Ось за такого розкладу сил київські церковні кола в порозумінні з гетьманом Сагайдачним і козацькою старшиною зважилися на ризикований крок. У березні 1620 р. до Києва прибув, повертаючись з московської подорожі додому, Єрусалимський патріарх Феофан, урочисто зустрінутий братчиками, духівництвом і козаками. Наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі було зібрано з'їзд за участю шляхти, міщан і козаків, члени якого звернулися до патріарха з проханням висвятити православних ієрархів замість уніатів і тим самим відновити не існуючу номінально Київську православну митрополію. Той вагався, остерігаючись короля і ляхів, але врешті у жовтні 1620 р. вночі, у Братській церкві на ремісничому Подолі відбулося таємне поставлення ієрархів, проведене при щільно затулених вікнах, аби навіть світло не привертало уваги сторонніх. Так православний єпископат був відновлений. Лишалося найскладніше – добитися його легального визнання, оскільки, згідно з законом і традицією, тільки король міг затвердити ієрархів на їхніх хлібах духовних.
Дванадцять років, що проминули між таємним посвяченням ієрархів і смертю Жиґимонта III, котра поклала край затяжній війні короля-католика зі своїми православними підданими, були наповнені сеймовою боротьбою. Вона спалахнула з новою силою, супроводжуючись гострими словесними баталіями оборонців і противників київської акції. I те, й інше пішло б за вітром, як і всі попередні зусилля, коли б за спиною Борецького і новопоставлених ієрархів час від часу не зблискувала козацька шабля, нагадуючи, хто опікає нелегально поновлену митрополію. Борецький взагалі не виїжджав з Києва, почуваючи себе в повній безпеці під козацькою охороною. Більше того, у тому ж 1621 р. він оголошує публічний протест ("Протестацію"), звинувачуючи короля й уряд у потоптанні прав руського народу і протизаконній підтримці відступників-уніатів, котрі порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками й Руссю. Борецький пише:
Останні слова вельми характерні для усієї спрямованості тогочасної полеміки. Памфлети й заяви, видрукувані впродовж 1620-х років, за змістом рішуче відрізняються від ранніх полемічних писань. На другий план відійшли теологічні дискусії довкола східних і західних церковних догматів. Сила слова й гнучкість думки підкоряється ідеї самоутвердження руського народу, символом цілісності й історичної самодостатності якого виступає православ'я. Зусилля уніатів, говорить автор зверненої в 1623 р. до сенату "Суплікації" (ймовірно, її написав волинський шляхтич, один з найактивніших сеймових діячів Лаврентій Древинський), спрямовані на те, аби на Русі не було Русі, однак віра східна не може бути знищена інакше, як із знищенням руського народу. Церковна унія розхитує політичну єдність Русі з Короною Польською, тож, вважає Древинський:
У цих словах вперше формулюється уявлення про Річ Посполиту не як державу двох (урочиста назва якої звучала – Річ Посполита двох народів), a як державу трьох народів: Польщі, Литви і Русі. Сейм 1623 р., до якого звертався автор "Суплікації", як і решта сеймів, відклав вирішення релігійної проблеми через інші державні справи. Розгніваний Древинський, виходячи з Посольської ізби, кинув на прощання Йосифові Рутському: "Бачимо, що ми нічого не досягнемо проти вас за життя цього короля, але під час безкоролів'я ми вже усіма силами повстанемо проти вас". Коментуючи цей інцидент, Рутський записав: "Ми посміялися з цього, бо ж з цього й справді хіба сміятися".
Час показав, що добре сміється той, хто сміється останнім… Короткозорість королівського двору і сейму, які на протязі бурхливих 1620-х років не помітили якісного переродження руського опору, що з конфесійного протесту за оборону загроженої доброї старовини перетворився на усвідомлений національний рух, коштуватиме Речі Посполитій у недалекому майбутньому втрати самої Русі.
Смерть старого короля Жиґимонта III, як і передрікав Древинський, принесла формальні зміни. Ухвалені на елекційному сеймі 1632 р. Статті заспокоєння грецької релігії, підтверджені дипломом новообраного короля Владислава IV 14 березня 1633 р., зафіксували те, що було і без королівського привілею здобуте сеймовим опором шляхти, міщанською опозицією і, врешті, козацькою шаблею. Проба можливостей відбулася, і Русь вийшла з цієї ріки інакшою, ніж увійшла до неї, усвідомивши себе третьою силою в Речі Посполитій двох народів.
Прискорення пульсу суспільного життя, про яке оповідалося у попередніх параграфах, ішло в парі з суттєвими змінами, що почалися з кінця XVI ст. в господарсько-економічному побуті. Особливо виразно це проявилося не на споконвіку обжитих, густозаселених теренах Галичини, Західного Поділля чи Волині, a в південних і південно-східних регіонах понад Диким Полем. Вже на Люблінському сеймі 1569 р. вирішено було розібратися з цими далекими землями, які за унійним актом стали окраїною не Великого князівства Литовського, a Корони Польської. Тож сейм ухвалює провести перепис тамтешніх пустинь, тобто спустошених татарами городищ і селищ з метою визначити найбільш придатні для перезаселення й оборонного будівництва. На жаль, перепис, укладений 1570 р., до нашого часу не зберігся. Однак перелік новопосталих в останній чверті XVI ст. містечок укріпленого типу з невеликими фортецями (замочками), біля яких селилися люди, показує, що більшість з них виникла на місці старих, іноді навіть давньоруських укріплень.
Поява нових містечок супроводжувалась концентрацією довкола них сільської людності, котра віднині могла пересидіти татарський набіг за стінами замочка (татари, як правило, не брали в облогу укріплень: їхня тактика спиралася на раптовий напад і блискавичну втечу). Відтак доволі швидко більшість нововитворених містечок обростало волостю, тобто селами, котрі, як тоді говорилося, тягнули до нього, витворюючи невелику адміністративну, церковну і торговельну округу. Адже у містечку проживала урядницька адміністрація і знаходилася церква – центр приходу, оскільки більшість так званих сіл були поселеннями хутірського типу і не мали власних храмів. Тут же зосереджувалася і місцева торгівля. Власне, новоосаджені міста нерідко тим і відрізнялися від більших сіл, що в них у встановлені відповідним привілеєм строки можна було вільно торгувати: раз чи двічі на рік – на ярмарках і раз чи двічі на тиждень – на так званих торгах, тобто базарних днях.
Кількість міських поселень, що виникли в останній чверті XVI – першій половині XVII ст. у пограничних (українних) воєводствах – Київському та Брацлавському, вражаюча – понад 300. I хоча в переважній більшості їхнє населення не перевищувало сотні дворів, тобто близько 600–700 чоловік, однак роль осередків, довкола яких снувалося життя, вони виконували. Більшість засновувалася відразу на маґдебурзькому праві, тобто з певними, нехай і спрощеними, формами самоврядування. Навіть обмежені форми маґдебурзького самоврядування сприяли торговій активності міського населення і пожвавленню ремісництва. Наприклад, у Білій Церкві, що виникла як прикордонний замок у середині XVI ст., a 1588 р. одержала привілей на маґдебурзьке право, на 40-і роки XVII ст. вже мешкало понад 250 ремісників різних професій – до 30 % жителів.
Завдяки мережі нових міських поселень та згущенню довкола них сільської людності помітно збільшилося населення старих міст. За даними ревізійних переписів, чисельність жителів між 1552 і 1622 роками зростає: у Житомирі й Вінниці більш як удвічі, в Острі – у 2,5, Києві – у 3,6, Каневі – в чотири, Черкасах – майже у п'ять разів. Зрозуміло, що жодне з цих міст, у тому числі й найбільше – Київ – за кількістю мешканців так і не змогло дорівнятися, скажімо, тогочасному Львову (наприкінці XVI ст. у Києві жило 7 тис., а у Львові – понад 12 тис. чоловік). Однак загалом демографічний показник заселеності змінився невпізнанно. За обрахунками дослідників, на Київщині першої половини XVII ст. мешкало 500–550 тис., a на Брацлавщині – 450–500 тис. осіб, що не так і відрізнялося від показника заселеності Волині (до 700 тис.) – регіону стабільної високої густоти населення в противагу ще недавно напівпорожній наддніпрянсько-брацлавській україні.
Раптовий стрибок в освоєнні південного регіону на протязі останньої чверті XVI – початку XVII ст. став прямим наслідком, з одного боку, притлумлення татарської небезпеки, a з другого – протекційної політики уряду, помноженої на приватну ініціативу людей, що оселялися в зухвалому сусідстві з татарськими шляхами. Протекційна політика уряду, яка виражалася в наданні прикордонним, a особливо новим містам податкових і митних пільг. Наприклад, повністю були звільнені від сплати торговельного мита на території усієї держави купці Канева, Черкас, Переяслава, Вінниці, Брацлава, Білої Церкви та ін. Міщани згаданих міст не знали і звичних на інших територіях податків: їхньою єдиною повинністю було, як тоді говорили, конно оружно виїжджати під проводом місцевих королівських намісників назустріч татарам під час чергової тривоги.
Королівський уряд, декларуючи потребу в будівництві оборонних замків і навіть не раз обіцяючи їх споруджувати власним коштом, не мав на це ні сил, ні грошей. Тому участь короля в колонізаційних акціях обмежувалася до сприяння приватним ініціативам. Так, після ревізії 1570 р., яка мала на меті облікувати пустині Київського, Брацлавського і Подільського воєводств, Стефан Баторій, a далі його наступник Жиґимонт III Ваза виношували широкі плани роздачі заслуженим людям порожніх земель, виявлених ревізорами. Проте ця акція, наразившись на протидію сейму, котрий ревниво ставився до відчуження державного земельного фонду в приватні руки, практично не була переведена в життя. Це не означає, що землі лежали пусткою. В Україні постійно надавали дрібні наділи заслуженим жовнірам, тобто солдатам-ветеранам. Але, по-перше, ці данини були невеликими, a по-друге – вважалися не спадковою, a пожиттєвою власністю. Коли ж врахувати, що йшлося про немолодих покалічених війнами людей, то їхнє перебування в Україні виявлялося справді тимчасовим.
Таким чином, колонізаційний стрибок першого півстоліття після Люблінської унії слід вважати наслідком енергійності місцевої еліти – князів і панів (це однаково стосується і приватних земель, і королівщин, старостами яких були на той час українські князі, тож саме вони ініціювали і на власний кошт будували замочки та осаджували нові населені пункти). У цьому неважко переконатися, проглянувши імена власників чи ініціаторів заснування міст і містечок, які з'явилися на карті Київщини і Брацлавщини впродовж 1570–1620 рр. Відтак активне господарське освоєння пограничних земель здійснювалося, так би мовити, власними силами. Однак на момент вибуху козацької революції і на Волині, і в Центральній Україні вже проживало чимало польської шляхти. Так, до Люблінської унії головними шлюбними партнерами місцевих князів виступали або білорусько-литовські магнати, або білоруські князі, або впливові місцеві панські родини – Чапличі, Семашки, Горностаї, Єло-Малинські тощо. Шлюби з польським, на той час закордонним панством були вкрай рідкісними, якщо не сказати – одиничними. Деякий час після унії ситуація ще принципово не мінялася, але наприкінці XVI – в перших десятиліттях XVII ст. бачимо помітний злам. Його можна зрозуміти – до самостійного життя прийшло перше поунійне покоління княжих нащадків, яке усвідомлювало себе вже часткою Польської, a не Литовської держави, тож лише до середини XVII ст. шлюбними партнерами волинських князів стало понад 40 родин польської (чи спольщеної галицької) знаті: Даниловичі, Замойські, Зборовські, Калиновські, Кашовські, Конєцпольські, Любомирські, Мнішки, Потоцькі, Собеські та ін. Завдяки родинним зв'язкам маєтки, які доти при згасанні тієї чи іншої гілки роду циркулювали в замкнутому колі "своїх", почали поволі перетікати до потужного й впливового польського панства. Саме так, наприклад, на Даниловичів спали розлогі волинські володіння Семашків, на Фірлеїв – землі згаслого роду Гойських, на Лєщинських – великі обшари на Київському Поліссі, належні з прадавніх часів Горностаям і т. д. Особливо помітними стали ці зміни після раптового, заледве не містичного вимирання княжих родів, яке спостерігалося у 20–50 роках XVII ст. Згасаючи один за одним, з історичної арени сходять Острозькі, чоловіча лінія яких припинилася 1620 р. (a остання представниця роду померла 1654 р.), Корецькі (1651 р.), Збаразькі (1631 р.), Порицькі (1640 р.), Пронські (кінець 30-x років XVII ст.), Ружинські (середина XVII ст.), гілка Санґушків-Кошерських (1653 р.), сокольська гілка Четвертинських (після 1640 р.), Лико-Оболенські (близько 1630 р.). Без перебільшення обвальна смерть Острозьких передала неозорі володіння некоронованих королів Русі в руки головним чином двох родин – Замойських і Любомирських; до Конєцпольських перейшли спадком землі Порицьких, до Лащів – Курцевичів-Буремльських, до Красицьких – Санґушків-Кошерських, тощо.
Польські земельні набутки спадково-шлюбного походження локалізувалися здебільшого на Волині та Центральній (нестеповій) Київщині. Натомість на південно-східні околиці, Брацлавщину і Наддніпрянщину, чужоземні магнати приходили іншим шляхом – перебираючи на себе після вимирання князів адміністративно-намісницькі уряди у староствах прикордоння. Це давало можливість тримати руку на пульсі місцевого життя, зокрема – скуповувати землі, що вивільнялися при зубожінні або згасанні того чи іншого місцевого роду. Різко інтенсифікувався цей своєрідний "адміністративний наступ" після смерті в 1620 р. останнього чоловічого представника роду Острозьких князя Януша, який монопольно контролював порубіжну смугу Київщини, спадково володіючи Білоцерківським, Богуславським, Канівським, Переяславським і Черкаським староствами. Останні швидко стали здобутком жменьки потужних польських родин з великими придворними впливами: Конєцпольських, Любомирських, Жулкевських, Казановських, Калиновських. Реалізувалася така влада у найгіршому для місцевого населення варіанті: пишний придворний магнат ніколи сам не мешкав у глухому закуті над татарським шляхом, тож реально староством правили його намісники (підстарости), котрі не забували подбати й про себе. Недарма один із сучасників писав про українські намісницькі уряди так: "По-простому кажучи, кожен шукає, що – його [власне], a що – Богове".
Нові власники швидко вписалися в розпочату ще князями гостру конкуренцію за землі, котрі з кінця XVI ст. набули несподіваної вартості й тут, у колишніх напівпорожніх околицях. Сусідські сутички між князями й панами були справою звичною: хто мав шаблю при боці (a особливо княжу, підсилену власною гвардією), той волів не обтяжувати себе судовими клопотами. Острозькі воювали зі Збаразькими й Вишневецькими, Ружинські – з Корецькими й Тишкевичами, Збаразькі – з Корецькими і т. д. (на ці "війни" часто виводилися багатотисячні загони з усією гарматою воєнною і навіть з бубнами та корогвами). Важливо інше – досі це були свої внутрішні "війни", такі собі сварки в родинному колі. Польські магнати продовжували робити, по суті, те саме, але їхні дії вже сприймалися як чуже вторгнення, посягання на нібито усталений мир і порядок.
Безпрецедентне вивершення купки польських магнатів-королев'ят локалізувалося, крім усього, у сейсмічно загрозливій зоні – на землях козацького ареалу, що з логічною неминучістю вело до катаклізму. Почти магнатів, збройний контингент їхніх слуг, орендарів та клієнтів, як правило – зверхньо й презирливо настроєних до місцевого населення, доводили до непримиренності соціальний антагонізм, релігійні протиріччя, майнові конфлікти, врешті – просто побутові сутички. I хоча наступ польського землеволодіння був далеко не таким всеохоплюючим, як традиційно прийнято вважати (його усереднена частка коливалася приблизно між чвертю й третиною всього поземельного фонду, причому переважно за рахунок якогось десятка магнатських латифундій, оскільки маєтки дрібної і середньої шляхти немісцевого походження обіймали заледве 6 %), однак усі негативні зміни в суспільному бутті асоціювалися в свідомості українців саме з поляками – носіями нового, чужого режиму. Цю суму антагонізмів, що нагромаджувалася в сфері соціального побуту, Богдан Хмельницький охарактеризує невдовзі простими й вичерпними словами: "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть".
З проникненням польських магнатів у степову смугу України пов'язане ще одне явище, котре з часом призвело до кривавого фіналу. Йдеться про масову появу тут єврейського населення, доти в містах Київщини й Брацлавщини епізодичного. Це опосередковано засвідчується тим, що перші конфлікти, пов'язані зі збільшенням числа євреїв-купців, спостерігаються в Києві 1619 р., за часів короткого воєводського правління Станіслава Жулкевського. Незвична для тутешніх місцевостей єврейська підприємливість викликала нарікання конкурентів-киян (подібні сутички у 20-x роках мали місце і в Богуславі, Житомирі, Борисполі та ряді інших міст). Окрім конкурентних претензій, незадоволення викликало й те, що євреї, підпорядковані не міському праву, a королівським намісникам – воєводам чи підвоєводам, не залучалися до збройних виїздів на Поле при наближенні татар.
Тоді ж, з 20-30-x років, розповсюджується практика, котра втягувала в конфлікт не тільки міщанство, але й козаків та селян. Потребуючи грошей, шляхта і королівські намісники починають все ширше передавати в оренду заможним єврейським підприємцям населені пункти, a навіть цілі староства. I в приватних володіннях, і в королівщинах орендарі намагалися за короткий строк, відпущений контрактом, здобути якнайбільше прибутків, стягаючи всупереч звичаю мито і впроваджуючи наднормові роботи та податки. Помалу в руках євреїв повністю зосередилися оренди млинів і корчем, a також господарсько-промислова діяльність – випалювання поташу, варіння селітри, рибальство, скупівля й перепродаж мисливських товарів. Образ ненависного здирці-орендаря доповнювався тим, що євреї прийшли на ці терени разом з поляками, a, отже, як і поляки, були новими людьми, носіями чужого режиму. Антиіудейські настрої підігрівалися і релігійним упередженням: адже нарівні з татарином єврей належав до категорії невірних. Паралельно з соціальним незадоволенням це поволі накопичувалося, аж доки в полум'ї козацької війни єврейському населенню, як про це піде мова далі, не довелося сторицею заплатити і за свої, і за чужі гріхи.
За розораною цілиною, чередами худоби, зведеними замками, пасіками, млинами й риболовними ставами німою стіною стояли піддані, селяни, що нарівні з землею становили приватну власність шляхти. Правові групи, соціальні й податкові категорії, регіональне розмаїття цього найчисленнішого класу населення старої України-Русі були настільки неоднорідними, що навіть їх поверхова характеристика вимагала б окремої книги. Загальну ж еволюцію селянства від княжих часів до періоду, про який тут ідеться, можна представити трьома спрямуваннями. Перше – це поступова втрата безпосередньої власності на оброблювану землю, коли в процесі так званої феодалізації верховний землевласник – князь чи король – передавав своїм збройним васалам у володіння територіальні обшари, освоєні селянами-орачами. Друге – це розтягнуте в часі злиття вільних хліборобів з невільниками, яких феодали осаджували на незайнятих ґрунтах; паралельне співіснування обох форм господарювання призводило до поступового пониження майнових і особистих прав вільних. Нарешті, третє – це процес прикріплення селян до оброблюваної ними землі, внаслідок чого підданські стосунки з паном-землевласником, які доти здійснювалися за формулою "опіка й оборона / данина за опіку", трансформувалися на безконтрольне розпорядження працею, майном і самим життям підданого.
Хліборобське населення України проходило через ці етапи нерівномірно. У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель уже в XV ст. (як, наприклад, у Галичині чи Холмщині), селяни на зламі XV–XVI ст. стали фактично безправним станом. Запровадження підданського примусу прискорювалося тут і в зв'язку з виникненням фільварків – панських господарських дворів, де руками селян оброблялася земля, вирощувалося збіжжя й вигодовувалася худоба на продаж. Потреби фільваркового господарювання вимагали робочих рук, тож грошові й продуктові данини усе ширше доповнювалися панщиною – обов'язковими відробітками на панському лані. I якщо в давні часи відробітки обмежувалися кількома днями на рік, співпадаючи з косовицею чи жнивами, то з кінця XV ст. селяни вже працювали по одному дню щотижня від кожного двору, a з середини XVI ст. повсюдною стає дводенна, a інколи й триденна панщина.
Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. Зокрема, сейм Корони Польської 1505 р. прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, тобто практично заборонявся. Обмеження свободи пересування супроводжувалося повним підпорядкуванням селян юрисдикції власника, до присудів якого не могла втручатися жодна апеляційна інстанція, навіть королівська.
Однак цей класичний образ підневільного селянства, про яке в середині XVII ст. французький інженер Боплан, проживши майже 20 років в Україні, писав, що селяни тут перебувають у гіршому становищі, ніж каторжани на галері, не був повсюди однаковим. Його обриси видозмінювалися щодалі кардинальніше на відстані від регіонів густого стабільного заселення. Скажімо, по волинський бік польсько-литовського кордону селянське законодавство Великого князівства Литовського було набагато м'якшим, ніж норми польського права, що діяли в Галичині й Холмщині. Уповільнене поширення фільваркового господарства сприяло тому, що в стосунках між паном і селянами досить довго домінувала модель підданства по формулі "опіка й оборона / данина за опіку". Відтак селянські повинності обмежувалися продуктовими податками, виконанням підводних та фортечних робіт і толоками, тобто разовими сезонними відробітками на польових чи дворових роботах (іноді частина повинностей і данин або й усі вони замінювалися на грошовий податок – чинш). Саме тому, наприклад, прискорене втягнення Волині в останній чверті XVI ст. у ґданську торгівлю збіжжям і, відповідно, бурхливий ріст фільварків з їхнім неминучим супутником – панщиною, потягнули за собою обвальну лавину неоголошених селянських виходів – втеч.
На Брацлавщині і в степовій та лівобережній частині Київщини хронічний брак робочих рук на неозорих обшарах порожньої землі примушував землевласників до особливо обережної політики щодо селян, яким надавалося тим більше пільг, чим ближче до татарського пограниччя лежали панські володіння. Варто додати, що й сама панщина (там, де вона існувала) відроблялася на Київщині не з диму, себто власне селянського двору, а з дворища чи служби – сукупності дворів так званої великої селянської сім'ї, де мешкало разом кілька її поколінь (у степовій Україні дворища звали хуторами). Це фактично зменшувало кількість відробіткових днів, оскільки їх виконання сумарно покладалося на доросле чоловіче населення усієї "великої сім'ї".
Найвиразнішою прикметою Київщини й Брацлавщини з точки зору селянської проблеми була величезна кількість освоєної, але необроблюваної землі. Фіскальні переписи постійно нотують такі випадки, зазначаючи, котрі селянські служби (хутори) заселені, a котрі порожні, бо їхні власники потрапили в татарський полон або перейшли на інше місце в пошуках кращої долі. Практично невичерпний резерв родючих, вже підготовлених кимось колись до обробітку незайнятих ґрунтів перетворював Наддніпрянщину й Брацлавщину (a з кінця XVI ст. – і Лівобережжя) на гігантський насос, який втягував найактивніший селянський елемент з інших регіонів держави. Сюди шляхом втечі переселявся кожний достатньо мужній і енергійний селянин, готовий заради волі й достатку виходити на свою ниву, як писав у 1593 р. зачудований побаченим австрійський посол Еріх Лассота, з рушницею за плечима і тесаком при боці. Пільгове становище колоністів гарантувалося практикою слобід, тобто звільнень новопоселенців від усіх податків і повинностей строком від 10–15 до 30 років (шляхта широко йшла на це, аби привабити землеробів у свої розлогі, але порожні й неприбуткові володіння).
Селянська втеча – це одне з химерних явищ тих часів. Згідно з законом, строк, після якого переселенці не підлягали поверненню до попереднього пана, дорівнював за польським правом рокові і 6 місяцям, за русько-литовським – 10 рокам, a для втікачів з коронних територій, скажімо, на Волинь – трьом рокам. Впродовж цього часу шляхтич міг розшукати своїх підданих і силоміць повернути їх, a якби новий власник цьому опирався – йому загрожувала судова баніція, тобто оголошення поза законом – найвища цивільна кара. Законодавство рясніє грізними ухвалами про штрафи за переховування чужих підданих, прискорення процедури судочинства і підвищення грошових компенсацій. A паралельно замалим не відкрито по селах мандрують викотці уповноважені – як правило, теж колишні втікачі, які вже обжилися на новому місці), які намовляють селян і організовують переселення. На велелюдних ярмарках княжі й панські слуги закликають на слободи, оголошуючи місця та умови воль. При закладенні слобід, тобто нових пільгових сіл, публічно закопуються стовпи, де вирізана цифра вказує на число років, протягом яких слобожани звільняються від податків і повинностей. Князь Костянтин Острозький, наприклад, вкопав такого стовпа на Старокиївській горі, засновуючи слободу прямо над Києвом, a князь Януш Збаразький у 1604 р. в одній лише Ясеницькій волості над р. Здвижем поставив 15 стовпів на селищах-пустках (слово селище в ті часи означало спорожніле село). Найпарадоксальніше, що з селян-переселенців, коли ті, здійснюючи "нелегальну акцію", переганяли свою худобу через чиїсь володіння, брали ще й спеціальну данину – мимоходщину.
Коли переглядаєш судові книги з процесами шляхти про повернення підданих чи про сплату бодай відступного за вивезене майно – здається, ніби вся селянська Україна кінця XVI – середини XVII ст. жила на колесах. "Ера селянського відходу", як інколи називають цей період історики, дійсно дала надзвичайно високий процент міграцій. За підрахунками Миколи Крикуна, лише за даними судових книг трьох воєводств України, у першій половині XVII ст. втікачі покинули близько двох тисяч сіл з Руського і Белзького воєводств, a з територіально невеликого Подільського – 618.
Добробут колоністів був гарантований самою природою, бо залежав лише від їхньої працьовитості та заповзятливості. Прикладів подиву гідної селянської заможності в цих краях, де, як говорили ревізорам брацлавські бояри ще в 1545 р., мужик пишніший і багатший, аніж пан, можна навести чимало. Проте все-таки, всупереч незрівнянно сприятливішим обставинам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, a особливо галицьким братом, саме Брацлавщина й Київщина невдовзі стануть вогнищем соціальних конфліктів. Причини цього бачаться не стільки в економічних реаліях чи надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, колоністи не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. З іншого боку, життя віч-на-віч з татарином виробляло незалежність і відвагу, споріднену з козацькою. Тому навіть легкі спроби запровадити кріпосницько-панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю. A тим часом підданський режим польського типу не міг помалу не проникати і на пограничні землі хоча б тому, що, як уже зазначалося, чимала їх частина потрапила у безпосередню власність польського панства, для якого незалежність простолюду була явищем дивним і протиприродним.
Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу. Так зване покозачення селян – це привид небезпеки, що зависає над шляхтою українних воєводств уже від початку XVII ст. Кожний переселенець-колоніст так чи інакше мусив бути воїном, тож особисто незалежне козацтво, яке мешкало на цих же теренах поруч з селянами, обробляючи землю, мало чим відрізнялося від селян. Тим-то ревізори порубіжних королівщин, не знаючи як кваліфікувати чималі групи населення, прикладають до них у 20–30 роках досить дивний як для державних документів термін – непослушні. Таких непослушних чи то селян, чи то міщан, чи то козаків за люстрацією 1622 р., наприклад, у 25 хуторах Переяславського староства було понад тисячу порівняно з 280 послушними. У Черкаському старостві непослушних на хуторах мешкало теж понад тисячу, a в Богуславському – на 12 хуторах жило лише кілька послушних селянських родин. Проілюстроване цими прикладами сусідство сприяло настільки щільному переплетенню козаків і селян, що годі було думати про їх послідовне адміністративне розмежування – спроба упокорити панщиною селянина стала дорівнювати ризикованій спробі натягнути ярмо на негнучку козацьку шию.
Воєнізований характер прикордонного життя на Київщині покликав до існування широку "нічийну смугу" між шляхтою і селянським простолюдом, заповнену збройним людом усіх мастей. Наприклад, окрім козаків, зародження яких ми вже простежували, тут жила ще одна своєрідна група вояків, яка склалася ще на зламі давньоруських і литовсько-руських часів. Ідеться про так званих кінних слуг, які заселяли округи довкола великокнязівських замків, ні за способом життя, ні за характером служби не зливаючись з селянами-підданими (див. розд. III, § 2). Кінні слуги були породженням своєрідної оборонної структури Київського князівства XIV–XV ст., яка спиралася на розташовані довкола Києва укріплені пригородки – Житомир, Овруч, Остер, Любеч, Черкаси, Канів, Чорнобиль. Перед кожним з них стояли свої оборонні завдання і свій обшир контрольованої від ворожих нападів території. Це вимагало чималого контингенту рицарства-бояр нижчої категорії, які за право користування землею несли збройну службу по охороні відповідної замкової округи, де лежав боярський наділ (його так і називали – служба). Подібно до західноєвропейських ленів чи феодів, він передавався у спадок тільки по чоловічій лінії і тільки за умови, що наступні покоління власників виконуватимуть ті ж самі збройні послуги на замок, що й їхній предок, перший одержувач служби. Про чисельність цього прошарку може дати уявлення такий приклад: за фрагментом ревізії 1471 р., яка збереглася тільки для південно-західного кута Київської землі, третина чоловічого населення тодішнього Поросся (187 із 479) – це кінні слуги.
Згодом за цими людьми утверджується статус напіврицарів, або, за термінологією тих часів – панцирних бояр (на відміну від правого рицарства – бояр-шляхти). В останній третині XVI ст. острівці панцирних бояр існували ще при всіх замках Київщини, a на XVII ст. як рудимент старовини – лише в Овруцькій, Остерській і Любецькій замкових округах. Вони не знали інших повинностей, окрім служби конем при старості, причому кількість коней, тобто збройних вершників, які мусила виставляти та чи інша боярська родина, строго залежала від розмірів наділу, яким вона володіла. Як люди збройного, тобто шляхетського роду занять, бояри могли купувати землю в справжньої шляхти, набуваючи при цьому і прав особистого шляхетства (наприклад, з таких бояр вийшли предки Івана Мазепи, Павла Тетері тощо). Оскільки ж замкової служби з них ніхто при цьому не знімав, то й називатися вони починали замковими зем'янами, або замковою шляхтою.
Служба конем зближувала бояр з іншим особисто незалежним збройним людом пограниччя – козаками. Цю плутанину, надто складну для не посвячених у тонкощі українного життя, люди з-за меж України розрізняли важко. Ось, наприклад, як характерно у 1624 р. називає бояр-овручан один з вироків Люблінського трибуналу (апеляційного суду): козаки, що звуться боярами Овруцького староства. Втім, люблінські канцеляристи, плутаючись у термінології, вірно передали принципову суть. Для сучасників не було загадки в тому, що професійні вояки з-поміж панцирних бояр та їхньої "ошляхетненої" братії – замкових зем'ян – комплектували старшинський контингент Війська Запорозького, причому нерідко за спадковою традицією тих чи інших родин.
Таким же незвичним, як і бояри, було з погляду внутрішніх регіонів держави тутешнє міщанство. Окрім питомих занять городянина – ремесла й торгівлі, на ньому лежали оборонні функції, тобто по суті – сторожова боярська служба при тих замках, де козаки витіснили бояр, a тим часом місцеві влади не дуже покладалися на такого норовистого підданого, як козацтво. Це добре видно з ревізій Канева, Черкас, Білої Церкви, Переяслава, Корсуня, Богуслава 1615–1636 рр., де зазначено, що єдиним обов'язком міщан є конно оружно ставати на виклик старости для виїзду в Поле, a понад це, як пишуть ревізори, вони не повинні нічого.
Найбільш помітною рисою, котру можна віднести до фундаментальних ознак вживаного в ті часи ємного поняття яко на Україні, була умовність станових перегородок між дрібним шляхтичем, боярином, міщанином і козаком. На прикордонних територіях, що перебували під загрозою спільної небезпеки, замість станового бар'єру на перше місце висувався чинник професійної солідарності збройного люду. Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, властивої лише Україні (в тогочасному сенсі поняття). Її можна охарактеризувати як мішану: шляхетську – за незалежною позицією і усвідомленням власної гідності, боярсько-козацьку – за родом занять, виклично-хоробру – за способом життя і усталеними цінностями, врешті, що вельми суттєво – мало розшаровану у майновому відношені. Не підлягає сумніву абсолютна перевага в цьому пограничному соціумі українського чи, принаймні, зукраїнізованого етнічного елементу. Тож недивно, що в кожному черговому конфлікті з місцевими владами нової (польської) хвилі, яка опанувала наддніпрянські землі з 20-30-x років XVII ст., стає потенційно присутнім елемент міжнаціонального антагонізму.
Пізніші козацькі літописи люблять оповідати, як король Стефан Баторій (1576–1586) вибрав з-поміж козаків шість тисяч добірного війська, поділив його на шість полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, наставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське пограниччя, a за це надав козакам платню, місто Чигирин під резиденцію і Трахтемирів під шпиталь для старих і покалічених. Баторієва легенда, оформлена ще перед Хмельниччиною, звела докупи серію урядових заходів по впорядкуванню козацької стихії, яка з 40-x років XVI ст. перетворилася на серйозний привід для ускладнення дипломатичних стосунків між Кримським ханатом, Туреччиною та Польською і Русько-Литовською державами. У 1568 р. великий князь і король Жиґимонт Авґуст вперше видав лист, адресований не прикордонній адміністрації, a подданим нашим, козакам тым, котрыє з замков и мест украинных заехавши, на Низу перемешкивают. У листі спершу звично погрожувалося строгими карами за вилазки в татарські улуси, a далі пропонувалося обійняти службу з певним жалуванням при пограничних замках. Козаки повністю вилучалися з-під юрисдикції прикордонних урядників і як окрема військова одиниця підпорядковувалися гетьманській владі. Їхнім безпосереднім керівником, підзвітним лише королю і коронному гетьману, ставав призначений згори старший і суддя над усіма низовими козаками, a самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого війська зі встановленою платнею зі скарбниці. Відтак у 1570 р. був сформований перший почот із 300 осіб під командуванням старшого – барського шляхтича Яна Бадовського, вояка з родини, здавна причетної до козацького світу (батько чи брат Яна загинув у нещасливому поході князя Дмитра Вишневецького-Байди в Молдову). Втім, і Язловецький, і Бадовський померли 1575 р., тож створений ними козацький загін проіснував недовго і мало вплинув на припинення самовільних походів на татарську територію.
Черговий крок у спробі впорядкувати пограничну стихію робить новообраний польський король – Стефан Баторій (Іштван Баторі). Цей семиградський князь і загартований у битвах 42-річний воїн був коронований на польський престол у травні 1576 р. після довгого й драматичного суперництва претендентів. Людина крута й рішуча, яка відразу після обрання заявила на сеймі, що є не глиняним і не мальованим (non fictus neque pictus), а справжнім королем, Баторій впродовж 1578 р. провів енергійне укріплення армії. В рамках цих заходів міркувалося і впорядкування козаччини. У вересні 1578 р. королівський уповноважений Янчі Бегер складає у Львові угоду з козацькими представниками, відому під назвою постанов з низовиками. За відповідну платню на службу приймалося 500 козаків; їхнім вищим командиром призначався черкаський староста, a безпосереднім начальником (гетьманом,[31] як його називає королівський привілей та інші тогочасні документи) – Ян Оришовський, брацлавський шляхтич з козакуючої прикордонної шляхти. Писарем, тобто скарбником та інтендантом козацького полку ставав уже згаданий угорець Янчі Бегер, a резиденцією – місто Трахтемирів під Каневом зі старим Зарубським монастирем, де мав розміститися козацький шпиталь і подаровані королем військові регалії – малинова корогва, військова печатка, бунчук, булава, бубни й труби.
Згаданий козацький загін під проводом Вишневецького і Оришовського брав активну участь у війні Баторія з Росією. Зокрема, зберігся звіт 1581 р. про видачу платні людям, що ходили на службу Короля Його Милості до Москви – прообраз майбутніх козацьких реєстрів. Оскільки в більшості випадків поряд з іменем зазначалося походження козака, згаданий реєстр відображає етнічний склад тодішнього козацтва. Окрім українців, яких абсолютна більшість, великий відсоток займають люди з Білорусі (у чому, напевне, відбилося те, що театр воєнних дій розміщався саме тут); є незначні домішки поляків, росіян, молдаван, одиничні – німців, сербів, татар, черкесів.
Пізніші набори впродовж останнього двадцятиліття XVI ст. побільшувалися. Наприклад, загін 1583 р. нараховував 600 осіб, a 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків. I хоча ці цифри не охоплювали всього люду, що зараховував себе до козацтва чи козакував епізодично, однак реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів. Тож не дивно, що вже в першій відомій козацькій петиції 1582 р. міститься скарга про порушення козацьких вольностей місцевою прикордонною адміністрацією, яка хоче побирати з них дані і податки і пробує встановити свою юрисдикцію через голову старшого. У листі-відповіді Стефан Баторій погодився з протизаконністю цих дій, оскільки низові козаки, a особливо ті, котрі беруть від нас платню, a мешкають у містах, містечках і деінде, підпорядковані тільки власній адміністрації. Уже на початку XVII ст. цей лист використовувався як доказ вольностей, наданих козацтву від короля. Власне так постав легальний козацький імунітет в рамках держави – перша віха на шляху утвердження Війська Запорозького.
Спроби Баторія ввести козаччину в шори дисциплінованої служби виявились малорезультативними. Кінець 70-x і 80-і роки XVI ст., протягом яких самовільні козацькі походи повторювалися один за одним, доводить це досить переконливо. Маршрути походів були звичними: в Молдову, Білгород і Тягиню (Бендери), на степові дороги Лівобережжя, на кримські улуси і навіть морем – на Гезлеве (суч. Євпаторія). У безуспішних репресіях, спрямованих на їхнє погамування, 1583 р. був страчений навіть королівський уповноважений і перший писар Війська Запорозького Янчі Бегер разом з 30 козаками, звинуваченими в нападі на турецькі укріплення на Дністрі та розповсюдженні чуток, що вони зробили це за наказом короля. Колоритним доказом того, наскільки всмоктувала в себе запорозька стихія людей, призначених владами для її притлумлення, може послужити епізод, описаний у сеймовому щоденнику під 1587 р., коли козацький старший Ян Оришовський, з'явившись на сейм з петицією про несплату його реєстровикам жалування, сів під час її читання у сеймовій ізбі по-турецьки.
Цикл партизанських вилазок 80-x років скінчився, як і можна було чекати, зворотним ударом: на 1589 р. припадає один з найбільших за ті часи татарських набігів на Поділля і Галичину, коли татарські чамбули дійшли до Львова, і лише об'єднаними зусиллями шляхти та козаків їх вдалося відбити. Одночасно почав готувати генеральний військовий похід султан Мурад III, погрожуючи вислати в Україну 200 тис. вершників і самому винищити козаччину, якщо вже Річ Посполита, як він заявив, виявилась безрадною щодо власних підданих. Реагуючи на цю загрозу, весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу "Порядок щодо низовиків та України", що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань вивести українних людей з Низу всіх. Козаки передавалися під нагляд коронного гетьмана та призначеного ним старшого, a їхні ротмістри й сотники неодмінно мали бути шляхтичами. Людей, внесених до реєстру, зобов'язували складати присягу, що вони самовільно не переходитимуть кордонів Речі Посполитої ні водою, ні сушею з метою грабунку і війни з сусідніми державами, не перейматимуть купців…, не прийматимуть нікого до свого товариства поза волею старших. Суворо заборонялося записувати до реєстру вигнанців, дезертирів та осіб, засуджених на позбавлення честі. Рівночасно ж усі прикордонні урядники мусили виловлювати й карати на смерть за законами війни тих, що рушають у Поле за здобиччю, особливо через кордони сусідніх держав.
Із цих, загалом продуманих, заходів, як писав сучасник подій і один з перших хроністів козаччини Йоахим Бєльський (до речі, родич Яна Оришовського), не вийшло анічогісінько. З одного боку, влади не спромоглися забезпечити ні обіцяного жалування, ні утримання, a з другого – годі було сподіватися, що нечисленна прикордонна адміністрація дасть раду морю свавільного козацтва (як стали називати усіх, хто опинився поза реєстром і жив з того самого козацького хліба, котрий мала на меті викорінити ухвала 1590 р.). Іскрою, що привела до вибуху загального невдоволення, став конфлікт між одним із козацьких старших – Криштофом Косинським та білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, який силоміць приєднав до маєтків староства пустиню Рокитну, надану Косинському за службу сеймовою ухвалою 1590 р. Наприкінці грудня 1591 р. козацький старший, відновлюючи на власну руку справедливість, штурмом здобув Білу Церкву, захопив зброю та продовольчі запаси і відступив до Трипілля, де приготувався оборонятися. Про попереднє життя бунтівного козацького ватажка невідомо практично нічого, окрім того, що він був шляхтичем з Підляшшя і до виходу на Дніпровий Низ, найімовірніше, служив князям Острозьким; серед козацької старшини згадувався з 1586 р. Доки Косинський сидів у Трипіллі, події (мабуть, несподівано і для нього самого), набрали характеру чималої війни. Впродовж усього 1592 р. спалахи козацької непокори фіксуються на Київщині (у Переяславі й Києві козаки, як і в Білій Церкві, оволоділи замками і забрали з них зброю), на Брацлавщині, звідки долинали глухі свідчення про якісь шкоди великії від козацьких наїздів, врешті – на Волині, де ватаги козаків почали нападати на шляхетські садиби.
Оскільки в придворних колах історію з Косинським вважали приватною справою Острозьких, в каральну експедицію, зібрану на початку 1593 р., рушили переважно надвірні загони Януша Острозького і тодішнього черкаського старости Олександра Вишневецького. У бою під П'яткою 2 лютого 1593 р. козаки зазнали нищівної поразки (за тогочасними даними, швидше за все перебільшеними, на полі бою полягло від однієї до трьох тисяч козаків; переможці захопили 26 гармат і всі корогви). Відтак повстанці капітулювали. Окрім присяжного листа, який іменем усього війська підписали Косинський та його писар Іван Кречкович, переможений козацький гетьман мусив особисто тричі, схиливши коліно, ударити чолом перед старим князем Костянтином та його синами, що входило до рицарського ритуалу покори васала перед сюзереном.
Як бачимо, перший дебют козацтва в ролі збройної опозиції точився як суто внутрішній конфлікт вищого феодала з непокірним васалом, без втручання сторонніх (державних) сил. Аналогічний характер мало і коротке продовження цієї історії навесні 1593 р. На цей раз об'єктом козацьких претензій став черкаський староста князь Олександр Вишневецький, якому Косинський не міг пробачити участі в битві під П'яткою. Підступивши у травні під Черкаси, 2-тисячний козацький загін готувався до штурму, але після того, як в одній із сутичок загинув Косинський, козаки відійшли. Влітку напад повторився і на цей раз успішно, бо Вишневецький був змушений піти на поступки. Згідно з укладеною між ним і запорожцями угодою, козаки дістали право вільно виходити на Низ і повертатися, учасникам війни 1591–1593 рр. гарантувалася амністія, a князь мав повернути захоплене майно і коней.
Це фактично перекреслювало грізні пункти сеймової ухвали 1590 р., однак нагальна зовнішньополітична потреба змусила королівську владу пропустити повз увагу чергові українські аномалії. У зв'язку з початком австро-турецької війни 1593–1606 рр. (так званої П'ятнадцятилітньої) за ініціативою папи Климента VIII та австрійського імператора Рудольфа II Ґабсбурґа обмірковувалися плани антитурецької коаліції. Певна ставка робилася і на козацькі сили, які з кінця XVI ст. привертали все більшу увагу Європи. Ідея антитурецької ліги, відхилена обережними урядовими колами Речі Посполитої, знайшла прихильника серед українських магнатів в особі Януша Острозького. Тож у вересні 1593 р., коли вже розпочалася П'ятнадцятилітня війна, князь Януш через свого білоцерківського підстаросту заохочував козаків на імператорську службу. Ще раніше, навесні 1593 р., з Праги на Запоріжжя таємно приїздив посол імператора Рудольфа II Еріх Лассота, якого через пороги перевезли на Січ, що знаходилася тоді на о-ві Базавлуку (тут він мешкав майже місяць, описавши згодом січовий побут у своєму безцінному для історії української козаччини "Щоденнику").
Восени наступного 1594 р. в Україну прибув спеціальний посол папи хорват Алессандро Комулович. Після невдалих переговорів з Костянтином Острозьким, якого папський уповноважений намовляв взяти участь у війні всупереч нейтральній позиції польського короля, Комулович зустрівся з одним із козацьких ватажків (припускають – Северином Наливайком), вручивши йому 100 золотих флоренів і папський лист. Відомостей про особу Наливайка збереглося небагато. У листі, надісланому до короля на початку 1596 р., він говорить про себе як про вояка-професіонала, котрий з молодих літ за багатьох козацьких гетьманів у багатьох місцях і неприятельських землях промишляв козацьким хлібом. Під час виступу Косинського Наливайко служив сотником надвірної корогви князя Костянтина Острозького, тож брав участь у розгромі запорожців під П'яткою. Це спричинило до тривалої незлагоди між ним і низовиками, хоча, як оповідає у своєму "Щоденнику" Лассота, очевидець події, Наливайко напередодні першого походу в Молдову прислав на Січ свою шаблю на знак покори перед товариством. Не зовсім ясне і походження козацького героя. Традиційно його вважають сином гусятинського ремісника, вихідцем з простолюду. Однак більш імовірно, що це є даниною тогочасній польській традиції, яка збірно називала козаків хлопством і збунтованою черню, хоча насправді абсолютна більшість старшини походила зі шляхти чи напівшляхти-бояр (наприклад, у подіях, про які піде мова, усі козацькі ватажки були шляхтичами, як Микошинський, Лобода, Шаула, Кремпський, Підвисоцький та ін.). Схоже, рід Наливайків-Бирковських належав до бояр-клієнтів дому Острозьких. Характерно, що один із Северинових братів – Дем'ян – був навіть настоятелем соборної замкової церкви в Острозі, активним діячем Острозького вченого гуртка і, можливо, сповідником старого князя Костянтина.
Вперше військо Наливайка згадується у червні 1594 р. поруч з загонами низовиків, які діяли під проводом тодішніх старших Григорія Лободи, Богдана Микошинського та Матвія Шаули. Можливо, Наливайко на власну руку спробував зробити те, чого безуспішно добивалися від запорожців посли антитурецької коаліції – затримати перехід в Угорщину кінноти кримського хана, котрий вирушив на допомогу туркам до театру битв. Однак досягти успіху не вдалося: татари з боями пройшли не через Молдову, як очікувалося, а через Покуття й Галичину, грабуючи й випалюючи все живе на своєму шляху (тож для Русі молдавський похід наливайківців виявився ведмежою послугою). Тим часом Наливайко, поєднавшись з Лободою, під імператорськими корогвами продовжив у Молдові військові дії проти турецького ставленика господаря Арона, посилаючись на листи від Його Імператорської Милості, a також панів воєвод семиградського, мунтянського і волоського (Трансільванія, Волощина та її східна частина – Мунтенія – вступили у П'ятнадцятилітню війну на боці Ґабсбурґів). Опісля Наливайко та його люди нібито за писанням Його Милості християнського Імператора воювали в Угорщині (як свідчив сам Наливайко – не за якісь гроші, a тільки з нашої рицарської охоти). Відтак на осінь 1595 р. і запорожці під проводом реєстрового гетьмана Григорія Лободи, і наливайківці, що повернулися з Угорщини, опинилися без козацького хліба.
Реєстровики знайшли радикальний вихід зі становища, розмістившись на зимові лежі в Поділлі й південній Київщині і збираючи стації (побори на власне утримання) у маєтках місцевої шляхти. Наливайкові та його воякам на ближній волості місця не лишилося. Тож його багатотисячна армія рушила спершу на Волинь, взявши у жовтні 1595 р. чималу контрибуцію з Луцька, a далі – на Білорусь, де здійснила нищівний грабіжницький рейд через Слуцьк, Бобруйськ та Могильов і наприкінці січня 1596 р. знову повернулася на Волинь. У містечку Степані серед володінь Острозьких (нині Сарнівського р-ну Ровенської обл.) козацький гетьман влаштував собі зимову штаб-квартиру. Не виключено, що козацькі наїзди на садиби прибічників церковної унії (пор. у цьому ж розділі § 2), здійснені саме в цей час, відбувалися не без мовчазної згоди старого князя Костянтина. Принаймні, про загони, якими Острозький погрожував уніатам, говорили, що в них ледве не половина Наливайкових козаків.
Ні місцева королівська адміністрація, ні шляхта не мали достатньо сили, аби протидіяти майже 12-тисячному добре озброєному й загартованому в битвах війську. Тому вперше було вирішено пустити в дію регулярну армію, яка наприкінці лютого 1596 р. вирушила в похід під проводом одного з кращих польських воєначальників того часу, польного гетьмана Станіслава Жулкевського. Маневруючи і приймаючи невеликі бої, Наливайко відірвався від противника, пробився до Білої Церкви і там з'єднався з запорожцями Лободи. Після кількох сутичок, особливо – після битви в урочищі Гострий Камінь поблизу Трипілля, де загинуло багато старшини, козаки змушені були переправитися через Дніпро й відступити до Переяслава, a далі відходити вглиб Степу, сподіваючись, що військо Жулкевського не наважиться їх переслідувати. Проте одному з загонів польного гетьмана вдалося обійти повстанців з тилу, перекривши відступ. Неподалік м. Лубен оточені заклали табір, відомий під назвою табору на Солониці (за назвою малої річки Солониці, яка саме тут впадає в Сулу). 26 травня 1596 р. почалася двотижнева облога козацького укріплення, зміцненого чотирма рядами возів, ровами й насипними валами. У кризовій ситуації, як і можна було чекати, відразу загострилися суперечності між згаданими вище групами повстанців; в одній із сутичок навіть загинув гетьман реєстровців Григорій Лобода, на якого впала підозра у таємних зносинах з Жулкевським.
Під безперервним гарматним обстрілом обложені погодилися на вимогу Жулкевського видати провідників. Серед переданих до рук польного гетьмана було понад десять осіб зі старшини, у тому числі Наливайко і Матвій Шаула; на знак повної капітуляції козаки віддавали також гармати, корогви, булаву та інші військові клейноди. За умову капітуляції, на яку погодилися повстанці, служила обіцянка Жулкевського, що після того, як зброя буде складена, їх відпустять неушкодженими. Проте так не сталося. У раптовому замішанні, конкретний привід до якого залишається спірним, жовніри вчинили різню в уже обеззброєному таборі і, як записав Йоахим Бєльський, так їх немилосердно сікли, що на милю або й далі труп на трупі лежав. I як було всіх у таборі з черню й жінками до десяти тисяч, то вирвалося не більше півтори тисячі… Офіційні джерела з подачі Жулкевського, котрий намагався пом'якшити цей не вельми рицарський інцидент, нараховують серед жертв кілька десятків осіб, забитих нібито угорськими та руськими найманцями в запалі помсти.
Так завершилася перша справжня війна Корони Польської з козаками. Шаула та решта запорозьких ватажків були страчені того ж літа у Львові, a Наливайка після слідства, що тривало майже рік, скарали на смерть у Варшаві 11 квітня 1597 р., застосувавши звичайне для тих часів покарання державних злочинців – четвертування. Згодом поширилася легенда, нібито козацького гетьмана ляхи спалили у спеціально зробленому для цього мідному бикові. Як переконливо довів Іван Франко, ця легенда спиралася на грецькі перекази про жорстокість аґриґентського тирана VII ст. до н.е. Фаларіда і була збірним витвором похмурої фантазії людей середини XVII ст. Описуючи смерть Наливайка, хроніст Йоахим Бєльський резюмував: "Була то особа красна, до того ж і воїн не останній…".