Аж до останньої чверті XVI ст., про що детальніше мова піде далі, козацтво – це заняття і спосіб життя, a не соціальний статус. У козацтво, себто степовий промисел (від рибальства і мисливства до конвоювання караванів і принагідного розбою на широкій дорозі), ходили переважно подніпровські міщани й бояри, збираючись у тимчасові промислові ватаги або наймаючись для варт і конвоїв. Так, збройний супровід східних караванів по степових дорогах до Києва, що належав до офіційних обов'язків черкаського намісника, незмінно здійснювався саме козацьким контингентом.
Іншим варіантом козацької ватаги був рухливий кінний загін, очолений отаманом, що збирався для якоїсь розбійницької акції – нападу на купецький караван, посольську валку чи на татарських чабанів. Показово, що за усталеним звичаєм наміснику Черкаського замку належала данина пограбованої здобичі з козацьких розбоїв: панцир, або кінь, або татарин (тобто, бранець). У першій чверті XVI ст. антитатарські експедиції починають організовувати і прикордонні адміністратори з Черкас і Канева, вербуючи до своїх загонів (почтів) звичних до ризикованих пригод і добре навчених степовій тактиці бою козаків. Власне з цієї сторінки почалося повільне сходження степових добичників до рангу окремого збройного стану.
Витоки української козаччини стали предметом однієї з найдовших дискусій, яка точиться між істориками з XVIII ст. донині. Принциповим розходженням у спорах істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт привнесений, відгомін тюркських інститутів. На думку автора цих рядків, у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія.
Строго беручи, тюркське і українське козакування – це речі різної генетичної природи, об'єднані лише наявністю спільного полігону – Поля. Козаків-татар породжував розклад родо-племінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці. Натомість перші козаки-християни, котрі здаються ніби дзеркальним відбитком своїх татарських колег, були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов'янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю на степових уходах, a невдовзі – і з піонерським землеробством. Останнє, цілком чуже кочовому тюркському світові, прокладало шлях просуванню осілого способу життя в степи, здійснюючись і з власної ініціативи і не тільки не потребуючи підтримки офіційних влад, але навпаки – уникаючи державного нагляду.
З цього пункту бачення козацькі ватаги XV ст., безумовно, не були кардинальним нововведенням. Їx віддаленим попередником слушно вважають напіввоєнізовану-напівпромислову слов'янську людність XII–XIII ст., згадувану в літописах під назвами бродників і берладників, яка мешкала в пониззях Дунаю й Дністра у найтіснішому сусідстві з половцями, не підпорядковуючись безпосередньо княжій владі. Слов'янські поселення в районі Дніпрового Низу, зокрема – на острові Хортиця, в останній період їх існування (XIII–XIV ст.) дослідники ідентифікують теж як "бродницькі". Їхнє населення вело напіввійськовий-напівмирний спосіб життя, займаючись рибальством, полюванням, лоцманством на торговельних транзитних шляхах, а також, як і згадувані впродовж XIV ст. татарські козаки – конвоюванням купецьких караванів. Найхарактерніше, що ці поселення були етнічно мішаними, слов'яно-тюркськими.
Перед нами – неначе гігантський маятник, де певна критична маса в сусідстві двох етносів – руського і татарського – переміщується то на користь однієї, то на користь другої сторони. В епіцентрі її, на буферній порубіжній смузі між кочовою і хліборобською цивілізаціями, за власними законами виживання побутує етноконтактна зона, освоєна відчайдушними авантюристами з обох сторін. Цей мобільний пояс-амортизатор не переймається етнічними й релігійними упередженнями, перемішуючи одяг і тип їжі, мову і звичаї, збройні навички й спосіб мислення. Зовнішньополітичні зміни кінця XV – першої половини XVI ст., про які мова піде далі, остаточно прибивають степових добичників до руського берега. За вірою вони на цей момент ще навряд чи однорідні (навіть набагато пізніше, у 1578 р., королівський посланець писав про козаків-черкащан, що вони релігії переважно магометанської (нехай це твердження і навіяне азіатськи-екзотичним виглядом геройських молойців, однак цілком скидати його з уваги не варто). Що ж до мови – то українсько-татарська двомовність серед козацтва є досить поширеним явищем і в набагато пізніші часи, тож немає сумніву, що вона побутувала тоді, коли тюркський компонент населення прикордонних замків був доволі виразний. Запозичення ж козаками-слов'янами побутових реалій від своїх татарських колег переконливо фіксується і в їхньому зовнішньому вигляді, і в заміні назв для буденних широковживаних понять. Руський меч був замінений на криву татарську шаблю, руські гуслі – на кобзу, порти – на шаровари, довге слов'янське волосся – на оселедець. Своїх молодих слуг вони стали називати вже не отроками, a джурами, свої гурти не дружинами, a ватагами; до військової атрибутики увійшли тюркські поняття осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан тощо. Тож не дивно, що турки іменували запорожців буткалами, себто змішаним народом.
У цьому контексті навряд чи правомірно вважати українську козаччину породженням споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як звично твердиться. Навпаки, її поява – це свого роду компроміс із Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари увійшли до історії нероздільно спаяними переліком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. Тим-то їхні війни так часто переходили у військове співробітництво, a обмін полоненими й торгові контакти тривали взагалі безперервно, на що, зокрема, вказує вельми характерна зазначка, яку під 1572 р. подає Бартош Папроцький, описуючи Дніпровий Низ. При впадінні Кінських Вод у Дніпро, говорить він, є урочище Карайдубина; це – місце збору, або ринок, де татари й козаки провадять свої торги.
Спробам завоювання Поля, розпочатим за Вітовта й Олельковичів, коли кордони Київського князівства сягали гирла Дніпра й Дністра, поклали край кардинальні зміни, що настали у Причорномор'ї в середині XV ст. із виникненням Кримського ханату. Заволодівши в часі Батийових завоювань причорноморським Кипчацьким степом, татари поширили свій контроль і на Крим, заселений строкатою сумішшю грецького, італійського, половецького, вірменського, слов'янського та інших народів. Помалу осідаючи у степовій частині півострова, чорноморські орди щодалі більше усамостійнювалися стосовно далекого приволзького Сараю – політичного центру Золотої Орди, a кримські ханські ставленики – еміри – ставали все незалежнішими. Врешті одному з них, Хаджі-Гірею, вдалося у 1428–1430 рр. покласти початок власній Кримській державі.
Здобувши незалежність і престол за допомогою великого князя литовського, Хаджі-Гірей до смерті (1466) користувався підтримкою русько-литовської держави в боротьбі з Золотою Ордою. Союзницькі стосунки з Вільном підтримував спершу і його син та престолонаступник Менглі-Гірей I (1466–1514). Не отримуючи, проте, достатньо активної допомоги ні від Казимира IV, ні від його спадкоємців, кримський хан почав шукати союзників у Москві, противникові Вільна. Першими наслідками цієї згубної для Великого князівства Литовського переорієнтації стали нищівні походи кримчаків 1474 р. – на Галицьку Русь і Поділля, a 1482 р. – на Київщину, здійснені на домагання Івана III, який обіцяв Менглі-Гірею підтримку в боротьбі з Золотою Ордою в обмін на спустошення земель вопчего нашего недруга короля.
Київський погром 1482 р. відкриває драматичний ланцюг нищівних походів Менглі-Гірея та його синів і вельмож в Україну, Малу Польщу, Білорусь і навіть далеку заніманську Литву, які до середини 30-x років XVI ст. повторювалися практично щороку. Саме в часи Менглі-Гірея склалася принизлива практика сплати Польщею і Великим князівством Литовським щорічної данини (упоминків) Кримові – 15 тис. золотих, які буцімто мусили утримувати кримчаків від нападів (чого досягти так ніколи й не вдалося). Наслідком погромів, яких Русь не пам'ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення і втрати в людях, фізично знищених або виведених у полон. За кілька десятиліть руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбула, де їх продавали, як свідчать очевидці, зв'язаними за шиї по десятку у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу. Як оповідає посол великого князя литовського, у 1548 р. якийсь єврей-міняйло в Перекопі питав його, дивуючись з безконечних валок бранців, гнаних з півночі: Чи ще лишилися люди у ваших землях, чи ні, і звідки їх там береться так багато?
Після 1475 р. перед Україною вперше зблизька постала й інша грізна потуга – турків-османів. Завоювання Константинополя (1453) і утвердження на Балканах, де на землях колишніх візантійських володінь були утворені провінції турецької Румелії, розв'язувало руки Стамбулу. Після греків, болгарів і сербів надійшла черга найближчих сусідів Русі – Криму і придунайських князівств. Молдова й Волощина були обернуті на васалів-данників Османської імперії, a на Крим султан Махмед II Фатих (Завойовник) у 1475 р. здійснив блискавичний морський похід, попередньо зрадницьки ув'язнивши хана Менглі-Гірея в одній із кримських фортець. У 1478 р. було підписане зобов'язання про васальну залежність Криму від Туреччини, причому в Стамбулі у ролі закладнів мусили завжди перебувати найближчі родичі хана, a до прямого відання турків переходила прибережна чорноморська смуга від Балаклави до Керчі з центром у Кафі (Кефе), де розмістилася резиденція султанського намісника.
Руйнівному татарському смерчу литовські і польські влади не мали чого протиставити. Невеликі прикордонні замки, де довколишнє населення могло перечекати черговий набіг, не задовольняли потреб масштабної оборони. У скарбниці Великого князівства коштів для утримання регулярного війська на пограниччях не вистачало, a почергові польні сторожі бояр, які роз'їздами чатували на шляхах і переправах татарських, здатні були зупинити просування хіба дрібних татарських ватаг, a не великого війська. Не набагато краще виглядала й оборона подільських кордонів Коронної Польщі, де уряд намагався виставляти наймані кінні роти, але чисельність їх не перевищувала тисячі-другої жовнірів, тобто була вочевидь малою.
За цих обставин своєрідний "пограничний спорт", який доти проявлявся у лупленні татарських купців та чабанів козацькими гуртами, почав набувати суттєво іншого забарвлення. Дрібні сутички спроквола переростали у безперервну партизанську війну, що проявлялась спершу в організованих погонях за татарами в Поле, a далі і в каральних походах вглиб татарської території. Ініціаторами таких експедицій і їхніми безпосередніми ватажками були прикордонні урядники, які збирали й фінансували загони вояків, широко залучаючи до своїх нечисленних збройних почтів козацтво.
Центральну роль в організації козаччини як професійної військової сили пізніша легендарна традиція приписує канівському і черкаському старості 1514–1535 рр. Остафію Івановичу Дашковичу. Особистість прославленого героя Поля яскраво відтворює напівтатарський-напівруський колорит дніпровського пограниччя. Найвірогідніше, людина тюркського роду й кореня, як і чимало інших родовитих київських панів, Дашкович органічно вписувався у вояцькі закони Степу, йдучи походами то на чолі татарських загонів проти Московського князівства, то з козаками проти татар, і розправляючись з ворогами у дусі жорстоких звичаїв свого часу. Про чисельність залучуваного Дашковичем до бойових операцій козацтва свідчить згадка, що, наприклад, у його останньому поході 1535 р. на територію Росії з ним був 3-тисячний козацький загін. У 1533 р., запрошений на сейм Корони Польської, Дашкович у присутності короля виклав свій проект організації регулярної прикордонної служби. Згідно з ним, одна група козаків мусила б на чайках (човнах-довбанках) вартувати біля татарських переправ, a інша – в кінних роз'їздах – оберігати татарські шляхи. На островах же нижче порогів досвідчений вояк радив спорудити кілька фортець (згодом саме цю частину проекту реалізує князь Дмитро Вишневецький на острові Хортиці).
Послугами козаків користувалися й урядники польської смуги українського прикордоння. З 1537 р. до ротмістрівської служби на Поділлі приступив шляхтич німецького походження з Силезії Бернард Претвич (Претфіц) який у 1540 р. став барським старостою (у Барі розміщувалася передова прикордонна варта). З кінця 30-x років до смерті (1561) невтомно й відважно Претвич здійснював сторожові рейди вздовж подільського пограниччя, то ганяючись за грабіжницькими татарськими загонами по Полю, аби звільнити захоплених ними бранців, то влаштовуючи власні каральні експедиції вглиб татарських улусів під Килію, Білгород, Очаків і навіть у Крим. Зв'язки Претвича з козаками у тогочасних документах висвітлені швидше натяками: то він пропонує поставити вартові залоги в степах, називаючи їх лежанням на Полі між шляхами, яке зветься козацтвом, то вирушає в черговий похід, лишаючи замість себе сторожовий загін своїх вояків на чолі зі старшим козаком, то майже відверто диригує козацьким нападом на Очаків 1545 р., заперечуючи це публічно. За цією двозначністю (яку ігнорували вже сучасники, прямо вказуючи, що він воював козацькими силами) стояла висока політика. В часи Претвича козацьке питання вперше почало відігравати дестабілізуючу роль у відносинах польсько-литовської держави з Туреччиною і Кримом. Козакування, тобто партизанські війни в Полі, перетворилися на серйозну зачіпку для міждержавного конфлікту, чого королівська влада намагалася уникнути. В офіційних відповідях на протести кримчаків і турків регулярно звучить відмовка, нібито ініціаторами чергових вилазок є козаки з Поля, які не мають постійних осель, живуть, мов дикі звірі в полях, з грабунку, не підлягаючи жодній управі, тому їх годі спіймати і покарати. Королівські посли й секретарі, звісно ж, лукавили, добре знаючи, хто насправді стоїть за козацькими ватагами, озброюючи і споряджаючи їх у степові походи чи на штурми татарських фортець (що коштувало надто дорого, аби бути під силу степовим добичникам з простолюду).
Під впливом кримської агресії промислова ініціатива простолюду, ще донедавна – головніша мета козакування помалу відступала на другий план, a на перше місце висувалася боротьба за спокій краю. Збройне козакування розросталось поза контролем центральних влад, втягуючи щодалі більші маси військового елементу з бояр, шляхти та прикордонного міщанства. Намагаючись уникнути конфлікту з Османською імперією, уряд вже в 1540-х рр. пробує накладати перші штрафні санкції за вилазки в татарські улуси, на що прикордонні урядники завжди мали відповідь напохваті: вони не нападали, а оборонялися чи намагалися випередити напад (хоча тільки Поле знало, як там було насправді).
Втім, покарання на героїв прикордоння накладалися доволі символічні, бо загальні симпатії виразно схилялися на їхню користь. Головним тлом для цього служили антитурецькі настрої, які з кінця XV ст. надовго стали однією з визначальних тем публіцистики і літератури Європи, особливо на теренах ближчого сусідства з Османською імперією. Ненавистю й страхом просякнута "турецька тема" і в письменстві Польщі, для якої османська загроза наприкінці XV ст. теж набула актуальності. Антиісламські мотиви живлять поезію, хроніки, літературні твори, публіцистику. Багато уваги приділяється можливим заходам відвернення турецької небезпеки, і тут своє логічне місце знаходить постать козака – християнського лицаря з переднього краю протистояння.
На 70-і роки XVI ст., тобто ненабагато пізніше від часів, про які йшлося вище, припадає поява кількох книжок у Західній Європі, що послужили підставою для кристалізації образу войовничого козацтва як захисника християнського світу. Так, із симпатією описує козаків, витривалих і мужніх степових воїнів, Ян Красінський у трактаті "Полонія", виданому 1574 р. латинською мовою в Болоньї. Основну заслугу в перемогах волоського воєводи Івоні над турками приписує козакам Леонард Ґорецький, чия книга "Опис війни Івоні…" вийшла (теж латинською мовою) 1578 р. у Франкфурті-на-Майні. У цьому ж році праця Ґорецького була перекладена по-німецькому й надрукована в Базелі. Її перекладач Ґеніґер вніс до тексту узагальнюючі назви епізодів, чимало з яких промовисто підкреслюють провідну роль козаків у війні з турками, як-от: Ворог падає під ударами козаків; Козацька перемога й четверта поразка турків тощо.
Зміни, які нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. і в способі життя, і в загальному образі пограничного степового добичника-козака, логікою власного розвитку підштовхували до організаційного оформлення козацької спільноти, яка сприяла б виживанню індивіда в умовах постійної небезпеки. Мінливий ритм існування, де щомиті людина мусила бути готовою перейти від спокою до війни, покладаючись лише на власну мужність та Божу ласку, вимагав інших форм соціального групування, інакшого внутрішнього закону й порядку, ніж той, що був вироблений інституціями стабільного світу. Тож фундаментальні засади козацької спільноти, які склалися в середині XVI ст. і є загальновідомі з пізніших прикладів, просто не могли бути інакшими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше – це мусила бути група рівних, у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, a не родовитості чи заможності. Далі – козацька спільнота не могла розділятися на "своїх" і "чужих" за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству середньовіччя), оскільки її членів єднала вища спільність ми, протиставлена загрозі ззовні. Врешті – почуття "ми" мусило абсолютно притлумлювати кожне конкретне я, бо тільки це забезпечувало колективну захищеність; відтак авторитет ватажків залежав у першу чергу від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність і наполегливість у досягненні мети.
Поштовхом до об'єднання розпорошених ватаг і громадок у міцний колектив згаданого типу стає, як правило, поява яскравої особистості і загальновизнаного лідера, наділеного і реальною (майновою), і харизматичною (на Русі – княжою) потенцією. Цим вимогам ідеально відповідав авантюристичний християнський лицар-герой князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію України під козацьким прізвиськом Байда (з татарської – безтурботний чоловік). Князь Дмитро народився у м. Вишневці на Волині, у родовому гнізді князів Вишневецьких, що були відгалуженням Дмитра-Корибута Новгород-Сіверського, одного з синів великого князя литовського Ольґерда У 1550 р. князя Дмитра як помітну постать українсько-татарського пограниччя вперше згадує в своїй промові на сеймі Бернард Претвич; у 1552 р. вони вдвох, зокрема, здійснили похід під Очаків. Тоді ж, на початку 50-x, Вишневецький ставить замок на о-ві Хортиці за порогами, громадячи довкола себе козацтво. Його замок (за останніми археологічними дослідженням кам'яний) – це, власне, і є перша Запорозька Січ, твердиня козаччини серед степового моря. Пізніше, за два з половиною століття свого існування, місцезнаходження Січі мінялося сім разів, однак вона завжди була символом козацької єдності, про що козацьке прислів'я говорило так: Січ – мати, Великий Луг – батько, отам треба й умирати.
Хортицьке козацьке гніздо почало серйозно тривожити татар, тож у січні 1557 р. хан Девлет-Гірей, підступивши до острова, тримав козаків 24 дні в облозі, але взяти фортеці не зумів. Другий похід на Думитрашка, як називають князя Дмитра турецькі джерела, Девлет-Гірей здійснив наприкінці літа цього ж року, оточивши Хортицю турецькими човнами. Вишневецький зі своїми козаками був змушений відступити до Черкас. Марно очікуючи тут допомоги від великого князя, звернувся за заступництвом до російського царя Івана IV Грозного і в листопаді 1557 р. виїхав, або, як тоді говорилося, зійшов разом зі своїм загоном до Москви. Тут був прийнятий вельми ласкаво, отримавши в отчину м. Бєлєв та ряд сіл у Підмосков'ї, a також в дарунок на приїзд – 10 тис. рублів, величезну на ті часи суму. Як московський воєвода, здійснив кілька походів на татар; зокрема, лише впродовж 1559 р. тричі нападав на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону. Однак уже з весни 1560 р. почалося охолодження його взаємин з царем, посилене відмовою підтримати новий похід на Азов. Тож уже восени 1560 р. втікач таємно звертається до Жиґимонта Авґуста з клопотанням про повернення, a у вересні наступного 1561 р. покидає Росію разом зі своїм незмінним козацьким почтом.
Є припущення, що відразу після приїзду, у 1562 р., він розпочав будівництво нової фортеці на Монастирському о-ві перед порогами (нині – у складі м. Дніпропетровська), однак вона не була завершена. Вже на початку 1563 р. неспокійний вояк разом з козаками пішов у похід на Молдову, де в той час вибухла династична війна, і князя як родича молдавських господарів Деспотів (його матір'ю, вірогідно, була Маґдалена Деспотівна з цього роду) було запрошено одним із угрупувань зайняти престол. Зазнавши поразки від іншого претендента, ставленика молдавських бояр Штефана Томші, під Верчиканами (нині Сучавського пов. у Румунії), князь потрапив у полон. Після короткочасного ув'язнення в Сучавському замку у жовтні цього ж року бояри відіслали його до Стамбула, і там, за наказом султана Сулеймана II Пишного, 22 жовтня він був скинутий на гаки з фортечного муру в одному зі стамбульських кварталів – Галаті. Як описує свідок цієї події ґенуезький дипломат Ґрілло, під час триденних тортур йому відтяли руку й ногу, a потім, оскільки князь Дмитрій безперестанно проклинав магометанську віру, убили стрілою.
Героїчна смерть Вишневецького уже в свідомості сучасників перетворилась на символ перемоги християнського духу над ісламом. По гарячих слідах вона переповідалася, обростаючи фантастичними подробицями, а перша елегія про смерть християнського лицаря була написана латиною буквально за кілька тижнів після загибелі князя Дмитра німцем Йоганом Зоммером, що мешкав тоді в Сучаві. У народній пам'яті легендарний князь перетворився на героя балади про гуляку-козака Байду. Підвішений за ребро в Царгороді і спокушуваний султаном на панування й почесті, Байда демонструє найвищі козацькі чесноти – презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук і смерті.
Між смертю Вишневецького і першою урядовою реформою 1572 р., спрямованою на оформлення козацького війська, про яку детальніше мова піде далі, прямих згадок про козацькі об'єднання немає. Однак деякі факти наштовхують на думку, що організаційна ініціатива козака-князя не пропала марно. Так, на початку 1570-х рр. за порогами на о-вах Хортиці і Базавлуку зафіксоване існування острогів (себто Січей), де розміщалися козацькі коші – опорні точки козацьких ватаг. Коли на початках 1580-х в пошуках козацької підтримки за пороги приїхав малопольський магнат Самуїл Зборовський, то, як описує по свіжих слідах його служебник Бартош Папроцький, козаки, обравши Зборовського гетьманом і вручивши йому булаву, заявляли: "Передаємо тобі цю зброю давніших тутешніх гетьманів, які щасливо правили нами на добру славу". Ці слова навряд чи можна тлумачити буквально стосовно гетьманів, але опосередковано вони підтверджують, що козаччина (яка, до речі, вже у 80-х роках називала себе січовою) зберігала якісь зв'язні організаційні форми, закладені в часи Дмитра Вишневецького.
"У цей день 1 липня 1569 р. на сеймі в Любліні звершилась унія з Литвою, що розпочалася багато літ тому ще за короля Яґайла… Король Авґуст у бернардинців у Любліні літа Божого 1569 дякував Господу у супроводі вишуканого співу "Тебе, Боже, хвалимо ", – такий піднесений запис зробив у родинній хронічці безіменний шляхтич з польсько-українського пограниччя поруч з буденними нотатками про власні хвороби й клопоти. Мине три чверті століття, і коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, оглядаючи свіже побойовище в часи козацьких війн 1637–1638 рр., з гіркотою підсумує: "Отож унія, лежить Русь з Польщею". Акт, започаткований за погодженням дідів, щедро полили кров'ю вже їхні онуки, на довгі століття (якщо й не донині) перетворивши його на рубіж, що розділяє українців і поляків. Трансформація згоди у ворожнечу відбувалась помалу, накладаючи рубець за рубцем на карб релігійного фанатизму, соціальних кривд, національної гордості, великодержавних амбіцій. Експресивну динаміку неповних ста літ, у яких спресувалися події і явища, що за врівноваженого плину історії нераз вимагали б епох, розпочали дві унії – Люблінська 1569 р. державна і Берестейська 1596 р. церковна. Тож з їх перегляду ми й розпочнемо цей розділ.
Люблінський сейм 1569 р. на момент свого звершення реалізував політичну програму з'єднання двох сусідніх держав – польської і литовсько-руської, яка пробивала собі дорогу замалим не два століття: адже попередні спроби уній обидві сторони обговорювали й безрезультатно підписували вісім (!) разів, починаючи з 1385 і закінчуючи 1501 роками. Перетворення династичного зв'язку, закладеного Кревським актом 1385 р., на реальну федерацію мало без перебільшення епохальне значення для польського, литовського, білоруського та українського народів, доля яких віднині пов'язувалася з новоствореною, однією з найбільших держав тогочасної Європи – поліетнічною Річчю Посполитою, що проіснувала до кінця XVIII ст. Тож спершу звернемося коротко до тих подій, які передували унії і примушували Польщу і Велике князівство Литовське, хоч-не-хоч, тяжіти одне до одного.
Поштовх до об'єднавчого руху, закладеного Кревською унією 1385 р. (див. розд. III, § 2), полягав у зовнішній загрозі для обох держав з боку рицарів-хрестоносців. Вона лишалася актуальною незважаючи на тріумф Грюнвальдської битви 1410 р., у якій об'єднані сили Польщі, Литви й Русі завдали розгрому Тевтонському Ордену, аж доки знесилена Пруссія не визнала протекцію польського короля (1466). Для Великого князівства Литовського не менш злободенну небезпеку складала Московська держава. Особливо загрозливою ситуація стала після активізації політики "збирання руських земель", започаткованої у другій половині царювання Івана III (1462–1505) і продовженої його сином Василем III (1505–1533). У затяжних війнах з Москвою, які точилися впродовж 1487–1494, 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1534–1537 рр., Велике князівство поступово втратило майже третину своєї території, що охоплювала порубіжні землі від верхів'їв Оки й Дніпра на півночі до середньої течії Десни на півдні, у тому числі Чернігово-Сіверщину і такий важливий стратегічно-торговий пункт, як Смоленськ. За Василя III Росія, побільшена завоюваннями у Приураллі, Прикам'ї та Заураллі, перетворилася на величезну, централізовану й високо боєздатну державу. Паралельно зі зростанням державної території тут щодалі наполегливіше обґрунтовується концепція безперервної династичної спадкоємності московських царів-Рюриковичів на давньокиївську спадщину, з якої випливало патримоніальне право на всі руські землі, a передовсім – на первопрестольний Київ, вотчину извечную государя нашего.
Тим часом промосковські симпатії серед православних верхів Білорусі та України, що спорадично виявлялися впродовж XV ст. і востаннє спалахнули у повстанні князя Михайла Глинського 1508 р., почали вивітрюватися уже під враженням абсолютистської політики Василя III, яка невигідно контрастувала з гнучким толерантним правлінням великого князя литовського Жиґимонта I Старого (1506–1548). Відчуття небезпеки особливо загострилося, коли вибухнула чергова війна з Росією – Лівонська, що тривала з перервами від 1558 до 1583 рр. Бойові невдачі, передовсім – втрата Полоцька, здобутого Іваном IV Грозним у 1563 р., доповнювалися дезорганізацією русько-литовського війська, внутрішніми незгодами у верхах, непопулярністю економічно виснажливої війни. Велике князівство опинилося на грані катастрофи, порятунок від якої бачився лише у придбанні надійного спільника для подальшої боротьби з Москвою.
До зближення з Польщею підштовхував не тільки зовнішньополітичний розклад сил, але й внутрішнє становище Великого князівства Литовського. Як уже оповідалось, незадовго до Люблінської унії тут відбулися принципові зміни в структурах влади і управління, здійснені політико-адміністративними реформами 1564–1565 рр. і закріплені прийнятим у 1566 р. Другим Литовським Статутом. У впертій боротьбі боярсько-шляхетського загалу з магнатською верхівкою, яка передувала цим реформам, взірцем для литовсько-руського боярства служив бурхливий розвиток шляхетських вольностей у сусідній Польщі. I якщо вища аристократія Великого князівства опиралася унії, небезпідставно вбачаючи в ній акт політичного самогубства, то рядова шляхта сприймала таку перспективу прихильно, сподіваючись на зміну власного становища за польським зразком.
Полонофільські настрої підсилювалися і завдяки загальному піднесенню, що його переживала Польська держава у XVI ст., особливо в період правління Жиґимонта II Авґуста (1548–1572), котрий називають "золотим віком" Польщі, добою найвищого розквіту її політичної культури. Що стосується самої Польщі, то вона добивалася унії як з великодержавних амбіцій, так і в розрахунку на територіальні прирощення, нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. На середину XVI ст. польська економіка переживала бурхливе піднесення, бо війни у Європі вивели її на роль головного експортера сільськогосподарської сировини, збіжжя і лісових товарів на європейський ринок. Лишається додати, що з середини XVI ст. у балтійську торгівлю, головною артерією котрої була Вісла, яка зв'язувала внутрішні регіони Польщі з воротами зовнішнього збуту – Ґданськом, щодалі активніше втягується Волинь. Звідси по Західному Бугу, a далі по Віслі вивозили на експорт збіжжя, поташ, смолу, напівфабрикати корабельного лісу. Невдачі ж Великого князівства Литовського у Лівонській війні могли обернутися утвердженням Московії на берегах Балтики, і тоді російський вивіз продуктів у Західну Європу склав би поважну конкуренцію польському та волинському експорту.
До торгової гарячки були втягнуті найширші кола купецтва і шляхти, a це, своєю чергою, активізувало шляхетську колонізацію, стимулюючи гонитву за нерозораними ланами й незайманими лісовими масивами. Уявленню про землі, що чекають на енергійного господаря, ідеально відповідала Україна. Образ безкрайої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з'являється "з божої роси", пшениця родить сама по собі без засіву, a трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом, міцно закорінився у свідомості польського читача завдяки історико-географічній і мемуарній літературі. Зокрема, саме так описано Україну в популярному творі професора Краківського університету Мацея Мєховського "Трактат про дві Сарматії", що був виданий 1517 р. і лише протягом XVI ст. перевидавався по різних містах Європи 15 разів. Повторюючи думку одного з найвідоміших польських істориків Оскара Халецького, можна сказати його ж словами: "Братія шляхетська, побачивши перед собою родючі українські простори, подумала передовсім не про Москву, не про козаків і татар, a про "нову здобич польського плуга".
10 січня 1569 р., після кількарічних попередніх дебатів, у Любліні розпочався сейм, спільний станам Польської Корони зі станами Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому непримиренно зіткнулися два уявлення про унію: литовської сторони – в значенні федеративного об'єднання двох держав, польської – в значенні безумовної інкорпорації Великого князівства Литовського. У гострих дебатах, котрі нераз опинялися на грані розриву і навіть збройної сутички, врешті було досягнуто згоди. Актом від 1 липня 1569 р. проголошувалося утворення нової федеративної держави двох народів – Речі Посполитої. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, лишалося самостійним політичним організмом з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству, стали Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина, тобто території, що найдовше (a власне до самої унії) зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави.
У бурхливих сеймових дебатах українській політичній еліті випало зіграти непрестижну роль швидше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. Виправданням може служити хіба прихильне ставлення до саме такого перебігу подій, бо ж ні українські князі, ні, тим більше, шляхта не противилися очікуваній зміні. Власне, послів від шляхти на Люблінському сеймі взагалі ще не було чутно, a князі трималися "мінімалістичної програми" – відстоювали свободу віросповідання і недоторканість місцевих звичаїв, навіть не висуваючи вимог політичного характеру. Очікувані гарантії були надані. У привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини, приєднаних до Корони Польської як рівні до рівних, вільні до вільних, спеціально виділялися сюжети, спрямовані на охорону цілісності території і непорушності місцевих звичаїв. Так, окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь згаданих земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів. Основним законодавчим кодексом лишався й надалі Литовський Статут; гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті. Усі місцеві уряди, почесні титули й посади, згідно з привілеями, могли надаватися лише мешканцям відповідної землі (волинцям, киянам чи брацлав'янам) без огляду на їх віросповідання, так само як і всі пільги, декларовані привілеями, поширювалися нарівно на католиків і православних.
Отже, як бачимо, згідно з унійним привілеєм, за колишніми литовськими володіннями визнавалися давні кордони, право на власне судочинство, адміністрацію і урядову мову, тобто, висловлюючись по-сучасному – на культурно-адміністративну автономію. Питання про те, наскільки польський уряд виявився здатним забезпечити реальне дотримання норм цієї автономії, лежить в іншій площині, бо у свідомості тутешніх мешканців гарантований законом особливий статус України-Русі існував, і якраз відповіддю на його порушення стало згодом загострення національної проблеми.
Прикметною деталлю довколаунійних подій є те, що українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць із близького їм життя, "не помітили" такого епохального акту, як передача українських земель Короні (принаймні, записів про цю подію в українських літописах фактично немає). Це не свідчить про байдужість до долі рідного краю. У середньовічній уяві політична відособленість, на відміну від модерного стереотипу мислення, ототожнювалась не з державною суверенністю, a з власним володарем. Оскільки ж великий князь литовський і король поєднувалися в одній персоні – Жиґимонта II Авґуста, нічого епохального в очах людей того часу взагалі не сталося, бо місцеві політичні інститути, що були втіленням реальної окремішності в адміністративному устрої, звичаях і правовій системі, лишалися незмінними. A стрижнем їх як споконвіку до унії, так і після неї зоставалися власні князі – символ династичної окремішності.
Князі, котрі підписували акт унії, та перші поунійні покоління княжих нащадків були ще надмір далекі від тієї інтеграції в Польську державу, яку бачимо на прикладі їхніх спольщених правнуків. Відчуття своєї чужорідності в колі польської еліти, байдужість до великої придворної політики, презирлива зверхність стосовно нижчих по крові (a саме такою була середня шляхта, яка заправляла сеймовими баталіями) обертають увесь потенціал енергії руських можновладців на концентрацію влади у себе вдома. I дійсно, за кілька десятиліть саме вони, ці "удільні князі нової генерації", як влучно називав їх Михайло Грушевський, стають настільки потужними правителями України, що уряд, король і сейм перетворюються на їхньому тлі на порожні слова без реального значення.
Здійснювалося це кількома річищами. Так, після унії князі формально втратили право на спадкове місце в державній раді (сенаті), яке за законами Корони Польської було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади. Ні придворних міністерських посад, ні, тим більше, вищих санів у католицькій ієрархії українські князі довго не займали. Відтак дорогу до сенату прокладали тільки воєводські й каштелянські уряди у своїх воєводствах: Київському, Волинському і Брацлавському. Відповідно, у руках колишніх княжат головних – Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Санґушків, Чорторийських, Корецьких – зосереджується абсолютна більшість сенаторських урядів трьох воєводств (між 1569 і 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа від семи княжих родів, що за чисельністю аж ніяк не поступалося представництву у раді Великого князівства Литовського до унії).
Іншим аспектом позірного зменшення княжого права була відміна збройних корогов, що виступали окремо від повітового війська під гербом і стягом князя. Проте княжі приватні загони були безкоштовною військовою силою, a українські землі увійшли до складу Корони в той час, коли тут, на відміну від Великого князівства Литовського, посполите рушення шляхти вже перетворилося на фікцію, і якраз напередодні унії було створене наймане (кварцяне) військо з 2–6 тис. жовнірів для постійної служби на пограниччях. Тобто княжі війська ставали бажаною підтримкою дорогим і нечисленним регулярним збройним силам.
На відміну від практики Великого князівства, надвірні загони державою не контролювалися і урядовому військовому командуванню не підлягали. Про орієнтовне співвідношення кварцяного і надвірних військ може дати уявлення така цифра: Костянтин Острозький при потребі виставляв власне військо з 15–20 тис. вояків з числа панцирних бояр, зем'ян-ленників та клієнтів, що володіли землею на території його родових володінь з обов'язком військової служби. Українські можновладці мали й іншу реальну можливість потрясати державою: вони були в ній просто найбагатшими людьми. Ось виразний приклад: у скарбниці князя Януша Острозького, єдиного спадкоємця роду Острозьких, на 1620 р. зберігалося готівкою 600 тис. червоних золотих, 290 тис. золотих різної монети і 400 тис. талярів битих, a крім того 30 бочок срібного брухту та злитків, що в сумі дорівнювало двом річним бюджетам Речі Посполитої в мирний час. Безпрецедентними були і обшари княжих земель, наприклад, "удільного Задніпровського князівства" Вишневецьких на Лівобережній Україні з центром у Лубнах. Вже в останній чверті XVI – на початку XVII ст. княжа хвиля вихлюпується на південь; на Київщині й Брацлавщині виростають небачені за розмірами володіння Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських. Вони формуються різними шляхами, передовсім – через тотальне скуповування земель місцевих бояр-шляхти, яким Другий Литовський Статут 1566 р. вперше надав право необмежено відчужувати свої маєтки. Велетенські земельні обшари, лише номінально підлягаючи державному контролю, перетворюються на мікродержави, де діяла єдина влада – князя, оточеного збройними слугами, васалами, клієнтами, шукачами хліба на вельможних дворах. Цілком очевидно, що князь був і осередком політичних угрупувань свого регіону, визначаючи, a то й диктуючи настрої місцевого шляхетського загалу.
Оцінюючи безпосередні наслідки Люблінської унії, не можна обійти увагою міграційних процесів, стимульованих зміною державної приналежності українських земель після 1569 р. Розділена доти між двома державами – Короною Польською і Великим князівством Литовським – більшість регіонів Русі (Галичина, Поділля, Холмщина, Волинь і Наддніпрянщина) вперше злилася в один політичний організм у складі однієї держави. На момент зустрічі мешканці її польського і литовського відламів, незважаючи на спільність мови й віри, відчували стосовно одне одного виразну відчуженість. Для волинців і киян, навіть між собою не вельми пов'язаних, галицькі панове заграничники (як їх тоді називали) були людьми з чужого, інакше збудованого світу. Ні ті, ні другі не відчували себе дітьми однієї землі. Для галичан вітчизною була політична батьківщина – Польська держава, a матір'ю-годувальницею – власна Галицька чи Подільська Русь. У свідомості волинців і киян вітчизни в політичному сенсі ще взагалі не існувало: служилося великому князю, a рідним краєм був конкретний територіальний обшар, до соціальних структур якого належав індивід.
Люблінська унія, ліквідувавши міждержавний кордон, стала точкою відліку консолідаційних процесів. Головним практичним тлом, на якому розсмоктувався бар'єр відособленості, був уже згаданий вище спалах князівської могутності. В останній чверті XVI ст. різко зростає число дрібної шляхти з західноукраїнських регіонів при дворах волинських можновладців. Більш освічена, призвичаєна до двірського церемоніалу, ініціативніша й розкутіша, ніж боярство Волині й Київщини, галицька шляхта нарівні зі своїми польськими колегами стає правою рукою вельможних патронів, дістаючи з часом за їх протекцією поважні становища і маєтки в Україні. Міграційний потік шляхти з Галичини, привабленої перспективами служби на княжих дворах, охоплював десятки, якщо не сотні осіб. На Волинь, a звідти на Київщину та Брацлавщину проникали нові люди, які з руки князя обдаровувалися службовими маєтками і урядницькими посадами в новопридбаних володіннях. Спостереження над міграціями шляхти показують, що, наприклад, у таких точках відліку, як середина XVI – кінець XVI – перша третина XVII ст. вони стрибкоподібно виростають у пропорції 1:2:4, причому основний потік мігрантів рухається по осі Галичина/Волинь – > Київщина/Брацлавщина. Утворення нових князівських латифундій на півдні потягло за собою і переміщення всіх соціальних шарів населення, про що детальніше йтиметься далі. В цілому ж руйнування давньої взаємовідособленості українських земель, що відбувалося завдяки фізичному перемішуванню населення різних регіонів, стало однією з головних передумов виокремлення з православної руської маси Речі Посполитої – білорусів та українців – усвідомленої української спільноти.
Незалежна й ініціативна галицька шляхта, чий освітній багаж був непорівнянно ширшим, a світогляд – розкутішим на тлі вихованої по-старосвітському волинсько-київської еліти, принесла з собою в колишню "Литовську Русь" ще одну новинку – поворот обличчям до європейського Заходу. Перші помітні наслідки це дало завдяки скупченню цвіту тогочасних інтелектуалів у княжому Острозі. Це місто з багатьох причин надавалося на роль культурного осередку. Так, Остріг був одним з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, владика якої титулувався луцьким і острозьким, у зв'язку з чим Богоявленська замкова церква – один з наймонументальніших православних храмів того часу – мала статус кафедрального собору. Кілька богородичних образів, написаних у тодішньому Острозі, фахівці відносять до шедеврів православного іконопису. Замилування князя Василя-Костянтина в церковному співі і штат музик, якими він себе оточував, призвели навіть до виникнення особливого "острозького наспіву", якому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій хорового мистецтва. У церкві й замку існувала чимала книгозбірня, що містила і грецьку богослівську літературу, і західноєвропейські видання світського та церковного змісту: космографії, словники, граматики, передруки античних авторів, католицькі й протестантські теологічні твори.
Інтелектуальний осередок, який на середину 70-x років XVI ст. склався довкола князя Василя-Костянтина, був співзвучний його особистим замилуванням. Симптоматично, однак, що поява Острозького центру хронологічно збігається з першими наслідками впровадження в життя рішень Тридентського католицького собору (1544–1563), котрий виробив радикальну програму реформ для зміцнення Римської церкви. Зокрема, у 1564 р. на землях Речі Посполитої вперше з'явилися єзуїти – члени санкціонованого собором чернечого ордену нового типу, націленого на активну місіонерську і педагогічну роботу серед іновірців. Виникають перші єзуїтські колегії, в тому числі у Вільні (1569), a на Русі – в Ярославі (1574). На хвилі цих новацій у 1574 р. був написаний (надрукований 1577 р.) трактат відомого єзуїтського теолога, ректора Віленського університету Петра Скарги "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем", що присвячувався князю Острозькому. У книзі обґрунтовувались переваги істинної (Римської) церкви над хибною (Грецькою). Підкреслюючи нелад, що панує в останній, Скарга особливий наголос кладе на неосвіченості православного кліру. На його думку, це й зрозуміло, бо:
На виклик, кинутий Скаргою, місцеві освітні заклади не могли дати відповіді, бо, як писала київська шляхта 1571 р., з млодости иншого писма отцове наши учити нас не давали, одно своєго руского. Тож з кінця 1576 р. в Острозі (коштом князя Острозького починає діяти науково-видавничий заклад принципово інакшої спрямованості. Його початкова мета була цілком конкретною – підготувати випуск першої друкованої Біблії церковнослов'янською мовою і тим самим утвердити її рівновартісність загальновизнаним сакральним мовам – давньоєврейській, грецькій і латинській. У цій програмі ховалася відповідь на закиди Скарги, a, окрім того, відлунювала уперше висунута тоді ж ідея перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (дещо пізніше обговорювався й інший варіант – зробити столицею патріархату Київ як найдавніший релігійний осередок усієї Русі).
Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, у тому числі грецьким – з Ватикану, отриманим від папи, і слов'янським – з Москви, від царя Івана Грозного, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. Ця книга, надрукована в Острозі російським емігрантом Іваном Федоровим Москвитином, з поліграфічного боку є визнаним шедевром слов'янського книгодрукування, a текстологічно і донині вважається канонічною.
Робота вчених в Острозі була, по суті, історико-філологічними науковими студіями богослівського ухилу, що спрямовувалися на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні розшуки і порівняння, переклад з грецької та коментування східнохристиянської класики. Тим-то сучасники прикладали до Острозького вченого осередку назву академія, якою у XV–XVI ст. традиційно іменували наукові угрупування чи товариства. Інколи це поняття вживали й узагальнено, маючи на увазі і власне академію, тобто гурт вчених, і школу, що при ньому функціонувала. Остання, ймовірно, створилася у 1578 р.; папський нунцій у Польщі Болоньєтті згадує школу під 1583 р., називаючи її грецькою колегією, a Симон Пекалід у своїй панегіричній поемі, присвяченій Острогу (1606), вживає висловів тримовний ліцей і тримовна гімназія. Відтак школа функціонувала без статуту й навчальної регулярності як свого роду придворний ліцей, що готував освічені кадри для академії, a також надавав безкоштовну освіту дітям княжих васалів та клієнтів.
Про обсяг навчальних предметів, що тут викладалися, є лише побіжні свідчення. Припускають, що учні студіювали (очевидно, в скороченому вигляді) дисципліни циклу семи вільних мистецтв – граматику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, риторику й діалектику. Риторика, найімовірніше, доповнювалася відомостями з поетики, a в курсі діалектики основи філософії поєднувалися з елементами логіки. Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української освіти, стало вивчення граматики трьох мов – грецької, латинської і церковнослов'янської. Створення школи слов'яно-греко-латинського типу було справжньою революцією в освітній православній традиції, вперше поєднавши на порубіжжі греко-слов'янського культурного ареалу і католицької Європи візантійський Схід з латинським Заходом.
З початком XVII ст. і академія, і школа починають занепадати у зв'язку зі збайдужінням надто старого віком князя Василя-Костянтина. Помираючи (1608), він, на жаль, так і не подбав про юридичне затвердження школи хоча б у ранзі учбового закладу середнього рівня з правом викладати сім вільних мистецтв (це більш ніж парадоксально, бо 1595 р. на пограниччі України й Польщі, не так далеко від Острога, Ян Замойський заклав у Замості потужний вищий учбовий заклад – Замойську академію). На перешкоді цьому, як і багатьом іншим починанням старого князя, стояли прикметні вади його характеру – половинчастість у рішеннях і швидка втрата інтересу до розпочатої справи.
Проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі народилася вже наприкінці XIV ст., коли вперше були об'єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Першою акцією, спрямованою на досягнення цього порозуміння, стала ініціатива Київського митрополита-грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі у 1439 р. підписав акт з'єднання Східної і Західної церков. Рішення Флорентійської унії лишилися нереалізованими, однак як прецедент і теологічна основа можливого церковного союзу вони були згадані знову на Тридентському соборі (1544–1563). Йшлося передовсім про зміцнення західного християнства завдяки церковному порозумінню з Московською державою. Проте невдача місії папського легата Антоніо Поссевіно при дворі Івана Грозного (1581) внесла корективи в унійні задуми. До цього особливо прислужився звіт Поссевіно, невдовзі виданий окремою книжкою під назвою "Московія" (1586). Автор пояснює неуспіх своєї місії тим, що справу було розпочато не з Русі, a з Московії. Як писав Поссевіно, остання за традицією надзвичайно залежить у справах релігії від Русі… Тому буде дуже важливо для навернення Московії, якщо єпископи або владики королівської Русі [тобто України та Білорусі] приєднаються до Католицької церкви.