Резиденцією гетьманського апарату, а, отже, і столицею держави аж до відділення Лівобережжя зоставалося рідне місто Хмельницького Чигирин (нині райцентр Черкаської обл.), а точніше – Чигиринський замок на стрімкій горі над р. Тясмином. За державні клейноди, що переховувалися тут, служили гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська Запорозького із зображенням козака з рушницею на плечі та шаблею при боці. Що стосується організації фінансових служб держави, то під 1654 р. вперше фіксується гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками й видатками Військової скарбниці, однак офіційно за часів Хмельницького уряду генерального підскарбія ще не було, і всю фінансову справу гетьман контролював особисто. Джерелом прибутків скарбниці мусили б служити землі колишніх королівщин, Римо-католицької церкви та шляхти, котра емігрувала, однак запровадити регулярне оподаткування їх мешканців у військових сум'яттях так і не вдалося. Відтак грошові надходження поступали від прикордонного торгового мита з привозних і вивозних товарів (так звана індукта та евекта); населення платило також натуральну данину на військо, а грошима – поземельний чинш і податки за шинкування, тобто продаж пива, меду й горілки, за користування млинами, оренду й влаштування рудень і дігтярень, продаж тютюну. До фінансового життя слід віднести і ймовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та 1652 рр. (пізніше про гроші Хмельницького вже не згадується, а сама монета нумізматам невідома).
Старшинський корпус, на який спирався Богдан Хмельницький впродовж свого десятилітнього гетьманування, звично розділяють на козацьке й шляхетське крило, нібито принципово протиставлені. У цьому твердженні є певне спрощення, бо насправді довкола гетьмана зійшлося не два, а три угрупування лідерів, досить різні за природою, які більш-менш злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть владного гетьмана поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши на поверхню доти затамовані протиріччя. На перший погляд вони здаються проявами психологічних прикмет – владолюбства, політичної короткозорості, схильності до демагогії чи отаманства. Коли ж поглянути глибше, то в хаосі боротьби "усіх проти усіх", яким видається Україна доби Руїни, можна побачити три певні центральні течії, котрі перегукуються з інтересами трьох лідерських груп, що оточували Хмельницького і за браком відведеного часу так і не встигли переплавитися в єдину політичну еліту новонародженої Козацької держави.
Перша з цих груп являла собою реєстрову (старинну) старшину Війська Запорозького довоєнних часів, об'єднану почуттям станової солідарності незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження. Власне з цього кола вийшов і сам Хмельницький, і його найближчі соратники, котрих бачимо на чолі війська буквально з початків війни: Іван Богун, Кіндрат Бурлай (Бурляй), Федір Вешняк, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Лаврін Капуста, Роман Катіржний, Яцько Клиша, Федір Лобода, Лук'ян Мозиря, брати Нечаї, Тиміш Носач, Мартин Пушкар, Семен Савич, Василь Томиленко та багато інших. У більшості з цих людей, як правило, ровесників Богдана, за плечима стояв досвід власного старшинування або й ціла старшинська династія предків. Ці люди складали центральне ядро гетьманського оточення, користуючись найбільшою довірою Богдана, як, наприклад, Федір Вешняк, котрого називали дорадником гетьмана, чи Філон Джеджалій, що невідлучно перебував при ньому, як тоді писали.
Другу групу старшини протягом 1648 р. витворили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом пов'язані не були (хоча, коли йдеться про київсько-брацлавську шляхту, то тут важко знайти родину, що в той чи інший час не мала б контактів з Запоріжжям). Більшість із них перейшла на бік Хмельницького відразу після перших перемог, керуючись почуттям національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за обов'язок лояльності до Речі Посполитої. Крутий політичний вибір полегшувався суто побутовими взаєминами добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною, тож проблем з адаптацією не виникало. Мов ніж у масло, українська шляхта входила до старшинської верхівки і завдяки особистій довірі гетьмана, і завдяки ланцюговій реакції навернень, розпочатій швидким переходом на бік козацтва кількох помітніших фігур, серед яких особливе місце належало кумові Хмельницького Станіславу Кричевському та овруцькому шляхтичу Івану Виговському. Зокрема, професійними зусиллями Виговського протягом 1648 р. був сформований адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького – Генеральна військова канцелярія. Очолюючи її аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був втаємничений у найсекретніші справи: як писав один із сучасників, жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський.
Новий шляхетський доплив поповнює Військо Запорозьке у 1649 та 1650 рр., коли почалося набагато масовіше покозачення шляхти Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, які перетворилися на територію Козацької держави. Лячний спалах революції весни-літа 1648 р. примусив сотні шляхетських родин емігрувати на Захід, кидаючи домівки, землю, майно, нераз утікаючи, як вони самі скаржилися, в одній сорочці. Якийсь час вигнанці живилися ілюзіями на матеріальну підтримку від польської братії шляхетської. Починаючи з осені 1648 р. проблема біженців дійсно дебатувалася на сеймах, однак допомоги розореним емігрантам надавати ніхто не поспішав, ба – позицію коронної шляхти можна звести до висловленої одним з послів із західних регіонів Польщі тези: Хто їм зробив шкоду, той нехай і відшкодовує.
З осені 1649 р. спостерігається масове повернення біженців та їхнє прискорене покозачення. Практично стовідсотково шляхта укомплектовує полковий писарський контингент і штати Генеральної військової канцелярії, оскільки ця служба вимагала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної техніки і етикетного ритуалу дипломатичних зносин. Шляхетське навернення до козацького руху сприймалося цілком органічно. Характерною деталлю, яка це підкреслює, є, наприклад, те, що група білоцерківської шляхти колишнього замкового підпорядкування (з неї, до речі, походив Іван Мазепа) складала особистий почот гетьмана. Дещо пізніше (1664) це формулювалося так: шляхетні мешканці замкових сіл Лесевичі, Ковшовата, Насташка, Скаржівка, Мазепинці та ін. зобов'язані, перепоясавшися зброєю, виступати при боці гетьмана завжди, коли гетьман сідатиме на коня для війни.
Третю групу становили вихідці з міщан, козацької черні, деколи – навіть із селян. Це крило у порівнянні з двома попередніми не являло собою чогось цілісного. Заможні представники міського патриціату, як, скажімо, Яким Сомко, Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зі старинною старшиною, набувши військового досвіду і навіть слави полководців. На відміну від цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь трималися такі помітні серед козацтва особи, як колишній підданий Адама Киселя з Носівки чернігівський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще довоєнний польовий вождь козацької черні уманський полковник Іван Ганжа, полковник рейдових козацько-селянських загонів, вождь шаленого плебсу (як його називають польські джерела) Максим Кривоніс, котрий очолював практично незалежну від гетьмана власну армію, що в генеральних битвах навіть стояла окремим табором.
Якщо оцінювати позицію усіх трьох згаданих груп старшинської верхівки, відштовхуючись від а) уявлень про зміст і мету війни, б) ставлення до гетьмана як носія її головної ідеї, то можна зауважити досить опуклі розбіжності, які виходять за межі індивідуальних характерів. Так, полковники з числа старинного козацтва, відчуваючи гостру особисту антипатію до ляхів, водночас цілком помірковано сприймали переговори й мирні поступки, ставлячись до них як до колізій, неминучих у всякій війні. Це й не дивно: з погляду козацької традиції чергова спроба помірятися силами з Річчю Посполитою була одним із звичних походів, у якому класти козацькі голови – не новина, але й шукати замирення програючи – теж не новина. Кінцевим підсумком війни, в їх розумінні, мала стати здобута шаблею автономія козацької території під покровительством байдуже кого з великих сусідніх володарів – московського царя, турецького султана чи польського короля, що в переносному сенсі відповідало звичаям збройного найманства – служити шаблею тому, хто більше платить. Подавлена могутньою волею Богдана, ця традиційна модель козацької поведінки не нагадувала про себе аж до його смерті, бо гетьман сам вирішував – кому пропонувати шаблю і як розпоряджатися здобутою свободою. Проте після смерті Хмельницького все повернулося на старе, і власне старшинський елемент з числа старинних козаків першим почав розвалювати створену ціною надлюдських зусиль державу, так і не призвичаївшись підпорядковувати їй миттєві інтереси чи власні (нераз дуже великі) амбіції.
Нова старшина з покозачених шляхтичів на гетьманську булаву за життя Хмельницького претензій не пред'являла і авторитетом з ним мірятися не зважувалася. Що стосується її загальної орієнтації, то тут можна виділити два головні спрямування, співзвучні двом фазам війни: до і після смерті Богдана. Характерною рисою першого є фанатична антипольська затятість, готовність боротися до кінця, загинути або перемогти. Наважившись на підтримку повстання, шляхта цим самим відсікала для себе альтернативу замирення: з точки зору її інтересів поступки Військові Запорозькому нічого не міняли, навпаки – підкреслювали зраду короні. Тим-то московський дипломат Григорій Кунаков, досить тонко аналізуючи ситуацію в Україні, писав у звіті царю 1649 р.: "Шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справилися".
Після смерті Хмельницького, а особливо коли стала очевидною вся сумнівність альянсу з Московським царством – державою деспотичного типу, відразливого для шляхти, вихованої на ідеалах парламентаризму Речі Посполитої, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека, примножена загрозливою повінню анархії, підштовхує до компромісу зі старим звичним світом: на зміну антипольській затятості приходять спроби порозуміння, втім – уже запізнілі, бо на арену виступила третя сила, не надто помітна під твердою рукою Хмельницького – простолюд.
З-поміж лідерів черні найяскравішою постаттю був, без сумніву, Максим Кривоніс, козак непересічних військових здібностей, запалений фанатичною ненавистю до панів, безпощадний і жорстокий навіть з погляду тих часів, далеких від сучасного ідеалу людяності. Початок війни Кривоніс зустрів уже людиною немолодою, бо серед повстанців знаходився його дорослий син Кривоносенко, який після смерті батька (Максим помер від хвороби й рани наприкінці 1648 р.) певний час навіть очолював один з полків. Довоєнної біографії вождя шаленого плебсу не знали самі сучасники: одні твердили, що він походив з міщан Острога чи був купцем з Могилева-Подільського, інші називали колишнім підданим Немиричів з Житомирщини; існує навіть версія, що він був взагалі чужоземцем, уродженцем Шотландії, змалку вихованим у всіх родах морської служби. Блокуючись з найзавзятішими противниками мирного порозуміння, полковниками-шляхтичами Головацьким і Хмелецьким, Кривоніс обстоював гасло – кінчати цю війну своїм щастям, яке їх [повстанців] супроводжує, а не переговорами.
Своєрідним символом майбутнього розбрату може сприйматися старшинська рада, зібрана в травні 1653 р. для остаточного обговорення пропозицій Стамбула щодо протекторату. На ній бачимо три партії: одна, яку очолював старинний козак Філон Джеджалій, погоджувалася на союз з Туреччиною (цим шляхом піде згодом ще один нащадок і лідер старинного козацтва Петро Дорошенко), інша під проводом київського шляхтича Антона Ждановича, попередника Виговського й Тетері, радила налагодити переговори з Річчю Посполитою, ще інша – висловилася за московську орієнтацію. Рішення прийняв, плетучи чергові віртуозні комбінації і сподіваючись вкотре перехитрити козацьку долю, сам гетьман, однак смерть виявилася хитрішою і за нього…
Роль козацького батька, який умів твердою рукою примусити до єдності своє норовисте строкате оточення, розуміли всі. Ось як, наприклад, звучить уже в 1659 р. легенда про злагоду в Україні за Хмельницького в устах одного з ватажків простолюду Івана Безпалого:
Навесні 1654 р. почалася підштовхнута зусиллями козацької дипломатії московсько-польська війна. Головні сили царської армії рушили на Білорусь, де передбачався стратегічний удар вздовж смоленського прикордоння; до осені цього ж року були взяті Полоцьк, Вітебськ і Смоленськ. У цій інтервенції діяльну участь брав і 18-тисячний козацький полк під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка. У липні 1654 р. Золотаренко окупував Бихівський, Кричівський і Могильовський повіти, де перезимувала його армія, а влітку 1655 р. рушив на північ, здобувши Свислоч, Менськ і врешті – спільно з московськими полками – Вільно і Гродно.
Наступ на Білорусь мав збігатись з паралельним наступом на Волинь, однак ширших бойових дій, які планували царські воєводи, Хмельницький не підтримав, заклопотаний безпекою південного прикордоння. Навесні і влітку тут точилися локальні бої між корогвами коронного війська й козаками Подністров'я, проте ще гірша перспектива була попереду: у червні 1654 р. польській дипломатії вдалося досягти значного успіху, уклавши вічний договір з Бахчисараєм. Він денонсував віднині невигідну для Криму козацько-татарську угоду і встановлював оборонно-наступальний союз короля й хана проти Москви та козацької України.
У жовтні 1654 р. 30-тисячна польська армія під проводом коронного гетьмана Северина Потоцького увійшла на Брацлавщину, а татарські чамбули рушили в напрямі Умані. Наприкінці 1654 – на початку 1655 р. повністю обезлюдніли десятки населених пунктів, жителі яких були винищені, оскільки відмовлялися визнати підлеглість Короні, або розбіглися (зокрема, протягом цих місяців лише до Молдови втекло близько 10 тис. подолян).
У другій половині січня, коли до ставки Богдана Хмельницького підійшли після довгих зволікань полки московського воєводи Василя Шереметьєва, з'єднані козацько-московські сили змогли врешті виступити до театру військових дій. 29–31 січня над р. Багвою під Охматовом (нині Черкаської обл.) відбувся генеральний бій, у якому з обох боків полягло до 30 тис. вояків, а багато замерзло, бо стояли люті морози (пізніша козацька традиція назве це місце Дрижиполем). І хоча битви не виграла жодна зі сторін, наступ коронної армії був призупинений.
Літо 1655 р. пройшло під знаком подій, що в польській історії отримали назву Потопу – п'ятирічного сум'яття, яке охопило країну, поставивши її на грань загибелі. Шведський король Карл-Густав X, розцінюючи початок московської інтервенції в Білорусь і Литву за слушну нагоду поставити крапку в півстолітніх змаганнях Швеції й Польщі за балтійське узбережжя Східної Пруссії та Ліфляндії (сучасної Латвії) у липні 1655 р. увів свою армію на територію противника. Блискавична капітуляція познанського воєводи разом з усім посполитим рушенням шляхти стала сигналом до катастрофи: армія масово складала зброю перед шведами, а сам король Ян Казимир був змушений відступити в Силезію. На початку вересня шведське військо взяло Варшаву, а невдовзі й Краків.
Драматичні перипетії шведсько-польської війни, яка скінчилася аж у 1660 р., мали безпосередній вплив на розвиток подій в Україні. Уже наприкінці травня 1655 р., тобто за кілька місяців до нападу Карла на польську територію, розпочинаються інтенсивні дипломатичні зносини між ним і Хмельницьким, до яких були залучені й союзники шведського короля – семиградський князь Дьєрдь II Ракоці та бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями, козацька армія разом з московським допоміжним корпусом Бутурліна виступила у похід на захід, до Львова. 29 вересня місто було взяте в облогу, яка мляво тяглася до початку листопада, аж доки звістка про появу в тилу татар змінила плани гетьмана. Узявши з городян контрибуцію, він завернув свої полки назад, назустріч ханові. Після кількох боїв, проведених у цьому марші, Хмельницький і Мехмед Гірей IV поновили мирну угоду, скріпивши відновлення союзу взаємною присягою.
Пасивність Хмельницького в підтримці шведів спричинялася серйозними розходженнями з територіальної проблеми, що виявилися під час облоги Львова. За планами гетьмана, до Козацької держави після падіння Польщі мусили відійти західноукраїнські землі. Натомість Карл X, трактуючи Хмельницького як збройного найманця, пред'явив власні претензії на Галичину, що і в старшини, і в гетьмана викликало гостре обурення. Паралельно почали накопичуватися і тертя з Москвою, дражливим приводом до яких стала вимога Бутурліна, аби здобуті галицькі міста приймали присягу на вірність царю, що в наміри старшини аж ніяк не входило. Ще на одне яблуко розбрату між Москвою і Хмельницьким перетворилися регіони Південної Білорусі, окуповані Золотаренком – гетьманський уряд запроваджував тут козацьку адміністрацію, натомість царські воєводи вважали ці землі приєднаними на цареве ім'я.
Тим часом події набули такого несподіваного повороту, який остаточно поставив Хмельницького в опозицію до Москви. Царський уряд, занепокоєний успіхами Швеції – потенційного претендента на виключне володіння усім балтійським узбережжям, вирішив круто змінити орієнтири зовнішньої політики. У травні 1656 р. Росія розриває дипломатичні стосунки з Швецією, оголошує їй війну і розпочинає мирні переговори з Річчю Посполитою. На мирний з'їзд, призначений на серпень-жовтень 1656 р., гетьман вислав власних послів, уповноважених добитися в ході переговорів, щоб кордон між Річчю Посполитою й Україною проходив, як за давніх князів руських. Однак на переговори, які розпочалися у Вільні 22 серпня, українська делегація допущена не була: її навіть не повідомляли про зміст засідань, трактуючи, за словами самих посланців, яко псів коло церкви Божої.
Коли посланці склали звіт перед гетьманом про те, що сталося, той, як описує очевидець:
З листопада 1656 р. Хмельницький розвиває шалену дипломатичну активність, форсуючи підписання угод із шведським королем, Семиграддям, Волощиною, Австрією, Молдовою та Кримом; поновлюються демонстративні переговори з Польщею і Туреччиною. Тоді ж всупереч політиці Москви 20-тисячний козацький корпус під проводом Антона Ждановича вирушає разом з Дьєрдем II Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами – на Берестя. Однак жити Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки смертельної хвороби проявилися на початку 1657 р.; відчуваючи наближення смерті, він у квітні скликав старшинську раду і за її згодою передав гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію. Зрозуміло, що постать юного гетьманича мала значення суто символічне, оточене ореолом Богданового імені в надії на майбутню династію, яка підніметься над розбіжностями в поглядах, вдачах, честолюбних амбіціях старшини. Символ цей, персоніфікований слабким хлоп'ям, як ми тепер знаємо, не витримав перевірки часом…
Наприкінці липня у гетьмана стався крововилив у мозок, і за кілька днів, 6 серпня (27 липня за ст. ст), він помер у Чигирині, а через чотири тижні був похований у Суботові в збудованій ним же Іллінській церкві, поруч з тілом Тимоша. У час, коли смерть вибила кермо з владної руки козацького вождя, Україну зусібіч оточували вороги її незалежності. Ще більша, однак, небезпека – НЕЗГОДА – зачаїлася всередині, а хитроумний гетьман, плетучи далекосяжні дипломатичні комбінації, мимоволі сам зміцнював її фундамент, бо кожен з його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.
4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання гетьманських обов'язків на Івана Виговського; ще через місяць генеральна рада в Корсуні за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства потвердила це рішення.
Приймаючи булаву, Виговський заявив:
Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім Богданової перевіреної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів перед смертю Хмельницького переселилася людина, яку без перебільшення можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні фігури. Юрій Немирич (1612–1659) походив зі старовинної панської родини Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої. Охрещений у протестантському віросповіданні, до якого навернувся його батько, Немирич замолоду отримав блискучу освіту спершу в социніанській академії у польському Ракові, а далі в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у Парижі латинською мовою власний твір під назвою "Розвідка про Московитську війну", присвячений порівняльному аналізу політичного устрою Московського царства і Речі Посполитої. Його перу належало також ряд праць теологічно-протестантського спрямування, зокрема, надрукований у Парижі латиномовний трактат "Опис і виклад духовного арсеналу християн". Повернувшись додому, молодий магнат бере участь у кількох військових експедиціях, а водночас як сеймовий посол починає представляти інтереси київської шляхти на сеймі, де невдовзі здобув імідж красномовного лідера протестантів. Козацьку революцію аристократ сприйняв у штики, однак шок несподіваних поразок отверезив його, і Немирич, як і його земляк, магнат-русин Адам Кисіль, стає на платформу компромісів. Зокрема, у 1652 та 1654 рр. він у ролі комісара брав участь у переговорах з Хмельницьким, а з осені 1655 р. виступав посередником між гетьманом і шведами, на бік яких перейшов, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. У липні 1657 р. Немирич, на той час уже зрілий 45-річний політик, робить карколомний в очах сучасників крок – переїжджає до Чигирина, де, як тоді писали, вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру, тобто повернувся до віросповідання своїх дідів – православ'я. Тоді ж отримав титул козацького полковника, а після обрання Виговського на гетьманство одразу став його правою рукою.
Конверсія Немирича була зенітом утвердження Козацької держави, а союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський, підсилений продемонстрованою в Корсуні єдністю старшини, обіцяв сприятливі перспективи на майбутнє. Однак за коротку мить ці прогнози розлетілися на друзки, і на Україну впав морок одного з найдраматичніших періодів її історії, який називають Руїною.
Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Для збройної громади рівних, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини-дуків, ненависних козацькій голоті. Формальним приводом для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана, тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків. Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин Пушкар.
Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть на Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі. Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря.
Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи), антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання ляхів.
Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко, народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю):
Похід на бунтівного полковника, якого підтримувала Москва, показав, що жереб кинуто. Антимосковські настрої генеральної старшини з оточення нового гетьмана, незадоволення вищого духівництва, яке від початку косо поглядало на Переяславську угоду, спроби лобового наступу на Козацьку державу методами збройного тиску, врешті – ближче знайомство з політичними звичаями Московського царства, відразливими для людей, вихованих на традиціях станових вольностей і конституційних свобод Речі Посполитої, прискорили те, що почалося в останні місяці життя Богдана Хмельницького, коли козацька дипломатія гарячково шукала альтернативних варіантів союзництва. Іван Виговський, виконавець дипломатичних мережив старого гетьмана, продовжив цей курс, остаточно налагодивши дипломатичні контакти з Польщею, розпочаті Хмельницьким.
Після тривалих попередніх переговорів 16 вересня 1658 р. гетьман зібрав під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари Речі Посполитої. На подання Виговського рада схвалила так звані Гадяцькі пакти – угоду про повернення Козацької держави під скипетр короля. Гадяцький трактат, концепцію якого виробив Юрій Немирич, спирався на ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. Усі три частини федерації мали об'єднуватися особою спільно вибраного короля, спільним виборним сеймом і зобов'язанням погоджених військових дій проти зовнішнього ворога. Вищим органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського мали б виступати Національні Збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада – належати пожиттєво обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна скарбниця, свій вищий судовий трибунал та підпорядкована гетьманові армія у складі 30-тисячного Війська Запорозького, якому підтверджувалися усі права та вольності, а також 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою тим, що в спільному сенаті Речі Посполитої постійні місця сенаторів отримували православний митрополит і п'ятеро владик, а унія на території Князівства мусила бути скасована. Окремим пунктом Гадяцької угоди оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної у правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині. Врешті, проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби лиш друкована продукція не містила випадів проти особи короля.
Як бачимо, ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам'яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді мали б шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття її народів. На хвилі післягадяцького ентузіазму Виговський і його прибічники здобули переконливу перемогу над московським військом у Конотопській війні. Наприкінці вересня цар звернувся з грамотою до населення України, закликавши до збройного опору зраднику Виговському; водночас через агентів і шпигунів була розпочата антигетьманська агітація серед простолюду, зіперта на антишляхетські настрої низів. Після цієї словесної артпідготовки більш як 100-тисячна московська армія під командуванням князів Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського перейшла у квітні 1659 р. український кордон і рушила на південь. Після кількох сутичок з силами Ніжинського та Чернігівського полків, надто малими, аби стримати наступ, росіяни відтіснили 5-тисячний козацький загін полковника Григорія Гуляницького до Конотопа і заперли його в облозі. Вона тривала понад два місяці, аж доки на початку липня на виручку обложеним не підійшов Виговський, 16-тисячне військо якого було підкріплене майже 30-тисячною татарською кіннотою під проводом хана Мехмед-Гірея IV і кількатисячним загоном найманців – поляків, сербів, німців та румунів. Влучним маневром армія Виговського відтягла частину сил противника від міста і, влаштувавши засідку, 9 липня вдарила по ньому на переправі через р. Соснівку. Московські воєводи зазнали нищівної поразки, від якої, за висловом козацького літописця, міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що той, хто мав крилаті коні. Загалом же на полі бою полягло до 50 тис. московського війська (приголомшені сучасники називали як завжди перебільшені цифри, обраховуючи втрати до 130 тис.).
Однак наступні події швидко перекреслили тріумф гетьмана. Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди (зокрема, було заперечене право Козацької держави на карбування власної монети; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства). Ці поправки перетворювали угоду на модифікований варіант Зборівського договору 1649 р., з чим не могли змиритися навіть близькі прибічники гетьмана, як, наприклад, Іван Богун. Ще більший опір викликала угода серед відверто ворожої після розгрому Пушкаря лівобережної опозиції. На чолі з переяславським полковником Тимофієм Цюцюрою там почалося повстання, що витворило в тилу Виговського промосковські пункти опору в Ромнах, Гадячі, Лохвиці, Полтаві. Останнім ударом стала диверсія кошового Запорозької Січі Івана Сірка в улуси Ногайської Орди, приурочена до відсутності чоловічого населення, яке брало участь у Конотопській війні як союзник гетьмана. Тож і хан, і гетьман, не ліквідувавши опору в тилах і так і не вибивши московські гарнізони з Києва, Чернігова, Переяслава і Пирятина, змушені були зайнятися знешкодженням запорозької експедиції. Тим часом Цюцюра, спираючись на полковників Якима Сомка і Василя Золотаренка, двох свояків Богдана Хмельницького, особливо незадоволених тим, що регентство при юному гетьманичі було доручене Виговському, а не їм, ударив по відділах, залишених для оборони Чернігово-Сіверського прикордоння, розгромив їх і урочисто запросив князя Трубецького вступити в Україну.
На початку серпня 1659 р. в одному зі згаданих локальних боїв на прикордонні від рук людей Цюцюри загинув 47-річний Юрій Немирич, найосвіченіший українець, аристократ і перший канцлер задуманого ним, але так і не збудованого Великого Князівства Руського. Показово, що смерть цієї людини викликала однаково полегшене зітхання і в Польщі, і в Москві. У одному з листів-новин, які кружляли серед польської шляхти, зловтішно писалося: "Не допомогло йому те, що став русином", а в Москві з задоволенням констатували – врешті убито найбільшого злодія і єретика.
У вересні цього самого року під містечком Германівкою (нині село Київської обл.) зібралася чорна рада, тобто загальне козацьке зібрання за участю старшини, черні і запорожців-січовиків, опанувати якою шансів у Виговського практично не було. Його опоненти били безпрограшною картою – гетьман запродав Україну ляхам. Козацьким депутатам на сейм Івану Сулимі й Прокопу Верещаці не дали слова, зарубавши їх на місці, а сам Виговський мусив рятуватися втечею. За кілька днів по тому нова рада в Білій Церкві проголосила гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський скорився цьому рішенню і відіслав Хмельниченкові бунчук і булаву.
Після Білоцерківської ради екс-гетьман усунувся від політичного життя, хоча й обіймав номінальний пост київського воєводи і барського старости. Однак це не врятувало його. Звинувачений на початку 1664 р. Павлом Тетерею (схоже, безпідставно) у снуванні змови проти Польщі, Виговський був заарештований і 26 березня розстріляний без суду й слідства за законами військового часу як зрадник.
Молодий гетьман Юрій Хмельницький (1641–1685), прямо з-під Білої Церкви поволі просуваючись з військом до Дніпра, вислав посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. У вимогах, які везли посли, гетьманська старшина сформулювала принципові засади, які б уможливили надалі союз з Росією. Пропонувалося: щоб московських гарнізонів не було ніде, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому; щоб війська, прислані в Україну, підлягали командуванню гетьмана; щоб уряд не зносився зі старшиною, оминаючи гетьмана, і не приймав до уваги жодних листів, не засвідчених його печаткою; щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів України, були присутні її посли з правом голосу.
Трубецькой, прийнявши посольство, запросив Хмельниченка на особисті переговори. Той деякий час зволікав, побоюючись засідки, але врешті з нечисленною старшиною поїхав до Переяслава. Однак там на них справді чекала пастка: Трубецькой, спираючись на прихильників з-поміж лівобережної промосковськи настроєної верхівки, 27 жовтня 1659 р. скликав раду, оточену 40-тисячним московським військом. Після того, як ця "вільна" рада прокричала Хмельниченка гетьманом, князь запропонував йому на підпис зовсім не ті статті, що були передані в посольстві, а фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р. (пізніше під назвою "Статей Богдана Хмельницького" саме цей довільно редагований текст увійде до Зводу Законів Російської імперії).
Переяславські статті 1659 р., на яких нового гетьмана примусили присягнути силою, затверджували прямо протилежне тому, чого вимагала у своєму проекті старшина. Так, різко обмежувалося право закордонних зносин гетьмана; він мусив посилати військо на перший виклик царя і, навпаки, без його дозволу не розпочинати жодних військових дій; московські воєводи на кошт місцевої людності мали бути введені, окрім Києва, до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані; без згоди Москви гетьман не міг призначати й усувати полковників, а військо не могло переобрати гетьмана; Київському митрополиту належало визнати зверхність Московського патріарха. Зайве коментувати настрій правобережної старшини, з яким вона поверталася до своїх полків. У повітрі зависав неминучий конфлікт і все виразніше окреслювалася його демаркаційна лінія – Дніпро, що розділив задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом – і на дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир'я з Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережної України армію на чолі з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.
Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польсько-татарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж вступили в переговори з поляками. 17 жовтня під с. Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.
Слободищенський трактат не вгамував пристрастей. Козацька рада в Корсуні схвалила його, а в той самий час Яким Сомко від імені Переяславського, Ніжинського і Чернігівського полків склав у Переяславі повторну присягу на вірність цареві і був проголошений наказним (себто тимчасовим) гетьманом. Хмельниченко, спираючись на підтримку польсько-татарських загонів, восени 1661 р. спробував зламати опозицію Сомка (до речі, свого рідного дядька: покійна мати Юрася була Якимовою сестрою), однак успіху не досяг, навпаки – роздратував населення погромами й безчинствами, без яких не обходилася жодна з татарських експедицій. Такою ж безпорадною виявилася і наступна спроба замирити Лівобережжя, здійснена влітку 1662 р. Після невдалої облоги Переяслава сили Хмельницького були відтиснуті Сомком і московськими залогами до Дніпра і тут, навпроти Канева, розгромлені дощенту, а сам Юрась ледве встиг утекти в Чигирин.
Серед загального хаосу й безладдя стало врешті ясно, що гетьманська булава є затяжкою для хлоп'яти, якому на час виборів на гетьманство заледве минуло вісімнадцять. Крім усього, Юрась взагалі був фізично кволою людиною (з натури євнух, як писав літописець), змалку хворою на епілепсію і нараженою на періодичні приступи іпохондрії та екзальтованої релігійності. Уже під час Чуднівської кампанії 1660 р. він поривався зректися булави, посилаючись на хворобу й безталання і мріючи втекти від світу під чернечим каптуром, а наприкінці 1662 р. скликав раду в Корсуні і оголосив, що складає булаву і йде в монастир; у січні 1663 р. Київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг юнака в ченці під іменем Гедеона.
Дещо забігаючи наперед, варто коротко переповісти подальшу долю цієї людини, яка мала нещастя народитися під зорею батьківської влади, не успадкувавши ні хисту, ні волі батька. Чернечий постриг не сховав Юрася-Гедеона від мирських бурь: з 1664 по 1667 рр. за обмовою Павла Тетері його тримали в ув'язненні в Мальборкській фортеці на півночі Польщі. Недовго довелося пожити на волі і після повернення: 1672 р. гетьманича захопили в полон татари, переправивши як потенційну політичну карту до Стамбула, де він жив в ув'язненні до 1677 р. Коли ж турецько-татарська армія розпочала 1677 р. наступ на Україну, султан згадав про в'язня з гучним іменем. З Хмельниченка було зняте чернецтво і під помпезним титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького під вартою татарської залоги вислано завойовувати батьківщину. Два останні роки життя Сарматський князь, нещасна жертва власного імені, прожив в Україні, резидуючи в Немирові, заправляючи за допомогою турецького конвою і виявляючи несподівану, вочевидь патологічну жорстокість. Одна зі страхітливих розправ, яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея нібито за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула. Уже непотрібного туркам лялькового гетьмана наприкінці 1685 р. привезли до Кам'янця на суд, де за вироком султанського намісника публічно задушили мотузком на мосту, що й донині з'єднує замок і місто, а тіло кинули у р. Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя спадкоємця славетного Богдана.
Скликана в Чигирині після зречення Юрія Хмельницького козацька рада правобережних полків у січні 1663 р. обрала гетьманом Павла Тетерю. Напередодні революції Павло служив канцеляристом у Володимирі, а відразу після її початку став переяславським полковим писарем. Аж до смерті Хмельницького лишався одним з його найдовіреніших послів у особливо делікатних і важливих справах; помираючи, Богдан вказував старшині на свого улюбленця, вже переяславського полковника, як на можливого претендента на булаву. За гетьманування Виговського Тетеря був генеральним писарем (як керівник дипломатичних служб Війська Запорозького, власне він готував текст затвердженого в Гадячі трактату); при юному Хмельниченкові виконував функції головного радника. Як і люди його кола, новий гетьман пов'язував майбутнє Козацької держави не з Москвою (яку зблизька знав, неодноразово відвідавши в ролі посла), а з Варшавою, і немає нічого дивного, що сакраментальну дилему орієнтацій пробував розв'язати звичним правом шаблі, підкріпленої допомогою союзників – поляків і татар.
Доки Правобережжя міняло гетьмана, Задніпров'я теж струснули драматичні події, пов'язані з булавою. Навесні 1662 р. у Козельці гетьманом був обраний полтавський полковник Яким Сомко, дядько і опонент Юрася. Однак цей вибір задовольнив не всіх. Ніжинський полковник Василь Золотаренко, Сомків свояк, сам приміряючись до булави, застосовує уже випробувану зброю – пише донос на суперника у Москву; Сомко, своєю чергою, відповідає тим же. Звідти на обох як на родичів Хмельниченка поглядали з недовірою і вибір Козелецької ради визнати не квапилися, мотивуючи це відсутністю на ній царського представника й тим, що обрання відбулося не на повній раді без совіту всього Війська Запорозького.
Доки обидва полковники змагалися, хто вірніший царю, на поверхню політичного життя виринула ще одна фігура. Іван Брюховецький (1623–1668), колишній старший слуга Богдана Хмельницького. Після смерті Богдана він супроводжував неповнолітнього гетьманича на науку до Києва, а коли того проголосили гетьманом, подався на Запоріжжя. Як вправний демагог і майстер впливати на юрбу, Брюховецький за три роки свого перебування на Січі завоював авторитет серед простодушної голоти, граючи на чутливій струні запорожців – нелюбові до старшини-дуків. Разом з загоном січовиків у вересні 1662 р. він приїздить до князя Григорія Ромодановського, нібито прямуючи на козацьку раду, що скликалася для "законного" вручення булави. Кількатижневе перебування в ставці московського воєводи не минуло дарма: демонструючи підкреслену лояльність, Брюховецький настільки увійшов у довіру до князя, що той рекомендував його цареві як найбільш відданого претендента на гетьманство. Запорозька ж агітація проти старшини, поширюючи думку, ніби Брюховецький як людина з Січі є захисником інтересів черні, привернула на його бік рядову козацьку масу.