торг, школи Теодора Серанта і 24-річного селянина Ілька Фридриха по 2 роки, 22-річного селянина Василя Волинця і 23-річного сел. Дмитра Умриша по 1.5 року, 25-річного Дмитра Гавриша на 1 рік, 23-річного Ореста Гриніва на 8 місяців в'язниці. Решту підсудних: Павла Штика, Йосифа Ганчара, Йосифа Пасіку, Павла Федчишина, Михайла Фризу, Степана Пророка та Семена Ганчара суд увільнив.
За обкидання поліції камінням під час панахиди біля стрілецьких могил на Янівському цвинтарі в час Зелених свят 1934 року суд у Львові дня 1 липня 1935 року засудив: М. Павлишина на 5 місяців, а Петра Мулика, Михайла Возняка, Петра Карабина і Степана Тринчака по 4 місяці ув'язнення.
Роман Барановський, засуджений на 10 літ в'язниці в процесі 1933 р. помер на сухоти у в'язниці св. Хреста. (Неділя, 4.8.1935 р.).
25 липня 1935 р. вийшов на волю Василь Атаманчук, засуджений несправедливо за вбивство куратора Собінського на 10 років в'язниці, з чого відсидів 8.5 року, а півтора року подаровано йому на основі амнестії.
Окружний суд в Яслі засудив в липні 1935 р. о. Володимира Іванчука, пароха Явірника за те, що він у школі мав висловитися легковажно про президента Польщі, на 8 місяців в'язниці. Засуджений відкликався до апеляційного суду в Кракові, де виявилося, що ціла справа це донос учительки і його звільнили від вини і кари.
Староство в Тернополі покарало в липні 1935 р. Марію Рудівну грошевою карою 300 злотих або 14 діб арешту, Ірину Щурківну й Ол. Яримовичівну карою по 100 зл. або 7 діб арешту за те, що вони на Зелені Свята співали на Тернопільськім цвинтарі „Ще не вмерла Україна”. Водночас голову Тов. Охорони Воєнних Могил, Іл. Посмітюха, покарали теж карою 100 зл. або 7 діб арешту за те, що він згаданим підсудним не перебив співу.
Рівенський суд засудив в серпні за співання „підбурюючих пісень” на весіллі: Л. Ничипорука, Г. Цвика та О. Ковальчука на кару по 10 місяців в'язниці.
В серпні 1935 р. вийшов на волю з в'язниці в Ломжі Мирослав Онишкевич, відсидівши 3 роки з присуду за приналежність до ОУН і акцію на Ковельщині.
В Делятині відбулася в серпні 1935 р. перед городським судом розправа за нелеґальний перехід чехо-словацького кордону проти студентів Бориса Вітошинського та Василя Барицького,[297] яких суд звільнив від вини і кари.
Рівенський суд у вересні на виїзній сесії в Крем'янці засудив трьох братів Таринюків з Вишгородка на кару 5 років в'язниці за вимушення під загрозою смерти від прав, священика Макарія Коломийця грошей на ОУН.
В Боратині, пов. Сокаль, у вересні 1935 року арештовано Романа Степанюка й В. Мусія.
В Рівенщині на Волині у вересні 1935 року арештовано Миколу Негребецького, Олександра Лукашевича й Арсена Боднарчука.
8 жовтня 1935 року суд у Золочеві за поширювання видань ОУН засудив Степана Гулика на 2 роки ув'язнення.
Під час поновної розправи проти М. Василькова та М. Гоя, за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури, Васильковому зменшено кару з 4 років на 15 місяців, а Ґоеві з 3 років на 13 місяців ув'язнення. Під час поновної розправи проти Семена Куліша й Івана Перегінця з Литвинова, пов. Підгайці, суд у Бережанах зменшив їм кару з 5 років на 4 роки тюремного ув'язнення.
В Чорткові в днях 28 і 29 жовтня 1935 р. відбулася чергова розправа перед лавою присяглих проти селянських хлопців з Романівки: Миколи Ладики, Петра Лисого та Степана Кораля, обвинувачених у приналежності до ОУН, в знищенні портрету польського президента і державного гербу та нелеґальної кольпортажі протишкільних летючок, за що у січні їх засуджено по 5 років в'язниці. Після скасування цього присуду Найвищим судом друга розправа звільнила їх вердиктом лави присяглих від вини й кари. Підсудні просиділи у в'язниці 14 місяців.
Окружний суд у Луцьку засудив Михайла Чигину, обвинуваченого в тому, що він був пресово-пропаґандивним референтом у Повітовій Екзекутиві ОУН, – на 5 років тюремного ув'язнення.
В Луцьку закінчився 4 грудня 1935 р. політичний процес проти Кіндрата Швеця та сімох його товаришів, молодих українців з Луччини, обвинувачених у приналежності до ОУН та в виконанні різних актів з її наказу, м. ін., у розбитті таблиці з прізвищами през. Мосціцького і воєводи Юзефського в с. Ківерцях, вбивстві Гната Притули, свщ. П. П'ятаченка та ін. У висліді процесу К. Швеця засудили на 10 років в'язниці, А. Слюсарчука, Н. і М. Дроздюків – по 6 літ в'язниці та П. Сидорука на 2 роки в'язниці.
В Самборі 4 грудня 1935 окр. суд засудив за зелено-святочний похід на могили, несення тернових вінців і образу польського народу в селі Старій Солі, пов. Самбір: 41-річного мельника Василя Сидора і 32-річного робітника Антона Блонара по 1 і % року, 34-річного сел. Івана Рудзінського – на 1 рік, 27-річну селянку Степанію Кліщову на 10 місяців і 20-річного студента прав Богдана Мартиновича на 6 місяців в'язниці. Осипа Бакалу, Юрка Мартиновича, Михайла Фарила, Тому Ґжеська, Степана Бачинського, Івана Ганусея, Михайла Плитича, Степана Олача та Михайла Полюгу суд звільнив.
Апеляційна розправа 18 грудня перед Станиславівським судом присяглих уневажнила присуд суду від 7 червня 1935 р. і видала новий вирок, яким засудила Корнила Чорнія на 2 роки, Івана Шляхтича на 1.5 року в'язниці із зачисленням арешту від жовтня 1934 р. Тому, що ці кари підпадали під амнестію, підсудних на внесок оборонців, звільнено.
В Самборі в листопаді за приналежність до ОУН засуджено ученицю 8 кл. ґімн. Анну Кавалець з Дрогобича на 6 місяців в'язниці, а ученицю 4 року семінарії Ярославу Кульчицьку звільнено.
У Тартакові, пов. Сокаль, в грудні 1935 року арештовано ґімназиста Івана Бойка, а в Лещатові – учня торговельної школи Вол. Андрущака, під закидом поширювання нелеґальної літератури.
21 січня 1936 року суд у Луцьку засудив 23-річного Олександра Куця, про якого підсудні з Варшавського процесу зізнавали, що він був Обласним провідником ОУН на Волині й організував атентат на волинського воєводу Юзефського, – на 9 років тюремного ув'язнення. На підставі амнестії цю кару зменшено на 6 років.
11 лютого звільнено з львівських Бриґідок Дмитра Сусідка зі Львова, який просидів у слідчій в'язниці, під закидом приналежности до ОУН, 18 місяців. Після 6 місяців звільнено М. Лісового і М. Капарника з Ставчан.
В Стрию в лютому-березні 1936 року відбувся великий політичний процес проти 26 підсудних з Миколаївщини над Дністром (веринська справа), про яку згадано вже окремо.
[Бережанський суд проти 12 селян обвинувачених за приналежність до ОУН засудив 3 березня 1936 року: Миколу Василишина на 6 років, Теодора Слободу на 5 років, Гриня Николина на 3 роки, Дмитра Лалака на 4 роки, Михайла Чорного на 5 років, Івана Сидора на 4 роки, Михайла Левицького на 6 років; Михайла Євчина і Федька Зозулю по 2 роки; Степана Гамдзія і Осипа Гарасевича кожного по 2 роки і 3 місяці; Марію Ґембайло звільнено.
7 квітня 1936 року в Луцьку на Волині за приналежність до ОУН засуджено: Євгена Шульгу, Т. Терпла, І. Корнелюка, Лідію Кушнірук і Зінaїду Бах на кару по 2 роки ув'язнення.
Львівський суд наприкінці квітня засудив за ОУН чотирьох селян: О. Івасика та М. Порохняка по 9 років в'язниці; Пакоша на 7 років та М. Пришляка на 5 років. Зголошено відклик.]
У травні суд у Стрию засудив на 20 днів ув'язнення і 200 злотих грошової кари Петра Мірчука – за надрукування у видаваному ним двотижневику „Наш Світогляд” гимну українських націоналістів. Наклад часопису сконфісковано.
10 червня 1936 року суд у Львові за приналежність до ОУН і поширювання підпільних видань в сокальському повіті засудив: Івана Бойка з Тартакова на 6 років, Володимира Андрущака з Лещатована 5 років, Петра Максимова й Івана Семенюка з Лещатова по 15 місяців, Омеляна і Дмитра Олеськів із Лещатова по 18 місяців ув'язнення. До всіх засуджених пристосовано амнестію і зменшено їм кару на одну третину.
У жовтні 1936 року в Бережанах відбувся процес проти 19 українців із Німчина й Денешк овець, пов. Рогатин, і Перловець, пов. Станиславів, обвинувачених у приналежності до ОУН та в участі в політичному вбивстві. Суд засудив: Івана Любомирецького й Андрія Засядку на кару смерти, замінивши кару, на підставі амнестії, на досмертне ув'язнення; Теодора Тутка на 15 років, Петра і Матвія Тутка по 12 років, Омеляна Орната на 5 років, Івана Тутка на 3 роки, Яр. Тутка на 2 роки, М. Бублінського й О. Довгого по півтора року, Г. Білоуса на 6 місяців тюремного ув'язнення. 7 підсудних звільнено.
29 жовтня 1936 року бережанський суд засудив за ОУН мґра Василя Лабу на 1 рік в'язниці (з завішенням кари) і селянина Дмитра Чмира на 10 місяців.
У Ряшеві засуджено в листопаді 1936 року абсольвента медицини Володимира Кобільника на 3 роки в'язниці за ОУН.[298]
5 листопада суд у Бережанах судив 13 українців за участь у сутичках з поліцією під час панахиди на могилах героїв у Залипю. Засуджено: Андрія Кушалу на 2 і пів року, І. Куп'яка, В. Сенаха, В. Ворону – по 2 роки, С. Стодольського на півтора року, М. Галузу та М. Матульську – по пів року ув'язнення. 5 підсудних звільнено.
У січні 1937 року бережанська поліція заарештувала, під закидом приналежности до ОУН, Михайла Семчишина і Дм. Стецюка з Вербова, та Василя Лихолата з Потока.
16 січня 1937 року львівський суд присяглих засудив за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність Володимира Макара на 7 років і Василя Хому на 5 років ув'язнення. Третього підсудного з Сокальщини, Мирона Смулку, звільнено.
8 лютого суд у Львові засудив за приналежність до ОУН, трьох українців з Гологоравського, пов. Рава: Дмитра Пелипа на 5 років, Теодора Чорного на 3 роки, а М. Богуша на 2 роки тюремного ув'язнення. Двох підсудних звільнено. На підставі амнестії двом першим засудженим зменшено кару на одну третину, а третьому всю кару.
Суд у Станиславові 18 лютого 1937 року судив богослова М. Остап'юка та вчительку О. Шандрівську, обвинувачених у приналежності до ОУН і в участі в шкільній акції. Підсудних звільнено, але на другій судовій розправі засуджено М. Остап'юка на 10 місяців, а О. Шандрівську на 8 місяців ув'язнення.
26 лютого 1937 року бережанський суд засудив селянку Варвару Перефенко з Залипя, пов. Рогатин на 8 місяців в'язниці під закидом, що вона в сутичці з поліцією під час панахиди за поляглих спільно з іншими побила поліційного аґента, обшукала його кишені, щоб забрати револьвер і закликала людей: „бийте ляха, нехай здохне”.
28 лютого в Самборі заарештовано, закуто в кайдани і відвезено до в'язниці в Городку Льва Шкреметка.
З березня 1937 року, за розліплювання летючок, суд у Тернополі засудив Степана Шахрая зі Ступок на 2 роки ув'язнення.
В Журавні в березні арештовано, під закидом протидержавної діяльности, Степана Федака, який у 1921 році стріляв у Львові до Пілсудського, а після відбуття кари та закінчення студій за кордоном працював в українській кооперації.
Суд у Тернополі засудив М. Івасєчка з Константинівки, за виголошення протипольської промови під час похорону вбитого польськими „стшельцами” Ю. Недошитка, на 8 місяців, а Павла Попова, Михайла Попельняка і Захара Недошитка з Ходачкова Малого за співання революційних пісень під час того похорону – першого на 4 місяці, а двох інших по 3 місяці ув'язнення.
9 березня 1937 року львівський суд присяглих засудив студента права Андріяна Горницького на 3 роки в'язниці за „накликування до злочину”, під час Варшавського процесу Ст. Бaндери і товаришів.
12 квітня окружний суд у Сяноці засудив завідателя парохії о. Василя Гарцулу в Скороднім біля Лютовиськ на 9 місяців в'язниці за те, що він роздавав шкільним дітям дитячий леґальний місячних „Дзвіночок” і мав конфлікт з управителькою школи.
Львівський суд присяглих засудив 14 квітня 1937 року, за приналежність до ОУН, Дмитра Гукала з Кожич, пов. Львів, на 2 і пів року ув'язнення. Обвинувачення закидало, що ревізія знайшла в нього листа до одного селянина, який наказував йому віддати його сина до розпорядимости Екзекутиви ОУН під загрозою кари смерти. Лист закінчувався підписом „Смерть ляхам! – Екзекутива ОУН”. Гукало, 28 літний селянин, заперечив свою приналежність до ОУН, признався, що хоч закінчив дві кляси народньої школи, написав реферат, але ніде не виголошував його. Написав також кілька творів, але рукописи їх будуть зберігатися в безпечному місці „доки не повстане тут Україна”.
28 квітня 1937 року в Луцьку почався судовий процес проти 44 українців і українок, обвинувачених у державній зраді. Обвинувальний акт закидає їм приналежність до „Українського Народнього Козацького Руху”, що його зорганізував кол. підполковник І. Волошин.[299]
10 травня 1937 року суд присяглих у Бережанах судив 15 селян і робітників за те, що вони брали „участь у збіговищі” в Котові бережанського повіту і зневажили та побили солтиса, що хотів розігнати сходини. Перед судом відповідали: 25 річний селянин Теодор Сеньків, робітники: 24 річний Василь Баричка, 24 річний Гринько Корбило, 29 річний Михайло Хичій, 23 річний Іван Хичій, 21 річний Михайло Канюка, 27 річний Михайло Вальків, 27 річний Іван Левицький, 29 річний Василь Лапунька – усі з Потутор; 22 річний Гаврило Засядко, 25 річний Петро Бесага, 25 річний Ярослав Ковальчук, 23 річний Богдан Лапунька, 23 річна Ольга Бесага – усі робітники з Котова та Ольга Мур, заміжня Фолюк у Носівцях біля Завалова. Обидві підсудні підбурювали юрбу словами: „бийте поляків, ляхів і мазурів”.
4 червня 1937 року в Стрию суджено студента Ярослава Гербового з Долини – за приналежність до ОУН і виготовлення реферату про Варшавський процес проти членів ОУН. Суд присяглих звільнив підсудного від вини і кари, але трибунал уневажнив це вирішення. Під час нової судової розправи 30 вересня 1937 року Я. Гербового засуджено на 7 років тюремного ув'язнення. Судова розправа відбувалася при закритих дверях.
29 червня 1937 року суд присяглих у Львові засудив 23 річного Степана Трохимчука з Боб'ятина, пов. Сокаль на 4 роки в'язниці за приналежність до ОУН і влаштування листопадового свята в селі Боб'ятині.
У Коломиї в червні 1937 року суд присяглих засудив абсольвента ґімназії Петра Михайловича, за діяльність у студентській клітині ОУН. на 2 роки тюрми.
У червні 1937 року в Станиславові відбувся процес проти 20 українських студентів, обвинувачених у тому, що вони з доручення ОУН вели в товаристві „Відродження” протиалькогольну й протинікотинну акцію на шкоду польській державі. Були засуджені: Никифорчин – 4 роки, Косарчин – 3 роки, Орляк, Лапчинський і Пилипонько – по 2 і пів року, Ярослав Дзиндра – 2 роки, Цап, Антків, Дусяк, Цар і Осадца – по півтора року, Михайлів – 20 місяців, Кручковський, Бацвин і Скородинська – по 15 місяців, Солодуха, Гоманович і Гапій – по 1 рокові, Крушельницька – 10 місяців, Стасюк – 8 місяців ув'язнення.
1 липня 1937 року в Перемишлі й околиці арештовано студентів: Бориса Вітошинського, Вол. Полянського, Вол. Ґоцького, Р. Домарадського, Петра Ґенґала, Вол. Павлика, С. Павлика, Я. Демчука, Масляника, Вол. Стасіва і В. Барицького, закидаючи їм протидержавну діяльність.
В Луцьку на Волині в серпні-вересні 1937 року відбувся великий політичний процес проти 42 українців, обвинувачених за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Підсудних засуджено разом на 133 роки тюремного ув'язнення.
Суд присяглих уБережанах засудив 21. 10 за знищення польських державних гербів, Дмитра Василюка з Чагар ова на 2 роки й 3 місяці, а Гната Сабатовича з Журавна, пов. Рогатин, на 1 рік ув'язнення.
В Xирові арештовано 21 вересня І. Цебенка, В. Гулика, І. та М. Мацуських, М. Савчака, а в Посаді Хирівській – Коропая та І. Пертака.
29 вересня 1937 року почався перед львівським судом присяглих процес проти 10 українців з Сокальщини обвинувачених у приналежності до ОУН. Дня 3 жовтня суд засудив: Олену Жарську, 23 річну учительку, за переховування „Бюлетеня КЕ ОУН” і „Юнака” – на б років в'язниці; Василя Ваврука, 28 річного ґімназійного абсольвента з с. Себечова – на 6 років; Івана Кравчука, 29 річного селянина – на 8 років; Степана Ґайошку – 24 річного селянина – на 4 роки; Івана Ґрунтаса, 28 річного купця – на 4 роки; Грицька Бойчука, 21 річного селянина, Гаврила Морхала, 28 річного селянина, Семена Солдака, 24 річного селянина, та Івана Смулку, 31 річного селянина – по 3 роки, 36 річного селянина Костя Луцькова звільнено. Підсудні сиділи 1 рік у слідчому ув'язненні, що зараховано їм у присуд.
У Станиславові 14 жовтня 1937 року арештовано урядовця „Просвіти” Д. Скорика й урядовців „Рідної Школи” П. Рогатинського та О. Ясеницького.
29 жовтня 1937 року львівський суд присяглих засудив 21 річного селянського хлопця Михайла Іванишина з с. Мальчич, пов. Городок на 2 і пів року в'язниці за те, що він дав 12 літньому учневі Іванові Соколові картку з похвальною піснею в честь Біласа і Данилишина, яку в учня знайшла учителька. На першій розправі присяглі судді заперечили вину Іванишина, але після протесту голови суду відбулася друга розправа, що винесла цей присуд.
У Борщівщині в жовтні 1937 року, під закидом участи в підпалах господарств польських колоністів, арештовано С. Пшеничного, П. Січкаря, В. Малиника, П. Дульчина і В. Дубика.
Суд у Бережанах у жовтні 1937 року засудив за приналежність до ОУН і підстрілення солтиса-”хруня”: Івана Стельмаха з Поручина, пов. Бережани, на 8 років, а Гринька Николишина на 2 і пів року тюремного ув'язнення. Г. Возняка звільнено.
Львівський суд засудив у листопаді 1937 року, під закидом приналежности до ОУН, Миколу Футуйму і Павла Хому по 3 роки, Мирона Гайдука на 2 роки ув'язнення, а М. Цьопу, Б. Ценка і Б. Конашевича звільнив.
У Коломиї в листопаді 1937 року за приналежність до ОУН заарештовано – Б. Войткова. С. Гошовського і Б. Тичинського. У Львові 24 листопада арештовано студента Степана Галамая з Плугова, пов. Золочів. У Щирці – студентів Івана Однорога, Костя Фітія й Івана Медведя, в Дрогобиччині – 20 осіб.
8 грудня 1937 року за приналежність до ОУН у Львові засуджено В. Гоція з Жовкви, В. Зеленого з Камінки Волоської і Д. Марка з Камінки Лісної по 3 роки ув'язнення.
13 грудня 1937 року в Чорткові відбулася розправа проти Івана Бараника за приналежність до ОУН. Обвинуваченого звільнено.
17 грудня 1937 р. львівський суд засудив І. Мельника, селянина з с. Корчмина пов. Сокаль на 10 років важкої в'язниці без зарахування слідчого арешту.
У Луцьку на Волині в грудні 1937 року за приналежність до ОУН засуджено Івана Васильчука на 4 роки, Олександра Кокоса на 3 роки ув'язнення.
Золочівський суд засудив Осипа Балка на 10 місяців арешту за „образу польського народу”. Балко сказав: „Якщо б я був поляком, то я мусів би застрілитися”.[300]
У Золочеві в грудні за приналежність до ОУН та участь у протиколонізаційній акції засуджено: Б. Казанівського на 12 років, Д. Кушинського – 11 років, В. Демчука – 10 років, І. Шпака, В. Федишина й І. Харчука – по 8 років, Е. Апонюка, Б. Шпура та Гричанюка – по 7 років, Г. Березюка – на 6 років, Войцєховського – 2 роки тюремного ув'язнення.
У зв'язку з львівським процесом проти членів КЕ ОУН вліті 1936 року, польська преса висунула твердження, що поліції вдалося нарешті завдати смертельного удару Організації Українських Націоналістів. Припинення офіційним проводом ОУН на ЗУЗ всяких зовнішніх виступів ще підсилювало те переконання поляків. Це додало відваги польському шовіністичному шумовинню й воно вирішило підплатитися українському населенню у Львові. Бойового духу додавали польській шовіністичній молоді її легкі „перемоги” під час довготривалих погромів над жидами, що їх влаштували польські студенти.
[Безпосереднім приводом до протиукраїнських виступів було подразнення викликане серед поляків українськими демонстраціями з нагоди подій у Карпатській Україні і нападом боївки ОУН на польську поліцію в Гаях.]
2 листопада 1938 року на окремому студентському вічу в залях львівського університету польські студенти (а було їх у Львові понад 5 тисяч) прийняли постанову не допускати українських студентів на виклади в університеті й політехніці та знищити українські вивіски на українських крамницях і установах Львова. Після закінчення віча багатотисячна юрба польських студентів вирушила групами на місто, щоб нищити вивіски українських установ, а при тому плюндрувати українські крамниці.
Одначе, тут їх зустріла дошкульна несподіванка з боку українців, які дали напасникам гідну відсіч. Та відсіч була зорганізована під проводом Романа Шухевича згадуваним „середовищем Академічного Дому”, тобто, українським націоналістичним студентством. Сам „Академічний Дім”, після кількакратного використання його як інтернату для українських богословів, був пізніше, в 1937 році, знову переданий для вжитку студентів. Але центром тодішньої діяльности українського студентства у Львові стала студентська харчівня на розі вулиць Міцкевича і Зємялковського, де містилися теж різні організації українських студентів.
Погромницькі пляни польських студентів заздалегідь стали відомі українському студентству, яке зразу приспупило до зорганізування належної відсічі. Керівництво тією акцією, як сказано, перебрав Роман Шухевич, а працівник текстильної фірми „Полотно” Омелян Грабець зорганізував групу львівських „батярів” українського походження, які опісля дуже добре справилися із завданням – під час нападу польських студентів на український „Академічний Дім”. Проникаючи в гущу польських напасників, вони „оперували” серед них ножами, вдаряючи в спини. У висліді такої „операції” кількох польських студентів забрано до шпиталю, де, як були поголоски, дехто із них помер.
За короткий час зорганізовано кілька інших боївок, які одержали призначені їм об'єкти оборони. Коли ж вістка про напади польських студентів дійшла до українського робітництва у Львові, воно масово ввімкнулося в активну дію. Отож, юрбу польських погромників зустріла прикра несподіванка вже за кілька кроків від університету. Коли вони вийшли на вулицю й кинулися демолювати „Українську Гостинницю”, приміщення „Української Преси”, український банк і станицю українського „Маслосоюзу”, що містилися при вулиці Костюшка, – то в той час із вікон тих усіх установ посипалися на голови погромників каміння, а навіть револьверові постріли. Полилася кров, польських погромників охопив страх і вони кинулися втікати. Врятувала їх поліція, яка наскочила на українських оборонців, та, арештувавши їх, відвела до в'язниці. Очевидно, що з польських напасників нікого не арештовано, навпаки, поліція дала їм змогу з-поза своїх плечей вибивати камінням вікна в українських установах.
Таку саму разючу відсіч зустріли польські напасники по всіх інших українських установах. Невдалий наступ на український „Академічний Дім” кількох польських погромників оплатило своїм життям, а оборона дому „Просвіти” напроти міської ратуші перетворилася в регулярний кількагодинний бій, що його зліквідувала щойно поліція, яка заарештувала багатьох оборонців дому. Ув'язненими в той час українцями були переповнені не тільки камери, а й подвір'я всіх львівських в'язниць. Такий стан розбурхав прилюдну опінію й викликав інтервенцію в польського уряду, тому з Варшави прийшов наказ до польської поліції у Львові звільнити всіх ув'язнених українців.
Сутички українців з польським шовіністичним шумовинням продовжувалися кілька тижнів, набувши вигляду ніби поділених ролей: під вечір на вулиці Львова виходила юрба польських погромників, щоб під охороною поліції плюндрувати українські крамниці й установи, а коли цілком стемніло, тоді починали свою роботу українські боївки, масакрували поляків. І хоч вигляд знищених українських крамниць наповнював радістю польських погромників, то велика кількість побитих, а навіть убитих з-поміж них швидко відібрала польському шумовинню відвагу й охоту продовжувати небезпечну для дних „війну”.
Легку „перемогу” здобули польські шовіністи тільки в житловому будинку українських богословів, тому, що керівництво дому не хотіло прийняти української боївки, яка мала обороняти дім. Самих богословів під час нападу не було в будинку. Польські напасники легко вдерлися до будинку й по-варварськи його знищили, зламавши при тому хрест і порізавши ножами образ Богоматері. Але й ця „перемога” повернулася проти поляків. Саме в той час у Львові випадково перебував японський кореспондент і ним пороблені знимки з поламаного хреста й порізаного образу Богоматері, з поясненням, що це зробили польські католицькі студенти з ненависти до католиків українців, – появилися в японській пресі та спричинили інтервенцію папи Пія XI в цій справі.
Економічна скрута і зростаюче безробіття в Польщі щораз більш актуалізували теж питання робітництва. Цю ділянку намагалися повністю опанувати комуністи, але революційний націоналізм і тут виступив до бою з комунарськими впливами, активно анґажуючись в організовану боротьбу робітництва за його права. Голосні робітничі страйки в 1930-их роках у Скільщині, Долинщині, на Лемківщині й Гуцульщині були організовані під впливами українських націоналістів, завдяки чому поєднювано в дії боротьбу за національні та за соціяльні права і тим поширювано та закріплювано націоналістичні впливи також серед найширших мас українського робітництва.
Коли в 1936 році у Львові вибух голосний страйк робітників, котрі працювали при каналах, який закінчився кривавими зударами з поліцією, то в страйковому комітеті був також один член ОУН – Юліян Петречко. Пов'язання ОУН із робітництвом у боротьбі за його соціяльні права закріплено й у Львові.
Свої контакти з українським робітництвом Юліян Петречко використав для пожвавлення праці українського робітничого товариства „Сила” й для опанування його націоналістичними впливами. У цій праці в „Силі” допомагали йому Степан Ніклевич, колишній референт Юнацтва у дрогобицькому повітовому проводі ОУН, В. Жданович і Николяк, а далі й низка інших членів ОУН. Завдяки їхній праці українське робітництво у Львові стало під прапори українського націоналізму.
Політичну настанову українського робітництва у Львові ілюструє хоча б така коротка нотатка в тодішній українській пресі: На з'їзд москвофільської „Руської Селянської Організації”, що відбувся у Львові (на початку 1937 р.), прийшов гурт українських робітників, щоб запротестувати проти деструктивної роботи москвофілів. Прийшло до сутички, після чого робітники відспівали „Ще не вмерла”. Поліція арештувала робітників Шияна, Садового, Баричка, Максимова, Павлика й Іванусу, списала протокол й опісля випустила їх на волю.[301]
Перехід українського робітництва у Львові під прапори українського революційного націоналізму особливо яскраво виявився в 1938 році, коли львівські українські робітники масово стали разом із українськими студентами-революціонерами, щоб у вуличних зударах дати відсіч польському шовіністичному шумовинню.
З ініціятиви Ю. Петречка та С. Ніклевича у вересні 1937 року при робітничому товаристві „Сила” відкрито перший Український Робітничий Народній Університет. У доповіді під час святкового відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях українського націоналізму. Численно зібрані українські робітники підтримали ту заяву бурхливими оплесками.
У тому періоді проблема відбудови леґальної націоналістичної преси відчувалася особливо пекуче тому, що на переломі 1933-34 рр. польська влада заборонила видавати націоналістичні тижневики „Наш Клич” і „Наш Фронт”, а крім того, від половини 1934 року перестали появлятися теж закордонні націоналістичні видання „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Український Націоналіст”, а на ЗУЗ підпільні видання – „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” і „Юнацтво”.
Ініціятива відновлення націоналістичних видань вийшла від т. зв. „старої ґвардії”, провідних членів ОУН. Таким чином, у різних містах західноукраїнських земель, незалежно один від одного, почали виходити різні пресові органи, які протривали, хоч і не довго, все ж виконали своє завдання. В Коломиї почав друкуватися „Рідний Ґрунт”, у Львові „Голос Нації” та об'єднані в один концерн „Дешева Книжка” такі видання: „Дешева Книжка”, „Самоосвітник”, „Антибольшевик” і „Юні Друзі”; у Стрию – „Наш Світогляд”.
Крайова Екзекутива ОУН нав'язала з тижневиком „Рідний Ґрунт” співпрацю і в зв'язку з тим ця газета перенесла свій осідок до Львова, де виходила 4 місяці до часу її заборони. До „Голосу Нації”, що виходив за редакцією Жиґмонта Процишина та Богдана Кравцева, був делеґований, як співробітник, член КЕ ОУН інж. Осип Бойдуник. Одначе, в складі редакції виникли персональні конфлікти, у висліді чого часопис змінив свою назву на „Голос” і врешті також був припинений польською поліцією.
[Ліценцію на видання селянського тижневика „Рідного Ґрунту” одержав шкільний товариш пропаґандивного референта М. Коржана, Іван Шавель, який мав мале книжкове видавництво, і не бувши націоналістом, не був підозрілий поліції. Видання першого числа виявилося дефіцитним і Шавель відпродав Коржанові, тобто Організації, газету, залишаючися формально ніби далі її видавцем. М. Коржан передав редакцію „Рідного Ґрунту” пропаґандивно-ідеологічному референтові Василеві Р. Злосливі конфіскати цензури доводили до того, що деякі числа іноді передруковувано тричі, що було фінансовою руїною. Все ж таки вдалося видати 14 чисел „Рідного Ґрунту”, а це скріпило мораль зневірених симпатиків, що організаційна дія і на цьому відтинку віджила. Правдиву причину закриття староством „Рідного Ґрунту” вияснив прокурор на процесі в справі Копача в червні 1937 року. Ствердивши, що підсудний Василь Іванонько працював в адміністрації „Рідного Ґрунту”, прокурор запитався його, чому староство закрило газету? Підсудний: „В мотивах було написано, що тому, що відповідальний редактор не перебував у Львові”. – Прок.: „А я вам скажу за що. За те, що „Рідний Ґрунт” пропаґував ідеологію ОУН”.[302]
В серпні 1935 р. городське староство у Львові припинило видавання націоналістичних часописів: тижневика „Рідний Ґрунт”, літ. двотижневика „Дажбог” та місячника для дітей „Юні Друзі”. Причина – невідповідний відповідальний редактор.]
До видавництва „Дешева Книжка” тодішня КЕ ОУН поставилася неґативно, тому, що видавець і редактори не хотіли координувати своєї видавничої ділянки з працею Організації, хоч користувалися фірмою націоналістичних видань і через це мали великі успіхи. Видавцем того концерну був Володимир Кунанець, керівником – Роман Паладійчук, редактором „Самоосвітника” – Іван Вітушинський, редактором „Антибольшевика” – Іван Мітрінґа, а „Юних Друзів – Богдан Гошовський. Видавництво зразу здобуло собі велику популярність серед націоналістичної молоді на західньоукраїнських землях і його щомісячні книжкові видання невеличкого формату розходилися багатотисячним накладом. Корисну роботу серед молодняцьких мас вів теж добре редаґований „Самоосвітник”, в якому систематично ведено популярні виклади з різних ділянок науки й знання. Особливо цікавим та цілком ориґінальним був, редаґований Іваном Мітрінґою, журнал „Антибольшевик”, завданням якого було ідеологічно-політичне поборювання большевизму, а який масово пачковано на східньоукраїнські землі.
Одначе, як згадано, тодішня Крайова Екзекутива ОУН неґативно поставилася до концерну „Дешева Книжка”, мережа членів ОУН одержала наказ бойкотувати його видання, у висліді чого видавництво почало занепадати, а врешті мусіло самоліквідуватися. Ідеологічно-політичний двотижнивик „Наш Світогляд” появлявся за редакцією Петра Мірчука в другій половині 1936 і на початку 1937 року спершу в Стрию, згодом у Львові, де польська влада його закрила, а видавця i редактора заарештувала. „Наш Світогляд” розходився головно на Волині завдяки тому, що його кольпортажем на тій території зайнявся був тодішній референт юнацтва в КЕ ПЗУЗ Ігор Шубський, котрий також співпрацював із редакцією того двотижневика. „Наш Світогляд” між іншим популяризував писання М. Міхновського, переповідаючи на своїх сторінках основні думки з його брошур „Самостійна Україна”, „Справа українського робітництва”, „Справа української інтеліґенції”.
Одним із найбільших (щодо тиражу) тодішніх тижневиків, що появлявся у Львові, був часопис „Нове Село”, який хоч і не був пов'язаний безпосередньо з Організацією, проте вів гостру протимосковську й протибольшевицьку лінію. В той час у ньому працювали такі члени ОУН: Ярослав Старух, Роман Малащук, Борис Левицький, Ярослав Матла, Мирослав Стиранка, Данило Чайковський, Ярослав Флінта та ін. Не зважаючи на постійні конфіскати з боку польської влади, тижневик проіснував до вибуху другої світової війни. На початку 1939 року польська поліція різними шиканами намагалася припинити висилку цього тижневика на Волинь, а 31 серпня того ж року львівське воєвідство взагалі заборонило його видавати.
[1] Редакційне доповнення.
[2] Дані на підставі розвідки д-ра Романа Зубика: „Польська колонізація і парцеляція на українських землях”. („Кооперативна Республика”, Львів, березень 1931 р.). До статистичних даних, взятих з урядової польської статистики, автор розвідки завважує на вступі: „Польська урядова статистика про колонізацію і парцеляцію складена так, що поступу колонізації українських земель зі статистичних даних безпосередньо не можна собі уявити. Це цілком зрозуміле, бо метою тої статистики є не виявити, а саме – затаїти ту колонізацію”.
[4] „Америка”, ч 31, за 30 серпня 1930 р., за „Українським Скитальцем”.
[5]„Свобода”, ч. 300, за 26 грудня 1935 р.
[6] „Америка”, ч. 35, за 25 березня 1930 р.
[6] „Америка”, ч. 35, за 25 березня 1930 р.
[7] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1930, стор. 326.
[8] Дивись сторінки 146-152. Іб
[9] „Америка” ч. 5, з 13 січня 1931 р. подаючи цю заяву Складковського, цей щоденник слушно завважує: „Щодо числа арештованих, то Складковський сказав брехню. Він не подав навіть десятої частини числа всіх арештованих в останньому часі українців і українок в Галичині”.
[10] Креси (поль.) – окраїни, прикордонні полоси.
[11] У своїх працях „Дух, що тіло рве до бою” і „Дрижить підземний гук” Зиновій Книш твердить, начебто саботажна акція вліті 1930 року була ділом тільки деяких членів Крайової Екзекутиви ОУН, а саме: референта Юнацтва І. Ґабрусевича та що УВО і сотн. Ю. Головінський рішуче були проти тієї „забави хлопців з вогнем”. Наведена нами відозва Команди УВО з жовтня 1930 р. є повним запереченням цих тверджень Книша, бож у ній Команда УВО признається до ініціювання й участи в саботажній акції, окреслює її як виразну революційну дію масового характеру, визнає корисність тієї акції в пляні революційної дії українського націоналістичного підпілля і відмічає справність організаційного апарату, що проводив саботажну акцію. Отож ясно, що знецінювання саботажної акції є висловом виключно особистого наставлення З. Книша і що він свою власну настанову підсуває сотн. Ю. Головінському та Команді УВО. А ворожість самого З. Книша до тієї акції випливала з того, що її проводила новопостала ОУН, яка була причиною його деґрадації з бойового референта в Крайовій Команді, – єдиної до того часу революційної української формації УВО, – на пост провідника тільки однієї ланки УВО, що перетворилася в референтуру ОУН.
[12] Конспіруючись, Гриць Пісецький сказав був своїм батькам, що він виїжджає на пластовий водний табір, а тому мусів одягнути пластову сорочку. Напад під Бібркою та судовий процес проти його учасників докладно описав З. Книш у своїх книжках: „Дрижить підземний гук”, Вінніпеґ 1953. та „Дух, що тіло рве до бою”, Вінніпеґ 1951.
[13] Напади на поштові уряди та поштові вози з грішми називалися в революційно-підпільній літературі і поміж членами підпілля „екси” – скорочена назва вживаного польською владою вислову „експропріяційні акти”, себто акти відібрання власности від когось, в цьому випадку відібрання грошей від польської влади.
[14] З. Книш у своїй праці „Дух, що тіло рве до бою” пише, немов би з боку ОУН висунено ще третю вимогу, а саме: щоб бльок українських партій запевнив два мандати для представників ОУН. Це не відповідає правді. Навпаки, два мандати для ОУН, як винагороду за підтримку під час виборів, пропонували українські партії, але Організація рішуче відкинула цю пропозицію, як суперечну з основною поставою ОУН до польського окупаційного уряду.
[15] „Розбудова Нації”, чч. 9-10 за вересень-жовтень 1930 р.
[16] Для характеристики ситуації наведемо такий факт. Пастирський лист єп. Хомишина викликав обурення серед українського громадянства й зустрівся з критикою навіть офіціозу УНДО, щоденника „Діло”. Критика „Діла” в свою чергу обурила оборонців єп. Хомишина і тому його орган „Нова Зоря” заявив: „Лизати комусь руки в час, коли свищуть буки, оферувати кров свого народу для фантастичних цілей, заскакувати по міністерських покоях і рівночасно вдавати непримирливу позицію, критикувати виступ Владики і рівночасно випиратися, що це не критика, – то чейже не є ніяке становище, гідне людей, які себе шануть”.
[1] Про це оповів під час свого процесу перед польським судом (що відбувся у вересні 1933 року) провокатор Роман Барановський. Поліційний радник Івахув, який виступав як свідок на тому процесі, подав, що Барановський радився в нього, чи приймати пропозицію Сайкевича. Івахув порадив прийняти, але, як твердив на процесі, – „з того чомусь нічого не вийшло”.
[2] З інформації Романа Барановського, що їх він передав польській поліції, виходить, що йому не вдалося докладніше розвідати про хід і постанови Конференції; повідомляючи поліцію про факт відбуття Конференції, Барановський твердив, що нею проводив Сайкевич, а Зенон Коссак „був тоді обраний організаційним референтом КЕ ОУН”.
[3] Улад Українських Старших Пластунів.
[4] Друкуючи цей некролог, ПУН, з конспіративних причин, не вважав за Доцільне подавати офіціяльно, що Степан Охримович був Крайовим Провідником ОУН, а тому лише таким способом зазначив зміну на його організаційному пості.
[5] В тодішніх українських публікаціях чи пресі писано „Ніжанковський”, а не „Нижанківський” чи „Нижанковський” – (Ред.)
[6] Батько д-ра Степана Нижанківського був парохом у тому самому селі Завадів, де опісля душпастирював батько Степана Охримовича.
[7] Із зрозумілих причин конспірації Провід ОУН не міг у той час подавати, що справжньою причиною виїзду д-ра Степана Нижанківського було доручене йому ПУН-ом завдання очолити керівництво ОУН-УВО на західньо-українських землях.
[8] О. Ярослав Чемеринський згинув з рук большевиків у 1940 або 1941 р.
[9] „Америка”, ч. 105 з 10 вересня 1931 р.
[10] „Варшавський акт оскарження”, стор. 55.
[11] ББ – „Безпартійний Бльок співпраці з урядом” – назва урядової польської партії для підтримки режиму Пілсудського. Прізвище „Голувко” (Holowko) у польській транскрипції читається як „Голуфко”.
[12] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липeнь-серпень 1931. стер. 207 і 203.
[13] Під час варшавського процесу проти членів ОУН на переломі 1935/36 рр. польський прокурор твердив, що Голуфка вбили Білас і Данилишин, але насправді про це тоді ніяк не було доведено. У звідомленнях з городецького процесу виразно було подано, що Білас і Данилишин ані під час слідства, ані під шибеницею до вбивства Голуфка не призналися. До того ж після доказового поступування на самбірському процесі в справі вбивства Голуфка прокурор виразно заявив: „З жалем мусимо ствердити, що розправа не виявила нам ані таємничого тла справи, ні моральних винуватців, тих, хто давав наказ про вбивство Гнатіву, ані навіть фізичних виконавців замаху. Всіх цих моментів, таких важливих, розправа не виявила і таємницю їх взяли в могилу Білас, Данилишин, Гнатів”. (Див. „Свобода” ч. 294, 19 грудня 1933).
[14] „Розбудова Нації”, Прага, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 260.
[15] „Розбудова Нації”, чч. 3-4, березень-квітень 1931, стор. 101.
[16] „Розбудова Нації”, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 250.
[17] „Розбудова Нації”, 1931, ч. 9-10, стор. 250.
[18] Роман Барановський пояснював згодом перед польським судом, що, на його гадку, замах на Голуфка організував З.Коссак, і що він це своє підозріння сказав поліції, але Коссака заскоро ув'язнено і таким чином слідство заплутано.
[19] „Антипаньствова” (поль.) – протидержавна.
[20] Сл. пам. Мирослав Тураш – пізніший організ. референт Крайового Проводу, а від 7. 2. 1939 р. Крайовий провідник, псевдо Грабовський, – пропав, невідомо де і серед яких обставин, у червні 1939 року, коли виїхав був з краю до Відня на побачення з полк. А. Мельником. Імовірно, він згинув під час переходу польського кордону. Референтом крайового зв'язку при тодішньому ПУН-і був Ярослав Барановський. Ні він, ні його дружина Анна Чемеринська, яка теж дуже близько стояла до ПУН-у, ані Сеник чи, врешті, сам полк. Мельник ніколи не могли вияснити, куди сл. пам. Тураш був відправлений назад до Краю та що, на їхню думку, як відповідальних за той поворот, — могло з ним статися. Здається, що сл. пам. Тураш мав переходити словацько-польський кордон в околиці Татр, але розшуки членами ОУН за слідами того переходу взимку 1939 року, вже після розвалу Польщі, не дали жадного успіху.
[21] Правільніше було б „негайні суди”, одначе ми залишаємо таку термінологію, яка в той час прийнялася на західньоукраїнських землях.
[1] Цей спомин був опісля виданий кількома накладами окремим виданням, а в 1950 р. передрукований в „Українському Самостійнику”, Мюнхен, ч. 45 з 5 листопада 1950.
[2] Сл. пам. Юрко Березинський – студент Львівської політехніки, рідний брат дружини сл. пам. Романа Шухевича-Чупринки, син о. Березинського, пароха села Оглядів, пов. Радехів.
[3] „Дзвін” – це псевдо самого Романа Шухевича.
[4] Шухевич згадує тут про свій атентат на шкільного куратора Собінського що його він виконав, як 19-річний юнак, 19 жовтня 1926 року.
[5] „Алібі” – з латинської мови, дослівно: деінде. Важливим завданням революціонера є влаштувати собі ситуацію так, щоб під час слідства можна було свідками довести, що він у той час, коли виконувано якийсь революційний акт, був цілком деінде.
[6] „Пумпи” – модні тоді спортові штани до колін з широкою матнею, „куртка” – короткий спортовий плащ.
[7] Серед деяких членів ОУН було переконання, що, діставши в свої руки „Архів Сеника”, польська поліція мусіла довідатися з нього й про те, хто саме був виконавцем атентату на комісара Чеховського. Теперішні студії документів приводять мене до висновку, що в записках „архіву Сеника” не було виразного ствердження, що це якраз Березинський виконав атентат на Чеховського. Польська поліція могла тільки догадуватися про це на підставі інформацій Романа Барановського.
[8] Цю Конференцію досить докладно висвітлено в „Акті оскарження” Варшавського процесу на підставі протоколів з „Архіву Сеника”.
[9] Цитуємо за „Актом обвинувачення” Варшавського процесу (стор. 50), в якому приведено дані на підставі протоколу Конференції з „Архіву Сеника”.
[10] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 196, „Від Проводу ОУН”.
[11] Містечко Городок біля Львова офіційно звалося в часах польської окупації „Городок Ягайлонський” („Ґрудек Яґелльонскі”).
[12] Латинське прислів'я: „прізвище – символ”. Тобто, Мотика – мотика, сліпе знаряддя в чиїхось руках, що закопує.
[13] База – конспіративна назва для українських земель.
[14] Цитати в цій справі, як і цілу справу, подаємо за Актом обвинувачення у варшавському процесі, спертим на протоколи і документи ОУН з „Архіву Сeника”.
[15] „Карпат” – псевдо Ріка Ярого, отже, „до Карпата”, себто на терен Німеччини, бо Ярий був представником ПУН-у на Німеччину.
[1] Членів бойового відділу Мигаля та членів дівочого бойово-розвідувального відділу виявив у Варшавському процесі сам Мигаль. Членів бойового відділу Долинського Мигаль не знав, а Долинський-”Комар” ані в слідстві, ані перед судом не виявив їх, тому особовий склад того відділу все ще залишається організаційною таємницею.
[2] Зважаючи на релігійні почування, поліція, звичайно, намагалася знищити могили ще перед їх посвяченням. Тому населення, переважно сільська молодь, висипала могили вночі, щоб перед панахидою, вдень, поліція не мала часу розкинути їх.
[3] „Акт обвинувачення”, стор. 57.
[4] Дивись звідомлення з Варшавського процесу: грудень 1935 – січень 1936 і Львівського, червень 1936.
[5] „Студентський Шлях”, Львів, ІV-V, 1933 і „Розбудова Нації”, Прага, липень-серпень 1933, стор. 197.
[6] У 1932 році польська влада доручила була організувати „Луги” на нових статутах, якими підпорядковувано ці українські спортово-виховні організації польській державній контролі. Комендантом тих нових „Лугів” став д-р Р. Дашкeвич. ОУН виступала проти „Лугів” з новими статутами, а підтримувала старі.
[7] „Розбудова Нації”, чч. 5-6, травень-червень 1933, стор. 149-150.
[8] Про стан українського шкільництва під польською окупацією говорив, наприклад, проф. В. Кузьмович на українському Педагогічному з'їзді у Львові (див. „Свобода”, Джерзі Ситі, ч. 289, 12.12.1935): „Полісся і Підляшшя є навіть без науки релігії рідною мовою, Волинь без українських державних шкіл, не цілих п'ятсот з українською мовою навчання, замість колишніх 2.500 на терені Східньої Галичини”. Далі він звернув увагу на „нову програму державного виховання”, що мало завдання „зблизити українську меншість з польською національною більшістю”: коли в старому підручнику історії для народніх шкіл, – казав проф. Кузьмович, – була ще хоч маленька згадка про Січ і „Русь”, то за новим проєктом у підручнику залишено тільки те, що пишеться про „боротьбу польського короля Хроброго з Руссю”, про „відзискання Польщею Червоної Руси” і про козацькі „бунти”. Історія „Руси” починається в польських державних підручниках для українських народніх шкіл від „бунту Хмельницького”; що було з українською історією перед тим – невідомо, що було потім, теж; невідомо. Ніякої української держави ніколи не було, а були тільки „хлопські бунти” під проводом „збунтованого польського шляхтича Хмєльніцкого”. В такому дусі повинна була навчатися за польським проєктом українська дітвора.
[9] „Америка”, ч. 116, 3 жовтня 1933. – Повний текст масово розповсюдженої тоді летючки-звернення до батьків, матерів і молоді передрукував „Український Націоналіст”, ч. 1 за вересень 1933.
[10] Цитовано за „Америкою”, ч. 125, 26 жовтня 1933.
[11] Цитуємо за „Розбудовою Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 200-201.
[12] П. Феденко свідомо тенденційно писав „склепи”, хоч добре знав, що в той час по селах Сокальщини не було жадних жидівських склепів (крамниць), а були ще тільки жидівські корчми. Писати правду, що йшло про боротьбу з корчмами, йому було невигідно.
[13] Вацлав Жиборскі, начальник відділу безпеки в польському міністерстві внутрішніх справ, виступаючи як прокурорський свідок у справах ОУН під час Варшавського процесу, зізнав, що КЕ ОУН у своєму „Бюлетені” рішуче відмежувалася від протижидівських виступів і визнала протижидівську боротьбу за шкідливу. (Див „Свобода”, ч. 14 з 18 січня 1936).
[14] В. Макар: „Стріл в обороні мільйонів”, „Час”, ч. 43, 24 жовтня 1948 і ч. 44, 31 жовтня 1949.
[15] „Акт обвинувачення” Варшавського процесу, стор. 73.
[16] Звідомлення з Львівського процесу.
[17] „Ксавери Брудас” не було псевдом, а тільки одноразовим прибраним Романом Шухевичем прізвищем для адреси, на яку мали слати зголошення бойовики ОУН.
[18] Наприклад, під наг. „День жалоби в Жовківщині” подає „Новий Час” від 1. 11. 1933 р. новинку: День жалоби у самій Жовкві обмежився до церковних Богослужень. В церкві оо. Василіян відправилась співана Служба Божа. Отець Кацалай прочитав єпископського листа і пояснив. По вечірні відправили панахиду 6 священиків. Церква була битком наповнена. Співав гарно місцевий мужеський хор. У церкві оо. Василіян в Крехові відбулось свято жалоби ще величавіше. Палку і річеву проповідь виголосив о. К. До панахиди станули всі манастирські священики. Серед церкви поставлено гарний хрест з написом: впавшим братам на Великій Україні. Ввесь час панахиди люди плакали.
[19] Цитовано з „Нового Часу” від 23. 10. 1933 р.
[20] З дальших чисел „Нового Часу” подаємо скорочення й вибрані уривки.
[21] Не ціляв, не брав на приціл.
[22] Що ви собі бажаєте?
[23] Я вже знаю, Ви про ті відносини. Прошу не говорити далі.
[24] Ви знову про ті відносини.
[25] Відхиляю, відхиляю... це...
[26] „Свобода”, Джерзі Ситі, ч. 153, 2 липня 1936, „Діло”, Львів, ч. 124, 6 червня 1936 рр.
[1] Про поведінку Романа Барановського-”Рибака” в той час пише між іншим його тодішній найближчий співробітник Зиновій Книш: „Рибак ... рішився розкрити передо мною карти. І ось я довідався про речі, від яких волосся дубом могло мені стати на голові. В основному вони зводилися до того, що теперішній Крайовий Комендант Сич, особа нікуди негодяща, нездара, не хоче вступитися з свого місця і пустити туди Юлька (Головінського), що є дані підстави думати, що він діє в порозумінні з польською поліцією, що цими днями буде відбуватися стріча в Данціґу між представниками Начальної і Крайової Команд, куди м. ін. їдуть обидва Барановські, і треба за всяку ціну не допустити, щоб поїхав туди Рудакевич, бо він тримає з Сушком. І тому я мушу звабити його на той час додому при помочі телеграми, вони поїдуть самі і поставлять катеґоричну вимогу усунути Сича й поставити на те місце назад Юлька. Сича треба так чи сяк здемаскувати в той спосіб, щоб пірвати його на вулиці і вивезти за місто, там „взяти його на маґель” (піддати тортурам) і видобути з нього признання. На те призначена хата на відлюдді за містом у напрямі на Жовкву, шофер „свій хлоп” з автом готовий. Пірвати мусимо його, як буде виходити з будинку „Дністра”, куди він заходив майже кожного дня на побачення з д-ром Іваном Рудницьким, тодішнім скарбником у Крайовій Команді. Чи я готовий зайнятися переведенням того діла? На мене Сич не має жадного підозріння і мені це найлегше буде зробити. Хоч у першій хвилині я був просто ошелешений тими ревеляціями, одначе двох думок у мене не могло бути. Якже не повірити Рибакові, якого я знав віддавна, з яким перебув не одно? А ще до того якийсь там Сич, будь він собі і полковник Сушко, важиться стояти на перешкоді Юлькові! Ясно, що я... схоплю Сича і такі йому дам „фацки”, що рідну маму забуде і виспіває все!.. Але коли я незабаром приїхав до Львова, щоб братися за пірвання Сича, застав ситуацію вже іншу. Рибака не було десь довший час, інші учасники цієї „конспірації в конспірації” мовчали, як води в рот набрали. Коли ж за кілька тижнів Рибак знову появився на горизонті, не було вже між нами мови про пірвання Сича, тільки про дальші збирання доказів його вини й нездарности, до чого ми заанґажували кілька початкуючих членів, що мали слідкувати за Сичем, вдень і вночі не спускаючи його з очей”. (З. Книш: „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 108).
[2] Про той суд говорив сам Р. Барановський, зізнаючи на процесі. Спершу він подав, що був на тому Суді УВО лише як свідок у справі іншого колишнього члена „Летючої бриґади” УВО, Стефанишина, але потім признався, що він був тоді так само обвинувачений, як і Стефанишин, і подав, що у висліді суду його було осуджено й усунено з УВО. На запитання польського прокурора, за що його осуджено, Р. Барановський відповів: „За те, що я був в опозиції”. При цьому Барановський згадав, що від того часу, себто, від початку 1929 року, він не був членом УВО ані ОУН.
[3] Під час процесу проти нього Барановський виправдував свою службу для польської поліції твердженням, що, мовляв, він мав жаль, бо Організація „не заопікувалася ним після виходу з тюрми”. Одначе ця причина його юдиної роботи дуже мало ймовірна: він же ж знав, що УВО не мала настільки фондів, щоб спеціяльно ним заопікуватися, тим більше, що його батьки були досить заможні. Аджеж під час процесу Барановський признався, що коли він у 1930 році оженився, то батьки давали йому по 200 злотих місячно. Отож хіба ясно, що про жадну фінансову допомогу для „Рибака” коштами УВО не могло бути мови. Ніхто з членів УВО в краю якихось підмог того роду не одержував, „Рибак” про це знав, тому й не міг мати претенсій, що його нібито трактується гірше ніж інших. В. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 72) висловлює припущення, шо Роман Барановський пішов на службу до польської поліції з фінансових мотивів, з намови своєї дружини, з дому Герасимович. Правдою є, що вона знала про юдину роботу Романа, про це переконливо говорить писаний ним з тюрми лист до дружини, що його опісля відчитано на судовій розправі: „Ніколи не дають змоги виправдатися. Що їм сталося і для чого це роблять, я не в силі відгадати...” На запит прокурора, про кого це він писав до дружини, Р. Барановський виразно заявив: „Про польську поліцію”. На нашу думку, спонукою до юдиної роботи Барановського було кілька причин: вроджена хвороблива вдача інтриґанта, злість на УВО за осудження його й викинення з організаційних лав, початки туберкульози і погоня за легким грошем з намови дружини. Певний слід міг залишати в його душі й той факт, що його мати була полькою.
[4] Треба пригадати, що для польської поліції було неможливо стосувати большевицьку методу жертвувати життя свого комісара для того, щоб коштом цього провокатор-”нурець” міг міцніше ввійти в довір'я підпільної організації. Тому й розрахунок сотн. Головінського був правильний.
[5] Це докладно описує Зиновій Книш у творі „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 130-134.
[6] Під час свого процесу Барановський скаржився, що йому тільки обіцяли нагороду, але не виплатили. Одначе прокурор показав суддям поквитування, власноручно підписане Барановським на суму 1.500 злотих, одержаних за видання поліції Зенона Коссака.
[7] „Свобода”, ч. 243, 19 жовтня 1933.
[8] З конспіративних причин не було подано, що це сталося у висліді присуду Суду УВО, який відбувся над Р. Барановським у Празі кілька тижнів раніше.
[9] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1933, стор. 297.
[10] „Мета” (львівський українсько-католицький тижневик), 8 жовтня 1933.
[11] Ця замітка має наскрізь демагогічний характер, бо ж авторові статті, добре ознайомленому з дійсністю, мусіло бути відомим, що польська поліція прізвищ своїх конфідентів ніколи добровільно не виявила.
[12] Азеф перейшов до історії революційних рухів як найбільший провокатор усіх часів і народів. Довгі роки він був керівником бойового реферату російської соціял-революційної партії, а одночасно – службовик царської таємної поліції „охрани”. Всі бойові виступи російської підпільної партії соціял-революціонерів Азеф узгіднював з царською поліцією. Викритий, він утік до Німеччини, змінив прізвище й прожив там до смерти. Маліновскій – представник большевицького підпілля в російській „Думі”, який виправляв усі писання Леніна й відозви большевицької партії. Після революції виявилося, що він був увесь час одночасно – поліційним аґентом.
[13] Повні прізвища ці поліціями мали такі: Юзеф Чеховскі, Казимир Білєвіч, Ян Гірни, Владислав Хімяк, Юзеф Будни (ред.).
[14] Наслідком пострілу в голову В. Нич зазнав часткового паралічу й нервового потрясення. На процесі проти Романа Барановського шеф польської воєвідської поліції Сухенек-Сухецкі назвав Нича у своїх зізнаннях як одного з конфідентів польської поліції. Про це інформувала тодішня українська преса й на підставі того українські політичні в'язні поставилися були з недовір'ям до Нича, при чому один із співв'язнів відверто закинув Ничові провокаторство. Це скріпило нервове потрясення В. Нича. Вислідом того потрясення є опубліковані ним у 1954 році в Нью-Йорку „Звернення” та в 1956 році брошурка „Провокатори УВО-ОУН”, хоч важко ствердити, хто за цими виданнями, як інспіратор, стоїть.
[15] „Америка”, ч. 72, 23 червня 1936.
[16] Приватна українська католицька ґімназія у Львові.
[17] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 195.
[18] Як бачимо, навіть у понятті тієї жменьки поляків, які намагалися підходити об'єктивно до справи українсько-польських взаємин, визвольна боротьба українського народу на ЗУЗ була вислідом ... тільки чужих впливів.
[19] Польська влада польщила українські школи з допомогою „утраквіза-ції”, себто, впроваджуючи навчання частини предметів українською мовою, а частини польською. Спочатку польською мовою вчили лише кілька предметів, опісля половину, а врешті всі, за вийнятком хіба української мови й релігії.
[20] Всі поляки вважали, що це не абияка честь для українців, коли їм дозволяється присвоювати собі (себто, коли їх примушують) польську культуру, не розуміючи, що польська культура виявилася нижчою за українську і якраз тому польські колоністи українізувалися.
[21] Малопольщею („Малопольська Всходня”) поляки називали Галичину.
[1] Див. „Свобода”, ч. 294, 18 грудня 1935.
[2] „Свобода”, ч. 292, 16. 12. 1936.
[3] „Свобода”, ч. З, 4. 1. 1936.
[4] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.
[5] „Свобода”, ч. 298, 23 грудня 1936.
[6] Вол. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН”, в замітці на 12-й сторінці пише про справу „Архіву Сеника” таке: „О. Сеник-Грибівський переховував архівні матеріяли в кількох державах, у сейфах і різних сховищах. Один такий схов у Празі, що про нього ні один член Організації не знав і що до речі складався з матеріялів другоступневої вартости, викрила в 1943 р. чеська поліція, знайшовши при заарештованому на вулиці Сеникові адресу конспіративного помешкання. Саме та обставина, що ніхто з членів Організації не знав про сховище, виключала можливість по заарештуванні Сеника завчасу забрати матеріяли. Знайдені матеріяли у фотокопіях згодом передав шеф чеського генерального штабу ген. Сирови польській владі і вони в 1935 році фіґурували як т. зв. „Архів Сеника” перед польським судом за атентат на Пєрацького проти Бандери і товаришів”. Це вияснення Мартинця справи не вияснює, навпаки, ще її затемнює. Бо: а) Мартинець твердить, що зі сховища в Празі були забрані документи в 1933 році, тим часом серед документів „Архіву Сеника”, що опинилися в руках польської поліції, були теж документи-звідомлення про організаційні справи з осени й зими 1933 р. та початку 1934 р., себто, вже після арештування Сеника чеською поліцією; б) Мартинець подає, що в частині архіву, яка попала в 1933 р. до рук чеської поліції, були тільки документи другоступневої вартости, тим часом ті документи, що їх цитувала польська прокуратура, кажучи, що вони є з „Архіву Сеника”, були документи, що стосувалися чи не найважливіших організаційних справ: склад керівних органів ОУН, список усіх експозитур ОУН за кордоном, звідомлення про фінансові справи ПУН-у, протоколи засідань ПУН-у, кореспонденція членів ПУН-у, звіти КЕ ОУН тощо; в) Мартинець каже, що ген. Сирови передав польській владі фотокопії забраних документів, а тим часом польська поліція мала 418 ориґінальних документів і 2.055 фотокопій з оригіналів. (Див. Варшавський акт обвинувачення, стор. 44). Тому свідчення Мартинця говорить про те, що 418 важливих документів в ориґіналах, які одержала польська поліція, а забрала при ревізії чеська, не походили з сховища Сеника, виявленого чеською владою, а й фотокопії з документів того сховища – документів другоступневої ваги – доповнили тільки збір фотокопій 2.055 документів, що дісталися польській владі, серед яких були й документи цілком не другоступневої вартости. Але найгіршим було те, що навіть після виявлення сховища з документами в Празі ПУН не поінформував про це КЕ ОУН на ЗУЗ, а тому це пізніше, під час слідства в справі вбивства Пєрацького, призвело до того, що деякі члени ОУН заламалися, як ми вже про це згадали.
[7] Виконавець атентату Гриць Мацейко-”Ґонта”, народжений 8 серпня 1913 року в Щирці біля Львова, син незаможніх селян, освіта – народня школа і трирічний ремісничий курс. Він 1929 року Мацейко працював у Львові у Цинкографічному закладі свого дядька, і від 1932 року став членом ОУН. 1 жовтня 1933 року його арештовано у зв'язку з шкільною акцією (як підозрілого в розліплюванні летючок і знищенні державних емблем), але через нестачу доказів 14 березня 1934 року його було звільнено.
[8] Див. „Америка”, ч. 15, 8 лютого 1936.
[9] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.
[10] Див. „Вісник ОДВУ”, ч. 23-24, Нью-Йорк, серпень-вересень-жовтень 1934, стор. 12.
[11] У відозві УВО прізвище Пєрацький транскрибується як Пєрацкі.
[12] Про справу Кособудзького див. Акт обвинувачення Варшавського процесу, стор. 85-86 і 90, про Юзефського – там само, стор. 88. Крім того, зізнання Підгайного, Мигаля й Качмарського.
[13] Перед польськими слідчими чинниками Підгайний заявив, що він зумисне не допустив до виконання того атентату, бо тоді якраз нібито він довідався від д-ра Ст. Шухевича, що польський уряд підготовляє широку амнестію для всіх політичних в'язнів, отже ОУН повинна на той час стриматися з терористичною діяльністю. Тому-то, – казав Підгайний, – він виготовив іншу бомбу, схожу на справжню, але безвартісну, й дав її бойовикові підкласти під крісло Кособудзького. Чи воно справді так було, чи це був тільки викрут Підгайного, невідомо.
[14] Середовище „Еміґраційного Державного Центру УНР”, очоленого Андрієм Лівицьким, змальовувало воєводу Юзефського подібно, як Голуфка і Пєрацького, „великим приятелем українців”, бо Юзефський прийняв до польської державної адміністрації декого з східноукраїнських діячів, однодумців Лівицького. Згадуючи про це, „Розбудова Нації” (чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 222) навела факти, які об'єктивно свідчать про ту „приязнь” Юзефського до українського народу: „Як цей „приятель” прислужився для українського народу, – читаємо в цитованому журналі, – свідчать такі числа за час його славної діяльности: замкнено повітову централю „Просвіти” у Володимирі Волинському і 60 філій; у пов. Ковель замкнено централю та 90 філій „Просвіти”; в пов. Рівне – централю і 70 філій; в пов. Дубно замкнено 80 читалень; в пов. Луцьк централю й усі її філії; а ось останньо в пов. Крем'янець замкнено централю і 106 читалень. Разом – 6 повітових централь і приблизно 500 філій, читалень і бібліотек, що обслуговували 10,000 членів і коло 40.000 нечленів. У читальнях було 40 тисяч книжок, з яких половину понищила поліція. До того треба врахувати ще й численні українські кооперативи, з яких лише в пов. Дубно замкнено 19, а коло 40 примушено різними шиканами припинити свою діяльність”.
[15] Два великі процеси, варшавський і львівський, щільно пов'язані з періодом 1933-34 років, і тому, хоч вони відбулися в піврічній відстані, ми обговорюємо їх на цьому місці.
[16] Вік підсудних поданий в Акті обвинувачення за станом другої половини 1935 року.
[17] Див. „Свобода”, ч. 7, 10 січня 1936.
[18] Виразний натяк на митрополита Шептицького і його брата.
[19] Свобода”, ч. 300, 26 грудня 1935.
[20] „Свобода”, ч. 24, 30 січня 1936 р.
[21] „Діло”, Львів, ч. 140, 25 червня 1936 і наступні числа. „Свобода”, ч. 163, 15 липня 1936 і наступні числа.
[22] Цієї частини промови д-ра Старосольського тодішня польська цензура не дозволила публікувати в пресі, тому дослівний її текст не зберігся.
[23] „Свобода”, ч. 162, 14 липня 1936; „Америка”, ч. 88, 30 липня 1936. Обидві ці газети передрукували за західньоукраїнською пресою („Діло”, „Новий Час”) тільки те, що в той час дозволила друкувати з промов польська цензура. Нецензурований текст промови не зберігся.
[24] Амнестію, якою замінювано кару смерти на досмертне ув'язнення, було проголошено щойно напередодні Варшавського процесу, тому протягом року слідства перед Бандерою стояло мариво шибениці.
[25] „Свобода”, ч. 161, 13 липня 1936. (За львівським щоденником „Діло”).
[1] „Неділя” від 11.VI.1933 р. подає: М. Фіника.
[2] Під час большевицької окупації, як вояк УПА розірвав себе Гранатою 1946 р. у Вільшанах, щоб не попасти живим в руки большевицької облави.
[3] Тут горбочок, там долина, буде в с.... Україна.
[4] Жарт.
[5] „Новий Час”, 2.7.1935, ч. 144.
[6] Це „473 Розпорядження Президента Річпосполитої” від 17.6.1934 р. мало такі підписи: І. Мосціцький – президент, Л. Козловський – міністер внутрішніх справ, В. Завадський – мін. скарбу, Чеслав Міхаловський – мін. справедливости, В. Єнджеєвич – мін. віровизнань і освіти, Наконєчнікоф-Клюковський – мін. хліборобства, Г. Флояр-Райхман – мін. промислу і торгівлі, М. Буткєвіч – мін. комунікації, Ю. Пацьорковський – мін. суспільної опіки, Калінський – мін. пошти і телеграфів.
[7] З літератури про концентраційний табір у Березі Картузькій заслуговує на увагу насамперед книга спогадів В. Макара „Береза Картузька”, Торонто 1956 р., до якої додано теж список в'язнів того табору (правда, не повний, бо тільки 176, і з деякими неточностями). Крім цього, у 1935 р. появилася в Америці книжка українською мовою „Береза Картузька”, без подання автора, а в Канаді 1936 р. – книжка комуніста Федора Малика: „Що я бачив і пережив у Березі Картузькій”. Коротші спогади друкували в українській пресі: Борис Вітошинський („Українець-Час”, Париж, липень 1954), Володимир Ґоцький („Українська Думка”, Лондон, листопад-грудень 1954), Василь Качмар (Календар „Українського В-ва”, Краків 1941) та інші.
[1] Цей уступ і наступні розділи є опрацьовані іншим автором.
[2] Л. Ребет „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66.
[3] „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66 і 67.
[4] „Як головне завдання, поставлено було ціль мережі підготову до збройного виступу на випадок війни” – пише Ребет („Світла і тіні ОУН”, стор. 67) – але він не пише, а що ж перед „випадком війни” задумано оперативно діяти революційній організації, і як їй бути як дійовій силі, коли „випадку війни” не буде?
[5] Л. Ребет пише про це: „В середині тридцятих років виринула проблема важкого конфлікту між організацією в Україні і проводом за кордоном ... Першим показником того слід уважати переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувся з побачення з ним, три особливо таємні деталі із зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тешин, були відомі польській поліції ... Тому, що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння зради впало на нього ... Автор цих спогадів (Л. Ребет – прим. моя) переказав зміст і причину підозріння за кордон першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неодноразово випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою (а згодом дружиною – П. М.) Я. Барановського і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському”. („Український Самостійник”, ч. 4, 22 січня 1955 і чч. 5-6, 6 лютого 1955, оп. ціт.).
[6] Це потверджує Л. Ребет у цитованому нами творі: „Далі перебувати „на посту” я не міг ... Мґр. Тураш під час одної наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, як виявлений перед поліцією три роки тому, досі не арештований і що дехто побоюється, чи за цим не криється якась провокація ... Я зважився передати керму в руки Тураша ...”
[7] М. Ковалюківна була суджена в другому процесі в справі Городка судом присяглих у Львові в червні 1933 р. за переховування учасників нападу і була звільнена разом з Степаном Цапом від вини і кари.
[8] Кількість цієї групи членів ОУН була в той час відносно досить велика, бо в наслідок амнестії багатьом засудженим скорочено присуди і в 1935 р. звільнено з в'язниці слідкуючи, з якими людьми вони нав'яззують контакти, щоб по їх слідах викрити керівні осередки ОУН.
[9] До цієї групи належав м. ін. автор цієї книжки, д-р П. Мірчук. Він пише: У наслідок призначення якраз Л. Ребета на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ постав деякий спротив серед частини членства ОУН. Важко сказати, що вирішило про призначення якраз Ребєта на пост Крайового провідника. Застановляючись у своїх споминах над генезою провідницького авторитету, Лев Ребет завважує: „Спостерігаємо два елементи, які опісля надали свою добру і фатальну печать ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертовних людей, і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними людьми на рахунок своєї виключної заслуги і справи”. Можливо, що це стосується якраз і того випадку, що осяги праці Ст. Охримовича, Ол. Гасина, Д. Яціва й багатьох інших, завдяки яким стрийська округа ОУН стала в ряді перших, записано на рахунок заслуг Ребета й це теж заважило під час вирішення про призначення його на відповідальне місце в ОУН на ЗУЗ. Три повітові провідники ОУН, які добре знали Ребета з особистої співпраці: провідник львівського повіту – Михайло Копач, провідник стрийського повіту, який був одночасно бойовим референтом стрийської округи. Петро Мірчук-”Залізняк” і провідник миколаївського повіту – Андрій Данчевський-”Демко” відмовилися організаційно підпорядкуватися Ребетові так довго, поки він не дасть доказів, що висунені супроти нього закиди й обвинувачення Провід ОУН розглянув і аж після того призначив його Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ.
[10] „Світла і тіні ОУН”, стор. 63.
[11] Свідчення Володимира Ґерети – „Новий Час” 16. 6. 1937.
[12] Сівши на коника революційної радикалізації проти „опортунізму” Крайового Команданта УВО, полк. Сушка, провокатор Роман Барановський мобілізував також колись довір'я до своєї особи й одночасно збирав для себе перегляд однодумців радикалізації, тобто людей з крайньо революційними переконаннями, особливо інтересних для поліції.
[13] Копач був у 1933 році арештований і переслуханий аґентами з відділу для українських справ. Через нахабство аґентів їхні зустрічі з Копачем могли бути випадковими – і це організаційний суд брав до уваги. Але вони могли бути також наслідком зобов'язань і домовлень під час ув'язнення Копача. Детайлі були предложені розвідчим референтом Мартинюком організаційному судові. Фактом є, що в час вивозів нотованих поліцією націоналістів до концтабору в Березі, Копач був чомусь „переочений” і залишений на волі.
[14] „Новий Час” 8. 6. 1937 р.
[15] „Новий Час” 13. 6. 1937
[16] 25 липня 1934 року.
[17] „Новий Час” 8. 6. 1937, стор. 4.
[18] „Новий Час” 15. 6. 1937.
[19] Становище ОУН з'ясував В. Ґерета на організаційних сходинах так: „Є вказане, щоб Організація припинила свою діяльність з уваги на близький процес в справі вбивства мін. Пєрацького”. – „Новий Час”, 4. 6. 1937.
[20] Факт, що переважна більшість комунарів, проти яких звернулася відплатна акція українських націоналістів, були жидами, пробували використати ворожі українському націоналізмові польські, жидівські, а навіть деякі українські часописи для поширення брехні, що, мовляв, українські націоналісти організують протижидівські погроми. Та всім об'єктивним спостерігачам було очевидним, що провідні кадри комунарів на ЗУЗ на 90% складають жиди. Тому вони падали жертвою відплати не за те, що були жидами, а за те, що були комуністами на послугах Москви.
[1] Від серпня до грудня 1935 р. він був в'язнений у Березі Картузькій, а 1-го серпня 1937 року він був арештований у своєму родинному селі Мізунь, де працював у мануфактурному відділі місцевої кооперативи. Його арештовано таки в крамниці, відвезено спершу до Львова, а звідтіля до Дубна на Волині.
[2] Цей і наступні розділи є редакційним доповненням.
[3] „Діло” від 12.1.1937 р. подає його прізвище як Довжаниця, а від 16.1.1937 р. в новинці про проголошення вироку як Делзанець. Також „Неділя” від 24.1.1937 р. подає, що засуджено: „Іридіона Делзанця та Антона Середу по 3 роки”.
[4] „Неділя” від 12.9.1937 р. подає прізвище підсудного: „Кохановський”, „Діло” від 1.9.1937 – „Коханський”.
[5] Процес проти Петра Левчука і 12 товаришів закінчився 15 січня 1937 р. присудом рівенського суду. (Стор. 455).
[6] За звідомленням „Діла” від 17.12.1937.
[6] „Діло” від 13. 1. 1938 р.
[7] Цифра неточна: в обидвох рівенських процесах засуджено 10 + 52 костопільців на загальну кару 40.5 + 292 = 332.5 року в'язниці.
[9] „Америка”, ч. 123, 28 жовтня 1937.
[10] „Америка”, ч. 136, 27 листопада 1937.
[1] Термін „Крайовий Провід ОУН” був у ті роки поточно обживаний на окреслення „Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” (ред.)
[2] Див. розділ „Арешти й засуди – січень 1935 – вересень 1939”.
[3] Арештована большевиками 1940 р. і заслана з сестрами.
[4] Пізніший командир УПА, знаний під псевдом Шелест.
[5] Повішений тітовськими партизанами в Заґребі в 1945 році.
[6] „Неділя” від 15.11.1936 р. не подає дати процесу.
[7] „Діло” за 1 травня 1937.
[8] „Неділя” за 21.XI.1937 р. не подає дат процесу Фуйтули ні Балка.
[9] „Америка”, ч. 25, 4 березня 1937. Онуфрій Максимів після відсидження судового присуду за саботажну акцію був приділений в 1938 році до праці в робітничому секторі ОУН. Про неї згадує він у своїй розповіді, опублікованій З. Книшем (З. Книш: „Голос з підпілля” (Розповідь Кривоноса), вид. „Срібна Сурма”, Торонто) таке: „Було у Львові старе, всіми забуте робітниче товариство „Сила”. Десь колись заложили його якісь ініціятори, мало воно затверджений владою статут і свою домівку, але з роками зовсім завмерло і в половині тридцятих років уже ніхто про нього не знав. Аж відгребали його націоналісти. Робітничого українського елементу у Львові більшало тоді з кожним місяцем і переважно були це молоді люди, свідомі національне, що не піддавалися комуністичній пропаґанді... Виринула тоді на обрії трійка молодих, енерґійних робітників-націоналістів. Були це політичне вироблені й ідейні молоді хлопці: Юліян Петречко, Музика й Іванчук... Завдяки зусиллям цієї трійці праця в товаристві дуже пожвавилася. Товариство придбало нову велику домівку, видавало власний орган п. н. „Гомін Басейну”, що з цензурних причин друкувався у Львові, але виходив у Бориславі, відповідальним за нього був один з двох братів Гладиловичів, правників у Дрогобичі. В скорому часі товариство дістало стільки членів, що первісна трійця організаторів не в силі була б опанувати їх ідейно й організаційно. Стояла вона в зв'язку з ОУН і звідти мусіла дістати поміч. Ідейну опіку над товариством виконував, мабуть, Василь Качмар, колишній редактор „Українського Голосу” в Перемишлі, засуджений пізніше на п'ять років тюрми, а в тому часі працював він у редакції „Нашого Прапора” в видавництві Івана Тиктора у Львові. Він частенько заходив до „Сили” з рефератами на освітні, політичні й суспільно-організаційні теми і з ним я, на доручення ОУН, увійшов у зв'язок. Мені було зручно це діло робити з двох причин: поперше якийсь час Петречко працював у фабриці мила, я мав добру нагоду без нічийого підозріння кожного дня з ним стрічатися й обговорювати всякі організаційні справи... ... На коротко перед війною була це одна з найбільших числом своїх членів українська організація. Не диво, що знайшлися й конкуренти за впливи серед неї. Комуністам туди шлях був замкнений, може й пробували вони добиратися до окремих її членів, але не важилися на ніякі виступи внутрі організації. Зате нагострила собі на „Силу” зуби партія „Фронт Національної Єдности”. Заложив її здібний і енерґійний та знаний на галицькому ґрунті політик, Дмитро Паліїв, колишній член УВО, а потім УНДО і посол до варшавського сойму з рамени тієї партії... ФНЄ, або як цю партію називали по-львівськи „файно є”, пробувала запустити коріння серед робітництва через „Силу”, та це їй не вдалося. З того приводу на сторінках своєї преси зачала вона полеміку з націоналістами, що скінчилося доволі неприємно для обидвох сторін. Гарячекровні робітники під проводом Петречка прийшли одного дня до редакції, здемолювали редакційні кімнати і побили декого з персоналу, кого там застали. Цей неприємний інцидент вийшов зовсім спонтанно, не був він організований ОУН, як це ФНЄ пізніше говорила. Попросту обурені протинаціоналістичними виступами „Українських Вістей” робітники дали тому вияв так, як їх до того спонукала молода кров і гарячі голови юнаків”.
[10] „Новий Час”, 12.6.1937.